Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперії

Вступ

Кінець XVIII — початок XIX ст. характеризуються значними змінами в геополітичному становищі Центральної та Східної Європи. Зникають сусідні з Україною держави, що віками загрожували агресивними нападами існуванню українського народу. Продовжується нарощення могутності Російської імперії. Тепер до Росії була приєднана Волинь, Холмщина, Правобережна Україна, а також Крим і прадавня територія Київської Русі — Північне Причорномор´я, куди переселилися великі маси українського населення. Виникає ще один український регіон — Південна Україна. У цей період українці створили свою етнічну територію — Кубанське козацтво.

Як наслідок у складі Російської імперії зосередилася переважна більшість українських земель і українського населення (близько 90%), які звалися Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. В історичній долі українського народу вона, як і раніше, відігравала визначну роль. Свою колонізаторську політику царизм здійснював адміністративно-насильницькими методами, розділивши українські території на типові російські губернії, не враховуючи їх особливостей, — 9 губерній (уніфікація малоросійських земель).

1. Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці 18-19 ст.

На початку XIX ст. точиться боротьба між союзом реакційних монархій Європи та революційною Францією. Російський царизм був однією із провідних сил у цій боротьбі. З приходом до влади у Франції Наполеона європейські монархи стали зазнавати безперервних поразок. Лише після невдалого походу на Росію Франція була переможена. Походи Наполеона, скасування ним кріпосництва в Польщі дали українському дворянству надію на звільнення з-під влади царизму й України. Однак більшість українського населення виявляла готовність воювати проти нього.

Російська армія, в якій було немало українців, перебуваючи у Франції, близько знайомилася з вільнолюбивими ідеями французької революції і потім поширювала їх у себе вдома. Однак царизм насаджує в Російській імперії реакцію, а також підтримує її в Європі. Особливо реакційну політику проводив Микола І, за царювання якого Росія перетворилася на жандарма Європи. Його колоніальна політика в Україні була ще жорстокішою, ніж за часів Петра І.

Війна Роси проти Туреччини у 1828-1829 pp. стала переможною значною мірою завдяки допомозі козацтва Задунайської Січі. Однак істотного впливу на становище України це не справило, як і те, що українське селянство Правобережжя не підтримало польського повстання 1830-1831 pp. та європейських революційних рухів у 1848 р. Закономірним результатом кріпосницької реакційної політики, зокрема і в національному питанні, була ганебна поразка царської Росії в Кримській війні. Та й після неї колоніальне становище Наддніпрянщини не змінилося.

До складу Австрійської імперії у 1772 р. була включена Галичина, частина Волині і Поділля, а в 1775 — Буковина. Україна виявилася розділеною на дві частини державами, між якими існували значні суспільно-політичні відмінності. Такий стан тривав до 1914 р. А це сприяло посиленню в Наддніпрянській Україні процесу консолідації українських земель, взаємній інтеграції чотирьох її регіонів — Лівобережжя, Слобожанщини, Південної України та Правобережжя [1, c. 254-255].

Лівобережжя — це землі колишньої Гетьманщини, де існував свій суспільно-політичний лад та культура, що відрізняли їх від інших. Населення тут було переважно українським (на 95%). У 1783 р. в цьому регіоні відбулося закріпачення селянства. І хоча це здійснювалося на фоні загального занепаду кріпосництва в Росії і скасування його у багатьох країнах Європи, царизм твердо запроваджував його і відстоював. Цей регіон мав густу мережу міст і містечок, де значна частина населення, як і в селах, вела сільське господарство. Частина міщан займалася ремеслом і торгівлею. Однак до середини XIX ст. українці стали меншістю серед купецтва, чисельно поступаючись росіянам і євреям, які все більше тіснили їх у конкурентній боротьбі і в галузі ремісничого виробництва. До середини XIX ст. лівобережне міщанство набуло поліетнічного російськомовного характеру. Водночас селянство, а також місцеве дворянство, що вийшло з козацької старшини, на початку XIX ст. було ще не зрусифіковане, українське. Певні обмеження прав українського дворянства, введення кріпосництва викликали на Лівобережжі гострі антиросійські настрої. Це було однією з причин піднесення національного руху, центр якого певний час перебував у цьому і сусідньому Слобожанському регіонах.

Слобідська Україна, започаткована українським селянством і козацтвом у середині XVII ст., багато в чому нагадувала Гетьманщину. Створивши тут напівавтономну адміністративно-полкову систему, ліквідовану царизмом у 1765 p., козацтво і старшина утвердили на довгий час своєрідні українські національно-культурні традиції, які з часом переросли в боротьбу за національне відродження. Економіка Слобожанщини, соціальна і національна структура в основному аналогічні тій, що існувала в Гетьманщині.

Значно відрізнялася в соціальному і етнічному відношенні Правобережна Україна. Тут царизм зберіг без змін соціально-економічний лад, який був за Речі Посполитої. Більшість населення цього регіону — українські селяни-кріпаки. Соціальну групу поміщиків-кріпосників цього краю складали переважно польські магнати і шляхтичі, які до 30-х років користувалися тими привілеями і правами, що й у свій час в Речі Посполитій. Вони ж займали всі керівні посади в місцевому адміністративно-державному апараті. Тому територія Правобережжя довгий час перебувала під впливом польської мови і культури. Навіть у Києві це було відчутним аж до польського повстання 1830-1831 pp.

Після цього царизм почав здійснювати політику витіснення польської еліти з усіх її позицій. Тепер активно здійснювалася інтеграція цього краю в Російську імперію. Царизм проводив масове переселення сюди росіян, в основному в міста — професорів, чиновників, військових, ремісників. Особлива увага приділялася русифікації Києва, в якому відбувалася своєрідна боротьба польських, російських і українських впливів. Зрозуміло, що держава підтримувала російський, і він поступово зміцнював свої позиції. Цю політику деякою мірою підтримувало і численне єврейське населення. Попри все царизм ввів для нього так звану «смугу осілості» та заборону займатися землеробством. До середини XIX ст. кількість євреїв тут зросла до 10 відсотків. Це загострювало соціальні конфлікти в регіоні. Економіка Правобережжя на початку XIX ст. мала переважно сільськогосподарський характер [2, c. 291-292].

Південна Україна була приєднана до Російської імперії в кінці XVIII ст. і заселена українцями, росіянами, німцями, румунами, молдаванами. Переважаючим населенням тут були українці (70% — у кінці XVIII ст.). Відсутність класичного російського кріпосництва, хоча в 1796 р. деякі кріпосницькі повинності і вводилися, можливість без особливих труднощів придбати землю, прекрасні природні умови і родючі чорноземи привабили сюди великі маси населення: з 1800 по 1869 рік сюди переселилося і осіло 2,6 млн чоловік.

Після усунення загрози татаро-турецьких нападів на цих родючих чорноземах стало можливим запровадження осілого землеробства і тваринництва. Близькість моря, наявність вигідних водних торгових шляхів по Дніпру та інших річках створювали можливості ефективно і дешево пов´язати цей новий землеробський район з європейським ринком. Зростали міста. Найбільшим містом в Україні була Одеса, заснована у 1794 р. В 40-х роках вона випередила Київ і до початку XX ст. залишалася на першому місці по кількості мешканців, поступаючись лише Москві і Петербургу. Швидко розквітали і такі центри, як Катеринослав, Миколаїв, Херсон, засновані в кінці XVIII ст.

Для Півдня України характерною була атмосфера підприємництва, сприяння торгівлі і промисловому та сільськогосподарському виробництву товарного характеру. Це сприяло до переорієнтації значної частини виробництва України на міжнародні торгові операції через південноукраїнські порти, на економічну інтеграцію з Півднем всіх регіонів. Через чорноморські порти для України відкривався шлях до швидкого економічного розвитку. В динамізмі розвитку Південної України велика заслуга фаворита Катерини II Григорія Потьомкіна, який користувався у неї великою довірою. Це був фактично необмежений «управитель» цього величезного регіону. Щоб успішніше вести боротьбу з Туреччиною, він відродив козацтво — «Військо чорноморських козаків», а сам отримав титул Великого гетьмана Чорноморського війська. У містечку Олешки була заснована Січ, де зібралося близько 12 тис. козаків. Старшина не обиралася, а призначалася Потьомкіним. У 1791 р. Григорій Потьомкін помер, і царизм переселив козацтво на Тамань, трохи пізніше — на Кубань, де воно створило Кубанське військо, яке продовжувало традиції Запорожжя. Всі намагання царизму зрусифікувати його закінчилися невдачею, і до початку XX ст. це був міцний військовий, адміністративний та економічний центр українського козацтва.

Завдяки ініціативі Григорія Потьомкіна на Півдні України на кожну селянську сім´ю виділялося 60 десятин землі. Він також підтримував в містах південного регіону діяльність іноземних, особливо французьких купців.

Таким чином, геополітичне становище України визначало деякою мірою сприятливі умови для прискорення економічного прогресу. Однак кріпосницький лад гальмував розвиток виробничих сил [1, c. 260-261].

2. Соціальне протистояння та соціальні конфлікти в Україні в ХІХ ст.

Внаслідок першого (1772 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775 р.) і Буковина, увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Габсбурги стали володарями більшої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн чоловік, з них 2 млн українців.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий край — «Королівство Галіції та Ладомерії» з центром у Львові, яке в адміністративному відношенні поділялося на 19 округів, з них 12 становили українську Східну Галичину. У 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. Адміністративний апарат у «Королівстві» очолював губернатор, в округах — старости. Допоміжним органом крайової адміністрації був становий сейм, до якого входили представники від магнатів, шляхти, духовенства і міщанства.

У Галичині правлячим класом була польська шляхта, на Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські аристократи. Поляки, румуни і угорці жили також у містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці були переважно селянами з нечисленною групою духовної і світської інтелігенції. Євреї складали купецький, ремісничий і лихварський прошарки. З кінця XVIII ст. внаслідок масового напливу у новоприєднані українські землі австрійських чиновників, службовців, селян-колоністів тут істотно зросла німецька етнічна меншина.

Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії економічно і культурно відсталим районом. Цей акт співпав з початком реформ в усіх землях імперії в дусі освіченого абсолютизму. Імператори-реформатори Марія-Тереза та її син Йосиф II здійснювали реформи, виходячи з того, що могутність держави залежить від поширення освіти серед народу та особистих свобод.

У 1779 р. був виданий патент (імператорський наказ), який зобов’язував поміщиків поводитись з селянами «по-людськи» [3, c. 249-250].

Найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який у 1781-1782 pp. проголосив особисте звільнення селян і визначив невеликий розмір панщини — 30 днів на рік. Також було заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок «прирізки» селянських земель. Суд над селянами мав здійснюватися не поміщиком, а спеціально призначеним чиновником. Тепер всі конфлікти з поміщиками селяни розв´язували через порівняно незалежний суд. До середини XIX ст. у Східній Галичині майже не було села, яке б не судилося з поміщиком, переважно за ліси, пасовища, які майже скрізь записувалися за поміщиками. Поряд з цим за сприяння імператора пропагувалися нові способи ведення землеробства, розповсюдження нових сільськогосподарських культур та ін. Також підтримувалися ремесла, торгівля, вводилось нове управління містами. Створювалася нова система освіти. У Львові в 1784 р. був відкритий університет.

Однак після смерті Иосифа II (1790 p.) реформи припинилися, а значна частина їх була скасована. Його наступники штучно гальмували розвиток господарства в Галичині, що й призвело до її економічного відставання, поступового перетворення на аграрний придаток Австрії. Протягом першої половини XIX ст. основою економіки краю залишалося сільське господарство, головним чином землеробство. Традиційно невисокий рівень агрокультури зумовлював низьку врожайність, особливо в селянських господарствах. Повільно розвивалося й тваринництво. Становище селян значно погіршилось після введення в 1821 р. обтяжливого податку на них, викликаного важким станом економіки Австрії, яка вела багато війн з Францією та іншими країнами. У 20-30-х роках XIX ст. поміщики посилювали експлуатацію селянства, вводячи нові види панщини. Селянські господарства розорялися, внаслідок чого підривалася економіка поміщицьких господарств, загострювалися соціальні протиріччя у суспільстві. Промисловість також розвивалася повільно, знаходячись на ремісничо-мануфактурному рівні, майже не використовуючи вільнонайманої праці. Переважна частина населення міст і містечок займалася сільським господарством.

Уряд К.Меттерніха, який управляв країною в другій чверті XIX ст., здійснював бюрократично-централізаторську внутрішню політику, не сприяв економічному розвитку Галичини, тим більше зростанню її промисловості [1, c. 262-263].

3. Соціально-політичні рухи в Україні ХІХ ст.

Характерною рисою тогочасного уніатського духовенства був консерватизм, прив´язаність до церковних традицій, церковнослов´янської мови і літератури. Церковна ієрархія неприхильно ставилася до нових культурних течій і, маючи в своїх руках цензуру, перешкоджала розвитку літератури народною українською мовою. Значна частина вищого духовенства виділялась чванливим ставленням до селян, намаганням встановити зв´язки з польською шляхтою, користувалася престижною за тих часів польською мовою навіть під час виголошення проповідей і відверто соромилася користуватися українською — «мовою селянства». Однак більшість тогочасної духовної інтелігенції при всій цій поверховій полонізації не відчувала себе поляками, відмежовувалася від тогочасних польських політичних рухів, організацій, відстоювала українську мову в школах.

З´являються інтелігенти, які знайомлять із західноєвропейськими течіями народності, романтизму, ідеями Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Відбуваються часті спілкування з польською і чеською інтелігенцією, яка вже сприйняла ідеї національної свідомості та народної культури. Відчувається і вплив національного відродження Східної України.

На початку XIX ст. центром такої активності в національному розвитку стало місто Перемишль, де знаходилася греко-католицька єпархія, де були семінарії, багаті бібліотеки. Тут сформувалася група священиків, найвидатнішим серед яких був Іван Могильницький. У 1816 р. він організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян релігійні тексти українською мовою. Воно видало кілька молитовників та букварів. Іван Могильницький та інші члени гуртка видають граматику української мови. І хоча вплив цих творів був обмежений, проте вони сприяли подальшому зростанню інтересу до української народної культури та мови [2, c. 287-288].

У 30-40 роках XIX ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова. В рух національного відродження вливається нова молодь, яка вносить радикальні зміни в тогочасну літературу шляхом запровадження народної мови. Молода інтелігенція захопилася ідеєю відродження слов´янських народів, особливо української народності в Галичині. Цю молодь очолювала «Руська трійця» — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Свій політичний ідеал «Руська трійця» вбачала в слов´янській федерації. В галузі національного відродження головним завданням для них було вивчення життя свого народу та його мови.

У 1834 р. трійця підготувала рукописний збірник «Зоря». Однак його вихід був заборонений цензурою. У 1837 р. Шашкевич, Головацький та Вагилевич видали у Будапешті збірку «Русалка Дністровая». Це, по суті, перша книжка в Галичині, написана народною українською мовою. До неї увійшли народні пісні, легенди, перекази та казки. Однак цензура конфіскувала майже весь тираж. Проте й невелика кількість книг, що потрапили до рук української інтелігенції, збуджувала певний інтерес до культури свого народу.

Через тяжкі умови діяльності передової інтелігенції в епоху реакції в Австрії, переслідування демократично мислячих і патріотично налаштованих молодих священиків консервативними ієрархами греко-католицької церкви сили членів «Руської трійці» надломилися: Маркіян Шашкевич помер молодим в злиднях і нестатках, Вагилевич перейшов до польського табору, а Головацький — до російського. Все це свідчило про те, що в Галичині прогрес в національно-культурному відродженні був повільний і опір йому чинила переважно консервативна верхівка греко-католицької церкви. Однак це зростання відбувалося без відступів, безперервно, стаючи все відчутнішим [3, c. 287].

В Україну масонство прийшло з Росії та Польщі і поступово набрало українського характеру. Найбільшого значення набула заснована у 1818 р. Полтавська ложа, яка мала назву «Любов до істини». Членами її були І. Котляревський, В. Тарновський, В. Лукашевич та інші. Тоді ж у Києві з´явилася Ложа об´єднаних слов´ян, яка нараховувала 70 членів. Це були вчителі, лікарі, офіцери. Масонські ложі існували також у Житомирі, Крем´янці та інших містах. З них лож виросли політичні організації, зокрема Малоросійське товариство в Полтаві. Багато масонів увійшли до складу декабристської організації, ядром якої стали офіцери розквартированої в Україні 2-ї армії. Головою Південного товариства став полковник П. Пестель. У Новоград-Волинському в 1823 р. було засноване Товариство з´єднаних слов´ян, яке очолили брати Борисови. Серед змовників було багато українців: брати Матвій та Сергій Муравйови-Апостоли, які походили з роду гетьмана Данила Апостола, Іван Горбачевський та інші. Організація злилася з декабристським Південним товариством.

Однак частина декабристського керівництва проявляла байдужість до політичного майбутнього України. Підготовлений керівником Південного товариства П. Пестелем проект Конституції «Руська правда» був пройнятий нейтралістським духом і не визнавав за націями Російської імперії права на окреме політичне існування (винятком були поляки і євреї). В той же час ця організація ставила революційні завдання в соціально-економічній та політичній сферах: повалити абсолютизм шляхом військового перевороту і створити республіку, ліквідувати кріпосництво завоювати рівні права для всіх. Північне товариство планувало федеративний устрій в Росії, а Україна мала отримати певні права. Піднято в Петербурзі у грудні 1825 р. повстання зазнало поразки Слідом за столичною організацією виступило Південне товариство і теж було розбите переважаючими силами відданих царю військ. Це повстання великого впливу на українську громадськість та селянство не мало. Однак Товариство з´єднаних слов´ян, що примкнуло до декабристського руху залишило помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висота ним ідея федеративної слов´янської держави знайшла відображення і розвиток в українському визвольному русі. Ідея слов’янської солідарності і єдності на початку XIX ст. була досить популярною в інтелігентських колах Харківського університету, а пізніше і в Київському. Не здобуло значної кількості прихильників в Україні польське постання 1830-1831 pp. На Правобережжі, де був один із центрів польського виступу, українське селянство вважало його справою поміщиків, і не пішло за ними. У народній пам´яті ще жили спогади про козацькі часи й польсько-український антагонізм. Користуючись цим, царизм намагався використати українців в боротьбі проти поляків. Українці висувалися на адміністративні посади, особливо на Правобережжі і повинні були проводити антипольську політику царизму. Саме з цією метою був призначений М. Максимович ректором Київського Університету Святого Володимира, що його відкрили для проросійського виховання польських студентів. Царизм розгорнув масові репресії проти польських революціонерів, їх об´єктом стала польська шляхта — основа польського революційного руху. Велика кількість шляхтичів позбавлялася станових прав і привілеїв. Протягом 1832-1850 pp. близько 340 тис. безземельних шляхтичів були виключені з родословних книг і перетворені на селян або вислані в міста. Поступово вони майже повною асимілювалися українським населенням. Уніатську церкву почали перетворювати на православну. Розгорнулась русифікація польських навчальних закладів.

Правобережна Україна в 30-40-х роках XIX ст. стала полем змагань між російськими і польськими впливами, і обидві сторони заперечували право українського народу на самостійне існування [1, c. 268-269].

Висновки

На початку XIX ст. в середовищі українського передового дворянства посилюються опозиційні настрої, викликані національним гнобленням, соціальною нерівністю, безправністю народу та реакційною політикою Олександра І, особливо нестерпними після перебування російських військ у Західній Європі. Утворюються таємні товариства та організації, які намагалися вирішити назрілі проблеми суспільного життя.

Приєднання Західної України до Австрії принесло цьому регіону України певний порядок і широкі реформи для селянства. Життя якого в кінці XVIII — на початку XIX ст. дещо покращилося, передусім внаслідок ліквідації огидних проявів кріпацтва «освіченими монархами» Австрії. Соціальні суперечності між українським селянством і польським поміщицтвом залишилися, але відтепер вони розв´язувалися в основному в судовому порядку, на базі правових норм і законів. В краї поліпшилось і становище греко-католицької церкви. Зміцнившись, духовенство відіграє значну роль в розвитку культури, розгортанні національно-культурного відродження, піднесення національної свідомості і організованості населення, що особливо виявилося в період революції 1848 р.

Список використаної літератури

  1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
  2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
  3. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.