1. Загальна характеристика сталого розвитку як категорії, науково–технічні та методологічні підходи

ООН ще в 1992 році запропонувала концепцію сталого розвитку як альтернативну до існуючого хижацькому руйнуванню природи, що в прогнозованому майбутньому може із значною ймовірністю привести до загибелі людства, котре своєю антропогенною діяльністю перевищило всі допустимі межі екологічної ємності нашої планети.

Виходячи з глобального значення проблеми збереження життя на Землі в Ріо-де-Жанейро було прийнято рішення про необхідність виконання Порядку денного XXI [4] століття на міждержавному та національному рівнях. Так на національному рівні Концепція сталого розвитку в кожній країні має визначати державну конкурентно орієнтовану політику переходу до соціально-економічного й екологічно збалансованого розвитку та містити не лише загальні уявлення про його закономірності і принципи, основні етапи і напрями, але й національно визначені стратегічні цілі й пріоритети, ефективні засоби реалізації та очікувані наслідки.

В основу поняття сталого розвитку покладено наступні принципи [5, с.22]:

1) обмеження впливу людини на біосферу до рівня можливостей її стабільного відтворення;

2) підтримка запасів біологічного багатства, біологічного розмаїття і відтворюваних ресурсів;

3) використання не відтворюваних природних ресурсів темпами, які не перевищують часу створення заміни їх за рахунок відтворюваних;

4) рівномірний розподіл доходів і витрат при ресурсоспоживанні і управлінні охороною навколишнього середовища;

5) розвиток та впровадження технологій, що підвищують обсяги виробництва продукції на одиницю спожитого ресурсу;

6) використання економічних механізмів, що змусять виробників враховувати екологічні витрати на реалізацію прийнятих ними рішень;

7) використання міждисциплінарних підходів до прийняття рішень.

Деколи тепер використовують термін місцевий розвиток, який розуміють, як процес змін у територіальній громаді, який призводить до покращання якості життя зараз і в майбутньому членів цієї територіальної громади. За своєю внутрішньою суттю поняття місцевого розвитку тотожне соціально-економічному розвиткові територіальної громади, що передбачає створення добробуту її мешканців через мобілізацію людських, фінансових, природних та інших ресурсів.

Стратегічна концептуальна ідея сталого розвитку — це досягнення збалансованості соціально-економічного і екологічного розвитку та покращення якості життя населення й стану природного довкілля на основі його інформатизації та інтелектуалізації з забезпеченням суспільної ефективності, спрямованої на структурно-технологічну перебудову всіх галузей господарства, покращення добробуту населення, економічне зростання, розбудову соціальної, ринкової, комунікаційно-інформаційної та екологічної інфраструктури тощо.

На виконання Порядку денного на ХХІ століття був опрацьований еколого-орієнтований підхід до проблем сталого розвитку. Методологічною особливістю цього підходу є його комплексність, що досягається через поєднання двох інтегруючих функцій:

• території й її ресурсного потенціалу;
• засобів освоєння території.

При такому еколого-орієнтованому підході до подальшого розвитку можемо виділити три основні блоки засобів реалізації:

• організаційний
• економічний
• спеціалізований екологічний.

Одночасно передбачається чітка ієрархія галузевих і територіальних моделей сталого розвитку, котрі у множинному поєднанні становитимуть Концепцію сталого розвитку країни, в котрій буде визначальним збалансоване врахування економічних, соціальних, екологічних аспектів розвитку її території.

Таким чином, сталий розвиток має бути спрямований на вирішення трьох визначальних завдань для людського суспільства, а саме:

• поліпшення якості життя населення (та середовища його проживання);
• підвищення продуктивності суспільної праці ;
• збереження та ренатуралізацію природи (природного довкілля).

Трансформації, які необхідні для сталого розвитку, повинні здійснюватись у сферах основних напрямків державної політики та діяльності:

• демографічній,
• промисловій,
• екологічній,
• фінансовій,
• соціальній,
• загальноекономічній,
• податковій,
• маркетинговій та інших.

Є очевидним, для довільної країни сталий розвиток означає в першу чергу забезпечення кількох таких першорядних функцій держави:

• національної безпеки;
• збереження політичної стабільності та територіальної цілісності;
• урівноваження діяльності владних, виконавчих й законотворчих структур та суспільних інституцій.

Україна увійшла до складу Комісії сталого розвитку при ООН та сформувала засади національної Концепції сталого розвитку [2, 5]. Починаючи з 2000 р., намітилася тенденція деякого покращення економічної ситуації, однак закономірності сталого розвитку України мають виходити із вирішення таких її економічних та соціальних проблемних передумов:

1. Зниження рівня людського розвитку в його основних параметрах.
2. Низького рівня забезпечення екологічним простором (навіть в порівнянні з деякими країнами СНД).
3. Наближення до вичерпності біологічної стійкості природних ландшафтів.
4. Зростання показників енергоспоживання в побуті та виробництві, в порівнянні з енергоощадливими технологіями інших розвинених держав світу.
5. Переважання, часто, в економіці не прогресивно-трансформаційних, а деформаційних процесів.
6. Формальне несприйняття багатьма владними структурами Концепції сталого розвитку та недостатня інформованість про неї населення.

Реалізація принципів сталого розвитку вимагає:

• суттєвих трансформацій світоглядної, політичної, господарської, техніко-технологічної, комунікаційно-інформаційної та соціальної сфер;
• якнайшвидшого нагромадження національного капіталу;
• примноження інтелектуального й інформаційного потенціалу;
• ренатуралізації природи;
• збереження національного ба­гатства, духовної культури, зміцнення моральних підвалин і забезпечення адаптації населення до нових умов господарювання та життєдіяльності в цілому.

Виходячи із вищеописаного, до закономірностей розвитку України на засадах сталого розвитку потрібно віднести:

• зумовленість механізмів реалізації моделі сталого розвитку посткризовим станом економіки України та необхідністю широкомасштабних структурно-технологічних трансформацій виробництва;
• відмінні від розвинених країн світу шляхи перебудови суспільно-природного енергобалансу. Так, економічне зростання за умови розширення екологічного простору для людини та збереження природи вимагає не скорочення, а суттєвого розширення виробництва в Україні на основі впровадження енергозберігаючих технологій, розвитку третинного і четвертинного секторів економіки, наукоємних галузей.
• необхідність у розширеному відтворенні всіх складових національного капіталу — людського, фінансового, природного, матеріального та ін.
• необхідність у припиненні процесів депопуляції та суттєве поліпшення медико-екологічної ситуації для покращення генофонду населення та його розширеного відтворення.
• відповідність розміщення об’єктів екологічної інфраструктури територіальній структурі виробництва.
• перехід до політики ренатуралізації природи замість її охорони.

Реалізація стратегічних цілей і концептуальних принципів, закладених у Порядок денний на ХХІ століття вимагає ретельного наукового обґрунтування тактики та механізмів їх запровадження. Під механізмами забезпечення сталого розвитку розуміємо систему методів, форм, інструментів та важелів забезпечення збалансованого соціального, економічного й екологічного розвитку держави загалом, та територіальних громад зокрема.

Реалізація моделі сталого розвитку в Україні вимагає опрацювання та впровадження складної системи дієвих механізмів, таких як:

1. Державно-регулюючих механізмів, котрі об’єднають систему дій й заходів, спрямованих на узгодження суспільно-природних відносин для забезпечення збалансованого розвитку держави. Вони повинні реалізовуватися в усіх напрямах державної політики країни: податковому, бюджетному, фінансово-кредитному, правовому, інвестиційному, промисловому, соціальному, зовнішньоекономічному, екологічному , і т.п..
2. Правових механізмів, що втілюються у законодавчому забезпеченні трансформаційних та адаптаційних процесів економічного зростання країни на засадах ринкової соціально орієнтованої економіки.
3. Фінансових механізмів державного регулювання, спрямованих на:

• збалансованість міжбюджетних та внутрішньобюджетних відносин;
• скерування бюджетного забезпечення на підтримку вітчизняного виробника, реалізацію стратегічно важливих вітчизняних соціальних і економічних програм;
• посилення фіскально-регулюючих функцій податкової служби скерованої на підвищення економічної активності населення;
• орієнтованість фінансово-кредитної політики на підтримку й активізацію підприємницької діяльності, аграрного сектора, забезпечення рівноваги кредитного попиту та кредитних пропозицій у країні, регіоні та місцевому рівні;
• підвищення інвестиційної привабливості держави, регіону та території.

4. Економіко-виробничих механізмів, що об’єднують різні методи, форми, заходи стосовно:

• нарощування економічного потенціалу;
• підвищення суспільної продуктивності праці;
• розвитку інноваційного комплексу;
• забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції й послуг;
• структурно-технологічної перебудови господарства на основі техніко-технологічної реконструкції;
• впровадження сучасних енерго- і ресурсозберігаючих, маловідходних технологій, розвитку виробничої, інформаційно-комунікаційної, ринкової інфраструктур тощо.

5. Соціально-економічних механізмів, спрямованих на:

• підвищення зайнятості населення (в першу чергу за рахунок створення нових робочих місць, зокрема в сільській місцевості);
• удосконалення соціально-фінансового розшарування суспільства шляхом утвердження середнього класу та суттєвого збільшення частки його доходів;
• забезпечення адекватності обсягів оплати праці її ефективності;
• результативний захист доходів населення від інфляції;
• створення ефективної системи соціального страхування, яке забезпечувало б відповідність трудовому внеску кожного працівника всіх видів страхових виплат, включаючи пенсії;
• реальне адресне фінансове забезпечення соціального захисту незахищених та потребуючих верств населення.

6. Соціальних, світоглядних, наукових й освітянських механізмів переходу до сталого розвитку, які б забезпечували:

• перебудову ідеології суспільно-природних відносин на основі визнання їх паритетності;
• розвиток фундаментальних і прикладних досліджень з проблем соціально, економічно і екологічно збалансованого розвитку;
• підготовку відповідних спеціалістів усіх галузей знань із сучасним менталітетом та озброєних знаннями щодо новітніх досягнень науки і техніки;
• цивілізоване вирішення проблем співіснування в Україні усіх конфесій тощо.

7. Екологічних механізмів, що передбачають екологізацію виробництва поряд з вирішенням широкого кола наступних проблем [5], а саме:

• врахування світового досвіду запровадження екологічного нормування і оподаткування, котре сприяло би розвитку екобезпечних підприємств, забезпеченню відтворення природного середовища, збереженню ландшафтного і біологічного різноманіття, якісного стану компонентів природи, що сприяє відтворенню населення та покращенню стану його здоров’я;
• здійснення територіально-диференційованої структурної перебудови галузей національної економіки з підвищенням ролі екобезпечних виробництв, в тому числі виробництва товарів широкого вжитку тощо;
• впровадження сучасних природоохоронних, ресурсно — та енергозберігаючих і маловідхідних технологій;
• вдосконалення поточного ресурсозбереження шляхом залучення до господарського обігу нетрадиційних видів ресурсів, комплексного використання всіх сировинних ресурсів, зниження забруднення навколишнього середовища і підвищення проценту виходу продукції;
• пом’якшення негативних наслідків господарського природокористування шляхом відновлення природних ресурсів, рекультивації земель, використання природно-техногенних ресурсів, реалізації заходів запобігання й боротьби із несприятливими природно-техногенними процесами (ерозією, підтопленням, засоленням і т. п.);
• збереження біологічного різноманіття, відновлення родючості ґрунтів за рахунок впровадження меліорації й сучасних систем землеробства, використання сучасної сільськогосподарської техніки тощо;
• створення екологічного каркасу території, узгодженого із територіальною структурою господарства, розширення системи природоохоронних територій;
• розбудова розгалуженої екологічної інфраструктури, очисних споруд, які б максимально відповідали локалізації небезпечних виробництв;
• забезпечення «екологічного» інвестування, зокрема на територіях екологічного лиха.

Якщо проаналізувати сучасні методологічні основи дослідження та опрацювання стратегій сталого розвитку, то слід відмітити відсутність вітчизняних загальноприйнятих та реально апробованих сучасних методик, що досить часто зумовлює прийняття багатьох невдалих рішень у сфері управління сталим розвитком території.

Територіальні громади відносяться до класу природно-функціональних систем, котрі функціонують для задоволення вітальних та духовних потреб людей. Це якраз обумовлює використання низки принципів їх організації та розвитку, зокрема:

1. Принцип цілеспрямованості стосовно проектування сталого розвитку територіальних систем, коли визначена ціль обумовлює структуру, склад, властивості та режим функціонування.
2. Принцип ресурсоощадливості націлює на досягнення цілей з мінімальними затратами ресурсів.
3. Принцип екологічності означає, що територіальна система повинна забезпечувати необхідну корисність з максимальною безпечністю для людей і довкілля, тобто націлює на зниження негативних наслідків людської діяльності на саму людину й природне довкілля.
4. Принцип економії часу пов’язується із складом й параметрами системи, узгодженості в просторі й часі елементів та зв’язків системи.
5. Принцип необхідної і достатньої корисності випливає із закону зниження граничної корисності, коли корисність благ знижується із зростанням розміру самих благ.
6. Принцип функціональності передбачає встановлення множини зовнішніх і внутрішніх функцій, а також зв’язків системи. В процесі проектування програми сталого розвитку території особливо важливою проблемою стає забезпечення сумісності територіальної системи та її елементів з надсистемою і середовищем. Узгодження функцій і параметрів передбачає часове і параметричне узгодження елементів системи.

Процедуру проектування сталого розвитку території можемо умовно розділити на наступні етапи (можливі варіанти в залежності від завдань та ієрархічного рівня об’єкта проектування).

1. Перший етап проектування передбачає обґрунтоване формулювання мети й вибір відповідних критеріїв оцінки проектних рішень. Етап включає процедуру передпроектного аналізу (діагнозу території або територіальної громади), встановлення пріоритетів щодо цілей і критеріїв, відбору критеріїв за ознаками ієрархії або експертною оцінкою. Бачимо, що завдання проектування, як правило, є багатокритеріальним з множиною обмежень (або ж без них).
2. При реалізації другого етапу формується базова інформація (інформаційна модель території), котра є необхідною підставою для пошуку ефективних шляхів досягнення мети. Основні чинники, які можуть вплинути на вибір засобів та прийняття проектних рішень при проектуванні сталого розвитку можуть бути об’єднані в наступні групи:

• характеристика територіально–адміністративної, географічної, геоекономічної й просторової структури системи;
• нормативно-правові, екологічні та вимоги до безпеки й життєдіяльності життєдіяльності в організації систем;
• наявні ресурси (трудові, технічно-технологічні, фінансові та інші);
• особливості функціонування системи ( тепер та в перспективі).

До умов проектування долучають лише ті дані, які необхідні та достатні для досягнення мети. Надлишок інформації зазвичай приводить до ускладнення процесу проектування .

3. Третій етап передбачає усунення невизначеностей умов. Для цього реалізується процедура аналізу невизначеностей, вибору способу їх зниження, встановлення законів ймовірності появи подій, характеристика випадкових факторів та ризиків, обґрунтування резервів та способів усунення несприятливих обставин. Як правило, такий етап реалізується у вигляді аналізу SWOT.
4. На четвертому етапі обґрунтовується модель системи сталого розвитку території, котра описує функції, які необхідно реалізувати для досягнення цілей, та визначає структуру системи, котра б забезпечила ефективне виконання цих функцій, а також обґрунтовуються варіанти складу елементів основних підсистем
5. П’ятий етап передбачає встановлення набору альтернативних варіантів структури та структурний синтез системи.
6. На шостому етапі здійснюється оцінка варіантів за встановленими раніше критеріями. Якщо за прийнятими критеріями оцінки відсутні варіанти, що задовольняють вимогам, то процес проектування повертається на етап 4.
7. На цьому етапі реалізується процедура вибору остаточного варіанту складу й параметрів системи. Процедура залежить від числа критеріїв оцінки варіантів, вибраних правил прийняття рішень. В цьому випадку використовуються процедури багатокритеріального аналізу.

Таким чином, вивчення існуючих методологічних основ діяльності в напрямку сталого розвитку територіальної громади дає змогу виявити систему явищ і проблем, які обумовлені, як правило, зростанням динаміки суспільних процесів, інтенсифікацією використання природних ресурсів, збільшенням негативного впливу антропогенної діяльності на довкілля.

2. Ресурсний потенціал територіальної громади, його основні тенденції та специфіка формування

На сучасному етапі розвитку людства дуже яскраво проявляється тенденції ресурсної та екологічної залежності рівня розвитку держав, зростання антропогенного навантаження на обмежені біосферні ресурси Землі. Саме тому ІІ розділ Програми дій „ Порядок денний на ХХІ століття „ („Agenda XXI”) „Збереження і раціональне використання ресурсів з метою розвитку” [1] повністю присвячений проблематиці дій людства в умовах зменшення як кількісних так й якісних характеристик природних ресурсів. Зміст розділу та напрямки окремих глав представлені в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1. Зміст глав ІІ розділу Програми дій [1]

Глави	Зміст глав
1	2
Глава 9	Захист атмосфери
Глава 10	Комплексний підхід до планування і раціонального використання земельних ресурсів
Глава 11	Боротьба із знищенням лісів
Глава 12	Раціональне використання вразливих екосистем: боротьба із зростанням пустель та посухою
Глава 13	Раціональне використання вразливих екосистем: сталий розвиток гірських районів
Глава 14	Сприяння сталому веденню сільського господарства та розвитку сільських районів
Глава 15	Збереження біологічної різноманітності
Глава 16	Екологічно безпечне використання біотехнології
1	2
Глава 17	Захист океанів, всіх видів морів, включаючи замкнені і частково замкнені моря, прибережних районів та охорона, раціональне використання і освоєння їх живих ресурсів.
Глава 18	Збереження якості ресурсів прісної води і постачання нею: застосування комплексних підходів до освоєння водних ресурсів, ведення водного господарства і водокористування
Глава 19	Екологічне безпечне управління використанням токсичних хімічних речовин, включаючи запобігання незаконному міжнародному обігу токсичних і небезпечних продуктів
Глава 20	Екологічне безпечне вилучення небезпечних відходів, включаючи запобігання незаконному міжнародному обігу токсичних і небезпечних відходів
Глава 21	Екологічно безпечне вилучення твердих відходів і питання, пов’язані з очисткою стічних вод
Глава 22	Безпечне та екологічне обґрунтоване вилучення радіоактивних відходів

З аналізу матеріалів розділу ІІ Програми [1] дій можна зробити висновок про нагальну необхідність надання пріоритету ресурсно-екологічним чинникам при розв’язанні політичних, національних та інших проблем сучасності на рівні континентів й держав, та зваженого, ощадливого використання конкретних ресурсів окремих територіальних громад.

В процесі управління сталим розвитком територіальної громади виникає проблема раціонального розподілу наявних та залучених ресурсів між напрямками та сферами діяльності, а також їх оптимального використання для досягнення визначених стратегічних цілей розвитку території. Зрозумілим є, що стратегічні цілі, котрі передбачається реалізувати в майбутньому, вже сьогодні вимагають відповідних рішень та підходів щодо використання та витрат ресурсів. Тому, в процесі забезпечення сталого розвитку територіальної громади слід:

• оцінити наявний ресурсний потенціал територіальної громади (інвентаризація власних внутрішніх та залучених зовнішніх ресурсів);
• провести розрахунок та оцінку допустимих ресурсних обмежень, опрацювання підходів до використання ресурсів різних типів;
• опрацювати та впровадити систему заходів стосовно раціонального розподілу та використання ресурсів;
• опрацювати та впроваджувати систему заходів, спрямовану на відновлення та поповнення ресурсного потенціалу;
• посилити зусилля з збереження ресурсів та довкілля (у внутрішньому та зовнішньому середовищі) територіальної громади.

Класичне планування соціально–економічного розвитку та містобудівельне планування відображають лише головні ресурси територіальної громади: земельні й трудові ресурси, виробництво й споживання, показники зайнятості й безробіття. Реальне опрацювання й реалізація стратегій сталого розвитку вимагає набагато ширшого і глибшого підходу до категорії «ресурси».

До цієї категорії слід віднести такі нематеріальні активи, як культурний ресурс, активність громади, інтелектуальний потенціал, а також такі поняття як гудвіл, ноу-хау, торгова марка, патент, інформація, тобто поняття, які свідчать про конкурентноздатність території. Тому програми та стратегії сталого розвитку територіальної громади повинні ґрунтуватися на об’єктивній оцінці множини всіх видів ресурсів, глибокому аналізу їх суті та структури.

Досвід опрацювання стратегій розвитку територій або громад країн-сусідів показує, наскільки важливими для досягнення перспектив розвитку є початково об’єднання зусиль влади, підприємницького середовища та територіальної громади на початкових стадіях формування стратегії, зокрема створенні інформаційної моделі території.

Інформаційні масиви, які в цілому створюють інформаційну модель території, як правило можна розділити (для прикладу) на множину інформаційних блоків, перелік котрих показано на рис.2.1.

Вважаємо за необхідне ще раз наголосити на тому, що лише добре/детально пропрацьована інформаційна модель території дає змогу налагодити в подальшому ефективну систему моніторингу виконання завдань та заходів стратегії розвитку території.

Структура інформаційної моделі території та зміст її основних розділів представлені в табл.2а Додатку, з якої видно, що ця модель комплексно відображає стан та тенденції розвитку території і надалі є підставою розробки інформаційно-аналітичної частини стратегії сталого розвитку території. Автори вважали доцільним навести повну форму структури інформаційної моделі території, так як досить часто існують значні розбіжності (чи варіації) у її трактуванні і тому розуміння змісту цієї структури носить не лише прикладне значення, а напевно є в більшій мірі фундаментальним, яке визначає напрями стратегії.

Надзвичайно важливим моментом в опрацюванні стратегії сталого розвитку є правильний підбір складу розділів та показників інформаційної моделі, забезпечення їхньої достовірності та комплексності. Слід також розуміти, що з матеріалами даної моделі працюють не лише зовнішні експерти, які не завжди знайомі із станом справ на території. На підставі інформації моделі приймаються рішення робочою групою, зокрема формується SWOT – аналіз та визначаються пріоритети розвитку території.

Правильний вибір складових інформаційної моделі території, комплексність та достовірність показників дозволяє ефективно відображати реальний ресурсний стан території, моделювати альтернативи її розвитку, відслідковувати ефективність впровадження тих чи інших інноваційних елементів управління .

3. Управління сталим розвитком територіальної громади: стан та етапи

Досвід останніх років й процеси глобалізації, котрі в значній мірі почали впливати на формування національного природного, економічного, економічного середовища, виразно показали, що сталий розвиток став новою парадигмою, яка поєднала три аспекти існування людини: охорону довкілля, економічний розвиток та соціальну політику.

Сучасна модель господарювання територіальних громад вимагає нових управлінських підходів до процесу стратегічного планування майбутнього розвитку та властиво стратегічної моделі управління.

Теоретичним підґрунтям управлінських підходів до сталого розвитку територіальних громад є в цілому Програма дій „ Порядок денний на ХХІ століття„ („Agenda XXI”) [1], зокрема Глава 7. Сприяння сталому розвитку населених пунктів.

Управління територіальною громадою є, як правило, процесом оптимізації розвитку складної, соціально-демографічної, економічної, просторової, екологічної містобудівної системи. В цьому процесі, як правило, можемо вичленувати основні завдання, а саме: соціальні, екологічні та економічні.

Процес управління сталим розвитком територіальної громади повинен розглядати територіальну громаду не тільки як функціонування взаємозалежних блоків – економіка, населення, природне середовище, просторові зв’язки та інше, але й як схему економічних відносин території в системі регіональної та національної економіки й природокористування. Важливе значення набувають регіональні міжгалузеві баланси, методологічно і інформаційно сумісні з міжгалузевими балансами країни. Характеристика цього процесу використовує макроекономічні характеристики, показники відкритості економіки, її галузевої структури і виробничої спеціалізації, індикатори соціально-економічного розвитку, методи аналізу міжрегіональних зв’язків та територіальної структури. Також можуть бути використані методи економічного моделювання, котре здатне відбивати структуру, взаємозв’язки, закономірності процесів, що відбуваються не лише в територіальних громадах, але й регіонах або країні (країнах) в цілому.

Для реалізації завдань управління територіальною громадою доцільно було б також використати наступні методи:

• теорію економічних циклів розвитку;
• теорію економічної бази;
• аналіз мультиплікаторів;
• аналіз демографічної структури населення;
• аналіз просторових зв’язків землекористувачів громади.

Нормативною підставою для організації ефективного управління сталим розвитком територіальної громади, як уже зазначалось вище, є Постанова Верховної Ради України „Концепція сталого розвитку населених пунктів” [2], котра визначає основні заходи реалізації державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів в таких напрямках:

• забезпечення раціонального використання природних ресурсів;
• поліпшення соціальних умов життя населення;
• забезпечення населення житлом;
• удосконалення виробничої інфраструктури;
• розвиток транспортної інфраструктури;
• розвиток інженерної інфраструктури;
• формування повноцінного життєвого середовища у населених пунктах;
• поліпшення санітарно-гігієнічних умов;
• захист від несприятливих природних явищ, запобігання виникненню техногенних аварій.

Приймаючи до уваги також й те, що економічний розвиток є місцевим явищем, оскільки в умовах ринкової економіки територіям доводиться конкурувати поміж собою для досягнення визначених цілей розвитку, надзвичайно важливим моментом стає активне залучення мешканців територій до спільного із органами місцевої влади ретельного аналізу сучасного стану та планування майбутнього.

У цьому випадку, як показує зарубіжний та вітчизняний досвід, найбільш ефективним інструментом майбутнього поступу території стає процес стратегічного планування та стратегічного управління сталим розвитком.

Формування стратегії території в першу чергу приводить до проведення реальної діагностики стану справ на території (місцевої економіки та довкілля), дає змогу територіальній громаді визначити свої дійсні сильні і слабкі сторони, неупереджено, без надлишкового оптимізму оцінити ресурсний потенціал та позицію на ринку.

Другим важливим моментом в процесі формування місцевої стратегії є реальне застосування засад участі громадян в управлінні територією, котре передбачене чинним законодавством. Громадське формулювання й обговорення уяви про спільне майбутнє, бажане для кожного громадянина допомагає визначити та реалізувати спільні практичні заходи місцевої влади й громади для досягнення майбутнього. До процесу стратегічного планування території залучаються місцеві управлінці та посадовці, представники ділових кіл та суб’єктів господарювання усіх рівнів, громадські організації, громадяни й місцеві експерти з комплексу проблем розвитку території, особливо економічного аналізу та планування. Цей організований та реалізований відповідним чином партнерський підхід зазвичай мобілізує територіальну громаду з метою впровадження системних заходів в сфері розвитку території. Процес опрацювання стратегії сталого розвитку територіальної громади:

• окреслює цілі і мету майбутнього стану території, її екологічних, соціальних, культурних та освітніх характеристик;
• ідентифікує тенденції та проблеми, котрі мають вплив на конкурентноздатність та сталість розвитку території та територіальної громади;
• зберігає характерну ідентичність та цінності території в процесі політичних, соціальних і економічних змін;
• оптимізує та усучаснює інфраструктуру території;
• оптимізує регуляційну політику та стимулює подальший економічний розвиток;
• веде до покращення умов розвитку підприємництва, створення нових робочих місць та подальшого економічного зростання;
• приводить до реального консенсусу політичні рішення депутатського корпусу та місцевого самоврядування;
• заохочує громадян до активної участі в процесі прийняття рішень та їх реалізації;
• скеровує обмежені ресурси території на досягнення поставлених стратегією цілей;
• сприяє залученню інвестиційних ресурсів для розвитку території;

Загальну схему опрацювання та впровадження стратегії сталого розвитку територіальної громади на прикладі міста можна представити схемою, зображеною на рис.2.2.

Стратегія розвитку територіальної громади, процес її опрацювання та підходи до її реалізації повинні також відображатися в найбільш важливому документі, який містить основні принципи існування територіальної громади та засади управління її розвитком. Мається на увазі статут територіальної громади (села, селища, міста). Тому, опрацьовуючи статут територіальної громади, слід передбачити розділ “Стратегія та основні напрямки розвитку міста”, (для прикладу) зміст якого мав би наступний вигляд:

Розділ ….. Стратегія та основні напрямки розвитку міста

Стаття …… Система сталого розвитку міста

1. Стратегія та основні напрямки розвитку міста базуються на концепції сталого розвитку усіх сфер соціально-економічного, політичного та культурного життя міста.
2. Сталий розвиток ґрунтується на принципах:

1) вирівнювання якості та стандартів життя жителів усіх територій та районів міста;

2) стабілізації і покращення економічної, соціальної, екологічної ситуації на території міста;

3) розробки та запровадження механізмів пом’якшення впливу економічної кон’юнктури на розвиток території міста в інтересах територіальної громади;

4) забезпечення участі міської територіальної громади у процесах регіонального та місцевого планування;

5) запровадження функціональної реформи, застосування механізмів децентралізації процесів прийняття та реалізації заходів при вирішенні місцевих проблем;

6) запровадження нових підходів формування системи соціального захисту жителів міста;

7) оперативного реагування на виникнення елементів соціальної кризи;

8) розробки перспективних планів розвитку міста;

9) розширення обсягів залучення наукової інформації та консультативної допомоги;

10) встановлення тісних ділових та культурних стосунків з іншими територіальними громадами, зарубіжними муніципальними утвореннями, використання досвіду партнерів та здійснення спільних проектів.

3. Щорічно до прийняття бюджету на черговий рік виконавчі органи місцевої ради пропонують для обговорення в трудових колективах підприємств, установ, організацій, суб’єктів підприємницької діяльності, що діють на території міста (незалежно від форм власності), умови та обсяг їх участі у фінансуванні (виконанні робіт) програм соціально-економічного розвитку території міста. Після обговорення та прийняття умов (за узгодженням з виконавчими органами міської ради) укладаються відповідні угоди (договори) між виконкомом міської ради та підприємствами, установами, організаціями, суб’єктами підприємницької діяльності.
4. Сталий розвиток міста забезпечується шляхом розробки програми стратегічного розвитку міста, а також щорічним плануванням та реалізацією цільових програм соціально-економічного розвитку.

Наступні статті слід би було присвятити іншим напрямкам розвитку міста, які б були підпорядковані до засад його сталого розвитку:

Стаття ……. Планування і забудова території міста

Стаття ……. Економічний розвиток міста

Стаття ……. Вирішення екологічних питань на території міста

Стаття ……. Розвиток науки і освіти, охорони здоров’я, культури і мистецтва, фізкультури і спорту

Стаття ……. Забезпечення громадського порядку та громадської безпеки

Стаття ……. Соціальний захист населення

Стаття ……. Благодійницька та спонсорська діяльність

Стаття ……. Міжнародна діяльність

Стаття ……. Підтримка місцевих товаровиробників, малого та середнього підприємництва

Слід зауважити, що значні трансформації в соціальній структурі територіальних громад України викликають необхідність при аналізі, прогнозуванні та управлінні розвитком населеного пункту (села, селища чи міста) зосередитися перш за все на проблемах сталого розвитку території, а з урахуванням необхідності більш динамічного розвитку територіальної економіки при обмеженості фінансових можливостей держави, слід реалізувати територіальні проекти сталого розвитку відповідно до територіальних стратегій (цільових програм). Сам процес управління в територіальній громаді повинен відповідати засадам управління поселень сталого розвитку.

4. Особливості розвитку територіальних громад в Україні

Останні роки показали відсутність розуміння проблем сталого розвитку не лише на місцевому, але й регіональному й державному рівнях, що досить відчутно відбилися на якості життєвого середовища територіальних громад.

Зрозумілим є те, що складність забезпечення гармонійного розвитку територіальних громад обумовлена необхідністю вирішення широкого спектру складних проблем, серед яких особливо слід виділити:

• завдання управління розвитком поселень й територій;
• завдання раціонального природокористування й захисту довкілля;
• завдання раціонального використання ресурсів територіальних громад й країни в цілому (зокрема земельних ресурсів);
• завдання збалансованого соціально-економічного розвитку територіальних містобудівних систем;
• завдання виховання екологічно свідомого громадянина, організації навчального та просвітницького процесів;
• завдання реального формування громадянського суспільства.

Станом на 1 січня 2007 року кількість адміністративно – територіальних одиниць в Україні становила [10] :

• районів – 490
• міст – 458
• селищ міського типу – 886
• сільських населених пунктів – 28540

Деякі із цих соціально–економічних та екологічних характеристик територіальних громад наведені в таблиці 2.2, звідки видно, що сьогодні рамкові умови їх розвитку, в основному, характеризуються:

• недостатньою чітко визначеною загальнодержавною стратегією розвитку територіальних громад та відсутністю загальнодержавної стратегії сталого розвитку;
• значними відмінностями в рівнях їх соціально-економічного розвитку;
• неузгодженістю місцевих нормативно-правових актів з природоохоронним та містобудівним законодавством;
• недотриманням вимог чинного законодавства.

Слід також згадати , що середня тривалість життя в Україні становить біля 66 років, що в значній мірі зумовлено антропогенним навантаженням на навколишнє природне середовище, зокрема його забрудненням викидами підприємств, головним чином гірничо-видобувної, металургійної, хімічної промисловості та енергетичного сектору [6, 9].

В нашій державі найвищий в Європі рівень розораності земель, споживання водних ресурсів, вирубування лісів, близько 15 відсотків її території з населенням понад 10 млн. перебуває у критичному екологічному стані [6]. Щільність викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря останнім часом становить понад 130 кілограмів на кожного мешканця України, що в кілька разів перевищує зазначений показник у розвинутих країнах світу.

Значна частина водних об’єктів втратила природну чистоту, порушена їх здатність до самоочищення. Водні об’єкти забруднені сполуками важких металів, азоту, сульфатами, нафтопродуктами і фенолами. На сьогоднішній день у державі накопичено понад 35 млрд. тонн відходів, 17 відсотків її території зазнає підтоплення та понад 18 відсотків вражено інтенсивною ерозією [6]. Властивими для сучасного стану вітчизняного природного середовища є:

• надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах або міських агломераціях, що веде до погіршення екологічної ситуації і, як результат, до зростання захворюваності й смертності населення (наприклад, на територіях Донецької та Луганської областей);
• неефективний, уповільнений розвиток більшості середніх і малих міст, селищ і сіл, що зумовлює вимивання трудових ресурсів, а тим самим руйнує традиційну систему господарювання;
• ускладнення екологічної ситуації на урбанізованих територіях, зростання транстериторіального й транскордонного забруднення;
• хижацьке освоєння приміських територій, зменшення рекреаційних та сільськогосподарських ареалів (прикладів цього є досить багато);
• руйнування природного та соціального капіталу, незворотні генетичні й демографічні зміни.

Як результат — погіршення демографічної ситуації в країні, стану зайнятості, зниження якості життя населення, занепад сільської місцевості, руйнація свідомості населення, зниження активності громад, недовіра до органів влади всіх рівнів та видів. Стрімко зростають міграційні процеси, чисельність українців починаючи з 1991 року постійно скорочується (хоча в останні два роки є позитивні зрушення народонаселенні, зокрема в Закарпатській та Волинській областях), вимивається інтелектуальний потенціал.

Основними причинами, що перешкоджають забезпеченню збалансованого сталого розвитку населених пунктів, є нестабільність соціально-економічних умов у державі на перехідному етапі, відсутність науково обґрунтованої, чітко визначеної стратегії її сталого розвитку, ефективного реформування економіки та її державного регулювання, недосконалість законодавчого і нормативного забезпечення формування адекватного умовам ринку фінансового, правового, інформаційно-комунікаційного простору, недосконалість правових, організаційних, економічних засад діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб щодо формування повноцінного життєвого середовища.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що сталий розвиток територіальної громади передбачає [1-4, 6, 7]:

• здатність до саморозвитку і прогресу, тобто забезпечення сталого зростання виробництва, створення надійних умов та гарантій для підприємницької діяльності, формування сприятливого клімату для інвестицій і інновацій;
• раціональне використання природних ресурсів та збереження екологічної рівноваги території;
• стабільне зростання якості життя всіх мешканців територіальної громади;
• підвищення ефективності механізму взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з метою узгодження інтересів загальнодержавного та місцевого розвитку;
• реалізацію державного механізму стимулювання соціально-економічного розвитку;
• здійснення переходу до державного стратегічного програмування розвитку громад і взаємоузгоджену розробку стратегій розвитку територій органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади;
• розмежування функцій і повноважень центральних та місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування;
• впровадження механізму концентрації й оптимізації потоків державних ресурсів, що спрямовуються в територіальні громади у вигляді поточного фінансування державних установ, капітальних вкладень головними розпорядниками коштів державного бюджету з метою досягнення їх найбільш ефективного використання при вирішенні проблем місцевого розвитку;
• оптимізацію мережі та створення умов для підвищення ефективності функціонування спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку;
• посилення ролі місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування в консолідації зусиль щодо створення в громадах сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату, вирішення проблем зайнятості населення;
• забезпечення подальшого розвитку регіонального співробітництва й участі громад в регіональних організаціях.

В свою чергу, для забезпечення сталого розвитку територіальної громади основними напрямами місцевої політики мають бути [2, 5, 6]:

• узгодженість соціального, економічного, містобудівного й екологічного аспектів розвитку громад та прилеглих територій;
• раціональне використання земельних, водних, рекреаційних та інших природних ресурсів, створення умов для їх відновлення;
• удосконалення виробничої інфраструктури із забезпеченням її економічної ефективності й соціального спрямування, створенням належних умов для розвитку підприємств усіх форм власності для продуктивної зайнятості населення, відновлення кадрового і наукового потенціалу;
• формування сучасної транспортної інфраструктури, зокрема розвиток усіх видів пасажирського транспорту загального користування, забезпечення міського і міжміського сполучення сільських поселень з містами та міст між собою;
• розвиток інженерної інфраструктури (впровадження нових технологій, мереж і споруд енерго-, тепло- і водопостачання, каналізації) та енергозберігаючих систем;
• здійснення державного регулювання процесу планування і забудови населених пунктів шляхом розробки генеральних планів, іншої містобудівної документації та місцевих правил забудови, контролю за їх реалізацією (з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів);
• удосконалення соціальної інфраструктури міст та населених пунктів з метою створення умов для розвитку дошкільного виховання, освіти, культури, охорони здоров’я, фізичної культури і відпочинку, поліпшення демографічної ситуації;
• підвищення рівня забезпеченості житлом, виходячи з потреб і можливостей різних верств населення, особливо соціально незахищених громадян;
• збереження і раціональна експлуатація наявного житлового фонду, інших будівель та споруд, реконструкція і модернізація застарілої забудови з дотриманням соціальних стандартів та санітарно-гігієнічних умов;
• сприяння розвитку національних особливостей містобудування й архітектури; охорона і раціональне використання пам’яток культурної спадщини;
• формування повноцінного життєвого середовища, збалансування соціального та економічного розвитку територіальних громад;
• поліпшення екологічного стану громад, створення безпечних для життя і здоров’я людини умов, впровадження сучасних систем утилізації відходів;
• забезпечення захисту від несприятливих природних умов та природних катастроф, запобігання виникненню техногенних аварій і ліквідація їхніх наслідків;

Таблиця 2.2. Соціально – економічні та екологічні характеристики територіальних громад України [10]

№ з/п	Показник та одиниця виміру	2000	2002	2003	2004	2005	2006
1	Кількість постійного населення (на кінець року), млн. осіб	48,7	47,8	47,4	47,1	46,7	46,5
2	Природний приріст (скорочення) населення , тис. осіб	— 373,0	— 364,2	— 356,8	— 334,0	— 355,9	— 297,7
3	Рівень безробіття (за методологією МОП), %	11,6	9,6	9,3	8,6	7,2	6,8
4	Коефіцієнт смертності дітей у віці до 1 року	11,4	10,3	9,6	9,5	10,0	9,8
5	Середньомісячна номінальна заробітна плата, грн..	230	376	462	590	806	1041
6	Введення в експлуатацію загальної площі житла, тис. м.кв.	5558	6073	6433	7506	7816	8038
7	Увесь житловий фонд, млн. кв.м. загальної площі.	1015,0	1031,7	1035,7	1040,0	1046,4	1049,2
8	Житловий фонд – в середньому на одного жителя , кв. м	20,7	21,3	21,6	21,8	22,0	22,2
9	Введення в експлуатацію загальноосвітніх навчальних закладів, тис. учнівських місць	15,4	8,0	10,7	12,8	10,6	11,0
10	Введення в експлуатацію амбулаторно – поліклінічних закладів, тис. відвідувань за зміну	2,3	1,4	3,7	2,7	4,0	3,8
11	Введення в експлуатацію клубів та будинків культури, тис. місць	1,0	1,2	0,9	3,1	0,9	0,4
12	Кількість населених пунктів, що мають водопровід
	— міст	448	449	450	454	452	453
	— селищ міського типу	796	781	783	767	767	768
	— сільських населених пунктів	6651	6506	6490	6375	6308	6305
13	Кількість населених пунктів, що мають каналізацію
	— міст	426	432	432	436	438	439
	— селищ міського типу	518	504	497	490	489	495
	— сільських населених пунктів	841	834	813	792	746	744
14	Кількість газифікованих населених (тільки природним та природним і зрідженим газом)
	— міст	387	394	402	407	411	417
	— селищ міського типу	476	508	519	533	545	573
	— сільських населених пунктів	8086	8799	8671	9444	10318	11661
15	Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення, тис. т	3959,4	4075,0	4087,8	4151,9	4464,1	4790,4

• проведення прикладних та фундаментальних наукових досліджень, які б сприяли вирішенню соціально-економічних, екологічних та інших питань забезпечення сталого розвитку населених пунктів;
• створення інформаційних систем з використанням наукових досліджень, статистичних та інших даних, передового досвіду щодо сталого розвитку територіальних громад;
• міжнародне співробітництво з питань сталого розвитку громад;
• удосконалення чинного законодавства і розробка нових нормативно-правових актів з питань планування і забудови населених пунктів, реформування соціальної, житлової, інвестиційної політики, землекористування, охорони навколишнього середовища, діяльності органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, громадян і юридичних осіб у сфері забезпечення сталого розвитку населених пунктів усіх рівнів.

Особливо важливими ознаками сталого розвитку територіальних громад слід вважати наступні базові положення:

• територіальні громади сталого розвитку регулюють та стримують процес територіального розростання, ефективно використовують земельні ресурси;
• матеріальні та енергетичні ресурси використовуються, в основному, із відновлюваних або перероблених джерел;
• територіальні громади створюють мінімальну кількість відходів промислового виробництва та побутової життєдіяльності;
• вторинна переробка ресурсів є широкомасштабною та пріоритетною;
• стала територіальна громада мінімізує свій негативний вплив на природне довкілля та обмежений ресурсний потенціал;
• стала територіальна громада є енергоощадною та ресурсоощадною;
• в управлінні розвитком територіальної громади домінує цілісний системний підхід на основі комплексного взаємозв’язку усіх сфер діяльності;
• обов’язковим елементом підготовки та прийняття управлінських рішень є застосування прогресивних екологічних принципів;
• територіальні громади є первинними ланками демократичного суспільства з найширшою участю громадян в прийнятті та реалізації життєво важливих рішень ;
• тісна партнерська співпраця усіх секторів територіальної громади — місцевих урядів, представників ділового середовища, неурядових й громадських організацій, наукових й дослідницьких установ та інших організацій в прийнятті рішень стосовно сталого розвитку територіальних громад.

5. Роль зв’язків з громадськістю у забезпеченні сталого розвитку території

Публічний діалог є необхідною умовою підтримки довіри до органів влади. Він відкриває шлях легітимації рішень, підтримки програм діяльності та власне посадових осіб мобілізації громадськості на певні дії щодо підтримки дій влади.

Участь громадськості в прийнятті рішень місцевими органами влади не завжди є бажаною з боку владних структур. Не завжди громадськість погоджується з тими рішеннями, які приймаються місцевими органами влади. Завдання ж місцевих органів влади – зуміти переконати громадськість у тому, що саме це рішення на сьогодні є найбільш оптимальним.

В даному дослідженні запропоновано наступні шляхи залучення громадськості до прийняття взаємовигідних рішень між нею та органами влади. Перш за все це залежить від цілей, які ставить перед собою місцевий орган влади; по-друге – від засобів і ресурсів, якими цей орган володіє; по-третє – від керівника, який його очолює; по-четверте – від уміння органу прогнозувати подальший розвиток підпорядкованої йому території; по-п’яте – від уміння об’єктивно оцінювати нагальні проблеми.

Ці кроки варто здійснювати таким чином:

• в роботі місцевих органів влади необхідно передбачити проблеми, які можуть виникати в процесі їхньої роботи, а це значить тримати ключові питання, які турбують територіальну громаду під постійним контролем, і не дати проблемі перерости в кризу;
• для виконання проблемного питання необхідно визначити найбільш сприятливий час;
• у співпраці з громадськістю необхідно визначитися з позитивними і негативними сторонами її участі. Треба врахувати, що колективне рішення є найбільш раціональним. Тому кожну потребу треба розглядати індивідуально, бо якщо одну з них можна вирішити без громадськості, то іншу без неї вирішити неможливо. Погано спланована участь громадськості може бути так само небезпечною, як і її відсутність, навіть якщо ця участь є життєво необхідною;
• перш ніж запрошувати громадськість до участі у вирішенні місцевих проблем, необхідно подумати про наслідки, які будуть від цієї участі. По-перше, чим більше інформації щодо уподобань громадськості, тим вища ефективність прийнятого рішення, по-друге, громадське прийняття рішення є передумовою втілення цього рішення;
• приймаючи рішення необхідно усвідомити, що участь громадськості у прийнятті цього рішення вимагає спільних повноважень як місцевого органу влади, так і громадськості. Громадяни в більшості випадків вважають, що з їхньою думкою погоджуються і вона впливає на остаточне рішення, або якщо ж з нею не рахуються, тоді це може призвести до конфліктної ситуації;
• перед тим, як приймати рішення, необхідно визначитися, чи потрібно залучати громадськість чи ні. Розподіл повноважень не означає, що всі аспекти проблеми повинні бути відкриті для громадськості. Навпаки, всі державні рішення повинні прийматися з урахуванням якісних вимог з точки зору наукових, технічних або бюджетних обмежень на те, що може бути зроблене, або скільки коштів можна витрачати. Але не завжди працівники місцевих органів влади можуть визначитись в якісних вимогах, відтягують час виконання, в результаті чого громадськість відчуває себе ошуканою і після того не вірить в життєдіяльність процесу роботи з місцевою владою;
• щоб залучати громадськість до співпраці, необхідно визначитися, з якими саме групами потрібна ця співпраця. Це варто зробити перед тим, як запросити громадськість, оскільки від цього залежить, кого запрошувати, а кого – ні. Якщо місцеві органи влади не зуміли правильно визначити прерогативи, над якими вони будуть працювати і яку громадськість запрошувати до співпраці, це може ускладнити процес прийняття рішень. Тому що для широкої публіки не все може бути зрозуміло, і це може ускладнити процес прийняття рішення, а якщо знехтувати робочою групою, яка розглядала наявні проблеми, то тоді з’явиться загроза провалу прийняття рішення. Цьому ризику необхідно приділяти найбільшу увагу місцевим органам влади на ранніх стадіях прийняття рішення. Як і у більшості життєвих випадків не завжди початкові рішення є остаточними. Незважаючи на те, скільки зусиль було витрачено на початку вирішення проблемних завдань, та частина громадськості, думкою якої в той час було знехтувано, може з’явитись знову і зажадати для себе відповідної ролі;
• приймаючи необхідне рішення, в якому бере участь громадськість, необхідно врахувати її думку з точки зору його виконання. Якщо громадськість погоджується з тими цілями, які поставили перед собою місцеві органи влади, то її необхідно максимально задіяти, щоб вона стала рівноправним партнером у прийнятті цього рішення. Якщо ні – тоді керівництво місцевого органу влади повинне запросити до себе найактивніших членів з числа громадськості і шляхом консультацій з ними досягнути консенсусу. Керівник місцевого органу влади, консультуючись з громадськістю, може врахувати її думку, однак залишає за собою право для прийняття кінцевого рішення;
• щоб прийняти відповідне рішення, керівництво місцевого органу влади повинне вибрати форму, за якою це рішення буде прийматись. Цю форму необхідно вибирати, враховуючи збори громадян, чи особисті зустрічі працівників місцевих органів влади з громадянами;
• необхідно будувати взаємовідносини між громадянами і місцевими органами влади. Тільки добре налагоджені зв’язки зумовлять прийняття результативних рішень;
• приймаючи відповідне рішення, не потрібно забувати про суспільний інтерес. Участь громадськості у прийнятті рішень підсилює їх суспільне значення, хоча бувають групи людей, які цим рішенням не задоволені (чи бувають проти). Ці групи заявляють про себе як групи соціальних інтересів, і їхнє бачення проблеми не завжди збігається з суспільним інтересом. Працівники місцевих органів влади не повинні занадто захоплюватися цими групами, щоб не забувати про суспільні інтереси, і мати додаткові джерела інформації, крім цих означених груп.

Участь громадськості й розвиток територіальних громад має бути шляхом, що ґрунтується на роботі з людьми, виходить з потреб людини і базових принципів рівності, соціальної справедливості й залучення.

Спільність дій, яка унеможливлена через об’єднання зусиль різних членів громади, різних секторів суспільства навколо спільних інтересів, і є запорукою розвитку суспільства, сталого розвитку територіальної громади та розвитку демократії загалом.

ВИСНОВКИ 

1. Стратегічна концептуальна ідея сталого розвитку — це досягнення збалансованості соціально-економічного і екологічного розвитку та покращення якості життя населення й стану природного довкілля на основі його інформатизації та інтелектуалізації з забезпеченням суспільної ефективності, спрямованої на структурно-технологічну перебудову всіх галузей господарства, покращення добробуту населення, економічне зростання, розбудову соціальної, ринкової, комунікаційно-інформаційної та екологічної інфраструктури тощо.
2. В основу поняття сталого розвитку покладено наступні принципи:

— обмеження впливу людини на біосферу до рівня можливостей її стабільного відтворення;

— підтримка запасів біологічного багатства, біологічного розмаїття і відтворюваних ресурсів;

— використання не відтворюваних природних ресурсів темпами, які не перевищують часу створення заміни їх за рахунок відтворюваних;

— рівномірний розподіл доходів і витрат при ресурсоспоживанні і управлінні охороною навколишнього середовища;

— розвиток та впровадження технологій, що підвищують обсяги виробництва продукції на одиницю спожитого ресурсу;

— використання економічних механізмів, що змусять виробників враховувати екологічні витрати на реалізацію прийнятих ними рішень;

— використання міждисциплінарних підходів до прийняття рішень.

3. До закономірностей розвитку України на засадах сталого розвитку потрібно віднести:

• зумовленість механізмів реалізації моделі сталого розвитку посткризовим станом економіки України та необхідністю широкомасштабних структурно-технологічних трансформацій виробництва;
• відмінні від розвинених країн світу шляхи перебудови суспільно-природного енергобалансу. Так, економічне зростання за умови розширення екологічного простору для людини та збереження природи вимагає не скорочення, а суттєвого розширення виробництва в Україні на основі впровадження енергозберігаючих технологій, розвитку третинного і четвертинного секторів економіки, наукоємних галузей.
• необхідність у розширеному відтворенні всіх складових національного капіталу — людського, фінансового, природного, матеріального та ін.
• необхідність у припиненні процесів депопуляції та суттєве поліпшення медико-екологічної ситуації для покращення генофонду населення та його розширеного відтворення.
• відповідність розміщення об’єктів екологічної інфраструктури територіальній структурі виробництва.
• перехід до політики ренатуралізації природи замість її охорони.

4. Реалізація моделі сталого розвитку в Україні вимагає опрацювання та впровадження складної системи дієвих механізмів, таких як:

— державно-регулюючих механізмів, котрі об’єднають систему дій й заходів, спрямованих на узгодження суспільно-природних відносин для забезпечення збалансованого розвитку держави;

— правових механізмів, що втілюються у законодавчому забезпеченні трансформаційних та адаптаційних процесів економічного зростання країни на засадах ринкової соціально орієнтованої економіки;

— фінансових механізмів державного регулювання;

— економіко-виробничих механізмів;

— соціально-економічних механізмів;

— соціальних, світоглядних, наукових й освітянських механізмів переходу до сталого розвитку;

— екологічних механізмів, що передбачають екологізацію виробництва.

5. Процедуру проектування сталого розвитку території доцільно розділити на наступні етапи (можливі варіанти в залежності від завдань та ієрархічного рівня об’єкта проектування):

— перший етап проектування передбачає обґрунтоване формулювання мети й вибір відповідних критеріїв оцінки проектних рішень. Етап включає процедуру передпроектного аналізу (діагнозу території або територіальної громади), встановлення пріоритетів щодо цілей і критеріїв, відбору критеріїв за ознаками ієрархії або експертною оцінкою;

• — при реалізації другого етапу формується базова інформація (інформаційна модель території), котра є необхідною підставою для пошуку ефективних шляхів досягнення мети. До умов проектування долучають лише ті дані, які необхідні та достатні для досягнення мети. Надлишок інформації зазвичай приводить до ускладнення процесу проектування;

— третій етап передбачає усунення невизначеностей умов. Для цього реалізується процедура аналізу невизначеностей, вибору способу їх зниження, встановлення законів ймовірності появи подій, характеристика випадкових факторів та ризиків, обґрунтування резервів та способів усунення несприятливих обставин. Як правило, такий етап реалізується у вигляді аналізу SWOT;

— на четвертому етапі обґрунтовується модель системи сталого розвитку території, котра описує функції, які необхідно реалізувати для досягнення цілей, та визначає структуру системи, котра б забезпечила ефективне виконання цих функцій, а також обґрунтовуються варіанти складу елементів основних підсистем;

— п’ятий етап передбачає встановлення набору альтернативних варіантів структури та структурний синтез системи;

— на шостому етапі здійснюється оцінка варіантів за встановленими раніше критеріями. Якщо за прийнятими критеріями оцінки відсутні варіанти, що задовольняють вимогам, то процес проектування повертається на етап 4;

— на сьомому етапі реалізується процедура вибору остаточного варіанту складу й параметрів системи. Процедура залежить від числа критеріїв оцінки варіантів, вибраних правил прийняття рішень. В цьому випадку використовуються процедури багатокритеріального аналізу.

6. Вважаємо що лише добре/детально пропрацьована інформаційна модель території дає змогу налагодити в подальшому ефективну систему моніторингу виконання завдань та заходів стратегії розвитку території.

Структура інформаційної моделі території та зміст її основних розділів представлені в табл.2а Додатку.

7. Стратегія розвитку територіальної громади, процес її опрацювання та підходи до її реалізації повинні також відображатися в найбільш важливому документі, який містить основні принципи існування територіальної громади та засади управління її розвитком. Мається на увазі статут територіальної громади (села, селища, міста). Тому, опрацьовуючи статут територіальної громади, слід передбачити розділ “Стратегія та основні напрямки розвитку міста”.

Сам процес управління в територіальній громаді повинен відповідати засадам управління поселень сталого розвитку.

8. Для забезпечення сталого розвитку територіальної громади основними напрямами місцевої політики мають бути:
   • узгодженість соціального, економічного, містобудівного й екологічного аспектів розвитку громад та прилеглих територій;
   • раціональне використання земельних, водних, рекреаційних та інших природних ресурсів, створення умов для їх відновлення;
   • удосконалення виробничої інфраструктури із забезпеченням її економічної ефективності й соціального спрямування, створенням належних умов для розвитку підприємств усіх форм власності для продуктивної зайнятості населення, відновлення кадрового і наукового потенціалу;
   • формування сучасної транспортної інфраструктури, зокрема розвиток усіх видів пасажирського транспорту загального користування, забезпечення міського і міжміського сполучення сільських поселень з містами та міст між собою;
   • розвиток інженерної інфраструктури (впровадження нових технологій, мереж і споруд енерго-, тепло- і водопостачання, каналізації) та енергозберігаючих систем;
   • здійснення державного регулювання процесу планування і забудови населених пунктів шляхом розробки генеральних планів, іншої містобудівної документації та місцевих правил забудови, контролю за їх реалізацією (з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів);
   • удосконалення соціальної інфраструктури міст та населених пунктів з метою створення умов для розвитку дошкільного виховання, освіти, культури, охорони здоров’я, фізичної культури і відпочинку, поліпшення демографічної ситуації;
   • підвищення рівня забезпеченості житлом, виходячи з потреб і можливостей різних верств населення, особливо соціально незахищених громадян;
   • збереження і раціональна експлуатація наявного житлового фонду, інших будівель та споруд, реконструкція і модернізація застарілої забудови з дотриманням соціальних стандартів та санітарно-гігієнічних умов;
   • сприяння розвитку національних особливостей містобудування й архітектури; охорона і раціональне використання пам’яток культурної спадщини;
   • формування повноцінного життєвого середовища, збалансування соціального та економічного розвитку територіальних громад;
   • поліпшення екологічного стану громад, створення безпечних для життя і здоров’я людини умов, впровадження сучасних систем утилізації відходів;
   • забезпечення захисту від несприятливих природних умов та природних катастроф, запобігання виникненню техногенних аварій і ліквідація їхніх наслідків;
   • проведення прикладних та фундаментальних наукових досліджень, які б сприяли вирішенню соціально-економічних, екологічних та інших питань забезпечення сталого розвитку населених пунктів;
   • створення інформаційних систем з використанням наукових досліджень, статистичних та інших даних, передового досвіду щодо сталого розвитку територіальних громад;
   • міжнародне співробітництво з питань сталого розвитку громад;
   • удосконалення чинного законодавства і розробка нових нормативно-правових актів з питань планування і забудови населених пунктів, реформування соціальної, житлової, інвестиційної політики, землекористування, охорони навколишнього середовища, діяльності органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, громадян і юридичних осіб у сфері забезпечення сталого розвитку населених пунктів усіх рівнів.

9. Публічний діалог, залучення громадськості до прийняття взаємовигідних рішень між нею та органами влади, є необхідною умовою підтримки довіри до органів влади. Він відкриває шлях легітимації рішень, підтримки програм діяльності та власне посадових осіб мобілізації громадськості на певні дії щодо підтримки дій влади.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Програма дій „ Порядок денний на ХХІ століття „ („Agenda XXI”), / Переклад з англійської: ВГО „Україна. Порядок денний на ХХІ століття”. – К.; Інтелсфера, 2000.- 360 с.
2. Постанова Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року N 1359-XIV „Концепція сталого розвитку населених пунктів” http: //www.rada.kiev.ua
3. Сталий розвиток суспільства: 25 запитань та відповідей: Тлумачний посібник. – К.: Поліграф-експрес, 2001. – 80с.
4. Програма дій з подальшого впровадження “Порядку денного на ХХІ століття” (RIO + 5). Прийнята на дев’ятнадцятій спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН (23-28 червня 1997 р.) / Пер. з англ.: ВГО “Україна”, — К.: Інтелсфера, 2000. – 58с.
5. Концепція національної екологічної політики України на період до 2020 року, Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2007 р. № 880-р. ” // www.rada.gov.ua
6. Місцеве самоврядування. Кн..2. Організація роботи міського голови/ За заг. Редакцією А.О. Чемериса – Львів: Ліга – Прес, 2004. – 1104 с.
7. Практичні інструменти регіонального та місцевого розвитку: Навчальний посібник / В.А.Рач, А.Гоне, М.А.Черенкова та ін. / за заг.ред. проф. В.А.Рач. – Луганськ: ТОВ “Віртуальна реальність”, 2007. – 156с.
8. Брусак Р.Л. Інформаційна модель території як складова частина стратегії розвитку регіону. Збірник ІРД НАН України „Соціально – економічні дослідження в перехідний період” Випуск 4 „Соціально – економічний розвиток регіону; діагностика, стратегія, управління”, Львів.-2007.
9. Шевчук П. Соціальна політика. – Львів: Світ, 2003. – 400с.
10. Основні соціально – економічні показники міст за 2006 рік. Асоціація міст України та громад – Київ, 2007.- 137 с.
11. Що таке соціальний капітал? Київська лекція Френсіса Фукуями // День. – 2006. – 17 жовт. — № 177. – С. 4.
12. Коулман Дж. Капитал социальный и человеческий. – М.: Общественные науки и современность. — 2001, № 3. – С.129-139.
13. Посібник з розвитку громад: Практичний порадник для небайдужих / Кол. авт.: Л.О.Єльчева, І.М.Ібрагімова та ін. – К., — 2007. – 458с.
14. Невзлин Л.Б. Паблик рилейшнз. Кому это нужно? – М.: Экономика, 1993. – 222 с.
15. Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга. – СПб.: Ювента, 1996. – 384 с.
16. Портер Майкл Е. Стратегія конкуренції. Методика аналізу галузей і діяльності конкурентів. – К.: “Основи”, 1997 – С. 66.
17. Блэк С. Паблик Рилейшнз. Что это такое? / Пер. с. англ. – М.: “Новости”, 1990. – 240 с.
18. Лозниця В.С. Психологія менеджменту. – К.: Екс Об, 2000. – 510 с.
19. Лесечко М.Д. Прогностичні методи в інженерно-економічних розрахунках. – Львів: Вид-во ЛСГІ, 1991. – 95 с.
20. Пригожин А.И. Организационные управленческие патологии // Общественные науки и современность. – 1998. – №3. – C. 16.
21. Виступ Президента України В.А.Ющенка під час інавгурації, Київ, 23 січня 2005 року // http://www.president.gov.ua/news/data/11_142.html
22. Wunderer / Grunwald, Fuhrungslehre Bd.2 // Berlin / New York, 1980. – Р. 191.