Вступ

Історичні джерела, які залишились після існування Римської держави – з VI ст. до н.е. по V ст. н.е. – доводять, що і римська державність і право зазнавали безперервних змін. Усі негативні чинники становлення Римської імперії не могли не позначитися на діяльності правових інститутів. Одним з таких інститутів був інститут адвокатури [1, c. 5–6].

Загальновідомо, що в давньоримський час правознавство було таємною наукою, доступною лише для представників вищого духовенства. Римський суддя був особою, яка, з одного боку, мала відповідні правові знання, а з іншого, – у своїх діях була залежала від висновку священнослужителя. Коли за понтифіка Корунканія доступ до вивчення юриспруденції було відкрито, сформувався клас правознавців, які користувалися високим авторитетом як у судів, так і в сторін, що судились. Римські юристи надавали юридичні поради стороні, яка до них зверталась, складали судові позови у письмовій формі або супроводжували позивача до суду, щоб пред’явити позов усно, на запит судді надавали усні або письмові висновки у справі, або навіть самою присутністю у залі суду засвідчували свою підтримку відповідній стороні.

Теоретичні здобутки видатних представників часів античності були настільки вагомими, що надовго пережили своїх творців і не втратили свого методологічного потенціалу й сьогодні. Так, запропоновані Платоном (427–347 рр. до н.е.), Арістотелем (384– 322 рр. до н.е.), Полібієм (200–120 рр. до н.е.) та Цицероном (106–43 рр. до н.е.) визначення поняття держави відіграли вагому роль у подальшому розвиткові політико-правової теорії. Їхні ідеї у подальшому стали ґрунтом для розуміння держави як політичного інституту суспільства, побудови в майбутньому моделі правової держави, її теоретичного «оформлення».

Цицерон розрізняв три основні форми держави: монархію, аристократію та демократію, і також приходить до висновку, що змішана державна форма покликана надати державному устрою необхідної стабільності . Найкращою він вважав царську владу. Проте саму царську владу переважить та, котра буде утворена шляхом рівномірного поєднання трьох найкращих видів державного ладу, тому краще, щоб у державі було щось видатне й царствене, коли одна частина влади виділена й вручена авторитетові перших людей, а деякі справи віддані на розсуд та волю народу . Очевидно, що ця концепція Цицерона була практично втілена у вигляді парламентських монархій, ефективність та стійкість яких доведена історичним досвідом.

Оскільки античні мислителі розробляли свої політико-правові концепції виключно до полісного типу держави, коли вирішення усіх більш-менш важливих питань концентрується в руках вищих органів державної влади, суспільний лад має яскраво виражений становий характер, а чисельність громадян, які мають право брати участь в управлінні державними справами, є відносно невеликою, то це й обумовлювало зміст та специфіку їх теоретичних розробок, домінування соціально-філософського й відсутність суто юридичного підходів при оцінці державно-правових явищ, у тому числі й форми правління.

Розділ 1. Основні ідеї та погляди Цицерона

1.1. Особливості вчення Цицерона про державу і право

Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк Туллій Цицерон (106—43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах «Про державу», «Про закони», «Про обов’язки».

Ціцерон наполягав на тому, щоб державна влада була вручена мудрецям, здатним наблизитися до збагнення світового божественного розуму. Цицерон визнає рівність всіх людей від природи й можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить утворення. Майнові й соціальні розходження між людьми, із цього погляду, виникають не від народження, а в чинність сталих у суспільстві відносин. Він доповнив аналіз демократизму обґрунтуванням ідеї законності. Щирий і перший закон, здатний наказувати й забороняти, є прямий розум всевишнього Юпітера», — затверджував Цицерон. Цей вищий, природний і неписаний закон виникає задовго до того, як люди об´єдналися в цивільні громади, і його не можна змінити голосуванням народу або рішенням суддів (тут — відвертий випад проти навчань рабовласницької демократії). Закони держави повинні відповідати встановленому в природі божественному порядку — у противному випадку вони не мають законної чинності. На стражу божественного природного закону зобов´язані стояти жерці. Виникнення права, підкреслював Цицерон, «варто виводити з поняття закону. Тому що закон є чинність природи, він — розум і свідомість мудрої людини, вона — міряло права й безправ´я». Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо із природи, із природного закону [14, c. 23].

Цицерон визначає державу (res publica) як справа народу, де під народом розуміється «з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права й спільністю інтересів». У трактуванні Цицерона право виступає основою держави, його визначальним початком. Держава в такому розумінні виявляється вже не тільки моральним співтовариством вільних громадян (яким воно представлялося Платонові й Аристотелю), але й правовим співтовариством. Запропоноване Цицероном поняття держави зіграло значну роль у наступному розвитку політико-правової теорії.

Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епікур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як «надбання народу», «справа народу» (res publica, res populi) — «з’єднання багатьох людей, зв’язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з’являється як правове утворення, «загальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато прихильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Порушення недоторканності приватної і державної власності розглядаються ним як порушення справедливості і права («загального правопорядку») [14, c. 25].

Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, «характером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оптиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх законодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може Користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедливою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Ці достоїнства трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейтралізувати недоліки простих його форм. Адже царська влада таїть загрозу сваволі одновладного правителя і легко вироджується в тиранію. Влада оптиматів з найкращих перетворюється у владу багатих і знатних — олігархію. Повновладдя народу, на думку Цицерона, призводить до пагубних наслідків, до «божевілля і сваволі юрби», її тиранічної влади — охлократії. Недоліки простих форм ведуть до боротьби між різними верствами населення за владу, до зміни форм влади, їх недовговічності. Достоїнства змішаної форми державного правління — у правовій рівності громадян, у міцності держави. Такими достоїнствами, вважає Цицерон, володіє сенатська республіка: царська влада тут представлена повноваженнями консулів, влада оптиматів — повноваженнями сенату, народна влада — повноваженнями Народ-*них зборів і народних трибунів. Він виступав за взаємну рівновагу влади в республіці, «рівномірний розподіл прав, обов’язків і повноважень», відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за «загальне благо», «загальну згоду» римських громадян, рішуче засуджував прагнення до особистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці[1, c. 25-28].

Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. «Тому, якщо вільний народ вибере людей, щоб довірити їм себе, — а вибере він, якщо тільки піклується про своє благо, лише найкращих людей, — то благо держави, безсумнівно, буде вручено мудрості найкращих людей…Тим більше, що сама природа влаштував так, що не тільки люди, що перевершують інших своєю доблестю і мужністю, повинні мати зверхність над більш слабкими, але й ці останні охоче коряться першим». Рабство теж обумовлене самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їх же користі. Мудрий же державний правитель, згідно з Цицероном, повинен бачити й угадувати шляхи і повороти в справах держави, усіляко сприяти міцності і довговічності держави.

Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна бути обізнаною у державознавстві і «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий». Досвід минулого, на його думку, показує: держава така, якими є люди, що займають у ній найвище положення. «Зло не тільки в тім, що проступки здійснюють перші особи, скільки в тім, що в них знаходилося дуже багато тих, хто їм наслідує».

Управління державою Цицерон вважав сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага. Він радив вивчати науки про державу і право — «такі науки, що зможуть зробити нас корисними державі». Служіння їй — «сама славна задача мудрості і найбільший прояв доблесті і її обов’язок».

Обов’язок ідеального громадянина, згідно з Цицероном, — слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не повинен сам шкодити іншим, зазіхати на чужу власність, але і подавати допомогу потерпілим від несправедливості і трудитися для загального блага. У республіці не може бути відстороненості від політики: «при захисті свободи громадян немає приватних осіб»[6, c. 19].

Право. Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відповідає природному праву. Такий закон «є закладений у природі вищий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і забороняє протилежне». Це — «вищий закон, що, будучи загальним для всіх століть, виник раніш, ніж який би то не було писаний закон, вірніше, раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована», її справжнім джерелом і носієм природного права є людський розум («розум є закон»), загальний для божества і людини: «ми, люди, повинні вважатися зв’язаними з богами також і законом». Отже, у Цицерона природне право — це «істинний», «вічний і незмінний закон» для всіх народів, «як би наставник і володар усіх людей — бог, творець, суддя, автор закону».

Природний закон, на його думку, мірило для розрізнення благого закону і дурного, права від безправ’я, чесного від ганебного.

Основою права, за Цицероном, є справедливість («ми народжені для справедливості») і схильність любити людей. Справедливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу власність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон «є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене відповідно до найдавнішого начала всього сущого — природою, з якою узгоджуються людські закони, дурних людей караючи стратою і захищаючи й оберігаючи чесних». Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, — так Цицерон формулює важливий правовий принцип. Основний закон республіки — «Salus populi suprema lex!» («Благо народу — вищий закон!»).

У своїй політичній діяльності Цицерон у цілому залишався вірним його теоретичній концепції держави. Під час правління тріумвірів його ім’я було включено в проскрипційні списки осіб, що підлягають смерті без суду. 7 грудня 43 р. до н. є. він був обезглавлений прихильниками тріумвірату.

Творча спадщина Цицерона вплинула на всю наступну історію політичної і правової думки. Його положення про державу як правове спілкування, її форми, республіку, про громадянина як суб’єкта права і держави, про природне право і закони привернуть увагу багатьох наступних мислителів[15, c. 23].

1.2. Теоретичні погляди Цицерона на державу

Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. є.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.  Відомі його праці «Про державу», «Про закон», «Про обов’язки», численні політичні і судові публікації. Ціцерон у своїй творчості протягом всієї практичної діяльності виступав за .устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. У 45 р. до н. е., коли сенат зазнав поразки» в боротьбі з тріумвіратом (Антоній, Октавіан Август, Лепіт), ім’я Ціцерона було занесене у проскрипційні списки осіб, що підлягали страті без суду.

Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва — республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім’ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.

Він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми (царська влада вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних, повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади).

Найкращою формою є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян[5, c.28-29].

Основну причину походження держави Ціцерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, він розходиться з поширеним на той час уявленням епікурійців про договірний характер виникнення держави. Вплив Арістотеля помітний і в трактуванні Ціцероном ролі сім’ї як первинного осередку суспільства, з якого поступово і природним шляхом виникає держава. Ціцерон «визначає споконвічний зв’язок держави та власності і відтворює положення стоїків про те, що причиною утворення держави є охорона власності. Критерій розрізнення форм державного ладу Ціцерон вбачав у «характері і волі» тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). Під помітним впливом Арістотеля і особливо Полібія Ціцерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв’язку та єдності. Зразком змішаного державного ладу він вважав Римську республіку III — початку II ст. до н. е.

Спотворені форми панування (тиранія одноосібних володарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов’язкове для всіх право. Так, правління оптиматів може .перетворитися в правління кліки багатих. Хоч така влада і продовжує помилково називатися правлінням оптиматів, але насправді, зазначає Ціцерон, «немає більш спотвореної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими». Запобігти виродженню державності, на думку Ціцерона, можна лише в умовах найкращого змішаного виду державного ладу. «Бажано, — писав він, — щоб у державі було щось визначне і величне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитетові провідних людей, а деякі справи .були дані на розсуд і волю народу». Найважливішим достоїнством такого державного ладу Ціцерон вважав міцність держави і правову рівність громадян.

У дусі утвердження саме форми змішаного правління Ціцерон, слідом за Полібієм, інтерпретував еволюцію римської державності від первісне царської влади до сенаторської республіки. При цьому аналогію початків царської влади він вбачав у повноважених магістратів (передусім консулів), влади оптиматів, повноважених сенату, народної влади, повноважених народних зборів і народних трибунів. Показуючи небезпеку збочення в бік того чи іншого починання змішаної державності і виступаючи «за їх взаємну рівновагу, він наголошував на необхідності «рівномірного розподілення прав, обов’язків і повноважень з тим, щоб у магістратів було достатньо влади, достатньо впливу у раді провідних людей і достатньо волі у народу»[17, c. 34-36].

Ряд важливих положень про правову регламентацію державної діяльності висловлював Ціцерон у висунених ним проектах законів про магістрати. Ціцерон зазначав, що імперій (повноваження посадових осіб) повинен бути законним. Слід, зауважував він, встановити «не лише для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх послуху».

Концепція Ціцерона про змішане правління і взагалі його судження про державу як справу народу явно розходилися з тогочасними соціально-політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, що був у гущі тодішньої боротьби за владу, Ціцерон не міг не бачити тенденції перегрупування сил і влади, відплив реальних повноважень від попередніх республіканських інститутів і їх концентрації в руках окремих осіб, насамперед тих, хто спирався на армію. Про це красномовно свідчили приклади возвеличення Сулли, Цезаря, Октавіана Августа. Концепція змішаної держави була частково здійснена в Римській республіці в той час, коли Ціцерону вдалося об’єднати блок сенатського і вершниківського станів проти змови Каталіни (у 63 р. до н. е.) — претендента на монархічну владу.

Людський «ідеал Ціцерона — «перша людина у республіці, утихомирювач, опікун» — в епоху криз поєднував у собі грецьку філософську теорію, а також римську політичну ораторську практику. Зразком такого Діяча він вважав себе. Відповідність чи невідповідність людських законів у природі (у природному праві) виступає, за Ціцероном, критерієм справедливості чи несправедливості. Природне право (вищий правдивий закон) виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, будь-яка держава взагалі була заснована. Сама держава (як «загальний правопорядок») з ЇЇ встановленими законами (тобто називним правом) є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедливість і право.

В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Ціцерона про правовий характер держави, про державу як справу народу i правове суспільство (спільність), про справедливість і правдивий закон, про природне право, про громадянина як суб’єкта держави і права[13, c. 31-33].

Розділ 2. Аспекти державного устрою Риму за Цицероном

2.1. Державно-правові теоретичні погляди Цицерона

Державу (respublіca) Цицерон визначає як справу, надбання всього народу (res populі). При цьому, він підкреслює, що «народ не будь-яке об’єднання людей, зібраних разом будь-яким образом, а об’єднання багатьох людей, зв’язаних між собою згодою в питаннях права й спільністю інтересів». Таким чином, держава в трактуванні Цицерона виступає не тільки як втілення спільного інтересу всіх його вільних членів, що було характерно й для давньогрецьких концепцій, але одночасно і як погоджене правове спілкування цих членів, як певне правове утворення, «загальний правопорядок». Таким чином, Цицерон коштує в джерел тої юридизації поняття держави, що надалі  було багато прихильників, аж до сучасної ідеї «правової держави».

Головну причину походження держави Цицерон бачить не стільки в слабості людей і їх страхові, як уважав Полібій, скільки в їхній уродженій потребі жити разом. Слідом за Аристотелем, Цицерон уважав родину початковою основою суспільства, з якої поступово, природним шляхом виникає держава. Він відзначає споконвічний основний зв’язок держави й власності, підкреслюючи, що причиною утворення держави є із власності. Порушення недоторканності приватної й державної власності Цицерон характеризує як зневага й порушення справедливості й права.

Виникнення держави й права пройшло не з випадкового бажання людей, а відповідно до  загальних вимог природи, у тому числі й вимог людської природи, у трактуванні Цицерона означає, що по своїй природі й суті держава й право носять божественний характер і засновані на загальному розумі й справедливості [16, c. 15].

Слідом за Полібієм Цицерон натякав і на поділ влади через «рівномірне розмежування прав, обов’язків і повноважень» між консулами (магістратами), сенатом та народом. Захищаючи сенатський республіканський устрій, він рішуче виступав проти зосередження влади в одних руках. Державницький ідеал мислителя — «загальний правопорядок», який ґрунтується на «загальній згоді», «загальному примиренні», «узгодженні інтересів» усіх верств римського суспільства, крім рабів, статус яких він вважав «справедливим, корисним і розумним». Царство, влада оптиматів, демократія, якщо вони не об’єднаються у змішану форму правління, поступово перетворюються на «огидні режими» (у Давній Греції їх іменували деспотією, тиранією, олігархією, охлократією), що для Цицерона вже не було державою, оскільки не йшлося ні про «пов’язаність людей правом», ні про спільність їх інтересів, ні про республіку як надбання народу.

Одним із перших у світовій думці Цицерон порушив проблему політичних партій, політичних фракцій сенату, політичних програм (сам їх складав, зокрема програму «моральної регенерації» суспільства), політичної передвиборної боротьби, запровадив до наукового обігу поняття «прогрес» як сходження тощо.

Вагомим внеском Цицерона у правову й політичну теорію стали його доктрини ідеального державного діяча та ідеального громадянина. Правитель має бути мужнім, милосердним, справедливим, благочестивим і красномовним реформатором-аристократом, «першим громадянином держави», схожим на самого мислителя. Цицерон акцентував не на правах, а на обов’язках «ректора»: вивчати науки про державу і право, поєднувати в управлінні державою науку і мистецтво, бути розважливим, розумним, далекоглядним, позбавленим низьких пристрастей, сумлінним, працьовитим, володіти основами права та ін. [15, c.24]

Ідеальний громадянин має дотримуватись чотирьох чеснот: а) пізнання істини; б) справедливості і благочинства; в) величі духу; г) благопристойності і поміркованості. Особливо наголошено на справедливості, яка полягає в тому, щоб нікому не завдати шкоди, «користуватись громадським як громадським, приватним — як своїм». Тобто Цицерон є захисником і приватної, і державної, суспільної власності. Ідеальний громадянин, на думку мислителя, втілює риси миротворця, «охоронця і опікуна», землероба-власника, воїна, «справедливого хазяїна», для якого на першому місці перебувають обов’язки перед вітчизною і батьками, на другому — перед дітьми і сім’єю, на третьому — перед родичами і друзями, який ставиться до раба як до найманця, а не як до «наділеного мовою знаряддя».

Постать Цицерона як державного діяча і мислителя є суперечливою. Він був не цілісною, а двоїстою особистістю, неодноразово грубо порушував закони, навіть ті, які вважав справедливими. Однак учення Цицерона справило вагомий вплив на подальший розвиток загальнолюдської правової і політичної думки, стало фундаментом європейської правової культури. Під його впливом розвивалася і українська політико-правова думка. Римського філософа одним зі своїх улюблених учителів вважав Феофан Прокопович. «Українським Цицероном» називали Станіслава Оріховського, а Григорій Сковорода чи не першим у Російській імперії почав перекладати Цицерона російською мовою. Правові і політичні формули Цицерона перебувають у центрі уваги численних інтерпретаторів і на початку III тис [12, c. 13].

2.2. Форми правління за Цицероном

Цицерон значну увагу приділяє розгляду форм державного устрою. Залежно від  числа правителів, він розрізняє три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). «Коли верховна влада перебуває в руках однієї людини, ми називаємо його царем, а такий державний устрій царською владою. Коли вона перебуває в руках у виборних, говориться що ця цивільна громада управляється волею оптиматів. Народної ж (адже вона так і називається) є таке співтовариство, у якій усе перебуває в руках народу». Кожна із цих форм повинна свої позитивні й негативні риси, але всі вони терпимі й можуть бути досить міцними, якщо тільки зберігаються ті основи й зв’язки, у тому числі й правові, які із самого початку міцно об’єднали людей у силу їхньої загальної участі в державотворенні . «Благоволінням своїм нас залучають до себе царі, мудрістю — оптиматів, волею — народи», — писав Цицерон. У той же час, при царській владі всі інші люди відсторонені від участі в прийнятті рішень і законів; народ не користується волею й відсторонений від влади при пануванні оптиматів.

При демократії, коли все вирішується відповідно до волі народу, то який справедливий і помірний він не був, все-таки сама рівність уже несправедлива, якщо при ній немає розходжень у суспільному становищі.

Головним недоліком цих форм є їхня нестабільність, що може привести до тиранії, панування кліки (а як підкреслював Цицерон, «не має більше виродливої форми правління, чим та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими)», або в «божевілля й сваволі юрби» . Ці види панування вже не є, згідно Цицероном, формами держави, оскільки в таких випадках відсутнє сама держава, як спільна справа й спільний надбання всього народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов’язкові для всіх право. Запобігти подібному виродженню держави покликана змішана форма державного устрою, що містить позитивні якості трьох простих форм. Головними перевагами такої держави була б її стабільність і правова рівність громадян. Властиво такий він і вважає Римську сенатську республіку. При цьому, носієм царського початку були повноваження консулів, влади оптиматів — повноваження сенату, народної влади — повноваження народних зборів і народних трибунів. Тому Цицерон підкреслює необхідність їхньої взаємної рівноваги й рівномірного розподілу прав, обов’язків і повноважень між ними [3, c. 116].

Цицерон заперечував ідею майнової рівності й уважав справедливим соціальне розшарування й нерівність у суспільно-політичному відношенні. Навіть демократична рівність, тобто рівність всіх вільних, вона вважав несправедливої, оскільки вона ігнорувала розходження в соціальному стані й достоїнстві (достоїнства) громадян.

Мудрий державний діяч, відповідно до Цицерону, повинен бачити й угадувати шляхи й повороти в справах держави, щоб перешкодити несприятливому ходу подій (зміні форм правління в пагубну сторону, відхиленню від загального добра й справедливості) і всіляко сприяти міцності й довговічності держави як «загального правопорядку» .

Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, помірною і красномовною. Вона повинна, крім того, бути знаючою у вченнях про державу й «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий» [3, c. 117].

У тім крайньому випадку, коли під питання поставлене саме благополуччя держави як спільної справи народу, за згодою останнього щирий державний діяч, по Цицерону, повинен «як диктатор установити в державі порядок» . Тут політик виступає не у своїх корисливих цілях, а в спільних інтересах як рятівник республіки. Випливаючи Платонові, Цицерон думав, що щирим правителям у нагороду за їхні справи «призначене певне місце на небі, щоб вони жили там вічно, випробовуючи блаженство» .

Обов’язку ідеального громадянина, відповідно до Цицерону, обумовлені необхідністю проходження таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу й благопристойність. Громадянин не тільки не повинен сам шкодити іншим, порушувати чужу власність або робити інші несправедливості, але, крім того, зобов’язаний надавати допомогу потерпілим несправедливість і трудитися для загального добра.

Усіляко вихваляючи політичну активність громадян, Цицерон підкреслював, що «при захисті волі громадян немає часток осіб» . Він відзначав також борг громадянина захищати батьківщину як  воїн.

Об’єднання людей у державу відбувається через потребу людей жити разом. Державна влада повинна знаходитися в руках мудреців. Якщо люди будуть жити за завітами і звичаями батьків, то держава стане вічною. Мета такої держави — охороняти майно та інтереси громадян.

Походження і сутність права трактується так, що справжнім і першим законом, здатним наказувати і забороняти, є прямий розум Всевишнього. Виникає він задовго до того, як люди об’єдналися в громади, і його не можна змінити голосуванням народу чи рішенням суддів.

Цицерон визначає три основні форми держави: 1. Царська влада — монархія. 2. Влада оптиматів — аристократія. 3. Влада народу -демократія.

Найкраща форма держави — монархія. Політичний ідеал Ціцерона — аристократична сенатська республіка. Найдосконаліша і найстійкіша форма правління — суміш цих трьох форм.

Теоретичні досягнення античної політичної думки використовувалися в наступних концепціях, модифікуючись і здобуваючи нові значення. Сучасний мир сприйняв від стародавніх греків феномен публічної влади, а від древніх римлян принцип поділу влади. Особливо слід зазначити значення Цицерона, що стояв біля джерел юридизації поняття держави, що у майбутньому придбало багато прихильників [2, c. 141].

2.3. Основи права у поглядах Цицерона

Велику увагу у творчості Цицерона приділяється праву. Говорячи про вимоги, які ставляться перед державним діячем, він підкреслює, що, крім того, що така людина повинен бути мудрим, справедливим, стриманим і красномовним, вона повинна бути знайома із вченнями про державу й володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим.

В основі права, за Цицероном, лежить властивій природі справедливість. При цьому, під справедливістю розуміється вічна, незмінна й невід’ємна властивість як природи в цілому, так і людської природи.

Цицерон дає таке визначення природного права: «Природний закон — це розумне положення, що відповідає природі, поширюється на всіх людей, постійне, вічне, котре призиває до виконання обов’язку, наказуючи; забороняючи, від злочину відлякує, воно, однак, нічого, коли цього не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм і впливає на безчесних людей, наказуючи їм що-небудь або забороняючи. Пропонувати повне або часткове скасування цього закону — святотатство, частково обмежувати його дія не дозволена; скасувати його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні рішенням народу звільнитися від цього закону не можемо «. Цей «щирий закон» — той самий   завжди й скрізь, і «на всі народи й на все часи буде поширюватися один вічний і незмінний закон, при цьому, він буде загальним з і володарем всіх людей, як бог, творець, суддя, автор закону «. Кожної, хто потоптавши людську природу, свавільно не підкоряється цьому закону, на думку Цицерона, є втікачем від самого себе, що неминуче понесе найбільшу (божу) страта, навіть якщо він з уникнути звичайного людського покарання.

Розглядаючи справедливість, Цицерон уважав, що вона полягає в тім, щоб кожному відплачувати належне й зберігати з. Рівність полягає в тім, що всі люди формально рівною мірою , але з різними фактичними передумовами й наслідками, підпадають під дію загального принципу, що вимагає віддавати кожному своє. «Перша вимога справедливості, — підкреслював Цицерон, — полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а також, щоб усе користувалися загальною власністю як загальної, а приватної, як своєї» [19, c. 21].

Закон, установлюваний людьми, не повинен порушувати порядку в природі й створювати право з безправ’я, блага зі зла, чесного з нечесного. Відповідність або невідповідність людських законів природі й природному праву виступає, як критерій і міряло їхній справедливості й несправедливості. У той же час, закони, прийняті в тій або іншій державі, повинні бути не тільки справедливими, але й відповідати встановленому в ньому ладу, традиціям і звичаям предків. Важливе значення Цицерон відводить вступу (преамбулі) до закону, оскільки «закону властиво також і прагнення яке в чому переконувати, а не до всього примушувати силою й погрозами». Ціль такої преамбули — зміцнення божественного авторитету закону й використання страху божої кари в інтересах виконання людьми свого боргу й запобігання правопорушень. Цицерон підкреслює, що «під чинність закону повинні підпадати всі».

Теоретичні погляди Цицерона в області держави й права перебувають під помітним впливом давньогрецької думки, і насамперед  навчань Платона, Аристотеля, Полібія й стоїків. Разом з тим це «іноземне» вплив Цицерон як патріот Рима й практичний політик прагнув з’єднати й погодити із властиво римськими традиціями в області державно-правової практики й політико-правової думки, із самобутньою історією римської держави й права, з реальною обстановкою й актуальними завданнями сучасної йому соціальної й політичної дійсності. У цілому творче використання ідей попередників у політико-правовому навчанні Цицерона сполучається з розвитком їм ряду оригінальних і нових положень в області теорії держави й права.

Таким чином, Цицерон стоїть біля джерел тої юридизації поняття держави, що надалі  мала багато прихильників, аж до сучасних прихильників ідеї «правової держави». Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки в слабості людей і їхньому страху (точка зору Полібія), скільки в їхній уродженій потребі жити разом. Розділяючи в цьому питанні позицію Аристотеля, Цицерон відкидав широко розповсюджені в його час подання про договірний характер виникнення держави [20, c. 16].

Цицерону належить першість у закладці основ міжнародного права. «Право народів» він трактує, як сполучення позитивного права різних народів і природного права міжнародного спілкування (тобто міжнародне право). Він сформулював важливий принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов’язань по міжнародних договорах. Проводячи розходження між справедливими й несправедливими війнами, він уважає несправедливої ту, котра не була оголошена. Війну Цицерон характеризує, як змушений акт, можливий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів. Як  причина справедливої війни, він відзначає необхідність захисту держави як  мета — установлення миру. Мислитель виступав за гуманний обіг з полоненими й переможеними.

Висновки

Отже, основою права, за Цицероном, є справедливість («ми народжені для справедливості») і схильність любити людей. Справедливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу власність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон «є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене відповідно до найдавнішого начала всього сущого — природою, з якою узгоджуються людські закони, дурних людей караючи стратою і захищаючи й оберігаючи чесних». Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, — так Цицерон формулює важливий правовий принцип. Основний закон республіки — «Salus populi suprema lex!» («Благо народу — вищий закон!»).

У своїй політичній діяльності Цицерон у цілому залишався вірним його теоретичній концепції держави. Під час правління тріумвірів його ім´я було включено в проскрипційні списки осіб, що підлягають смерті без суду. 7 грудня 43 р. до н. є. він був обезглавлений прихильниками тріумвірату.

Творча спадщина Цицерона вплинула на всю наступну історію політичної і правової думки. Його положення про державу як правове спілкування, її форми, республіку, про громадянина як суб´єкта права і держави, про природне право і закони привернуть увагу багатьох наступних мислителів.

Праці та ідеї Цицерона, у тому числі і його учення, про державу і право зробила великий вплив на всю подальшу людську культуру. Його праці знаходилися в центрі уваги римських (стоїки, юристи, історики) і християнських (Лактанций, Августин і ін.) авторів. Пильний інтерес до його ідей проявляли мислителі епохи Відродження, а потім і французькі просвітителі, що бачили в Цицеронові свого великого передвісника і гуманіста. Великим авторитетом ім’я і ідеї Цицерона як великого республіканця, борця за свободу і справедливість користувалися у діячів Французької революції (О. Мірабо, М. Робеспьера і ін.).

У історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Цицерона про форми держави, про змішане правління, про державу як справу народу і правове співтовариство, про природне право, про громадянина як суб’єкта має рацію і держави (Ф. Аквінській, М. Греції, Ш. Л. Монтескье і ін.). Думки Цицерона по цьому колу проблем знаходяться в полі уваги численних сучасних інтерпретаторів. Цицерон був неперевершеним промовцем і геніальним письменником. Він зосередив і висвітлив власний досвід ораторської і літературної діяльності, адже всі теоретичні та практичні вимоги, що висувалися перед досконалими ораторами, він висував і перед собою. Після себе він залишив 58 промов, 19 трактатів з риторики, політики (“О законах”, “Тускуланські бесіди”, “Про оратора”, “Брут”, “Про державу”). Більше 800 листів, документів, які стали відомостями про епос громадянської війни. Цицерон зайняв визначне місце у світовій культурі та захоплює наших сучасників і сьогодні.

Список використаної літератури

1. Агафонов Сергій Анатолійович Основи римського приватного права [Текст] : Навчальний посібник / Сергій Агафонов, 2006. — 140 с.
2. Батлук О.В. Философия образования Сенеки: кризис цицероновского идеала // Вопросы философии. — 2001. — № 1. — С. 141-160
3. Батлук О.В. Цицерон и философия образования в Древнем Риме [Текст] / О.В.Батлук // Вопросы философии. — 2000. — № 2 . — С. 115-140
4. Бейкер Дж. Август. Первый император Рима / пер. с англ. Н.А. Поздняковой. – М.: Центрполиграф, 2003. – 346 с.
5. Бирюков Ю.М. Государство и право Древнего Рима. – М.: изд-во ВПА, 1969.
6. Бобровникова Т. Цицерон. Интеллигент в дни революции. — М. : Молодая гвардия, 2006. — 532с.
7. Буасье Гастон Цицерон и его друзья: Очерк римского общества во времена Цезаря / Гастон Буасье; Пер. М. Корсак, 1880. — 340 с.
8. Всемирная история государства и права: Учебник / Под ред. проф. К.И. Батыра. – М.: Юристь, 1998.
9. Грималь П. Цицерон М., 1991.
10. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Учебник для вузов. Под ред проф. Крашенниниковой Н.А. и проф. Жидкова О.А. – М.: Издательская группа ИНФРА.М–НОРМА, 1997.
11. Кнабе Г.С. Цицерон. Эстетика идеала и высокой нормы
12. Кудинов О. Введение в римское право: курс лекций / Олег Алексеевич Кудинов, 2009Издательско-торговая корпорация «Дашков и К° «. — 219 с.
13. Кузищин В.И. История Древнего Рима. – М.: Высшая школа, 1982.
14. Основи римського приватного права : підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Я. Мудрого, 2008. — 221 с.
15. Підопригора О. Римське право: підручник / Опанас Підопригора, Євген Харитонов, 2009. — 525 с.
16. Римское частное право: Учебник / Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского, 1996. — 544 с.
17. Трофанчук Григорій Іванович Римське приватне право : Навчальний посібник / Григорій Трофанчук,, 2006. — 245 с.
18. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима III-I вв. до н.э. – М.: Наука, 1977.
19. Утченко С.Л. Цицерон и его время. – М. , 1972.
20. Харитонов Є. О. Основи римського приватного права : конспект лекцій / Є. О. Харитонов, 2008. — 310 с.
21. Хрестоматия по истории Древнего Рима / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая Школа, 1987.
22. Цицерон : Сборник статей / Ред. Н. Ф Дератани, Ред. С. И Радциг, Ред. И. М Нахов, 1959. — 174 с.
23. Цицерон Марк Туллий. О государстве ; О законах ; О старости ; О дружбе; Об обязанностях ; Речи ; Письма / Е.В. Ляпустина (сост.,примеч.,аннот.указ.), Е.И. Темнов (авт. предисл.). — М. : Мысль, 1999. — 782с.
24. Цицерон. Диалоги. О государстве; О законах / РАН / И.Н. Веселовский (подгот.). — М. : Ладомир, 1994. — 223с.
25. Ціцерон Марк Тулій. Про державу; Про закон, Про природу богів. – К.: Основи. – 1998. – 476 с.