Вступ

Актуальність дослідження основних компонентів регіональної політики Європейського Союзу не викликає сумнівів. Адже концептуальна розробка регіональної політики України (як імплікація деякою мірою структури та позитивного досвіду регіональної політики ЄС) є цілком реальною об’єктивною необхідністю сьогодення з точки зору подальшої активізації участі України в європейському регіональному співробітництві зокрема, і просування її до загальноєвропейської інтеграції взагалі.

Актуальність дослідження зумовлена насамперед тим впливом, який мають наднаціональні інституції ЄС на розробку і реалізацію рішень, які приймаються ЄС з широкого кола політичних та економічних питань. Такі комунітарні інституції, як Європейська Комісія, Європейський Парламент, Суд Європейського Союзу і Центральний європейський банк виступають в якості основних провідників наднаціональності і, одночасно, є органами для впровадження інтеграційних рішень у життя.

Проблеми, що пов’язані з інтеграційними процесами в Європі та еволюцією наднаціональних інституцій Європейського Союзу все частіше стають предметом наукових досліджень. Їх актуальність та інтенсивність помітно підвищилася в останні роки, насамперед у зв’язку з розширенням ЄС у травні 2004 р. і підписанням у жовтні 2004 р. нового загальноєвропейського акту – “Договору про Конституцію для Європи”.

Методологічною основою дослідження є теорії щодо регіонального розвитку і формування регіональної політики у ретроспективі, сучасні концепції регіональної політики, розроблені вченими країн ЄС, України і Росії. Серед зарубіжних вчених особливо слід виділити І.Г. фон Тюнена, А.Вебера, Т.Паландера, Г.Хоутлінга, В.Кристаллера, А.Льоша, А.Куклінського, П.Робсона, У.Ізарда, Е.Гувера, Ф.Перру, Ж.Будвіля, Д.Паелінка, Г.Мюрдаля, С.Полларда. Різними аспектами цих проблем займалися (займаються) українські вчені-географи: Г.В.Балабанов, А.П.Голіков, О.Т.Діброва, Ф.Д.Заставний, В.І.Нудельман, М.М.Паламарчук, М.Д.Пістун, В.А.Поповкін, О.Г.Топчієв, О.І.Шаблій, а також економісти М.І.Долішній, С.А.Романюк, О.М.Нижник. Нині проблеми регіональної політики досліджують П.Нійкамп, П. Кругман, Н.Ванхоф, А.Амін, Р.Мартін, П.Тайлер, Х.Армстронг, Ф.Кук, Д.Юл, Д.Бахлер, Г.Гожелак. Із російських науковців значний внесок зробили О.Г.Гранберг, М.К.Бандман, В.Є.Селіверстов, С.С.Артоболевський, О.В.Грицай, І.Д.Іванов, Н.І.Ларіна.

Аналіз головних принципів, завдань та механізму реалізації регіональної політики Європейського Союзу становить особливий інтерес, адже:

—      сприяє кращому розумінню перспектив міжрегіонального та транскордонного співробітництва України з Європейським Союзом (зважаючи, що Україна через декілька років із приєднанням держав Центрально-Східної Європи до Євросоюзу, матиме спільний кордон з ЄС);

—      імплементація головних принципів регіональної політики ЄС у національне законодавство України сприятиме реалізації одного з пріоритетів зовнішньої політики України — прискорить визначення з боку Європейського Союзу чітких критеріїв для України з метою отримання останньою статусу асоційованого члена ЄС;

— створення відповідної інфраструктури як системи інституцій (інструментів) для регулювання єврорегіональної політики в Україні є обов’язковою для виконання умовою для вступу будь-якої держави в Європейський Союз, отже і для України;

—      у довгостроковій перспективі з реалізацією регіональної політики ЄС (її головних принципів) Україна отримуватиме значні кошти із Фондів Європейського Союзу, що посилить інноваційну здатність регіонів України та сприятиме досягненню реальних позитивних результатів європейської інтеграції нашої держави.

Об’єктом дослідження є теоретичні розробки шляхів інституційного реформування Євросоюзу в умовах розширення і поглиблення європейських інтеграційних процесів.

Предметом дослідження є наднаціональні аспекти інституційного будівництва в теоріях європейської інтеграції.

Мета дослідження полягає в дослідженні теоретичних підходів до ролі і місця наднаціональних інституцій в європейському інтеграційному процесі. Для реалізації зазначеної мети були поставлені такі завдання:

• визначити основні етапи еволюції теоретичних підходів щодо ролі наднаціональних інституцій в розвитку європейської інтеграції;
• розкрити місце наднаціональних інституцій в сучасних євроінтеграційних теоріях;
• дослідити особливості міжурядового підходу і теорії багаторівневого управління щодо ролі наднаціональних інституцій ЄС;
• виокремити елементи теорій нового інституціоналізму, які найбільш адекватно відповідають сучасному характеру європейської інтеграції;
• визначити основні тенденції розвитку наднаціональних інституцій на основі розглянутих теорій інтеграції.

Розділ 1.  Теоретичні засади дослідження Європейської інтеграції

1.1. Історія створення та розвитку ЄС, еволюція інститутів

Сучасний стан європейського права є наслідком свого понад п’ятдесятилітнього розвитку, котрий поступально відбувався, починаючи від, орієнтованих на економіку, Співтовариств шести західноєвропейських держав до щораз більш розширеного в своїх інтересах Європейського Союзу, предметна юрисдикція котрого тепер не обмежується самою лише економікою, але включає в себе також аспекти політичні і правові.

Дослідження європейської інтеграції, що мають прикладний характер і виконані західними, радянськими, російськими і вітчизняними дослідниками європейської інтеграції. Серед цих досліджень важливе місце займають роботи, що присвячені загальним питанням діяльності наднаціональних інституцій (П. Леблонд, В. Шмідт, М. Егеберг, Й. Ольсен, Д. Біч), проблемам розвитку Єврокомісії ( А. Сбраджіа, Х. Кассим і А. Менон, А. Стоун Світ і У. Сендхольц, М. Бауер, Т. Кристіансен, Л. Крем, Е. Уджарер), проблемам розвитку Європарламенту (А. Расмуссен, Е. Барбе, У. Дитрихс, Д. Кітц i К. Фолкель, С. Хікс), проблемам розвитку Суду ЄС (Б. Дутцлер і А. Хабле), проблемам внесення змін до установчих Договорів (А. Дюр і Г. Матео).

Вивченню особливостей європейської інтеграції в умовах глобалізації присвячені чисельні дослідження науковців Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України О. Білоруса, Д. Лук’яненка, Є. Камінського, Б. Канцелярука, С. Толстова. Науковець Національного інституту стратегічних досліджень А. Круглашов досліджує загальні питання європейської інтеграції, І. Піляєв надав порівняльний аналіз інституційного розвитку Ради Європи та Європейського Союзу. А науковець Національної академії державного управління при Президентові України І. Грицяк досліджує проблему формування інституційної системи ЄС як основи управління.

Проекти європейської інтеграції не є засадничо новим явищем, що виникло лише після Другої світової війни. П’єр Дюбуа, юрист доби Пилипа Гарного (1285-1314 p.p.), Король Іржі Подєбрадський (1420-1471 p.p.), воєвода Де Сулі, радник Генріха IV Наварського (бл. 1600 p.), монах-домініканець Томасо Кампанелла (1568-1639 p.p.), Наполеон І (1769-1821 p.p.) — усе це імена видатних постатей, у чиїх працях видніються окремі елементи сучасної європейської інтеграції (приміром, спільні органи, в тому числі й суд, бюджет і військо). Наступного імпульсу цим ідеям надали австрійський граф Коуденгоф-Калегрі (праці в 1923-1943 p.p.), французький прем’єр-міністр Аристид Бріан (пропозиція створення Європейського федеративного союзу від 1929 р.) і французький, знову ж, неотоміст Жак Мартен (праці бл. 1940 р.). Ідею «Сполучених штатів Європи», що є досить промовистим фактом, вже у 1915 році засудив В.І. Ленін, оскільки таке об’єднання ускладнювало б поступальне будівництво комунізму в усіх європейських країнах [25, c. 58-59].

По закінченню Другої світової війни, перед союзниками постали економічні і політичні проблеми, неуспішні спроби вирішення котрих проводилися вже після Першої світової війни:

—         мир в Європі, в першу чергу, французько-німецьке примирення;

—         повоєнна відбудова економічного і соціального життя з метою конкурентоспроможності європейської економіки;

—         залучення до економічної комунікації повоєнної Німеччини — адже міжвоєнне рішення, котрим була постановлена де-факто промислова ізоляція Німеччини, виявилося однією з причин розв’язання Другої світової війни;

—         попередження соціальних збурень і революцій;

—         загроза європейським демократіям з боку комунізму та СРСР, існування залізної завіси;

—         відновлення довоєнних геополітичних позицій європейських держав у світі;

—         стосунки з США.

Йдеться про перший досвід функціонування регіональної інтеграційної наднаціональної організації, чиї наддержавні інституції мали дійсну нормативну правомочність із впливом на національний правопорядок своїх держав-членів.

—         Невдача Європейського оборонного Співтовариства (1954 р.)

Поступальна розбудова Європи «крок-за-кроком» (метод Декларації Шумана) також передбачала прийняття й інших секторальних договорів між зазначеними шістьма державами, аби з тих сегментальних домовленостей, з часом, утворилося гомогенне ціле. Корейська війна, що вибухнула 25.06.1950 р., нагадала європейським державам, що й область спільної оборони не повинна була б оминатися при їх інтеграційних прагненнях. Тому 25.05.1952 р. в Парижі було підписано Договір про Європейське оборонне Співтовариство (ЄОСп), який згодом ратифікувала Бельгія, Нідерланди, Німеччина і Люксембург, але не було підтримано французьким парламентом 30.08.1954 р., хоч і перед шістьома місяцями проект Договору парламент схвалив. Після цього на довгі роки будь-який європейський наднаціональний оборонний проект ставав радше нереальним.

—         Схвалення Римських договорів

На конференції в Мессіні (1-3.06.1955 р.) шість держав-членів ЄСВСп шукали наступника Жана Моне на посаді голови Високого органу, оскільки останній подав у відставку через невдачу реалізації ідеї ЄОСп, в якій він вбачав потенційну небезпеку відновлення військових потужностей Німеччини, що таким чином опинялася поза межами комунітарного контролю. Держави Бенілюксу запропонували, аби на пропозицію європейських федералістських рухів була вивчена можливість створення спільного ринку і в інших економічних галузях, включно з енергетикою і транспортними комунікаціями. Комісія делегатів та експертів від урядів за головування бельгійця Поля-Анрі Спаака, розробила з цією метою проекти двох договорів, що були підписані в Римі 25.03.1957 р. Зазначені договори стали установчими для Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕСп) — загальний спільний ринок та спеціального Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євратом). Разом із ЄСВСп ці Співтовариства стали фундаментом європейської інтеграції. Договори вступили вдію 14.01.1958 р. [18, c. 24-25]

Б. Комуштарний досвід

З часу підписання Римських договорів (1957 р.) і до вступу в силу Єдиного європейського акту (1987 р.) держави-члени випробовували новий тил міжнародної співпраці. З точки зору предметного виконання економічних цілей багато-чого, хоча й не усього, було досягнуто. Водночас почала виникати потреба і у співпраці в неекономічній сфері.

—         Предметне виконання цілей

Із відмовою розвинутих країн від вугілля як основного джерела енергії та кризою в сталеливарній галузі, почала відходити на другий план й сама важливість ЄСВСп. Євратом також майже припинив свою діяльність: очікуваний брак ядерної сировини усе не наставав, а тому основна мета Євратому — спільна енергогенерувальна політика — повною мірою ніколи впроваджена не була.

А отже, автоматично, найважливішим Співтовариством стало ЄЕСп, що включало в себе вільний рух товарів всередині митного союзу (від 1.07.1968 p.), котрий охоронявся також єдиним митним тарифом і доповнювався додатковими лібералізаційними факторами, як от: вільним рухом працівників, послуг і капіталів, включно з поточними платежами та свободою заснування (підприємств).

Ефективність цих лібералізаційних заходів була підтримувана активністю в інших суміжних галузях: економічна конкуренція, зближення національних систем регулювання та усунення різноманітних перешкод на спільному ринку, сільське господарство, транспортне сполучення, зовнішні торговельні відносини тощо.

Також відбувається зближення економічних політик, при якому, зокрема, у восьмидесятих, за прикладом Німеччини, держави-члени почали усвідомлювати реальну небезпеку інфляційної політики у стосунку до купівельної спроможності, зовнішнього торговельного балансу та ін. Тим самим було уможливлено появу Європейської валютної системи, суть якої полягала у адміністративних угодах поміж урядами держав-членів.

Восьмидесяті роки прийнято вважати періодом стагнації, коли виникла потреба трансформувати спільний ринок у вищу форму — ринок внутрішній, що є більш подібним до ринку єдиної держави; правовим виразом цієї потреби став Єдиний Європейський акт (1986 р.). остаточним терміном імплементації відповідних норм було визначено 1.01.1993 р. Хоча й дотепер є очевидним, що стадії внутрішнього ринку ще не досягнуто повністю, в першу чергу це стосується сфери послуг.

—         Інституційний і правовий розвиток

З моментом прийняття Римських договорів, в два етапи (1957 р. та 1965 р) були об’єднані усі три Співтовариства у єдине інституційне утворення (Рада, Комісія, Парламент, Суд), яке функціонує згідно із відповідними договорами. Бюджетні правомочності Парламенту були розширені Люксембурзьким (22.04.1970 р.) та Брюссельським (22.07.1975 р.) договорами; до комунітарного бюджету були передбачені спеціальні надходження (рішення від 21.04.1971 p.). Люксембурзький компроміс (1966 р.) увінчав річну французьку політику «порожнього стільця» — протесту проти застосування голосування кваліфікованою більшістю, що був передбачений договором про ЄЕСп, суть якого у відмові від голосування, якщо йдеться про стратегічні інтереси окремої держави.

Від 1979 p. було впроваджено загальне виборче право до Європейського Парламенту.

Водночас Співтовариство почало розширюватись за рахунок Великої Британії, Ірландії і Данії (1973 p.); Греції (1981 p.); Іспанії і Португалії (1986 p.); Австрії, Швеції та Фінляндії (1995 p.).

Відбулася й інша форма розширення територіальної юрисдикції комунітарних договорів: приєднання екс-НДР до ФРН додатком до Конституції від 3.10.1990 p.; дану ре-уніфікацію було легітимізовано вже у ДЄСп від 1957 р. [12, c. 27-28]

Збільшилася також допомога країнам, що розвиваються, зокрема з боку тих держав-членів, яким раніше належали колоніальні території даних країн. Партнерство відбувалося у формі угод про асоційоване членство з країнами Африки, Тихоокеанського регіону та Карибського басейну (АТК).

Країни колишнього східного блоку підписують в 1991-1994 p.p. європейські договори про майбутнє приєднання: Чеська Республіка підписала після розпаду ЧСФР даний договір в 1994 р. (вступив в силу від 1.01.1995 p.).

Останнім виразним кроком є розширення від 1.05.2004 р. ЄС на десять нових держав (Естонія, грецька частина Кіпру, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія). Усі зазначені держави є виключно реципієнтами з європейського бюджету. їх прийняття вже спричинило дискусію щодо подальшого скерування ЄС і реальності одночасного поглиблення і розширення ЄС. Не можна виключити, що ці суперечності можуть вести інколи до «кількашвидкісної Європи», при якій не усі держави будуть інтегруватися з однаковою інтенсивністю.

С. Європейська політична співпраця

Хоча основна увага в цьому періоді була зосереджена на творенні спільного ринку, снаги створення політичної європейської структури, що були озвучені Декларацією Шумана, ніколи не скидались із рахунків. Формальні проекти політичного союзу, таки, не мали успіху, однак політична співпраця практикувалась на позадоговірній основі. Дві пропозиції Фуше (листопад 1961 р. та січень 1962 р.), щодо Європейської політичної унії, хоч і були підтримані франко-німецьким договором, все ж провалилися, з огляду на базові концептуальні відмінності між Францією, котра в добу генерала Де Голя відкидала який-будь елемент федералізму, та її партнерами. Лише в жовтні 1972 року було вирішено створити Європейську Унію. Європейська рада в Штутгарті 19.06.1983 р. згодом ухвалила урочисту декларацію про Європейський Союз.

Після прийняття Єдиного Європейського Акту (1986 p.), що став першим ґрунтовним переглядом комунітарних договорів, справа дійшла до створення Європейського Союзу, котрий став «парасолькою» над Співтовариствами (спочатку) без правосуб’єктності. Ці зміни було впроваджено Маастрихтським договором (1992 p.), а згодом його переглянутими версіями у 1997 р. (Амстердамський договір), 2000 р. (Ніццький договір — вступив в дію від 1.02.2003 p.; до змісту даних договорів 5.2). [6, c. 61-62]

1.2. Теорія європейської інтеграції

Зміст федералістської концепції полягає в ідеї об’єднання Європи на основі федеративного принципу, який передбачав підпорядкування національних та регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам. Розглядаючи єдину Європу як основну й кінцеву мету своєї діяльності, європейські федералісти використовували такі аргументи, як історична та культурна єдність народів, що проживали на континенті, необхідність забезпечення миру й демократії, а також вирішення економічних, політичних та інших проблем, що виходили за межі компетенції національної держави.

Можна виділити два основних методи досягнення федералістських цілей: кооперативний та інтеграційний.

Кооперація представляє собою спільні дії держав, спрямовані на узгодження питань, що представляють спільний інтерес. При цьому органи управління, що утворюються внаслідок співробітництва, формуються з представників, які отримують мандат на представництво інтересів національних держав. Рішення та угоди приймаються лише одностайно і мають силу лише для тих держав-членів, що їх схвалили. В конституційному плані корпоративним органам делегується незначна частка внутрішніх повноважень держави, необхідна для впровадження узгоджених дій у життя.
Інтеграція, напроти, передбачає делегування права прийняття рішень органам управління, функціонери яких не представляють інтереси країн, громадянами яких вони являються. При цьому прийняття рішень не потребує одностайності, і вони є обов’язковими для всіх держав-учасниць. Рішення інтеграційних органів мають виконуватися без подальших узгоджень і обговорень у національних законодавчих органах.

Різниця між двома підходами федералістської теорії полягає, таким чином, у інституційно-юридичній формі європейського об’єднання, заснованій на принципі розподілу влади.

За характером міжнародно-правових угод, ступенем відчуження державного суверенітету та компетенцією міжнародних інститутів виділяють дві основні форми федералістського об’єднання: федерація та конфедерація.
Федерація за рівнем інституційно-правового регулювання та локалізацією міжнародної правосуб’єктності держав-членів є найбільш радикальною формою інтеграційного об’єднання. Процес формування федерації базується на методі інституційної інтеграції, в результаті якого відбувається злиття основних інститутів держав-членів у нові міжнародно-правові структури.
Конфедерація на відміну від федерації відображає значно нижчий рівень локалізації міжнародної правосуб’єктності. Не дивлячись на те, що конфедерація також є суб’єктом міжнародних відносин, її повноваження у сфері зовнішньої та внутрішньої політики, на відміну від федерації, значно обмежені. Держави-члени передають конфедеративним інститутам лише невелику частину свого суверенітету по чітко обговореному колу питань. Основним гарантом цілісності державного суверенітету є право вето, яке дає можливість заблокувати будь-яке рішення центральних органів, що не відповідає національним інтересам суб’єктів конфедерації.
Таким чином, інтеграційні процеси в конфедеративному об’єднанні розвиваються лише в тих напрямках, де збігаються інтереси усіх країн-членів, що надає їм більш функціонального характеру.

Як показала практика, розрахунки на підготовленість держав до загальноєвропейських федеральних структур виявилися хибними, що змусило деяких прихильників федералізму шукати більш гнучкі форми впровадження федералістської стратегії у практику європейської інтеграції [6, c. 63].

Нова інтерпретація федералізму робить його стратегію досить гнучкою і дозволяє використовувати й залучати форми та методи, розроблені іншими інтеграційними теоріями.

Враховуючи розходження інтересів держав-членів, а також їхні відмінності, федералісти визнають необхідність утвердження принципу союзу в різноманітності. Говорячи про загальноєвропейські заходи (європейський паспорт, обмін студентами, культурні заходи), Жак Делор підкреслював, що в них “абсолютно немає прагнення до уніфікації. За великим рахунком, за кожною країною залишається право наслідувати свою історію, свої традиції, звичаї, специфічні особливості. Наша Європа буде об’єднана лише при збереженні її різнорідності”.

Аналіз сучасного стану розвитку європейських інтеграційних процесів неможливий без врахування історії розвитку ідеї об’єднання Європи та основних теоретичних підходів, що були започатковані та розвивалися на протязі декілька сторіч європейської історії. Тому вивчення різних аспектів та форм існування “європейської ідеї” має важливе значення для розуміння суті всіх сучасних теорій та концепцій створення об’єднаної Європи, а також практичних заходів щодо їхньої реалізації. В умовах, коли в ЄС відбувається пошук стратегічних шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географічного розширення через приєднання нових членів теоретичне визначення майбутнього Європейського Союзу знову перетворилося в актуальну задачу для політичних еліт та наукового співтовариства.

Основні чотири інституції Європейського Союзу закладено ще у 1952 році, коли було створено Європейське Об’єднання вугілля і сталі, а ідея Європейської Ради ще навіть не розглядалася. Ці інститути, а саме: Асамблея, Рада, Комісія та Суд — по суті своїй з тих пір не змінювалися. Асамблея перетворилася на наднаціональний парламент, а Європейський Суд — у суперарбітра. Водночас роль Ради, що складається з представників урядів держав-членів, дещо знизилася, а роль Європейської Комісії як виконавчого органу істотно не змінилася.

Такі зміни пояснюються тим, що спочатку ідея об’єднання країн в Європейське Економічне Співтовариство, а нині — в Європейський Союз, носила наднаціональний характер. Відповідно ті інститути, які додавали до свого статусу наднаціональності, ставали впливовішими [3, c. 231-232].

«Інституційний механізм» Союзу є єдиним, тобто наднаціональні інститути ЄС одночасно здійснюють повноваження і в рамках інших Співтовариств (ЄОВС, Євратом), а також щодо питань, віднесених до нових структурних компонентів (так званих у західноєвропейській доктрині «стовпів») Союзу: загальній зовнішній політиці та політиці безпеки; співпраці в області правосуддя і внутрішніх справ.

Компетенція публічної влади, яку Союз здійснює в особі його основних органів влади (інститутів), розподілена між ними. З погляду свого місця в інституційному механізмі та соціальних функцій інститути Європейського союзу можуть бути підрозділені на ті, що здійснюють в ЄС функції та повноваження законодавчої, виконавчої і судової влади.

Розділ 2. Організаційна будова та структура Європейського Союзу.

2.1. Законодавча влада ЄС та її повноваження

Рада скли­кається Головою як з його ініціативи, так і на прохання одного з її членів або членів Комісії (ст. 147 ДЗЄС). Ці засідання проводяться кон­фіденційно. Як правило, вони відбуваються у Брюсселі, але три рази на рік засідання проходять у Люксембурзі.

Очевидно, що інститут головування відіграє важливу роль у діяль­ності Ради. Голова не лише скликає та веде засідання. Країна, яка голо­вує, також несе відповідальність за проведення всіх зустрічей під час перебування її представника на посаді Голови. Усі держави-члени голо­вують по черзі протягом шестимісячного терміну (ст. 146, абз. 2 ДЗЄС). За час існування Ради було вжито деякі заходи, спрямовані на вдоскона­лення доцільності й послідовності дій на цих засіданнях. Серед них найбільш помітними можна назвати такі ініціативи.

Основоположним принципом процедур голосування в Раді є прин­цип прийняття рішень більшістю голосів. Це означає, що прийняття рішень більшістю голосів є звичайною практикою, від якої можна відхи­лятися лише у випадках, коли ДЗЄС прямо це передбачає (ст. 148(1)). Було б нелогічним, якби всі члени Ради мали рівну кількість голосів, тому що держави-члени значно відрізняються одна від одної за чисельністю населення: від 380 000 (Люксембург) до 73 млн (Німеччи­на). Відповідно в ст. 148 ДЗЄС застосовується чинник представництва до кількості голосів кожного члена, якщо вимагається, щоб рішення було прийнято кваліфікованою більшістю. Однак чинник представниц­тва лише приблизно відображає чисельність населення зацікавленої краї­ни. Країни «великої четвірки» (Німеччина, Франція, Італія, Сполучене Королівство) мають по 10 голосів кожна; Іспанія — вісім; Бельгія, Гре­ція, Нідерланди і Португалія — по п’ять; Швеція та Австрія — по чоти­ри; Данія, Ірландія й Фінляндія — по три; Люксембург — два.

При такому розподілі голосів для прийняття актів Ради кваліфікова­ною більшістю вимагається принаймні 62 голоси «за». Коли відбуваєть­ся ухвалення рішень за пропозицією Комісії, розподіл голосів не має значення. Однак в усіх інших випадках ці 62 голоси «за» мають належа­ти представникам не менше ніж 10 держав-членів (ст. 148(2) ДЗЄС) [12, c. 28].

Європейський Парламент (Європарламент) — показний інститут Союзу. Після виборів 2009 р. склад Парламенту у результаті реорганізації скоротився до 736 чоловік. Усередині Європейського Парламенту депутати об’єднуються один з одним не за національною ознакою, а через їхню партійну приналежність — у так звані «політичні групи» (фракції).

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів) — основний орган ухвалення рішень у структурі ЄС. У системі інститутів Європейського Союзу Рада — передусім носій законодавчої влади, приймає самостійно або спільно з Європарламентом регламенти, директиви та інші правові акти. Рада стоїть на чолі піраміди ухвалення рішень в ЄС. Європарламент затверджує вторинне законодавство ЄС. Перед ним звітує і від нього отримує вказівки Європейська Комісія. Європейський Суд можна визнати стержневим органом у системі інститутів ЄС. Але він би не зміг стати таким, якби не була проявлена необхідна добра воля з боку держав-членів та їх суспільств. Згідно з Римським Договором, Суд є незалежним правовим органом, необхідним для того, щоб «через» тлумачення і вживання цього Договору дотримувалося право Європейського Союзу.

Проте, влада Європарламенту в області ухвалення законів залишається обмеженою порівняно з аналогічними можливостями національних легіслатур. До того ж у наднаціональній політичній системі принципово відсутні інструменти для наднаціонального примусу до виконання команд, що спускаються зверху. Виходячи із змальованої картини, можна дійти висновку: у ЄС немає сильного центру, а система його управління децентралізована і є «управлінням без уряду».

Європарламент має бути активнішим у таких сферах діяльності, як управління, Лісабонський протокол, Загальна зовнішня політика і політика безпеки, боротьба зі злочинністю та внутрішня політика. Крім того, Європарламент повинен сприяти формуванню сильної та ефективної Комісії, а також реформуванню стосунків між інституціями ЄС. Для Європарламенту є важливою і співпраця з національними парламентами держав–членів, що буде сприяти активному залученню національних політичних сил до визначення європейської політики урядами держав–членів і контролю за діями національних урядів у Раді.

Таким чином, можна стверджувати, що наднаціональні інституції сприяють досягненню позитивних результатів під час переговорів в ЄС і, як наслідок цих переговорів, отримують ширші повноваження, розвиненіші наднаціональні інституції можуть краще служити цілям національної держави. Досягаючи прискорення інтеграційних процесів, одна або група держав-членів можуть виступити з ініціативою передачі частини повноважень на європейський рівень, котру підтримуватимуть, розвиватимуть і втілюватимуть у життя наднаціональні інституції [3, c. 235].

2.2. Виконавча влада ЄС та ряд її повноважень

У інституційній системі ЄС Європейська Комісія займає надзвичайно важливе місце. Насправді вона — носій загального інтересу, двигун європейської інтеграції. Комісія — правлячий центр ЄС. У її руках зосереджено законодавчу ініціативу. Вона наділена широкими повноваженнями в області розробки вторинного законодавства, здійснення загальної політики, контролю над дотриманням права ЄС. Від її активності, складу, порядку функціонування залежать сьогодення і майбутнє ЄС.

Узаконена Ніццьким договором реформа Європейської Комісії суттєво впливає на еволюцію Європейського Союзу. Договір дещо змінює склад Комісії, порядок її формування, повноваження і прерогативи її голови.

Після реформування Комісії її кількісний склад зрівняний з числом держав-членів. Також тепер кандидат у президенти Європейської Комісії та її члени індивідуально, а потім і весь склад Європейської Комісії колегіально затверджується Європейським Парламентом. Призначається Комісія Європейською Радою. Причому рішення приймається кваліфікованою більшістю голосів, а не одноголосно.

Посилюються вага і значення президента Європейської Комісії. Отримали закріплення деякі важливі повноваження, якими президент фактично вже користувався. До них додані нові. Зокрема встановлено, що президент самостійно вирішує питання внутрішньої організації Комісії, розподіляє і перерозподіляє повноваження між її членами, за згодою Комісії відправляє їх у відставку та призначає своїх заступників.

Таким чином, зроблено крок до того, аби запобігти надмірному розростанню Європейської Комісії, не зачіпаючи принципу рівноправ’я держав-членів, й забезпечити її монолітність і керованість.

Комісія розглядається як виконавчий орган Співтовариства, який найбільшою мірою з-поміж інших інституцій втілює в собі дух нової Європи. Обсяг її повноважень значно перевищує повноваження будь-якого іншого органу Співтовариства. Можливо, саме ця особливість призвела до того, що Комісія стала постійним об’єктом полеміки в багатьох сферах громадської думки й у вільних коментарях популярної преси. Комісія, так би мовити, уособлює Співтовариство з усіма його перевагами і недоліками.

У вузькому розумінні Комісія складається з 27 членів, котрих, як вимагається ст. 157(1) Договору про заснування Європейського Співтовариства (надалі ДЗЄС), «обирають за принципом їх загальної компетентності» та «незалежність яких не підлягає сумніву». Термін «загальна компетенція» має дуже широке значення, точно не визначається і не пояснюється ніякими іншими положеннями права Співтовариства. Можна тільки з певністю стверджувати, що в переважній більшості випадків комісари є національними політиками високого рангу. Вони не завжди обиралися за компетенцією чи зацікавленістю європейськими проблемами, до певного часу на Комісію посилались як на «політичний смітник Європи» [2, c. 18-19].

Однак з недавнього часу з’явилися ознаки того, що такий епітет стає недоречним. Частково це сталося завдяки змінам у способі призначення членів Комісії. Раніше вони призначалися «за спільною згодою урядів держав-членів», яка часто зводилась до процесу непристойного торгу і використання будь-яких засобів для того, щоб добитися посади (ст. 11 Договору про об’єднання). Голова і заступник голови Комісії теж призначалися подібним чином (ст. 14 Договору про об’єднання). Однак ДЄС і Амстердамський договір впровадили деякі зміни в процедуру призначення.

Спочатку уряди держав-членів висувають особу, яку вони мають намір призначити Головою Комісії. Потім висунення цієї особи повинен затвердити Європейський Парламент. Після цього уряди продовжують висувати інших кандидатів у члени Комісії за спільною згодою з особою, яку вони запропонували на посаду Голови. Потім усі кандидати списком колегіального органу підлягають процедурі затвердження голосуванням у Європейському Парламенті. Як тільки таке затвердження відбувається, голова і члени Комісії призначаються за спільною згодою урядів держав-членів (ст. 158(2) ДЗЄС).

І все ж нова процедура не повністю усунула суперечності, які виникають у процесі призначення, про що свідчить застосування вперше нової системи під час виборів Комісії, термін роботи якої розпочався в січні 1995 р. Спочатку єдність поглядів серед урядів держав-членів була на користь прем’єр-міністра Бельгії Ж. Дехійна (У. Dehaene). Однак згодом його кандидатуру замінили на представника Люксембургу Ж. Сантера (І. Santer), що викликало заперечення тільки однієї держави-члена — Сполученого Королівства. Парламент усе ж не відмовився від цього затвердження, хоча дебати були жаркими. Довелося шукати новий підхід до процедури.

Членами Комісії можуть бути тільки громадяни держав-членів (ст. 157(1) ДЗЄС). З огляду на спільну (communautaire) функціональну природу Комісії таке рішення, в принципі, має бути єдиним обмеженням, яке застосовується при призначенні членів Комісії, і єдиним припустимим критерієм. Однак політична реальність вимагає певної форми національного представництва, саме тому Комісія повинна включати до свого складу щонайменше одного громадянина від кожної держави-члена (ст. 157(1) ДЗЄС). На жаль, нечіткі угоди і надалі обмежують можливість вибору суто за діловими якостями. Вже стало звичаєм, що більші держави-члени мають двох представників у Комісії, а менші — одного. Значна кількість питань викликана традицією Великобританії забезпечувати розподіл між двома своїми комісарами на одного призначеного урядом, а другого — опозицією.

У структурі членства Комісії, схоже, в найближчому майбутньому мають відбутися зміни. Відповідно до ст. 1 Протоколу про розширення (Enlargement Protocol) до Амстердамського договору Комісія обов’язково включатиме до свого складу по одному громадянину від кожної держави-члена з того дня, коли відбудеться перше розширення Європейського Союзу, за умови зміни вагомості голосів усередині Ради [13, c. 121-122].

Члени Комісії призначаються терміном на 5 років — проти 4 років за попередньою системою (ст. 158(1), § 1 ДЗЄС). Окрім нормальної заміни чи смерті, обов’язки члена Комісії закінчуються відставкою або примусовим звільненням (ст. 159, абз. 1 ДЗЄС). Єдиним органом, який має право примусово звільняти з посади членів Комісії, є Суд Європейських Співтовариств. Він може робити це після того, як визнає, що особа, про яку йдеться, не відповідає умовам виконання власних обов’язків або вчинила серйозне порушення (ст. 160 ДЗЄС). Будь-яка вакансія, що виникла через згадані вище обставини, закривається зі спільної згоди урядів держав-членів, хоча Рада може відмовити в заміщенні вакансії (ст. 159 ДЗЄС). Голова Комісії може бути усунений тільки за допомогою звичайної процедури призначення Голови (див. вище) (ст. 158, абз. 2 ДЗЄС).

Комісія також може бути розпущена в повному складі у разі, якщо Європейський Парламент винесе резолюцію недовіри, яку буде прийнято двома третинами поданих голосів. У цьому випадку нова Комісія призначається звичайним шляхом, який описано вище. Однак строк повноважень членів Комісії, що були призначені з метою заміщення, закінчується тоді, коли мав закінчитися строк повноважень попередніх членів (ст. 144 ДЗЄС). Парламент ще жодного разу не скористався таким повноваженням і, відверто кажучи, навряд чи коли-небудь зробить це. Ще більш спірним є питання про повноваження Парламенту виносити догану особисто членам Комісії.

У широкому розумінні Комісія складається з членів плюс її штат, який налічує приблизно 25 000 службовців. У штатному розкладі — 23 Генеральних директорати та інші відділи (наприклад Бюро статистики). Кожен Генеральний директорат поділяється на директорати, які складаються з відділів. Чисельність окремих директоратів може значною мірою відрізнятися — не дивно, наприклад, що найбільшим із них є сільськогосподарський. Як і у випадку із самими членами Комісії, міркування щодо національної належності службовців під час їх призначення зовсім не повинні мати місця. Однак національна чутливість забезпечує застосування жорсткої «системи квот», принаймні стосовно керівних посад.

Вище вже згадувалося, що Комісія зазвичай розглядається як виконавчий орган Співтовариства , але вона має коло повноважень, які перевищують звичайні уявлення про повноваження виконавчих органів. Вважається, що останні вносять законодавчі пропозиції, впроваджують і забезпечують застосування законодавства. Те, що повноваження Комісії перевищують стандартні, можна збагнути, ознайомившись зі змістом ст. 155 ДЗЄС, яка сама по собі не вміщує вичерпного переліку функцій Комісії [15, c. 7].

З метою забезпечення належного функціонування та розвитку спільного ринку Комісія:

• забезпечує застосування положень цього Договору та положень, що приймаються інститутами на їх основі;
• формулює рекомендації і подає висновки з питань, які є предметом цього Договору, якщо останній безпосередньо це передбачає або якщо Комісія буде вважати це за потрібне;
• має власні повноваження з прийняття рішень і бере участь у підготовці актів, що приймаються Радою і Європейським Парламентом відповідно до умов, передбачених цим Договором;
• здійснює повноваження, якими її наділяє Рада для впровадження прийнятих нею постанов.

Варто додати, що Комісія виконує й судові функції при вирішенні питань у галузі конкуренції, діє як юридичний представник Співтовариства, підготовляє бюджет Співтовариства і має безліч адміністративних завдань. У практичному розумінні повноваження Комісії можна поділити на п’ять категорій

У цій функції Комісія має повноваження примушувати держави-члени, які не додержуються своїх зобов’язань за договором, змінити це становище і виправитися, якщо треба, через подання справи про їхню невідповідну поведінку на розгляд до Суду Європейських Співтовариств. Відповідно до ст. 169 ДЗЄС Комісія передусім надає зацікавленій державі-члену можливість відповісти на обвинувачення, висунуті Комісією. Комісія приймає мотивований висновок, стосовно якого національні органи влади до визначеної дати мають викласти свої міркування. Якщо зацікавлена держава-член залишає цей висновок без уваги або її відповідь не вважається задовільною, Комісія звертається з цим питанням до Суду Європейських Співтовариств.

Переважно така процедура використовується для забезпечення виконання директив, що видаються Радою або Комісією. Завдання Комісії полегшується тим, що держави-члени повинні регулярно надавати їй інформацію про шляхи втілення ними змісту цих директив. У більшості випадків початкових заходів процедури, зазначеної в ст. 169 ДЗЄС, цілком достатньо для забезпечення згоди національних властей і досить рідко справа доходить до Суду ЄС.

Саме тут буде доречно згадати, що Комісія виконує й судові функції. Згідно з Регламентом 17/62 , від Комісії вимагається розслідувати і приймати рішення, якщо виникає підозра щодо порушення ст. 85, 86 ДЗЄС (а також Регламенту про злиття (Mergers Regulation)). Відповідно до цієї категорії Комісія може виявляти ініціативу і брати участь у формуванні законодавства, а також видавати законодавчі акти, якщо вважатиме це за необхідне. Що стосується ініціативи, Комісія має як спеціальні, так і загальні повноваження. її спеціальні повноваження виникають з великої кількості матеріальних норм Договору, які вимагають від неї розпочинати прийняття регламентів, директив і рішень у спеціальних галузях. Такі спеціальні повноваження можна знайти inter alia (між іншим) у ст. 43(2) ДЗЄС (сільське господарство), ст. 51 ДЗЄС (соціальне забезпечення), ст. 57 ДЗЄС (координація національних норм про самостійну професійну зайнятість), ст. 70 ДЗЄС (вільне переміщення капіталів), ст. 75 ДЗЄС (транспортна політика) і т. д. Треба додати: якщо будь-коли матеріальна норма договору вказує на необхідність використання процедури, зазначеної в ст. 189Ь ДЗЄС, це неодмінно потягне за собою законодавчу ініціативу Комісії.

Внісши пропозицію, Комісія продовжує брати участь в ініційованому нею законодавчому процесі. Представники Комісії присутні на всіх засіданнях Ради. Вони мають можливість протягом усього часу вносити зміни у свої пропозиції. Необхідність робити виникає доволі часто, оскільки будь-які поправки, запропоновані Радою для внесення у пропозицію Комісії, мають прийматися одностайно ст. 189а(2) ДЗЄС. Обсяг її подальшої участі в законодавчому процесі залежить від конкретної законодавчої процедури, що приймається [4, c. 5-6].

Комісія також має законодавчі повноваження, якими її наділяють спеціальні положення Договору і які вона може використовувати на свій розсуд. Так, ст. 48(3)(d) ДЗЄС вимагає від Комісії розробляти норми, що встановлюють умови, згідно з якими працівники можуть залишатися на території держави-члена після завершення там своєї трудової діяльності. Відповідно до ст. 90(3) ДЗЄС Комісія може направляти директиви і рішення державам-членам щодо застосування норм про конкуренцію державних компаній.

Комісія може видавати рекомендації і висновки із зазначених у договорі політичних питань, як у випадку, коли це безпосередньо передбачається останнім, так і за власною ініціативою. Однією з найголовніших сфер, у якій вона використовує ці повноваження, є вільне переміщення товарів (ст. 30—36 ДЗЄС), зокрема після того, як Комісія вирішила зосередити зусилля на розгляді скарг, поданих до неї приватними особами і національними урядами .

Як було згадано вище, Європейський Союз — це юридична особа, що може виступати стороною у правозобов’язальних відносинах. І саме Комісія в цьому плані представляє Співтовариство. Отже, якщо будь-коли для Європейського Союзу настає договірна чи позадоговірна відповідальність або якщо він має намір притягнути до відповідальності інших, саме Комісія буде діяти від його імені. Комісія також представляє Співтовариство у відносинах з державами — не членами Співтовариства та міжнародними організаціями. Це дуже важлива функція, особливо з огляду на значну кількість двосторонніх і багатосторонніх договорів, укладених Співтовариством. Так, на Уругвайському раунді переговорів з партнерами Співтовариства з ГАТТ Європейський Союз представляла Комісія.

Комісія також бере участь в управлінні фінансами Співтовариства. Передусім вона відіграє провідну роль у підготовці бюджету Співтовариства. Згідно зі ст. 203(2) ДЗЄС Комісія несе відповідальність за розробку попереднього проекту бюджету, який потім передає до Ради. Під час наступної процедури, що включає участь Ради і Європейського Парламенту, Комісія регулярно надає консультації, виконуючи роль «добросовісного (сумлінного) агента».

Після затвердження бюджету Комісія виконує його під свою відповідальність і в межах виділених асигнувань (ст. 205 ДЗЄС). Окрім цього, вона має надавати Раді і Європейському Парламенту щорічний звіт про виконання бюджету в попередньому фінансовому році (ст. 205а ДЗЄС). Комісія також розпоряджається структурними фондами Співтовариства.

Як і належить будь-якому виконавчому органові, Комісія має цілий ряд рутинних обов’язків, покладених на неї. Так, ст. 156 ДЗЄС вимагає від неї публікації щорічної загальної доповіді про діяльність Співтовариства, яка зазвичай видається в середині лютого наступного року [14, c. 67-68].

Діяльність наднаціональних інституцій ЄС буде більш ефективна після юридичного закріплення або підкріплення їх повноважень в ЄС, передача певних владних повноважень Єврокомісії може бути вигідною національній державі для зміцнення своєї влади або закріплення певних переваг, зокрема, саме залучення учасників субнаціонального рівня до співпраці на європейському рівні може ускладнюватися діяльністю контрольованих опозиційними партіями органів місцевої влади і, відповідно, укріпити владу правлячої партії, а також реформування структурних фондів у напрямі збільшення наднаціональної регуляції, що вигідне державам-донорам; закріплення нинішньої системи внесків, до бюджету і виплати з бюджету ЄС, міжурядова співпраця і неформальні мережі у рамках наднаціональних інституцій є важливими важелями впливу держав-членів ЄС на Єврокомісію.

2.3. Характеристика судової гілки влади ЄС та її повноваження

Суд ЄС та його допоміжний орган, Суд першої інстанції, втілюють у собі судову гілку влади Співтовариства — щонайменше у вузькому сенсі. У широкому розумінні кожен національний судовий орган держави-члена також є Судом Співтовариства, оскільки під час відправлення правосуддя сторони можуть посилатися на норми права Співтовариства. Ці норми надають фізичним особам права, які національні суди зобов’язані поважати і яких мають дотримуватися.

Найважливішою функцією Суду Європейських Співтовариств є те, що він має діяти як об’єднавча сила в застосуванні й тлумаченні права Співтовариства. Крім цього потенційно значного навантаження, вважається, що Суд Європейських Співтовариств також має врегульовувати всі спірні питання, які виникають між самими інституціями, між інституціями і державами-членами, між фізичними особами й інституціями. Останнє завдання включає в себе вирішення спорів зі службовим персоналом. Зрозуміло, що обсяг обов’язків у Суду дуже великий. Саме тому Єдиний європейський акт забезпечив його посилення у вигляді створення Суду першої інстанції (СП1).

Однак, хоч би яким неоціненним був внесок СПІ в надання допомоги Суду, все ж очевидно, що Суд ЄС перевантажений. Важко сказати, як саме це подолати. Створення декількох Судів Співтовариства наразило б на ризик втратити єдність тлумачення, що є однією з головних цілей існування Суду. Можна було б збільшити кількість суддів і, як наслідок, кількість судових палат, але це також могло б справити негативний вплив на єдність мети СЄС.

Як уже згадувалося вище, зараз СЄС має два органи: Суд як такий і Суд першої інстанції, який, відповідно до ст. 168а(1) ДЗЄС, «додається» до Суду Європейських Співтовариств. СЄС складається з 15 суддів (ст. 165, абз. 1 ДЗЄС). Хоча Договір не встановлює будь-яких вимог щодо національності суддів, вважається доцільним, щоб кожна з держав-членів була представлена8. Суддям СЄС допомагають вісім генеральних адвокатів (ст. 166, абз. 1 ДЗЄС)9 і секретар Суду (ст. 168 ДЗЄС). Судді СЄС зі свого складу призначають Голову Суду (ст. 167, абз. 6 ДЗЄС).

Генеральні адвокати являють собою феномен, який властивий системам континентального права і полягає в тому, що представник уряду має бути присутнім у суді під час слухання справи, коли цього вимагають державні інтереси. У кримінальних справах це представництво уряду виконує державний обвинувач, який розпочинає справу проти обвинувачуваного в ім’я громадських інтересів10. У цивільних і адміністративних справах представництво уряду забезпечується експертним висновком, що офіційно подається відповідним представником, який обстоює суспільні інтереси. У Верховному адміністративному суді Франції (the Counseil d’Etat) цю роль бере на себе Commissaire du Gouvernement. Посада генерального адвоката Суду Європейських Співтовариств була змодельована з подібної французької інституції [25, c.59-60].

Завдання генеральних адвокатів полягає в поданні вмотивованих висновків у всіх справах, які розглядаються під час проведення засідань Суду, для того щоб допомогти останньому у виконанні його функцій. Подавати висновки вони мають у відкритому суді й робити це з повною незалежністю й неупередженістю (ст. 166, абз. 2 ДЗЄС). Ці висновки завжди виносяться до того, як Суд прийме рішення. У багатьох випадках СЄС приймає рішення, виходячи з цих висновків, хоча в деяких добре відомих прикладах йому не вдалося дотриматися цієї практики». Як судді, так і генеральні адвокати призначаються терміном на шість років зі спільної згоди урядів держав-членів (ст. 167, абз. 1 ДЗЄС). Як правило, ці призначення не потребують багато часу. Ніяких застережень щодо спеціальних фахових навичок для того, щоб отримати посаду судді як у СЄС, так і в СПІ, в документах ЄС не міститься. Договір про заснування Європейського Співтовариства (ст. 167, абз. 1) обмежується лише такими вимогами до кандидатів:

…призначаються з осіб, незалежність яких не підлягає сумніву і які відповідають вимогам, необхідним у їхніх країнах для виконання вищих судових функцій, або з числа юридичних експертів, що мають визнану кваліфікацію. Більшість із кадрових призначень — це практикуючі судді й наукові працівники. Для забезпечення підходу наступності склад Суду оновлюється на основі принципу розподілу. Згідно з цим принципом часткове оновлення складу суддів відбувається кожні три роки, коли заміщуються по черзі вісім і сім суддів (ст. 167, абз. 2 ДЗЄС). Так само замінюються і генеральні адвокати, але по чотири члени кожного разу (ст. 167, абз. З ДЗЄС).

Суд першої інстанції складається із суддів, які призначаються зі спільної згоди урядів держав-членів терміном на шість років (ст. 168а(3) ДЗЄС). Він має таку ж кількість суддів, як і Суд ЄС, хоча це не закріплено в самому договорі. Кваліфікація, яка вимагається для роботи суддею в СПІ, майже така сама, як і в СЄС. їх членство також частково оновлюється кожні три роки (ст. 168а(3) ДЗЄС). СПІ був створений з метою зменшення кількості звичайних справ, які вимагають винесення рішень Судом Співтовариства, таким чином звільняючи останній для розгляду важливіших справ. По суті, він розглядає спори між інституціями Співтовариства і їхнім персоналом, справи з питань конкуренції, спори Європейського об’єднання вугілля та сталі, дії осіб відповідно до ст. 173(2) (визнання недійсними рішень) і ст. 175(3) (неправомірні дії), а також справи про недотримання антидемпінгового законодавства і прав на інтелектуальну власність, які порушуються фізичними особами. На рішення СПІ можна подавати апеляцію до СЄС, але тільки з питань права (ст. 168а(1) ДЗЄС).

У системах континентального права голова суду виконує дуже важливу функцію, яка виходить далеко за межі звичайних призначень судових справ і великої кількості адміністративних функцій. У багатьох ситуаціях він має повноваження діяти на свій розсуд. Зокрема, це стосується заходів, які потребують терміновості й для яких немає часу на організацію судового слухання.

Ця характерна риса найбільш повно відображена в положенні ст. 36 Статуту Суду. Згідно з ним Голова Суду може проводити спрощене провадження, яке відрізняється від деяких звичайних процесуальних норм, що застосовуються Судом. Під час проведення таких спрощених проваджень він (вона) може ухвалити рішення про призупинення застосування чи виконання судового рішення або приписати такі тимчасові заходи, які передбачені Статутом [19, c. 101-102].

Суд, як правило засідає на пленарних засіданнях (ст. 165, абз. 2 ДЗЄС). Це не означає, що для того, щоб рішення було чинним, усі судді мають бути присутніми, однак вимагається кворум — присутність семи судців. Суд також може створювати палати з трьох або п’яти суддів (та ж стаття) і на практиці більшість рішень приймається в цих палатах. Однак для деяких видів судових процедур (наприклад преюдиційного звернення) Суд має проводити пленарне засідання. Варто тільки зауважити, що рішення Суду приймаються належним чином, коли кількість присутніх суддів є непарною (ст. 15 Статуту Суду). Брати участь у винесенні рішень у справі не дозволяється суддям і генеральним адвокатам, які виступали у цій справі як агенти чи радники або діяли від імені однієї зі сторін. Таке саме процесуальне правило відводу виникає й у разі, коли ті самі судді чи генеральні адвокати запрошуються для оголошення рішення як члени іншого суду, арбітражу, слідчої комісії або подібного органу (ст. 16 Статуту Суду).

Процедура Суду також має всі ознаки систем континентального права: робиться наголос на письмовій частині судової справи, справа може включати попереднє розслідування. Розділ III Статуту СЄС разом із розділом II Правил судової процедури описує процедуру Суду, яка включає чотири стадії.

Справа порушується через письмову заяву, надіслану судовому секретарю. Вона повинна містити різноманітні деталі, включаючи ім’я й адресу позивача, ім’я відповідача, суть спору і вимоги позивача. Де необхідно, вона має супроводжуватися документальними свідченнями, які є специфічними для окремих дій (наприклад рішення, скасування якого передбачається ст. 173 ДЗЄС). У разі преюдиційного звернення саме національний суд учиняє формальний позов. Протягом місяця після отримання позову відповідач повинен надати відповідь у вигляді певної інформації, що включає визначення фактичних і правових аргументів, на яких буде базуватися його захист. Відповідь може бути предметом заперечення позивача.

Після цього Голова встановлює дату, коли один із суддів, якого називають суддею-доповідачем, представить Суду попередню доповідь. Ця доповідь містить рекомендацію щодо необхідності проведення попереднього розслідування або вжиття будь-яких інших підготовчих заходів до початку ведення усної частини судової справи. Якщо проведення попереднього розслідування не вважається доцільним, Голова визначає дату усного розгляду.

Справи, в яких суддя-доповідач проголошує необхідність проведення попереднього розслідування, скоріше є винятком із правила, ніж нормою. Однак іноді ця стадія необхідна, особливо в справах, які стосуються складних питань технічного характеру. Такі заходи можуть мати вигляд особистої присутності сторін, усних свідчень, призначення експертної доповіді та ін. Суд також може вирішити зібрати й опитати свідків та/або експертів. Сторони можуть відповісти наданням письмових зауважень. Після цього Голова Суду призначає дату усного розгляду [18, c. 121-122].

Усна процедура розпочинається з читання доповіді, яку представляє суддя-доповідач. Потім Суд заслуховує адвокатів обох сторін, а також свідків та/або експертів. Наприкінці оголошується висновок генерального адвоката.

Після завершення усної частини судового слухання судді збираються для обговорення вердикту. Обговорення проходить таємно, і тому вважається, що ніхто не знає, якою мовою воно проводиться. Відомо, однак, що завжди використовується французька мова. Згідно з континентальною практикою винесення рішення є вельми формалізованою процедурою, яка має містити деякі характерні особливості, зазначені в ст. 63 Процедурних правил. Найважливішою з них є підстави для винесення рішення.

Суд виносить рішення як колегіальний орган. Це означає, що рішення, як вважається, відбиває спільну думку судців, що брали участь у його підготовці. Саме тому тут не фіксуються розбіжні погляди суддів, що притаманне традиції англосаксонського права. Головна перевага цього підходу полягає в тому, що жоден із суддів не може бути звинувачений у прихильності до винесення рішення на користь однієї зі сторін з огляду на її національну належність. У випадках, коли надається тлумачення в рамках преюдиційного звернення, національний суд, який робить поси-лання, є зобов’язаним постановою Суду. В усіх інших випадках постанови Суду не мають обов’язкового характеру як для національних судів, так і для самого СЄС. Проте Суд прагне чітко дотримуватися послідовності у своїх рішеннях, створюючи так зване встановлене прецеденте право Суду Європейських Співтовариств.

Сторона, яка програла справу, повинна сплатити судові витрати. Якщо у справі програла більше ніж одна сторона, Суд вирішує, як саме витрати мають бути розподілені між ними. У разі, коли кожна зі сторін у деяких пунктах виграла, а в деяких програла, або за наявності виняткових обставин Суд може розподілити витрати між ними або визначити сторонам оплачувати свої витрати самим (ст. 98, 99 Процедурних правил).

Рішення Суду не обов’язково є останнім словом у справі. По-перше, якщо треті сторони відчувають, що їхні права були порушені певним рішенням, вони можуть оскаржити його на підставах, вказаних в ст. 97 Процедурних правил. По-друге, якщо виявляються факти, які б могли істотно вплинути на рішення, зацікавлена сторона може звернутися з вимогою переглянути рішення Суду (ст. 98, 99 Процедурних правил).

Існує кілька способів, якими користується Суд при тлумаченні положень права Співтовариства. Перший — це спосіб буквального тлумачення, за допомогою якого значення тексту розкривається більше з його змісту, ніж з його екстралінгвістичного контексту. Використання цього методу пояснюється Судом двома основними причинами. Перша полягає в тому, що положення законодавства Співтовариства є рівно аутентичними всіма мовами Співтовариства, а розбіжності між мовними вер-сіями «документів, очевидно, перешкоджають одноманітному їх тлумаченню . По-друге, норми законодавства Співтовариства дуже часто формулюються в широкому значенні, що ускладнює розуміння Судом їх справжнього значення. Наприклад, як Суд повинен розуміти термін працівник у ст. 48 ДЗЄС ?

Саме тому в багатьох випадках Суд застосовує спосіб, який більше базується на контексті й має назву телеологічного методу. При його використанні Суд намагається встановити наміри органу, котрий видав норму, про яку йдеться. Цей метод найкраще висвітлено в рішенні у справі CILFIT , в якому Суд пояснює, що: будь-яке положення права Співтовариства має бути визначено у своєму контексті й витлумачено з огляду на положення права Співтовариства в цілому, з урахуванням його цілей і стану змін з того часу, з якого це положення застосовується [12, c. 29-30].

Основна мета Суду ЄС полягає в «забезпеченні застосування права Співтовариства при однаковому тлумаченні й застосуванні цього Договору». СЄС виконує це завдання під час судових процесів, які проводяться в ньому. Вони охоплюють як безпосередньо процеси, в яких позивач порушує справу в суді на підставах, зазначених у Договорі, так і випадки непрямого звернення, в яких національний суд просить у СЄС роз’яснень з питань права Співтовариства. Такі питання постають перед ним під час судових розглядів. Це висвітлено детальніше в розділі про засоби судового захисту. Суд також виконує інші функції, наприклад, є апеляційною інстанцією щодо рішень, які приймає СПІ.

Розділ 3. Стратегічний розвиток інституцій Європейського Союзу

3.1. Проблеми і перспективи розширення

Юрисдикція Європейського економічного співтовариства була розширена МД на неекономічні сфери, тому було змінено і його назву на Європейське Співтовариство.

Юрисдикція Європейського Союзу включає в себе також Спільну зовнішню політику і політику безпеки, включно з аспектами оборони («СЗППБ»), а також співпрацю в галузі юстиції і правоохоронній сфері («СЮПС», т.зв.ІІІ «стовп» ЄС). Еміграційна політика та питання надання притулку також були завдяки прийнятно АД «комунітаризовані». До III «стовпа» також відноситься «СЮПКП» — Співпраця в галузі юстиції і правоохоронній сфері в кримінальних питаннях.

Показово федеративним елементом стало впровадження від 1.01.2002 р. банкнот і монет єдиної валюти євро (у безготівковій формі євро існувало вже від 1.01.1999 p.).

Так само, як і в минулому, ЄС мала б зазнавати впливу двох процесів: поглиблення ступню інтеграції (вочевидь за принципом «кількашвидкісності» — 4.3.5) і розширення кількісного складу.

НД містив положення про скликання міжурядової конференції, що мала бути проведена до кінця 2003 р. Цього, однак, не сталося. Дана конференція, згідно з приєднаною до НД Декларацією № 23, вирішувала чотири основні питання: розмежування правомочності, місце Хартії основних прав, спрощення договорів та роль національних парламентів в європейській архітектурі. Для приготування цієї міжурядової конференції було скликано Конвент, на чолі з екс-президентом Французької Республіки Валері Жискар Д’Естеном, котрий запропонував 13.06.2003 р. проект т.зв. конституційного Договору для Європи. У роботі Конвенту і самої міжурядової конференції брали участь також делегати від десяти держав-претендентів на вступ до ЄС, а у випадку міжурядової конференції, навіть із правом голосу [9, c. 158].

Основні складники проекту «конституційного» Договору для Європи:

—         об’єднання ДЄСп із ДЄС та частини прецедентних рішень СЄСп у один документ;

—         правосуб’єктність ЄС;

—         право добровільного виходу з ЄС;

—         імперативність Хартії основних прав;

—         спрощення голосування в Раді;

—         ЄП набуває приблизно рівних із Радою нормотворчих повноважень;

—         утворення посту Президента Європейської Ради;

—         утворення посади європейського Міністра закордонних справ;

—         зміцнення зв’язків між ЄП і національними парламентами

Розширення. Кандидатами на вступ є Хорватія, Македонія та Туреччина, котра, однак, частково розташована в Азії [пор. положення ст. 49 ДЄС], а також має проблеми із дотриманням прав людини, але натомість є членом митного союзу ЄСп вже від грудня 1995 р.

Держави-члени ЄС — базова інформація (2003)

(деякі дані є важливими при голосуванні в Раді ЄС —► 3.2.2.Б(іі), а також і щодо визначенні частки при фінансуванні структуральних проектів ЄС —► 17 та ін.)

 

Держава (член ЄСп / ЄС від)	Площа км2	Населення (млн.чол / % в ЄС)	ВВП (млрд €)	ВВП/ громадянин (€)	Валюта
Франція (1950)	544 000	60,1/12,43	1 551	24 743	Євро
Німеччина (1950)	356 755	82,4/16,95	2 136	24 623	Євро
Італія (1950)	301 046	57,6/11,94	1 319	24 523	Євро
Бельгія (1950)	30519	10,3/2,13	262	26 000	Євро
Голландія (1950)	41 160	16,1/3,36	400	25 000	Євро
Люксембург (1950)	2 586	0,46/0,1	21	40 000	Євро
Великобританія (1972)	244 046	60/12,4	1 566	24 819	Англійський фунт1Є=0,7ЄВР
Ірландія (1972)	70 283	3,9/0,82	108	23 226	Євро
Данія (1972)	43 069	5,4/1,11	186	35 000	Датська крона 1€=7,44DKK
Греція (1980)	131 944	10,9/2,19	130	11 853	Євро
Іспанія (1980)	504 782	41,1/8,29	705	17 680	Євро
Португалія (1980)	92 082	10,3/2,16	116	15 111	Євро
Австрія (1995)	83 900	8/1,68	198	23 178	Євро
Фінляндія (1995)	337 100	5,2/1,07	138	26 165	Євро
Швеція (1995)	450 000	8,9/1,85	225	27 500	Шведська крона 1€=9,06SEK
Польща (2004)	312 680	38,6/7,99	200	9 200	Злотий 1€=4,7 PLN
Чехія (2004)	78 880	10,3/2,11	74	13 300	Чеська крона 1€=30,2 CZK
Угорщина (2004)	93 030	10,2/2,06	70	11,900	Форинт 1€=246,8 HUF
Словаччина (2004)	49 035	5,4/1,12	25	11,000	Словацька крона 1€=39,9 SKK
Словенія (2004)	20 273	1,9/041	23	16 000	Таллер 1€=236,2 SIT
Литва (2004)	65 300	3,7/074	15	8 700	Літ 1€=3,5 LTL
Латвія (2004)	64 589	2,4/047	9	7 700	Лат 1€=0,6 LVL
Естонія (2004)	45 277	1,4/0,28	7	9,800	Естонська крона 1€=15,6 ЕЕК
Кіпр (2004)	9 251	086/016	11	18,500	Кіпрський фунт 1€=0,5 CYP
Мальта (2004)	316	0,39/0,08	4	1,700	Мальтійська ліра 1€=04MLT
Болгарія (2007)		7,52/1,55
Румунія (2007)		22,36/4,6

1 грудня 2009 року набув чинності «Лісабонський договір про внесення змін у Договір про Європейський Союз і договір про створення Європейської спільноти», який був підписаний 13 грудня 2007 р. у португальській столиці. Цей документ став важливим етапом в історії Європейського Союзу. Фактично він завершив період правової кризи, в якій після провалу влітку 2005 р. на референдумах у Франції та Нідерландах процесу ратифікації першої спільної Конституції, перебував Євросоюз. Адже вперше «старі» та «нові» країни-члени ЄС підписали спільну угоду та зобов’язалися її послідовно виконувати [5, c. 240-241].

Ще на початку 2009 р. Лісабонський договір ратифікували 24 з 27 держав-членів Євросоюзу. Бундестаг та Бундесрат ФРН завершили цю процедуру лише напередодні вересневих парламентських виборів. Зрештою, остаточний позитивний вердикт щодо зазначеного договору виніс Конституційний ФРН. Водночас найбільш запеклі внутрішньополітичні дебати з цього питання тривали в Ірландії та Чехії. Більшу частину періоду головування Чехії в Європейському Союзі в першому півріччі 2009 р. було витрачено на внутрішньополітичне погодження ратифікації Лісабонського договору .

Утім, наразі Лісабонський договір став правовою основою діяльності та розвитку Європейського Союзу. Цей акт складається з преамбули, 7-ми розділів, 13-ти протоколів та 59 декларацій. Зазначений документ диференціював рівні компетенції у різних сферах політики між державами-членами та Євросоюзом за трьома категоріями: виключна, спільна та допоміжна. Водночас Договір визнає Європейський Союз юридичною особою, суб’єктом міжнародного права. Відповідно до зазначеного договору створено посаду президента Європейської Ради (як інституту ЄС), який обирається на два з половиною роки з правом на одне повторне обрання. Внаслідок цього змінено модель ротаційного головування держав-членів ЄС. Президент Європейської Ради має забезпечити послідовність її роботи. Іншою новацією договору є впровадження посади Верховного представника ЄС у зовнішніх справах і з політики безпеки. Високий представник стає одним із віце-президентів Європейської комісії. Причому, починаючи з 2014 р. кількість європейських комісарів дорівнюватиме не 27 (за кількістю держав-членів), а відповідатиме двом третинам кількості держав-членів ЄС. Європейський парламент отримав статус рівний Європейській Раді. Однак із 2014 р. кількість депутатів має бути скорочено до 750 парламентаріїв.

Лісабонський договір прописав нову процедуру ухвалення рішень. Починаючи з 1 листопада 2014 р., голосування з питань, які не є пропозиціями Європейської комісії або Верховного представника Євросоюзу із закордонних справ та політики безпеки, потребуватиме більшості в 72% голосів членів Європейської Ради, котрі мають представляти 65% населення ЄС. Блокувальна меншість становитиме 35% населення держав-членів ЄС. Утримання під час голосування не перешкоджатиме прийняттю рішення, яке потребує одностайності. Правом вето володітимуть не одна, а не менше чотирьох країн-членів [4, c. 6-7].

Лісабонський договір збільшує коло галузей, у яких Європейський парламент матиме вирішальне слово, зокрема, аграрний сектор, юстиція та координація роботи служб безпеки. Додано клаузулу солідарності, яка передбачає спільні дії Євросоюзу та його держав-членів у разі терористичних атак.

Договір розширює право голосу й самих європейців. Так, будь-яка громадська ініціатива, під якою підпишеться не менше мільйона громадян країн-членів ЄС, зобов’яже Європейську комісію прийняти офіційне рішення з цього питання. Кожен громадянин матиме право звернутися до європейського Омбудсмана.

Не менш серйозною є ще одна новація, яка надає можливість для будь-якої країни Євросоюзу вийти з його складу. Правда, конкретні умови для цього кроку не уточнюються, тому в будь-якому випадку питання вирішуватиметься всіма країнами-членами.

Поки що невідомо, наскільки послідовно країни Євросоюзу дотримуватимуться положень Лісабонського договору. Запровадження норм Лісабонського договору в повсякденне життя європейців буде ще більш складною справою, ніж ратифікація цього договору.

19 листопада 2009 року першим Президентом Європейської Ради було обрано колишнього прем’єр-міністра Бельгії Германа ван Ромпея, а Міністром закордонних справ та Віце-президентом Європейської комісії стала представниця Великої Британії баронеса Кетрін Ештон. Обрання на впливові керівні посади в Євросоюзі політиків «другого ешелону» засвідчило, що національні еліти держав-членів ЄС не готові будувати нову Вавилонську вежу у вигляді наддержави.

Для держав, які співпрацюють з Європейським Союзом, важливим є факт закріплення у Лісабонському договорі положення про європейську політику сусідства. Втім, посилення інтеграційних зв’язків в Євросоюзі ускладнюватиме подальший процес його розширення. Цю тезу 7 травня 2009 року підтвердив установчий празький саміт «Східного партнерства». Європейська комісія запропонувала залучити до тіснішої співпраці з Євросоюзом найближчих сусідів, тобто Білорусь, Молдову, Україну, а також кавказькі країни – Азербайджан, Вірменію та Грузію. Зокрема, проект «Східне партнерство» передбачає розвиток усіх напрямів співробітництва, включно зі створенням зони вільної торгівлі, але без перспективи членства для східноєвропейських та кавказьких державі, які беруть у ньому участь [15, c. 7].

3.2. Можливість використання європейського досвіду в Україні

Згідно п.1 ст.51 УПС, Україна та ЄС визнали, що «важливою умовою для зміцнення економічних зв’язків між Україною та Співтовариством є зближення існуючого і майбутнього законодавства України із законодавством Співтовариства. Україна вживе заходів для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства». Однак, конкретні терміни виконання взятих Україною зобов’язань не зазначені. В п.2 ст.51 УПС визначено ті галузі, в яких матиме місце приблизна адекватність законів: «закон про митницю, закон про компанії, закон про банківську справу, бухгалтерський облік компаній і податки, інтелектуальна власність, охорона праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупки, охорона здоров’я та життя людей, тварин і рослин, навколишнє середовище, захист прав споживачів, непряме оподаткування, технічні правила і стандарти, закони та інструкції стосовно ядерної енергії, транспорт».

Враховуючи наведене вище, керівництвом держави розпочато роботу з метою систематизації заходів щодо інтеграції України в європейський правовий простір і виконання нею зобов’язань, взятих в рамках УПС. Президентом України затверджено низку Указів, зокрема: «Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Співтовариством від 24 лютого 1998р. №148/98; «Про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄС» від 11 червня 1998р. №615/98; «Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади» від 9 лютого 1999р. №145/99 та «Про Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 30 серпня 2000р. №1033/2000. Серед інших заходів – Постанови Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 12 червня 1998р. №852; «Про затвердження Положення про Міжвідомчу координаційну раду з адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 12 листопада 1998р. №1773 та «Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 16 серпня 1999р. №1496.

Ці документи заклали фундамент внутрішнього забезпечення процесу адаптації. Для його прискорення – буде прийнято та затверджено законом України Національну програму адаптації законодавства до стандартів ЄС. Таким чином, створюється така система в механізмі правотворчості в Україні, яка забезпечуватиме розробку і прийняття всіх без виключення нормативно-правових актів у відповідності до стандартів права ЄС (див. таблицю) [20, . 25-26].

Вже розпочато роботу по адаптації законодавства щодо скасування експортних мит, обмеження підвищення експортних тарифів, скасування спецекспорту, уніфікації ставок акцизних зборів на товари вітчизняного виробництва, імпорт [6, c. 28].

Інституції, які задіяні в процесі адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу
Назва	Основні функції
Верховна Рада України	Законодавча діяльність
Комітет з парламентського співробітництва між Україною та ЄС	Політичний діалог з парламентарями ЄС
Президент України	Керівництво процесом адаптації
Національна рада з питань адаптації законодавства до законодавства ЄС	Пропозиції із виконання зобов’язань за УПС, координація, моніторинг, аналіз, узгодження проектів нормативно-правових актів
Кабінет Міністрів України	Планування, координація, контроль нормотворчої діяльності органів виконавчої влади
Інститут нормотворчої діяльності (при КМУ)	Наукове обгрунтування законопроектної роботи
Міністерство юстиції України	Планування законопроектної роботи, координація нормотворчої діяльності
Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства ЄС (при Мінюсті України)	Пропозиції щодо стратегії адаптації, рекомендації до проектів нормативно-правових актів; правова експертиза
Центр порівняльного права (при Мінюсті України)	Секретаріат Міжвідомчої координаційної ради
Центр перекладів актів європейського права (при Мінюсті України)	Переклад міжнародних договорів, законодавства ЄС, аналітичних матеріалів
Українська частина Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС	Узгодження галузевої співпраці
Українська частина Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС (підкомітет з адаптації законодавства)	Аналіз актів законодавства України з метою приведення їх у відповідність до УПС; пропозиції щодо адаптації; реалізація галузевої співпраці
Українсько-Європейський консультативний центр з питань законодавства	Консультації органам державної влади, незалежна експертиза законопроектів
Міністерства, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування	Реалізація галузевого співробітництва між Україною та ЄС, імплементація УПС

З таблиці видно – процес адаптації законодавства вимагає спільних зусиль усіх гілок влади в Україні. Обсяг робіт вражає. За експертними даними, для входження у правове поле Європи Україні потрібно прийняти нові або внести відповідні зміни майже до 4 тис. законів та інших нормативно-правових актів. Адаптація національного законодавства пов’язана також із розв’язанням цілої низки організаційних, кадрових, фінансових, методологічних, інформаційних і наукових питань та координацією діяльності органів державної влади. Цікавими в цьому контексті є результати загальнонаціонального соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова. Так, 42% громадян вважають найбільш послідовним прихильником руху України до Європи Президента України, 11% – Уряд і лише 3% – Верховну Раду. В результаті невисокого рівня довіри до Парламенту, розбіжностей, а нерідко й відкритого протистояння між гілками влади щодо зовнішньополітичних пріоритетів України, результативність законотворчого процесу є доволі низькою. Наприклад, за період першої-п’ятої сесії (ІІ-ІІІ скликання) Верховної Ради України на розгляд парламенту внесено 1745 законопроектів, з яких прийнято тільки 615. Досі не прийняті Податковий, Митний нові Цивільний, Земельний, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, інші важливі законодавчі акти. Водночас, згідно Концепції розвитку законодавства України до 2005 року має бути підготовлено і прийнято близько 300 законів. Крім того, досить часто прийняті документи не відповідають “євростандартам”. Проведений комплексний юридичний та економічний аналіз виконання Україною її зобов’язань згідно УПС засвідчує серйозні порушення, неузгодженості і протиріччя між прийнятими нормативно-правовими актами та стандартами і нормами права ЄС. А в таких важливих сферах, як підприємницька діяльність та інвестиції, поточні платежі та капітал, конкуренція та захист власності, не було прийнято відповідно до вимог ЄС жодного нормативно-правового акту. За оцінкою заступника голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах І.Мусієнка, українське законодавство відповідає лише 300-400 стандартам із 10 тис. стандартів ЄС [4, c. 7].

Важлива проблема процесу адаптації – відсутність цілісного законодавчого поля в Україні. Як наслідок, існуюча законодавча база є суперечливою, нестабільною і малозрозумілою. Так, із 30 тис. нормативно-правових актів, що діють в Україні, закони складають лише 4,6%. Наприклад, іноземну підприємницьку діяльність в Україні регулюють понад 130 законодавчих актів. За відсутності Закону України «Про Кабінет Міністрів України», сьогодні діяльність Уряду регулюють 440 законів, повноваження Прем’єр-міністра понад 250 законів. Проблема полягає не стільки в кількісних показниках, скільки у якісному змісті законодавства, адже в ЄС особливе значення приділяє саме якості правових актів. Рада ЄС прийняла спеціальне рішення з приводу правил їх підготовки. Згідно цих правил, правовий акт повинен бути: чітким, без зайвої довжини, не двозначним, без надмірного застосування скорочень, не містити жаргонних висловів, надто довгих фраз, незрозумілих посилань на інші тексти, ускладнень, що роблять акт складним для читання.

Ускладнює формування дієвої правової системи України також відсутність ефективного механізму імплементації нормативно-правових актів. За словами експерта Українсько-Європейського консультативного центру з питань законодавства В.П’ятницького, «головна проблема України не в підготовці, а у виконанні нового законодавства. У нас існує велика кількість добрих законів, які не працюють на практиці».

За оцінками експертів, членство України в Міжпарламентська Асамблея СНД не сприяє гармонізації національного законодавства з правовим полем ЄС. Більше того, участь в МПА обмежує національний суверенітет, створює можливість втручання у внутрішні справи. Діяльність МПА матиме наслідком формування міждержавної нормативно-правової бази на території СНД, яка перебуватиме значною мірою поза загальновизнаним міжнародно-правовим полем.

Належної уваги потребує проблема підготовки фахівців з європейського права. Очевидно, що лише Інститут європейського права Одеської національної юридичної академії України не здатний забезпечити підготовку спеціалістів в області європейського права. Наприклад в Росії (вступ до ЄС не проголошено пріоритетом РФ) цими проблемами займається низка російських науково-дослідних та академічних установ: Інститут Європи РАН, Інститут європейського права, Центр порівняльного права при МГИМО, Асоціація європейських досліджень, Академічний правовий університет при Інституті держава і права РАН.

Україна, на жаль, знаходиться ще далеко від європейських стандартів правової регламентації. Процес адаптації українського законодавства уповільнюється об’єктивною різницею історичного та соціокультурного розвитку правових систем, діючою кадровою політикою, корупцією в органах державної влади, бюрократичною системою, поширенням серед владної еліти “радянських” стереотипів. Крім того, інтеграція з європейською системою права відбувається на фоні правової реформи в Україні. На нашу думку, навіть за найсприятливіших умов, процес адаптації законодавства щонайменше триватиме чотири-п’ять років.

Вагомим внеском у наближення українського законодавства до європейських норм права є членство України в Раді Європи, адже конвенції цієї організації встановлюють спільні правові стандарти, в т.ч. й для країн-членів ЄС. Україною ратифіковано близько 30 конвенцій РЄ. Розпорядженням Президента України утворено Державну міжвідомчу комісію з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів РЄ тощо [3, c. 235-236].

Формування правового поля держави є тривалим соціальним процесом, що органічно пов’язаний зі змінами у всіх інших сферах життя суспільства. Штучно прискорити цей процес неможливо, але потрібно створити йому режим найбільшого сприяння. На нашу думку, більш ефективному процесові наближення правового поля держави до стандартів права ЄС, а також створенню єдиної, цілісної системи законодавства України сприятиме комплексне втілення низки заходів, серед яких: розробка т.зв. «гармонограм» – графіків роботи з гармонізації законодавства для окремих галузей права; прийняття необхідних кодексів; видання Україною «Білої Книги», зустрічної ЄС; створення українсько-європейського глосарію юридичної термінології; підготовка фахівців з європейського права, лінгвістів, активне залучення іноземних експертів та максимальне використання технічної допомоги ЄС щодо адаптації законодавства (п.3 ст.51 УПС); поглиблення співпраці з міжнародними організаціями (ООН, РЄ, ОБСЄ, ЦЄІ).

Адаптація чинного українського законодавства до законодавства ЄС – обов’язкова передумова успішної реалізації європейських прагнень України. Розуміння важливості та складності цього процесу, конструктивна співпраця всіх гілок влади, вдале застосування підходів та методів до багатогранності європейського правового поля, а також врахування досвіду асоційованих країн ЄС дасть позитивний результат.

Водночас європейські партнери вважають символами поглиблення співпраці між Україною та Євросоюзом вступ України до Світової організації торгівлі та укладання угоди про співробітництво в процесі модернізації української газотранспортної системи.

Однак, зважаючи на деклароване українське прагнення вступу до Євросоюзу, він критикує Україну за відсутність структурних економічних реформ і внутрішньополітичну нестабільність [9, c. 161].

Висновки

Із всього вищесказаного можна підсумувати, що в Україні була проведена чимала підготовча робота з адаптації національного законодавства до законодавства ЄС, яка полягала в створенні відповідних Програм та формуванні певних органів щодо координаційної підготовчої роботи, хоча варто додати, що ці зусилля не завжди були вдалі і не дали в цілому бажаного результату, адже за соціологічними дослідженнями законодавство України тільки на 2 % адаптоване до законодавства ЄС, а на засіданні в Комісії було майже проголошено неспроможність України на даному етапі розвитку забезпечити верховенство права у всій країні.

Також з точки зору сучасності можна зробити висновок, що Україна уже остаточно втратила той позитив, який відчувала до неї європейська спільнота після виборів Президента України в 2004 р. Адже сучасна ситуація, яка складається із загостреного політичного протистояння Президент-Прем’єр, непродумана конституційна реформа, яка і досі тягне за собою «шлейф» непорозумінь, дезорганізована ситуація в роботі МЗС, неможливість формування стійкої опозиції, постійні скандали, пов’язані як із зникненням журналістів, так і з зловживаннями іншими високопосадовцями своїми повноваженнями,  постійно зростаюче зниження рівня економічної забезпеченості населення і політична нестабільність в Парламенті тільки підривають міжнародний авторитет України і відповідно, на мою думку, ще на довгі роки відтягують день вступу України до Євросоюзу, що є надзвичайно прикрим для всього українського народу.

На мою думку, в першу чергу Україні потрібно усвідомити себе як незалежну державу і чітко визначити пріоритети і стратегію розвитку в цілому, і на міжнародній арені зокрема. Також, я думаю, що Україна як держава повинна перестати дискредитувати свій міжнародний статус і проявляти в європейській зовнішній політиці тільки свої кращі сторони, адже жодна держава не поважатиме нас, якщо ми самі цього не робитимемо.

Список використаної літератури

1. Балян А. В. Пріоритетні напрями регіональної політики Європейського Союзу //Вісник аграрної науки. — 2005. — № 3. — С.59-61.
2. Брацук І. Конституційно-правовий механізм взаємодії права Європейського Союзу та національного права держав-членів // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 9. — С. 18-21
3. Войтенко, Ірина. Наднаціональні інституції Європейського Союзу // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 4. — С. 231-236
4. Горобець І. Новий етап історії Європейського Союзу // Зовнішні справи. — 2009. — № 12. — С. 5-7
5. Гуцал С.А. Вплив процесу реформування ЄС на перспективи європейської інтеграції України // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 2. — С. 239-245
6. Єрьоміна, Євгенія. Становлення Європейського валютного союзу // Вісник податкової служби України. — 2009. — № 19 (травень) : Вкладка. — С. 60-63
7. Зоткін А. Інтеграція і регіоналізація — два вектори єдиної політики Євросоюзу // Соціологія : теорія, методи, маркетинг. — 2009. — № 4 . — С. 67-83
8. Картавцев В. Адаптація законодавства України в сфері національної безпеки до правових систем ЄС та НАТО //Євроатлантикінформ. — 2006. — № 4. — C. 50-55
9. Катеринчук І. Проблема управління адаптацією права України до права ЄС у вітчизняній та зарубіжній думці //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 10. — C. 158-161
10. Кравчук І. Адаптація права України до права Європейського Союзу: цілі, етапи, пріоритети //Право України. — 2004. — № 10. — С.132-135.
11. Кравчук І. Удосконалення стратегічного планування європейської інтеграції України Кравчук // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 4. — С. 5-10
12. Кривульська Л. Євросоюз. Структура Європейського союзу // Географія. — 2010. — № 3. — С. 27-30
13. Лихицька Ю. Інституціональний інструментарій Європейського Союзу. [// Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 9. — С. 121-123
14. Плетньова О. Особливості адаптації конкурентного законодавства України до законодавства Європейського Союзу //Право України. — 2007. — № 10. — С.67-73
15. Посельський В. Європейський Союз після ратифікації Лісабонського договору // Дзеркало тижня. — 2009. — № 38-39 (жовтень). — С. 7
16. Регіональна політика в країнах Європи: Уроки для України/ С. Максименко [та ін.] ; ред. : Сергій Максименко; Київський центр Ін-ту Схід-Захід. — К.: Логос, 2000. — 69 с.
17. Рибачук Н. Інформування громадян регіону про Європейський Союз та європейську інтеграцію як аспект інформаційної діяльності бібліотеки//Бібліотечний форум України. — 2007. — № 3. — C. 35-37
18. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами: громадсько-політична література/ Ігор Бураковський, Вероніка Мовчан, Олена Вітер,; Ред. Ірина Солоненко, Васіл Гудак та ін. Комент. Олександр Павлюк, Борис Додонов,; Ін-т регіональних та євроінтеграційних дослід. «ЄвроРегіо Україна». — Київ: К.І.С., 2004. — 358 с.
19. Рудяков П. Сучасні європейські інтеграційні проекти: мотиви, моделі, ризики, регіональний та глобальний контекст //Політична думка. — 2002. — № 2-3. — C. 91-107
20. Ткаченко М.І. Інтеграційні процеси в Європі в 50-х — 90-х рр., участь у них України. Становлення та розвиток європейської системи безпеки і співробітництва // Історія та правознавство. — 2010. — № 14. — С. 22-26 ; Історія та правознавство. — 2010. — № 15. — С. 21-26
21. Федоренко Г. Загальнотеоретичні проблеми функціонування держави в умовах регіоналізації //Право України. — 2004. — № 11. — С.129-131.
22. Чужиков В. Європейська модель ідентифікації регіональних асиметрій (соціальний аспект) //Україна: аспекти праці. — 2005. — № 6. — C. 33-38
23. Чужиков В. Модернізація регіональної політики в ЄС //Економіка України. — 2008. — № 3. — C. 51-58
24. Шевчук В. Гармонізація податкового законодавства у країнах Європейського Союзу: досвід для України // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 3. — С. 100-111
25. Якименко Х. Основні підходи щодо розуміння правового статусу Європейського Союзу // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 2