Вступ

1. Причини кризових явищ в СРСР і спроби їх подалання

2. Україна в умовах перебудови. Проголошення незалежності

3. Декларація про державний суверенітет України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Проголошений квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС курс на перебудову передбачав, як це вже відзначалось, оновлення всіх сфер життя радянського суспільства, його широку демократизацію, глибокі перетворення в економіці, корінну перебудову організаційних структур, форм і методів діяльності органів управління, проведення нової національної політики. Це повністтю відносилось і до України. Відмітимо, що дія негативних довгострокових тенденцій в економіці була характерною для всіх республік СРСР. Проте варто підкреслити, що Україна, крім цього, мала ще і особливості власного економічного розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в республіці.

Чи не єдиною сферою, де „перебудова” принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов’язані з демократизацією життя суспільства, розширенням поінформованості, гласності. Засоби масової інформації почали друкувати „викривальні” матеріали про компартійних чиновників, недоліки існуючої системи. Були оприлюднені виступи письменників О. Гончара, Б. Олійника, І. Драча та ін. з критикою застою в духовній сфері, тотальної русифікації. Видаються праці М. Грушевського, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Костомарова, І. Дзюби, з’являються позитивні публікації про українських січових стрільців, ОУН–УПА, розкривається правда про голодомор в Україні 30-х років, сталінські репресії, звучать заклики до ліквідації монополії КПРС на владу. Під тиском обставин керівництво республіки вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон „Про мови в Українській РСР”. Була розроблена державна програма розвитку української мови до 2000 р.

Тема: «Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991рр.)».

1. Причини кризових явищ в СРСР і спроби їх подалання

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих в СРСР порядків. Це вимагало глибокого проведення реформ і в першу чергу реформування народно-господарського комплексу.

Так, наприкінці 80-х років в СРСР 90% обладнання морально і фізично застаріло. Внаслідок диктату партійно-державних структур виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення в СРСР значно поступалося у порівнянні з США та іншими розвинутими країнами світу. Так, у 1985 році він становив (у доларах) : в США – 12532; Канаді – 12196; Данії – 10884; ФРН – 10708; Франції – 9918; Гонконзі – 9093; Іспанії – 6537; СРСР – 4996 (68-ме місце у світі). Низькою була оплата праці. Година праці середньо-оплачуваних робітників становила (у доларах): в США – 30; Швейцарії – 30; ФРН – 28; СРСР – 0,59[11, с. 98].

Офіційна радянська пропаганда приховувала ці факти, переконуючи трудящих, що “там”, у “них” – все погано, тяжка праця, нещадна експлуатація, а в СРСР – найнижча платня за житло, безплатні медичне обслуговування і освіта, на високому рівні – охорона здоров’я та праці, довготривала оплачувана відпустка тощо. Але відомі факти і цифри свідчили про інше.

Держава, зосередивши 92 % засобів виробництва на середину 80-х років, диктувала свою волю трудящим. Центральні відомства забирали у трудових колективів до 90% усіх отриманих прибутків. Для порівняння: у США частка держави в структурі власності на той же час становила тільки 27 %[11, с. 99].

Невтішні справи були з розвитком соціальної сфери. Так, всього на соціальні потреби (освіта, охорона здоров’я тощо) в 1987 р. в СРСР з державного бюджету було виділено 187 млр.крб., а в США – 500 млрд. доларів (тільки з федерального бюджету)[11, с. 99]. Стабільні ціни на продовольчі та промислові товари, низька платня за житло не були показником високого життєвого рівня. У перерахунку в процентах до середньої зарплатні та з урахуванням їх якості вони виявлялися не нижчими, ніж у розвинутих капіталістичних країнах. Слід сказати також, що мільйони людей десятки років стояли у чергах на отримання квартири.

Разом з тим, величезні кошти йшли на утримання державного і партійного чиновницько-бюрократичного апарату. В процентному відношенні до всього населення, у СРСР він був одним з найчисельніших у світі. Тільки союзних міністерств і центральних відомств налічувалося понад 300. П’ята частина валового національного продукту йшла на військові цілі (для порівняння у США – 5%, ФРН, Франції, відповідно 3 і 4 %)[11, с. 100].

Постійно заявляючи про “мирну суть”, “мирну політику”, невпинну “боротьбу за мир”, СРСР насправді був самою мілітаризованою державою у світі – з найбільшими сухопутною армією, ракетними та бронетанковими військами. За рахунок власного народу партійно-державне керівництво насаджувало і підтримувало політичні режими в різних країнах світу, які заявляли про те, що будуть будувати соціалістичний лад.

СРСР ніс величезні втрати через субсидування економіки країн так званої “народної демократії”. Нееквівалентний обмін в межах Ради економічної взаємодопомоги теж обходилось у 8-10 млрд. крб. на рік, Куби – 1 млн. крб. Щодня[11, с. 101].

За рахунок партійних, а також державних коштів КПРС надавала систематичну допомогу зарубіжним “братнім” партіям, страйкарям, різним політичним силам і організаціям, які виступали проти існуючого режиму влади в своїх країнах (значна допомога неоднаразово надавалась страйкуючим шахтарям Англії).

Лицемірною була і національна політика КПРС. Її мета – зберегти під своєю владою приєднані різними шляхами землі та народи. Проводилася ця політика під гаслами “інтернаціоналізму”, зближення всіх народів і націй, зміцнення нової спільноти людей – радянського народу. Можна сказати, що насправді це означало звичайну русифікацію населення країни. Загальнодержавною і домінуючою мовою стала російська, в тому числі і в національних республіках. Нею складалися всі державні документи, проводилися партійні з’їзди, наради і конференції, велось діловодство у республіках, краях, областях до найнижчих адміністративних ланок. В економіці, політиці, освіті, культурі все було регламентоване й знаходилось під суворим і неослабним контролем партійних органів. Союзні і автономні національні республіки, області і округи реальної незалежності або автономії не мали.

На середину 80-х рр. в СРСР були всі ознаки економічної, соціальної і політичної кризи. Зазнала кризи і штучно створена, побудована на диктаті і насильстві, так звана, світова система соціалізму, насамперед її європейська частина. Кризові явища в СРСР визивали нагальну необхідність оновлення всіх сторін життя радянського суспільства.

Вся складність процесу оновлення була усвідомлена не відразу. Багато що доводилося змінювати, доповнювати і навіть цілком відкидати протягом того періоду розвитку СРСР, який дістав назву перебудови (квітень 1985 р. – серпень 1991 р.). Розпочалась вона у 1985 р., коли генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова. З його ініціативи спочатку був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни і тільки пізніше — на докорінну перебудову всіх сфер життя радянського суспільства. Але прискорювати і перебудовувати суспільство водночас виявилось непосильним завданням. Найважливіші зміни в цей період відбулися у сфері духовного життя. М.Горбачов оголосив про необхідність переходу до демократії і гласності. У відповідності з цією політикою було засуджено вияви тоталітаризму в радянській історії, скасовано цензуру, с тюрем випущені політв’язні і дисиденти, покінчено з ганебною практикою тримати людей за політичні переконання в психічних лікарнях.

Для широкого загалу було відкрито спецсхови бібліотек і читачі могли познайомитись з творами, раніше забороненими. Нові можливості для свого розвитку отримали театр, кіноматографія, письменники, поети. Велику роль в пробуджені суспільства відігравала періодична преса, засоби електронной інформації та літературні журнали.

В 1987-1988 рр. висувається завдання про необхідність переходу до правової держави і здійснення у зв’язку з цим політичної реформи. Впроваджуючи цей курс в життя Верховна Рада СРСР у 1988 р. внесла суттєві зміни і доповнення до Конституції СРСР. Найвищим органом державної влади став З’їзд народніх депутатів СРСР, який повинен скликатися щорічно. Був прийнятий новий виборчий Закон. Згідно з ним у виборах народних депутатів допускалась альтернативність. В березні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів. Поряд із списками загальносоюзних суспільних організацій, були висунуті кандидати від територіальних і національно-територіальних округів. В окремих із них на один депутатський мандат було 10 і більше кандидатів. Тому серед перших народних депутатів СРСР, крім представників партійної і державно-бюрократичної еліти, були й опозиційно настроєні діячі, зокрема академік А.Сахаров, відомі журналісти і письменники В.Коротич, Є.Євтушенко, Ф.Бурлацький, юрист А.Собчак, економіст Г.Попов та інші.

Уже на першому з’їзді народних депутатів СРСР (травень 1989 р.) з його трибуни пролунала досить серйозна критика на адресу тодішніх керівників КПРС і уряду СРСР. Вона була спрямована насамперед проти надто повільних темпів проведення економічної і особливо аграрної реформ в країні. Незважаючи на дозвіл властей створювати кооперативні підприємства і мати фермерські господарства, ці заходи ще не знаходили широкого розповсюдження. Що стосується державного сектора економіки, то наприкінці 80-х рр. його охопила глибока криза. Економічна реформа передбачала зміну функцій центральних планових органів, міністерств і відомств. Підприємства повинні були, не чекаючи централізованих поставок сировини й устаткування, самі шукати постачальників і ринків збуту готової продукції, тобто переходити на самоокупність і госпрозрахунок. Директорам було надано більшу свободу дій, ніж раніше, але й вимоги до них різко зростали. За цих умов більшість державних підприємств опинилася в надзвичайно скрутному становищі. Ринковий механізм ще не було вироблено й запроваджено, а старі командно-адміністративні методи вже перестали діяти. Таким чином, оновлення суспільства починалось як типова “революція” зверху.

Характерними рисами суспільного розвитку держави в другій половині 80-х років були: імпульси необхідних змін ідуть тільки “згори”; партійно-державний аппарат займав вичікувальну позицію, чекаючі наказів та інструкцій; вичікувальна позиція домінувала і у більшій частині народних мас; однак все гостріше відчувалася потреба у більш розгорнутій та чіткій програмі перебудови; суспільна думка була ще відносно малорадикальною і перебувала у межах соціалістичних стереотипів [9, с. 5].

В подальшому в трактуванні курсу перебудови відбуваються радикальні зміни. Якщо на першому етапі партійно-державним керівництвом СРСР тільки в загальних рисах була сформульована, більш-менш узгоджена програма перебудови, то згодом висувається її стратегічна тріада перебудови: нове політичне мислення і нові відношення до міжнародних відносин; радикальна економічна реформа, демократизація політичної системи радянського суспільства.

Поступово формується соціальна база перебудови. Далі цей процес різко активізується. Набирає силу процес інтенсивного формування народних фронтів – перших незалежних організацій, які мали масовий характер (на лютий 1990 р. в СРСР налічувалося 140 Народних фронтів та об’єднань подібного типу). Наприклад, на літо 1989 р. у “Народному фронті Естонії” було до 60 тис. чоловік, у “Народному фронті Латвії” – 115 тис., Литовському “Саюдісі” – 180 тис.чоловік[9, с. 6]. Виникає незалежний масовий робітничий рух. Поява на політичній арені неформальних організацій сприяла відкритій і різкій критиці правлячего режиму за безгосподарність, сталінщину і тоталітаризм. Виникає широка позацензурна преса, відроджуються такі форми відстоювання прав і свобод як мітинги, збори, демонстрації. До весни 1989 р. в країні склалася нова політична ситуація різко відмінна від тієї, що була у 1985 і навіть у 1988 рр. Процес демократизації, на відміну від перших років перебудови, перестає бути справою верхів, розпочався рух знизу, з боку широких народних мас. Іде політизація громадської свідомості, поляризація і радикалізація суспільних сил. Процес утворення чисельних суспільних формувань активізується і відзеркалює різні настрої соціальних груп радянського суспільства. На основі деяких із них починають формуватись політичні партії, зароджується реальний політичний плюралізм.

Чорнобильська трагедія у квітні 1986 р., страйки шахтарів Кузбасу і України влітку 1989 р. стали своєрідним каталізатором переосмислення існуючих порядків, відкрили очі багатьом людям на стан справ в економіці СРСР і зокрема в Україні. Започаткована ще у червні 1987 р. економічна реформа мала на меті перейти від адміністративних до використання переважно економічних методів управляння народним господарством.

Поглиблення розмежування та зростаюча консолідація опозиційних настроїв широких народних мас до владних структур були переконливими симптомом того, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Але, крім реалій, був ще формальний бік справи – наявність у Конституції СРСР 6 статті. В ній КПРС проголошувалась ядром і єдиною керівною силою в радянському суспільстві. Це закривало шлях до утворення інших політичних партій.

Під впливом зростаючої кризи партійно-державне керівництво СРСР розколюється на прогресивну і консервативну частини. Консерватори пішли у наступ з бажанням повернутись назад. Виникає ідея тимчасового введення в країні недзвичайних заходів, що на практиці означало відтягування радикальних як економічних, так і політичних реформ. Архітектор перебудови став вагатись і з метою зберегти владу, починає балансувати між прогресивним і консервативним крилом ЦК КПРС. Така трансформація поглядів, була зумовлена поруч з економічними чинниками і різким загостренням політичної сітуації в СРСР. Так, за думкою навіть М.С.Горбачова, розмах демократичних народних рухів та глибина їх цілей далеко вийшли за “допустимі” ліберально-реформаторські межі. Все це привело до того, що “революція згори”, дедалі більше набувала рис хаотичного, неконтрольованого процесу, в якому імпульси “знизу” ставали все міцнішими і нерідко випереджали реакцію “ініціаторів перебудови” на хід подій. Саме тому виникнення ідеї переходу в СРСР до президентської держави і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі. М.Горбачову потрібно було втримати у своїх руках ключовий владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 р. на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР М.С.Горбачова обирають президентом Радянського Союзу. Відмова М.Горбачова підтримати проект переходу до ринку за 500 днів, який був підготовлений комісією Шаталіна – Явлінського, криваві події у Тбілісі, Вільнюсі переконливо свідчили про наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами, про його суттєве сповзання вправо [9, с. 11].

Вкрай гострою проблемою в Радянському Союзі в роки перебудови (особливо наприкінці 80-х рр.) стали відносини центру і союзних республік. Демократизація, гласність, відкритість пробуджували національну свідомість, ставили питання пов’язанні з державним устроєм та правовим статусом республік у складі СРСР.

Союзні республіки та національні автономії не бажали більше миритися з своїм безправним становищем у складі Союзу РСР. Від тих принципів федерації, на яких вони колись об’єдналися, нічого не зилишилося. СРСР перетворився в унітарну державу з всемогутнім грабіжницьким центром. Союзні республіки вимагали розширення своїх прав, ставили все гостріше (як, наприклад, у Прибалтиці) питання про політичну незалежність і вихід із складу СРСР. Ситуація погіршувалася виникненням міжнаціональних конфліктів у Закавказзі та Середній Азії.

Щоб припинити процес децентралізації, відновити старі порядки, 19-21 серпня 1991 р. в Москві було здійснено спробу державного перевороту. Змовники, що входили до складу партійно-державного керівництва СРСР, зробили спробу переконати М.Горбачева ввести в країні надзвичайний стан і користуючись цим розправитись з опозицією. Коли ж Горбачев відмовився, то його було оголошено хворим. Він по суті був ізольований і посаджений під домашній арешт. Змовники створили так званий Державний комітет надзвичайного становища – “ДКНС”, який оголосив про взяття влади у свої руки. В Москву були введені війська і огошено надзвичайний стан. Однак ДКНС не вдалось утримати владу. Боротьбу проти нього очолило керівництво РРФСР начолі з її президентом Б.Єльциним. ДКНС був заарештований, розпочалася чистка державного апарату від консервативних елементів, які підтримали ДКНС [9, с. 12]. Головними чинниками, які сприяли, а по суті і привели до поразки заколоту було бажання народів, що входили до СРСР, отримати право на самостійне визначення своєї долі, єднання загально-демократичного, національно-демократичного рухів та державних структур, які не підтримали змову.

Путч прискорив розпад СРСР та ліквідацію його державних структур. В країні розпочався новий етап – етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично було ліквідовано компартійну систему (діяльність КПРС було заборонено), яка існувала понад сімь десятирічч. Розпочався незворотній процес об’єктивної суверенізації республік. Однак це був не “парад”, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

8 грудня 1991 року на зустрічі лідерів Білорусії, Росії та України у Біловезькій Пущі було підписано угоду про денонсацію договору 1922 р. про утворення СРСР (це означало його ліквідацію) і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкритої для вступу в неї інших держав, що виникли на теренах колишнього СРСР. Таке рішення, по суті, апаратним шляхом усувало від посади Президента СРСР М.Горбачова.

21 грудня 1991 року на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще 8 республік. Держави СНД відрізняються від республік колишнього Союзу своїм суспільно-політичним і національно-територіальним устроєм, психологічним станом суспільства, новою системою приорітетів у міжнародних зв’язках.

СНД – це не держава і не державне утворення. Це рівноправне об’єднання суверених держав. За короткий час держави – члени СНД підписали понад 200 документів, які передбачали створення координаційних органів СНД з метою регулювання міжнародних стосунків. Однак функціонування Співдружності викликало і досить значні нарікання з боку країн, які увійшли в СНД і зокрема України. Це пов’язано з тим, що Росія, оголосивши себе правонаступницею і спадкоємицею СРСР, не бажала справедливого розподілу його майна, в тому числі і військового, а також золотого запасу, активів і пасивів зовнішньої економічної діяльності. Бажання Російської Федерації домінувати в СНД загрожувало відродженню імперських зазіхань Москви.

Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об’єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його у цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв’язків і відносин за умов тотальних розривів і розпадів так і не змогло.

2. Україна в умовах перебудови. Проголошення незалежності

Проголошений квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС курс на перебудову передбачав, як це вже відзначалось, оновлення всіх сфер життя радянського суспільства, його широку демократизацію, глибокі перетворення в економіці, корінну перебудову організаційних структур, форм і методів діяльності органів управління, проведення нової національної політики. Це повністтю відносилось і до України.

В республіці провідними галузями були вугільна, горнодобувна, металургійна, важке та електротехнічне машинобудування. В УРСР діяло до 50% підприємств військовопромислового комплексу. Постійна лінія на їх подальший розвиток посилювало деформованість економіки України. Зокрема, УРСР, на яку припадало до 3% території СРСР, добувалося близько половини союзного виробництва чавуну, 40% — сталі, прокату, третина видобутку вугілля, 60% — залізної руди, 20% — валового збору зерна, 50% — цукру та олії. У вугледобуванні, чорній металургії та машинобудуванні було зайнято 2/3 усіх працюючих у промисловому виробництві. В той же час доля галузей, що працювали на споживчий ринок у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник досягає 50-60% і більше[8, с. 408].

В Україні було побудовано і працювала велика кількість атомних енергоблоків (до 40% загальносоюзної кількості). Частина АЕС (Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) працювали не для потреб України, а виробляли електроенергію для соціалістичних європейських країн, що входили до Ради економічної взаємодопомоги. Деформованість економіки зумовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення екологічних, демографічних та соціальних проблем.

В республіці стало характерним швидке старіння основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості у промисловості складав у 1985 році 43%. В Україні частка старих підприємств була вищою ніж в СРСР в цілому. Тому і старіння виробничих фондів йшло швидше. Щорічні витрати на їх ремонт становили 20% балансової вартості (в США – 7%). По темпам росту основних виробничих фондів серед республік СССР Україна посідала в 1986 році останнє 15 місце[8, с. 408].

Незважаючи на перебудову в Україні з 1989 р. припинилось зростання національного доходу, розпочався процес розбалансування економіки і споживчого ринку, поглиблювалась безгосподарність. Все це привело до безконтрольного росту цін, загострення проблем забезпечення населення продовольством, товарами першої необхідності. Кризові явища в економіці, її загальний стан негативно відбивались на вирішенні соціальних питань, де поглиблились і ті негативні тенденції які виникли ще до перебудови. Характерним стає уповільнення темпів зростання реальних доходів. Якщо у дев’ятій п’ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій – 17%, то в одинадцятій – лише 14%[8, с. 409].

Не тільки збереглось, а й починає поглиблюватись відставання від країн Заходу у рівні споживання на душу населення. Так, у 1982 р. споживчий кошик звичайних щотижневих закупок для оплати якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 годин – у Києві – 53 години. Це без урахування безсумнівно нижчої якості товарів і послуг[8, с. 409].

Але головним, було те, що економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Сама модель реформи, яка була сконструйована у союзному центрі, об’єктивно приводила до розладу економіки. Переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату стало для них руйнівним заходом. Це штовхало підприємства встановлювати більш високі ціни на свою продукцію, ігноруючи при цьому інтереси споживача. Після 1987 р. РМ СРСР прийняла 11 постанов про підвищення у промисловості заробітної плати, проте будь-якої компенсації в обсягах виробництва не було зроблено. Внаслідок цього кількість грошей в Україні без забезпечення їх необхідною товарною масою виросла на 10 млрд.крб., що викликало різке розбалансування споживчого ринку, інфляцію, зростання цін. Перебудова не розв’язала цієї важливої проблеми для будь-якої країни.

Однак не сама перебудова була винна в цьому, а недостатня її глибина. Косметичні засоби не могли зупинити загальної кризи, яка охопила всі боки життя в СРСР – по суті тоталітарної імперії. Окрім цього, перебудова не змінила сутності влади, політичної системи, диктату союзного центру, “керівної і спрямовуючої” ролі КПРС, яка вже давно перетворилась у державну структуру і все обіцяла побудувати утопічне комуністичне суспільство й силою тягнула всих до “світлого майбутнього” [8, с. 410].

Проте перебудова стимулювала опозиційні процеси “знизу”, пробудила ініціативу та енергію різних верств суспільства. Проголошені керівництвом КПРС на січневому (1987 р.) пленумі ЦК партії заходи щодо реформування політичної системи, визнання необхідності дозованого плюралізму думок та гласності сприяли формуванню в Україні демократичних сил, виникненню громадських об’єднань, рухів та політичних партій. Проголошена гласність, яка стала поступово переростати у свободу слова, змусила правлячі верхи відмінити цензуру. Це відразу посилило критику КПРС, її відношення до України.

Трагічні події, пов’язані з аварією на Чорнобильській атомній електростанції, змусили багатьох замислитися над наслідками господарювання в Україні союзного центру, а спроби влади приховати масштаби аварії продемонстрували лицімірство і не повагу керівників СРСР до власного народу й спонукали до боротьби за громадський контроль над усіми ланками влади, включаючи і вищі. У зв’язку з цим в Україні, як і в цілому в СРСР, виникають громадські організації, які отримали назву “неформальних”. Як правило вони з самого початку свого існування були опозиційно налаштовані до КПРС. Так, вже у 1987 р. в Києві був створений “Український культурологічний клуб”, у Львові — “Товариство Лева”, в Одесі – “Народний союз сприяння перебудові”[8, с. 412].

Поступово у надрах неформальних самодіяльних організацій України визріває ідея створення широкого демократичного руху на зразок народних фронтів, що виникли у республіках Прибалтики. У ході червневих та липневих 1988 р. несанкціонованих багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку.

В умовах поглиблення демократизації розпочинається процес становлення багатопартійності в Україні. Активізує свою діяльність Українська Гельсінська Спілка (УГС), яка на початку літа 1988 р. оприлюднює свою “Декларацію принципів”. Характерно, що, незважаючи на назву, УГС вже не була чисто правозахисною організацією. Як неодноразово вказував голова виконкому УГС Л.Лук’яненко, її діяльність “є типово політична”. Вона стала першою організацією у республіці, яка заявила про необхідність побудови незалежної і суверенної української держави[8, с. 413].

При активному сприянні УГС в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація. На першотравневу демонстрацію львів’яни також вперше в Україні вийшли с синьо-жовтими прапорами.

У цей період в республіці активно розпочався процес утворення організацій, що мали загально-демократичний характер – Народна спілка сприяння перебудові (НССП), “Меморіал” та ін., які своїми енергійними діями завойовували все більший авторитет у народі[8, с. 414].

Ідея створення Демократичного фронту в 1988 р. у Львові, спроби створити подібні об’єднання в інших регіонах республіки (“Народна спілка сприяння перебудові” у Києві, “Народний фронт України сприяння перебудові” на Винничині та Хмельниччині) створили передумови і дали можливість у вересні 1989 р. провести установчий з’їзд Народного руху України (НРУ). З 1109 делегатів з’їзду робітників було 109, представників села – 16. Переважна більшість делегатів були представниками інтелігенції. В цілому ж делегати репрезентували близько 280 тис. активних учасників НРУ. Головою Руху було обрано відомого поета І.Драча[8, с. 414].

На кінець 1990 р. політична палітра партій розширювалась хоч і була досить строкатою. Поступово партії починають діяти, визначаються своїми цілями, програмними завданнями і на які соціальні версти вони розраховували. До правого флангу відносились Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська республіканська партія (УРП); до центру – Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ); до лівого флангу – Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ).

На хвилі демократизації виникають десятки громадських організацій. Так, було створено екологічну асоціацію “Зелений світ”, активізується студентський рух. Зоокрема в цей період виникають Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство (СБ) та ін [8, с. 415].

Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти “Ясинуватська-Глибока” в Макіївці. Потім центр подій перемістився у Донецьк. Через кілька днів страйк став масовим. Припинили роботу колективи 182 шахт. Гірники вимагали економічної самостійності шахт, підвищення заробітної платні, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. З’явився і новий акцент. У Стаханові, Червонограді, Павлограді висувалися і політичні вимоги. Цей страйк фактично започаткував самостійний робітничий рух в Україні, надав імпульсу його самоорганізації.

В серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт, об’єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД) [8, с. 417].

Політичне життя в Україні у 1990 р. продовжує активізуватись. Тон було задано 21 січня 1990 р. у день відзначення роковин злуки УНР і ЗУНР, коли організований Рухом людський ланцюг, що включав за даним МВС УРСР приблизно 450 тис.чоловік (за твердженням одного з діячів Руху М.Поровського – 5 млн. осіб), протягнувся від Києва до Львова [8, с. 417].

Однак безперечно центральною подією у сіспільному житті республіки в цей період було проведення виборів народних депутатів до Верховної Ради України, обласних, міських, районних та сільських Рад народних депутатів, що відбулись у березні 1990 р.

Вихід на політичну сцену нових громадських формувань і партій суттєво змінив сам характер виборів. Новим стає широка їх альтернативність (на 450 депутатських місць до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3 тис. кандидатів). Для більшості нових політичних об’єднань та угрупувань вибори стали не тільки пробою сил, а й серйозним показником відношення до них широких народних мас.

3. Декларація про державний суверенітет України

15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати у парламентському режимі (сесія тривала не 1-2 дні, як раніше, а 60 робочих днів). В ній більшість (група 239 депутатів) складали представники Компартії України. Серед них поряд з прагматиками, що адекватно реагували на зміни обставин, було чимало відвертих прямолінійних консерваторів. Одночасно сформувалась парламентська опозиція – Народна рада, до складу якої увійшли 125 чоловік прихільників як поміркованих й толерантних, так і радикальних та безкомпромісних поглядів, рішень і дій [6, с. 142].

Першим головою Верховної Ради було обрано В.Івашка, який до цього змінив В.Щербицького на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Слід підкреслити, що опозиція з перших днів роботи Верховної Ради починає в ній відігравати досить активну роль. Так, представники опозиції, зокрема І.Юхновський, О.Ємець, Д.Павличко, Л.Танюк, В.Яворівський та інші, очолили 7 з 28 комісій Верховної Ради. З ініціативи опозиції 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Із 386 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти – чотири, не взяли участі в голосуванні – 26 (однак 18 з них пізніше звернулися до секретаріату з проханням приєднати свої голоси до “за”). Декларація – це знаменний, історичного значення документ. Вона складалася з преамбули та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. ІІ. Народовладдя. ІІІ. Державна влада. ІV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство.VІ. Економічна самостійність.VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. ІХ. Зовнішня і внутрішня безпека. Х. Міжнародні відносини[6, с. 143].

Фактично з цього законодавчого акту розпочався історичний процес незалежного державотворення України. Декларація послужила правовою основою для цього процесу, основою всього подальшого законодавства в цьому напрямку.

Під тиском обставин КПРС і її численний загін КПУ втрачають монолітність. Ще з початку 1990 р. в Компартії України виникають осередки “Демократичної платформи”. Перша конференція її прихильників розпочала свою роботу 1 березня 1990 р. у Києві. Основна мета нового об’єднання була визначена у “демократизації Компартії України з середини” – відміна принципу демократичного централізму, перетворення КПУ у парламентську партію і т.д. Однак подальші події (ХХVIII з’їзд КПРС і ХХVIII з’їзд КПУ) свідчили, що докорінної демократизації Компартії України чекати марно. Тоді прихильники Демплатформи вийшли з компартії і частина з них у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ)[6, с. 143]. А в цей час і в суспільстві наростає поляризація і конфронтація, яка восени 1990 року досягає свого піку.

Започатковане гласністю висвітлення “білих плям” історичного минулого, непослідовне половинчате реформування економіки, що привело до кризи; невміння і небажання комуністів вести політичну боротьбу в умовах конкуренції і, нарешті, фактична втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови привели, з одного боку до посилення антікомуністичних настроїв у суспільстві, з іншого – появу відцентрових тенденцій у самій компартії. В ній розпочались руйнівні процеси, що проявилось у масовому виході із її лав людей незадоволених її політикою та діяльністю. В таких умовах наростає протистояння опозиції та офіційної влади. Показником цього стало голодування у Києві з 2 по 17 жовтня 1990 р. студентів, в якому брали участь 158 чоловік з 24 міст України. Голодуючі студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про Державний суверенітет України конституціонної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони проходження військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна Компартії України та ЛКСМУ. Лише після відставки голови уряду республіки В.Масола студенти припинили голодування. Акція мала явно політичний характер і здійснювалася з метою силового тиску на Верховну Раду.

Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу починає діяти більш самостйно і сміливо. Впродовж короткого часу (з червня 1990 р. по червень 1991 р.) Верховна Рада ухвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них – Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова “Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки” (листопад 1990 р.). З метою покращення екологічної ситуації Верховна Рада прийняла постанову “Про екологічне становище в республіці та заходи по її докорінному поліпшенню” (березень, 1990 р.). Зокрема в ній вимагалось припинити нове будівництво і промислове виробництво в містах і регіонах з високим рівнем забруднення навколишнього середовища, до 1995 р. вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС [6, с. 144].

5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про заснування посади Президента Української РСР і відповідно з цим внесення змін і доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР”. Дещо пізніше прийнято законодавчі акти “Про вибори Президента Української РСР” та “Про Президента Української РСР”[6, с. 144]. В них обгрунтовувалась необхідність введення в Україні президентської посади, визначені термін, на який він повинен обиратись, його повноваження і компетенція. Зокрема президент мусив обиратись всенародно на 5 років і являвся найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої гілки влади. Були прийняті й інші закони що створювали необхідне правове поле для розвитку державотворчого життя в Україні. В Україні активно виступили проти антидержавних дій ДКНС. Депутати Народної ради у парламенті України, Народний рух, деякі інші громадсько-політичні організації, обласні Ради західних регіонів України рішуче осудили ДКНС і його діяльність. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України розглянула надзвичайно важливе для долі українського народу питання про політичну ситуацію в республіці у зв’язку з створенням ДКНС й заходи, які необхідно вжити для недопущення повторення подібного у майбутньому. Вона прийняла справді історичний документ – Акт проголошення незалежності України. В Акті говорилося, що “виходячи з смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Одночасно було прийнято Постанову Верховної Ради УРСР про те, щоб проголосити 24 серпня 1991 р. Україну незалежною демократичною державою та 1 грудня 1991 р. провести республіканський референдум для підтвердження Акту її незалежності.

В зв’язку з причетністью керівництва компартії України до спроби державного перевороту у Москві Президія Верховної Ради України 26 серпня 1991 р. спочатку постановила припинити, а згодом і заборонила її діяльність.

На референдумі на питання: “Чи підтверджуєте Ви акт проголошення незалежності України?” “Так” – відповіло 90,32% виборців. Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення українського народу до державної незалежності, його бажання бути повноправним господарем на власній землі[6, с. 145]. Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. Із шести кандидатів на цю посаду 1 грудня 1991 р. був обраний Л.Кравчук. Він отримав 61,59% голосів виборців, що взяли участь у голосованні. З 5 грудня 1991 р. Л.Кравчук офіційно приступив до виконання своїх обов’язків[6, с. 145]. Таким чином, проголошення квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС курсу на перебудову мало велике значення. Перебудова, як в цілому в СРСР, так і в Україні пройшла кілька етапів, кожний з яких мав свої особливості. Разом з тим партійно-державне керівництво так і не розробило її чіткої програми. Передбачалось що буде проведена в обмежений період, суворо контролюватись “зверху” і її наслідками стане оновлення, оздоровлення всіх управлінських структур і сфер життя Радянської держави.

Висновки

Крах Союзу РСР був зумовлений неспроможністю його централізованих тоталітарних структур справитись з кризовими явищами, забезпечити елементарні права людини, права національних меншин і націй, гарантувати нормальний демократичний розвиток суспільства, матеріальний добробут його населення. Світова практика підтверджує, що найоптимальнішою формою існування людського суспільства, функціюнування в ньому демократичних інститутів є не імперії, а незалежні національні держави.

Отже, суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. Упродовж 1988–1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють цей процес: Українська Гельсінська спілка (сформувалась на базі Гельсінської групи), Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, екологічна організація „Зелений світ”, товариство „Меморіал” та інші.

У вересні 1989 р. була створена найбільш масова демократична організація „Народний рух України за перебудову”, яку очолив Іван Драч. Рух швидко еволюційонізував від поміркованої лояльної до влади організації до антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР, усунення комуністичної партії від влади та відновлення української державності. Рух також сприяв активізації суспільно-політичного життя, характерними особливостями якого стали політичні дискусії, мітинги, страйки і демонстрації.

Боротьба українського народу за суверенітет і свою державність велась в умовах демократизації суспільства, плюралізму думок, в рамках ствердження курсу на розвиток правової держави. Отримання незалежності України відбулось демократичним шляхом, в дусі кращих світових процесів. Головними документами його стали Декларація про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. і Акт проголошення незалежності від 24 серпня 19991 р., які законодавчим шляхом створили умови для будівництва незалежної і суверенної Української держави.

Список використаних джерел

1. Акт проголошення незалежності України // Голос України. – 1991. – 27 серпня
2. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 1990 р. // Радянська Україна 17 липня 1990 р.
3. ХХVІІІ съезд КПУ. Документы и материалы // Политика и время. – 1990. — № 5. – С. 13-27
4. Бойко О. Досвід та уроки суспільно-політичної трансформації України у добу перебудови (квітень 1985 р. – серпень 1991 р.) // Нова політика. – 1998. — № 2. – С. 32-34
5. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. – 1990. — № 5. – С. 95-131
6. Доморослий В. Декларація про державний суверенітет України: витоки, наслідки // Віче. – 1996. — № 6. – С. 142-145
7. Історія України. Курс лекцій в 2-х кн. Кн.2. – К., 1992. – С. 380-431
8. Історія України. Нове бачення. У 2-х т. Т.2. – К., 1996. – С. 408-428
9. Кульчицький С.В. Новітня історія України // Укр.іст.журн. – 1991. — № 12. – С. 3-16
10. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994. – С. 14-295
11. Погружение в трясину (Анатомия застоя). – М., 1991. – 532 с.
12. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – С. 624-656