Вступ

Актуальність теми. Зміни у соціально-економічній та політичній сферах суспільства, що відбуваються в сучасних умовах, зумовлюють зрушення у територіальній організації розселення людей, особливу структурну і регіональну її трансформацію. Особливо ці зміни будуть відчутними у процесі реформування адміністративно-територіальної системи в Україні, що передбачатиме формування нових адміністративно-територіальних одиниць, зміну суб’єктів місцевого самоврядування. Це зумовлює необхідність посилення уваги до вивчення питань розселення населення, особливо форм розселення людей як базових об’єктів управління. При цьому поруч з традиційними методами дослідження, які вже широко застосовуються у суспільній географії, необхідно застосовувати нові, які дозволяють всебічно проаналізувати розселенські процеси, нові форми розселення людей.

Над проблемами економіко-математичного дослідження та моделювання систем розселення працювали: С.М.Гусейн-Заде, В.А.Шупер, Ю.Р.Архіпов, А.М.Трофімов, Т.І.Заславська, М.І.Блажко, С.В.Григор’єв, Ф.М.Лістенгурт (Росія); С.Ниммик, В.Мурель, А.Марксоо (Естонія) та інші. В Україні дослідження розселення здійснювали: Н.Ф.Тимчук, В.А.Кирсанов, Д.Ф.Крисанов, Г.С.Фтомов, Л.О.Шепотько, А.І.Доценко та інші.

В українській географічній науці найпоширенішим для вивчення розселенських процесів є системний підхід. Його широке застосування знаходимо у наукових працях Анісімової Г.М., Джамана В.О., Доценка А.І., Жупанського Я.І., Заставецького Б.І., Коваленка П.С., Корецького Л.М., Круля В.П., Мохначука С.С., Нагірної В.П., Олійника Я.Б., Пітюренка Ю.І., Степаненка А.С., Тимчука М.Ф., Шаблія О.І. та ін. Цей підхід передбачає виділення територіальних систем розселення різних таксономічних рангів як цілісних поєднань населених пунктів, що об’єднуються за допомогою розселенських зв’язків. Такі системи є динамічними, ієрархічними, їх територіальна організація сформувалася під впливом особливостей життєдіяльності населення, природних умов та ін. Зміни, які торкатимуться систем розселення при проведенні адміністративно-територіальної реформи в Україні, найбільше виявлятимуться у системах локального рівня, передусім первинних.

Метою даної роботи є розробка теоретико-методологічних, методичних та прикладних аспектів комплексного моделювання регіональних систем розселення, зокрема, структури регіональної розселенської ситуації. Для досягнення мети дослідження поставлені та розв’язані такі завдання:

— розглянути регіональні особливості розвитку систем розселення в Україні;

— дослідити проблеми соціально-економічного розвитку систем розселення;

— проаналізувати принципи організації систем розселення різних таксономічних рангів;

— виявити перспективи розвитку систем розселення в Україні.

Об’єктом дослідження даної роботи є регіональні системи розселення.

Предметом дослідження даної роботи є комплексне моделювання структури регіональної розселенської ситуації.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною базою комплексного моделювання структури регіональної розселенської ситуації є загальна теорія систем і системного аналізу, теорія й методологія економіко-математичного дослідження і моделювання регіональних суспільних об’єктів і систем, досвід використання економіко-математичних методів для дослідження та моделювання населених пунктів і систем розселення, теорія та методологія статистики.

1. Регіональні особливості розвитку систем розселення в Україні

Природне середовище — один з важливих і постійнодіючих, а в окремих випадках і вирішальних чинників розселення. Воно є необхідною умовою існування та розвитку поселень, як і всього життя суспільства. Природні ресурси впливають на розселення через господарську діяльність; їх запаси, доступність, можливість і доцільність освоєння — основа виробничої та невиробничої діяльності. Природні умови території створюють відповідний природний фон — „комфорт» проживання людей. Спостерігається і прямий „технічний» вплив на розміщення і будівництво споруд, населених пунктів.

Розселення, як процес заняття й освоєння території людьми, відбувається у різних природних умовах при відповідному рівні розвитку продуктивних сил за певних історичних особливостей. Кожній суспільно-історичній формації відповідає своя система поселень. Зі зміною способу виробництва змінюється і характер розселення. Не варто зменшувати й значення впливу природних умов і ресурсів на розселення як процес і явище, тобто на картину розселення як результат цього процесу, із формуванням різних типів поселень: від дисперсного розселення (однодвірок, хуторів, поодиноких сіл) до групових форм розселення (агломерацій, конурбацій, мегалополісів, метрополітенських територій).

У переважанні того чи іншого типу розселення відображаються вимоги до природного середовища з боку населення для певного історичного часу, на відповідному етапі розвитку продуктивних сил, що виражається у можливостях і вмінні людей використовувати та освоювати природні ресурси. При цьому необхідно дотримуватися регіонального підходу, тому що природні умови та ресурси мають значні територіальні відмінності, які визначають особливості структури регіонального розселення.

Значна територіальна диференціація природних компонентів і комплексний вплив їх на розселення зумовили соціальну потребу в оцінці придатності території для житлового і господарського (промислового, транспортного та ін.) будівництва та умов проживання населення.

Дослідження з цих питань можна згрупувати за чотирма  напрямами:

• оцінка впливу окремих компонентів природного середовища на будівництво (переважно рельєфу, інженерно-геологічних умов, клімату) [7, 8 та ін.];
• оцінка впливу комплексу природних умов на будівництво (на великих територіях зі значною різноманітністю природних комплексів) [1,6 та ін.];
• оцінка природних умов проживання населення [9, 11, 14 та ін.];
• оцінка впливу комплексу природних умов і ресурсів на регіональні особливості розселення [2,3,4,5, 13, 14 та ін.].

Оцінку території згідно з природними властивостями для заселення здійснено за допомогою чотирьох методів: опису якісних відносних показників (наприклад, «сприятливі — несприятливі»); кількісних відносних безмірних одиниць (балів або категорій), вартісних оцінок; комбінованих оцінок.

При різних методиках дослідження спільною є оцінка рівня (або ступеня) придатності території (з відповідним комплексом природних умов і ресурсів) для будівництва, розселення й умов проживання населення. Вважаємо за необхідне визначити рівень залежності (тісноти зв’язку) між потенційною продуктивністю природних ресурсів території (як факторної ознаки) і кількістю населення та структурними особливостями розселення цього ж регіону (як результативної ознаки) [18, c.87-88].

Серед інших характеристик конкретна територія має і розселенську ємність — здатність «утримувати» певну кількість населення, виходячи зі своєї природно-ресурсної та соціально-економічної потенційної можливості. Це поняття історичне.

На ранніх стадіях історії людства перша складова розселенської ємності — природно-ресурсна — була домінуючою. При цьому особливе значення мали не всі її складові, а тільки ті, які були «на поверхні». Первісна людина, не маючи ще розвинутих знарядь праці, у своєму розселенні залежала, насамперед, від таких природних умов: кліматичних, наявності питної води, готових продуктів харчування, можливості пристосувати житло (печери тощо). Люди поселялися у долинах рік на їх нижніх терасах, поблизу лісів, на узбережжях озер і морів, поступово розвиваючи мисливство і рибальство.

При переході людства до вищого рівня цивілізації — виробництва продуктів харчування (розвиток землеробства, тваринництва) — у його розміщенні по території особливо зростає значення земельних ресурсів. Населення помірних широт дедалі більше використовує деревину як вид палива, будівельний матеріал, а з часом і для промислових потреб — зростає значення лісових ресурсів. У залісених територіях і «під лісом» було безпечніше селитися — ліси були природним захистом від кочівників та інших зовнішніх ворогів. Звільнені від лісу ділянки залучали до сільськогосподарського виробництва. На цьому етапі розвитку продуктивних сил географія розселення значно змінилася — населення розосереджується на більшу територію, просуваючись вглиб материків, піднімаючись на верхні тераси річкових долин і вододіли.

Наступний якісний етап у цивілізації людства — промислове виробництво, у т. ч. з використанням багатств надр та розвитком добувної промисловості. Зростає роль мінеральних ресурсів, а наявність високорозвинутих продуктивних сил дозволяє освоювати природні ресурси і заселяти нові території у зовсім необжитих раніше і важкодоступних районах, у т. ч. і несприятливих для проживання людини.

Ускладнення виробничих процесів, спеціалізація регіонів на виробництві певних видів товарів чи їх груп призвели до географічного поділу праці, а розвиток транспорту — до збільшення обсягів обміну товарами і сировиною між окремими регіонами. На цьому етапі людської історії на територіальні особливості розселення зростає вплив соціально-економічних чинників розвитку суспільного життя. Окремі території можуть розвиватися завдяки не власній, а довізній сировині. Наростає значимість соціальної сфери. Окремі види природних ресурсів дещо втрачають свою роль у формуванні розселення (напевно, найбільше — фауністичні ресурси суходолу).

Проте значимість природного середовища для розвитку людства не зменшується. Більше того, неправильне і нераціональне його використання, антропогенне забруднення, що призводить до погіршення якісного стану природного середовища, роблять його дедалі більше лімітуючим чинником для комфортного розвитку людини [7, c. 46-47].

Вивчення природного середовища під таким кутом зору є завданням різних наук.

Особливо складним видом пізнання є оцінювання впливу продуктивності природних ресурсів на регіональні особливості розміщення населення. Завданням його є визначення ступеня впливу природно-ресурсних можливостей території на особливості розселення, предметом дослідження -взаємодія блоків у системі «природне середовище — розселення». У цій системі природні умови і ресурси є причиною, а розміщення населення в його різноманітних формах, що визначаються типами поселень, їх територіальною концентрацією і зв’язками, — наслідком.

Серед великої кількості різноманітних і різнопланових оцінок природних умов і ресурсів можна виділити кілька основних: природничу (фізико-географічну), економічну, технологічну (виробничу), соціальну, медико-біологічну, екологічну, економіко-географічну. У цьому дослідженні ми спираємось на уже розроблену методику економічної оцінки використання потенціалу окремих видів природних ресурсів як характеристику їхньої суспільної споживчої вартості.

Просторова диференціація продуктивності кожного з видів природних ресурсів та їх сукупності формує відповідні відмінності природно-ресурсної складової розселенської ємності території. За продуктивністю сумарного природно-ресурсного потенціалу серед 24 областей і Автономної Республіки Крим крайні показники відрізняються у 5,5 раза (найвища — у Донецькій області, найнижча —         у Волинській). Ще контрастніші показники територіальної диференціації продуктивності природних ресурсів між адміністративними районами України. Показники потенціалу мінеральних ресурсів відрізняються більше ніж у 8 тис. разів, водних — майже у 490 разів, земельних — у 8,6 раза, лісових — у 69 разів, фауністичних — майже в 25 разів, природних рекреаційних — у 70 разів, сумарного ПРП — у 38 разів (Криворізький район Дніпропетровської області та Рокитнівський район Рівненської області) [4, c. 87-88].

Компонентна структура природно-ресурсного потенціалу та ступінь його концентрації формують природну складову розселенської ємності території. Зокрема, басейнова форма розміщення корисних копалин сприяє розвитку великої кількості найбільших, великих, середніх і малих міст та селищ міського типу, які об’єднуються в агломерації, конурбації, мегалополіси. Три області — Донецька, Дніпропетровська і Луганська, — займаючи 14,1 % площі країни, містять 81,1% її мінеральних ресурсів. Інтенсивне освоєння надрових багатств цієї частини України зумовило високу густоту населення (відповідно, 176, 109 і 91 осібна 1 км2 при пересічному показнику в країні

—         78 осіб/км2) і високий рівень урбанізованості (90,3%, 83,2% і 86,3% при частці міського населення по Україні загалом — 67,7%). У цих областях сконцентрована четверта частина загальної кількості міст і третина селищ міського типу держави.

Значне переважання земельних ресурсів у сумарному ПРП подільських областей — від 72,6% у Хмельницькій до 79,1% у Вінницькій визначило високу частку сільського населення (57,3% — у Тернопільській, 52,7% — у Вінницькій і 47,8% — у Хмельницькій), низьку густоту міських населених пунктів, малу людність міст — крім обласних центрів і Кам’янця-Подільського (колишнього обласного центру) у жодному з міст кількість населення не перевищує 50 тис.

Велика ріка, морське узбережжя сприяють формуванню лінійного типу територіальної структури міського розселення; малі річки — лінійного прирічкового типу сільського розселення тощо.

Отже, природні умови і ресурси визначають, певною мірою, форми розселення і кількість населення [14, c. 36-37].

Оцінки впливу природного середовища на розселення можуть бути частковими, або диференційованими — стосовно окремих властивостей і якостей природного комплексу (у нашому випадку — до окремих компонентів природного комплексу), і загальними або інтегральними, які охоплюють природний комплекс в цілому. При цьому слід мати на увазі, що природні комплекси, які мають однакові загальні оцінки, можуть бути якісно відмінними, з різними умовами за окремими аспектами. Отже, загальні оцінки не розкривають окремих властивостей об’єкта, а часткові не дають уявлення про оцінку об’єкта в цілому. Доцільно поєднувати часткові і загальні оцінки як відображення єдності цілого і його частин, єдності аналізу і синтезу такого складного явища, як взаємодія природи і людини, природи і технічної системи.

Для визначення ступеня впливу природно-ресурсних можливостей території на її заселення методом рангової кореляції побудовано рейтингові   ряди:

1)       економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу (мінеральних, земельних, водних, лісових, фауністичних, рекреаційних, земельних і водних, мінеральних і лісових, земельних і лісових, сумарного ПРП);

2)       територіальної диференціації продуктивності (ефективності) природно-ресурсного потенціалу (за названими видами та їх поєднанням);

3)       показників заселеності території (кількість всього населення, у тому числі міського і сільського; густота всього населення, у тому числі сільського; частка міського населення — станом на 1.01.2005 р. [12]). Розрахунки проведено на рівні адміністративних областей і Автономної Республіки Крим. Для розрахунків кількісних параметрів величини впливу потенціалу природних ресурсів на розселення використано формулу коефіцієнта рангової кореляції за К. Спірменом.

Розрахунки тісноти зв’язків компонентної структури ПРП і розселення засвідчують, що найвища залежність кількості населення — від сумарного ПРП території, тобто не один окремий природний компонент визначає характер розселення, а весь природний комплекс [3, c. 52-53].

Проведені дослідження показують досить високий рівень відповідності сучасного розселення природно-ресурсним можливостям території — коефіцієнт рангової кореляції між цими показниками (К= +0,84), а тіснота зв’язку між відносними показниками щільності сумарного ПРП і густоти населення визначається коефіцієнтом (К= +0,81).

Міста є центрами концентрованої локалізації населення на обмеженій території, тому вони виникали і розвивалися у конкретних місцях за умови багатої ресурсної бази і сприятливих природних умов. Це підтверджується ще більшою залежністю кількості міського населення від сумарного ПРП (К= +0,90), а частка міського населення (результативна ознака) корелюється з величиною сумарного ПРП (факторна ознака) із коефіцієнтом рангової кореляції (К= +0,85).

Протилежна ситуація на субрегіональному (обласному) рівні з сільським розселенням, яке від сумарного ПРП слабо залежить: між абсолютними показниками потенціалу природних ресурсів і кількості сільського населення (К= -0,05), а між відносними — щільністю сумарного ПРП і густотою сільського населення (К= +0,19).

Серед окремих компонентів ПРП найвищий ступінь відповідності з кількістю населення мають природні рекреаційні ресурси: коефіцієнт рангової кореляції між абсолютними показниками (К= +0,77), відносними (К= +0,82).

Природні рекреаційні ресурси, з одного боку, є складовою частиною розселенської ємності території через природну комфортність для проживання місцевого (постійного) населення, з іншого — природною основою розвитку рекреації (санаторно-лікувальної, туристично-оздоровчої, відпочинку).

Серед інших складових компонентної структури ПРП території доволі високий рівень зв’язку з кількістю населення характерний для мінеральних ресурсів (К= +0,70), а також суми економічної оцінки земельних і водних ресурсів (К= +0,60), при цьому, якщо земельні і водні ресурси розглядати окремо, то коефіцієнти рангової кореляції менші.

Наявність значних родовищ найважливіших мінеральних ресурсів (вугілля, залізної, марганцевої та інших руд, газу, нафти, великої різноманітності хімічної та будівельної сировини тощо) стала передумовою створення промислової індустрії та розвитку міських поселень. Зіставляючи карти родовищ корисних копалин і розселення, можна побачити, яке велике значення у формуванні географії поселень має розміщення уже освоєних мінеральних ресурсів і які зміни у розселенні можуть відбутися в перспективі у зв’язку з експлуатацією нових родовищ. Коефіцієнт рангової кореляції між потенціалом мінеральних ресурсів і кількістю міського населення на субрегіональному рівні високий (К= +0,70). Зіставлення рангових місць у двох рейтингових рядах розкриває наступні територіальні особливості:

• рангове місце за кількістю міського населення у Київській області на 12 позицій вище, ніж за запасами мінеральної сировини, що можна пояснити столичними функціями, які мають соціально-економічний характер, а також значним розвитком верхніх стадій обробної промисловості, яка працює на довізних сировині та комплектуючих деталях і вузлах;
• вищими є рангові місця за кількістю міських жителів у областях, які мають вихід до моря та їх промисловість має додаткову спеціалізацію завдяки багатствам морської акваторії і розвитку портового господарства (особливо в Одеській області — на 14 позицій, у Миколаївській та Херсонській областях — відповідно на 7 і 5 позицій);
• нижчі місця за кількістю міського населення, ніж за потенціалом мінеральних ресурсів, у Карпатських областях (Івано-Франківській — на 8, Закарпатській і Львівській — по 4, Чернівецькій — на 3) сприяли інтенсивному розвитку щоденних маятникових трудових потоків із сільської місцевості у міські поселення, при цьому рівень забезпеченості селян ріллею у цьому регіоні є найнижчим по Україні;
• значне відставання рангових місць за кількістю міських жителів, ніж за потенціалом мінеральних ресурсів, у Чернігівській (на 8) і Кіровоградській (на 9) областях дає підстави розглядати їх як регіони з низьким рівнем освоєння багатств надр. Коефіцієнт рангової кореляції між потенціалом мінеральних ресурсів і кількістю міського населення у 23 субрегіональних територіальних одиницях (без Київської та Одеської областей, які особливо виділяються впливом соціально-економічних чинників) ще вищий (К=+0,83). Кількість сільського населення від потенціалу мінеральних ресурсів не залежить — на субрегіональному рівні К=-0,15 [5, c. 18-19].

Земельні ресурси є визначальним чинником у розміщенні сільського населення на локальному рівні. На субрегіональному рівні, при загалом доброму забезпеченні території України родючими ґрунтами, відносні показники щільності земельних ресурсів і густоти сільського населення мають середню тісноту зв’язку і корелюють з коефіцієнтом рангової кореляції (К=+0,50). Значно більша кількість селян, ніж потенціал земельних ресурсів, у Карпатських областях (особливо в Івано-Франківській і Закарпатській — на 20 рангових місць, Львівській — на 19 позицій) та інших західних областях (це питання потребує окремого дослідження). Рангова кореляція за названими показниками у 18 субрегіонах України (без 7 західних областей) досить істотна: коефіцієнти за абсолютними величинами К=+0,69; за відносними -К=+0,83.

Водні ресурси також значною мірою впливають на розселення. Великі ріки, морські узбережжя (причорноморське, приазовське) сприяють    формуванню    лінійного    типу територіальної структури міського розселення, середні й малі річки — прирічкового типу розміщення міських і сільських поселень. Вплив малих річок на розселення має велике значення на локальному рівні. На обласному рівні коефіцієнт рангової кореляції між потенціалом водних ресурсів і кількістю населення є середнім (К=+0,52). Характерною особливістю в розподілі водних ресурсів України є нерівномірність і невідповідність їх запасів розміщенню найбільших споживачів (промислових районів та зрошуваного землеробства).

Лісові ресурси (4,2% сумарного ПРП України), як і фауністичні ресурси (0,5%) [16, с. 41-42] через свою обмеженість на сучасне розміщення населення по території особ-ливого значення не мають. На субрегіональному рівні зв’язок між потенціалами названих природних ресурсів із кількістю населення визначається коефіцієнтами —0,10 і +0,16. Лісова промисловість є головною містоутворюючою базою для обмеженої кількості малих міст і селищ міського типу у Карпатському регіоні та на Поліссі [2, c. 47].

Наявність комплексу природних умов і ресурсів є однією з основних передумов формування поселенської мережі. Компонентна структура природно-ресурсного потенціалу та ступінь його концентрації формують розселенську ємність території. Встановлено, що рівень відповідності розселення природно-ресурсним можливостям території високий. Аналіз впливу компонентної структури природно-ресурсного потенціалу на розселення показує найвищу залежність кількості населення від сумарного ПРП території, про що свідчать високі коефіцієнти рангової кореляції між абсолютними та відносними їх показниками. Серед окремих компонентів ПРП найбільший вплив на розселення в Україні мають рекреаційні, мінеральні та поєднання земельних і водних ресурсів. Взаємозв’язки ПРП території і систем розселення та оцінювання величини впливу природних чинників на розселення є передумовою розроблення науково обґрунтованих управлінських рішень щодо вдосконалення систем розселення на загальнодержавному, регіональному та локальному рівнях, виходячи з природно-ресурсної бази розселенської ємності території [3, c. 55].

2. Проблеми соціально-економічного розвитку систем розселення

Науковий, зокрема теоретико-методологічний, доробок вчених, які в різні часи займалися питаннями дослідження закономірностей розміщення виробництва, формування системи поселень, їх взаємовпливу, є важливим підґрунтям у вивченні сучасних процесів формування територіальної структури господарства і розселення населення. Докорінний якісний переворот у розвитку продуктивних сил, прискорення науково-технічних перетворень, зміни умов і форм життєдіяльності населення і систем господарювання, посилення територіальної диференціації суспільних явищ та вплив глобалізації — все це спричинило поглиблення пізнання процесу територіальної організації господарської діяльності, виявлення нових рис і тенденцій розміщення виробництва і розвитку системи поселень.

Людина здатна впливати на територіальну організацію суспільства, запобігаючи негативним наслідкам надмірної концентрації виробництва і зосередження населення у величезних метрополісах і промислових агломераціях. Разом з тим, важливою є активізація економічного зростання й соціального розвитку у периферійних, зокрема депресивних регіонах. У цьому зв’язку значно зростає роль суспільної географії, наукового світогляду вчених у розв’язанні конкретних соціально-економічних завдань, що виникають у державі, а також глобальних загальнолюдських проблем, від яких залежить розвиток кожної країни.

Основні наукові положення формування територіальної структури господарства і розселення населення, незважаючи на істотні зміни, що відбувалися впродовж тривалого часу в господарській діяльності та розселенні населення, і нині сприймаються як постулати. Вони майже не змінили своєї суспільно-географічної суті. Територіальна структура відбиває територіальну будову господарської діяльності, що зосереджується у певних типах поселень, у вигляді різних форм локалізації й територіальної концентрації виробництва та відповідної інфраструктури, що забезпечує функціонування всієї системи.

Територіальна структура формується на основі територіального поділу та інтеграції праці, спеціалізації господарської діяльності та глобалізації суспільних проблем. Вона характеризує поєднання різних форм зосередження виробництва і розселення населення у комплексі з соціальним розвитком території та екологічною ситуацією. Територіальна структура — це галузево-функціональний розселенський зріз життєдіяльності населення у територіальному аспекті. У територіальній структурі відображаються виробничо-територіальні системи та комплекси, а також галузеві кластери як своєрідні підприємницькі угруповання, об’єднані за територіальною ознакою подібних підприємств [9, c. 77-78].

Дослідження територіальної структури як узагальнюючої системної категорії, що позначає просторовий аспект господарського розвитку країни, дає можливість по-новому підійти до вивчення територіального поділу праці, територіальної спеціалізації й територіальної організації виробництва. Всі ці поняття розглядаються не тільки з позицій закріплення певних видів господарської діяльності за певними територіями, а й можливості поєднання виробництв в умовах ринку, їх сумісності та взаємодії, а також створення відповідної інфраструктури для отримання сукупного суспільного ефекту.

Важливим є питання взаємозв’язку територіальної структури виробництва і розселення населення. Розселення характеризується певною інертністю, порівняно з господарською діяльністю, яка динамічно розвивається. Структура розселення населення, що значною мірою формується під впливом виробництва, згодом сама чинить значний вплив на розміщення виробництва, його територіальну організацію і, зрештою, на територіальну структуру [11]. Створення нових високотехнологічних інноваційних виробництв під впливом науково-технічного прогресу, глобалізації тяжіє не тільки до великих міст з розвиненою інфраструктурою, а й до системи поселень, розміщених у зоні їх впливу.

Взаємозв’язок територіальної структури господарства і систем розселення зумовлений особливою роллю міст у соціально-економічному розвитку країни (регіону). Місто — це водночас зосередження населення з обслуговуючою його соціальною сферою та концентрація промислової діяльності. Великі, розвинені у господарському відношенні міста стають осередками промислово-територіальних систем, водночас — центрами системи розселення.

Як слушно зазначають деякі дослідники, розселення населення слід розглядати як інтегральну частину територіальної структури господарства. Система розселення — частина великої регульованої системи виробництва і розселення. Виділити розселення в „чистому вигляді» зі складових частин територіальної структури господарської діяльності неможливо через взаємопроникнення розселення і територіальної організації виробництва. Розселення, що виникло на певній містоутворюючій функціональній базі, згодом стає важливим чинником територіальної організації виробництва.

З розвитком різних видів господарської діяльності, соціальної інфраструктури, транспортної системи, створенням допоміжних і обслуговуючих виробництва формується відповідне соціо-еколого-економічне середовище. Сукупність елементів господарської діяльності, які взаємодіють з системами розселення населення і визначають особливості його життєдіяльності у певному середовищі, є основою формування відповідних елементів територіальної структури господарства. В ній відбиваються динамічний стан розвитку продуктивних сил, просторові відмінності у виробництві і розселенні населення, регіональні пропорції розвитку країни, різна економічна значущість територій, співвідношення центру й периферії.

В основі формування елементів територіальної структури господарської діяльності й розселення населення лежать форми зосередження виробництва. Виділяють чотири типи елементів територіальної структури (М.М.Паламарчук): точкові, вузлові, ареальні, регіональні [16]. Точкові та вузлові елементи формуються здебільшого у промисловості на основі одного населеного пункту (село, селище, мале місто). Це промислові пункти, промислові центри, промислові вузли. Виділяють також промислові агломерації, що виникають на базі великого міста або кількох міст, що є його супутниками. Вони характеризуються великим ступенем територіальної концентрації різних видів господарської діяльності, розвиненими інфраструктурою та соціальною сферою. Великі промислові агломерації істотно впливають на прилеглі території, зокрема структуру та спеціалізацію їх господарської діяльності, соціальний розвиток, зайнятість населення, демографічну ситуацію навколишніх поселень.

Ареальні та районні (зональні) зосередження виробництва пов’язані із зональністю природних умов, заляганням родовищ корисних копалин. Сформовані на їх основі елементи територіальної структури характерні для сільського і лісового господарства, районів промислового видобування корисних копалин. Важливими елементами територіальної структури свого часу були приміські комплекси, зокрема агропромислові. В умовах ринкової економіки їх роль в обслуговуванні міського населення значно зменшилася [2, c. 48-49].

Важливими елементами територіальної структури є єврорегіони. В основі їх формування лежить міждержавне транскордонне співробітництво для вирішення гуманітарних, економічних та екологічних проблем розвитку прикордонних регіонів. Створені у свій час єврорегіони «Буг», «Верхній Прут», «Карпатський» є результатом посилення міжрегіональної інтеграції, залучення України до європейських інтеграційних процесів.

Посилення відкритості економіки України, її інтеграція у світогосподарські структури сприяють підвищенню системоформуючої ролі транспорту в економіці країни та формуванні її територіальної структури. Особливо значним є вплив транспортних вузлів, де сходяться у різних поєднаннях залізничні, автомобільні магістралі, морський, трубопровідний транспорт. Транспортні вузли могли б стати потужними стимуляторами зростання економіки регіону і країни загалом, підвищення її експортного потенціалу. Взаємодія різних видів транспорту з відповідною господарською діяльністю, розвиток транспортної інфраструктури, створення логістичних центрів з метою раціональної організації товарно-інформаційно-фінансових потоків є дієвими чинниками впливу агломераційного ефекту на розвиток території. Формування на цій основі важливих елементів територіальної структури має бути спрямоване на ефективне управління транспортно-господарською діяльністю при переході від ринку виробництва товарів до ринку споживання товарів і послуг.

Нині дослідження територіальної структури господарської діяльності та розселення населення набуває нового змісту. Науково обґрунтована територіальна організація суспільства і раціональна територіальна структура господарства на основі збалансованості розвитку регіонів — важливий індикатор ефективності управління країною, узгодження взаємовідносин між центром і периферією, забезпечення національної безпеки держави, підвищення рівня життєдіяльності населення. Територіальна структура характеризує геоекономічний потенціал країни у глобалізаційному просторі. її елементи є істотним підґрунтям при визначенні інвестиційної привабливості країни та її регіонів, впровадженні інновацій.

Територіальна структура господарської діяльності й систем розселення зазнала великих змін з переходом до ринкової системи господарювання. Істотна трансформація відбулася в усіх основних видах господарської діяльності, що значно вплинуло на зайнятість населення, його демосоціальний стан. Стрімке зниження державної форми власності, розвиток орендних відносин, вільного підприємництва зумовили формування нових виробничих структур, перерозподіл у сфері зайнятості, зміни у розміщенні об’єктів господарської діяльності, пожвавлення міграційних процесів [1, c. 108-109].

Відбувається нове позиціювання геополітичного чинника розвитку країни, що виявилося у посиленні відкритості економіки, її інтеграції у світогосподарські структури, впливі глобалізації на суспільний розвиток, створенні транснаціональних формувань і включення України в ці процеси [3]. Зміни в пріоритетах господарської діяльності, розвиток міжнародних економічних зв’язків на тлі економічної нестабільності в державі спричинили активізацію міграційного руху населення як внутрішнього, так і зовнішнього, переважно з мотивів працевлаштування, підвищення рівня та якості життя. Все це істотно вплинуло на формування територіальної структури господарства та розселення населення, особливо в регіонах масових міграційних потоків. Через спад виробництва в багатьох галузях промисловості, посилення безробіття погіршилася соціально-економічна ситуація у малих містах і селищах міського типу. Значно зменшилася їх роль у територіальному поділі праці країни. Кризовий стан у всіх галузях сільського господарства, відсутність його підтримки державою призвели до занепаду таких елементів територіальної структури АПК, як спеціалізовані зони, райони. Це стосується передусім бурякоцукрового виробництва, вирощування та промислової переробки плодів, продукції тваринництва, льону тощо. Сільська місцевість дедалі більше стала перетворюватися на депресивні регіони.

Витратний характер економіки в перехідний період ринкових перетворень, недостатнє науково-технічне забезпечення виробництва, низька конкурентоспроможність продукції спричинили спад і згортання багатьох галузей економіки, особливо машинобудування, легкої промисловості, АПК. Це позначилося на розвитку системи поселень, зокрема малих і середніх міст, зниженні зайнятості населення. Посилилися територіальні диспропорції в розвитку регіонів.

Особливо важливою проблемою у контексті формування територіальної структури господарства та розселення населення є кризовий стан сільської місцевості. Низька ефективність сільськогосподарської праці, відсутність у переважній більшості випадків підтримки з боку держави, нееквівалентність оплати праці виробників сільськогосподарської продукції і численних посередників, що займаються реалізацією цієї продукції, її промисловою переробкою, зумовили значне зниження мотивації до сільськогосподарської праці, безробіття на селі і в результаті — нову хвилю міграцій з села до міста, а також за рубіж [13, c.167-168].

Підвищення ефективності господарської діяльності нерозривно пов’язано з конкурентоспроможністю виробництва, визначенням пріоритетних напрямів спеціалізації економіки, включаючи галузі експортної орієнтації. В таких умовах неминуче посилюватиметься диференціація господарської діяльності, зосередження виробництва і розвиток інфраструктури в тих регіонах, де найсприятливіші умови для розвитку експортоорієнтованих галузей. Це стосується насамперед видобувної промисловості, виробництва зерна, а також виробництв, пов’язаних з високими технологіями (космічна техніка, авіа- та суднобудування, хімія).

Перетворення окремих галузей сільського господарствах (зокрема, виробництво зерна, ріпаку, льону, соняшнику, а також продукції тваринництва) на конкурентоспроможні виробництва експортної орієнтації може сприяти зменшенню відтоку сільського населення, активізації розвитку малих та середніх міст, що є центрами розміщення переробної промисловості, відродження таких важливих елементів територіальної структури, як спеціалізовані агропромислові райони, зони.

Слід зазначити, що зміни в господарській діяльності та територіальній структурі виробництва й розселення населення відбуватимуться в умовах посилення конкуренції, створення вигідніших умов виробництва і реалізації продукції, дотримання світових вимог і стандартів, лібералізації зовнішньої торгівлі, обмеження рівня державної підтримки безпосередньо виробників. Це позначиться на формуванні територіальної структури виробництва і розселення населення. За такої ситуації важливого значення набуває посилення ролі регіонального планування, виконання Генеральної схеми планування території України». Створення системи стратегічного планування регіонального розвитку — це одна з ефективних форм втручання держави у господарську діяльність і територіальну організацію виробництва та розселення населення. Зокрема, важливими підрозділами Генеральної схеми планування території України є «Визначення територій за видами й режимами переважного використання», «Опорний каркас території», «Напрями вдосконалення систем розселення та сталого розвитку населених пунктів», «Напрями та режим сталого розвитку міст», в яких обґрунтовуються пропозиції щодо удосконалення планувальної організації території.

Головною метою дослідження територіальної структури господарства і розселення населення в умовах ринкової економіки, а також розроблення системи стратегічного планування території країни та її регіонального розвитку є створення сприятливих умов життєдіяльності населення в усіх її проявах у кожному регіоні країни, у кожній конкретній місцевості, забезпечення дотримання певних стандартів якості життя населення з урахуванням інтеграції України у світове співтовариство. Це має бути втіленням науково обґрунтованої територіальної організації виробництва і розселення населення, ефективного і доцільного, зокрема з суспільно-географічних позицій, економічного каркасу і водночас раціональної регіональної політики держави [8, c. 127-128].

3. Принципи організації систем розселення різних таксономічних рангів

Децентралізовані системи розселення формуються у тих випадках, коли функції ядра системи перерозподіляються між поселеннями внаслідок того, що у периферійних селах розміщуються певні об’єкти виробничої і соціальної сфер (підприємство з переробки сільськогосподарської сировини чи виробництва будматеріалів, об’єкти торгівлі, школа, фельдшерсько-акушерський пункт, залізнична станція тощо). У такому випадку розселенські зв’язки спрямовані не тільки до центру системи, але й у зворотному напрямі, вони також можуть встановлюватись між селами, які не є центральними у системі розселення, це переважно зв’язки з обслуговування населення.

У сучасних умовах трансформації функцій поселень і зв’язків можуть виникати біполярні системи розселення. Це буває у тому випадку, коли між двома сусідніми поселеннями — центрами сільрад, ще збереглися традиційні зв’язки (переважно з обслуговування населення).

Внаслідок формування нових низових ланок адміністративно-територіального устрою — територіальних громад — значно зміниться структура первинних систем, їх межі, види і напрями розселенських зв’язків. У аграрних регіонах країни територіальні громади будуть формуватися із декількох первинних систем розселення, що складаються переважно із сільських поселень. Вони, згідно із Проектом Закону України «Про територіальний устрій України», будуть територіальною основою для створення і діяльності органів місцевого самоврядування громади та надання населенню громади визначеного рівня адміністративних, соціальних та культурних послуг [1, с.109]. У сучасних умовах необхідне наукове обґрунтування меж територіальних громад, їх складу. Крім системних положень, для цього, на нашу думку, дуже добре підійде застосування кластерного підходу. Останній все частіше використовується українськими вченими, передусім економістами і суспільно-географами (М. Мальська, І. Ранця, Л. Руденко, С. Соколенко, І. Смаль, О. Шаблій, Л. Шевчук) у процесі дослідження економіки, і у першу чергу, промисловості та туризму. Ми ж пропонуємо його застосувати у процесі виділення територіальних громад. Наші міркування зводяться до того, що нові умови функціонування систем розселення накладуть відбиток на формування розселенських зв’язків, зокрема внаслідок реалізації принципів децентралізації і субсидіарності, які передбачають утворення самостійних одиниць як носіїв місцевого самоврядування, у громадах посиляться горизонтальні зв’язки і дещо ослабнуть вертикальні (ієрархічні) зв’язки. А це є ознакою мережевої структури нового утворення, на відміну від ієрархічної існуючих систем.

Майбутні системи розселення (територіальні громади) внаслідок перерозподілу повноважень з районного на місцевий рівень, а також перерозподілу функцій між поселеннями у системі, матимуть іншу територіальну організацію, ніж сучасні. Нова мережева форма розселення буде своєрідним кластером. Виходячи з розуміння кластера як мережі об’єктів, а стосовно економіки — «розміщених у географічному сусідстві груп підприємств і пов’язаних з ними інституцій, що займаються спільною діяльністю та поєднані подібністю та взаємодоповнюваністю, можемо вважати, що система розселення може стати своєрідним кластером при умові розвитку зв’язків між поселеннями. Внутрішня організація систем розселення, які функціонують за ієрархічним та мереженим принципами, представлена на рис. 3.1.

Трансформація систем розселення у кластери має багато переваг, зокрема, здатність забезпечувати на певній території комплексний і соціально-економічний розвиток, забезпечувати соціальну комфортність населення через однаковий рівень і якість життя населення у всіх поселеннях територіальної громади, зменшити диспропорції між розвитком центральних і периферійних поселень громади [19, c. 38-39].

Сприятиме перетворенню систем розселення у своєрідні кластери і впровадження кластерної моделі економічного розвитку — такого поєднання підприємницьких структур, які тісно співпрацюють з іншими установами та органами самоврядування на певній території з метою організації конкурентоздатної та інвестиційно привабливої економіки, що забезпечує високий рівень та якість життя населення. Кластерна модель розселення в умовах інноваційно-орієнтованої економіки забезпечить однакові стандарти життєдіяльності людей у ієрархічно різних територіальних утвореннях.

Щоб досягнути оптимальної моделі розселення, необхідно створити виробничі кластери, які будуть дієвими організаційними формами життєдіяльності населення, що зможуть забезпечити конкурентоздатність території. Навколо них формуватиметься система транспорту і зв’язку, сфера послуг, які поступово набудуть рис логістичних структур.

Використання кластерної моделі як засобу економічних стосунків може стати основою формування кластер них форм розселення внаслідок посилення виробничих зв’язків, обміну інформацією, налагодженню тісних контактів з органами влади. Спільна праця людей над зміцненням місцевої економіки, залученням ресурсів території у виробництво, розвитком інфраструктури та ін. — це переваги кластерної організації життєдіяльності населення певної території, підвищення її ролі у територіальному поділі праці.

Удосконалення територіальної організації суспільства у період розбудови української держави пов’язане із здійсненням адміністративно-територіальної реформи. Внаслідок формування нових одиниць адміністративно-територіального устрою у країні відбудеться трансформація систем розселення різних таксономічних рангів (зміна меж систем та функцій центрів). Нова територіальна організація обласних систем розселення має будуватися згідно з принципами децентралізації, взаємної субординованості підсистем у системах, повторюваності функцій центрів, що базуються на закономірностях розселення, які діють у постіндустріальному суспільстві (самовідповідність форм територіальної організації розселення формам територіальної організації виробництва, оптимальне поєднання дисперсного і концентрованого розселення, подолання істотних відмінностей між сільськими і міськими формами розселення тощо).

Найбільші зміни передбачаються у низових — первинних і кущових системах розселення. Первинні системи внаслідок формування територіальних громад матимуть значно більшу територію, вони охоплюватимуть у подільських областях по 8-10 сільських поселень. Вони повинні формуватися як кластери, в межах яких забезпечуватиметься комплексний соціально-економічний розвиток на основі ефективного використання місцевих ресурсів.

При цьому повинні зберігатися принципи територіальності (нова система має охоплювати територію сільрад, не порушуючи їхньої цілісності) та центральності (формування центрів систем повинно наближатись до т. зв. геометричних центрів території, або мати найкращу транспортну доступність до всіх решти поселень системи [19, c. 41-43].

4. Перспектива розвитку систем розселення в Україні

У процесі територіальної диференціації та інтеграції розселення в Україні об’єктивно формується мережа зон, районів та підрайонів розселення, яку слід враховувати при розробці та реалізації регіональної політики розселення.

Останніми роками на розвитку системи розселення позначилася відсутність науково обґрунтованих підходів до комплексного розв’язання проблем розпитку її розміщення продуктивних сил. збалансованості територіальних структур виробництва й розселення тощо. Кризові явища у народному господарстві негативно позначилися на економічних зв’язках між населеними пунктами, що затримало формування взаємопов’язаних систем розселення.

У перспективі на розвиток цих систем впливатимуть такі глобальні чинники, як економічний суверенітет та незалежність України, перехід до ринкових відносин, які сприятимуть активізації економічної діяльності. розширенню її зовнішніх і внутрішніх зв’язків, формуванню якісно нових територіальних структур виробництва, розв’язанню соціальних та екологічних проблем.

Велика роль у територіальній організації України належить містам. Нині в Україні 445 міст. Згідно з класифікацією міст за кількістю населення виділяють п’ять їх категорій: малі (з чисельністю жителів до 50 тис. чоловік), середні (вія 50 до 100 тис.), великі (віл 100 до 250 тис.), дуже великі (від 250 тис. до 1 млн) і найбільші — міста-мільйонери (понад 1 млн чоловік).

На терені країни в системі сільського населення і розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чернігівській, Сумській, Полтавській, Житомирській, Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській, Дніпропетровській областях. Інакше кажучи, це зони, де смертність перевищує народжуваність, спостерігається природний регрес населення. Справді, починаючи з 1979 p., у сільській місцевості України кількість померлих перевищує кількість народжених. За 1979-2005 pp. чисельність сільського населення зменшилася на 2,8 млн. чол., або на 14,5 %. Все це свідчить про несприятливу демографічну ситуацію.

Барометром депопуляції, регресу на селі стала вся система сільського розселення. Приблизно половина малих сіл країни знелюднена. Деякі «теоретики» вважали це прогресивним явищем, оскільки так нібито ліквідували так звані неперспективні села, а все сільське населення концентрувалося у великих «опорних» поселеннях, прообразах універсальних, передових, «комуністичних» сіл. До чого це призвело? Передусім до абсолютної відсталості села, нестачі сучасного житла, комунальних послуг, мережі шкіл, медичних і культурних закладів. [21, c. 137-138]

Внаслідок цього виникла незворотна міграція у міста. В 1979- 2005 pp. щорічно мігрувало з села до міста майже 180 тис. чол. Відповідно за цей самий період зменшилася кількість сільських поселень — на 900 сіл, або на 3 % загальної кількості їх. Водночас знизилася середня людність сільських поселень — з 645 осіб у 1977 р. до 580 — у 2005 р.

Сільське розселення на сучасному етапі деградує (знелюднюється село). Слід зазначити і те, що в селах залишаються на постійне помешкання, як правило, люди старшого віку (28 %).

Сільське розселення України своєрідне у тій чи іншій місцевості. Це й зрозуміло, оскільки села перебувають у різних соціально-економічних та географічних умовах. Взагалі в Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповіший регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни — 38 %) — Східноукраїнський. У ньому низька щільність сільського населення — 21 чол./км2 і невелика людність сільських поселень — у середньому 423 особи. Він займає значну територію на Лівобережній Україні, аж до Автономної Республіки Крим і заходить на Правобережну в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні — до Одеської і Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення, проте в цілому це регіон дрібного розселення, який потребує активних державних заходів щодо відтворення сільського розселення, збільшення чисельності сільського населення.

Другий за площею — Подільський регіон сільського розселення, що розміщується на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області), має середні показники розселення (густота сільського населення — 34 чол./км2 і людність сільських поселень в середньому 620 чол.). Села розміщуються в лісостеповій частині України уздовж численних річок і шосейних шляхів.

З Поділлям пов’язані ще два класи сільського розселення; Східноподільський та Західноподільський. Перший розміщений на сході Поділля і на Придніпровській височині. Тут вища густота сільського розселення (понад 41 чол./км2 і більше), людніші села (в середньому 869 чол.). Другий — Західноподільський, розміщений клином від Луцька — Гощі (Рівненська обл.) до Бара (Вінницька обл.). У ньому порівняно висока густота сільського населення (понад 48 чол./км2) і середні за чисельністю населення села (до 600 чол.).

Усі 26 класів сільського розселення можна об’єднати у такі групи:

Типовоукраїнська (Південно-Східний, Східноукраїнський, Центральноукраїнський, Подільський, Східноподільський) з невеликою або середньою густотою сільського населення (до 48 чол./км2) і невеликою або середньою людністю сільських поселень (420-870 чол.). Площа цих регіонів — майже 63 % території України.

Прикарпатська (Південно-Західноподільський, Стрийсько-Самбірський, Пустомитівський, Косівський) з високою густотою сільського населення (60 — 90 чол./км2), високою людністю сільських поселень (до 1000 чол.). Площа цих регіонів — всього 5,4 % території України.

Середньосільська (Дисперсний (Розсіяний), Кілійський, Черкаський, Надвірнянський, Бориспільський) з великою або середньою людністю сільських поселень (у середньому 1100-1240 чол.). Частка території України, зайнятої цими класами сільського розселення, становить 6,6 %.

Буковинсько-Закарпатська (Кіцманський, Іршавський, Хустський, Коломийський, Івано-Франківський, Новоселицький) становлять всього 4,1 % території і мають велику густоту сільського населення (70-112 чол./км2) та велику людність сільських поселень (1100-1900 чол.).

Великосільська (Ренійський, Кам’яно-Дніпровський, Белградський, Ізмаїльський) з порівняно невеликою середньою густотою сільського населення (20-45 чол./км2), але великими за чисельністю сільськими поселеннями (2000-2900 чол.) [14, c. 39-40].

Природно, що в кожній з цих груп сільського розселення має проводитися своєрідна державна політика щодо демографічної та розселенської ситуації, а тому кожній області, кожному регіону необхідна програма розвитку народонаселення на найближчі 10- 15 років з урахуванням сучасних тенденцій і процесів.

Розглянемо сільське розселення на прикладі Тернопільської області. Якщо не вжити раціональних заходів щодо відродження села, деструктивний процес занепаду може призвести до кризової ситуації, з якої вийти надзвичайно важко. Воно і так змінилося чисельно і якісно. У 1970 р. сільське населення становило 884,8 тис. чол., а в 1994 р. воно вже зменшилося на 214,0 тис. (на 24,0 %). Ще швидше цей процес відбувається в Монастириському, Зборівському і Теребовлянському районах. Якщо такими темпами зростатиме відплив сільського населення й надалі, то його чисельність у 2000 р. знизиться ще на 12 % і становитиме 600 тис. чол.

Викликає занепокоєння статевовікова структура населення села. Річ у тім, що в сільській місцевості області проживає понад 30 % пенсіонерів. Якщо порівняти кількість пенсіонерів з кількістю тільки працездатного населення, то частка пенсіонерів становить 61 %. В області є села, де в основному проживають пенсіонери (від 80 до 90 %). Це зумовило низький природний приріст населення. Коефіцієнт народжуваності сільського населення становить 11,9 %0, смертність — 17,56, природний приріст — мінус 5,6 %0. Це вказує на процеси депопуляції, оскільки нормальне відтворення населення не може відшкодувати його природних втрат.

Слід додати і неповну зайнятість людей села протягом року; частина їх не працює в селі. Найбільше таких «мігрантів» зосереджено в центральній частині області.

В області налічується 946 сіл, різних за людністю, в тому числі з населенням до 300 чол., що становить 20,3 %. Це дрібні села й присілки, здебільшого сконцентровані на півночі області. Вони найбільш зазнали впливу депопуляції та деградації. Село у період колективізації та інших експериментальних процесів колонізаційної політики занепало, а значна постійна і маятникова міграції спричинили порушення статево-вікової рівноваги, збайдужіння селянина до рідної землі. Сільське населення до того старіє. Село не забезпечене фахівцями вищої кваліфікації, навіть кваліфікованими робітниками (механізаторами, будівельниками).

Не завжди задовольняє сільського жителя соціально-економічна та культурно-духовна інфраструктура. Якщо, наприклад, школами село забезпечене в цілому задовільно, то самі вони часто не відповідають своєму призначенню. Справді, в сільській місцевості області типових шкіл усього 45 % і в них навчається 60 % дітей. Решта дітей навчається в пристосованих приміщеннях, а часто взагалі у старих та аварійних. Нині в 71 селі області немає шкіл, хоч у багатьох з них близько ста і більше дітей шкільного віку. Таке саме становище з дошкільними закладами у сільській місцевості. Рівень забезпечення ними становить 65 %, крім того, в області є 120 сіл, в яких мешкають не менш як 25 дітей дошкільного віку, але в них немає дошкільних закладів. За таких умов значна частина жінок змушена залишати дітей на родичів похилого віку чи батьків, а іноді взагалі без догляду, що нерідко призводить до трагічних випадків.

Село не забезпечене повноцінними закладами охорони здоров’я, тут вдвоє менше лікарняних ліжок, ніж у середньому в Україні. Недостатня і мережа служби побуту (будинків побуту, комплексних приймальних пунктів тощо), що здебільшого розміщена в аварійних будинках. У 12 селах області немає продовольчих крамниць, у 56 селах з населенням понад 500 чол. — непродовольчих. Понад 80 сіл з населенням 1000 чоловік і більше не мають закладів громадського харчування [21,c. 141-142].

В Україні село потребує додаткових можливостей для прискорення будівництва і впровадження в дію низки об’єктів сфери послуг, соціально-економічної інфраструктури, заходів, спрямованих на зменшення відпливу населення, закріплення молоді на селі, оптимізації маятникової міграції до міста, а саме:

• приватизації землі, її роздержавлення і паювання різних колективних організацій та підприємств, здебільшого нерентабельних;
• поліпшення умов сільськогосподарської праці за рахунок досягнень науково-технічного прогресу (комплексів сільськогосподарських машин, трудозберігаючих технологій тощо), істотного зменшення ручної праці;
• розширення в сільськогосподарських районах будівельної індустрії, збільшення послуг для будівництва і ремонту житлових будівель;
• збільшення обсягів будівництва водопровідних і газових мереж тощо.

Необхідно посилити увагу до соціально-культурного та побутового обслуговування населення, особливо децентралізації його у зонах і регіонах, що може позитивно вплинути на поліпшення демографічної ситуації: зменшення міграційних потоків сільського населення, збільшення у центральних великих опорних населених пунктах, де виникне так звана сільська переробна промисловість тощо.

Слід потурбуватися про збереження молодої сім’ї, підвищення міцності і стійкості шлюбу, створення умов для формування великих сімей, поліпшення здоров’я населення і подовження тривалості життя, охорону матері та дитини, зменшення міграційного відпливу сільського населення.

Усі проблеми можуть бути розв’язані певною мірою за умови приватизації землі і зміни виробничих відносин, які сприятимуть тому, що селянин стане господарем свого життя. Тоді і сільське розселення відродиться і зміцніє. За інших умов його спіткає доля Російського Нечорнозем’я, де сільське розселення знищила соціалістична система господарювання [6, c. 98-99].

Отже, можна зробити такі висновки:

сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику і диференціацію сіл на перспективні й неперспективні, геноцид і депортації;

важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, депопуляції, старіння населення і від’ємного сальдо в природному прирості.

Сільське розселення може якісно відродитися лише на основі докорінної зміни виробничих відносин на селі і приватизації землі.

Висновки

Протягом XX ст. на території України відбулись докорінні зміни у розміщенні міського й сільського населення. У дореволюційний час у сільській місцевості України проживало понад 80% населення. Соціальні зміни, індустріалізація, освоєння родовищ корисних копалин, створення великих наукових центрів, важкі умови життя на селі зумовили інтенсивні процесії урбанізації, тобто розвиток міст і відповідно зростання міського населення. Закономірності сучасної географії сільського населення базуються на особливостях сільського розселення в Україні, що історично склалися під впливом економічних, природно-географічних, соціально-політичних чинників. Сільське населення по території країни розміщене нерівномірно. Найгустіше воно у лісостепових частинах Львівської, Тернопільської, Чернівецької. Хмельницької. Вінницької областей (60—70 чоловік на 1 км²). Значна густота сільського населення (50—60 чоловік на 1 км») характерна і для інших лісостепових областей Правобережжя. Дещо меншу густоту (близько 40 чоловік на 1 км²) мають лісостепові області Лівобережжя. У цілому в лісостеповій зоні проживає більш як половина сільського населення України. В останню чверть століття управління і формування систем розселення мало істотні недоліки. Це призвело до диспропорції у мережі міських і сільських поселень, зумовленої концентрацією населення у великих і найбільших містах, просторовою нерівномірністю розміщення опорних центрів регіонального значення, недостатністю розвитку районоорганізуючих функцій у ряді опорних центрів обласного і міжрайонного рівнів, значним скороченням людності сільських поселень, наявністю розриву в рівнях забезпеченості житлом, невпорядкованим розвитком міських агломерацій. відсутністю комплексності у забудові міст, порушенням пропорцій у розвитку окремих елементів їх соціальної інфраструктури.

Список літературних джерел

1. Джаман В.О. Вплив природно-ресурсного потенціалу території на розселення в Західному регіоні України // Наук, вісник Чернів. ун-ту: 36. наук, праць. Вип. 138: Географія. — Чернівці: ЧНУ, 2002. — С.108-116.
2. Джаман В.О. До проблеми оцінювання впливу природно-ресурсних можливостей території на регіональні особливості розселення // Економічна та соціальна географія: Наук. зб. — К.: ВГЛ Обрії, 2001. — Вип. 51. — С.46-52.
3. Джаман В.О. Природно-ресурсні можливості як чинник розселенської ємності території //Український географічний журнал. — 2006. — № 4. — C. 51 — 55
4. Джаман В.О. Регіональне розселення як функція природно-ресурсних можливостей території // Регіональні екологічні проблеми: 36. наук, праць. — К.: ВГЛ Обрії, 2002. — С.87-89.
5. Доценко А. Районування розселення як проблема удосконалення його територіальної організації //Український географічний журнал. — 2001. — № 1. — C. 16-21
6. Доценко А. Розвиток хутірського розселення в Україні/ А.Доценко //Економіка АПК. — 2001. — № 3. — C. 93-99
7. Доценко А.І. Регіональне розселення: проблеми та перспективи. — К.: Наук, думка, 1994. — 195 с.
8. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність/ Олег Беренштейн, Наталія Зіневич, Володимир Зінич та ін.; За ред. Всеволода Наулка,. — К.: Гол. спец. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001. — 423 с.
9. Ємець Т. Розселення українців у ХХ ст./ Т.Ємець //Сучасність. — 2001. — № 9 . — C. 76-81
10. Заставний Ф. Географія України: У 2 кн.: Навч. посібник для студ. вуз./ Федір Заставний,. — Львів: Світ, 1994. — 472 с.
11. Конторович И. Рациональное использование территории городов: науково-популярна література/ И. Я. Конторович, А. Б. Ривкин. — М.: Стройиздат, 1986. — 171 с.
12. Крисанов Д. Сельское расселение: социально-экономический аспект: громадсько-політична література/ Дмитрий Крисанов,; АН УССР, Ин-т экономики. — К.: Наук. думка, 1988. — 140 с.
13. Муравка П. П. Ефективність використання трудових ресурсів у системі локального розселення регіону //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 7. — C. 167 — 172.
14. Нагірна В. П. Територіальна структура господарства і розселення населення: ретроспектива і сучасні реалії/ В. П. Нагірна //Український географічний журнал. — 2009. — № 1. — C. 36 — 41.
15. Населення України, 2008 рік: Демографічний щорічник. — К.: Держкомстат України, 2009. — С.13.
16. Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник для викладачів економічних і географічних факультетів вузів, наукових працівників, аспірантів /М.М. Паламарчук, О. М. Паламарчук — К.: Знання, 2005. — 416 с.
17. Расселение: вопросы теории и развития: (На прим. УССР)/ [Г. С. Фтомов, А. И. Кочерга; Отв. ред. Ф. Д. Заставный]; АН УССР, Совет по изуч. производит. сил УССР. — К.: Наук. думка, 1985. — 263 с.
18. Руденко В.П. Географія природно-ресурсного потенціалу України. — Львів: Світ, 1993. — 240 с.
19. Системні зміни у господарстві України та їх вплив на територіальну структуру виробництва і розселення населення //Український географічний журнал. — 2008. — № 3. — C. 38 — 44.
20. Тимохин В. Территориальный рост и планировочное развитие города/ В. А. Тимохин. — К.: Будивэльнык, 1989. — 101 с.
21. Шкурка М.С. Розвиток українського села: історичні аспекти та сучасні проблеми //Економіка АПК. — 2007. — № 9. — С.136-143.

Додатки

Додаток 1. Схема районування розселення України

Додаток 2. Кількісна характеристика зон та районів розселення в Україні (станом на 1 січня 2007 p.)

Зони та райони розселення	Щільність населення, осіб на 1 км2		Питома вага міського населення, %	Щіль- ність поселен- ської мережі, од. на 1000 км2	Число сільських поселень на одне міське	Середня людність одного поселення, осіб		Частка смт в міському населенні, %	Питома вага малих міст в мережі міст, %	Питома вага великих міст в міському населен­ні, %	Питома вага малих сіл в сільській поселен- ській мережі. %	Питома вага великих сіл в чисельності сільського населення, %	Середня відстань між поселен- нями, км
	всього	сільсь- кого				міського	сільського
Північно-Східна зона	72	22	69	55	31	29161	423	14	75	59	63	45	47
в т.ч. райони
Західно-Поліський	56	28	50	53	34	18648	528	18	81	41	58	42	4,3
Східно-Поліський	79	21	73	49	28	33941	444	11	72	65	63	52	4,4
Північно-Східний	71	21	70	62	34	28417	353	14	74	56	64	43	4,0
Центрально- Західна зона	82	40	51	59	26	19451	704	13	86	51	52	60	4,3
в т.ч. райони
Центрально- Український	58	24	58	42	27	21926	598	10	78	65	55	59	4,7
Подільський	73	37	49	66	33	18231	580	17	89	45	56	48	4,3
Карпатський	113	57	50	67	22	19298	892	13	87	44	47	68	3,9
Південно-Східна зона	92	20	78	39	13	26110	566	12	68	63	65	58	5,1
в т.ч. райони
Південно-Східний	127	16	89	42	6	20510	442	13	67	56	68	47	4,8
Придніпровський	97	18	81	42	22	44150	457	8	62	75	73	54	4,9
Причорноморський	58	20	65	33	23	27902	655	12	78	63	60	64	5,5
Кримський	93	ЗО	68	50	13	22590	826	17	67	56	55	66	5,0