Вступ

Передова українська політична еліта розпочинає курс на створення власної держави і 1 листопада 1918 р. виникає ЗУНР. Українська історико-літературна спадщина є достатньо багатою щодо теми про українську революцію, її політичних і військових діячів, але нема матеріалів з подій у провінціях, мало сказано про встановлення влади на повітовому рівні та про перебіг в них подій українсько-польської війни. Тому сюди слід віднести спогади, мемуари та праці Кузми О., Крип’якевича І та Гнатевича Б. Ген. Омеляновича-Павленко М., Сохоцького І., Шухевича С., Лісної. Олійника П. та інших. Всі ці автори, оцінюють ситуацію по власному, описують конкретні моменти з історії ЗУНР, державотворчі аспекти і певні події.

Історія свідчить, що народи, які створили власні держави, звикли з повагою ставитися до своїх збройних сил, плекати і творчо розвивати багаті військові традиції. Дослідженням історії створення Західноукраїнської Народної Республіки та її Збройних сил до початку 90-х рр. XX ст. займались переважно вчені за межами України. Це було зумовлено тим, що на той час Україна входила до складу Радянського Союзу, а відтак тема українського державного будівництва і боротьби національних збройних сил за українську державність знаходилась під офіційним «табу» радянського уряду.

1. Історичні передумови створення Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР)

У другій половині XVIII ст. Польща, яка захопила західноукраїнські землі ще в середині XIV ст., припинила своє існування і була розділена між Австрією, Пруссією та Росією. При першому поділі Польщі в 1772 р. більша частина земель колишнього Галицько-Волинського князівства під назвою Галичина відійшла до Австрії, а Волинь — до Росії. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Османської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії Габсбургів були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). У 1850 р. з українських і польських земель Австрія утворила один «коронний край», який назвала «Королівством Галичини й Володимирії (Лодомерії) з великим князівством Краківським, причому відрізняли «Східну Галичину», тобто територію Львівського апеляційного суду, і «Західну Галичину» — територію Краківського апеляційного суду. Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними.

Під контролем Відня перебував ще один заселений українцями регіон — Закарпаття, яке у XIX столітті лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель краєм.

Таким чином, під владою Габсбурзької монархії західноукраїнські землі були розділені на дві частини: Галичина і Буковина, що в адміністративно-територіальному управлінні були включені до складу Австрії, а Закарпаття підлягало Угорщині.

У складі Австрії західноукраїнські землі були об’єктом колоніального гніту. Переслідувалася українська мова і культура. Але поступово в Галичині зростала національна і політична свідомість населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. тут виникають політичні партії, економічні, політичні, молодіжні організації, товариства тощо. Серед населення активну діяльність розгорнули організації «Просвіти», що створювали школи, бібліотеки, вчили дітей і дорослих рідної мови, історії, культури, займалися активною видавничою діяльністю [12, c. 14].

Колоніальне становище цих земель визначало їх аграрний характер і відсталість у промисловому розвитку. Тут переважали дрібні, кустарно-ремісничого типу підприємства з невеликою кількістю робітників і відсталою технікою. У сільському господарстві найбільше було австрійських, польських, угорських та румунських землеволодінь. Такий характер економічного розвитку краю обумовлював те, що більшість українського населення складали селяни. Нехтування Відня Галичиною не повинно створювати враження, ніби ця провінція не мала для імперії великого значення. У 1910 р. тут проживало 15% підданих монархії, що складало майже 8 млн осіб. У 1900 р. близько 95% населення займалися сільським господарством, лише 1% працювали у промисловості і 0,2% — у торгівлі. Українська інтелігенція, включаючи священиків, налічувала 12—15 тисяч осіб [15, 273].

Селянське середовище більшою мірою зберегло національні традиції та ознаки, ніж пролетарське і напівпролетарське населення міст. Це створило сприятливу ситуацію для відродження української національної культури і сприяло тому, що українське громадянство в Галичині стояло на проавстрійській позиції.

На політичне життя західноукраїнських земель великий вплив мали два фактори: давні традиції конституційної форми правління в Австро-Угорській імперії та тісна австрійсько-польська співпраця у громадсько-політичній сфері. Якщо перший фактор надавав українському рухові ширших можливостей для легальної діяльності, то другий, навпаки, ускладнював боротьбу за політичний вплив на галицьке суспільство.

Слід зазначити, що політичний устрій Австро-Угорської імперії враховував різнонаціональні інтереси. Українці мали власні політичні партії, послів до сейму та парламенту, економічні та культурно-просвітні інституції. Активізація самостійницьких настроїв у Галичині та Буковині мала значний вплив на розвиток всеукраїнського національно-визвольного руху.

На зламі XIX—XX ст. кардинально змінилися гасла українського національного руху, а відтак — почало відбуватися усвідомлення нерозривної єдності соціальних і національних проблем. Незважаючи на різнопланову орієнтацію партій, що існували в Галичині, у 1900 р. вони визнали остаточною метою своїх змагань утворення Української держави. Таку державу провідні громадсько-політичні діячі сподівалися одержати як дарунок з відповідним маніфестом австро-угорського монарха. Діяльність цих партій принесла в український національний рух новий політичний зміст, і це сприяло тому, що українське суспільство досягло повного успіху у боротьбі за самовизначення нації.

Український національний рух на західноукраїнських землях відрізнявся тим, що боротьба була спрямована не тільки проти австро-угорського, а й польського панування. Відомо, що поляки вважали Галичину плацдармом для відродження своєї держави та ігнорували інтереси українців. Це породжувало певні утиски українського народу у соціально-економічному та політичному плані. Поляки обіймали майже всі керівні посади у державному апараті. Так, наприклад, у 1914 р. у провінції було 300 високопоставлених урядових чиновників — поляків, водночас українців — лише 25. До 1916 р. посаду намісника Галичини мали право обіймати лише поляки, шкільна справа майже цілком була в їхніх руках, а польська мова з 1869 р . була офіційною в освіті та адміністрації. У 1914 р . у провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій [2, c. 32-33].

Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Однією з головних причин було те, що поляки на соціально-економічному та культурному рівні мали потужні позиції. Польська інтелігенція була численною, різнобічно освіченою. Водночас австрійський уряд, опинившись перед можливістю війни з росіянами, вимагав від галицько-польської адміністрації посилення тиску на українців, сподіваючись таким чином послабити москвофільський рух дуже небажаний для Австрії. Все це посилювало польсько-українське протистояння, яке виявлялось у конфліктах серед представників різних прошарків населення. Пізніше ця конфронтація вилилася в українсько-польську війну.

З часом найбільш національно свідомі галицько-українські політики зрозуміли важливість військово-патріотичного виховання української молоді. Вона повинна була стати головною рушійною силою визвольної боротьби за створення власної держави. Тому 5 травня 1900 р. відомий діяч української радикальної партії К. Трильовський заснував перше молодіжне товариство «Січ», яке стало поштовхом для масового руху української молоді Австро-Угорської імперії.

Ідея відродження традицій козацтва, яка була зрозуміла для галицької молоді, стала дуже популярною. Мережа січових організацій зростала. У 1910 р. у них було вже кілька десятків тисяч української молоді. Діяльність «Січей» сприяла поширенню українських національних традицій, вихованню молоді у дусі відданості національній справі, дисципліни, організованості. Крім того, діяли фізкультурні організації «Сокіл» і «Пласт». Поширення січових організацій привело до створення у грудні 1912 р. «Українського січового союзу». Саме в цей період січова старшина дійшла висновку, що «Січі» потрібно перетворити із фізкультурно-спортивних у військово-спортивні організації. Головним завданням цих організацій була пропаганда серед українського населення ідеї збройної боротьби з метою створення власного війська. Тому ці організації діяли у двох основних напрямках: ідеологічного вишколу молоді під гаслом збройної боротьби за самостійність нації і підготовкою своїх членів до військової справи.

18 березня 1913 р. у Львові відбулися перші збори «То-вариства Українських Січових Стрільців», а напередодні Першої світової війни в Галичині вже було 95 стрілецьких товариств, які об’єднували понад 74 тис. галицького та буковинського юнацтва. Товариства «Пласт» і «Сокіл» разом нараховували 61 тис. чоловік [16, c. 294—295].

Поширення і розвиток стрілецького руху загальмували події Першої світової війни, яка стала трагедією людства. Ця війна тяжко позначилася на долі України і принесла українському народові численні страждання й нещастя. Розділені між воюючими Австро-Угорською і Російською імперіями, українці були змушені фактично стати учасниками братовбивчої війни за чужі інтереси: 3,5 млн з них були мобілізовані до російської та понад 300 тис. — до австро-угорської армії.

Українські землі перетворилися на один із найважливіших театрів воєнних дій, унаслідок чого зазнали страшних руйнувань, спустошень, людських жертв і матеріальних втрат. Водночас війна вплинула на зростання національно-визвольного руху, тому що взаємно виснажуючи одна одну Австро-Угорська та Російська імперії поступово втрачали свою силу і могутність, а це породжувало надії на позитивне вирішення українського питання. Важливу роль у національно-визвольному русі довелося відігравати галицькому стрілецтву.

1-го серпня 1914 р. українські політичні партії об’єдналися у міжпартійну політичну організацію Головну Українську Раду (ГУР). У ряді документів, зокрема маніфесті до українського народу Галичини, ГУР визначила політичні цілі та шляхи їх досягнення: «Теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії … Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце великої України».

В умовах більшовицького наступу для УНР життєво важливим було укладення миру з центральними державами: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Ще наприкінці жовтня 1917 р. радянська Росія, перебуваючи в критичному стані, почала переговори про перемир’я з Німеччиною і 2 грудня 1917 р. у Брест-Литовському більшовицька делегація підписала з представниками командування німецького та австро-угорського Східного фронту договір про перемир’я, який передбачав підготовку й підписання найближчим часом мирного договору.

Посилаючись на проголошення IV Універсалом Української Народної Республіки, Генеральний секретаріат Центральної Ради обстоював своє право на міжнародні зносини і застерігав, що мир «може мати силу для Української Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише правительство Української Народної Республіки». Розуміючи, що присутність у Бресті українців — це додатковий важіль впливу на переговорний процес, делегації Німеччини та її союзників висловили згоду на участь у мирних переговорах повноважних представників УНР [14, c. 8-9].

Проголошення державної незалежності Української Народної Республіки 22 січня 1918 р. мало вирішальний вплив на розвиток подій в українських землях Австро-Угорщини. З утворенням УНР західноукраїнські політичні партії сприйняли українську революцію як початок здійснення найвищого ідеалу українського народу — досягнення державної незалежності і соборності. Події того часу свідчать, що становище Австрії ставало дедалі гіршим.

Деякі галицькі українські політики, побачивши, що Австрія не збирається виконувати свої обіцянки, згідно з таємними статтями Брестського договору, розробляли шляхи самостійного розв’язання західноукраїнського питання. В серпні 1918 р. у Львові відбулися наради, на яких обговорювалися питання про організацію адміністрації і війська, яке мало здобути Львів і Східну Галичину загалом для створення української державності, оскільки виникло побоювання можливості захоплення Галичини поляками і проголошення ними власної держави.

У такій складній політичній обстановці була опублікована програмна декларація Української Національної Ради. 9 листопада 1918 р. Західна Україна оголошувалася окремою Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), в якій забезпечувалася рівність усіх перед законом, а основною і керівною силою держави ставали робітники і селяни. До складу ЗУНР входили Східна Галичина, Північна Буковина та українські повіти (комітати) Закарпаття. Нова держава охоплювала близько 70 тис. квадратних кілометрів території з 6 млн населення (в т. ч. 71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угорців, румунів та ін.). Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку утримувала в своїх руках Угорщина, а у січні-квітні 1919 р. воно відійшло до складу Чехословаччини. Все це відбулося зі згоди Антанти. Таким чином, ЗУНР фактично охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн населення (75% українців, 12% поляків, 11% євреїв, 2% ін.).

Західноукраїнська Народна Республіка на початках свого існування прагнула сформувати власне законодавство, за допомогою якого держава покладає на громадян і посадових осіб юридичні обов’язки, надає гарантовані державою права і визначає заходи юридичної відповідальності за порушення правових приписів [15, c. 41-42].

2. Українсько-польська війна та її насідки

Відомо, що в листопаді 1918 року було проголошено ЗУНР, яка включала Східну Галичину і намагалася підпорядкувати собі Північну Буковину і Закарпаття. Щоб запобігти намаганням польських політичних організацій захопити владу в усій Галичині, зокрема в Східній, Національна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на пришвидшення передачі влади українцям.

У ніч на 1 листопада 1918 року українські збройні сили захопили м. Львів, а пізніше всю територію Східної Галичини. Інтереси новоствореної держави зіткнулися з бажанням Польщі захопити територію Східної Галичини. Конфлікт переріс у війну, яка закінчилася, на жаль, поразкою українців. Ще раз повернемося до цих подій.

Поляки не змирилися з падінням Львова і відходом Східної Га-личини до українців. Вже 1 листопада у Львові вибухнуло польське повстання, яке відразу перекинулося на інші міста регіону. Особливо жорстокі бої точилися за Перемишль, місто переходило з рук у руки. Українцям, на жаль, не вдалося підірвати міст через Сян, і шлях польським резервам на Львів залишився відкритим, що незабаром стало основною причиною поразки українських міст у битві за Львів.

Не вщухали бої і у самому Львові. Державотворчі заходи Українська національна Рада здійснювала, по суті, на тлі безперервних кровопроливних боїв. У тому, що поляки так швидко оговталися, не було нічого дивного. Як зазначають дослідники М. Литвин і К. Науменко, «у 200-тисячному Львові вони становили більшість. Поляки — жителі міста, нерідко жінки і діти — не тільки підтримали своїх бойовиків, але й самі брали участь у вуличних сутичках».

До початку повстання полякам вдалося створити такі організаційні військові структури: 1) Польська Організація Військова — колишні легіонери бригади Ю. Пілсудського; 2) Польський Корпус Допомоговий — складався з жовнірів і старшин на той час розформованого корпусу, командувач — В. Сікорський; 3) польські військові кадри, до яких входили різні товариства — «Сокул», «Гвязда», «Скала», а також молодіжні, студентські, жіночі організації. Загальне керівництво опозицією здійснював 44-річний граф Олександр Скарбек.

Дмитро Вітовський 4 листопада скликав нараду української генеральної команди, зробив звіт про становище, накреслив шляхи виходу із ситуації, що склалася, запропонував план негайного створення української національної армії на основі січового стрілецтва чергового мобілізаційного призову і звернувся до К. Левицького із заявою про відставку з посади генерального коменданта українських військ [4, c. 14].

Як уже зазначалося, 9 листопада 1918 року, коли був створений Державний Секретаріат ЗУНР, Д. Вітовського обрали державним секретарем із військових справ. Він розпустив стару жандармерію і створив нову. Республіку було поділено на три військові області та 12 округів. Оголошено загальну мобілізацію до української армії. Але формування нової армії відбувалося нешвидко. Більшість галичан негативно ставилися до військової служби. А ситуація у Львові та довкола міста ставала дедалі напруженішою і драматичнішою.

Для того, щоб сформувати більш точне уявлення про те, що відбувалося в Галичині, слід згадати, яке місце Україні та українцям загалом належало у польських зовнішньополітичних доктринах. Таких доктрин на початку ХХ ст. було декілька. Виокремимо з них дві: «інкорпораційну» і «федераціоністську», які належали найвпливовішим політичним силам тогочасної Польщі — націонал-демократам і соціалістам, очолюваним Юзефом Пілсудським.

Дуже швидко воєнні дії у Львові і довкола нього переросли у повномасштабну війну, яка в історичній науці отримала назву українсько-польської.

З відходом з посади Д. Вітовського українську генеральну команду очолив уславлений отаман, колишній командувач легіону УСС у складі австро-угорського війська Григорій Коссак. Ситуація на той момент була такою: фронт, що утворився 4 листопада 1918 року, проходив вулицями Стрийською, Коперніка, Кадецькою, через Головну пошту, сейм (нині університет), Собор св. Юра, вулицями Бема, Янівською, Клепарівською, Шпитальною і Замарстинівською. Головними опорними пунктами українських військ у місті стали казарми на вулиці Яблонській, Сейм, Цитадель, Головна пошта, казарми Фердінанда, поліції на вулиці Казимирівській, вокзал Підзамче, міська Різня.

УН Рада зі свого боку вжила заходів щодо виправлення ситуації. Вона вислала до Києва делегацію з проханням до гетьмана Скоропадського надати військову допомогу. Гетьман погодився таємно відправити до Галичини Гальцько-Буковинську курінь січових стрільців Є. Коновальця. Але стрільці відмовилися йти до Львова. Їхня відмова пояснювалася однією важливою обставиною: в самому розпалі була підготовка до антигетьманського повстання, ядром якого мали стати Коновальцеві стрільці.

Однак, усі заходи української цивільної і особливо військової влади у Львові до рішучих змін не призвели. Звичайно, ні Коссака, ні Стефаніва, ні інших командирів усіх ланок і рівнів не можна звинуватити у боягузтві, відсутності патріотизму чи слабодухості, як і рядових стрільців. Навпаки — героїзму, відваги, самопожертви було більш ніж достатньо. Бракувало, коли йдеться про командирські кадри, ґрунтовних військових знань, вміння організувати і проводити бойові операції в умовах старовинного міста. Окрім того, командирів була «жменька», яка танула на очах.

Тим часом поляки у Львові зміцнювали свої позиції. Всупереч наказу Д. Вітовського не була перерізана залізниця Перемишль-Львів, якою до Львова надходили підкріплення з Польщі. Це врешті-решт стало фатальним для українців [1, c. 360-362].

18-20 листопада було встановлене перемир’я. Польське командування використало його для того, щоб передислокувати залізницею до Львова загін підполковника М. Токаржевського (1228 жовнірів і 140 офіцерів). Коли 21 листопада воєнні дії відновилися, українці раптом побачили себе наполовину оточеними переважальними силами ворога. І хоч можливості подальшої боротьби ще не були вичерпані, полковник Г. Стефанів наказав відступити. В ніч з 21 на 22 листопада українські підрозділи залишили Львів.

Загальними причинами поразки українців вважаємо:

—         самозаспокоєність українських збройних сил, їх легковажність перед небезпекою і загрозою наступу поляків на Львів, невміння розвинути досягнутий успіх і закріпити перемогу;

—         безладдя, що мало місце в українському військовому штабі та керівництві українських збройних сил;

—         відсутність військової допомоги гетьмана П. Скоропадського;

—         відсутність достатньої кількості кадрових військових командирів українських збройних сил [4, c. 14].

3. Злука ЗУНР та УНР, її історичне значення

Реалії часу виявилися такими, що ЗУНР постійно потребувала зовнішньої підтримки. УНРада не могла розраховувати на західний світ, оскільки держави Антанти мали свої інтереси у цій частині Європи. Тому у середовищі керівництва республіки все більше усвідомлювали необхідність об’єднання з Великою Україною.

Попередні консультації мали наслідком підписання делегаціями Директорії та ЗУНР у Фастові 1 грудня 1918 р. «передвступного договору» про злуку двох частин України в «одне державне тіло». Після входження до складу УНР ЗУНР зберігала права територіальної автономії, межі якої мала визначити спільна комісія. 3 січня 1919 р. закон про об’єднання ЗУНР та УНР ухвалила новоскликана УНРада у Станиславові.

22 січня у Києві відбулося урочисте проголошення акту злуки. 30 березня офіційна делегація соборної УНР нотифікувала цей факт перед послами всіх акредитованих у Відні держав.

Акт злуки фіксував утворення не цілісного державного організму, а лише конфедеративного об’єднання. Кожен з його суб’єктів зберігав законодавчу і виконавчу компетенцію на власній території. Активні інтеграційні процеси мали місце переважно у військовій сфері. За формально-правовим актом злуки крилося чимало внутрішніх суперечностей, різкого розуміння ситуації та способів виходу з неї. Помірковано-ліберальні кола ЗУНР і радикальне керівництво УНР мали різні погляди на кардинальні питання державотворення. Надалі це спричинило антагонізми та непорозуміння, що мали фатальні наслідки.

Як відомо, на міжнародному рівні легітимація тієї чи іншої держави пов’язана з її визнанням з боку світової спільноти. Аби держава вийшла на світову арену як незалежна, президент УНРади Є. Петрушевич та уряд С. Голубовича вели активну роботу на дипломатичному фронті. Однак геостратегічна ситуація складалася не на їхню користь. Гіперболізуючи «більшовицьку загрозу», США і держави Антанти першочерговим завданням вважали створення противаги при допомозі сильної Польщі. Оскільки і ЗУНР, і УНР об’єктивно стояли на заваді цьому, їм важко було розраховувати на підтримку «українського національного проєкту». Особливо показовою в цьому сенсі виявилася місія Бартелемі, у ході якої українська сторона зіткнулася з диктатом і змушена була піти на перемир’я. Неприйнятні умови, нав’язані місією «під диктовку» поляків, підштовхнули уряд ЗУНР до рішучих дій. Але сприятливий розклад сил змінився втратою ініціативи на українсько-польському фронті. Остаточно долю протистояння вирішили кроки уряду Франції, який послідовно надавав військово-дипломатичну підтримку Варшаві, США і Британії. 25 червня 1919 р. країни Антанти санкціонували воєнні дії польської армії на терені, що сягав р. Збруч. 20 листопада Польща одержала від Ради послів Антанти мандат на 25-річне управління Східною Галичиною, після чого її долю мав вирішити плебісцит. 14 березня 1923 р. цей крок набув статусу міжнародно-правового акту [3, c. 14-15].

Отже, підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що процес легітимації державотворення у Західній Україні мав усі формальні та неформальні атрибути. Українські політичні сили використовували всі наявні можливості парламентаризму до часу, поки існувала владна вертикаль Австро-Угорської імперії. У цей час вони діяли згідно з міжнародним правом і рекомендаціями найвпливовіших геополітичних гравців (зокрема, у рамках «14 пунктів Вільсона»). Усі доленосні рішення, пов’язані з утворенням ЗУНР, базувалися на засадах народоправства і широкого громадського представництва. Натомість Відень і Варшава обрали тактику доконаних фактів, відмовивши українським політичним силам у праві на паритетну участь у вирішенні питань, що становили взаємну зацікавленість і безпосередньо визначали долю українських земель.

Швидкоплинне й відносно безболісне встановлення української адміністрації у Східній Галичині беззаперечно свідчило про те, що новопостала держава стала логічним результатом суспільного розвитку. Без широкої підтримки усіх верств суспільства, греко-католицьких архієреїв і парохіяльних священиків постання нової держави та розгортання державотворчих процесів було б неможливим. Відсутність же зовнішніх атрибутів легітимації ЗУНР лише зайвий раз підтверджує відмінність між ідеалами свободи народів і демократії, з одного боку, та звивистими магістралями геостратегії і правом сильного, — з іншого. Високо оцінюючи історичне значення ЗУНР, процитуємо слова І. Лисяка-Рудницького: «Ця вартість полягає передусім у тому, що Галичина 1918-19 років — єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку» [5, c. 27-28].

Висновки

Підсумовуючи узагальнений у роботі матеріал та висновки, що випливають із його аналізу, можна обґрунтовано стверджувати: причиною поразки ЗУНР були передусім недоліки внутрішньої політики, що виявилося у помилках військового будівництва — творення власних збройних сил у Галичині було розпочато надто пізно; бракувало досвідчених військових кадрів; армія погано фінансувалась і забезпечувалась. Не менш великим прорахунком було й те, що Директорія не змогла порозумітися з керівництвом ЗУНР, внаслідок чого не було єдиного ефективного управління військами. У поразці відіграло роль і те, що суспільство не було сконсолідоване, не змогло об’єднати всі політичні чинники для спільної боротьби. Крім причин внутрішнього характеру, були й зовнішні: держави Антанти не вірили у можливість утвердження української державності, а відтак не надали українцям допомоги у їхній боротьбі. Таке негативне ставлення до української державності зводило нанівець шанси української дипломатії у міжнародних переговорах.

Втім, незважаючи на поразку, ЗУНР займає належне місце в українській історії та ще раз доводить незаперечну істину: без сильної, боєздатної та добре вишколеної армії Україна не могла і не зможе в майбутньому існувати як самостійна, незалежна держава.

Список використаної літератури

1. Іванов В.М. Історія держави і права України: навч. посібник / В.М. Іванов. — К.: Атіка, 2007. — С. 357-400.
2. Кондратюк В.О. ЗУНР: становлення і захист завоювань (1918¬1921 рр.) / В.О. Кондратюк, В.Л. Регульський. — Львів, 1998. — 96 с.
3. Костюк, Світлана. Злука УНР і ЗУНР: уроки для сучасної України // Віче. — 2010. — № 2. — С. 12-16
4. Липовецький, Святослав. Романтична війна : 90 років тому українці безкровно взяли владу у Львові / Святослав Липовецький // Україна молода. — 2008. — 1 листопада. — С. 14
5. Мацькевич М. Історико-правові аспекти проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР // Юридична Україна. — 2010. — № 12. — С. 25-31
6. Мацькевич М. Конституційне законодавство в ЗУНР: історико-правовий аспект // Право України. — 2011. — № 2.- С.255-261
7. Мацькевич М. Правоохоронні органи в ЗУНР [Текст] / М. Мацькевич // Право України. — 2011. — № 7. — С. 224-228
8. Мацькевич М. Судові органи в Західноукраїнській Народній Республіці (1918-1919 рр.) // Право України. — 2011. — № 5. — С. 262-267
9. Мищак І. До історії законотворчості Західноукраїнської Народної Республіки / І. Мщак // Право України. — 2008. — № 10.- С.156-163
10. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К., 1993.
11. Павлюк О. Зовнішня політика ЗУНР // Київська старовина. — 1997. — № 3-4. — С. 114-138
12. Революції в Україні у ХХ-ХХІ століттях: співзвуччя епох: матер. ІІІ Міжнар. наук. конф. (Одеса, 16-17 березня 2007 р. ). — Одеса, 2007. — 46 с.
13. Регульський В. «Поробити потрібні заходи до з’єднання…» [Текст] : Правно-політичні основи життєдіяльності органів правопорядку і безпеки ЗУНР — ЗОУНР // Віче. — 2001. — № 12. — С. 43-50
14. Реєнт О. П. Проголошення ЗУНР: проблема легітимації : До 90-річчя Акту злуки УНР і ЗУНР // Український історичний журнал. — 2009. — № 1. — С. 4-11
15. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання. 1917-1921 рр. — К., 1999
16. Терлюк І.Я. Держава і право в Україні: уроки історії / І.Я. Терлюк. -Львів: СПОЛОМ, 2008. — С. 286-303.