Вступ

Ha початку 1920 p. Україна опинилася в складній геополітичній ситуації. 3 одного боку, зусилля уряду УНР були спрямовані на те, щоб польська сторона визнала його легітимність і право на відновлення його влади в Україні. Водночас, умови Варшавського договору та військової конвенції для більшості українців були несподіваним і трагічним проявом позиції Симона Петлюри. Трагедія полягала у поділі території Галичини та Поділля між Польщею та Українською Народною Республікою.

3 іншого боку, існувала Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка займала абсолютно протилежну позицію щодо УНР. Стосунки між УСРР та РСФРР встановлювалися документом під назвою «Державні відносини радянської України і радянської Росії», опублікованим 21 лютого 1920 p., що підтверджував підпорядкування основних державних установ УСРР російському центру. Ця угода спрямовувалась на відновлення того ступеня підпорядкованості периферії центру, що юридично оформлювався угодою про «воєнно-політичний союз». Активність УСРР за цих умов обмежувалась центральними установами РСФРР. У цілому Українська Соціалістична Радянська Республіка повторювала дії Радянської Росії. Але існував феноменальний виняток утворення Наркомату закордонних справ УСРР на чолі з X. Г. Раковським, що робило Україну дипломатичною одиницею на міжнародній арені. За цих умов конфлікт Польщі й УНР з РСФРР та УСРР був неминучий.

1. Вивчення обставин підписання, умов та наслідків Варшавського договору

1920  р. між Україною і Польщею посідає значне місце у вітчизняній історіографії. Сама угода вже від моменту її підписання була предметом найсуперечливіших оцінок політиків, а згодом й істориків, а також найбільш вагомим аргументом критиків політичної діяльності С. Петлюри. Вже в працях його сучасників М. Шаповала , С. Шелухіна  та ін., зроблено серйозні закиди про помилковість союзу з Польщею, поспішність схвалення договору, а навіть висунуто звинувачення в “продажі” Галичини полякам. На таких самих позиціях перебувають і деякі сучасні дослідники, як, наприклад А. Копилов, котрий стверджує, що укладання Варшавської угоди було прорахунком у зовнішній політиці Української Народної Республіки (УНР).

Утім певна частина дослідників міжвоєнного періоду оцінили й позитивні моменти цього договору. Проблеми, пов’язані з Варшавським договором та українсько-польськими відносинами, більш прихильно до Петлюри розглядалися у працях Ф. Крушинського , І. Мазепи , М. Стахіва . За оцінкою О. Шульгина, “це було цілою революцією в тодішній нашій закордонній політиці, і треба було мати велику громадську мужність, щоб на неї зважитись. Симон Петлюра цю мужність мав” .

Обґрунтовуючи свою позицію щодо підписання угоди з Польщею та відмови від Галичини, сам С. Петлюра писав, “ що це був тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою,” а також “акт спасіння для подальшого впровадження нашої боротьби” [6, c. 101].

У роки незалежності України на тему Варшавського договору у контексті українсько-польських відносин опубліковано цілу низку праць, серед яких найпомітнішими є дослідження Т. Єременко, М. Литвина , І. Срібняка . Ці автори стверджували, що на угоду з Польщею С. Петлюру штовхнули обставини, більшовицька загроза, байдужість та нерозуміння з боку Антанти . Цим пояснюється і безмірно висока ціна, яку довелося заплатити українській діпломатії за допомогу Польщі у боротьбі проти більшовиків. Неоднозначне ставлення до угоди із УНР в самій Польщі проаналізували сучасні українські дослідники Б. Гудь та В. Голубко .

Метою пропонованої статті є аналіз умови в яких відбулося підписання Варшавської угоди 1920 р., а також оцінок та підсумків цього договору українським політикумом та сучасними вітчизняними істориками.

У жовтні 1919 р. дипломатична місія УНР на чолі з А. Лівицьким приїхала до Варшави для проведення переговорів із польським керівництвом. ЇЇ діяльність одразу зустрілася із цілою низкою труднощів, що полягали, насамперед, у далеко неоднозначному ставленні польського суспільства до незалежності України. Як повідомляло українське представництво у Варшаві, “ідея необхідності признання самостійності України і нав’язання між нею і Україною союзних стосунків зустріла підтримку лише в колах Польської соціалістичної партії (ППС), почасти серед людовців. Серед ліберальної буржуазії ідеї ці наражаються на цілий шерег сумнівів, а серед націонал-демократів — той просто вороже відношення” .

Ще перед початком безпосередніх переговорів між сторонами, представник польської делегації заявив, що Польща у своїй зовнішній політиці керується вказівками держав Антанти і тому визнання України суверенною державою не може йти у розріз з намірами цих держав.

28 жовтня 1919 р. розпочалося перше засідання українсько-польської конференції. Для її проведення українська місія виділила групу, до якої, окрім голови А. Лівицького, увійшли радники Л. Михайлів, П. Понятенко (чергуючись з Б. Ржепецьким), А. Горбачевський та М. Новицький, одного з яких при потребі міг замінити С. Вітвицький [8, c. 385].

На першому засіданні конференції було зачитано заяву-декларацію української делегації, яка суттєво відрізнялась від попередньої декларації надзвичайної місії П. Пилипчука. Замість далекосяжних територіальних поступок нова декларація виразно стала на ґрунт етнографічного принципу у справі визнання кордонів. Щодо аграрної проблеми, яка так цікавила Польщу, нова декларація не зазначала нічого конкретного і лише висловлювала сподівання, що майбутній установчий парламент “викінчить будову демократичного устрою, і зокрема, розгляне складне питання аграрної реформи” .

Ця декларація звичайно не могла задовльнити польську сторону. За словами голови польської делегації Залеського, вона відхилялася від уже відомих українському урядові польських постулатів. У результаті на черговому засіданні конференції 30 жовтня 1919 р. польська делегація повернула декларацію української місії як явно неприйнятну. У той же день відбулась зустріч

А.      Лівицького з головою польської держави Ю. Пілсудським, на якій останній висловив надзвичайно прихильне ставлення до української самостійності і готовність її підтримувати. Разом з тим було зазначено, що серед впливових верств польської держави ця ідея не користується популярністю, і уряд мусить з цим рахуватись. До того ж Польща, як зазначав Ю. Пілсудський, не була вповні самостійною у своїй зовнішній політиці і тому не могла маніфестувати своє визнання раніше, ніж це буде зроблено країнами Антанти. Після цього візиту офіційні переговори були перервані .

Засідання конференції відновилось 11 листопада 1919 р. і тривало ще один день. Українська місія опинилась перед важливою проблемою визначення кордонів і полагодження претензій польських землевласників з реальними аграрними відносинами та українським законодавством у цій справі. Саме цю мету переслідувала нова декларація, підготовка якої проходила з надзвичайними труднощами. 2 грудня 1919 р. декларація була підписана і передана українською місією польській стороні. Підписанням декларації 2 грудня українська дипломатична місія завершила певний період своєї праці, який створив основу для встановлення і розвитку союзних відносин між Польщею і Україною.

22 грудня 1919 р. Міністерство закордонних справ УНР повідомило усіх голів дипломатичних місій та послів України про хід переговорів з поляками та їх наслідки. Українсько-польські відносини в зв’язку з військовою катастрофою висувались на перший план дипломатичної діяльності УНР. Як зазначалось в обіжнику, підписаному А. Лівицьким, декларація “дасть найголовніше, чого досі бракувало нашій Республіці, — можливість транзиту всяких без виїмку товарів через територію Польщі. У такий спосіб ми могли б забезпечити найактуальніші наші потреби” .

Питання надання військової допомоги Україні та створення на території Польщі відповідної бази для організації збройних сил УНР було головним завданням української дипломатії. 2 грудня 1919 р. під час вручення згаданої вище декларації голова української місії А. Лівицький звернувся до польської делегації: “У першу чергу просимо знестися з Польським командуванням, щоб пропустити ті частини наших військ, які перейшли Збруч, а далі предприняти все те, що потрібне, для відтворення нашої мілітарної бази” . У той же день Ю. Пілсудський дозволив розпочати переформування армії УНР на території України, зайнятій польськими військами [2, c. 84-85].

Однією з причин, яка затягувала польсько-українські переговори у Варшаві наприкінці 1919 р. — початку 1920 р., було різне бачення сторонами майбутньої долі Східної Галичини. Дипломатична місія А. Лівицького цілком справедливо розглядала її як етнічну українську територію, польська делегація виходила з концепції відтворення Польщі в її історичних кордонах.

Навесні 1920 р., коли до Польщі та інших держав з мирними пропозиціями від імені України виступили більшовицькі лідери В. Лєнін і Х. Раковський, перед урядом УНР постало завдання укладення тісної союзницької угоди з Польщею. У зв’язку з тим 11 березня 1920 р. відновилась перервана 22 грудня 1919 р. українсько-польська конференція.

Переговори прискорило прибуття до Варшави С. Петлюри. Український лідер прибув до польської столиці на особисте запрошення Ю. Підсудського, часто бував у його резиденції і мав з ним неодноразові розмови. Після однієї із таких розмов, що тривала чотири години в ніч проти 22 квітня 1920 р., було підписано Політичну конвенцію між Польщею і Україною. Згідно з цим документом Польща визнавала Директорію на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою як верховну владу Української Народної Республіки. Одночасно польський уряд зобов’язувався не укладати жодних міжнародних угод проти України .

Найбільш вразливим місцем Варшавського договору для УНР було визнання східного кордону Польщі по річці Збруч. Залишалося відкритим питання щодо Дубненського, Рівненського і частини Кременецького повітів, які тимчасово відходили до Польщі, але їх долю згодом мала вирішити українсько-польська комісія.

24      квітня було підписано військову конвенцію, яка встановлювала військовий союз між УНР і Польщею. Знову ж таки цей аспект Варшавського договору свідчив про його нерівноправність. Передбачалося формування лише трьох українських дивізій (15 тис. вояків), тоді, як польська армія налічувала 100 тис. військовослужбовців. Ю. Пілсудський не бажав бачити сильною союзну українську армію. Українці мали виконувати тільки допоміжну функцію й бути політичним прикриттям польського походу в Україну. Згодом, уже в ході військових дій Ю. Пілсудський не погодився на чисельне збільшення українських сил, шляхом мобілізації на службу новобранців на звільнених від більшовиків територіях .

Як твердили українські дипломати, згідно із цим договором Українська держава отримала моральну допомогу у формі визнання де-юре державної суверенності та реальну підтримку на політичному, мілітарному й фінансовому полі. Також, завдяки цій угоді, УНР змогла зруйнувати “бар’єр, що загорожував її дорогу в Західну Європу” .

Зразу після підписання польсько-української угоди розпочався наступ союзних сил на Україні. Вже 8-9 травня українські й польські війська ввійшли в Київ. Уряд УНР прибув до Вінниці. Там відбулася його реорганізація, внаслідок якої його очолив В. Прокопович. Попри перешкоди, які чинили польські військові, почала успішно відновлюватись державна адміністрація й місцеве самоврядування на визволених територіях Правобережної України. Посилився приплив добровольців в армію УНР. Однак, як вже зазначалося, польські союзники намагалися перешкодити зміцненню військового потенціалу України. Польське командування примусило розпустити мобілізованих новобранців, і лише таємно від союзників українські дивізії зуміли збільшити свій чисельний склад.

Успіх спільного польсько-українського наступу був недовгим. Польський фронт було прорвано, і вже 11 червня 1920 р. більшовики знову захопили Київ . Польські війська почали відступати. У липні 1920 р. польська армія залишила лінію Бугу і відступила в напрямку Варшави. У цій ситуації Польща звернулася за допомогою до Антанти. Союзники вирішили, що вона не в стані проводити самостійну зовнішню політику, і зажадали, щоб Польща у відповідній ноті погодилася на “угодове полагодження на розумних умовах своїх територіальних суперечок з Чехами, Литовцями і Українцями” .

У цей період у міжнародних відносинах знову почала активно фігурувати українська справа, насамперед, проблема Східної Галичини. Найвища Рада Антанти рішуче висловлювалась за те, щоб Східна Галичина зберегла свій міжнародний статус, незалежний від Польщі. Польську сторону зобов’язали дотримуватись “лінії Керзона” як східного кордону Польської держави. Щодо решти території України Найвища Рада прийняла зобов’язання польського уряду шанувати право самовизначення народів на сході зазначеної межі [1, c. 205-206].

Восени 1920 р. українські політики розпочали консультації з представниками головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії генерала П. Врангеля про спільну військову акцію проти армії більшовицьких військ. У вересні 1920 р. Рада Народних Міністрів УНР уповноважила голову української дипломатичної місії в Румунії К. Мацієвича та керівника військової секції цього ж представництва генерал-поручика С. Дельвіґа вести переговори з метою “заключення військової конвенції з уповноваженим уряду генерала Врангеля і ту ж конвенцію між УНР і урядом генерала Врангеля підписати” .

17 вересня 1920 р. Рада Народних Міністрів, на засіданні якої був присутній і Головний отаман С. Петлюра, заслухала й ухвалила доповідь міністра закордонних справ А. Ніковського. Він, зокрема, пропонував у найближчий час “заключити стратегічний союз з Врангелем і поставився обережно щодо союзу з ним політичного” .

27      вересня 1920 р. Рада Народних Міністрів вирішила “визнати можливим скласти з генералом Врангелем військову конвенцію з політичними гарантіями, а саме: за умови визнання урядом генерала Врангеля самостійності Української Народної Республіки і її сучасного уряду”. Відповідні директиви уряд подав голові української делегації С. Дельвіґу на переговорах з генералом П. Врангелем . Обговорення тривало ще на кількох засіданнях уряду, зокрема 11  жовтня 1920 р., але українські політики не зуміли виробити плану ефективних заходів для спільної військової акції, яку б можна було провести спільно із Збройними силами Півдня Росії [8, c. 385].

2. Оцінка Варшавської угоди різними групами українського політикуму та сучасники істориками

Варшавська угода 1920 р. отримала неоднозначну оцінку значної частини українських істориків. Серед інших точок зору, існує погляд, що суперечливий характер Варшавського договору, його “нерівноправний характер […], щодо України, завдав зрештою шкоди і Речі Посполитій Польській” , яка через деякий час виявилася заручницею більшовицького режиму.

До об’єктивної оцінки Варшавського договору закликав один з його ініціаторів, Головний отаман С. Петлюра: “Коли б не польсько-українська згода, не відомою ще була б дальша доля нашої державності. Хай поляки не додержали свого слова і зрадили нам, — ми все ж за цей час і сили організовані збільшили і ясність планів своїх устаткували на майбутнє” .

Варшавський договір, який ще називають “договором Пілсудського — Петлюри,” на думку окремих сучасних дослідників українко-польських відносин, став “практичною спробою реалізації “федеративної” концепції Ю. Пілсудського” .

Галицькі українці вважали, що Варшавський договір дав полякам найпереконливіший і найсильніший аргумент для володіння Східною Галичиною. Натомість А. Лівицький доводив, що “нині зашкодити перед Антантою, чого так боялися галичани, слова Декларації про кордони між Україною та Польщею з формально-правового боку вже не можуть, — вони тільки висвітлюють фактично положення справи” .

Незважаючи на те, що текст договору був таємним і не публікувався в Україні і Польщі, його загальний зміст дуже швидко отримав широкий резонанс у політичних колах обох країн. Польські праві, насамперед, націонал-демократи, які переважали в той час у Польському сеймі, виявили занепокоєння, передбачаючи загострення стосунків з радянською Росією. Не останню роль у таких настроях відіграло й те, що Україна свого часу була союзницею Центральних держав і антагоністом Антанти, на яку покладали особливі надії в польському політикумі. Ставлення альянтів до військової акції УНР – Польща виявилось суперечливим.

Надаючи підтримку Україні, польський провід водночас використовував у своїх цілях несприятливу для українців політичну ситуацію, скрутне фінансове та військове становище, відсутність міжнародної підтримки для Української державності. Окрім того, союз Ю. Пілсудського — С. Петлюри, який ґрунтувався здебільшого на особистих домовленостях і викликав гостру опозицію як серед українців, так і серед поляків, був малоефективним через взаємну недовіру. Польська сторона не дозволила розбудувати та укомплектувати українські збройні сили, які брали участь у поході на Київ. Очікуваного протибільшовицького повстання, яке мало підтримати українсько-польську військову кампанію, не відбулося. Українське населення з великою недовірою поставилося до нового союзника Української Народної Республіки – Польщі [3, c. 625].

3. Польсько-українські взаємини щодо реалізації умов Ризької угоди

25      квітня 1920 p. наступ польських військ разом з формуваннями, підпорядкованими C. Петлюрі, ознаменував різке загострення відносин між обома сторонами, в яких до цього часу домінували непорозуміння та небажання йти назустріч. Війна стала неминучою. Проте в цій війні ознаки швидкого мирного врегулювання конфлікту проявились уже влітку 1920 p. з активізацією зовнішньополітичної діяльності Раднаркому та НКЗС УСРР.

22      липня 1920 p. Польща погодилася на переговорний процес, що розпочався в серпні цього ж року в Мінську. Від УСРР у переговорах брав участь M. Скрипник. Ситуація навколо переговорів була напруженою, оскільки сторони відстоювали діаметрально протилежні позиції. Російська сторона з мовчазної згоди представників УСРР (E. Й. Квірінга і O. Я. Шумського на правах рядових членів в російсько-українській делегації) висувала такі умови підписання прелімінарного миру і перемир’я, з якими рішуче не погоджувалась Польська Республіка. Польська ж сторона намагалася вкласти у запропоновані до розгляду матеріали максимальну кількість корисних для себе вимог, які пізніше знайшли б своє втілення у подальшому переговорному процесі та кінцевому документі.

Слід зазначити, що на момент підписання Варшавської угоди 21 квітня 1920 р. в українському державному проводі виникла правова колізія. Як відомо, наприкінці 1919 р. відбувся черговий етап реорганізації верховної влади УНР. 15 листопада у Кам’янці відбулося останнє засідання Директорії, в якому взяли участь усі тодішні її члени та члени уряду. На ньому було ухвалено постанову, якою “верховне керування справами Республіки” покладалося на С. Петлюру. У багатьох працях, що висвітлюють це питання, слушно зазначається, що це був черговий крок на шляху остаточного встановлення “диктатури” голови Директорії і головного отамана С. Петлюри. Зокрема, на думку дослідників державного права О. і М. Копиленків, це рішення лише формально перерозподілило повноваження серед членів Директорії, оскільки за С. Петлюрою було закріплено всі внутрішні функції, а зовнішні передано А. Макаренку та Ф.Швецю, які виїхали за кордон для реалізації зовнішньополітичного курсу УНР. Лише 21 травня 1920 р., за їх словами, “коли Петлюра, який тоді уособлював Директорію, скасував повноваження А. Макаренка й Ф. Швеця, можна стверджувати, що він стає одноосібним керівником Української держави”. Подібний стан речей дозволив багатьом супротивникам Варшавської угоди трактувати її як незаконну, таку, яку не мав права одноосібно без інших членів Директорії підписувати її голова С. Петлюра. У цьому випадку, слід наголосити, автором такого правового трактування факту підписання угоди з Ю. Пілсудським був не хто інший, як сам С. Шелухін. І тому, щоби наголосити на виключній дієздатності своїх повноважень як голови української делегації на Ризькій мирній конференції, він звернувся за наданням таких до А.Макаренка та Й. Швеця. Натомість подібне трактування лише викликало зворотню реакцію у прихильників Головного отамана, які визнавали недійсними повноваження названих осіб як таких, що виключені зі складу Директорії. Отже, до надзвичайно складної воєнно-політичної ситуації, на тлі якої відбувалося відрядження української делегації у Ригу, додався внутріполітичний конфлікт в українському проводі. Не сприяли покращенню ситуації і попередні непорозуміння у середовищі українських дипломатів, які розгорілися між репрезентантами УНР та ЗУНР на Паризькій мирній конференції, а також і між членами української делегації, що належали до різних політичних партій [9, c. 101-102].

Після п’ятьох засідань та нарад конференції в Мінську (перша відбулося 17 серпня) переговори вирішено було перенести до Риги, де 18 березня 1921 p. було підписано Ризький мирний договір. Під ним підписалися представники Польської Республіки, РСФРР і уповноважені від УСРР Ю. Коцюбинський та E. Квірінг. У договорі декларувалися гарантії дотримання принципів невтручання у внутрішні справи кожної зі сторін. Ha початку жовтня, за умовами Ризького договору, до Варшави виїхав представник УСРР — O. Я. Шумський, а з польської сторони послом в Україні було призначено графа Ф. Пулавського. Польська сторона намагалась домогтися присутності на переговорах делегації УНР, однак представники радянської влади не погодились. Це був остаточний програш дипломатії Української Народної Республіки.

Першочерговим завданням, яке постало перед учасниками договору, була його практична реалізація: обмін військовополоненими, інтернованими, біженцями, подолання тяжких наслідків війни, реевакуація державного майна, виплата репарацій, повернення культурних цінностей. Ці питання регулювалися 26 статтями Ризького мирного договору.

Стаття XI регулювала питання повернення культурних цінностей:

1. РСФРР та УСРР зобов’язувалась повернути Польщі предмети, вивезені в Росію чи Україну від 1 січня 1772 p.:

а)       будь-які військові трофеї — прапори, штандарти, військові знаки, зброю, полкові регалії, а також трофеї, взяті, починаючи з 1792 p., у польського народу під час його боротьби проти царської Росії за свою незалежність. He підлягають поверненню тільки трофеї російсько-українсько-польської війни 1918-1921 pp.;

б)       бібліотеки, книжкові, археологічні й архівні зібрання, твори мистецтва, предмети старовини, а також колекції та предмети, що мають історичну, національну, художню, археологічну, наукову та культурну цінність.

Зібрання та предмети мають бути повернені незалежно від того, за яких обставин і розпоряджень тодішніх властей вони були вивезені, а також незалежно від того, яким юридичним чи фізичним установам вони належали.

2. Вимоги про повернення культурних цінностей польського народу не поширюються:

а)       на предмети, вивезені зі східних від кордону c Польщею територій, якщо буде доведено, що вони є складовою частиною української духовної культури й потрапили свого часу на територію Польщі не шляхом добровільним чи успадкування;

б)       на предмети, що потрапили на територію Росії чи України добровільним шляхом чи успадкування, або були вивезені в Україну їх законними власниками.

3. Якщо у Польщі були віднайдені колекції чи предмети, зазначені в пунктах 1, 2, вивезені з Росії й України, за цей період часу, то вони підлягають поверненню.

Відповідно до статті XI Ризького договору УСРР та РСФРР зобов’язувались:

1. Передати Польщі вивезені з її території, починаючи від 1 січня 1772 p. до 1918 p. в часи російського правління на польських землях, що входили до складу Польської республіки — архівні матеріали, справи, документи, реєстри, мапи, плани, креслення законодавчих закладів, центральних, обласних та місцевих органів усіх міністерств, відомств та управлінь, а також самоврядувань, громадських та публічних закладів, оскільки вони належать сьогоднішній Польській Республіці, а фактично знаходяться на території Росії та України. Поверненню підлягали також вищезазначені предмети, які не могли бути розділені через територіальну належність.
2. Параграф 5 не поширювався на архіви, регістратури й т. n., що стосуються боротьби після 1876 p. колишніх царських властей з революційним рухом в Польщі, до спеціального договору між обома сторонами про їх повернення; на предмети, що становлять військово-секретні матеріали після 1870 p.
3. Договірні сторони погоджувались, що систематизовані, науково опрацьовані, завершено цілі колекції, що є основою скарбниць світового культурного значення, не підлягають руйнуванню. Якщо повернення якогось предмета порушувало б цілісність колекції, то за погодженням сторін, він міг залишитися на місці, за умови отримання еквівалента цього предмета, рівного за науковим чи художнім значенням.
4. Російська та українська сторони зобов’язувались реевакуювати в Польщу евакуйовані в Росію чи Україну примусово або добровільно з території Польської Республіки, починаючи з 1 серпня 1914 p. по 1 жовтня 1915 p., всі предмети, що належали державним органам, громадським установам, юридичним та фізичним особам.
5. Кожна зі сторін зобов’язується видати іншій культурні чи художні цінності, принесені в дар чи успадковані до 7 листопада 1917 p. громадянами або закладами іншої сторони, своїй державі чи її громадським, науковим, художнім установам, якщо даний акт здійснено в межах правового поля даної країни [5, c. 277-278].

Якщо б у Польщі знайшлися предмети, перераховані у вищезгаданих пунктах, що були під територією в кордонах Росії та України, то Польща на та тих самих засадах зобов’язується передати їх Росії та Україні.

Ризький договір передбачав створення на паритетній основі спеціальної змішаної комісії, що мала складатись із трьох представників і необхідної кількості експертів від кожної зі сторін, з місцем перебування у Москві [4, c. 3].

Таким чином, стаття XI Ризького мирного договору створювала законодавче та правове поле діяльності, формувала певну спрямованість, встановлювала рамки, в яких мали працювати сторони. Сторони намагались охопити якомога більшу сферу, врахувати майже усі варіанти повернення та пошуку культурних цінностей, однак, в цій статті діяла система противаг, так звані винятки, зроблені як польською стороною, так і російсько-українською. Параграфи 2, 6, 7 польська сторона вважала поступками для РСФРР та УСРР. Радянська Росія ж вважала, що поступками з її боку було взагалі створення такого широкого кола питань для обговорення та повернення культурних цінностей Польщі [6, c. 101].

Ставлення обох сторін до своїх вимог було різним. Польська Республіка вимагала повернення культурних цінностей. Російська-українська ж сторона відстоювала позиції повернення, але й збереження того, що знаходилось на території України та Росії. B цьому виявлялись принципові розбіжності обох сторін.

Слід зазначити, що з правової точки зору Ризька угода мала формальне значення, оскільки делегація УСРР, яка виступала від імені всієї України, не мала на те міжнародно-правових підстав, оскільки статус республіки як самостійного державного утворення на той час не було визначено. Фактично, сам акт підписання Ризької угоди 18 березня 1921 р. і став моментом визнання УСРР як незалежної держави, яка визначалася єдиним законним репрезентантом України. Водночас, як зазначає С. Кобринська, таким способом “державного майбутнього” були позбавлені УНР і ЗУНР.

Підписання Ризької угоди було вигідно колишній союзниці України — Польщі. Вона вдало закінчувала війну з радянською Росією, одержавши близько 160 тис. кв. км. українських та білоруських земель. РСФРР вдалося досягнути значного дипломатичного успіху, оскільки її маріонетковий режим в УСРР дістав підтвердження на міжнародному рівні офіційним визнанням з боку Речі Посполитої Польської. Слід також зазначити, що через внутрішньополітичну боротьбу у Польщі між прихильниками Ю. Пілсудського та прибічниками союзу з УРСР та РСФРР була створена, за словами фахівців з державного права, «безпрецедентна з правової точки зору ситуація” — на теренах України польською стороною фактично було визнано на міжнародному рівні 2 різні державні утворення: Варшавською угодою — УНР, Ризькою угодою — УСРР. Тобто, протягом року, «зігнорувавши законні права УНР, Польща Ризьким договором фактично знівелювала Варшавську угоду 1920 року. УНР втратила державно-правові підстави свого існування в Україні”.

Одночасно слід звернути увагу на деякі статті Ризької угоди, підписаної 18 березня 1921р., зміст яких мав здебільшого ідеологічне забарвлення. Так, у статті V, в якій наголошувалося на незалежності Української Соціалістичної Радянської Республіки, водночас оголошувалися поза законом українські держави УНР та ЗУНР, а їх “державна доля оговорювалася лише в контексті заборони співпраці з ними переговорюючих сторін”. На думку фахівця з історії державного права, домовленості переговорних сторін про кордони суперечили не лише міжнародній практиці, а й існуючим міжнародно-правовим актам: 13-му пункту декларації В. Вільсона, декларації російського уряду від 30 квітня 1917 р. про визнання Польщі в її етнографічних кордонах, Версальському та Сен-Жерменському договорам, які визначали лінією східного кордону Польщі “ лінію Керзона” [4, c. 5-6].

Висновки

Підписання у Ризі 18 березня 1921 р. представниками радянської Росії та маріонеткової Української Радянської Соціалістичної Республіки з одного боку та Речі Посполитої Польської — з другого мирної угоди ознаменувало фактично закінчення радянсько-польської війни і закріпило розділення українських земель між Польщею та більшовиками. Ризький договір ствердив міжнародно-правовий статус Української Радянської Республіки як “єдиного законного репрезентанта України на міжнародній арені” і фактично зруйнував правові підстави існування Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. “Ризьким Андрусово” назвали сучасники угоду, підписану в Ризі.

Таким чином, зіткнення інтересів радянської Росії, Польщі та Української Народної Республіки було вирішено на користь двох перших суб’єктів міжнародного права. Виходячи з нерівності умов, на яких було укладено Варшавську угоду 22 квітня 1920р., УНР фактично потрапила під протекторат Польщі і не змогла реалізувати свій міжнародно-правовий статус як незалежна держава. Закріпивши у Варшавській угоді відмову від західноукраїнських земель на користь Польщі, голова Директорії УНР С.Петлюра фактично позбавив її представників можливості відстоювати державні інтереси ЗУНР як самостійного суб’єкта міжнародного права. Водночас, за умов складних військово-політичних обставин, УНР опинилася в статусі пасивного спостерігача поділу української території між РСФРР та Польщею. За такої ситуації єдиним виразником “ державних інтересів” України виступала У СРР — маріонетковий режим більшовицької Росії.

Список використаної літератури

1. Верига В. Визвольні змагання в Україні, 1914-1923 — Т.ІІ — Львів, 1998. — С. 205-206.
2. Гетьманчук M. П. Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 pp. — JI., 1998;
3. Документы внешней политики CCCP.- M., 1959.- T. 3. — С. 618-642
4. Кобринська С.Б. Ризький мир як завершальний етап боротьби (1917-1921 рр.) за утвердження української державності: Автореф… канд. юрид.наук. — К., 1996.
5. Кульчицький C. Комунізм в Україні. Перше десятиріччя (1919-1928 pp.).- K., 1996.- C. 277.
6. Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки: тягар історії // Історичні есе. — Т1. — К., 1994. — С. 101.
7. Назарук О. Галицька делегація в Ризі. — Львів, 1931; Кедрин І. Паралелі в історії України. З нагоди 50-річчя Ризького миру. — Нью-Йорк, 1971.
8. Павлюк О. В. Дипломатія незалежних українських урядів (1917-1920) //Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001. — С. 385.
9. СкляренкоД. Є. Україна і Ризька мирна конференція (1920-1921 pp.).- K., 2000; Завада I. Ризький мирний договір й Україна.- K., 2000.