Вступ

Концепція сталого соціально-економічного розвитку визнана світовим співтовариством домінантною ідеологією розвитку людської цивілізації в XXI ст., стратегічним напрямом забезпечення матеріального, соціального та духовного прогресу суспільства. Перехід до моделі сталого розвитку має ґрунтуватися на засадах невід’ємності, взаємозалежності і взаємозумовленості завдань забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства і збереження навколишнього середовища.

На сучасному етапі державотворення надзвичайно важливо забезпечити впровадження засад демократичного врядування. Тобто необхідно докорінно змінити спосіб управління соціальними системами. Зробити все необхідне для того, щоб процес управління суспільством відбувався разом із суспільством, тобто запровадити принцип суб’єкт – суб’єктного управління. Одним із таких головних суб’єктів є громада, територіальна громада. Концепція громади, попри певні національні розбіжності та осмислення сутності цього поняття, є однією із визначальних в системі місцевого самоврядування. Саме їй властиві такі ознаки, як: соціальна взаємодія, територія та загальний зв’язок. Територіальні громади є міські, селищні та сільські, це значить, що вони є територією і населенням цих населених пунктів.

В 1999 році Верховною Радою України була прийнята концепція сталого розвитку населених пунктів, основні положення якої відповідають основним принципам, проголошеним у міжнародних документах з цих питань. Ця концепція є довготерміновою, вона визначає основні напрямки державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи її реалізації.

Однак слід зауважити, що за останні десятиліття дія людської цивілізації (усіх країн світу без винятку) спричинила неймовірне навантаження на природу, що призводить до деградації та поступового виснаження ресурсів екосистеми. Тому єдиним способом забезпечити майбутнє – це комплексно вирішити проблеми розвитку суспільства та природного середовища.

Разом з тим сталий розвиток (хоча і широке застосування в останні роки і набув термін “стійкий розвиток”) означає і повну філософію місцевого розвитку, цебто розвитку територіальних громад, котра виникла у відповідь на глобальну загрозу для середовища, формує сучасні розуміння засад розвитку суспільства загалом, яке піклується про збереження місцевих ресурсів зокрема. 

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що сталий розвиток нашої держави в цілому можливий за умови забезпечення сталого розвитку її адміністративно-територіальних утворень, якими на базовому рівні мають стати територіальні громади.

Метою дослідження є науково-теоретичне обґрунтування та розробка практичних механізмів забезпечення сталого розвитку території.

Для досягнення поставленої мети передбачалося вирішити наступні завдання:

— узагальнити теоретико-методологічні засади та проаналізувати правові основи функціонування територіальної громади, як об’єкту управління;

— визначити особливості функціонування територіальних громад в країнах сталої демократії;

— розкрити на основі критичного аналізу зміст сталого розвитку територіальних громад в умовах демократичних змін,

— визначити основні ресурси і напрями формування сталого розвитку територіальної громади,

— запропонувати організаційно-економічні та правові механізми забезпечення сталого розвитку територіальної громади;

— окреслити концептуальні підходи надання адміністративних послуг населенню як засобу забезпечення сталого розвитку.

Об’єкт дослідження: організаційно-економічні та правові засади сталого розвитку території.

Предметом дослідження є механізми забезпечення сталого розвитку територіальної громади.

Методи дослідження: для комплексного вивчення обраної теми застосовано системний та історичний підходи. Зокрема, системну спрямованість даного дослідження досягнута на основі таких методологічних принципів як, цілісність, ієрархічність, структурність, самоорганізація, взаємозв’язок з зовнішнім середовищем.

У процесі дослідження використано методи аналізу, індукції і дедукції, опитування, порівняння, узагальнення.

Наукові результати дослідження та їх новизна:

• узагальнено теоретико-методологічні засади та проаналізовано правові основи функціонування територіальної громади, як об’єкту управління;
• визначено проблеми і особливості функціонування територіальних громад в країнах сталої демократії;
• на основі критичного аналізу розкрито зміст сталого розвитку територіальних громад в умовах демократичних змін, визначено основні ресурси і напрями формування сталого розвитку територіальної громади;
• визначено організаційно-економічні та правові механізми забезпечення сталого розвитку територіальної громади:
• сформовано концептуальний підхід до визначення ресурсного потенціалу територіальної громади, до якого віднесено нетрадиційні ресурси громади (інтелектуальний потенціал, соціальний капітал, система управління, менталітет і культура громади, зв’язки з громадськістю);
• опрацьовано структуру і зміст інформаційної моделі територіальної громади;
• запропоновано підхід до визначення доцільних напрямків стратегічного розвитку території;
• обґрунтовано модель програмно-цільового підходу до управління сталим розвитком населених пунктів на засадах стратегічного планування;
• запропоновано модель аналізу доцільності реалізації інвестиційних проектів програм;
• розроблено алгоритм реалізації стратегії залучення громадськості до публічного діалогу;
• обґрунтовано напрями оновлення нормативно-правової бази в сфері місцевого самоврядування.
• окреслено концептуальні підходи надання адміністративних послуг населенню як засобу забезпечення сталого розвитку;
• сформовано словник термінів в сфері сталого розвитку.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що у цьому науковому колективному досліджені, висвітлені такі важливі для розуміння формування механізмів забезпечення сталого розвитку територіальної громади як: дефініція та правова основа функціонування територіальних громад, проблемне поле функціонування територіальних громад, категорійні та методологічні підходи до характеристики сталого (стійкого) розвитку територіальних громад, ресурси громади та шляхи управління сталим розвитком територіальної громади, організаційно-економічні механізми та правові забезпечення сталого розвитку територіальних громад в Україні. Наведені матеріали підготовлено на основі законодавчих, інших нормативно-правових актів, що регулюють вищеозначені питання в нашій державі, частково використано міжнародний досвід та узагальнено результати діяльності вітчизняних територіальних громад.

В додатку та термінологічному словнику містяться матеріали та дані, які дають змогу ознайомитись із авторським баченням стратегії сталого розвитку, вітчизняними та зарубіжними зразками документів з надання адміністративних послуг, освоїти понятійний та змістовний апарат.

Апробація результатів дослідження. Основні положення пройшли апробацію в ході виступів на різноманітних науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах, найважливішими з яких були:

• науковий семінар „Розвиток теорії державного управління: порівняльний аналіз в Україні та за рубежем» (27 лютого 2007 року);
• науковий семінар „Механізми формування соціального капіталу в Україні (державно-управлінський аспект)» (15 березня 2007 року);
• міжнародна науково-практична конференція „Демократичні стандарти професійного навчання та діяльності публічних службовців: теорія, практика» (22 березня 2007 року);
• науково-практичний семінар „Теоретико-методологічні засади адміністративно-територіальної організації України» (19 квітня 2007 року);
• науковий семінар „Проблеми природи та сутності місцевого самоврядування: сучасні підходи» (18 квітня 2007 року);
• науковий семінар „Презентація результатів наукових досліджень за фундаментальною та прикладною тематикою» в рамках Фестивалю науки (17 травня 2007 року);
• науковий семінар „Механізми державного управління формуванням соціального капіталу» (12 червня 2007 року);
• серія семінарів у рамках проекту професіоналізації кадрів для розвитку місцевих громад (10 — 13 жовтня 2007 року; 29 жовтня — 7 листопада 2007 року; 26 -27 листопада 2007 року);
• міжнародна конференція „Проект як інструмент розвитку громадянського суспільства» (30 листопада 2007 року).

1. Територіальна громада, як об’єкт управління соціально-економічним розвитком

 1.1. Поняття територіальної громади

Конституція України фіксує принцип місцевого самоврядування, зокрема ст. 140 Конституції України говорить, що «місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у суспільну громаду жителів кількох сіл, селищ та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України» [1].

Причому місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Отже, в основу конституційно – правового визначення місцевого самоврядування покладено поняття «територіальної громади». В ст.1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наведено таке визначення територіальної громади: «Територіальна громада – жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно – територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр» [2, с.17].

Найважливішим у конституційному визначенні місцевого самоврядування є те, що суб’єктом права прямо названа територіальна громада, тобто жителі адміністративно – територіальної одиниці. Саме на це наголошує ст.6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», яка визнає територіальну громаду «первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень» [2, с.20].

Не дивлячись на те, що територіальна громада визначена в Основному законі України та інших законодавчих актах, на цей час існує ціла низка невирішених проблем.

По-перше, територіальна громада не має чітко визначеного правового статусу. Хоч Конституція України та законодавство наділяють її певними правами та обов’язками, але територіальна громада позбавлена прав юридичної особи. Це пов’язано з тим, що місцеве самоврядування та самоврядування територіальних громад не є тотожними поняттями.

По-друге, територіальні громади не є структурованими інституціями, навіть після місцевих виборів за пропорційною системою

По-третє, потребує подальшого вирішення чіткий розподіл повноважень між державною і місцевою самоврядною владами з одного боку, та територіальною громадою, з другого боку.

По-четверте, вимагає розробки механізм забезпечення реалізації особливого інтересу територіальної громади в рамках місцевого самоврядування.

По-п’яте, потребує розробки та впровадження правового механізму контролю територіальної громади за діяльністю органів місцевого самоврядування.

Перелік вище визначених проблем не є вичерпним і його вирішення можливе лише на законодавчому рівні шляхом внесення змін до вже існуючих законодавчих актів та прийняттям нових законів.

1.2. Правова основа функціонування територіальної громади та місцевого самоврядування

Правовою основою функціонування територіальної громади та місцевого самоврядування є: Конституція України [1], в якій визначені найважливіші відносини, що виникають в процесі організації та функціонування територіальних громад та місцевого самоврядування, Європейська хартія місцевого самоврядування [3], ратифікована Україною 15 липня 1997 року, в якій визначені основні правові норми, що гарантують правову, адміністративну і фінансову автономність територіальних громад та їх органів, законодавство України, серед якого особливе місце займає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [2].

В Конституції України міститься більше 20 статей, які стосуються місцевого самоврядування та діяльності територіальних громад, а саме [6, с.17]:

1) норми, в яких закріплюються місцеве самоврядування;

2) норми, в яких регламентується діяльність місцевого самоврядування;

3) норми, які закріплюють правові, організаційні, матеріальні та фінансові основи місцевого самоврядування;

4) норми, в яких закріплені правові гарантії місцевого самоврядування.

Досить важливе значення для становлення місцевого самоврядування в Україні вже відіграла та продовжує здійснювати позитивний вплив на всі питання пов’язані з місцевим самоврядуванням та правами територіальних громад Європейська хартія місцевого самоврядування.

Перш за все, в преамбулі Європейської Хартії місцевого самоврядування визначаються основні принципи, на яких будується місцеве самоврядування:

• органи місцевого самоврядування – це основа будь-якого демократичного режиму;
• право громадян на участь в управлінні державними справами;
• принцип субсидіарності;
• принцип децентралізації влади.

Найважливішою слід вважати частину І Хартії, в якій сформульовані:

• необхідність конституційної та правової основи місцевого самоврядування;
• принципи, що визначають характер та сферу компетенції місцевого самоврядування;
• засади забезпечення організаційної та фінансової автономії місцевої влади.

У другій частині Хартії визначається перелік положень, які держави, що підписали Хартію, можуть і зобов’язані взяти на себе. В третій частині Хартії містяться норми процесуального характеру, типові для всіх конвенцій Ради Європи.

В загальному можна зробити висновок, що існуюча нормативно-правова база, що врегульовує функціонування територіальних громад в Україні, є недостатньою, існує ще певне коло не вирішених проблем нормативного характеру, які будуть враховані у новій редакції законодавства про місцеве самоврядування.

1.3. Соціально-економічний розвиток територіальної громади

Територіальну громаду найчастіше розглядають як об’єкт управління взагалі, та управління її соціально-економічним розвитком зокрема. Більш обґрунтованим виглядає комплексний підхід до розгляду територіальної громади як об’єкта так і суб’єкта стратегічного управління.

Необхідно враховувати, що управління розвитком територіальної громади є міждисциплінарною проблемою. Воно охоплює взаємозалежні елементи теорії управління, суспільно-економічного планування, інвестиційного проектування і економічних розрахунків.

Територіальна громада в межах адміністративно-територіальної одиниці володіє рисами як об’єкта так і суб’єкта управління. З одного боку на неї як на об’єкт спрямовується певна діяльність. А з іншого боку – територіальна громада сама є носієм певного роду діяльності, джерелом активності, здатним до цілеспрямованої діяльності, тобто суб’єктом.

Характерною особливістю територіальної громади як об’єкта управління є те, що в територіальній громаді відбувається багато чого, переважно без адміністративної команди, часто всупереч добрим побажанням і деклараціям, і зовсім не обов’язково відповідно до рішення самоврядних органів цієї громади.

Основним суб’єктом планування соціально-економічним розвитком як складової стратегічного управління є місцева самоврядна громада, яка через свої органи самоврядування приймає напрямки розвитку і відповідні плани і яка врешті пожинає результати своєї діяльності на даній території.

Завданням плану соціально-економічного розвитку будь-якої територіальної громади є забезпечення на планових засадах сталого розвитку територіальної громади в межах адміністративно-територіальної одиниці.

Процес планування соціально-економічного розвитку включає в себе наступні складові:

• дослідження стану та перспектив розвитку територіальної громади;
• дослідження національних і глобальних факторів впливу на розвиток територіальної громади;
• розробка окремих галузевих, фінансових і управлінських програм;
• зведення окремих програм до узагальнено програми розвитку територіальної громади.

Складові програми соціально-економічного розвитку вважаються основними напрямками політики соціально-економічного розвитку на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

З іншого боку процес планування соціально-економічного розвитку територіальної громади повинен включати в себе стратегічне планування, середньострокове планування та поточне вирішення місцевих питань в контексті як стратегічного, так і середньострокового планування. Ці три рівні є взаємопов’язаними, причому найголовнішим є стратегічне планування.

Стратегічне планування соціально-економічного розвитку територіальної громади має беззаперечні переваги порівняно з складанням щорічних планів соціально-економічного розвитку. До цих переваг належать:

1) стабільність в реалізації та менша залежність від змін управлінських команд біля керма влади;

2) ефективніше використання наявних фінансових та матеріальних ресурсів;

3) підвищення взаєморозуміння між місцевою владою, підприємницькими структурами та громадськими організаціями;

4) згуртування та самоусвідомлення територіальної громади в процесі прийняття та виконання стратегічного плану соціально-економічного розвитку;

5) кращий доступ до кредитних ресурсів, грантів та інвестицій.

Отже, розвиток територіальної громади з метою покращення якості життя мешканців через мобілізацію людських, фінансових, природних та інших ресурсів є реальнішим і більш прогнозованим при здійсненні стратегічного планування розвитку територіальної громади. Причому щорічні плани соціально-економічного розвитку повинні бути складовою частиною стратегічного плану.

2. Основні компетенції територіальної громади та механізми їх реалізації 

Однією із передумов створення ефективної системи життєдіяльності територіальної громади у будь-якій державі, в тому числі і в Україні, є правильне визначення сфер її повноважень, тобто основних її функцій (чи компетенцій) [9]. Ця вимога визначається насамперед ст.2 Європейської Хартії місцевого самоврядування [3]. Зазвичай до компетенцій органів місцевого самоврядування сучасних демократичних країн світу належать такі шість основних напрямів діяльності:

І. Розвиток територіальної громади

— формування внутрішньої структури;

— економічний розвиток та будівництво території.

ІІ. Розвиток навколишнього середовища

— використання природних ресурсів;

— захист довкілля;

— збирання, утилізація та використання відходів;

— муніципальні дороги та громадський транспорт.

ІІІ. Освітні, оздоровчі та соціальні функції

— навчальні заклади;

— лікарняні та оздоровчі заклади;

— послуги соціального захисту;

— забезпечення житлом.

ІV. Захисні функції

— пожежна служба;

— потенційна (міліційна) служба;

— захист прав та інтересів споживачів.

1. Комунальні функції

— водозабезпечення та водовідведення;

— енерго- та теплопостачання.

1. Спорт та дозвілля

— спортивні споруди;

— бібліотеки;

— культурні послуги та місця дозвілля;

— туризм.

Розв’язанню проблем компетенцій самоврядних органів присвячена ст.143 Конституції України [1], де окреслено перелік найважливіших питань віднесених до функцій (компетенцій) місцевого самоврядування, а також подається конкретизація повноважень органів місцевого самоврядування з цього питання в межах чинного законодавства.

До них належить:

1) управління майном комунальної власності;

2) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку і контроль за їх виконанням;

3) затвердження бюджетів місцевого самоврядування і контроль за їх виконанням;

4) встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону;

5) забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів;

6) утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, установ та організацій, а також контроль за їх діяльністю.

Виконавчі органи місцевого самоврядування при реалізації своїх повноважень з питань соціально-економічного розвитку обмежуються підготовкою відповідних пропозицій, проектів рішень та їх практичною реалізацією після їх прийняття.

Ст. 27, 31, 33, 34 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” [2] визначають власні повноваження виконавчих органів місцевих рад у сфері соціально-економічного і культурного розвитку. Слід зауважити, що прийняття рішень стосовно формування політики місцевого соціально-економічного розвитку є виключною компетенцією представницького органу. До цих питань належать:

• затвердження програм соціально-економічного, культурного та інших цільових програм у соціально-економічній сфері;
• затвердження бюджету місцевого самоврядування та внесення змін до нього;
• запровадження місцевих податків і зборів, їх ставок, режиму їх застосування;
• випуск облігацій місцевих позик, режиму їх обігу, погашення;
• відчуження комунального майна, визначення порядку та умов приватизації об’єктів комунальної власності, а також реалізації прав власника корпоративних прав, що належать територіальній громаді на правах комунальної власності;
• придбання у комунальну власність майна та корпоративних прав;
• питання регулювання земельних відносин на відповідній території, надання та скасування дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;
• надання згоди на розміщення на відповідній території нових об’єктів;
• затвердження місцевих містобудівних програм та іншої містобудівельної документації;
• створення спеціальних економічних зон, а також надання дозволу на їх створення;
• інші питання.

Повноважень, які надані територіальній громаді та органам самоврядування, створеним нею, цілком достатньо для прийняття, але недостатньо для здійснення програми соціально-економічного розвитку адміністративно-територіального утворення.

3. Проблемне поле функціонування територіальної громади

Досвід становлення незалежної України в період переходу економіки на ринкові відносини засвідчив неефективність організації публічної влади, її авторитарний, кланово-олігархічний характер. Влада прямувала до суперцентралізації і бюрократизації. Її проявами стали корумпованість та криміналізація. Спроби реформування влади торкаються лише її вищого ешелону. Адміністративна (та й територіальна) реформа лишається лише декларацією.

Виникли ключові проблеми, одна з яких – це проблема бідності. Ми живемо в державі, де зарплата і пенсія залишається одними з найнижчих в Європі. Існує високий рівень безробіття.

Другою проблемою є порушення прав громадян через диспропорції в економічному розвитку регіонів. Диспропорції існують і в середині регіонів. У кожній області є декілька так званих депресивних територій. Кілька сотень міст і селищ живуть практично за рахунок одного містоутворюючого підприємства, що створює небезпечну ситуацію. В разі занепаду такого підприємства гине і місто, тоді багато родин не мають засобів для існування і попадають у безвихідь. Прикладом цього є сучасний стан Світловодська (Кіровоградської області) чи територій Яворівського району Львівської області.

Інше важливе питання – бюджетне, фінансово-матеріальна основа місцевого самоврядування. Якщо 2000 євро – це європейський стандарт, то в Україні – 150 євро бюджетного забезпечення на душу населення [10].

За рахунок місцевих податків та зборів бюджети формуються лише на 5-7 відсотків. Вони становлять у них 80-85 % [10]. На місцевому рівні, де людина переважно і має одержувати від держави послуги, у бюджетах практично нічого немає для розвитку. На рівні закону за місцевими радами має бути закріплені достатні джерела фінансових надходжень, проведено поділ майна й землі на державну й комунальну власність. Лише тоді територіальні громади при формуванні місцевого бюджету залежатимуть від закону, нормативів та власної економічної заповзятості, а не від волі урядовців. А це означає, що місцеві уряди отримають змогу ефективно діяти в інтересах громадян своїх територій.

Ще одною проблемою в Україні є занепад села. Сільська громада фактично позбавлена свого самоврядування. У дев’яти з десяти сільських рад досить часто не вистачає коштів на виплату заробітної плати голові та секретарю ради.

Суттєвою проблемою сьогодні є неврегульованість на законодавчому рівні відносин органів місцевого самоврядування, передусім їхніх керівників, з контролюючими та правоохоронними органами.

Ще одна проблема – це податкова база місцевих податків. Підприємства (чи установи) платять податки за місцем своєї реєстрації, а не за місцем свого розташування, що є значною проблемою, тому що платиться там, де немає реального навантаження на всі місцеві ресурси, тобто у другому місці, а не в тому, де діє підприємство.

Наступною проблемою є плата за нерухомість. Цей податок досить важкий для запровадження, але важкий тому, що сьогодні українське суспільство щодо нерухомості дуже деформоване.

Доповнює число проблем місцевого самоврядування проблема оплати за землю та юрисдикція щодо здійснення цієї оплати. Преференції на право розпоряджатися землями за межами забудови населених пунктів було віддано районним державним адміністраціям, а не самоврядним структурам, що значно зменшило компетенцію місцевого самоврядування щодо отримання власних доходів [11].

Спільна взаємодія цих двох влад у процесі державного будівництва сприятиме створенню умов розвитку громадянського суспільства та соціально-відповідального бізнесу. Без реального місцевого самоврядування подальший розвиток України як демократичної держави з комфортним проживанням та безпекою її громадян неможливий.

Звідси випливає першочергове завдання – забезпечити наших громадян якісними та доступними адміністративними послугами, наблизити їх до споживачів.

Необхідно законодавчо жорстко врегулювати практику делегування органам місцевого самоврядування окремих державних функцій. Будь-яке делегування державних повноважень органам місцевого самоврядування має бути підкріплене, необхідними фінансовими ресурсами, без такого забезпечення, повноваження не можуть виконуватися. Якщо ж таке виконання здійснюється органами місцевого самоврядування, держава повинна відшкодовувати ці витрати з урахуванням ставки кредитування НБУ.

Надзвичайно важливо зробити поділ компетенцій між різними рівнями державної влади й місцевого самоврядування. Це повинно означати, що кожен повинен займатися своєю справою і не втручатися в чужі функції. В результаті чого зросте відповідальність кожного рівня влади за ефективне виконання функцій, покладених на них законами.

Проблемним залишається питання правової захищеності місцевого самоврядування. Мають бути підвищені правові гарантії для сільських, селищних, міських голів, депутатів місцевих рад. Єдиною підставою для дострокового припинення повноважень обраних посадових осіб місцевого самоврядування можуть бути лише порушення ними закону, підтвердженого вироком суду, що вступив в законну силу.

Серйозною проблемою залишається система виборів до органів місцевого самоврядування. Не викликає заперечень застосування пропорційної системи у великих і середніх містах обласного значення, однак з іншої точки зору застосування такої системи в районах і областях суперечить конституційному положенню про те, що органи самоврядування району і області реалізують спільні інтереси територіальних громад. Враховуючи таку ситуацію можливо слід повернутися на цьому рівні до змішаної системи виборів, де мажоритарна частина забезпечувала б гарантоване представництво в раді усіх територіальних громад, а в селах та невеликих поселеннях (містечках, селища), варто було б зберегти суто мажоритарну систему.

Невирішеним питанням залишається й фінансова спроможність місцевих рад, без якої самоврядування залишатиметься фікцією. Децентралізація податків має забезпечити для органів місцевого самоврядування достатню фінансово-матеріальну основу для виконання власних повноважень. Субвенції, натомість, повинні забезпечити спроможність органів місцевого самоврядування виконувати делеговані повноваження.

З цією метою, як вважають фахівці, [10, 11] необхідно:

1. Збільшити питому вагу власних доходів місцевих бюджетів шляхом проведення відповідних податкових реформ;
2. Запровадити в Україні змішану модель місцевого оподаткування. Головною частиною цієї моделі можуть стати податки на майно (податок на будівлі та споруди, податок на землю);
3. Реформувати систему справляння плати за землю, для чого слід:
   • завершити процес інвентаризації земель;
   • вирішити проблему грошової оцінки земель;
   • вирішити проблеми ставок орендної плати за землю та її адміністрування податковою адміністрацією;
   • ввести плату за резервування земельних ділянок;
   • переглянути і впорядкувати умови звільнення громадян від сплати податку.
4. Запровадити сучасні методи управління місцевими бюджетами, зокрема програмно-цільовий метод, тому що сьогодні не приділяється належної уваги ефективному витрачанню бюджетних коштів.

Таким чином, ми визначили одні з основних проблем місцевого самоврядування, від вирішення яких багато в дечому залежить подальший сталий розвиток територіальних громад.

4. Особливості функціонування територіальної громади в країнах сталої демократії

4.1. Правові засади функціонування територіальних громад в Європі

В основу Європейської Хартії місцевого самоврядування покладено розуміння того, що, по-перше, місцеве самоврядування належить до спільних європейських цінностей та є основою будь-якої демократичної системи; по-друге, місцеве самоврядування сприяє ефективному управлінню та його наближенню до громадян.

Говорячи про Хартію місцевого самоврядування, слід наголосити на наступних моментах:

• Європейська Хартія місцевого самоврядування є угодою, що є обов’язковою для виконання усіма державами, що її підписали;
• Європейська Хартія місцевого самоврядування не визначає, автономію яких саме місцевих громад вона гарантує, і не дає визначення поняття “місцева громада”. Ст. 13 визначає, що Хартія стосується всіх категорій місцевих громад. Це означає, що, без сумніву, базовий рівень складають комуни, але не виключаються і такі структури типового трирівневого устрою як провінції, департаменти, графства [12, с. 86];
• Європейська Хартія місцевого самоврядування у своїх положеннях поєднує демократію та децентралізацію на рівні місцевих територіальних громад. В ст. 3 зазначається, що “це право (місцевого самоврядування) здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права …” [3, с. 11];
• в Європейській хартії місцевого самоврядування визначається механізм звільнення від ієрархічного підпорядкування центральній владі через вибори керівних органів територіальних громад членами цих громад, що мають зобов’язання перед своїми виборцями лише в межах , що визначаються політичним мандатом;
• виходячи зі змісту Європейської хартії місцевого самоврядування, місцеве самоврядування є фактором, що дозволяє оцінити ступінь розвитку демократії в державі: чим потужнішим є місцеве самоврядування, тим більш демократичною є держава;
• Європейська Хартія місцевого самоврядування включає в себе достатню кількість занадто загально сформульованих положень, що приводить до зниження юридичної сили цього документу. Це стосується використання таких формулювань, як “зазвичай”, “по мірі можливостей” тощо;
• не дивлячись на загальність положень Європейської хартії місцевого самоврядування її значення важко переоцінити, і саме тому Рада Європи поставила умовою приєднання країн Центральної та Східної Європи до неї ратифікацію ними Хартії.

Однак слід зазначити, що жодна європейська держава не виконує повною мірою всіх принципів Європейської Хартії місцевого самоврядування. Ст. 12 [3] дає змогу державам уникати повного виконання Хартії. Такий стан має позитивне значення, так як існує правовий простір для вдосконалення та впровадження Хартії в повному об’ємі.

Кожна європейська держава окрім Європейської хартії місцевого самоврядування в рамках національного права ухвалює відповідні законодавчі акти, які врегульовують функціонування місцевих територіальних громад. Це приводить до великої кількості різноманітних систем місцевого самоврядування.

Так як у Великій Британії не має писаної конституції, то всі питання ухвалюються парламентом шляхом прийняття законів. За цієї системи місцева влада не має самостійних прав і залежить від рішень парламенту. Немає також жодного писаного конституційного застереження щодо статусу й прав органів місцевого самоврядування [18, 19]. У цій країні присутні два типи структур самоврядування:

1) немуніципальна, в рамках якої діють графства та райони;

2) муніципальна, в рамках якої діє уніфікована система або районів, або графств.

У Великій Британії органи місцевого самоврядування – це ради, які обираються на місцях і називаються муніципальними корпораціями. Ради поділені на комітети, які приймають основні рішення з питань місцевого урядування та укладають з органами влади угоди про надання послуг.

В інших країнах Європи правовий статус місцевих територіальних громад в більшій чи меншій мірі відрізняються один від одного, але проблеми, які виникають при функціонуванні місцевих територіальних громад, є однаковими і типовими для всіх.

Дуже важливим з точки зору функціонування місцевих територіальних громад є взаємовідносини між загальнодержавними державними інститутами та місцевими громадами та утвореними ними органами самоврядування. Саме в цих взаємовідносинах присутня наступна низка проблем:

• характер відносин між різними рівнями влади, від яких залежить ефективність місцевого самоврядування;
• базова структура місцевого самоврядування;
• фінансування місцевого самоврядування;
• функції надання послуг;
• механізми розв’язання конфліктів між владними рівнями;
• регулятивні повноваження щодо місцевої власності;
• взаємодія органів самоврядування з членами територіальної громади.

Забезпечення вирішення вище перерахованих проблем в правовому полі, справедливо і вчасно, свідчитиме про ефективність законодавчого забезпечення місцевого самоврядування в державі та про відповідність держави демократичним стандартам.

4.2. Функціонування територіальних громад у Франції та Німеччині

Реальний шлях Франції до законодавчого врегулювання статусу місцевих територіальних громад було розпочато адміністративною реформою 80-х років ХХ ст.. Закон №82-213 від 2 березня 1982 року стосовно прав та свобод комун, департаментів і регіонів залучає Францію до процесу децентралізації і надання ширших прав місцевим територіальним громадам [20].

Однією з цілей закону 1982 року [16] було створення рівних умов для комун, департаментів і регіонів та ліквідація між ними розбіжностей; надання цим територіальним одиницям, таких як рівних юридичних прав: збори і право приймати рішення, утворення виконавчого органу.

Передача повноважень від держави до органів територіального самоврядування відбувалось без проміжного ієрархічного підпорядкування органів одного рівня органам іншого. Кожен орган самоврядування , який одержує нове повноваження зобов’язаний забезпечити його виконання без звернення до інших органів територіального самоврядування. Однак розподіл повноважень повинен відповідати таким принципам [20, с. 98]:

• передача повноважень не відбирає жодних функцій, що знаходяться в компетенції органів територіальної автономії, а лише надає їм нових;
• передача повноважень не посягає на пріоритети держави. Держава залишає за собою завдання верховної влади: закордонні справи, оборону, правосуддя, безпеку, визначає та запроваджує соціальну політику нації. Тільки їй належить право видавати нормативні акти і тільки вона може закріплювати у формі законів та указів умови їх виконання органами місцевого самоврядування;
• передача повноважень не створює ані системи нагляду з боку одного органу самоврядування над іншим, ані системи ієрархічного підпорядкування між ними. Органи місцевого самоврядування мають бути автономними, кожен у межах своєї компетенції;
• передача повноважень здійснюється в залежності від призначення органів місцевого самоврядування кожного рівня. Кожному із органів місцевого самоврядування передаються саме ті повноваження, які він може виконувати найкраще;
• передача повноважень має супроводжуватись передачею відповідних засобів (ресурсів);
• передача повноважень вимагає визначити у загальних інтересах певну кількість зобов’язань територіальних громад.

Базовим рівнем місцевого самоврядування у Франції (як зауважилось вище) є комуна, яка водночас є і територіальною громадою та найнижчою ланкою державного управління. Територіальні громади користуються правами юридичних осіб. Головними юридичними ознаками поняття територіальної громади є:

• територіальні громади є представницькими юридичними особами. Територіальна громада, яка має статус юридичної особи, діє в інтересах її членів та має право переслідування у судовому порядку;
• територіальна громада має право втручання у ті сфери, що належать до її компетенції. Але окрім юридичного права територіальна громада повинна також мати у своєму розпорядженні відповідні засоби (ресурси);
• обговорення та прийняття рішень щодо справ місцевого рівня є правом органів територіальної громади. Місцева територіальна громада обирає місцеві органи, які є єдиною реальною гарантією її автономії та самостійності по відношенню до центральної влади.

Важливим елементом комуни як юридичної особи є її назва, територія, чисельність населення, оскільки саме ці елементи ідентифікують комуну як окрему , базову ланку місцевого самоврядування. Законодавство визначає спеціальні процедури можливих змін назви, території. Зміна назви можлива указом президента за поданням міністра внутрішніх справ на основі прохання муніципальної ради. Процедура зміни територіальних меж комуни досить складна і завжди вирішується лише центральними органами влади.

Муніципальні ради мають повноваження у сфері фінансів, громадських служб, майна комуни, благоустрою території та будівництва. До фінансових повноважень належать:

• прийняття місцевого бюджету;
• визначення ставок комунальних податків;
• розподіл обов’язкової соціальної допомоги;
• затвердження звіту про використання бюджетних коштів;
• рішення стосовно позик.

Стосовно майна комуни рада приймає рішення про купівлю, продаж, оренду майна. Майно комуни поділяється на “громадське”, яке призначене виключно для громадського користування (дороги, кладовища тощо) і є невідчужуваним та майно “приватне”, яким комуна розпоряджається на правах приватного власника (ліси, луки, парки, будинки).

Муніципальна рада обирає із числа радників мера та його заступників, які становлять виконавчий орган ради – муніципалітет. Мер обирається таємним голосуванням за мажоритарною системою в два тури. Кількість заступників визначається радою, але не може перевищувати однієї третьої кількості муніципальних радників.

Мер у своїй особі поєднує три місії: державного службовця, комунального службовця та глави комунальної адміністрації. Як виконавча влада муніципальної ради, мер представляє комуну в юридичних справах, у фінансовій сфері, у сфері комунальної власності.

В межах своїх власних повноважень мер діє як посадова особа адміністративної поліції і має право вживати усі необхідні заходи з метою підтримання громадського порядку на території комуни.

Мер також здійснює адміністративні функції:

• оприлюднює та організовує виконання законів та підзаконних актів;
• сприяє організації професійних виборів, що стосуються служб соціального забезпечення;
• видає від імені держави різноманітні дозвільні документи;
• видає дозволи на виділення земельних ділянок під забудову від імені держави.

Як глава комунальної адміністрації мер може передавати свої повноваження своїм заступникам.

В Німеччині місцеве самоврядування гарантоване ст. 28 Конституції [13] та є регламентованим в конституціях земель, охоплює самоврядування громад і територіальних округів, які є юридичними особами публічного права. Територіальні округи в свою чергу складаються з великої кількості територіальних громад. Так згідно роботи [17, с. 112]:

1. Конституційний устрій земель повинен відповідати основним принципам республіканської, демократичної та соціальної правової держави в дусі цього Основного Закону. В землях, округах та громадах народ має мати представництво, утворене загальними, прямими, вільними, рівними та таємними виборами. В общинах виборний представницький орган може бути замінений загальними зборами громади.
2. Громадам має бути надано право вирішувати в рамках закону під свою відповідальність всі питання місцевої громади. Спілки общин також користуються правом самоуправління в межах їхніх завдань встановлених законом.
3. Федерація гарантує відповідність конституційного устрою земель основним правам і постановам частин 1 і 2”.

Статті 106 та 107 Конституції Німеччини [13] закріплюють за громадами певні фінансові ресурси.

Самоврядування німецьких громад володіє певними правами:

• у сфері фінансів. Громади мають право на відповідне фінансове забезпечення, право встановлювати розмір місцевих податків та тарифів;
• у сфері планування. Громади мають право впорядковувати містобудівний розвиток через плани забудови, розробляти концепції місцевого розвитку;
• у сфері організації. Громади можуть регулювати свою адміністративну організацію на власний розсуд;
• у кадрових питаннях. Громади мають право на вільний добір, просівання по службі звільнення власних службовців;
• у сфері культури. Громади мають право засновувати культурні заклади, займатись їх розвитком.
• Оскільки Конституція [13] визначає право общин вирішувати всі питання місцевого життя під свою відповідальність, то общини використовують це право: в усіх землях самоврядування є розвиненим і в громадах вирішується понад вісімдесят відсотків суспільних питань.

На практиці в Німеччині використовуються різні типи управління на рівні територіальної громади, що пов’язано з врегулюванням питань самоврядування в конституціях окремих земель [21]:

— магістратний тип управління.

— управління із “сильним” бургомістром.

— північнонімецький типи самоврядування.

— південнонімецький тип самоврядування.

— самоврядування нових федеральних земель.

Представницький орган місцевого самоврядування, незалежно від назви, виконує наступні завдання:

• приймає комунальні статути;
• встановлює завдання для виконавчих органів;
• обирає керівників виконавчих органів
• контролює діяльність виконавчих органів.

Основним документом, що регулює діяльність представницького органу, є регламент. Особлива вимога – відкритість засідань та оголошення заздалегідь про час і місце проведення такого засідання. Якщо такого оголошення зроблено не було, то всі рішення, прийняті на такому засіданні, вважаються недійсними.

Структура виконавчих органів у різних громадах може відрізнятись і визначається, як правило, місцевими статутами. Державний нагляд над місцевим самоврядуванням здійснюється міністром внутрішніх справ федеральної землі, а також органами контролю.

Підсумовуючи, можна визначити такі особливості функціонування територіальних громад в країнах сталої демократії [21-25]:

• демократизм та незалежність формування та діяльності органів місцевого самоврядування;
• визначення статусу територіальних громад в конституціях держав та підзаконних актах;
• багатоманітність типів самоврядування на рівні територіальних громад;
• уніфікація основних повноважень органів самоврядування територіальних громад;
• наявність власних джерел фінансового забезпечення діяльності органів самоврядування територіальних громад;
• фінансова підтримка функціонування територіальних громад з боку вищих органів влади;
• наявність делегованих повноважень серед повноважень органів самоврядування територіальних громад;
• можливість спільної діяльності з іншими територіальними громадами та органами самоврядування вищого рівня у вирішенні місцевих справ.

Всі розглянуті вище питання є засадничими для розуміння місця та ролі територіальної громади на сучасному етапі українського державотворення.

ВИСНОВКИ 

1. В основу конституційно – правового визначення місцевого самоврядування покладено поняття «територіальної громади». Найважливішим у конституційному визначенні місцевого самоврядування є те, що суб’єктом права прямо названа територіальна громада, тобто жителі адміністративно – територіальної одиниці. Однак, на цей час існує ціла низка невирішених проблем:

— по-перше, територіальна громада не має чітко визначеного правового статусу. Хоч Конституція України та законодавство наділяють її певними правами та обов’язками, але територіальна громада позбавлена прав юридичної особи. Це пов’язано з тим, що місцеве самоврядування та самоврядування територіальних громад не є тотожними поняттями.

— по-друге, територіальні громади не є структурованими інституціями, навіть після місцевих виборів за пропорційною системою

— по-третє, потребує подальшого вирішення чіткий розподіл повноважень між державною і місцевою самоврядною владами з одного боку, та територіальною громадою, з другого боку.

— по-четверте, вимагає розробки механізм забезпечення реалізації особливого інтересу територіальної громади в рамках місцевого самоврядування.

— по-п’яте, потребує розробки та впровадження правового механізму контролю територіальної громади за діяльністю органів місцевого самоврядування.

2. Правовою основою функціонування територіальної громади та місцевого самоврядування є: Конституція України [1], в якій визначені найважливіші відносини, що виникають в процесі організації та функціонування територіальних громад та місцевого самоврядування, Європейська хартія місцевого самоврядування [3], ратифікована Україною 15 липня 1997 року, в якій визначені основні правові норми, що гарантують правову, адміністративну і фінансову автономність територіальних громад та їх органів, законодавство України, серед якого особливе місце займає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». Існуюча нормативно-правова база, що врегульовує функціонування територіальних громад в Україні, є недостатньою, існує ще певне коло не вирішених проблем нормативного характеру, які будуть враховані на законодавчому рівні шляхом внесення змін до вже існуючих законодавчих актів та прийняттям нових законів.
3. Територіальна громада в межах адміністративно-територіальної одиниці володіє рисами як об’єкта так і суб’єкта управління. Основним суб’єктом планування соціально-економічним розвитком як складової стратегічного управління є місцева самоврядна громада, яка через свої органи самоврядування приймає напрямки розвитку і відповідні плани і яка врешті пожинає результати своєї діяльності на даній території. Складові програми соціально-економічного розвитку вважаються основними напрямками політики соціально-економічного розвитку на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
4. Стратегічне планування соціально-економічного розвитку територіальної громади має беззаперечні переваги порівняно з складанням щорічних планів соціально-економічного розвитку. До цих переваг належать:

— стабільність в реалізації та менша залежність від змін управлінських команд біля керма влади;

— ефективніше використання наявних фінансових та матеріальних ресурсів;

— підвищення взаєморозуміння між місцевою владою, підприємницькими структурами та громадськими організаціями;

— згуртування та самоусвідомлення територіальної громади в процесі прийняття та виконання стратегічного плану соціально-економічного розвитку;

— кращий доступ до кредитних ресурсів, грантів та інвестицій.

Отже, розвиток територіальної громади з метою покращення якості життя мешканців через мобілізацію людських, фінансових, природних та інших ресурсів є реальнішим і більш прогнозованим при здійсненні стратегічного планування розвитку територіальної громади. Причому щорічні плани соціально-економічного розвитку повинні бути складовою частиною стратегічного плану.

5. До компетенцій органів місцевого самоврядування сучасних демократичних країн світу належать такі шість основних напрямів діяльності:

— розвиток територіальної громади;

— розвиток навколишнього середовища;

— освітні, оздоровчі та соціальні функції;

— захисні функції;

— комунальні функції;

— спорт та дозвілля.

6. Конституцією України окреслено перелік найважливіших функцій (компетенцій) місцевого самоврядування, до яких належить:

—  управління майном комунальної власності;

—  затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку і контроль за їх виконанням;

—  затвердження бюджетів місцевого самоврядування і контроль за їх виконанням;

—  встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону;

—  забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів;

— утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, установ та організацій, а також контроль за їх діяльністю.

Повноважень, які надані територіальній громаді та органам самоврядування, створеним нею, цілком достатньо для прийняття, але недостатньо для здійснення програми соціально-економічного розвитку адміністративно-територіального утворення.

7. Основними проблемами місцевого самоврядування, від вирішення яких багато в дечому залежить подальший сталий розвиток територіальних громад є:

— проблема бюджетної, фінансово-матеріальної основи місцевого самоврядування;

— проблема бідності;

— проблема правової захищеності місцевого самоврядування;

— проблема податкової бази місцевих податків;

— проблема порушення прав громадян через диспропорції в економічному розвитку регіонів;

— проблема занепаду села;

— проблема неврегульованості на законодавчому рівні відносин органів місцевого самоврядування, передусім їхніх керівників, з контролюючими та правоохоронними органами;

— проблема плати за нерухомість;

— проблема оплати за землю та юрисдикція щодо цієї оплати;

— проблема системи виборів до органів місцевого самоврядування;

8. В основу Європейської Хартії місцевого самоврядування покладено розуміння того, що:

— по-перше, місцеве самоврядування належить до спільних європейських цінностей та є основою будь-якої демократичної системи;

— по-друге, місцеве самоврядування сприяє ефективному управлінню та його наближенню до громадян. Однак жодна європейська держава не виконує повною мірою всіх принципів Європейської Хартії місцевого самоврядування. Кожна європейська держава окрім Європейської хартії місцевого самоврядування в рамках національного права ухвалює відповідні законодавчі акти, які врегульовують функціонування місцевих територіальних громад. Це приводить до великої кількості різноманітних систем місцевого самоврядування.

9. В країнах Європи правовий статус місцевих територіальних громад в більшій чи меншій мірі відрізняються один від одного, але проблеми, які виникають при функціонуванні місцевих територіальних громад, є однаковими і типовими для всіх:

• характер відносин між різними рівнями влади, від яких залежить ефективність місцевого самоврядування;
• базова структура місцевого самоврядування;
• фінансування місцевого самоврядування;
• функції надання послуг;
• механізми розв’язання конфліктів між владними рівнями;
• регулятивні повноваження щодо місцевої власності;
• взаємодія органів самоврядування з членами територіальної громади.

10. Особливостями функціонування територіальних громад в країнах сталої демократії є:

• демократизм та незалежність формування та діяльності органів місцевого самоврядування;
• визначення статусу територіальних громад в конституціях держав та підзаконних актах;
• багатоманітність типів самоврядування на рівні територіальних громад;
• уніфікація основних повноважень органів самоврядування територіальних громад;
• наявність власних джерел фінансового забезпечення діяльності органів самоврядування територіальних громад;
• фінансова підтримка функціонування територіальних громад з боку вищих органів влади;
• наявність делегованих повноважень серед повноважень органів самоврядування територіальних громад;
• можливість спільної діяльності з іншими територіальними громадами та органами самоврядування вищого рівня у вирішенні місцевих справ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К: Преса України, 1997. – 80с.
2. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. — №10: Місцеве самоврядування в Україні. – С. 17-72.
3. Європейська Хартія місцевого самоврядування//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. — №10: Місцеве самоврядування в Україні. – С. 10-17.
4. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. — №10: Місцеве самоврядування в Україні. – 448с.
5. Герасимчук З. В. Регіональна політика сталого розвитку: методологія формування, механізми реалізації. – Луцьк: Настир’я, 2001. – 528с.
6. Кравченко В. В., Пітник М. В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні. – К.: “Арарат-Центр”, 2001. – 176с.
7. Куйбіда В.С. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в Україні. – Львів: Літопис, 2001. – 376с.
8. Шаповал В. Сутнісні характеристики місцевого самоврядування//Право України. – 2002. — №3. – С. 48-54.
9. Місцеве самоврядування: Монографія. Кн.2. Організація роботи міського голови / А.О.Чемерис, П.І.Шевчук, А.Й.Серант та інші / – Львів: Ліга-Прес, 2003. – 1104с. + додатки на CD.
10. Проблеми трансформації територіальної організації влади. Збірник матеріалів та документів / Науковий редактор М.Пухтинський. – К.: Атака, 2005. – 852с.
11. Пухтинський М., Власенко О. Місцеве самоврядування: сучасні проблеми та перспективи. Проблеми трансформації територіальної організації влади. Збірник матеріалів та документів / Науковий редактор М.Пухтинський. – К.: Атака, 2005. – С.299-306.
12. Брюке Ф. де Європейська хартія місцевого самоврядування як правова засада місцевого самоврядування// Українсько-Європейський журнал міжнародного та порівняльного права. – 2001. – Том 1. — №2. – С. 85-87.
13. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Процесс, 1991, — 496с.
14. Вюртенбергер Т. Німецький приклад регіоналізації, децентралізації та деконцентрації // Українсько-Європейський журнал міжнародного та порівняльного права. – 2001. – Том 1. — №2. – С. 133-145.
15. Гизевиус В. Политика местного самоуправления в ФРГ / Пер.с нем. Б.Воронова. – Бонн: Фонд Фредриха Эберта, 1995. – 145с.
16. Французская республика: конституция и законодательные акты. – М.: Процесс, 1989. – 448с.
17. Ткачук А., Агранофф Р., Браун Т. Місцеве самоврядування і світовий та український досвід. – К.: “Заповіт”, 1997. – 187с.
18. Гарнер Д. Великобритания: центральное и местное управление. – М.: Процесс, 1984. – 367с.
19. Григорьев С. Местное управление в Великобритании // Вопросы экономики. – 1991. – № 5. – С.52-62.
20. Азнар М. Французький приклад регіоналізації, децентралізації та деконцентрації // Українсько-Європейський журнал міжнародного та порівняльного права. – 2001. – Том 1. — №2. – С. 97-122.
21. Місцеве самоврядування: Монографія. Кн.1. Організація роботи сільського, селищного голови / А.О.Чемерис, П.І.Шевчук, П.Ф.Гураль та інші / — 3-є вид.доп. – Львів: Ліга-Прес, 2002. – 368с.
22. Вюртенбергер Т.Регіональна політика Європейського Союзу // Українсько-Європейський журнал міжнародного та порівняльного права. – 2001. – Том 1. — №2. – С. 91-94.
23. Вюртенбергер Т., Колиско Р. Розвиток місцевого самоврядування в Україні: наближення до європейських конституційних принципів та практики // Українсько-Європейський журнал міжнародного та порівняльного права. – 2002. – Том 1. — №3. – С. 39-54.
24. Далія Ю. Місцеве самоврядування як право територіальної громади // Право України. – 2005. — №5. – С. 45-49.
25. Лукашова В. Європейські принципи управління в системі місцевого самоврядування: організаційно-правовий аспект//Право України. – 2006. — №8. – С. 123-126.