Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Сучасні проблеми національної конкурентоспроможності в Україні

Вступ

Актуальність теми. Ринкова розбудова економіки України нерозривно пов’язана зі складними та суперечливими процесами: по-перше, це перетворення підсистеми єдиного в минулому народногосподарського комплексу СРСР у цілісний господарський організм незалежної держави; по-друге, її реінтеграції у глобальну світогосподарську систему. При цьому стратегічною метою реформаторських заходів є трансформація соціально-орієнтованої, конкурентоспроможної національної економіки, яка характеризується ринковим динамізмом, сучасним технологічним та організаційно-управлінським рівнем, структурною збалансованістю та високим добробутом народу.

Економіка будь-якої країни на сучасному етапі не може обійтися без виходу на світові ринки. Розширення рамок такого виходу за допомогою збільшення обсягів і асортименту продукції національних товаровиробників забезпечує нарощування потужності держави і сприяє зміцненню її конкурентоспроможності на світових ринках.

Проблеми розвитку національної економіки знаходять своє відображення в багатьох наукових публікаціях. Це пов’язано зі стратегією держави, орієнтованої на інноваційний розвиток за умов інтеграції до ЄС.

Сучасне розуміння конкурентоспроможності національної економіки неможливе без вирішення цілого ряду методологічних проблем, пов’язаних, по-перше, із з’ясуванням самої суті конкуренції, по-друге, створенням чіткої, структурованої системи показників для її аналізу і, по-третє, з’ясуванням можливості їх використання з метою отримання моделі, придатної для комплексної оцінки конкурентоспроможності і прогнозування її динаміки.

Динаміка показників конкурентоспроможності національної економіки формується під впливом валютного курсу, який є важливим регулятором зовнішньоекономічних відносин і впливовим важелем у розвитку економіки, особливо української, у звязку із довготривалою загальною кризою і незавершеністю формування ринкової інфраструктури. Тому прогнозування конкурентоспроможності національної економіки неможливе без урахування впливу рівня і динаміки валютного курсу на цей процес.

Тематиці забезпечення конкурентоспроможності національної економіки приділено багато уваги як в роботах вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Серед зарубіжних вчених, які зробили внесок у дослідження багатьох аспектів формування та забезпечення високого рівня конкурентоспроможності, потрібно відзначити М. Портера, Дж. Сакса, Р. Солоу, Л. Ерхарда, М. Фрідмена, Дж. М. Кейнса, А. Маршалла, Ф. Хайека та багатьох інших. Питання соціально-економічного розвитку розглядаються також у роботах вітчизняних вчених Я. Базилюк, Б. Буркінського, О. Власюка, А. Гальчинського, О.         Грішнової, Б. Кваснюка, Е. Лібанової, А. Мельник, В. Онищенка, Ю. Пахомова, Ю. Полунєєва, С. Пирожкова, А. Сухорукова, А. Філіпенка та інших.

Фундаментальні дослідження, присвячені вивченню цих питань, знайшли своє відображення в працях В. Гейця, С. Єрохіна, Я. Жаліла, Л. Федулової та інших.

Не дивлячись на велике розмаїття досліджених наукових проблем, присвячених структурному розвитку національної економіки, багато моментів і на цей час залишилися маловивченими та невирішеними навіть у теоретичному аспекті. Так, потребують більш глибшої розробки питання визначення детермінант системного розвитку національної економіки за умов інтеграції та глобалізації.

Метою дослідження є наукове обґрунтування та розробка теоретико-методологічних питань розвитку конкурентоспроможності національної економіки під впливом інтеграційного курсу країни.

Для досягнення цієї мети поставлені і вирішені наступні задачі:

  • дослідити теоретичну суть конкурентоспроможності національної економіки і визначити методологічні підходи у вивченні системи її чинників і показників;
  • проаналізувати динаміку конкурентоспроможності економіки України;
  • розробити пропозиції щодо подальшого підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Об’єктом дослідження є економіка України.

Предметом дослідження є конкурентоспроможність національної економіки та механізм регулюючого впливу на неї валютного курсу, а також прогнозування її динаміки.

Структура та обсяг дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Робота викладена на 42 сторінках тексту. Список використаних джерел містить 20 найменувань і розміщений на 2 сторінках.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи конкурентоспроможності національної економіки

1.1. Конкурентоспроможність національної економіки: сутність та основні проблеми

Конкурентоспроможність національної економіки як одна з базових економічних категорій є предметом численних фахових та публічних дискусій, часто фігурує в науковій та публіцистичній літературі як характеристика спроможності країни виживати та розвиватися в «агресивному середовищі» світової економіки. Формування конкурентоспроможної економіки постійно згадується серед пріоритетних завдань соціально-економічної політики держави, неодноразово закріплених Посланнями Президента України, програмами урядів, іншими документами високого рівня. Утвердження України як конкурентоспроможної високотехнологічної держави визначено Стратегією економічного і соціального розвитку України (2004-2015 рр.) «Шляхом європейської інтеграції» базовим принципом стратегічного курсу.

Між тим, попри широку вживаність цього поняття, в наукових дослідженнях досі немає єдиного усталеного визначення конкурентоспроможності національної економіки. Українські та зарубіжні автори роблять акценти на різних складових цієї багатовимірної категорії, висуваючи їх як основні критеріальні ознаки. Відтак спектр визначень коливається від суто технологічних, що випливають з розширеного трактування конкурентоспроможності фірми, до розгорнутих суспільно-економічних, які розглядають конкурентоспроможність як узагальнений показник стійкості суспільно-економічної системи країни.

Категоріальні розбіжності призводять до розмивання цільових пріоритетів політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки. У західній економічній літературі поширене «універсальне» трактування конкурентоспроможності як здатності країни чи фірми розробляти та виготовляти товари і послуги або вищої якості, або ж за цінами, значно нижчими порівняно з конкурентами. У розгорнутішому вигляді такий підхід представлено в дослідженнях Світового економічного форуму.

На думку експертів цієї організації, конкурентоспроможність визначається реальною та потенційною можливостями фірм в існуючих для них умовах проектувати, виготовляти та збувати товари, які за ціновими і якісними характеристиками більш привабливі для споживачів, ніж товари конкурентів.

Логічним розвитком такого підходу є трактування конкурентоспроможності національної економіки як характеристики положення її товаровиробників на світовому ринку. Зокрема, український дослідник Б. Губський розглядає конкурентоспроможність як обумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни на внутрішньому та зовнішньому ринках, здатність суб’єктів конкурентної боротьби протистояти міжнародній конкуренції на внутрішньому ринку та ринках інших країн.

Між тим зміна суб’єкта конкурентоспроможності з конкретної фірми на національну економіку обумовлює й зміну низкою авторів розуміння об’єкта конкурентоспроможності та відповідної основної критеріальної ознаки.

Так, у ширшому розумінні конкурентоспроможність сприймається як здатність господарства забезпечувати збалансованість своїх зовнішніх пропорцій та уникати тих обмежень, що зумовлюються зовнішньоекономічною сферою, і як здатність країни самовідтворювати поліпшення своїх світогосподарських зв’язків. Важливим у даному контексті є усвідомлення другорядності конкретного предметного наповнення процесу конкуренції. Предметом конкуренції, відтак, є не безпосередньо продукт, а життєздатність господарства. Це найкраще відповідає суті поняття конкурентоспроможності на рівні національної економіки. Конкурентоспроможність у реалізації конкретних видів продукції на одному з сегментів світового ринку не може розглядатися як ознака конкурентоспроможності національної економіки і навпаки: втрата окремих ринків не повинна сприйматися як втрата національною економікою рівня її конкурентоспроможності.

Думку про те, що на рівні національної економіки об’єктом конкурентоспроможності є вже не безпосередньо товар, а умови суспільного виробництва, обстоює визнаний у світі економіст Дж. Сакс, який розглядає конкурентоспроможність як передумову та інструмент сталого економічного розвитку країни. На його думку, конкурентоспроможність національної економіки визначається наявністю в країні здорового ринку, чинників виробництва та інших характеристик, які формують потенціал для досягнення стабільного економічного зростання. Здорова економіка має бути підкріплена зростанням ділової активності, керована законом та стабільно працюючими ринками. Подібну позицію обстоюють науковці Інституту розвитку менеджменту, розглядаючи конкурентоспроможність як наявність середовища, яке має найефективнішу структуру, інституції та політику, що забезпечує нації необхідні можливості для конкуренції.

За таких умов логічним видається висновок про те, що основним предметом конкуренції в масштабах національної економіки є, зважаючи на один з фундаментальних законів ринкової економіки — закон рідкісності ресурсів, саме доступ до використання обмежених ресурсів. Відтак автори вітчизняної Економічної енциклопедії визначають конкурентоспроможність країни як «здатність економіки однієї держави конкурувати з економіками інших держав за рівнем ефективного використання національних ресурсів, підвищення продуктивності народного господарства й забезпечення на цій основі високого та постійно зростаючого рівня життя населення». Таким чином, говорячи про конкурентоспроможність національної економіки, слід зважати не лише на позиції національних товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках, але й на спроможність національної економіки до виконання її цільових функцій. Принципова важливість наведеного вище визначення полягає у поєднанні цільових функцій суб’єктів господарювання (ефективність використання ресурсів) та держави (добробут населення).

На необхідності забезпечення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки як засобу підвищення добробуту суспільства наголошував один із сучасних провідних дослідників проблем конкурентоспроможності у світі М. Портер, який зазначав, що конкурентоспроможність не є самоціллю. «Головна мета держави, — писав він, — забезпечити власним громадянам достатньо високий та зростаючий рівень життя. Спроможність держави зробити це залежить не від якогось аморфного терміна «конкурентоспроможність», а від того, наскільки продуктивно використовуються національні ресурси — праця та капітал».

Досягаючи належного рівня продуктивності, фірми мають долати комплекс політичних, економічних, культурних та інших перепон, які виникають на їхньому шляху до отримання кращих позицій на ринку. Це обумовлює багатофакторність категорії конкурентоспроможності. У цьому аспекті принциповим є існування адекватного мотиваційного середовища для досягнення економічними суб’єктами соціально-економічної оптимальності і важелів забезпечення останньої за функціонування механізмів ринкової конкуренції та їх державного регулювання.

Загальновідомо, що конкуренція відіграє вирішальну роль у процесі функціонування ринкової економіки. На думку М. Портера, саме вона є «конкретним механізмом, який примушує підприємців слідувати вказівкам «невидимої руки» . Відтак саме вона має змушувати учасників ринкової економіки, які виходять насамперед із власних інтересів, забезпечувати оптимальну ефективність використання суспільних ресурсів. Під загрозою втрати конкурентних позицій на ринку фірми змушені постійно модернізувати свою конкурентну стратегію, прагнучи випередити конкурентів у задоволенні запитів покупців. Отже, в той час, як переслідування приватних інтересів створює потужну мотивацію для активності учасників господарських процесів, конкуренція спрямовує їхню діяльність в сприятливе для суспільства русло, і в конкурентній боротьбі, врешті-решт, перемагає той, хто повніше задовольняє інтереси споживачів.

Таким чином, конкуренції в ринковій економіці відведено роль механізму своєрідного «суспільного контролю» щодо ефективності використання суб’єктом господарювання «довірених» йому суспільних ресурсів.

1.2. Моделі підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни

Сучасна модель організаційно-економічного механізму управління розвитком економіки України формує міжнародний профіль, який відповідає конкурентоспроможності нашої країни. Перевагою цієї моделі є відкритість національної економіки, що визначаються конкурентним статусом її продукції, у параметрах якої в сучасній Україні, на жаль, не відмічається посилення конкурентних переваг вітчизняних товарів і послуг. Адже, щоб досягнути конкурентної позиції на світовому ринку Україна повинна ефективно і раціонально використовувати природні і трудові ресурси.

Модель національної конкурентоспроможності з урахуванням національних економічній інтересів України є неодмінною передумовою підвищення її рівня. Основою моделі міжнародної конкурентоспроможності повинен стати перехід до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку. В результаті чого найбільш ефективним може бути розвиток двох комплексів  транспортного і групи підприємств високотехнологічного машинобудування, що мають спільні корені й науково-технологічний супровід [7]. Для цього держава повинна створити цілісний механізм державного регулювання, а саме надавати певні субсидії, податкові пільги, пільгові кредити також вона має забезпечити позитивний вплив курсової політики на динаміку зовнішньої торгівлі. Отже така зміна зможе відповідати режиму керованого плаваючого валютного курсу, який широко застосовується у світовій практиці.

Економіка України потребує модернізації виробничого обладнання, особливо подолання його технологічної неоднорідності з допомогою інструментів промислової політики, і тільки тоді вона зможе пристосуватись до ринкових умов, які ставлять перепони у її розвитку. Забезпечуючи позитивний вплив курсової політики на динаміку зовнішньої торгівлі, українська модель кон­курентоспроможності має виходити з того, що в довгостроковому періоді доцільно дотримуватися політики стабільного валютного курсу, а короткочасні відхилення у бік девальвації чи ревальвації можливі як виняток, якщо держава не в змозі підтримати той чи інший сектор економіки іншими засобам и. Отже така зміна зможе відповідати режиму керованого плаваючого валютного курсу, який широко застосовується у світовій практиці.

Перехід від централізованої планової до ринкової економіки в Україні виявився більш складним, ніж очікувалось експертами і політиками. Дані Міжнародного інституту розвитку менеджменту констатують те що Україна опинилась на передостанньому, 56 місці у щорічному рейтингу конкурентоспроможності країн у першій половині 2009 року. Котрий рік поспіль світовим лідером конкурентоздатності залишається економіка США. Також відзначилися Гонконг і Сінгапур – 2 і 3 місця відповідно. Покращили свої позиції порівняно з 2008 роком і скандинавські країни – Данія (5 місце) , Швеція (6 місце) та Фінляндія (9 місце). Рейтинг конкурентоспроможності країн відображає здатність національних систем управління боротись з кризовими явищами і створити сприятливі умови і конкурентоздатне середовище для об’єктів підприємницької діяльності. [8]

З огляду на досвід розвинутих країн, орієнтирами для зрушень у конкурентоспроможності національної економіки є ефективна фінансова політика, яка сприятиме розвитку всієї економіки держави в цілому. Наприклад, в США важливим інструментом захисту інтересів національних виробників є цілеспрямоване формування ринків споживання американської продукції в інших країнах світу. З цією метою на державному рівні функціонують центри стратегічного планування, які вивчають кон’юнктуру світового ринку, виокремлюють сфери стратегічного для країни значення, вивчають сильні та слабкі сторони конкурентів для того, щоб обрати відповідну стратегію оборони або наступу в цілях встановлення домінування американських виробників на окремих ринках.

Щодо сучасного етапу трансформації економіки України то він є мінливим і невизначеним, щодо ринкових умов, у яких функціонують підприємства. Саме це обумовлює пошук нових пріоритетів ефективної діяльності, головне завдання якого полягає у забезпеченні стійкого розвитку та стабільності господарювання в умовах конкуренції на довгострокову перспективу.

Важливим завдання є вибір на правильних засадах системного підходу до управління конкурентоспроможністю, яка охоплює всі види діяльності, пов’язані зі створенням певних конкурентних переваг окремих галузей економіки підприємств, робіт і послуг. Адже саме в умовах відкритої економіки конкурентоспроможність може бути визначена як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку та ринках інших країн.

Важливим є те, що на конкурентоспроможність підприємствами і держави в цілому характеризується впливом двох основних груп елементів — умов внутрішнього і зовнішнього середовища, які діють у взаємозв’язку і взаємозалежності [2]. Внутрішнє середовище дає змогу оцінити як швидко підприємства можуть реагувати на дії конкурентів, залучаючи наявні резерви і використовуючи зовнішні можливості. Наприклад,на внутрішнє середовище негативно впливає саме тонізація економіки, що сприяє відсутності погоджених дій усіх гілок влади при реалізації антикризових заходів: підсилюється політична нестабільність у країні. Рівень тіньової економіки в Україні в першому кварталі 2009 року збільшився в порівнянні з відповідним періодом 2008 року на 7 процентних пунктів — до 36% від офіційної оцінки валового внутрішнього продукту (ВВП). [2] Статистика показує, що тінізація економіки України зростає це в свою чергу сприяє зниженню рівня конкурентоспроможності нашої держави.

Вплив зовнішнього середовища не завжди є помітним відразу і заважає фірмі терміново реагувати на загрози, що з’являються на ринку, і розробляти заходи, здатні не лише врахувати ці загрози, а й уникати їх, отримавши з цієї ситуації нові вигідні можливості.

Теорія конкуренції полягає в тому, що конкурують не країни, а окремі виробники чи продавці продукції. Проте економічний успіх держави, тобто її конкурентоспроможність, безпосередньо визначається наявністю в неї конкурентоспроможних галузей і виробництв. Тому підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників має стати найважливішим пріоритетом соціально-економічної політики України, яка повинна знайти всебічну активну підтримку в діях Верховної Ради України та уряду і вплинути на формування сприятливого нормативно-правового поля конкуренції. Це потребує здійснення активного моніторингу конкурентного середовища з урахуванням особливостей національної економіки та світового ринку, умов виробництва та чинників, які можуть сприяти ефективній конкуренції.

1.3. Визначення можливостей забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в контексті соціально-економічного розвитку

Конкурентоспроможність національної економіки — це, власне, здатність країни в умовах соціально орієнтованої національної економіки забезпечувати високу якість життя нації на основі ефективного використання національних ресурсів та ефективної системи виробництва товарів та послуг, що відповідають установленим міжнародним стандартам.

Україна бере участь у дослідженнях рейтингу міжнародної конкурентоспроможності, які проводить Світовий економічний форум (СЕФ). Порівняно з високорозвинутими країнами, Україна займає низький рейтинг за індексом глобальної конкурентоспроможності (див. рис. 1) і в 2006 році зайняла 78 місце серед 125 країн, що рейтингуються СЕФ, у 2005 році булла на 84 серед 117 країн.

Таблиця 1. Рейтинг глобальної конкурентоспроможності за 2010-2011 рр.

Провідні країни світу здійснюють перехід до інноваційного суспільства, економіки, що ґрунтується на базі знань, високих технологій, розвинутій інфраструктурі, якісних інституціях влади та регуляторного середовища, що характеризується верховенством закону та права. В Україні переважає низькотехнологічна структура промислового виробництва, в якій майже 70 % належить сировинним галузям. У світовому поділі праці Україна має статус сировинного та ресурсного придатку із надзвичайно високою інертністю у використанні чужих інновацій.

Таблиця 2. Індекс розвитку людського потенціалу скоригований на нерівність 2012 р.

Аналізуючи місце України у рейтинговій позиції конкурентоспроможності, Голова ради конкурентоспроможності України Ю. Полунєєв зауважує, що “Україна має надзвичайний за силою та потенціалом “людський капітал”, який може стати надійною основою конкурентоспроможності. Цей капітал необхідно модернізувати, використовувати та примножуввати” [6, с.4].

Необхідно обгрунтувати шляхи вирішення проблеми забезпечення конкурентоспроможності національної економіки з врахуванням соціальних аспектів.

Соціальний розвиток суспільства завжди домінує серед проблем економічного, науково- технічного та інших видів розвитку. Попри все, будь-який напрямок удосконалення людської діяльності насамперед є лише засобом забезпечення соціального поступу суспільства. Можна припустити, що саме тому ООН оцінює розвиток окремих країн за індексом людського розвитку (ІЛР), який містить показники трьох однаково важливих вимірів людського розвитку — тривалість життя (очікувану при народженні), освіта (письменність та середня кількість років навчання) та дохід (паритет купівельної спроможності в доларах США на душу населення) [7, с. 108]. Відповідно до з ІЛР країни світу поділяються на три групи: країни з високим рівнем ІЛР (від 0,8 до 1), країни із середнім ІЛР (від 0,5 до 0,799) і країни з низьким ІЛР (від 0 до 0,499). Україна належить до групи країн із середнім рівнем розвитку (див. табл.).

Індекс людського розвитку заслуговує великої уваги, оскільки за умов євроінтеграційних процесів та трансформації суспільства людські ресурси розглядаються як першочерговий чинник ефективності виробництва, забезпечення конкурентоспроможної національної економіки.

Впродовж 1990-1996 рр. Україна послідовно втрачала у вимірі індексу людського розвитку. З 1997 р. відбувається постійне зростання. За статистичними даними ІЛР у 2005 р. дорівнював 0,766 [9, с. 284]. Однак Україна відстає за всіма компонентами індекса, особливо за ВВП на душу населення в порівнянні з розвинутими країнами.

Таблиця 3. Індекси людського розвитку в розрізі деяких країн світу

Країна 2010 р.
ІЛР Рейтинг
Норвегія 0,963 1
Барбадос 0,878 30
Росія 0,795 62
Україна 0,766 78
Мозамбік 0,379 168
Нігер 0,281 177

Для України, яка є індустріальною державою, практично усі складові ІЛР (тривалість життя, досягнутий рівень освіти, середньодушовий показник ВВП) залежать від рівня розвитку саме галузей промисловості, ефективності        виробництва. Високі прирости ВВП забезпечують

збільшення ресурсів для фінансування людського розвитку, розвитку інфраструктури, покращання екології, вирішення загальнокультурних проблем, отже, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки України. Якість, рівень розвитку промисловості визначають потреби в

освітній підготовці громадян. Високотехнологічні галузі вимагають тривалого навчання, оволодіння наукоємкими технологіями. Промисловість, зокрема, визначає досконалість застосовуваних технологічних процесів, рівень забруднення довкілля, а відтак впливає на якість і тривалість життя. Враховуючи викладені міркування, можна зазначити важливість не тільки самого факту забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, але й відзначити вплив характеру не лише економічного, а й соціального розвитку.

На основі вищевикладеного можна констатувати, що для забезпечення конкурентоспроможності національної економіки основним пріоритетом є соціально-економічний розвиток.

Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки можливо через посилення соціальної орієнтації економіки, а саме:

—         забезпечення якісної освіти: підвищення рівня охоплення освітою; підвищення якості освіти;

—         проведення заходів з охорони довкілля: стабілізація забруднення повітря; розширення мережі заповідників;

—         обмеження поширення СНІДу та туберкульозу: зменшення темпів та рівня розповсюдження хвороб;

—         забезпечення тендерної рівності: скорочення розриву у доходах жінок та чоловіків; забезпечення збалансованого гендерного співвідношення;

—         гарантування національної безпеки та оборони: збільшення видатків на оборону країни; удосконалення структури військового бюджету;

—         подолання бідності: зменшення питомої ваги бідності; установлення порогу індексації на низькому рівні.

Розділ 2. Конкурентоспроможність національної економіки в умовах глобалізації

2.1. Особливості національної конкурентоспроможності

Конкурентоспроможність національної економіки це економічна категорія, що характеризує стан суспільних відносин у державі щодо забезпечення умов стабільного підвищення ефективності національного виробництва, адаптованого до змін світової кон’юнктури та внутрішнього попиту на основі розкриття національних конкурентних переваг та досягнення кращих, ніж у конкурентів, соціально-економічних параметрів . На відміну від вживаних дефініцій, запропоноване визначення акцентує увагу на умовах формування економічного середовища забезпечення конкурентоспроможності та дозволяє трактувати конкурентоспроможність національної економіки як здатність економічної системи забезпечувати соціально-економічну оптимальність за будь-якого впливу внутрішніх та зовнішніх чинників.

Як економічна категорія конкурентоспроможність національної економіки має певні особливості.

По-перше, конкурентоспроможність є атрибутом кожного господарства, яке засноване на поділі праці та товарному обміні і бере участь у світовому поділі праці. Конкурентоспроможність національної економіки виявляється у процесі міжнародних економічних відносин. Прагнення досягти високого рівня конкурентоспроможності є виразом як національних економічних інтересів, так і інтересів окремих фірм, що беруть участь в міжнародних економічних відносинах. А тому процеси наро-щування конкурентоспроможності притаманні кожній економіці, в якій діють закони товарного виробництва.

По-друге, конкурентоспроможність національної економіки як характеристика стану господарської системи має внутрішні витоки: вона народжується і розвивається у внутрішньому середовищі країни у процесі конкурентного змагання між суб’єктами економічних відносин.

По-третє, конкурентоспроможність національної економіки потребує постійного розширення джерел для самодостатнього розвитку суб’єктів господарювання, проте водночас ґрунтується на принципах конкурентних взаємовідносин між ними, які призводять до втрати частини прибутку, що міг би бути джерелом розвитку.

По-четверте, вона визначається умовами економічного розвитку країни та залежить від здатності суб’єктів економічних відносин використовувати ці умови з максимальною ефективністю для себе. Проте конкурентоспроможність національної економіки передбачає передусім високий рівень загального суспільного позитивного ефекту, для досягнення якого ефективність фірм та отримання ними високих прибутків є хоча й необхідною, але не достатньою умовою.

По-п’яте, конкурентоспроможність національної економіки виходить із соціально-економічної оптимальності, досягнутої в суспільстві , за якої позитивні надбання від ефективного використання матеріальних, трудових та організаційних ресурсів балансуються з виконанням соціальних та інших бюджетних програм.

По-шосте, відповідальність за стан конкурентоспроможності національної економіки несе держава. їй належить провідна роль у визначенні змісту та важелів економічної політики, дотриманні зобов’язань перед світовими організаціями та краї- нами-партнерами, а, отже, і у застосуванні коригувальних механізмів, здатних абсорбувати негативні чинники внутрішнього та зовнішнього походження і не допустити погіршення соціально-економічних параметрів розвитку країни.

Конкурентоспроможність національної економіки як економічна категорія тісно пов’язана з категорією «економічна безпека». Зважаючи на те, що остання визначається як здатність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення на визначеному рівні потреб власного населення і держави, протистояння дестабілізувальній дії чинників, що створюють загрозу нормальному розвитку країни, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання, конкурентоспроможність може розглядатися як безпосередній індикатор належного рівня економічної безпеки.

Таблиця 4. Показники багатовимірного індексу бідності  та показники сприйняття індивідуального добробуту

Якщо Концепцією національної безпеки України поняття конкурентоспроможності національної економіки як таке не розглядалося, Закон України «Про основи національної безпеки», прийнятий Верховною Радою України у 2003 році, вже вносить до переліку пріоритетів національних інтересів створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення. Відтак забезпечення умов для сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки є одним з базисних напрямів державної політики забезпечення національної безпеки.

2.2. Україна в міжнародних рейтингах конкурентоспроможності

Міжнародна конкурентоспроможність країни — це здатність держави створювати таке національне бізнес-середовище, в якому вітчизняні виробники розвивають свої конкурентні переваги, займають стійкі позиції на певних сегментах світового ринку, завдяки потужному економічному потенціалу, що забезпечує економічне зростання економіки на інноваційній основі.

Провідною організацією з ранжування країн за рівнем конкурентоспроможності є Всесвітній економічний форум (World Economic Forum).

Індекс глобальної конкурентоспроможності складається з 113 змінних, які об’єднані в 12 контрольних показників національної конкурентоспроможності.

Таблиця 5. Індекс глобальної конкурентоспроможності країн у 2012-2013 роках

Країна Місце у рейтингу Значення індексу
Швейцарія 1 5,72
Сінгапур 2 5,67
Фінляндія 2 5,55
Швеція 4 5,53
Нідерланди 5 5,50
Польща 41 4,46
Російська Федерація 67 4,20
Україна 73 4,14

За даними останнього звіту Всесвітнього економічного форуму про глобальну конкурентоспроможність у 2012-2013 роках Україна серед 144 країн посіла 73-є місце проти 82-го у 2011- 2012 роках. Провідні позиції займають Швейцарія, Сінгапур та Фінляндія; сусідні країни — Російська Федерація та Польща — випереджають Україну за показниками конкурентоспроможності, посідаючи, відповідно 67 і 41-е місця у загальному рейтингу (табл. 2).

Згідно звіту Всесвітнього економічного форуму про глобальну конкурентоспроможність за 2012-   2013 роки Україна піднялася на 9 позицій, продовжуючи демонструвати свої основні конкурентні переваги — освіту та ємність ринку. Порівняльна характеристика рейтингу України у 2010-2013 роках за основними складовими конкурентоспроможності представлена в табл. 6.

Складові індексу глобальної конкурентоспроможності 2010-2011 (139 країн) 2011-2012 (142 країн) 2012-2013 (144 країни)
бал рейтинг бал рейтинг бал рейтинг
Базові вимоги 3,9 102 4,2 98 4,4 79
Якість інститутів 3,0 134 3,0 131 3,1 132
Інфраструктура 3,8 68 3,9 71 4,1 65
Макроекономічна стабільність 3,2 132 4,21 112 4,4 90
Охорона здоров’я і початкова освіта 5,7 66 5,6 74 5,8 62
Підсилювачі ефективності 4,0 72 4,0 74 4,1 65
Вища освіта і професійна підготовка 4,6 46 4,6 51 4,7 47
Ефективність ринку товарів і послуг 3,5 129 3,6 129 3,8 117
Ефективність ринку праці 4,5 54 4,4 61 4,4 62
Рівень розвитку фінансового ринку 3,3 119 3, 4 116 3,5 114
Технологічна готовність 3,4 83 3,5 82 3,6 81
Розмір ринку 4,5 38 4,5 38 4,6 38
Інновації та розвиток 3,3 88 3,3 93 3,4 79
Конкурентоспроможність

бізнесу

 3,5 100 3,5 103 3,7 91
Інновації 3,1 63 3,1 74 3,2 71
Глобальний індекс конкурентоспроможності 3,9 89 4,0 82 4,1 73

Таким чином, у 2012-2013 роках майже всі показники покращилися. Протягом цього періоду за складовою «Базові вимоги» Україна піднялася до 79 місця порівняно з 102 і 98 у попередніх періодах; за складовою «Підсилювачі ефективності» країна піднялася на 9 позицій порівняно з 2011-2012 роками і на 7 — порівняно з 20102011 роками; за складовою «Інновації та розвиток» Україна піднялася ще вище — до 79 місця, хоча в попередніх періодах не піднімалася вище 100. Рейтинг України за підіндексом «Інновації» у 2012-2013 роках відповідає 71 -му місцю.

Як свідчать результати аналітичного дослідження, проведеного Американським дослідницьким центром «Фонд спадщини» (The Heritage Foundation), основи економічної свободи в Україні ще не досить сприятливі для розвитку підприємницької діяльності і перспектив довгострокового економічного зростання. Такий стан є наслідками, зокрема, глобальної фінансово-економічної кризи, недостатніх темпів удосконалення і гармонізації регуляторної сфери, невисокої привабливості для міжнародних інвестицій, недостатньої можливості вітчизняного фінансового сектору щодо забезпечення необхідним кредитуванням приватний сектор, недосконалого нормативно-правового поля. На сьогодні український уряд вживає відповідних заходів щодо створення сприятливого підприємницького та інноваційно-інвестиційного середовища. Водночас чинне законодавство в частині цінової, тарифної, кредитної, інноваційно-інвестиційної політики потребує вдосконалення, що є необхідним для виходу України на вищі позиції у міжнародних рейтингах економічної свободи і покращення економічного та інноваційно-інвестиційного розвитку.

Оцінка конкурентоспроможності держав, заснована на комбінації показників базових вимог, підсилювачів ефективності, інновацій та розвитку, спрямована на розширення міжнародної співпраці, реалізацію національних інтересів заради економічної безпеки та високих стандартів життя населення.

Україна в європейському рейтингу економічної свободи зайняла останнє 43-тє місце, набравши 46,1 бала, що на 0,3 пункту вище, ніж у попередньому рейтингу, водночас серед 184 країн світу вона позиціонує на 163-му місці. За складовими економічної свободи Україна отримала такі рейтинги: гарантія прав власності — 30,0 балів, ступінь захисту від корупції — 24,0, свобода бізнесу — 46,2, свобода праці — 51,2, монетарна свобода — 67,7, державні витрати — 29,4, фіскальна свобода — 78,2, свобода торгівлі — 84,4, інвестиційна свобода — 20,0, свобода фінансового сектору — 30,0 балів (рис. 2).

Такі показники економічної свободи є, зокрема, результатом того, що загальне податкове навантаження в Україні становить майже 37% від загального внутрішнього доходу, державні витрати зросли до 48,5% ВВП, дефіцит бюджету в останні роки становить більше 3% від обсягу ВВП, а державний борг досяг 40% від загального обсягу внутрішнього виробництва. Незважаючи на прогрес у реформі регуляторної політики, у комерційних операціях залишається невизначеність, яка найчастіше створює складність, зокрема, невисока торгово-зважена тарифна ставка (2,8%) та нетарифні бар’єри обмежують свободу торгівлі. Інвестиційна структура залишається недостатньо розвиненою, бюрократичні вимоги стримують необхідне зростання приватних інвестицій. Економіка страждає від відсутності достатньої капіталізації, тоді як велика кількість непрацюючих кредитів, як і раніше, є гальмом для розвитку банківської системи.

Уряд здійснює позитивні кроки у напрямі підвищення рейтингу економічної свободи, це, зокрема, спрощення реєстрації та надання дозволу на підприємницьку діяльність, реформування процесу ліцензування, удосконалення податкового законодавства [2]. Водночас цінова, тарифна, кредитна, інноваційно-інвестиційна політика ще не зовсім відповідають сучасним вимогам та потребують оптимізації.

Варто зауважити, що рейтинги країн, які визначаються сьогодні різними міжнародними організаціями, не сприймаються деякими академічними експертами, але враховуються представниками підприємництва і громадськості. Тобто на сьогодні немає такого рейтингу, дані якого не можна було б піддати сумніву. Укладачі і експерти рейтингів часто визнають, що не всі відкриті дані відповідають дійсності і навіть не всі реальні показники можна коректно використати, водночас при правильному застосуванні рейтинги все ж дають можливість чітко виявити критичні проблеми та визначити шляхи їх подолання. Зокрема, результати попередніх рейтингів щодо України свідчать про її недосконалу економічну модель [3].

2.3. Аналіз структури сучасної національної економіки (основних факторів системного розвитку) та рівня її конкурентоспроможності

Важливо підкреслити, що сучасна світова економіка вступає в період завершення чергового еволюційного циклу розвитку. Це породжує значні екзогенні та ендогенні ризики трансформації економіки України. Системні ризики екзогенної природи викликані біфуркаціями світогосподарської

системи та прагненням розвинених країн перекласти витрати трансформації на нові та традиційні перехідні економіки. Ендогенні ризики пов’язані з формуванням у транзитивних економіках моделі залежного розвитку внаслідок структурної відсталості та інституційної слабкості їхніх економік. При цьому екзогенні та ендогенні ризики тісно переплітаються, посилюючи один одного та породжуючи загрозу мультиплікації негативних тенденцій.

Основними екзогенними ризиками глобалізації економіки України, здатними призвести до незворотного системного розриву з високорозвиненими країнами є такі.

  1. Загострення глобальної енергетичної проблеми.
  2. Різношвидкісний характер циклічної зміни технологічних укладів у різних країнах, поглиблення технологічного розриву між ними.

Як відомо, нині динамізм і якість економічного розвитку визначають галузі 5-го технологічного укладу. Водночас у розвинених економіках

створюються передумови для розгортання виробництв 6-го технологічного укладу, заснованого на біотехнологіях. При цьому країни “великої сімки” виробляють 80–90% наукомісткої продукції і практично забезпечують сукупний обсяг її експорту. П’ять держав так званого “золотого мільярду” (США, Японія, Велика Британія, ФРН, Франція) володіють нині 46-ма з 50-ти новітніх макротехнологій і контролюють майже 80% світового ринку високих технологій [4, с. 219].

  1. Асинхронність розвитку фінансового та реального секторів глобальної економіки, активізація спекулятивної діяльності міжнародного капіталу. Як уже зазначалося, сучасна неоліберальна модель глобалізації сприяє посиленню нестабільності та взаємної уразливості національних фінансових ринків, перерозподілу світових фінансових ресурсів на користь високорозвинених країн. Нині в світі налічується близько 4 тис. міжнародних фінансових спекулянтів – хедж-фондів, які оперують ліквідністю в обсягах понад 0,5 трлн дол. США. За оцінками експертів МВФ, 5 – 6 найбільших хедж-фондів здатні мобілізувати до 900 млрд дол.,

що може дестабілізувати і навіть зруйнувати економіку середньої європейської країни. Обсяг щоденних операцій на світовому валютному ринку перевищує нині 2 трлн дол. За експертними оцінками лише 5 – 7% цієї суми пов’язано з реальною економікою, решта – спекулятивні трансакції. За

оцінками фахівців, обсяги нерегульованого глобального ринку похідних

фінансових інструментів на кінець 2007 р. досягли 14, 5 трлн дол. Таким чином, формується глобальна фінансова система, в якій 95% трансакцій є спекулятивними [5, с. 8]. Поточна світова фінансово-економічна криза оголила ці диспропорції, загостривши проблему структурної перебудови глобальної економічної системи [1, с. 58].

Ендогенні ризики глобалізації економіки України пов’язані з поглибленням диспропорцій розвитку національної господарської системи. Як відомо, середньорічні темпи зростання української економіки у 2000-2007 рр. становили 7,3% та значно випереджали динаміку світової економіки. Водночас, аналіз засвідчує, що в Україні відбувається зростання без розвитку, яке характеризується погіршенням якісних показників. Зазначені процеси пов’язані з такими структурними характеристиками національної економічної системи.

  1. Переважання енерго- та ресурсомістких виробництв. Якщо в розвинених країнах частка споживчого сектору становить близько 50% ВВП, інвестиційно-інноваційного – 20% ВВП, енергосировинного – 7% ВВП,

інфраструктурного – 30% ВВП, то в структурі національної економіки частка енергосировинного сектору досягла 23,8% ВВП, інфраструктурного – 19,7%, споживчого – 19,7%, інвестиційно-інноваційного – 18,2% [2, c. 145].

При цьому більше 60% національного промислового виробництва зосереджено в таких енергомістких галузях економіки, як металургія, хімічна та нафтохімічна, паливна промисловість.

  1. Технологічна відсталість та неефективне використання ресурсів. Нині в Україні переважає відтворення 3-го технологічного укладу, який забезпечує випуск 60% продукції. У межах 4-го укладу виробляється 35% української продукції. Частка продукції вищих технологічних укладів в економіці нашої країни становить: 4% – для п’ятого і 0,1% – для шостого.

Зростання ВВП за рахунок впровадження новітніх технологій оцінюється всього в 0,7%, в той час, як у розвинених країнах цей показник досягає 60 і навіть 90% [2, с. 173].

  1. Неефективність інституційного середовища, криза соціального капіталу. Загальновизнано, що сформоване в Україні інституційне середовище характеризується структурною неповнотою та нерівновагою, відсутністю чіткої специфікації прав власності, “прозорого” та зрозумілого законодавства. До цього слід додати високий рівень корупції, неефективність системи державного управління, дефіцит довіри, який звужує горизонт господарського планування та стримує довгострокові інвестиції в економіку.
  2. Відсутність дієвого механізму нагромадження капіталу та конвертації заощаджень у інвестиції. Аналіз засвідчує, що за підсумками 2007 р. рівень споживання населення України досягнув обсягів 1990 р., водночас рівень інвестування не перевищив і 40%, сформована в Україні модель інвестування не сприяє вирішенню завдань технологічного оновлення виробництва.
  3. Одностороння, асиметрична транснаціоналізація української економіки, повільне формування потужного національного капіталу. За даними ЮНКТАД, у 2004 р. індекс транснаціоналізації для України становив 14% (проти 12% у 2003 р. та 10% у 2001 р.). За цим показником наша країна відстає не лише від розвинених країн, у яких середньоарифметична величина індексу транснаціоналізації становить 23%, але й від країн Південно-Східної Азії та СНГ (середньоарифметична величина – 19%, зважена середня – 14%), країн, що розвиваються (середньоарифметична величина – 21%, зважена середня – 13%). Серед країн Південно-Східної Європи та СНД лише чотири країни (Сербія, Російська Федерація, Албанія, Білорусь) мали індекс транснаціоналізації, нижчий за український [4].

Зауважимо, що на сьогодні в національній економіці сформувалось кілька потужних фінансово-промислових груп (ФПГ). Слід погодитись із тим, що зазначений процес є адекватною формою реалізації неформальних рушійних сил трансформації економіки України, пов’язаних не стільки із вирішенням завдань ринкових перетворень, скільки з приватними інтересами впливових фінансових груп.

Водночас аналіз засвідчує, що національний фінансово-промисловий капітал є занадто слабким, щоб розвивати українські ТНК на базі вітчизняного господарського комплексу. Йдеться про такі особливості транснаціоналізації економіки України:

– виникнення і зростання великого національного капіталу пов’язано із галузями, технічний стан яких є одним із найвідсталіших у світі. За даними Українського рейтингового агентства, в чорній металургії і пов’язаних з нею галузях нині сформовано 10 найбільших ФПГ України, три з яких (System Capital Management, Арселор Міттал, ІСД) останнім часом починають набувати транснаціонального характеру [5];

– розвиток потужних українських корпорацій значною мірою залежить від політичної кон’юнктури, постійної зміни співвідношення політичних сил, що супроводжується переходом найбільш прибуткових об’єктів з рук

представників одного політичного угрупування до іншого. Незважаючи на те, що рівень залежності великих корпорацій від держави в Україні значно нижчий, ніж в країнах СНД, формування органів законодавчої та виконавчої влади прямо пов’язано з фінансовою та пропагандистською підтримкою з боку жорстко конкуруючих бізнесових структур;

– інтеграція провідних національних виробників у технологічні ланцюжки транснаціональних корпорацій та домінування іноземного капіталу, який визначає інноваційність вітчизняної економіки, сприяє формуванню моделі залежного розвитку.

– Україна перебуває у протифазі еволюційної динаміки, оскільки прямує в напрямі, потенціал якого вже вичерпаний розвиненими країнами, які відмовилися від великомасштабних конгломератних структур (ФПГ і холдингів) на користь спеціалізованого виробництва та реалізації кооперативних зв’язків з партнерами;

– викривлення процесу легального формування ТНК в Україні пов’язано з домінування тіньових форм вивезення капіталу зі створенням офшорних структур.

  1. Фінансові дисбаланси, пов’язані із зростанням зовнішніх зобов’язань, накопиченням зовнішнього боргу та посиленням залежності української економіки від світових ринків капіталу. Аналіз засвідчує, що український фінансовий ринок стає все більш залежним від транснаціонального фінансового капіталу та залучення на зовнішніх ринках фінансових ресурсів з боку корпоративного сектора економіки.
  2. Зростання частки іноземного капіталу в українській банківській системі. На думку українських науковців та практиків, доцільність збільшення обсягів іноземного капіталу в банківській системі України зумовлена об’єктивними потребами подальшої монетизації національних товаровиробників як передумови необхідних структурних зрушень; залучення іноземних інвестицій та доведення їхнього рівня на одну особу до показників сусідніх східноєвропейських країн; прискореного розвитку фінансових ринків, розширення спектру банківських послуг, підвищення їхньої якості, зниження рівня відсоткових ставок за кредитами тощо.
  3. Несприятлива структура зовнішньої торгівлі, малоперспективна модель міжнародної спеціалізації, пов’язана з низькими показниками експорту високотехнологічних товарів та спеціалізацією на постачанні на міжнародні ринки продуктів харчування, руди, чорних металів, транспортних послуг.

Таким чином, сучасна форма долучення нашої країни до глобалізаційних процесів та адаптації до глобальних ризиків характеризується загостренням суперечностей короткострокових та довгострокових інтересів.

Переслідуючи короткострокові цілі досягнення економічного зростання та збільшення доходів населення, Україна інтегрується в глобальну економічну систему на правах сировинного додатку та на умовах, продиктованих транснаціональним капіталом і впливовими міжнародними організаціями.

За такої моделі входження України до глобального ринку визначальними стають не внутрішні, а зовнішні чинники перетворень, зокрема екзогенно задані інвестиційні цикли. Однак обумовленість загального економічного зростання в Україні динамікою та масштабами її зовнішньої торгівлі є проблематичною в довгостроковій перспективі внаслідок зміни кон’юнктури світових ресурсно-товарних ринків.

Як показав попередній аналіз, недосконала, розбалансована структура сучасної національної економіки не відповідає найважливішим світовим

тенденціям, перешкоджаючи її ефективній реінтеграції в глобальний світогосподарський простір. Це є основною стратегічною проблемою розвитку економіки України, не вирішення якої породжує системні ризики глобалізації, збільшуючи вірогідність глибоких економічних, політичних і соціальних криз.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення галузевої конкурентоспроможності національного господарства

3.1. Проблеми національної конкурентоспроможності та пріоритети конкурентної політики України

Свого часу конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності в ній трьох основних чинників виробництва — природних ресурсів, трудових ресурсів і капіталу. З розвитком виробництва і під впливом технічного прогресу конкурентоспроможність почали визначати чинники вищого рівня, насамперед, інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіченості населення.

В умовах глобалізації основною конкурентною перевагою є технологічний відрив від конкурентів, тобто здатність провідних кластерів даної країни створювати нові технології і високотехнологічні, наукоємні продукти. Інакше кажучи, для сучасної міжнародної економіки характерна «гонка технологій».

Дослідники вважають, що найважливішу конкурентну перевагу України складає наявність величезного людського капіталу. Проте наявність людського капіталу — тільки потенційна конкурентна перевага, яка перетворюється на реальну в процесі інноваційної діяльності, тобто створення принципово нових технологій, високотехнологічних продуктів, нових форм організації виробництва та реалізації цих продуктів. Саме у поєднанні науки і виробництва знаходиться найслабкіше місце української економіки [4, 132].

Провідною галуззю оброблювальної промисловості України є машинобудування, яке має величезні перспективи. Це природний напрям міжнародної спеціалізації України.

Проте для цього, окрім величезних інвестицій, необхідний час, протягом якого більшість машинобудівних підприємств потребують митного захисту. Якщо ж митний захист негайно ліквідувати і кинути машинобудівні заводи в обійми нічим не обмеженої конкуренції з ТНК, то багато підприємств просто закриються, а їхні працівники поповнять ряди безробітних [8].

Зупинимося на перспективах гірничо-металургійного комплексу (ГМК). Історично склалося так, що виробництво сталевого прокату — кінцевого продукту ГМК — набагато перевищує власні потреби України, тому переважна частина прокату йде на експорт.

Основними покупцями українського прокату до недавнього часу були Китай і Індія, проте в даний час ситуація змінилася. Китай, який за виробництвом чорних металів вийшов на перше місце у світі, не тільки повністю відмовився від імпорту українського прокату, але й у широких масштабах почав експортувати свій прокат в країни Південно-Східної Азії, позбавляючи українських металургів ринків, які вже стали для них традиційними. Проте попит на недорогоцінні метали і вироби з них (чорні метали, мідь, нікель, алюміній, цинк, олово, вироби з металів) в Україні має тенденцію до зростання. Вступ до Світової організації торгівлі має для України низку позитивних моментів: відкриття для українських товарів деяких ринків, обмеження антидемпінгових процедур, можливість порівняно просто вирішувати конфлікти у сфері зовнішньої торгівлі, придбання нових технологій [1, 6].

Що стосується ринку сільськогосподарських товарів, то він не має значного експортного потенціалу на сьогодні. Обсяг виробництва сільськогосподарської продукції в Україні в порівняльних цінах за період з 1996 р. по 2007 р. знизився в 3,1 раза. Співвідношення індексів виробництва продукції сільського господарства у фактичних і порівняльних цінах свідчить про недоцільність проведення оцінок у фактичних цінах внаслідок наявності інфляційної складової, що приховує реальну картину підсумків господарської діяльності. Слід враховувати реалії існуючого ринку, де все більшого розмаху набирає практика дотування виробництва, кредитних постачань продовольства в межах державних, міждержавних і організованих міжнародними організаціями програм (програма продовольчої допомоги Росії, Південної Кореї, кредити уряду США, дотування експорту Комісією ЄС тощо). Така ситуація ускладнює проникнення українських товарів на нові ринки, а також утримання на наявних [9, 93].

Наочним прикладом може бути ринок Росії, який значною мірою виявився втраченим для України внаслідок жорсткої конкуренції з боку західних виробників продовольства. Повною мірою це стосується ситуації на ринку цукру, який характеризується значним скороченням експортних постачань з України до Росії. Здешевлення виробництва тростинного цукру зробило неконкурентним буряковий цукор на ринках більшості країн світу. В даний час буряковий цукор виготовляється в основному в країнах, що дотують його виробництво. Останніми роками обсяги імпорту цукру до України перевищують обсяги його експорту. Таким чином, цукор можна вважати прикладом продукції, яка не має значної перспективи на зовнішніх ринках і кількість якої необхідно звести до потреб внутрішнього ринку [6, 198].

Могутню конкуренцію світовим ринкам складає ресурсний потенціал України. В Україні налічується 7667 родовищ мінеральних ресурсів і всього тільки 3222 з них експлуатуються. 98% паливних ресурсів знаходиться на Донбасі, Придніпровський і Прикарпатський басейни багаті газом і нафтою. Такі корисні копалини, як марганець і хром в Україні видобуваються в Кіровоградській області. Титанові руди зосереджені в Київській і Житомирській областях. Не менш багатий мінеральними ресурсами і Крим. І це всього лише мала частина ресурсної бази нашої країни. Проблема лише в тому, що з кожним роком фінансування розробок нових родовищ корисних копалин знижується, а старі родовища поступово вичерпують себе [12, 243].

Що стосується ринку інформаційних технологій України, то негативні наслідки членства України у ВТО відчують практично всі національні виробники комп’ютерного та телекомунікаційного устаткування. З посиленням конкуренції виживуть тільки сильні локальні бренди, при цьому їхні ринкові частки істотно скоротяться. Тисячі середніх і дрібних національних виробників зникнуть або перепрофілюються в торговельні пункти з продажу готових систем від брендів або в сервісні організації. В результаті структура ринку інформаційних технологій зазнає істотних змін, загостриться конкуренція, поглибиться сегментація і диференціація ринку. Даний ринок стане динамічнішим і вимогливішим до технологічних інновацій [2, 41].

В інвестиційному секторі економіки у багатьох випадках втрачені науково-технічні та виробничі навики. В Україні інноваційно-технологічний розвиток на нинішньому етапі можливий через державний сектор економіки і посилення регулювання цих процесів державою та суспільними інституціями. Зважаючи на національні стратегічні інтереси, держава повинна розподіляти частину національного продукту, направляючи його у вигляді інвестиційних ресурсів у прогресивні сфери. Вона повинна здійснювати і контролювати інституційні, економічні та правові заходи щодо стимулювання інноваційно-технологічних змін у країні [6, 198].

Стратегія промислового розвитку передбачає різке зменшення залежності від імпорту важливих чинників виробництва (енергоносіїв і стратегічних видів сировини) та збільшення кількості джерел постачання цих компонентів, а також створення в Україні імпортозамінних виробництв на основі новітніх передових технологій [3, 932].

Експортна політика має бути спрямована на розширення асортименту товарів, збільшення в експорті частини високих технологій і товарів з високим ступенем обробки, а також освоєння нових ринків товарів, технологій, капіталів і послуг.

Інтеграція України в ЄС призведе до ще глибшої поляризації українського суспільства, «оголення» українського простору через еміграцію молоді до Європи, ослаблення контактів з євразійськими народами, закріплення за Україною виробництва «брудної», матеріало- і енергоємної продукції тощо [1, 8].

Напівсировинна спрямованість вітчизняного експорту породжує не тільки проблему нееквівалентності зовнішньоекономічного обміну, але й проблеми, пов’язані з нестабільністю економічного розвитку. Відомо, що динаміка ВВП, торговельного балансу і бюджетних доходів в Україні залежить від коливань світогосподарської кон’юнктури. За визначенням міжнародних експертів, у структурі українського експорту домінують так звані «чутливі товари», ціни на які характеризуються високою нестабільністю [ 1, 7].

3.2. Перспективи галузевої конкурентоспроможності національного господарства в умовах глобалізації

На сьогодні конкурентні переваги національних виробників обумовлюються наявністю в Україні масштабної транспортної інфраструктури, її вигідним географічним положенням і забезпеченістю природними ресурсами. Конкурентоспроможність українських виробників ґрунтується також на низькому рівні внутрішніх цін на залізняк, вугілля, електроенергію, природний газ. Чинниками, які деформують їхню конкурентоспроможність, є занижений курс національної валюти, низька вартість робочої сили, пряме і приховане субсидування державою базових галузей економіки. Крім того, певну роль у справі підтримки конкурентоспроможності вітчизняних підприємств відіграють низькі ціни на оновлення і модернізацію основних фондів. Знос основних фондів у промисловості України перевищує 50%. Резерви зростання експорту на старій виробничій базі практично вичерпані. Висока енергоємність базових галузей економіки в умовах постійного зростання цін на енергоносії і використання застарілих технологій у виробничому процесі негативно впливають на рівень виробничих витрат і якість продукції, знижуючи таким чином конкурентоспроможність українських виробників на світових ринках.

Прогнозується також, що реальні ціни на традиційні товари українського експорту в довгостроковому періоді знижуватимуться під впливом таких чинників: низького технологічного рівня продукції, високої конкуренції між виробниками країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою на світовому ринку низькотехнологічних товарів, низького попиту на низькотехнологічну продукцію в розвинених країнах [11, 21].

У межах дослідження, проведеного United Nations Conference on Trade and Development (Конференція ООН з торгівлі і розвитку — ЮНКТАД), були ви-значені показники «ринкового динамізму» для окремих товарних сегментів. Товари, які реалізуються на світовому ринку і світовий попит на яких нестримно росте, характеризуються експертами ЮНКТАД як динамічні продукти. Постачання їх на світовий ринок надає країнам-експортерам можливості використовувати сприятливі цінові ніші і нарощувати об’єми експорту на вигідних умовах. Серед динамічних продуктів українського експорту варто виокремити такі: транзистори і напівпровідники; машини автоматичної обробки даних; оптичні інструменти; косметика і парфюмерія; шовк; телекомунікаційне устаткування і частини до нього; медичні інструменти; фармацевтичні препарати; пластичні вироби; шоколад та інші вироби зі вмістом какао; насоси, компресори, вентилятори; папір і картон; прилади для вимірювання контролю; устаткування для обробки металу; мідь; металобрухт і відходи металургійної промисловості; вироби з кольорових металів [11, 21].

Приведені дані свідчать, що динамічна продукція українського експорту виготовляється переважно в галузях оброблювальної промисловості, де використовується робоча сила середньої кваліфікації і технології середнього рівня. Крім того, в експорті цієї продукції представлені також сировинні і продовольчі товари (мідь, металобрухт, шоколад), ресурсоємні товари (папір і картон), а також товари, виробництво яких ґрунтується на використанні низькокваліфікованої робочої сили і технологій низького рівня (вироби з кольорових металів, інструменти для ручних і машинних робіт) [12, 216].

Лише три групи динамічних товарів, відповідно до статистики вітчизняного експорту, виготовляються у високотехнологічних галузях (телекомунікаційне устаткування і частини до нього; літаки, авіаційне устаткування; прилади для вимірювання і контролю).

Таким чином, на сьогодні Україна займає переважно невигідні і неперспективні ніші світового ринку. Домінування в структурі вітчизняного експорту товарів, що характеризуються слабким динамізмом попиту і надмірною пропозицією на світовому ринку, не сприяє зростанню національної економіки, призводить до погіршення умов торгівлі та виснаження національних фінансових ресурсів [11, 18].

Разом із визначенням конкурентності потенційних ринків збуту невід’ємною складовою процесу визначення пріоритетів техніко-економічного розвитку країни повинна стати оцінка перспектив зростання зовнішнього попиту на продукцію українського виробництва. Розширення експорту продукції, світовий попит на яку нестримно росте, сприятиме підвищенню прибутковості зовнішньоекономічних операцій вітчизняних суб’єктів господарювання. Вагомими структурними дисбалансами національної інноваційної системи, що створюють перешкоди для масштабного розповсюдження нововведень, є низька інноваційна активність підприємницького сектора; розпорошеність державного фінансування НДДКР і відсутність чітких пріоритетів техніко-економічного розвитку; слабкий розвиток малого інноваційного бізнесу; низький рівень розвитку науково-технічної інфраструктури [4, 84].

Проведений аналіз галузей економіки України показує, що реальними конкурентоспроможними товарами є товари чорної металургії. Реальну конкуренцію світовим ринкам складають ресурсний потенціал України, зокрема мінеральні ресурси. Цілком конкурентоспроможною галуззю економіки України є оброблювальна промисловість, зокрема машинобудування. Сільське господарство України — галузь економіки, яка перебуває в занепаді. Потенційними можливостями володіє паливно-енергетичний комплекс України, сировинна і ресурсна база країни.

Вагомим елементом стратегії економічного розвитку України, покликаним генерувати прогресивні технологічні зрушення в її економіці, повинна стати політика науково-технічної імітації, яка ґрунтується на інтенсифікації імпорту науково-технічних знань, що відіграватимуть провідну роль у становленні виробництв технологічного устрою (закупівля зарубіжних технологій дозволить уникнути непродуктивних втрат, пов’язаних із непередбачуваністю і ризиком розробок та радикальних нововведень).

Технологічне оновлення традиційних галузей і пріоритетний розвиток виробництв, які формують нові технологічні пристрої, сприятимуть зростанню економіки України на якісно новій основі і створять умови для повноправної участі нашої держави в системі світових господарських зв’язків.

Висновки

Конкурентоспроможність національної економіки є результатом взаємодії всіх суб’єктів економічних відносин у країні, а тому формується в органічному поєднанні реалізації інтересів суб’єктів різних рівнів. Відтак дослідження конкурентоспроможності повинне передбачати аналіз чинників, які впливають на формування конкурентоспроможності усіх рівнів за суб’єктами конкуренції: товару, підприємства, галузі (кластера), економіки в цілому. Конкурентоспроможність національної економіки критичним чином залежить від того, наскільки інтегрованими є орієнтири підвищення ефективності використання суспільних ресурсів на цих основних рівнях.

Отже, досвід останніх десятиріч XX ст. та початку ХХІ ст. дозволяє узагальнити основні сучасні особливості формування конкурентоспроможності національної економіки.

  1. Досягнення успіху на світових ринках в сучасних умовах неможливе без налагодження виваженої співпраці між підприємствами та урядами країн їх базування. Державна політика має заохочувати та забезпечувати консолідацію суб’єктів економічних відносин у межах країни, а також вихід корпорацій на світову арену і залучення потужностей та ресурсів інших країн.
  2. На корпоративному рівні підтримання конкурентоспроможності відзначається дедалі глибшим об’єднанням фінансового та виробничого капіталів, розвитком вертикальної та горизонтальної інтеграції. Проблеми цінової конкуренції все активніше вирішуються в межах самих корпорацій, шляхом негласного розподілу ринків та сфер впливу.
  3. Украй гострою залишається проблема співвідношення конкурентної та промислової політик. З одного боку, досягнення високого рівня конкурентоспроможності визначається можливістю створення конкурентоспроможного товару в приблизно рівних умовах розвитку, що обумовлює значні зусилля міжнародних та національних органів економічного контролю щодо впровадження конкурентних умов на міжнародних та національних ринках. Сьогодні, коли посилення лібералізаційних тенденцій у світовій економіці змушує уряди країн усувати тарифні і нетарифні бар’єри на шляху іноземних товарів і капіталу, конкурентоспроможність економіки дедалі тісніше пов’язана саме з рівнем ефективності використання суспільних ресурсів. З іншого боку, досвід ЄС засвідчив складність та суперечливість процесу інтеграції економік, викликаних впливом уніфікації умов господарювання на функціонування національних суб’єктів економічних відносин. Уніфікація законодавства створює значні проблеми для підтримання національного мотиваційного поля для суб’єктів ринку, що може призводити до втрати ними конкурентоспроможності. Відтак створюються потужні галузеві «групи тиску», які обстоюють застосування інструментів протекціоністської політики.
  4. Зростання протекціонізму — головним чином результат посилення конкуренції на світовому ринку, яка порушила перед багатьма надпотужними корпораціями проблему необхідності зниження цін. Оскільки таке зниження ускладнює можливості продовження активної інноваційної стратегії, яка потребує досить значних обсягів капіталовкладень, посилюється тиск на національні уряди з боку ТНК з метою недопущення загострення цінової конкуренції. Звинувачення одних країн іншими у надмірному протекціонізмі здебільшого відбувається на тлі високого протекціоністського захисту власної економіки. Очевидно, що країни намагаються отримати більше користі від «відкриття» саме тих сфер, де національним виробникам у такій спосіб відкривається доступ до ресурсів та зарубіжних ринків збуту своєї продукції.
  5. В умовах розвитку економічної глобалізації уряди змушені зважати на неможливість довгострокового збереження конкурентоспроможності національної економіки без координації власної економічної політики з країнами-партнерами у глобальному середовищі. Некоректні дії відносно інших країн з метою накопичення спекулятивного прибутку, використання дешевих ресурсів, внутрішніх тимчасових проблем для встановлення економічного диктату або інші подібні дії ведуть згодом до блокування глобальних ресурсів розвитку конкурентоспроможності і гальмують економічний розвиток країни-«агресора». Внутрішні проблеми однієї системи неминуче негативно впливатимуть на іншу, а тому зацікавленість в гармонійному розвитку країни-партнера є складовою стратегії конкурентоспроможності іншої країни. Відтак на часі — новий етап розвитку міждержавних відносин, який передбачає орієнтацію на свідоме спрямування взаємостосунків у русло поліпшення внутрішнього середовища країни-партнера та покращання соціально-економічних параметрів його розвитку. Як відзначають автори Світової доповіді про конкурентоспроможність, роль міждержавних альянсів у пошуку кращої комбінації капіталу, праці, навичок та регуляторного середовища в реалізації консорціумних проектів стає дедалі більш важливою .
  6. Важливою складовою довгострокового підтримання конкурентоспроможності національної економіки є дотримання належного рівня економічної безпеки. Відтак міркування економічної безпеки можуть сприйматися як достатній аргумент для тимчасового чи часткового коригування умов конкурентності ринку. Ці положення були прописані навіть у комплексі вимог СОТ.
  7. Посилюється роль неекономічних чинників впливу на конкурентоспроможність національної економіки. Такими чинниками є, зокрема, рівень корупції та якість державного управління, екологічні чинники, соціальні аспекти тощо. Вони, з одного боку, можуть стати джерелом додаткових витрат чи обмежень для національних економічних суб’єктів у глобальному економіко-правовому середовищі, а з іншого — є складовими формування міжнародного іміджу країни.

Список використаної літератури

  1. Звіт про конкурентоспроможність України 2010. Назустріч економічному зростанню та процвітанню. – Фонд «Ефективне Управління» у співробітництві зi Всесвітнім економічним форумом, 2010. – 162 с.
  2. The Global Competitiveness Report 2010–2011: [звіт / за ред. К. Шваба (Klaus Schwab)]. – World Economic Forum within the framework of the Centre for Global Competitiveness and Performance 2010. – 516 с.
  3. Бєлєйченко О.Г. Перспективи галузевої конкурентоспроможності національного господарства в умовах глобалізації / О. Г. Бєлєйченко // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 5. — С. 62-68
  4. Бєлєйчинко О.Г. Чинники  впливу  на  конкурентоспроможності економіки // Економіка та держава.—2009-№8,с.33-35.
  5. Бєлєнький П. Дослідження проблеми конкурентоспроможності [Текст] // Вісник Національної академії наук України. — 2007. — № 5. — С. 9-18
  6. Бєлєйченко О.Г. Теоретико-методологічні основи конкурентоспроможності національної економіки // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 11. — С. 22-29
  7. Гражевська Н. Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в глобальному постіндустріальному вимірі [Текст] / Н. Гражевська // Економіка України. — 2008. — № 9. — С. 54-63
  8. Жаліло Я. Макроекономічні передумови формування конкурентоспроможності національної економіки в умовах європейської та євроатлантичної інтеграції / Ярослав Жаліло // Євроатлантикінформ. — 2007. — № 5. — С. 6-8
  9. Кіндзерський Ю. Проблеми національної конкурентоспроможності та пріоритети конкурентної політики України [Текст] / Ю. Кіндзерський, Г. Паламарчук // Економіка України. — 2006. — № 8. — С. 19-29
  10. Кондратьев В. Оценки конкурентоспособности стран [Текст] / В. Кондратьев // Мировая экономика и международные отношения. — 2013. — № 2. — С. 12-25
  11. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації/Я.А. Жаліло, Я.Б. Базилюк, Я.В. Белінська та ін.; За ред. Я.А. Жаліла. — К.: НІСД, 2005. — 388 с.
  12. Конкурентоспроможність економіки України: стан і перспективи підвищення / За ред. д-ра екон. наук І. В. Крючкової. – К: Основа, 2007. — 488 с.
  13. Кончин В.І. Тенденції розвитку глобальної конкурентоздатності національних економік у посткризовий період // Вісник Київського інституту бізнесу і технологій. — 2012. — № 1. — С. 34-38
  14. Крищенко Д.В. Визначення рівня конкурентоспроможності української економіки//Зовнішня торгівля: право та економіка.—2008.-№4.-с.51-57.
  15. Ливченко В.В.Економіка України на європейському фоні// Цінні папери України.—2009-№ 39, с19.
  16. Максименко С. Конкурентоспроможність регіонів України / Сергій Максименко // Національна безпека і оборона. — 2008. — № 4. — С. 41-43
  17. Місце України за міжнародними рейтингами конкурентоспроможності// Формування ринкових відносин в Україні.—2008.-№8, с.30-34.
  18. Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [Текст] // Урядовий кур’єр. — 2013. — 20 березня. — С. 9-40 ; Офіційний вісник Президента України. — 2013. — № 7. — С. 5-250
  19. Пенькова О.Г. Конкурентоспроможність національної економіки в умовах глобалізації / О.Г. Пенькова // Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 11. — С. 26- 31
  20. Савченко І.Г., Шибалкіна Ю.С. Аспекти підвищення рівня конкурентоспроможності України за умов кризових явищ в економіці//Зовнішня торгівля: право та економіка.—2008.-№6, с.89-92.
  21. Смерічевська С.В. Конкурентоспроможність у соціально-економічному вимірі// Актуальні проблеми економіки.—2009-№3,с.37-44.
  22. Соколенко С.В. Проблеми і перспективи посилення конкурентоспроможності економіки України на основі кластерів//Економіст.—2008.-№10, с.31-35
  23. Юрків, Н. Галузево-секторальний вимір конкурентоспроможності та економічної безпеки держави: досвід України [Текст] / Н. Юрків // Вісник Національного банку України. — 2012. — № 5. — С. 58-61
  24. Конкурентоспроможність національної економіки у світовому господарстві: суть та основні підходи до оцінювання : Електронний ресурс — http://pidruchniki.ws/1499052841845/ekonomika/konkurentospromozhnist_natsionalnoyi_ekonomiki_svitovomu_gospodarstvi_sut_osnovni_pidhodi_otsinyuvannya
  25. Потрібно прагнути у вищу лігу/ В.Процишин / Електронний ресурс: http://ukurier.gov.ua/uk/articles/potribno-pragnuti-u-vishu-ligu/