Вступ

Пріоритетного значення для розвитку України набули двосторонні українсько-білоруські відносини, адже вже багато років поспіль Україна та Білорусь (РБ) є економічними, політичними і соціальними партнерами. Важливість такої співпраці зумовлена низкою причин, головними з-поміж яких є спільний українсько-білоруський кордон, взаємопов’язана система транспортних комунікацій, численні діаспори, які проживають в обох країнах, історичні, культурні тарелігійні подібності, а також і негативні наслідки Чорнобильської катастрофи, подолання котрих потребує координації зусиль як України, так і Білорусі[4]. Важливим моментом є й відсутність будь-яких військових конфліктів в історії відносин обох країн.

У системі геополітичних координат Білорусь і Україна посіли особливе місце з позиції переформатування балансу сил після розпаду Радянського Союзу. На міжнародному рівні, можна виокремити такі пріоритетні напрями взаємодії обох держав як участь в інтеграційних проектах на пострадянському просторі, міжнародну співпрацю в європейському напрямі, членство в міжнародних організаціях чи глобальних інтеграційних проектах[7,с.4]. Для Києва вкрай важливим є стан економічної та політичної ситуації в РБ, що власне й визначає динаміку відносин між обома державами. Окремі аспекти співпраці між Україною та Білоруссю досліджували вітчизняні вчені та аналітики, зокрема Ю.Волошин, О.Долженков, В.Засадко, Л.Лісничук, В.Мартинюк, О.Соскін, Ю.Пащенко, М.Плаксенко, С.Слишова, Л.Чекаленко, П.Черник та ін. Більшість досліджень стосується питань економічного та енергетичного співробітництва, а також проблеми оформлення кордону між Білоруссю та Україною. Метою ж публікації є аналіз сучасного стану українсько-білоруських відносин у політичній та економічній площинах, а також можливих сценаріїв їх розвитку.

1. Напрями зовнішньої політики України та Білорусі

Основою політичних відносин Києва і Мінська є дипломатичні зв’язки, які були встановлені 27 грудня 1991 р. та супроводжувалися призначенням послів, обміном вірчими грамотами та відкриттям посольств[11,с.160]. Міждержавна взаємодія між Україною та Білоруссю формувалися в умовах відсутності досвіду міжнародного співробітництва, наявності різних підходів до визначення пріоритетних напрямів зовнішньої політики, недостатнього рівня кадрового та матеріально-технічного забезпечення зовнішньополітичної діяльності, недосконалої законодавчої та договірно-правової бази у сфері міжнародних відносин[7,с.3]. Основоположні засади двосторонньої співпраці між державами зафіксовані в Договорі про дружбу і співробітництво від 29 грудня 1990 p., який декларує принцип невтручання у внутрішні справи, непорушність наявних кордонів та відсутність територіальних претензій. Так, у 2005 р. договірно-правова база українсько-білоруських відносин становила понад 230 угод і домовленостей. Вони регулюють питання торгово-економічного співробітництва, військово-технічну та консульську взаємодію, а також співпрацю в галузях зв’язку та транспортного сполучення, ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

На формат українсько-білоруської співпраці вплинули результати президентських виборів в Україні 2010 p., коли розбіжності в оцінках зовнішньополітичної діяльності Москви фактично призупинили процес вирішення традиційних проблем у двосторонній співпраці між Києвом і Мінськом. Певним кроком у налагодженні українсько-білоруських взаємин став робочий візит Президента України В.Януковича до Республіки Білорусь, під час якого пріоритетного значення набуло питання інтеграції прикордонних регіонів двох країн[9]. Президенти обох країн востаннє зустрічалися в рамках саміту ОБСЄ 1 грудня 2010 р. у м. Астані, загалом упродовж 2010-2011 pp. відбулося 6 зустрічей Міністрів закордонних справ К.Грищенка і С.Мартинова[10]. Попри те варто констатувати, що у відносинах між Україною та Білоруссю почався новий період охолодження, а його кульмінацією стало вислання українських дипломатів із Мінська в липні 2011 р.[2].

На думку вітчизняних аналітиків, між українським і білоруським керівництвом рідко складалися дружні відносини, адже владна верхівка Білорусі неодноразово дозволяла собі не зовсім коректні висловлювання про українських лідерів, водночас у проміжку з 1995 року до 2011 року відбулося 28 зустрічей президентів України і Білорусі[2]. Отже, з одного боку, спостерігається позитивна динаміка, активізація українсько-білоруських відносин у різних сферах, а з іншого — відсутність цілісного формату й системності, єдиної стратегічної мети розвитку України й Білорусі як європейських держав.

Формат політичного діалогу між Україною та Білоруссю залежить від низки чинників внутрішнього і зовнішнього походження. З-поміж них варто виділити такі: розвиток політичних систем новостворених держав відбувався на основі ціннісних орієнтацій попередньої радянської епохи, в тому числі теорії про історичну залежність України та Білорусі від Росії; наявність низької національної свідомості українців і білорусів на початкових етапах утвердження державної незалежності; пропагування як Мінськом, так і Києвом політики багатовекторності, зумовленої наявністю двох потужних центрів впливу — ЄС з НАТО та Росії; економічні та політичні трансформації в обох країнах відбувалися зі збереженням рудиментів радянської системи, що призвело до надмірної декларативності демократичних перетворень; недостатній рівень інституалізації громадянського суспільства, і як наслідок — фактична відсутність контролю з боку громадськості за зовнішньополітичними курсами Білорусі та України; наявність сильних позицій інституту президентства в обох країнах у відношенні до законодавчої, судової та виконавчої гілок влади, що суттєво дестабілізує і сповільнює демократизацію політичних систем.

Разом з тим, спостерігались суттєві відмінності в політичних пріоритетах обох країн, коли Білорусь тяжіла до радянської схеми з адміністративними важелями, а Україна — до корпоративного солідаризму, Мінськ віддав перевагу євразійському вектору інтеграції, а Київ — європейському[7,с.7-9]. Варто констатувати й той факт, що частина проблем в українсько-білоруських відносинах містяться в політичній площині. їхня наявність є суттєвою перешкодою на шляху до оптимізації міждержавної та міжрегіональної співпраці. Найбільш гострим моментом у відносинах України з Білоруссю є питання про остаточне юридичне закріплення державного українсько-білоруського кордону та врегулювання проблеми боргу, яка існує ще від часів розпаду СРСР. Важливим є те, що Мінськ пов’язує ратифікацію договору з Україною про державний кордон з урегулюванням української заборгованості[4].

Очевидним є й той факт, що українсько-білоруські відносини перебувають під впливом особливостей взаємовідносин кожної країни з Росією чи ЄС. Якщо на початкових етапах державного розвитку Мінськ максимально орієнтувався на позицію Москви, то сьогодні спостерігається наростання певних протиріч у відносинах між Росією та РБ. Насамперед це пов’язано із швидкими темпами підвищення ринкових цін на російський газ для всіх країн, у тому числі й Білорусі. До прикладу, білоруська економіка не здатна витримати ціну на газ навіть у 80-90 у.о. за 1 тис. кубометрів, не кажучи вже про 200-250 у.о. Подібна ситуація з російським газом сьогодні характерна й для України, а це може стати основою для формування єдиної консолідованої позиції щодо транзиту газу, координованої взаємодії між президентами обох країн, спрямованої на реалізацію національних інтересів у сфері енергетичної безпеки[4].

Європейський напрям зовнішньополітичного руху України і Білорусі окремі дослідники визначають не як взаємодію, а швидше «рух паралельними дорогами»[7,с.5]. Якщо шлях до європейської спільноти для українців і білорусів розпочався одночасно (1992 p.), то подальше просування країн до членства в ЄС суттєво різнилися. Варто згадати, що у вересні 1997 р. Євросоюз ввів обмежувальні заходи щодо Республіки Білорусь, зокрема на контакти на найвищому рівні тощо. Українська сторона, незважаючи на складнощі двосторонніх відносин, намагалася активізувати співпрацю РБ з європейською спільнотою, сприяла виходу Білорусі з міжнародної ізоляції. Наприклад, під час Будапештського саміту ОБСЄ (грудень 1994 р.) за участю Білорусі, України і Польщі, було запропоновано зміцнити регіональну і європейську безпеку, надати допомогу у просуванні Мінська до співпраці з ЄС та НАТО, проведенні економічних реформ тощо. Україна також ініціювала в Раді Європи заяву щодо необхідності розвивати контакти і політичний діалог із представниками владних структур РБ на шляху до реалізації програми співробітництва з Білоруссю[11,с.161]. На думку вітчизняних дослідників, Україна як найбільш інтегрована до європейського простору з країн-партнерів, визначених ЄС, потенційно може стати «адвокатом» Білорусі у відносинах з ЄС. Цьому сприятимуть наявність спільних інтересів обох країн, зокрема збереження енергетичної безпеки, реалізація транзитного потенціалу країн[3,с.153].

2. Українсько-білоруські відносини в економічній сфері

Українсько-білоруські відносини набули позитивної динаміки в економічній сфері, а головно в паливно-енергетичній і транспортній галузях, виробничій кооперації[4]. Розвиток двосторонніх відносин обох країн відбувається за активної підтримки створеної в 1996 р. Міжурядової українсько-білоруської змішаної комісії з питань торговельно-економічного співробітництва. До прикладу, товарообіг між Україною та РБ за підсумками січня-жовтня 2011 р. порівняно з відповідним періодом 2010 р. збільшився на 38,5 відсотка, склавши 5,01 млрд. дол. США[10]. Разом з тим спостерігається диспропорція між обсягами українського експорту та білоруського імпорту не на користь Києва. Звідси першочерговим завданням для України є подолати негативне сальдо у торговельних з’язках з Білоруссю. В економічному сегменті міждержавної взаємодії помічаємо збільшення обсягів зовнішньоторговельного товарообміну, де суттєво переважає продукція машинобудівництва, хімічної чи сільськогосподарської галузей над послугами та продукцією науковоємних галузей. Головними інструментами торгово-економічної співпраці є збереження наявних і створення нових складальних виробництв, розвиток коопераційних зв’язків, поглиблення міжрегіонального та прикордонного співробітництва, а також запровадження нових форм взаємодії, наприклад, використання лізингових систем тощо. Разом з тим слід виокремити й проблемні аспекти у двосторонній торгівлі між Україною та Білоруссю, причина яких міститься в політичній площині. Так, Держветфітослужба України з 1 березня 2012 р. тимчасово припинила ввезення на територію України молока і молочних продуктів з Білорусі, а також тварин, сприйнятливих до африканської чуми, продукції та сировини з них. Ця ситуація пояснюється насамперед тим, що Україна і Білорусь орієнтуються на різні стандарти: Київ поступово приймає стандарти СОТ, а Мінськ і надалі використовує держстандарти. Такі економічні вподобання лише підкреслюють різновекторність зовнішньополітичних пріоритетів обох країн.

Отже, Україна є вагомим економічним партнером Білорусі, позаяк економічні відносини розвиваються стабільно, швидкими темпами та із наростаючою динамікою. Паралельно помічаємо тенденції до активізації співпраці в науково- технічній, військово-технічній та культурно-гуманітарній сферах[4]. Саме позитивні досягнення в економічній співпраці можуть стати передумовою для зміни формату українсько-білоруського політичного діалогу, вироблення спільних орієнтирів у системі зовнішньополітичних координат.

Сучасні дослідники країн СНД пропонують різні сценарії розвитку міждержавної співпраці між Києвом і Мінськом, але й надалі зазначають важливість зовнішнього впливу на ступінь українсько-білоруської кооперації. Зокрема О.Соскін виділяє такі сценарії подальшого розвитку взаємин України і Білорусі, а саме: 1) конфліктний — за якого Київ починає здійснювати системну економічну та політичну ізоляцію А.Лукашенка та сприяє білоруській опозиції. Інструментами реалізації такого сценарію є підтримка видання опозиційних газет, створення системи тренувальних таборів для підготовки опозиціонерів тощо. За умови реалізації конфліктного сценарію українсько-білоруський кордон може перетворитися на потужну зону конфлікту, а Білорусь остаточно втратити незалежність та стати федеральним суб’єктом РФ; 2) пасивний — Україна, з одного боку, підтримуватиме ЄС у засудженні білоруської влади, а з другого — займатиме нейтральну позицію щодо розвитку ситуації в Білорусі. Відтак українсько-білоруські відносини залежатимуть від низки випадкових факторів; 3) креативний, який передбачає створення механізму інтенсивного міждержавного діалогу, за якого Україна, Польща, Литва, Латвія та Естонія, використовуючи підтримку ЄС, мають узгодити спільну позицію щодо Білорусії, віднайти компромісні інструменти для лібералізації білоруської системи влади, започаткувати регулярні «круглі столи» за участю А.Лукашенка. Реалізація цього сценарію, по-перше, дасть можливість Білорусі уникнути міжнародної ізоляції, а, по-друге, нівелює загрозу бути поглиненою Росією[4]. Як бачимо, багато років поспіль Україна беззастережно втілює «пасивний» сценарій, а відтак українсько-білоруські відносини є безсистемними внаслідок впливу випадкових внутрішніх і зовнішніх факторів. Найбільш успішним для розвитку України є запровадження «креативного» варіанту, який дасть можливість максимально реалізувати національний інтерес, посилити свої позиції та імідж в системі міжнародних відносин, переглянути складові енергетичної безпеки України тощо.

Не менш цікавими як з політичного, так і з економічного поглядів є сценарії розвитку українсько-білоруської співпраці, вироблені в рамках проекту «Компас» регіонального представництва Фонду ім. Фрідріха Еберта та Інституту зовнішньої політики, а саме: «Російський протекторат», «Регіональна ніша», «Різні вектори і різні швидкості». Перший передбачає посилення російського впливу на суб’єктів прийняття рішень в Україні та Білорусі. За таких умов політичні системи обох країн набудуть рис авторитаризму, мінімалізується контроль ЄС за дотриманням прав і свобод людини в країнах Східної Європи, а формат відносин України та Білорусі з ЄС зведеться до окремих економічних проектів. Не менш важливим стане й той факт, що Київ і Мінськ втратять своє монопольне становище як транзитери енергоносіїв до країн ЄС за рахунок введення РФ в експлуатацію нових обхідних енергошляхів. Другий сценарій передбачає можливість України та Білорусі відстояти національні інтереси за рахунок проведення самостійної геополітичної гри в регіоні Східної Європи. Регіональному лідерству України у Європейській програмі сусідства сприятиме безвізовий режим та зона вільної торгівлі з ЄС, і це дасть можливість Києву через спільні економічні проекти залучити Білорусь до європейського інтеграційного процесу, розбудови альтернативних енергетичних проектів на теренах об’єднаної Європи. З іншого боку, політичний вплив Кремля на розвиток сусідніх країн суттєво мінімалізується, і в той же час Росія залишиться стратегічним партнером України та Білорусі, з яким буде встановлено ринкові відносини та прагматичний політичний діалог. І, нарешті, за умови реалізації сценарію «Різні вектори і різні швидкості» можна буде спостерігати обмежену співпрацю Києва та Мінська внаслідок поглиблення і розбіжності обраних ними інтеграційних векторів. Україна та ЄС підпишуть угоду про Асоціацію, що дасть можливість Києву отримати доступ до європейських інвестицій і одночасно збалансувати амбіції російського капіталу в країні. Натомість Білорусь відчує подальше згортання політичного діалогу з європейською спільнотою та утвердження авторитарного режиму в державі[7,с.9-11]. Хоча найбільш оптимальним для розвитку України та Білорусі як потужних європейських держав є варіант «Регіональна ніша», проте максимально наближеним до сучасних реалій є сценарій «Російський протекторат», що підтверджується низкою фактів, а саме: перерозподілом владних повноважень на користь глави держави, за результатами конституційної реформи в Україні, збереженням при владі чинного президента РБ, обмеженим розвиток інститутів громадянського суспільства, активним просуванням з боку Росії інтеграційних проектів на пострадянському просторі та залученням до них України за допомогою використання будь-яких засобів, запровадженням РФ нових енергошляхів в обхід України та Білорусі. За таких умов українсько-білоруська співпраця й надалі буде характеризуватися безсистемністю, значною залежністю від російського чинника впливу, а питання двостороннього характеру здебільшого будуть вирішуватися в рамках багатосторонніх зустрічей під егідою Росії.

Необхідною складовою політики Києва у відношенні до Білорусі є вироблення стратегічного діалогу з урахуванням спільних історичних та культурних особливостей, економічних, соціальних та демографічних характеристик, а також геополітичного положення обох країн. Разом з тим керівництву Української держави слід переосмислити концепцію зовнішньої співпраці з РФ, виходячи виключно з національних інтересів, позаяк російський чинник є найбільш значимим у формуванні політичного діалогу між Києвом та Мінськом. Не менш важливим є питання забезпечення достатнього рівня енергетичної безпеки Білорусі та України, вироблення спільних зовнішньополітичних орієнтирів у рамках співпраці з ЄС. Українська сторона повинна акцентувати увагу й на економічному моменті відносин з Мінськом, і таким чином зацікавити Білорусь в активізації міждержавної взаємодії. Новий етап у розвитку українсько-білоруської співпраці повинен посилитися результатами внутрішніх державних змін як в економічній, так і в політичній площинах, трансформації владних структур у бік демократичності і прозорості.

Висновки

Підсумовуючи вищесказане, бачимо, що відносини з Білоруссю не належать сьогодні до українських зовнішньополітичних пріоритетів. Київ і Мінськ демонструють різні зовнішні й внутрішні орієнтири. Тим не менше, політичні виклики на білоруському напрямі є важливими для Києва.

Важливим в економічних взаєминах для обох сторін є те, що ключову роль у них займає кооперація підприємств машинобудівної галузі. Загалом, це нетипово для пострадянських зовнішньоторговельних взаємин, де чільні позиції, як правило, займають сировинні та напівсировинні ресурси.

В енергетичній сфері найбільшого успіху можна очікувати з питання експорту української електроенергії до Білорусі та її подальший транзит до країн Балтії, зокрема Литви. Адже вихід на ринок електроенергії в цьому регіоні є стратегічним кроком на шляху до інтеграції енергетичного ринку України з енергетичним ринком ЄС.

Питання приєднання Білорусі до проекту «Одеса–Броди» визначатиметься реалізацією проекту ЄАНТК в аверсному режимі, гарантуванням наповнення його каспійською нафтою та економічною доцільністю участі Білорусі в ньому. Це сприятиме узгодженості політики транзиту енергоносіїв до Європи. Найперспективнішою виглядає тристороння співпраця за напрямом реалізації проекту щодо створення міжнародного транспортного коридору Балтійське море – Чорне море, що визначається його практичним та економічним наповненням.

Україна і Білорусь потребують максимальної самореалізації на основі європейських стандартів, що передбачають розбудову конкурентоспроможних економічних моделей. Очевидним є те, що без ефективного об’єднання транзитних потенціалів двох країн максимально зміцнити їх конкурентоспроможний потенціал буде проблематично.

Загалом місією стратегії подальшого розвитку українсько-білоруських стосунків повинно стати посилення інтегральної конкурентоспроможності як засобу зміцнення національної безпеки обох країн. Генеральною метою співпраці країн мають стати структурні реформи на основі еволюційного формування інституційної бази двосторонніх взаємозв’язків.

Список використаної літератури

1. Засадко В. Проблема ратифікації договору про українсько-білоруський кордон: перешкоди на шляху до євроінтеграції / В.Засадко // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — С.270 — 274.
2. «М’яка сила» України в Білорусі[Електронний ресурс]. — Режим доступу до джерела: http://glavcom.ua/articles/5160.html
3. Плаксенко М. Актуальні питання українсько-білоруських відносин у контексті ініціативи ЄС «Східне партнерство» // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 1. — С. 153 — 158.
4. Соскін О. Українсько-білоруські відносини: сучасний стан і сценарії розвитку / О.Соскін[Електронний ресурс]. — Режим доступу до джерела: http://soskin.info/ea/2006/9-10/20060911.html
5. Тимошик Я. Стан та перспективи українсько-білоруських відносин / Я.Тимошик[Електронний ресурс]. — Режим доступу до джерела: http://real-politics.org/stan-ta-perspektyvy-ukrajinsko-biloruskyh-vidnosyn/
6. Торгові відносини Білорусі й України ускладнились через різні стандарти[Електронний ресурс]. — Режим доступу до джерела: http://economics.unian.net/rus/detail/121832
7. Україна-Білорусь: горизонт 2020. Особливості розвитку зовнішньої політики України щодо формування українсько-білоруських відносин на довгострокову перспективу[Електронний ресурс]. — Режим доступу до джерела: http://library.fes.de/pdf-files/bueros/ukraine/07746.pdf
8. Україна і Білорусь: Митний союз не залишається непоміченим… [Електронний ресурс]. — Режим доступу до джерела: http://economics.unian.net/ukr/detail/119838
9. Українсько-білоруські відносини ґрунтуються на довірі, повазі та взаємовигідному партнерстві[Електронний ресурс]. — Режим доступу до джерела: http://ww7.president.gov.ua/news/17037.html
10. Центральна та Східна Європа[Електронний ресурс]. — Режим доступу до джерела: http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/33125.htm
11. Чекаленко Л. Зовнішня політика України (від давніх часів до наших днів): Підручник / Л.Чекаленко. — К.: Кондор, 2011. — 290 с.
12. Черник П. Геополітичний вимір сучасних українсько-білоруських взаємин // П.Черник // Військово-науковий вісник Львівського ордена Червоної Зірки інституту Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка». — 2009. — Вип. 11. — С. 239-253.