Вступ

Помітний і постійно зростаючий інтерес в світі викликають економічні перетворення в Китаї, які тривають вже три десятиліття. Інтерес до цієї країни не випадковий. Китай, будучи однією з прадавніх держав у світі, вперше за всю свою багатовікову історію досяг вражаючих успіхів в реальному секторі економіки. По ряду ознак видно, що економіка країни і в найближчій перспективі буде зростати. Китай має шанси повторити досвід Японії та Південної Кореї. Необхідні внутрішні передумови для цього є. Китай володіє великою територією, є найбільшою країною за чисельністю населення; займає важливе геостратегічне положення в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Китай має в своєму розпорядженні значні родовища кам’яного вугілля, залізної руди, нафти, кольорових металів та інших найважливіших видів мінеральних ресурсів; має надзвичайно ємкий внутрішній ринок. Головне ж полягає в тому, що в країні забезпечена соціально-політична стабільність, а партійні та державні керівники Китаю проявляють політичну волю до проведення реформ.

Сьогодні в світі до Китаю відношення неоднозначне. Такі аналітики як Кондрашова Л., Ломакін В., Ши Гуаншен передбачають, що він буде одним зі світових лідерів в майбутньому тисячолітті. Бельке П., Аміров В., Лі Теїн переконують, що його чекає економічний хаос і політичний крах. Але факти говорять про інше.

Розвиток зовнішньоекономічної моделі Китаю обумовили, зокрема, такі характерні риси соціалістичної ідеології, як домінуюча й регулююча роль держави, планова система, загальне право власності на засоби виробництва та інші.

У цьому контексті китайська модель здійснення зовнішньоекономічної діяльності поєднує в собі дві протилежні тенденції: проведення курсу на «відкриття зовнішнього світу» та водночас зміцнення центральної влади і подальше дотримання засад традиційної соціалістичної ідеології та настанов щодо самозабезпечення країни.

Сьогодні Китай стоїть перед обличчям нового етапу «реформ відкритості». Їхній успіх або неуспіх визначить,  чи зможе країна в перші 20 років століття, що наступило, просунути економіку на новий рівень. Початковий період соціалізму, на якому ми зараз перебуваємо, триває вже 50 років. Необхідно ще як мінімум 50 років для його будівництва, тільки тоді в нас з’явиться можливість вступити в новий етап розвитку. Для цього потрібно зберігати високі темпи росту, всіма силами виявляти позитивні тенденції, підвищувати якість приросту економіки й вирішувати інші питання.

Дійсно, можливо, щоб Китай, поки що істотно відстаючий від країн Заходу (особливо від США) за всіма науково-визнаними параметрами конкурентоспроможності, неухильно зменшує простір, що відокремлює його від ЄС та США, і вже у видимій перспективі «погрожує» обігнати Америку.

Причому факт випереджаючого розвитку Китаю підтверджує не тільки статистика, але й така авторитетна американська організація, як Національна розвідувальна рада США.

1. Сприяння переходу Китаю до світової ринкової економіки

Соціалістична ідеологія китайського уряду породжувала нездоланні перешкоди для реалізації ринкової реформи, традиційно забороняючи відкрите обговорення приватного підприємництва та приватизації. Попри проблеми політичного середовища протягом останніх декількох років китайські приватні організації і мозкові центри за підтримки й у співпраці з Центром міжнародного приватного підприємництва (ЦМПП) брали активну участь у сприянні переходу Китаю до ринкової економіки. За допомогою таких широкомасштабних заходів, як проведення семінарів, видання навчальних посібників та відкриття web-сторінок, ці організації розширювали коло учасників політичних дискусій, справляли вплив на політичних діячів, а також навчали економістів і широку громадськість принципам ринкової економіки.

Першою організацією-партнером ЦМПП в Китаї стало Товариство економістів Китаю (ТЕК). ТЕК є приватною некомерційною професійною та науковою організацією, яка знаходиться в Сполучених Штатах Америки.

Китай має величезний економічний потенціал. Темпи приросту промислової і сільськогосподарської продукції дуже високі. За обсягом ВНП країна займає друге місце після США, а у кінці XX ст. вона знаходилась на сьомому місці. Сьогодні в Китаї щорічно видобувається близько 5 млн. т бокситів, 2 млн. т глинозему, 20 млн. т кухонної солі, понад 1 млрд. т вугілля, 15 млрд. м3 природного газу, виплавлялось близько 1 млн. т алюмінію, 0,5 млн. т міді, 0,2 млн. т залізної руди, виробляється понад 12 млн. т сірчаної кислоти, 200 млн. т цементу. Суттєво зріс випуск товарів народного споживання, а саме: телевізорів, радіоприймачів, холодильників, велосипедів.

Промисловість Китаю — багатогалузева. За чисельністю промислових підприємств і кількістю працівників країна займає перше місце у світі. Для галузевої структури промисловості характерні певні диспропорції: між видобувними і сировинними, сировинними і обробними галузями.

Найвищими темпами розвивається легка промисловість Китаю, особливо її найважливіша галузь — текстильна. Виробництво і переробка текстильної сировини має територіальні особливості: на півночі країни — це шерсть, льон, коноплі, на півдні — шовк, джут тощо. КНР вийшла на перше місце в світі за сумарним випуском тканин, але за виробництвом їх на душу населення вона займає лише третє місце. Розвинені також швейна, трикотажна, шкіряна, взуттєва галузі.

На другому місці — харчова промисловість, яка об’єднує борошномельно-круп’яну, масложирову, рибну, м’ясну, консервну, соляну, тютюнову, чайну, виноробну та ін.

Машинобудування практично повністю забезпечує потреби в обладнанні для доменного, мартенівського, коксохімічного виробництва, в залізничному транспорті (за винятком електровозів і тепловозів найновіших конструкцій), металорізальних станках і ковальсько-пресовому обладнанні, багатьох видах двигунів, обладнанні для дрібних і середніх електростанцій тощо.

Найбільшим центром машинобудування є Шанхай, в якому виробляється понад 20 % продукції галузі.

Важливими центрами виробництва машинотехнічної продукції є Тяньцзінь, Харбін, Пекін, Лоян, Далянь та ін.

Найбільш розвинена галузь машинобудування — верстатобудівна. За їх парком Китай займає друге місце у світі. Основними центрами важкого машинобудування, включаючи нафтове хімічне, є Ланьчжоу, Шанхай, Гуанчжоу (Кантон).

Найбільшими центрами транспортного машинобудування є Пекін, Далянь, Ціцікара, Чанчун, Шеньян, Датуй, Ціндао, Чанша.

У Китаї випускають кораблі переважно в морських і річкових портах — Шанхай, Далянь, Гуанчжоу, Ціндао, Теньцзін, Ухань, Чунцін, Харбін.

Швидко нарощується випуск автомобілів.

Значна увага в Китаї приділяється розвитку електронної і приладобудівної промисловості. Тепер щорічно випускалось близько 30 млн. телевізорів. Розвиток в КНР космічної техніки, особливо ракетобудування, сприяв створенню підприємств, що випускають ПЕОМ, найсучасніші засоби зв’язку, електронні контрольно-вимірювальні прилади.

Центри найновіших галузей тяжіють до приморських районів, які краще забезпечені трудовими ресурсами, мають вигідне економіко-географічне положення, більш розвинену виробничу і соціальну інфраструктуру. Налагоджено випуск обладнання для легкої промисловості (текстильної швейної, трикотажної).

Сільськогосподарське машинобудування орієнтоване на випуск малогабаритної техніки для селянських господарств.

Паливно-енергетична галузь розвивається на основі місцевої сировини.

Щорічний видобуток вугілля становить понад 1 млрд. т (потенційні запаси — 3.2 трлн. т, розвідані — 0,9 трлн. т). Родовища вугілля є практично в усіх провінціях і автономних районах КНР, але за об’ємами запасів і видобутком виділяється Північний Китай.

Нафтова промисловість — відносно молода галузь. Китай посідає 5-те місце в світі за видобутком нафти, 4-те місце — за виробництвом електроенергії. При цьому в останні роки найвища концентрація нафтовидобутку мала місце в Північно-Східному Китаї. Перспективи розвитку нафтової промисловості пов’язані з освоєнням континентального шельфу (Бохайська і Ляодунська затоки).

Теплоелектростанції, які працюють в основному на вугіллі, виробляють 3/4 електроенергії. Найбільші з них розташовані у вугільних басейнах Північно-Східного Китаю.

Першу геотермічну електростанцію збудовано у Лхасі (Тибет). Ведеться будівництво атомних електростанцій в провінціях Гуандун і Цзянсу при технічній співпраці з Францією, Бразилією й іншими країнами.

Металургійна промисловість базується на залізорудній сировині (третє-друге місця у світі). Найбільші запаси — в Аньшаньському басейні. Представлені всі стадії металургійного циклу. Найбільші підприємства розташовані в районах видобутку руди і кам’яного вугілля. Країна вийшла на перше місце в світі за видобутком залізної руди, виробництвом чавуну і сталі.

Основні центри кольорової металургії — міста в провінціях Ляонін, Юньнань, Хуайнань, Ганьсу. Китай експортує понад 50 видів кольорових металів (олово, цинк, сурма, ртуть, молібден та ін.).

Велика увага приділяється розвиткові хімічної промисловості, яка розглядається як важливий засіб інтенсифікації сільського господарства. В останні роки інтенсивно розвивається виробництво смол і пластмас. Найважливішими центрами випуску хімволокна є Шанхай, Ляон, Баолін.

У КНР розвинена промисловість будівельних матеріалів. За виробництвом цементу (0,2 млрд. т на рік) Китай займає перше місце в світі.

Сільське господарство. Провідною галуззю сільського господарства Китаю є рослинництво. Воно виробляє 60 % валової продукції сільського господарства. За різноманітністю сільськогосподарської продукції КНР займає перше місце у світі. Займає також перше місце за врожаями пшениці, рису, тютюну, арахісу, 2-е місце — бавовни, 3-є — цитрусових. Найбільші поголів’я свиней і овець у світі, а за поголів’ям ВРХ займає 2-е місце. Всі сільськогосподарські угіддя Китаю становлять 52 % площі країни, в т.ч. рілля — 10%, пасовища — 41,7%. Більше третини орних земель потребують зрошення.

Рис — основна продовольча культура. Його умови вирощування неоднакові на поливній (Південний Китай) і суходільній (Північний Китай) частині Китаю. На півдні Китаю збирають по два врожаї на рік.

Пшениця — друга за значенням культура. В Китаї вирощується як озима, так і яра пшениця. Райони вирощування озимої пшениці розташовані в басейні р. Хуанхе.

Серед інших зернових важливе місце займають кукурудза, просо, гаолян, ячмінь. Зернові становлять в Китаї 3/4 харчового раціону.

Вирощують такі олійні культури, як арахіс та кунжут.

У Китаї вирощують зелений і чорний чай. КНР належить перше місце світі за виробництвом шовку. Вирощують також цукрову тростину, цукровий буряк, джут, тютюн, фрукти.

У Китаї традиційно склалося два типи тваринництва. Перший пов’язаний із землеробством і має підсобний характер: в землеробських рівнинних районах розводять переважно свиней, тяглову рогату худобу, птицю В західних районах поширене екстенсивне кочове чи напівкочове скотарство. Близько 90 % виробництва м’яса припадає на свинарство.

КНР займає третє місце в світі за виловом риби й виробництвом рибопродуктів.

Значне місце в сільському господарстві КНР займають підсобні промисли (плетіння циновок, кошиків, збирання лікарських рослин), якими займаються, як правило, у вільний від польових робіт час.

Зовнішньоекономічні зв’язки. КНР підтримує торговельно-економічні відносини із понад 180 країнами світу. Її основні партнери — Японія, США та західноєвропейські країни, на які припадає 55 % зовнішньоекономічного товарообігу.

На зовнішній ринок вивозиться 20 % валової продукції промисловості і сільського господарства країни. Близько 40 % імпорту Китаю припадає на машини, обладнання і транспортні засоби. Важливу роль відіграють Спеціальні Економічні Зони, на які припадає чверть іноземних інвестицій в економіку країни.

2. Особливості економічного прискорення розвитку Китаю

Принцип «нерівномірного збагачення», висунутий у Китаї чверть століття тому, спрацював дуже добре. Створення вільних економічних зон у південно-східних прибережних районах, часткова приватизація державної власності в містах привели не тільки до підвищення середнього рівня прибутків населення, а й до виникнення величезного дисбалансу. Розрив у прибутках міського і сільського населення оцінюється — вшестеро, а населення найбагатших східних провінцій і найбідніших західних — сягає двозначних величин. Якщо врахувати, що на сільську місцевість нині припадає 89% території Китаю і 46% його працездатного населення (або дві третини від загальної кількості), то масштаб проблеми зростає ще більше.

За абсолютними показниками обсягу ВВП країна торік вийшла на шосте місце у світі, випередивши Італію й поступившись лише США, Японії, Великобританії, Німеччині та Франції, а за обсягом ВВП, розрахованим за паритетом купівельної спроможності, — і взагалі на друге (після США). При цьому за обсягом ВВП на душу населення Китай не входить навіть у першу сотню.

При цьому китайська межа бідності — менше п’яти доларів на місяць — істотно відрізняється від загальносвітового стандарту — менше двох доларів на день. Тепер же частка бідних у країні зменшилася з 25 до 2%, а замість армії бідняків сформувався неабиякий 250-мільйонний середній клас. Середній рівень ВВП на душу населення зріс за ці роки з 250 до 1700 дол.

В 2004 китайська економіка вважалася другою у світі після американської, хоча країна як і раніше істотно відстає за рівнем ВВП на душу населення. У той же час, господарські реформи породили ряд гострих проблем, включаючи широке закриття нерентабельних підприємств, більше безробіття, що росте розрив у доходах, посилення нерівномірності в розвитку різних провінцій і регіонів, низький рівень зарплати й тяжких умов праці на багатьох підприємствах. Незалежні профспілки й страйки в КНР не дозволені. 100-150 млн. сільських жителів мігрують по країні в пошуках роботи. Швидкий ріст економіки привів до різкого загострення екологічної ситуації в різних районах країни. В 2004 владі спробували трохи сповільнити темпи росту, і в 2005 мають намір скоротити витрати на інфраструктуру й зосередитися на боротьбі з бідністю й проведенні податкової реформи в сільській місцевості.

Обсяг ВВП Китаю в 2004 оцінювався в 7262 трильйона дол. США (близько 5600 дол. на душу населення). Ріст ВВП в 2004 склав, за офіційним даними, 9,1%. Близько 53% ВВП створюється в промисловості й будівництві, 14% — у сільському господарстві й св. 33% — у сфері послуг. Річний ріст інфляції склав 4,1%. Трудові ресурси в 2003 оцінювалися в 760,8 млн. чоловік, з них 49% були зайняті в сільському господарстві, 22% — у промисловості й 29% — у сфері послуг. Рівень безробіття в міських районах, за офіційним даними, досягає майже 10% (з урахуванням сільської місцевості — близько 20%). На частку 10% найбільш багатих родин доводиться 30,4% доходів, на частку 10% найбідніших — усього 2,4%.

Як китайські, так і західні експерти вважають, що одним із найважливіших моторів безпрецедентного економічного прискорення Китаю стала приватизація нерухомості в містах (хоча формально теж не скажеш, що вона повністю передана в приватну власність, але принаймні здається в оренду на 70 років із правом продажу й застави). Саме останній механізм і привів до формування солідного міського середнього класу, а з 50 найбагатших людей Китаю більш як половина сколотили свої статки на операціях із нерухомістю.

Проте повномасштабну приватизацію землі більшість експертів вважають дуже малоймовірною. І не тільки тому, що це суперечить комуністичній ідеології. Значно сильніші побоювання викликає загроза дестабілізації країни на випадок масового продажу землі селянами та їх міграції в міста з подальшою втратою національної продовольчої безпеки. З іншого боку, ця загроза існує вже тепер, у міру того, як міста, що дедалі більше багатіють і розростаються, наступають на сусідні села, з допомогою місцевої влади відбираючи в селян землю.

Досягнення, які демонструє китайський народ в перевлаштуванні країни, не можуть нікого залишити байдужим. А декого вони навіть лякають. Так, газета «Financial Тimes» писала в 2006 році: «Ми все ще боїмося Китая. Зараз Китай небезпечний, тому що має в своєму розпорядженні дешеву робочу силу, конкурент, що позбавляє інших робочих місць і долі ринків… У очах багатьох Китай залишається загрозою» [1]. Швидке зростання Китаю створює проблеми Заходу. Конкуренція вимушує деякі виробництва працювати напруженіше, щоб стати ефективнішими, або змиритися з нижчим прибутком. Чим більше робочих місць створюють іноземні компанії в Китаї, тим більше вони скорочують їх у себе в країні. Маючи справу з Китаєм, який є лідером у сфері низьких витрат, зарубіжним виробникам доведеться встановлювати ціни або на рівні «цінового ліміту» Китаю, або нижче за цей рівень.

У багатьох галузях промисловості, особливо в трудомістких, Китай є домінуючим світовим гравцем. Китай швидко займає нішу в капіталомістких галузях промисловості, таких як автомобілебудування, а також в галузях, пов’язаних із застосуванням високих технологій. Китай довго вкладав величезні засоби у вищу освіту та технології, сьогодні він прагне створити усередині країни інститути світового рівня. Швидкий і стабільний розвиток китайської економіки став можливим завдяки рішучому переходу виробництва з традиційного на високотехнологічне. Китайський бізнес б’є всі рекорди по зростанню капіталізації – у списку ТОП-10 найдорожчих компаній планети п’ять позицій зайняли вихідці з Піднебесної [2].

Розвитку китайського експорту сприяють іноземні інвестиції. Зростання інвестицій в КНР пояснюється досить сприятливим інвестиційним кліматом, якому сприяє ряд чинників. Серед них — відносна політична стабільність; істотна різниця між рівнем оплати національної праці і рівнем оплати праці в розвинених країнах; особливості китайської робочої сили (дисциплінованість, старанність, прагнення переймати досвід); розміри і можливості китайської економіки; вдале використання у ряді випадків різниці у вартості землі в країні і довколишніх районах.

Китай також нестримно нарощує об’єм інвестицій в зарубіжні активи, поступово розширюючи сферу і географію своїх капіталовкладень. КНР цікавлять різні сфери бізнесу. Китайське керівництво, вказують експерти, бажає нарощувати інвестиції в інновації. Раніше інновації в Китаї розуміли як технічні, тепер же вони мають на увазі також інвестиції в «нові процеси, нові бренди, новий менеджмент»[1]. Принципово важливим зовнішнім чинником, що визначає як перспективи розвитку країни, так і посилення економічного впливу Китаю в світі, є вступ КНР до СОТ в листопаді 2001 року, що спричиняє поступове зняття митних бар’єрів і обмежень для зарубіжних партнерів при імпорті їх продукції до Китаю. Сім років після вступу КНР в СОТ, показали, що основним результатом вступу країни в СОТ є різке зростання обсягу зовнішньої торгівлі [3].

Проте, зі вступом КНР в СОТ ВЕЗ стали розглядатися все більше з негативного боку, оскільки вони створюють умови для недосконалої конкуренції. Китай стає пріоритетним напрямом роботи ТНК в Південно-Східній Азії. Китай здатний забезпечувати «здоров’я і безпеку» зарубіжних інвесторів, він як і раніше є однією з країн, найпривабливіших для зарубіжних інвестицій.

Багато хто думає, що цінова перевага китайських виробників цілком залежить від дешевої робочої сили. Наприклад, низькі ціни сталеливарної промисловості Китаю, що нестримно розвивається, пояснюються величезними урядовими дотаціями. У 2005 році Пекін постановив, що виробництво сталі — основоположна галузь національної економіки. З 2005 року Китай несподівано перетворився з імпортера сталі в її експортера: вже в 2005 році за об’ємом постачань став п’ятим в світі, а в 2006 році вийшов на перше місце. Сьогодні він виробляє і споживає сталі більше за всіх (майже 40% від світового обсягу виробництва).

Висновки

Китай підтримує торгово-економічні зв’язки з 182 країнами світу. Основні торгові партнери КНР — Японія, США, західноєвропейські країни (понад 50% зовнішньої торгівлі). Останнім часом поліпшилися економічні зв’язки із країнами СНД, у тому числі з Україною.

За часи реформ змінилася структура експорту та імпорту країни. Питома вага готових промислових виробів в експорті виросла до 80%, у структурі імпорту збільшилася частка сировинних матеріалів, машин, транспортного обладнання, в яких країна відчуває дефіцит. У загальному обсязі експорту 90% складає продукція електронної, легкої, харчової промисловості, кольорові метали тощо.

Велике значення для реалізації продукції КНР на світовому ринку мають змішані або повністю китайські підприємства, що створюються за межами країни, їх понад 100.

Розвитку економіки Китаю сприяло створення вільних економічних зон (ВЕЗ), «відкритих міст», технопарків. ВЕЗ внесли значне поліпшення до економічного і соціального стану районів їх розташування, в зонах набагато швидше, ніж в середньому по країні, зростає зайнятість населення, рівень життя і кваліфікація робітників і службовців. Нехай це і незначна частина країни, але, завдяки ВЕЗ, Китай зміг вийти на світовий ринок і заявити про себе, виробляти товари з експортною орієнтацією. Уряд Китаю розуміє, що лише іноземних інвестицій у ВЕЗ не досить для розвитку всієї країни.

Проте, не дивлячись на успіхи, в економіці Китаю як і раніше існує комплекс досить складних проблем. У їх числі: велика кількість нерозвинених і бідних районів, замкнутість ряду регіонів, переважання сільського населення, висока питома вага дрібного виробництва, низький життєвий рівень населення (65% живе в бідності).

Список використаної літератури

1. Бергер Я., Михеев В. Китай: социальные вызовы развитию// Общество и экономика. – 2005. – №1. – С. 43-45.
2. Волинський Г. Економічна реформа в Китаї: характерні риси, результати, нові завдання //Економіка України. — 1999. — № 9. — C. 62-66
3. Гайдуцький А. Організаційні форми та економічні механізми залучення іноземних інвестицій в Китаї //Економіка АПК. — 2003. — № 9. — C. 117-123
4. Каган Р. Росія та Китай — загроза світу //Економіст. — 2008. — № 8. — C. 12-17
5. Король В. Міжнародно-правові аспекти двосторонніх торговельно-економічних відносин стратегічних партнерів України — Європейського Союзу та Китаю //Право України. — 2007. — № 10. — С.137-141.
6. Ломакин В.К. Мировая экономика: Учебник для вузов. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы, ЮНИТИ-ДАНА, 2004. – 727 с.
7. Марциновський В. Формула зростання: Через 10 років китайська економіка стане найпотужнішою на планеті //Контракти. — 2008. — № 47. — C. 61
8. Нечепоренко І. Китай. Економіко-географічна характеристика //Географія та основи економіки в школі. — 2008. — № 9. — C. 12-16.
9. Нікішенко С. Вільні економічні зони Китаю/ С.Нікішенко //Політика і час. — 2001. — № 4. — C. 35-43
10. Поляков В.В., Щенин Р.К. Мировая экономика и международный бизнес. – М.: КНОРУС, 2007. – 298 с.
11. Сприяння переходу Китаю до ринкової економіки //Економічні реформи сьогодні. — 2000. — № 32. — C. 40-44
12. Старинець О. Особливості зародження та розвитку китайського соціалізму: політико-економічні аспекти //Віче. — 2009. — № 5. — C. 37-40
13. Чжихуа Л. Структура і напрям розвитку третього сектора економіки Китаю //Економіка України. — 2001. — № 8. — C. 79-81