Вступ

За сучасних умов глобалізації управління суспільним розвитком для будь-якої держави основний зміст публічного управління характеризується новими формами взаємодії в системі «суспільство — держава — людина», яка функціонує в умовах зростаючого ускладнення відносин. Адже традиційні форми та методи соціального управління не завжди відповідають сучасним реаліям, коли процеси взаємодії публічного управління із суспільними підсистемами пов’язані з різнобічним обміном енергією, інформацією та іншими ресурсами, що збільшуються й прискорюються.

Масштабність і темпи сучасних соціокультурних змін, що відбуваються як у світі в цілому, так і в українському суспільстві, загострення значної кількості проблем суспільного існування та розвитку вимагають, по-перше, розробки нового підходу до категорії «публічне управління»; по-друге, адекватної методології наукового аналізу проблематики державотворчих процесів; по-третє, напрацювання науково обґрунтованих пропозицій щодо ефективного впливу публічного управління на сучасні процеси суспільного розвитку.

Трансформаційний контекст публічного управління розглядається в роботах сучасних вітчизняних дослідників Г. Атаманчука, В. Бакуменка, В. Білоуса, Л. Бевзенко, Л. Васильєвої, Т. Бутирської, В. Дрешпака, В. Єлагіна, Ю. Ковбасюка, Б. Колеснікова, С. Кравченка, Н. Литовської, В. Мартиненка, С. Серьогіна, Ю. Сурміна, С. Телешуна, І. Черленяка та ін. 

1. Суспільні процеси у системі публічного управління

Термін «публічне управління» вперше введений англійським автором Д Кілінгом у 1972 р. В інтерпретації Д. Кілінга публічне управління — «пошук найкращих способів використання ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей держави: публічне управління спрямоване на реалізацію прав, свобод та законних інтересів приватних осіб і передбачає якнайповніше застосування владою принципу публічності — відкритості та прозорості діяльності її апарату, право впливу громадян на діяльність органів влади, громадський контроль за діяльністю управлінського апарату тощо» (цит за [9, с. 605]). «До суб’єктів публічного управління належать органи державної влади, зокрема органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також інші суб’єкти в разі делегування їм публічних повноважень» [9, с. 605].

На наш погляд, таке розуміння публічного управління найбільш повно відображає зміст діяльності цього інституту у світі стрімких глобальних трансформацій, які швидкими темпами змінюють суспільну життєдіяльність у цілому. Фактично сучасні суспільні трансформації можна вважати безперервним процесом кількісно-

якісних і сутнісних змін та перетворень у соціальному середовищі. Дослідження процесів трансформації соціальної, політичної, економічної та духовно-культурної сфер суспільної життєдіяльності виявляють цілий ряд парадоксальних чинників: дивна стійкість об’єктивних законів дедалі більше змінюється непередбачуваним впливом випадковостей, що змінюють траєкторію і характер розвитку трансформаційних процесів; коливальний характер поведінки деяких підсистем якісно змінює внутрішні параметри системи; дедалі помітніше скорочення часу певних перетворень, з одного боку, й уповільнення багатьох трансформаційних процесів — з іншого; збільшення випадків отримання результатів трансформації, протилежних запланованим, тобто наявності «феномена навпаки»; тимчасовий сталий розвиток певних соціальних, політичних та економічних відносин неочікувано змінюється нестійкістю та майже кризами й іншими непередбачуваними явищами [4, с. 205].

Можливості упередження спонтанних кризових подій, що тягнуть за собою ряд суспільних (публічних) проблем, обумовлюються наявністю апарату управління, правом і здатністю органів влади створювати закони, загальнообов’язкові норми, а також здійснювати передбачені законом певні дії або вимагати дотримання законодавства від інших учасників правовідносин, обмежувати владу над людиною, гарантувати права і свободи громадянам, захист їх життя та інтересів тощо.

На думку М. Єльчанинова, розвиток соціуму являє собою дискретний суспільний процес, для якого характерне чергування еволюційної та біфуркаційної стадій. Гіпотеза вченого щодо структурно-синергетичної соціодинаміки полягає в тому, що якщо в еволюційний період на динаміку розвитку соціуму вирішальний вплив здійснюють трансісторичні структури, що породжують у контексті довготривалої часової відстані нелінійні соціальні флуктуації, то в момент біфуркації — суб’єктивні уявлення й дії акторів [8, с. 12]. При цьому для еволюційної стадії розвитку соціуму характерні стабільні темпи соціальних змін. На цій стадії домінують закономірні взаємодії трансісторичних структур, і тому практики різних акторів зумовлені макропроцесами, що відбуваються в глибинах відповідних структур.

Слід зауважити, що публічне управління як багаторівнева система досить сприйнятлива до резонансних явищ. Резонанс у синергетиці — це накладання однієї кризи на іншу, зміцнення їх інтенсивності, інтеграція односпрямованих політичних процесів, використання в ролі соціальних атракторів різних соціальних партій, соціальних сил тощо [6]. Відповідно глибина розвитку кризових явищ у державі здатна провокувати «кризи-катастрофи», що відіграють «фінішну» роль для державності. Це в основному такі кризові явища, що вражають онтологічні принципи державності. Виникнення криз-катастроф у державі відбувається тоді, коли кризові явища поширюються на сферу державотворення

—         руйнування державної інфраструктури, соціальної зв’язності, умов колективної діяльності, принципів державного управління, деградацію моральності, культури, невідповідність економічних процесів функціям держави, зміна основних пріоритетів, руйнування комунікативного простору держави, його керованості, і, зрештою, втрати здатності держави до самовідтворення. Способи такого руйнування можуть провокуватися як зовнішніми силами, так і внутрішніми. Інакше кажучи, визначена комбінація кризових явищ блокує дію принципів державотворення і стає катастрофічною для держави. Унаслідок прихованого перебігу криз їхня подібна комбінація формується теж приховано, і їхній прояв є раптовим.

Багато науковців, що досліджують проблеми формування та розвитку державно-управлінських відносин, розглядають їх властивості. Узагальнення існуючих підходів дозволяє назвати такі: суб’єктивний характер, актуалізація суспільних потреб, соціальна природа, вольовий (владний) характер, організаційний зміст, двосторонність, обумовленість, тривалість дії, правова форма, авторитетність, ефективність, наукова обґрунтованість, системність, комплексність, різноманітність форм соціального зв’язку.

В науковій літературі наведено декілька підходів. Їх узагальнення свідчить про те, що більшість науковців відмічають їх владну сутність, відображення впливу суб’єкта на об’єкт:

-„суспільні відносини, що складаються у процесі формування та реалізації державно-управлінських впливів”;

-„конкретна форма соціальних зв’язків свідомо-вольового та організаційного характеру, у яких одна сторона виступає в якості носія (виразника) функцій управління (суб’єкт), а інша – відчуває на собі управлінський вплив з боку першої (об’єкт)”;

— „це такі суспільні відносини, у яких виражається державний інтерес, тобто практично реалізуються завдання і функції держави щодо управління суспільними справами”.

Прихильники іншого підходу звертають увагу на те, що в цих відносинах усі учасники є активними, що це – взаємодія. Відображена ця точка зору в формулюваннях з різним ступенем відвертості:

— „двосторонні владні відносини, через які воля, цілі, завдання держави втілюються в суспільних процесах, поведінці, свідомості й діяльності людей…”;

— „система сталих вертикальних і горизонтальних зв’язків суб’єктно-об’єктного та структурно-функціонального характеру, що здійснюються у процесі виконання управлінсько-службової діяльності”;

— „процесуальні взаємодії, в які вступає держава та члени суспільства чи державні органи між собою з метою забезпечення оптимальних умов для суспільно-необхідних, бажаних чи допустимих дій членів суспільства”.

Другий підхід виглядає більш сучасним, він відображає спрямованість на демократичний шлях розвитку системи влади і суспільства в цілому.

Усе вищевикладене дозволяє запропонувати наступне трактування поняття „державно-управлінські відносини”: це сукупність двосторонніх владних (вертикальних) і багатосторонніх партнерських (горизонтальних) зв’язків, що слугують реалізації цілей держави та суспільства і відрізняються інформаційним змістом, правовою формою, організаційною спрямованістю. 

2. Суспільні процеси, як суб`єкти та об`єкти публічного управління в Україні

Світові взаємовідносини є особливо актуальними для України, адже сучасний стан трансформацій у нашій державі супроводжується не тільки зміною характеру соціальних зв’язків і функцій багатьох компонентів суспільної системи, а й дедалі більшою поляризацією цінностей. Кожна з існуючих і таких, що виникають, політичних, економічних, культурних еліт намагається якомога більше поширити свої аксіологічні настанови в суспільстві і в такий спосіб впливати на конструювання соціального простору, при цьому надаючи концепціям майбутнього соціального розвитку іноді суперечливого характеру. Тому консолідація владних зусиль із метою виконання пріоритетних для країни завдань, що постають в умовах кризи, має бути першочерговим заходом у процесі державотворення.

Водночас вважаємо, що в сучасних умовах суспільного розвитку вплив публічного управління буде ефективним тоді, коли відбуваються відповідні зміни як у цінностях, на яких базується вся публічно-управлінська діяльність, так і в засобах вирішення суспільних проблем, що мають бути орієнтовані на конструктивну й творчу самоорганізацію соціуму. Причому ці процеси мають бути нерозривно пов’язані. Адже цінності, як правило, змінюються повільніше, ніж соціальна дійсність, тому взаємодія всіх зацікавлених суб’єктів у процесі управлінської діяльності, їх активна самоорганізація для виконання суспільних справ одночасно сприятиме швидкому поширенню цінностей громадянського суспільства (соціальна справедливість, верховенство права, демократія та ін.). Коли соціально значущі цінності все-таки змінюються, суспільство реалізує свій потенціал не тільки за рахунок мобілізації різноманітних ресурсів для вирішення поставлених завдань, а й у процесі творчої самоорганізації, яка продукує інновації для здійснення суспільно корисних справ.

Вплив публічного управління, від якого значною мірою залежить не тільки результат суспільних трансформацій, а й подальша доля соціальної системи, має бути достатньо різноманітним залежно від стадій суспільного розвитку. Висока динаміка мінливості та невизначеності сучасного середовища зумовлює необхідність для органів управління бути готовими до розробки та прийняття рішень у ситуаціях, коли загрозливі або позитивні зміни ще тільки починають усвідомлюватися, а можливості виявлення їх причин та масштабів наслідків є обмеженими. Тому актуалізується спроможність системи публічного управління гармонійно поєднувати в процесі адміністративної діяльності принципи організації та самоорганізації в нелінійному середовищі з акцентуванням уваги на створенні умов для формування таких самоорганізаційних структур, які самі здатні оптимально організовувати свою діяльність згідно з визначеними цілями та параметрами порядку, що відповідають власним тенденціям суспільного розвитку. Саме такий управлінський вплив дає змогу досягти нової атрактивної цілісності соціальної системи, коли максимально використовуються можливості кооперації між усіма підсистемами та елементами цієї системи і, таким чином, відбувається збалансування їх інтересів у процесі розподілу та перерозподілу суспільних ресурсів. Відповідно в умовах інформаційного суспільства посадові особи органів влади мають розвивати синергетичне мислення задля цілісного сприйняття зв’язків між явищами та процесами, а також успішного подолання або упередження виникнення трансформаційних криз у суспільстві. 

Висновки

Отже, будь-яка зміна організаційної складової соціуму постає результуючою об’єктивних процесів самоорганізації та суб’єктивної управлінської діяльності, яка стимулює або, навпаки, гальмує трансформаційні процеси. Розглядаючи потенціал публічного управління як взаємодію адміністративних структур і суспільства, на наш погляд, можна виділити дві взаємопов’язані та взаємообумовлені енергетичні характеристики цього явища:

1)       будь-які дії влади та соціуму можна вважати поступальною енергією суспільного руху;

2)       усе те, що є результатом спільних дій суб’єктів та об’єктів управління, можна вважати потенціальною енергією суспільства, яка, у свою чергу, спонукає на нові спільні дії влади та соціуму.

Відповідно специфічною рисою сучасного публічного управління є єдність управління та самоорганізаційних процесів.

Очевидно, що соціальний простір служить ареною комунікацій між державою та суспільством. На дуалістичному зв’язку держави і суспільства та їх тісній взаємодії наголошує Г. Атаманчук: «…Держава як публічна та легітимна (нормативно виражена) владна сила суспільства не є просто чимось, що стоїть десь над суспільством і протистоїть йому <…>- це саме суспільство в його реальному синергетичному потенціалі». У свою чергу, держава, як головний суб’єкт публічного управління, завжди є силою єднання, об’єднання, кооперації, інтеграції, тобто має певні ресурси для досягнення суспільної синергії. Учений справедливо вважає, що в разі розвалу чи послаблення держави те саме суспільство з тими самими ресурсами втрачає свої сили, поринає в депресії, стагнації, кризи та інші негативні стани.

Таким чином, розвиток суспільної системи залежить від того, як апарат публічного управління розуміє, сприймає, відображає потреби, цілі життєдіяльності своїх громадян, якими інтересами він керується під час прийняття управлінських рішень. Тобто принциповим для суспільства є не класифікація суб’єктів влади та управління, не розмежування між ними сфер їх управляючих впливів, а реальне управління відповідними явищами, відносинами та процесами.

З огляду на вищезазначене, очевидно, що суспільні трансформації, як правило, надзвичайно важко відбуваються без трансформацій у сфері публічного управління, які визначаються як докорінне перетворення форми та змісту управлінської системи, досягнення нового якісного стану її організації та функціонування.

При цьому планомірні управлінські трансформації доцільно розглядати як компонент системних суспільних змін у нерозривному зв’язку з перетвореннями в інших сферах і галузях життя суспільства. 

Список використаної літератури

1. Атаманчук Г. В. Синергетические аспекти государственного управлення / Г. В. Атаманчук. — Режим доступа : spkurdjnmov.narod.ru.
2. Атаманчук Г. В. Управление: сущность, ценность, зффекгивность: учеб. пособие / Г. В. Атаманчук. — М. : Академ, проект : Культура, 2006. — 544 с.
3. Бевзенко JI. Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций / JI. Д. Бевзенко. — К. : Ин-т социологии НАН Украины, 2002. — 437 с.
4. Білоус В. С. Синергетика та самоорганізація в економічній діяльності : навч. посіб. / В. С. Білоус. — К. : КНЕУ, 2007. — 376 с.
5. Бутирська Т. Методологічні проблеми сучасного державного будівництва України / Т. Бутирська // Вісн. НА ДУ — 2008.-№4.-С.194-206.
6. Глазунова Н. И. Государственное управление : учебник / Н. И. Глазунова. — М. : Муницип. мир, 2004. — 456 с.
7. Делокаров К. X. Системная парадигма современной науки и синергетика / К. X. Делокаров // Обществ, науки и современность. — 2000. — № 6. — С. 110-118.
8. Ельчанинов М. С. Социальная синергетика и катастрофы России в эпоху модерна / М. С. Ельчанинов. — М. : КомКнига, 2005. — 240 с.
9. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмин, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко [та ін.] ; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. — К. : Вид-во НАДУ, 2010.-820 с.
10. Енциклопедія державного управління : у 8 т. / наук.-ред. кол. : Ю. В. Ковбасюк (голова) [та ін.] ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. — К. : НАДУ, 2011. — Т. 1 : Теорія державного управління / наук,- ред. юл. : В. М. Князев (співголова) [та ін.]. — 748 с.