Структура та конструкційні особливості навчальних видань

Вступ

Актуальність. Питання забезпечення навчального процесу навчальними виданнями, доопрацювання фахових програм і курсів, розроблення концепції викладання дисциплін документально-комунікаційного циклу, що відповідає засадам вищої освіти, безперечно, залишається надзвичайно актуальним.

Навчальне видання містить систематизовані відомості наукового чи прикладного характеру, висловлені у формі, зручній для вивчення і викладання, і розраховане на тих, хто навчається, різного віку і рівня навчання.

Всі види навчально-методичної літератури мають відповідати затвердженому навчальному плану навчального закладу, теми мають текстологічно і за змістом збігатися з робочою навчальною програмою. Література має бути оформлена відповідно до ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання (ГОСТ 7.1–2003, IDT)», винесена у кінець навчального видання, розділена на основну та додаткову. Кожна тема дисципліни має містити посилання на список основної та додаткової літератури.

Тема: „Структура та конструкційні особливості навчальних видань”.

Мета: здійснити аналіз структури та конструкційних особливостей навчальних видань.

Завдання роботи:

— загальна характеристика структури та конструкційних особливостей навчальних видань: підр%1чників, навчальних посібників, методичних рекомендацій та практикумів, текстів лекцій та інших;

— охарактеризувати зміст та особливості навчальних видань з документознавства.

1. Структура та класифікація навчальних видань

1.1. Загальна характеристика навчальних видань

Вимоги до навчально-методичних видань відповідно до нормативних законів Міністерства освіти та науки України:

Закон України «Про освіту».
Методичні рекомендації щодо структури, змісту та обсягів підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів (затверджено рішенням ВР НМЦ вищої освіти МОН України. Протокол № 7 від 29.07.05).
Порядок надання навчальній літературі, засобам навчання і навчальному обладнанню грифів та свідоцтв МОН України (затверджено Наказ МОН 23.12.2004 № 973).
Наказ № 588 від 27. 06.2008 р. щодо видання навчальної літератури для вищої школи МОН.

Цільове призначення навчальних видань — забезпечення процесу навчання, сприяння засвоєнню знань в умовах певної системи освіти, підготовки і перепідготовки кадрів. Вони частково виконують також виховну функцію. Таке призначення обов’язково вказується на титульній сторінці навчального видання. Безумовно, для навчання можна використовувати й інші видання, однак якщо вони не мають відповідного позначення, вони не вважаються навчальними. Не завжди видання, що позначається як «книга для вчителя» чи «книга для учнів», є навчальним. Воно може бути науково-популярним, літературно-художнім, виробничо-практичним.

За читацьким призначенням вони поділяються на три основні групи:

для загальноосвітньої школи (початкової і старшої школи),
вищої школи І-II (середні спеціальні заклади),
III і IV рівнів акредитації (вищі навчальні заклади) [12].

Крім того, розрізняють навчальні видання для тих, хто навчається, і тих, хто навчає — вихователів дитячих садочків, учителів шкіл, ліцеїв, викладачів коледжів, училищ, технікумів, вищих навчальних закладів, батьків. Усередині цих груп виокремлюються підгрупи за віком тих, хто навчається, залежно від особливостей навчання (денна форма, заочна, екстернат).

Особливість характеру інформації навчального видання — широкий тематичний діапазон, обумовлений номенклатурою навчальних дисциплін, що вивчаються в усіх типах навчальних закладів. Предмети навчальних видань — це наукові і прикладні відомості, однак не в усьому обсязі, а у вигляді основних законів і висновків, які складають основу науки чи прикладних знань. Обсяг матеріалу визначається програмою навчання. Видаються навчальні видання, які повністю охоплюють курс, і навчальні посібники з окремих розділів [5, c. 175].

Загально-типологічної класифікації навчальних видань не має.

За роллю в навчальному процесі виокремлюють такі підвиди навчальних видань:

1) підручники;

2) навчальні посібники;

3) практикуми;

4) програмно-методичні видання.

1.2. Підручники

Підручник — видання, що містить систематизоване викладення навчальної дисципліни (її розділу, частини), відповідне навчальній програмі й офіційно затверджене як даний вид видання. Для нього характерна суворість і точність добору і викладення матеріалу, чітка структура, наступність, тематична і методична єдність. Підручники одночасно виконують функції навчальні, виховні і розвиваючі. В них передбачені компоненти, розраховані на закріплення пройденого матеріалу [3, с. 82].

Підручник повинен забезпечувати науковість змісту навчального матеріалу, якість, точність, простоту і доступність викладу, чіткість у формулюванні визначень правил, законів, ідей. Він має бути написаний точною і доступною мовою, мати чітко розподілений навчальний матеріал за розділами і параграфами, містити ілюстрації, схеми, малюнки, виділення шрифтом важливого матеріалу. Не другорядним є і його художнє оформлення.

Словники, як сучасні, так і більш ранні, трактують слово «підручник» досить просто й одноманітно: «Підручник – книга для навчання чому-небудь».

Однак під цим невигадливим визначенням криється дуже й дуже багатий смисл, що відображає, по суті, становище культури не тільки окремо взятої країни, але й епохи в цілому. Від підручників – самих звичайних і стандартних засобів освіти – у визначальному ступені залежить наше з вами майбутнє. Важливу роль рівня освіти народу чудово усвідомлювали класики. Підтвердженням цьому повною мірою можуть послужити слова про те, що Франко-германську війну 1870-1871 років виграв прусський сільський вчитель. Значення цього виразу досить зрозуміло: рівень освіти в Пруссії забезпечив індивідуальну перевагу над супротивником середнього солдата, здатного на самостійні дії в складній обстановці [5, с. 179].

Структура:

Зміст (назви розділів у точній відповідності до затвердженої навчальної програми).

Заголовки змісту повинні точно повторювати заголовки у тексті, без скорочень. Позначення ступенів рубрикації (“частина”, “розділ”) пишуться в один рядок з відповідними заголовками і відділяються від них крапкою. Всі заголовки у змісті починаються з прописної літери без крапки на кінці.

Вступ (передмова) 0,1-0,2 а.а. (4000-8000 знаків або 2,5-4,5 сторінки):

— роль та значення дисципліни (виду занять) у підготовці фахівця,

— місце даного курсу (його частин) серед інших дисциплін,

— формулювання основних задач, що стоять перед студентом при вивченні навчальної дисципліни.

Основний текст – дидактично та методично оброблений і систематизований автором навчальний матеріал. Викладання матеріалу в навчальній книзі повинно відрізнятися об’єктивністю, науковістю та чіткою логічною послідовністю. Композиція підручника, подання термінів, прийоми введення до тексту нових понять, використання засобів наочності повинні бути направлені на те, щоб передати студентові певну інформацію, навчити його самостійно користуватися книгою, захопити його, викликати інтерес до предмета, що вивчається [5, с. 180].

Питання, тести для самоконтролю та контролю засвоєння знань:

— розміщуються наприкінці кожної структурної частини (глави, параграфа),

— сприяють формуванню практичних прийомів і навичок логічного мислення.

У ході виконання контрольних завдань бажано передбачити використання обчислювальної техніки, аудіовізуальних засобів навчання, забезпечити умови обов’язкового використання нормативної та довідкової літератури.

Обов’язкові та додаткові задачі (для самоперевірки), приклади.

Під час написання навчальних книг необхідно орієнтувати студента на активну пізнавальну діяльність, самостійну творчу працю та вміння розв’язувати задачі. У кожному підручнику, посібнику мають бути приклади, питання, задачі.

Вибір виду ілюстрацій залежить від мети, яку ставить перед собою автор. Можна сформулювати такі загальні рекомендації авторам по ілюструванню навчальних книг:

— ілюстрації мають використовуватися тільки у тих випадках, коли вони розкривають, пояснюють або доповнюють інформацію, що міститься у книзі. Наявність їх дозволяє авторам передати більш чітко, точно та образно програмні матеріали, що викладаються;

— вигляд ілюстрацій має відповідати ступеню підготовленості студентів. Так, у підручниках для студентів молодших курсів ілюстрації мають відрізнятися більшою образністю, ніж ілюстрації для студентів старших курсів, які можуть вільно читати креслення та складні схеми;

— під час підготовки ілюстрацій слід враховувати можливості відтворення їх типографією та інші фактори. Ось чому на цьому етапі важливою є спільна робота автора та редактора. Автор повинен чітко уявляти, як буде виглядати майбутнє видання;

— ілюстрації у вигляді схем не повинні повторювати матеріалу основного тексту або містити зайву інформацію, що відволікає читача від засвоєння теми;

— подані в підручниках та посібниках технічні креслення, що пояснюють устрій та принципи роботи машин, їх механізмів та вузлів, не повинні містити малозначущих подробиць;

— однотипні ілюстрації у підручнику мають бути виконані однією технікою;

— при поданні статистичних даних доцільно використовувати графіки та діаграми, які є ефективним засобом передачі інформації між величинами і явищами, що вивчаються;

— доцільно використовувати кольорові ілюстрації, які не тільки збагачують інформацію, а й акцентують увагу читачів на основних ідеях ілюстрованого матеріалу [5, с. 182].

Довідково-інформаційні дані для розв’язання задач (таблиці, схеми тощо)

Апарат для орієнтації в матеріалах книги (покажчики, списки)

Покажчики мають є обов’язковим структурним елементом підручників та навчальних посібників. Вони полегшують користування книгою. До предметного покажчика необхідно включати основні терміни і поняття, що зустрічаються у книзі, а до іменного – прізвища та ініціали тих осіб, відомості про яких можна знайти в книзі. Поруч з терміном у предметному покажчику або прізвищем у іменному покажчику через кому проставляються номери сторінок, на яких цей термін або прізвище зустрічаються. Терміни у предметному покажчику та прізвища в іменному покажчику пишуться в один стовпчик та розташовуються строго в алфавітному порядку. Групу термінів або прізвищ, що починаються з однієї літери, відділяють від наступної групи пробілом [5, с. 183].

Список літератури.

У підручниках (навчальних посібниках) мають бути приведені джерела, з яких отримано фактичний матеріал, що вказуються у відповідних посиланнях та у бібліографічному списку. У підручниках (посібниках) необхідно використовувати лише дані, допущені до опублікування у відкритому друці. У розділі “Бібліографічний список” підручника (посібника) необхідно вказати основну використану та рекомендовану літературу для поглибленого вивчення курсу. Бібліографічні посилання необхідно давати на останнє видання даного твору або зібрання творів.

Додатки є важливим засобом збагачення змісту навчальної книги. У вигляді додатків доцільно давати різні матеріали, що доповнюють або ілюструють основний текст. Додатки за своїм характером та змістом повинні стосуватися всієї книги в цілому або її окремих частин, а не окремих часткових питань. Не допускається включати додатки, що не мають безпосереднього відношення до теми книги.

Обсяг визначається за формулою:

Обсяг в авторських аркушах (1 а.а. = 40000 знаків) = 0,14 * (кількість годин у навчальному плані для аудиторних занять + кількість годин для самостійної роботи)

Наприклад, дисципліна за навчальним планом розрахована на 72 години (2 залікових кредити) — 36 аудиторних і 36 самостійної роботи. Тоді обсяг підручника = 0,14*72 = 10,08 а.а. = 403200 знаків, або 224 сторінки (60 знаків у рядку, 30 рядків на сторінку). Список літератури, апарат для орієнтації та додатки в обсяг не входять [5, с. 185].

За характером відображення дійсності тексти можуть бути емпіричними (відображати факти, явища, події, містити вправи, правила) і теоретичними (містити закономірності, теорії, методологічні знання). Більшість шкільних підручників містить тексти обох типів.

За основним методом викладу матеріалу тексти можуть бути репродуктивні, проблемні, програмовані, комплексні.

Репродуктивні тексти — високоінформативні, структурні, зрозумілі учням, відповідають завданням пояснювально-ілюстративного навчання. Проблемний текст подають у формі проблемного монологу, в якому з метою створення проблемних ситуацій позначають суперечності, вирішують проблему, аргументують логіку формування думки. У програмованому тексті зміст подається частинами, а засвоєння кожного інформативного блоку перевіряється контрольними запитаннями. Комплексний текст містить певні дози інформації, необхідні учням для розуміння проблеми, а проблема визначається за логікою проблемного навчання.

Текст підручника може бути аналітичним або синтетичним, побудованим за допомогою дедуктивного чи індуктивного методу. Крім основних, є додаткові тексти, мета яких — розширити, поглибити знання учнів щодо важливих компонентів змісту навчального матеріалу (документи, історичні довідки і т. ін.).

Усі питання і завдання підручників за ступенем пізнавальної самостійності учнів можна поділити на: репродуктивні та продуктивні. Репродуктивні тексти — питання і завдання, які вимагають від учня відтворення знань без істотних змін. Продуктивні тексти — передбачають трансформацію знань, істотні зміни в структурі їх засвоєння або пошук нових знань.

Зміст навчального матеріалу в підручнику може формуватися за:

генетичним (у послідовності, в якій він формувався історично);
логічним (викладення його відносно сучасної логічної структури відповідної науки);
психологічним (з урахуванням пізнавальних можливостей учнів) принципами.

У більшості підручників ці принципи переплітаються.

Весь ринок учбово-методичної літератури розподіляється на два сегменти: для загальноосвітніх шкіл і для вищих навчальних закладів. Український ринок підручників досить специфічний: скільки не надрукуй, новий навчальний рік традиційно починається зі скарг батьків на відсутність підручників, які, як відомо, у нерідких випадках їм доводиться докуповувати за власні кошти та по закінченню навчання дитини просто «дарувати» школі. Так, народження в Україні нового покоління навчальної літератури ледве відбувається. Причин тому чимало: і фінансові, і професійні, і суттєво психологічні (ніде правди діти – усі звикли, що підручники частіше писала Москва). Першими усвідомили проблему гострої потреби України в нових підручниках і почали практичні дії по її вирішенню ті, хто був не задоволений сьогоденням і піклувався за майбутнє держави. Нерівномірність просування по цьому фронтові українського вищого рівня освіти обумовлена насамперед різною концентрацією таких людей на тій або іншій професійній сфері (наприклад, медицина, авіація, фінанси, право, міжнародні відносини, геодезія, технологія виробництва, сільське господарство, менеджмент та інше). У вищій школі можна виділити необхідність у декількох видах учбово-методичної літератури – «методичках», конспектах лекцій, підручниках і посібниках, а також монографіях, які придбати централізованим способом вкрай важко (по-перше, через обмежену кількість видань, по-друге, через елементарну дорожнечу) [5, с. 187].

Не менш суперечливе становище й відносно навчальної літератури для українських загальноосвітніх шкіл, де складніше всього доводиться старшокласникам, оскільки видання нових підручників йде поступово, «покласово». Це обумовлено тим, що одні класи (старші) отримують знання в школі ще по старій навчальній програмі, а середні й молодші – вже зовсім по інший, затвердженій кілька років тому Міністерством науки й освіти України (перші – одержать ще 11-літню освіту, другі – вже 12-літню). Це негативно відображається на якості знань, що отримуються сучасними учнями, і на навчальному процесі в цілому: часи й вимоги нові, а підручники старі, нестача яких відчувається не тільки через моральне старіння, але й елементарної старості самих книг, виданих ще в 80-і роки минулого сторіччя [5, с. 188].

В Україні щорічно проводиться конкурс рукописів підручників. Їх якість і рівень оцінюють експерти, і якщо пропоновані рукописи дійсно краще існуючих на певний час підручників, тоді саме їх і видають за державні кошти, отримавши грифа «схвалено Міністерством освіти й науки України». Видання шкільних підручників строго регламентується державою, що уважно стежить за тим, щоб підручники відповідали міністерській шкільній програмі й санітарно-гігієнічним нормам. Підручники, що надійшли у вільний продаж, переважно купують учні, яким їх не вистачило по розподілу в школах, а таких, як вже зауважувалось, чимало. Найбільш жалюгідна ситуація з підручниками на периферії. Однак виходячи з постанови Кабінету міністрів України №1128 від 22 липня 1998 року «Про поступовий перехід з 1 січня 1999 року на вільний продаж підручників і навчальних посібників для учнів загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів», цей самий перехід почав знаходити згодом реальні обриси, пік котрого припав саме на перші роки нинішнього сторіччя [5, с. 189].

1.3. Навчальні посібники

Навчальний посібник — видання, що доповнює чи частково (повністю) замінює підручник, офіційно затверджене як даний вид видання. Різниця між підручником і навчальним посібником полягає в тому, що в підручнику теоретичні основи курсу викладаються в строгій відповідності з програмою, а в навчальному посібнику — без урахування такої (Див. Додаток А.).

Відповідник «навчального посібника» в англійській мові — англ. tutorial, або туторіал, яке набуло поширення в українській мові та навіть більш широкого значення. Нині туторіал передбачає більш інтерактивний спосіб викладу матеріалу, часто використовується для презентації програмного забезпечення та представляється в електронному форматі в інтернеті. Зазвичай туторіал містить презентацію продукту, основні прийоми роботи з ним та спосіб переходу на додаткові модулі та за стосунки [3, с. 68].

До навчальних посібників відносяться також хрестоматії, книги для читання, таблиці, атласи, дидактичний матеріал, окремо видані частини курсу, навчальні наочні посібники.

Зокрема, хрестоматія — навчальний посібник, що містить літературно-художні, історичні й інші твори чи уривки з них, що є об’єктом вивчення навчальної дисципліни. Вона сприяє розвитку аналітичних здібностей, набуттю навичок аналізу.

Дидактичний матеріал — особливий тип наочного навчального посібника, переважно карти, таблиці, набори карток з текстом, цифрами або малюнками, реактиви, рослини тощо, які роздаються учням для самостійної роботи в класі і вдома або демонструються вчителем перед усім класом [3, с. 37].

Під електронним дидактичним матеріалом розуміють цілеспрямовано розроблені документи, для використання у навчальному процесі за допомогою прикладних програм загального призначення (або навчальних програмних середовищ) і побудовані відповідно до змісту навчальної теми і методики навчання предмету. Використання електронних дидактичних матеріалів дозволить вчителю:

— ідивідуалізувати, диференціювати та інтенсифікувати процес навчання (оптимальність поєднання індивідуальної, групової, колективної роботи навчання на уроці);

— посилити мотивацію навчання за рахунок використання різних видів діяльності і джерел інформації (комп’ютер не є новиною на уроках інформатики, але є новим засобом на уроках інших предметів);

— формувати уміння орієнтуватися в проблемі і шукати шляхи її вирішення (комп’ютерне дослідження та моделювання);

— змінити характер пізнавальної діяльності учнів (підтримка особистих намагань учнів сформувати власний стиль навчальної роботи);

— діагностувати помилки і оцінки результатів;

— здійснювати контроль із зворотним зв’язком за наслідками діяльності учня;

— візуалізувати навчальну інформацію;

— моделювати та імітувати об’єкти, що вивчаються або досліджуються, (комп’ютер може не тільки створити модель, а й дозволяє змінити умови демонстрування, відтворивши інформацію з оптимальним темпом її сприймання учнем);

— забезпечити доступ до мережі інформації (доступ до Інтернету, електронних довідників і т. д.);

— формувати інформаційну компетенцію вчителя та учнів [2, с. 66].

Формування інформаційно-комунікаційної компетентності (ІКТ-компетентність) вчителя є в даний час одним з найбільш актуальних завдань системи безперервної педагогічної освіти. Як показує практика, більшість вчителів-предметників ще не готові до використання комп’ютера не тільки на уроках, а й у підготовці до їх проведення. Можна назвати деякі причини виникнення такої ситуації:

— відсутність або завантаженість комп’ютерного класу;

— недостатня якість або кількість ППЗ;

— відсутність робочого реєстру технологічних особливостей навчання у комп’ютерному класі з різних предметів;

— комп’ютерна безграмотність вчителя;

— вузьке бачення технічних можливостей комп’ютерної техніки;

— обмежене розуміння щодо створення власних комп’ютерних продуктів (наприклад, дидактичних матеріалів) і т. д.

Необхідно показати вчителю переваги електронних дидактичних матеріалів. Першим етапом формування ІКТ-компетентності вчителя повинно бути ознайомлення його з можливостями і використанням прикладного програмного забезпечення загального призначення для підготовки, наприклад, дидактичних матеріалів. Для цього можна скористатися такими засобами, як текстовий та графічний редактори, електронними таблицями і т. д. Їх можна використовувати для створення дидактичних матеріалів на екрані комп’ютера (електронні) чи роздрукувати на папері (друковані). Перший варіант вимагає певних навичок роботи за комп’ютером як вчителя, так і учня, а також необхідність проведення уроків у комп’ютерному класі. Другий варіант повністю виключає необхідність використання комп’ютера на уроці, а підготовлені дидактичні матеріали на паперових носіях дозволять інтенсифікувати процес навчання. Як можна використати прикладне програмне забезпечення загального призначення ми висвітлимо далі, а поки що зробимо деякі теоретичні уточнення.

Навчальний наочний посібник — образотворче видання, що містить матеріали на допомогу вивченню, викладанню і вихованню. Він допомагає наочно представити об’єкти і явища, що вивчаються, краще зрозуміти їх суть.

Навчально-наочний посібник — навчальне видання, яке містить ілюстративно-наочні матеріали, що сприяють вивченню предмета, курсу, дисципліни, засвоєнню їх змісту. Різновидом навчально-наочних посібників є картографічні посібники, атласи, альбоми [3, с. 69].

Навчально — наочний посібник — навчальне образотворче видання матеріалів на допомогу у вивченні, викладанні чи вихованні.

1.4. Методичні рекомендації та практикуми

Практикум — навчальне видання, що містить практичні завдання і вправи, що сприяють засвоєнню теоретичних знань. Він сприяє набуттю навичок, умінню використовувати знання для розв’язання практичних завдань, закріпленню пройденого матеріалу (збірка завдань, вправ, практичних завдань, лабораторний практикум) [2, с. 55].

Збірник задач і вправ, тестові завдання, збірники текстів диктантів і переказів — навчальні видання, які містять завдання для практичних занять і самостійної роботи. Розділи можуть відноситися до одного практичного заняття або до тематичного блоку [2, с. 60].

Інструкції до лабораторних і практичних робіт, робочі зошити, дидактичні матеріали.

Структура:

Навчально-тематичний план дисципліни (теми, підтеми, кількість годин відповідно до навчального плану).

Вступ (1-2 сторінки) – місце курсу в навчальному процесі, мета, предмет вивчення, роль у підготовці фахівця місце дисципліни серед інших предметів, попередні знання, що є основою для вивчення курсу, особливості, основні завдання, що стоять перед студентом при вивченні дисципліни, особливості дисципліни, використані технічні засоби.

Основний текст — назва теми, методи опрацювання лекційного матеріалу і літератури, інструкції щодо виконання індивідуальних і самостійних завдань, підготовки до практичних занять.

Питання, тести для самоконтролю

Обов’язкові та додаткові задачі, приклади

Довідково-інформаційні дані для розв’язання задач (таблиці, схеми тощо)

Список літератури (номер, сторінка у загальному списку літератури)

Обсяг всіх тем дисципліни має бути однаковим. Структура викладення матеріалу — ідентичною.

До програмно-методичних видань відносяться: навчальна програма, навчально-методичний посібник, навчально-методичний комплекс, методичні рекомендації.

Навчально-методичний комплекс – навчальне видання на допомогу студентам у навчанні з викладом основного змісту та завдань лекційних та практичних занять [6, с. 184].

Містить всі теми навчальної дисципліни, основні визначення і конспект лекційних тем, плани і питання практичних занять, поради щодо підготовки до них і інструкції до самостійної та індивідуальної роботи, визначає форми та засоби поточного та підсумкового контролю.

Навчальна програма — навчальне видання, яке визначає зміст, обсяг і вимоги до вивчення певного навчального предмета, курсу, дисципліни, розвитку і виховання особистості відповідно до вимог державних стандартів освіти та навчальних планів.

Структура:

Навчально-тематичний план

Вступ (місце курсу в навчальному процесі, місце дисципліни серед інших предметів, попередні знання, що є основою для вивчення курсу, особливості, основні завдання, що стоять перед студентом при вивченні дисципліни)

Навчально-методичний посібник — видання, що містить матеріали з методики викладання навчальної дисципліни (її розділу, частини) чи методики виховання. Він допомагає навчитися працювати самостійно. Відображає твори, в яких подається методика засвоєння всього курсу, окремих його розділів, частин, тем чи виконання практичних завдань [6, с. 185].

Методичні рекомендації (вказівки) — видання, що містить роз’яснення з певної теми, розділу чи питання навчальної дисципліни, визначає методику виконання певних завдань, певного виду занять (семінарських, практичних).

1.5. Тексти лекцій

За характером інформації, структурою і конструкцією розрізняють такі різновиди навчальних видань, як курс лекцій, текст лекцій, конспект лекцій, задачник, зошит і т. д. [6, с. 186]

Так, курс лекцій — навчальне видання, що містить повне викладення тем навчальної дисципліни, визначених програмою.

Текст лекцій — навчальне видання, що містить викладення матеріалів певних розділів навчальної дисципліни [6, с. 186].

Тексти лекцій повинні мати високий науково-методичний рівень, містити необхідний довідковий апарат. Навчальний матеріал має бути пов’язаний з практичними завданнями, мають простежуватися тісні міжпредметні зв’язки. Текст лекцій може мати розмовний стиль викладу; містити цікаві приклади, які повинні зацікавити студента; ілюстративний і табличний матеріал, які підвищують цінність теоретичного матеріалу тощо.

Тексти лекцій можуть містити додатки, які допоможуть студенту самостійно опрацьовувати матеріали, які важко знайти, містяться в офіційних чи виробничих виданнях.

Структура:

Навчально-тематичний план (теми, підтеми, кількість годин відповідно до навчального плану)

Назва лекції

План лекції

Текст лекцій – повний виклад матеріалу лекції з прикладами.

Список літератури

Додатки

Обсяг:

Розділи, що відповідають темам дисципліни, мають бути однаковими за обсягом: тексти лекцій — 1 година – 0,4-0,5 а.а. (16.000-20.000 знаків) [6, с. 187].

Конспект лекцій — навчальне видання, що містить коротке викладення лекцій чи окремих розділів навчальної дисципліни.

Є також видання, що посідають проміжне місце між навчальними виданнями та іншими, наприклад, довідковими (навчальний довідник, навчальний тлумачний словник тощо).

2. Навчальні видання з документознавства

Перший в історії української науки підручник із документознавства вийшов із-під пера відомого науковця, лідера харківської документознавчої школи – Н.М. Кушнаренко, який відразу став гостро запитаним навчальним виданням, що призвело до восьми стереотипних перевидань (станом на 01.01.2009 р.) книги. Досвід систематизованого викладу історичних, теоретичних, методологічних проблем документознавства як навчальної дисципліни виявився успішно наслідуваним і продовженим багатьма прихильниками концепції науки Н.М. Кушнаренко. Її визнання факту узалежненого змісту від ідей і праць російського дослідника Ю.М. Столярова чітко й однозначно вказує на прихильне ставлення до ініціатив московського колеги та активну їхню підтримку й поширення в межах українського наукового простору, свідченням чого став кількасот-тисячний наклад. Відтак, констатуємо початкову спрямованість навчального видання на прищеплення у студентської молоді «документологічної версії» документознавства [1, с. 12].

Ставлення до курсу «Документознавство» як провідної загальнопрофесійної дисципліни з підготовки фахівців напрямів підготовки «Бібліотекознавство і бібліографія», «Документознавство та інформаційна діяльність», «Музейна справа й охорона пам’яток історії і культури», «Архівознавство», «Менеджмент організацій» тощо, котра тісно пов’язана з інформатикою, соціальними комунікаціями, книгознавством, аналітико-синтетичною переробкою документів, діловодством та іншими навчальними дисциплінами, визначило місце і роль предмета у схемі навчального плану спеціальностей. Мета авторського курсу полягала в тому, щоб сформувати у студентів системне уявлення про сутність, структуру, функції і багатоманітність документів, які складають основу документної комунікації (виокремлено –Н.М. К.), фондів бібліотек, інформаційних центрів, архівів, музеїв, видавництв, книжкових магазинів, а також скласти загальну схему процесів документування, обробки, зберігання, використання документів [1, с. 13]. Таким чином, початкова націленість на вивчення документа як абстрактного поняття від моменту його створення і до переходу в стадію зберігання з метою дальшого користування та виконання головної функції – збереження інформації задля передачі її в просторі і часі, вкотре видала автора підручника прихильником документології в розумінні Ю.М. Столярова.

Відсутність у вітчизняній історіографії спеціальних монографій, присвячених історії та теорії документа і практики роботи з ним, досліджень еволюції документознавства як науки та навчальної дисципліни, спонукала, згідно з зізнанням автора, вдатися до системного розгляду документа – його сутності, структури, властивостей, функцій, класифікацій, що створювало теоретичну базу для представлення різних видів документів, які функціонують у суспільстві. Докладний аналіз розділів видання, присвячених різним видам документів, концепційно і структурно відповідає всім позиціям, за якими охарактеризовано збиральний образ документа. Відтак:

1) визначення поняття вид документа;

2) історія документа;

3) властивості, ознаки, специфіка документа за основними критеріями їхнього класифікування – за інформаційною (зміст документів; рівень узагальнення інформації; характер знакових засобів фіксації інформації; мірність запису інформації; призначення для сприйняття інформації; канал сприйняття інформації, ступінь розповсюдження документів; спосіб документування інформації), матеріальної (матеріал носія інформації; матеріальна конструкція чи форма носія інформації) складовими, обставинами їхнього побутування в зовнішньому середовищі (регулярність виходу у світ; час появи в зовнішньому середовищі; місце походження) стали визначальними позиціями для розкриття змісту кожного документа [1, с. 14].

Різнобічне представлення різних видів документів «оприсутнили» в підручнику особливу (у розумінні Н.М. Кушнаренко) частину документознавства, що склала другий і третій розділи видання і охопила теми: «Видання», «Текстове видання», «Книга як основний вид видання», «Патентний і нормативний документи», «Періодичне і продовжуване видання», «Нотне видання», «Картографічне видання», «Ізографічне видання», «Неопублікований документ», «Діловий документ», «Документ як артефакт», «Кінофотофонодокумент», «Перфорований документ», «Мікрографічний документ», «Магнітний документ», «Оптичний документ», «Голографічний документ». Уникнення фрагментарного викладу навчального матеріалу призвело до розширення спектру репрезентації різних видів документів – від видання до голограми. Такий підхід оцінюємо двояко. З одного боку, прагнучи повного відбиття змісту загального документознавства, Н.М. Кушнаренко вдається до якнайширшого демонстрування видів документів, а з іншого, це викликало зарахування до документів неусталених їхніх видів за формальними ознаками, які часом складно ідентифікувати такими. Наприклад, справедливість уживання термінів оптичний чи голографічний документ є сумнівною, оскільки йдеться, передусім, не про специфіку інформації, зафіксовану на матеріальному носієві, а про особливості матеріального носія та способи фіксації інформації [1, с. 15].

Поряд зі значною часткою матеріалу, присвяченого особливому документознавству, третина обсягу видання відводиться під виклад теоретичних основ дисципліни. Це, зокрема, теорія документа, сутність центрального поняття науки і ґенеза його розвитку, загальна характеристика документа як системного об’єкта, тобто його форма та зміст, функції, структура, методи і способи документування, класифікація документів, соціальна документно-комунікаційна система як сфера їхнього функціонування. Авторське ставлення до документа як до «двосторонньої одиниці» – поєднання матеріального об’єкта з інформацією, закріпленої людиною способом, визначаються окресленням ознак і властивостей. Розкриття системності об’єкта документознавства дозволило підтвердити перспективність методологічного прийому – виокремлення сукупності закономірно пов’язаних між собою елементів і часток, які складають певне цілісне утворення, єдність. Це значною мірою сприяло всебічному висвітленню форми, сутності, змісту інформаційної та матеріальної складових документа, які разом забезпечують виконання ним соціального призначення – зберігати і передавати інформацію в просторі і часі, задовольняти потреби суспільства в інформації, слугувати засобом передачі, накопичувати, концентрувати й упорядковувати інформацію з метою дальшого користування нею тощо.

Висвітлення документа як суспільно сконструйованого явища сприяло формуванню у студентів переконання про його надзвичайно важливе значення як одиниці соціальної комунікації. Прагнення Н.М.Кушнаренко до найбільших узагальнень віддзеркалило ставлення до теорії документа як документології. Устремління до універсальних схем у документознавстві викликало зведення в одне еволюційне русло різних за змістом і походженням галузей знань, наук – документації, документалістики, інформатики, і, звісно, документознавства. Демонстрування переваг документознавства з-поміж них за рахунок пріоритетного вивчення «загальнодокументних питань» створювало передумови для поступового прищеплення погляду на нього як на фундаментальну науку дисциплін документально-комунікаційного циклу [1, с. 17].

Упродовж багатьох років ідеї й підходи, викладені в підручнику Н.М. Кушнаренко, мали значний вплив на розвиток українського документознавства. Поширеність і неухильна укоріненість завдяки старанням харківської документознавчої школи ідей документології Ю.М. Столярова призвели до їхнього масштабного запозичення в межах вітчизняного наукового простору. Згубність цієї тенденції полягає в однобічному відстоюванні харківськими дослідниками однієї перспективи розвитку документознавства – т. зв. документологічної, при замовчуванні чи ігноруванні традиції. Проте саме множинність думок мусять скерувати науковою згодою стосовно пропагованих значень документознавства, підтверджуючи всеаспектність і відносність істини, що завжди можна зробити предметом дискусії. Порівнюючи перший підручник із документознавства з тими, що з’явилися пізніше, за авторством Ю.І. Палехи і Н.О. Леміш, М.В. Комової, відмітимо суттєву подібність і відверте наслідування творчим і педагогічним знахідкам Н.М. Кушнаренко, що робить справедливим висновок про активне освоєння досягнень харківської дослідниці, які наразі потребують серйозного перегляду, вмотивованого досягненнями науки останнього десятиліття [1, с. 18].

Чільним репрезентантом наук документально-комунікаційного циклу кінця 1990-х –початку 2000-х рр. стала Г.М. Швецова-Водка. Як відмічалося вище, у вказаний відтинок часу еволюційний розвиток документознавства «зірвала» документологія. По-різному сприйняли цю подію авторитети документознавчої науки. Адепти класичного документознавства поставилися до цього зважено спокійно, а прибічники «узагальнюючих його варіантів» взялися активно мусувати ідеї П. Отле, зрошуючи їх на ґрунті сучасної науки. Варто зазначити, що Г.М. Швецовій-Водці належить першість у вітчизняному науковому просторі щодо документологічної проблематики, не враховуючи побіжних зауваг Г.М. Доброва, датованих 1960-ми рр. Як науковцю їй імпонують ідеї і відповідні документологічні засади теорії П. Отле, а в плані методології – міждисциплінарні пошуки відповіді на питання: «Що є «документ»? Наукова позиція Г.М. Швецової-Водки, безумовно, вплинула на концепцію навчального посібника «Документознавство», що вийшов у світ наприкінці 2007 р. Її можна визначити як результат поєднання варіативних сприйняття й оцінки ідентифікуючих галузь понять, природи, статусу, змісту, ролі і значення документознавства для науки і суспільства. Завдання посібника, за визначенням Г.М. Швецової-Водки, полягають у тому, щоб «бути теоретичним вступом до документознавства і книгознавства, забезпечити єдиний підхід до класифікації документів взагалі та книг зокрема», а зміст «відображає досягнення сучасного документознавства, ознайомлює із дискусіями з документознавчих проблем, пропонує альтернативні підходи до їх вирішення [11, с. 8]».

Навчальний посібник Г.М. Швецової-Водки, так само як і підручник Н.М. Кушнаренко, призначено для студентів вищих навчальних закладів спеціальностей «Книгознавство, бібліотекознавство і бібліографія», «Документознавство та інформаційна діяльність». Адресування книги студентам хоча й споріднених, але різних спеціальностей, чітко вказує на особливість посібника – прагнення врахувати специфіку кожної з них у межах одного тексту. Цільове призначення навчального посібника визначило його структуру. «Документознавство» Г.М. Швецової-Водки складається з двох, органічно залежних частин – «Основи теорії документа» і «Книга як вид документа». Кожна з них об’єднує тематично споріднені, ключові теми, деталізація яких відбувається на рівні логічно зв’язаних базових підтем, що забезпечує цілісне представлення об’єкта, предмета, методів, функцій, напрямів і дослідницьких завдань документознавства, його місця в суспільстві, соціального статусу, тобто, оперуючи історіографічними категоріями, «образу науки» [11, с. 10].

Робоча дефініція документознавства в навчальному посібнику Г.М. Швецової-Водки подається просто й лаконічно і звучить як «наука про документ (виділено – Г.М. Ш.-В.), яка досліджує процеси створення і функціонування документів []». Узагальнений образ історії документознавства складається з хронологічно послідовних етапів його представлення – від накопичення емпіричних знань про документ, їхньої диференціації й оформлення перших галузей наукових знань до виникнення окремих наукових дисциплін. Такою називається документаційна наука чи документація П. Отле. Виклад оцінювання бельгійським ученим значення ідей документації для наукових дисциплін, що мають справу з документами різного походження (бібліотечного, архівного, музейного), Г.М. Швецова-Водка продовжує історією інформаційної науки, інформатики, документалістики, які вважає генетично спорідненими. Історію документознавства, його загального і спеціального відгалужень, автор представляє у контексті світового розвитку наук про інформацію та середовище їхнього виникнення й еволюції у вітчизняному науковому просторі. Подібний підхід уможливив, виважене представлення історичних передумов становлення і основних етапів розвитку науки про документ, а з точки зору методології, підійти до з’ясування сенсу трансформаційних процесів її форми і змін у змісті. Значне місце в навчальному посібнику займає висвітлення сучасного стану документознавства в Україні і за кордоном, основних положень концепцій Н.Б. Зінов’євої, С.Г. Кулешова, Н.М. Кушнаренко, М.С. Слободяника та ін. Г.М. Швецова-Водка неоднозначно оцінює існуючі версії документознавства, дискусії довкола документології, що є цілком виправданим і цінним з огляду на цільове призначення видання [1, с. 23].

Узалежнено від розуміння змісту документознавства Г.М. Швецова-Водка розкриває його об’єкт, предмет вивчення і структуру []. Цьому передує розгорнутий аналіз визначень об’єктно-предметної сфери наукової дисципліни сучасними зарубіжними (Н.Б. Зінов’єва) і вітчизняними (С.Г. Кулешов, Н.М. Кушнаренко, М.С. Слободяник) дослідниками. Відзначаючи сильні і слабкі аспекти тверджень колег, вона пропонує наступне бачення об’єкта документознавства – «документ як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства» і його предмета – «визначення видів, структури і властивостей документа, а також закономірностей його створення та функціонування у суспільстві [4, с. 51]». Очевидним є відстоювання загального підходу щодо об’єкта і предмета документознавства, а заувага про залежність структури навчальної дисципліни «Документознавство» від спеціальності, для якої та викладається, професійної спрямованості та структури навчального плану визнає їхню конкретизацію на рівні окремих галузей документознавчої науки. У межах самого документознавства автор виокремлює загальну і спеціальну складові, які містять часткові дисципліни: теорія документа, теорія документних ресурсів, документна лінгвістика, документальні АІПС, технологія збереження документів; і теорія документних потоків, управлінське документознавство, кінофотофонодокументознавство, електронне документознавство, картознавство, вчення про науково-технічну документацію, спеціальні види документів відповідно, чим продовжує обстоювати і розвивати висловлені раніше думки. Варто позитивно поцінувати прагнення інтегрувати різні, часто суперечливі погляди на структуру документознавства, побутуючі в сучасній науці, а заодно запропонувати студентам зробити самостійні висновки щодо перспектив його розвитку [1, с. 25].

Порушуючи питання місця документознавства в науковому просторі, науковець відштовхується від одночасної належності дисципліни до різних циклів наук, що гарантує йому багатогранні міждисциплінарні зв’язки. Пріоритетним у цій частині для Г.М. Швецової-Водки є з’ясування змісту документології, інакше кажучи, пошук відповіді на затребувані часом питання: чи можна її ототожнювати із загальним документознавством; теорією документа; комплексом наук, що вивчають документ у всіх його зв’язках? Тут проступає виразне тяжіння Г.М. Швецової-Водки до інформаційного підходу у визначенні природи, походження документології, її змісту, значення, статусу. Весь комплекс дисциплін, що досліджують інформацію, Г.М. Швецова-Водка пропонує об’єднати назвою інформологія (наука про інформацію), а також поділити цей комплекс на такі частини, як теорія інформації, інформатика соціальна й інформатика прикладна (комп’ютерна наука). Соціальну інформатику науковець прирівнює до теорії соціальних комунікацій і називає ноокомунікологією. У межах останньої Г.М. Швецова-Водка виокремлює теорію соціальної інформації і документологію як комплекс наук про документ, який розглядається як засіб комунікації. Таким чином, концепція документології автора демонструє відкритість для новітніх інтерпретацій у рамках інтегральності гуманітаристики, парадоксально плідної співпраці цілковито протилежних тенденцій (диференційних і інтеграційних) розвитку наук про документ [10, с. 12].

Безперечно, класичними складовими теорії будь-якої науки є її методи та методологія. Про зміст і співвідносність цих понять сперечаються й досі. Ми згодні з Е. Касперським, що методом у сучасному розумінні є впорядкований і повторюваний спосіб дій, який провадить до досягнення певної дослідницької мети в певній сфері явищ. Натомість методологія на концепційному і прикладному рівнях займається описом, оцінкою і застосуванням методів. На відміну від попередника – підручника Н.М. Кушнаренко, в якому відсутнє висвітлення методів документознавства, – в посібнику рівненської дослідниці питання знайшло широку репрезентацію. Під методами автор розуміє спосіб пізнання, а їхню сукупність тлумачить методологією. Незважаючи на популярність у документознавчій літературі порушеного питання, побутування різних його представлень і пояснень, чи не вперше маємо випадок докладного аналізу методичних рівнів провадження наукових досліджень: діалектико-матеріалістичного, загальнонаукового, спеціально-наукового, специфічного для низки споріднених наукових дисциплін, конкретних студій. Можна не погоджуватися з переліком заявлених автором методів студіювання на окремих рівнях, утім, передусім це буде питання не до навчального матеріалу, а до діалектики процесу пізнання, умовностей таких категорій як загальний і конкретний і їхньої співвідносності, регулювання дослідницьких процедур, нормативності методології і т. ін.

Значну частку «Основ теорії документа» посібника автор відводить висвітленню історичного розвитку значень поняття документ, сутності його призначення, визначенню функцій, властивостей і ознак, характеристиці інформаційної і матеріальної складових, класифікації документів. Примітною рисою суджень Г.М. Швецової-Водки про документ є його всебічна інтерпретація, відтворювання різноманітних значень, слідування багатоманітності існуючих дослідницьких «правд», яке самому документознавству не шкодить. При розкритті теорії документа, представленої в посібнику, відчутним є переслідування Г.М. Швецовою-Водкою мети – звести до спільного знаменника результати, отримані в окремих різних галузевих дослідженнях Л.А. Дубровіної, Н.Б. Зінов’євої, С.Г. Кулешова, Н.М. Кушнаренко, Є.О. Плешкевича, М.С. Слободяника, Ю.М. Столярова та ін. Науковець ретельно слідує постулатам раціональної універсальності, верифікованості, побудові узагальнень на основі специфіки конкретної галузі наукових знань. Наприклад, аналізуючи ознаки документа, Г.М. Швецова-Водка, крім головних і похідних від них, виокремлює додаткові, прийнятні для одного з восьми значень документа, залежно від сфери його побутування. Значна частина навчального посібника відводиться висвітленню книгознавчої проблематики, а саме – з’ясуванню значення поняття книга, її функцій і властивостей, типології, докладній характеристиці окремих видів видань. Безумовно, це відповідає завданню посібника, про що згадувалося вище, і сприяє постачанню документознавчих ідей книгознавству з метою розвитку раціональних конструкцій його теорії [11, с. 15].

Отже, посібник Г.М. Швецової-Водки «Документознавство» постав із усвідомленої необхідності і важливості для розвитку однойменної навчальної й наукової дисципліни. Входження до обігу дозволило подолати окремі стереотипи сприйняття документознавства, формує умови для поглиблення уявлень про різні аспекти історії, теорії документа, документально-комунікаційної сфери діяльності суспільства, причому і на рівні накопичення фактичного матеріалу, і на рівні теоретичного осмислення, так необхідного для появи якісно нових досліджень і зростання майбутніх науковців.

Критика, яка з’явилася на навчальний посібник Г.М. Швецової-Водки, а також пропозиції колег зробити книгу більш уживаною в пострадянських країнах, призвело до появи наприкінці 2008 р. «Общей теории документа и книги» [11, с. 15]. Фактично йдеться про російськомовний варіант посібника «Документознавство», який став не просто «іншомовною копією», а й змістовно доповненим і переробленим виданням, що відображає авторську концепцію, узгоджену з дослідженнями різних науковців, котрі студіювали проблеми документознавства та книгознавства, а також термінологічними розвідками останніх років. Привертає увагу трансформація назви – із «Документознавства» в «Общую теорию документа и книги», що переконливо вказує на рефрен документознавчої концепції Г.М. Швецової-Водки – документологію як каркас її розвитку.

В 2007 р. з’явилося ще одне навчальне видання під назвою «Документознавство», призначене для студентської аудиторії, що навчається за напрямом «Документознавство та інформаційна діяльність», у виконанні к. і. н., доц. Національного університету «Львівська політехніка» М.В. Комової Визнаючи курс «Документознавство» однією з провідних загальнопрофесійних дисциплін у підготовці фахівців із документознавства та інформаційної діяльності, а також «близьких за змістом спеціальностей «Бібліотекознавство і бібліографія», «Музейна справа та охорона пам’яток історії і культури», «Архівознавство», та, вказуючи на тісні зв’язки з навчальними предметами «Інформатика», «Соціальні комунікації», «Книгознавство», «Аналітико-синтетичне опрацювання документів», «Діловодство», М.В. Комова так визначає його мету: формування у студентів необхідних теоретичних і практичних знань про сутність, структуру, функції та класифікацію документів, що «складають основу документної комунікації [1, с. 28]».

Головне практичне призначення дисципліни, на думку автора аналізованого посібника, полягає в формуванні вмінь і навичок збирання, класифікації інформації, опрацюванні та використанні документів із метою задоволення інформаційних потреб органів управління, установ різних форм власності. Тому об’єктом навчального курсу проголошувалися «документи, які спеціально створюються для зберігання і передавання інформації», а предметом – висвітлення їхньої структури, властивостей, функцій, класифікації, ролі і місця в системі документної інформації. Відтак, структура посібника охоплює 14 тем: «Документознавство як наука про документ і документно-комунікаційну діяльність», «Документ», «Документно-комунікаційна система», «Класифікація документів», «Книга», «Патентний і нормативний документ», «Періодичне і продовжуване видання», «Нотне видання», «Картографічне видання», «Образотворче видання», «Неопублікований документ», «Діловий документ», «Кінофотофонодокумент», «Документи на новітніх носіях інформації», що віддзеркалює уподібнення видання на організаційному рівні викладу матеріалу до підручника Н.М. Кушнаренко [1, с. 28].

Розуміючи під документознавством комплексну науку про документ і документно-комунікаційну діяльність, яка досліджує «процеси створення, поширення і вивчення документних джерел інформації в історичному, сучасному і перспективному аспектах, розробляє принципи побудови документно-комунікаційних систем і методи їхньої діяльності», М.В. Комова дотримується думки про належність дисципліни до об’єднання наук про управління суспільними процесами, хоча зміст видання видає інші погляди дослідниці. Такий підхід може бути коротко підсумований у рамках головної тенденції сучасного розвитку документознавства – «центрованого» стратегічного поєднання в межах документології теоретичних засад традиційного документознавства з його версією, народженою книгознавчими, бібліотекознавчими, інформаційними трансформаціями 1970-1990-х рр. Підтримка поширеної думки про важливість старань П. Отле й А. Лафонтена для становлення документації як початкового етапу розвитку документознавства, праць К.Г. Мітяєва для ствердження останнього у статусі комплексної, інтегрованої дисципліни, що виникла внаслідок розвитку теорії і практики діловодства – форми управлінської діяльності, інформатики у виконанні О.І. Михайлова, О. І.Чорного, Р.С. Гіляревського, які переосмислили досягнення документаційної науки, сформувавши новий погляд на науку про документ шляхом узагальнення теорії інформації, розроблення концептуальних основ інформаційного аналізу, створення інформаційних моделей, дослідження документних потоків тощо, спонукала М.В. Комову констатувати положення про модерне документознавство як науку про документ чи «комплекс наукових документознавчих дисциплін», зосереджених на функціональному вивченні документів, студіюванні їхніх особливостей як матеріальних об’єктів із зафіксованою в них інформацією, видовій і типологічній класифікації. Ставлення до управлінського документознавства як породження архівної справи, оскільки «історична наука висуває свої вимоги до архівознавства з погляду якості документних фондів, що зберігаються в архівах, а архівознавство трансформує ці вимоги на оперативні документи системи управління, що знаходяться в процесі створення і безпосереднього функціонування», «вивело» роздуми М.В. Комової до його ототожнення з діловодством, а вказування на єдність із архівознавством підкреслило переконання львівської дослідниці в спорідненості з історичною наукою. Проте, зорієнтованість управлінського документознавства на вивчення управлінського документа обмежувала, згідно з пропонованими в навчальному виданні М.В. Комової завданнями, «справжній» зміст документознавства. Тоді ж інформатика, яка вивчала документну і недокументу інформацію, непомірно розширювала сутність документознавчої науки. Відтак, пошуки науковцями «золотої середини» і спричинили народження «узагальнювальної науки про документ», теорії документознавства, ядром якої є теорія документа (документологія) [1, с. 33].

Характеризуючи структуру дисципліни, М.В. Комова виокремлює такі повноцінні складові: загальне й особливе (спеціальне і часткове) документознавство. Дотримуючись переконання, що змістом загального документознавства є загальнотеоретичні, історичні, організаційно-методичні проблеми науки про документ і документно-комунікаційну діяльність, тобто її сутність, об’єкт, предмет і структуру, термінологію, концепції, взаємодію з іншими науками, закономірності і принципи розвитку та функціонування документа в системі документних комунікацій, а особливого – «особливості, притаманні окремим типам і видам документів, окремі процеси документно-комунікаційної діяльності [1, с. 34]», М.В. Комова, впорядковуючи зміст видання, передбачила входження розділів із загальнодокументознавчої та спеціальної проблемної тематики. Кожен вид документа, зарахований до об’єктної сфери особливого документознавства, розглядається за єдиним зразком: загальна характеристика інформаційної та матеріальної складових, окремі види документа, їхня специфіка. Набір документів, що всебічно висвітлюються у виданні, подібний до репрезентованого у Н.М. Кушнаренко і охоплює картографічний, нотний, патентний, нормативний, образотворчий, неопублікований, діловий документи, кінофотофонодокумент, книга, періодичне і продовжуване видання, документи на новітніх носіях інформації – магнітний, оптичний, магнітооптичний, електронний, голографічний документи (за винятком перфорованого документа).

В 2008 р. під багатообіцяючою назвою побачив світ навчальний посібник «Загальне документознавство», авторами якого стали Ю.І. Палеха та Н.О. Леміш. На тлі існуючих варіантів викладу документознавства як навчальної дисципліни посібник вирізняється прагненням збалансувати існуючі розробки із загального та спеціального документознавства. Примітно, що під такою назвою навчальний посібник в Україні, як і в найближчому зарубіжжі, з’явився вперше, відтак, підвищений інтерес колег до видання має зрозуміле походження. Багатий педагогічний досвід, у т.ч. і в плані розроблення навчально-методичного матеріалу, допомогли авторам безпомилково визначити цільові пріоритети при написанні посібника. Запропонувавши читачам розуміти загальне документознавство «як синтез багатьох споріднених дисциплін, які так чи інакше вивчають різні види документів, їхні характеристики, класифікацію, способи створення й функціонування документної інформації, методи, засоби та універсальні форми, а також технологічні процедури роботи з документами [8, с. 29]», Ю.І. Палеха та Н.О. Леміш переслідують мету розкрити історію, теорію документа, еволюцію організації роботи з ним, характеристику окремих його видів, історію, теорію документознавства як науки та навчальної дисциплін.

Основний зміст видання групується в 6 розділів: «Етапи розвитку та засади документознавства», «Основи теорії документа», «Організація створення документа», «Документація офіційного походження», «Видання як вид документа», «Ідеографічні та іконічні документи». Назви перших двох розділів видають їхній теоретичний зміст, решта мають переважно теоретико-практичний або суто практичний характер. Перший із них поділяється на підрозділи про історію, теорію «науки про документ» (вживання – Ю.І. П., Н.О. Л.), системи документування та їхню еволюцію, розвиток носіїв інформації, а другий – послідовно висвітлював методологічні основи знань про документ, визначення терміна документ, властивості, функції й ознаки документа, його інформаційну й матеріальну складові, комунікаційні можливості.

Доповненням до текстової частини підрозділу стала таблиця «Основні етапи становлення знань про документ», у якій за хронологічним принципом розкриваються різночасові «характерні події» (чи факти), імена причетних до них. Бажання показати «більш наочно розуміння процесів створення і формування науки про документ» через відсутність чітких засад верифікації призвело до того, що таблиця перетворилася в зібрання фактажу (часом неточного) і нерівнозначного, сортованого за певними графами. Це применшує вартість якості навчального посібника, попри обернене прагнення виразніше представити текстову частину підрозділу, присвяченого історії документознавства.

Отже, помітним здобутком розвитку напряму підготовки «Документознавство та інформаційна діяльність» за останні два десятиліття став вихід у світ фахової навчальної літератури з документознавства, яка слугує закладанню підмурків навчально-методичного забезпечення виховання нової генерації документознавців, фахівців з інформаційної діяльності загалом. Якщо навчальні посібники В.В. Бездрабко, С.Г. Кулешова слугують представленню управлінського документознавства, то М.В. Комової, Н.М. Кушнаренко, Н.О. Леміш, Ю.І. Палехи, Г.М. Швецової-Водки – документології. Докладно розкриваючи через визначення зміст тем курсів документознавства, управлінського документознавства, обґрунтовуючи основні теоретичні, історичні і методологічні положення, автори доповнили інформацію ілюстративним матеріалом – таблицями, схемами, світлинами тощо, «віртуально» розширивши прочитання тексту, зробивши його доступнішим для розуміння й засвоєння читачами, забезпечивши належний їм рівень. Безперечно, перші навчальні видання з документознавства є важливим історіографічним фактом розвитку української однойменної науки [1, с. 37].

Педагогічна практика переконливо засвідчила, що перспектива творення навчальних видань належить їхній альтернативності, тобто відмові від «єдиного підручника», формуванню навчального-методичного комплексу, до складу якого мають увійти підручники, посібники, хрестоматії, збірки практичних завдань, довідники (наприклад, термінологічний, біографічний) тощо. Подібний навчально-методичний комплекс уможливить варіативне, всебічне засвоєння фактичного навчального матеріалу, опанування методичними можливостями його концептуальних інтерпретацій, оволодіння відповідним рівнем фахових знань, вміннями та навичками їхнього практичного застосування.

Висновки

Навчальні видання — особливий вид видань, створений у відповідній формі і покликаний допомогти широкому загалу конкретного користувача (учня, студента, аспіранта, викладача) в оволодінні ним конкретним навчальним предметом.

Зовнішньою ознакою навчального видання є зазначення на його вихідних даних рекомендаційного грифа відповідного освітнього міністерства, відомства, навчального чи наукового закладу, а також проходження визначеного порядку рецензування.

За роллю в навчальному процесі виокремлюють такі підвиди навчальних видань: 1) підручники; 2) навчальні посібники; 3) практикуми; 4) програмно-методичні видання.

До програмно-методичних видань відносяться: навчальна програма, навчально-методичний посібник, методичні рекомендації.

Навчальна програма — це навчальне видання, що визначає зміст, обсяг, а також порядок вивчення і викладання якої-небудь навчальної дисципліни (її розділу, частини).

За характером інформації, структурою і конструкцією розрізняють такі різновиди навчальних видань, як курс лекцій, текст лекцій, конспект лекцій, задачник, зошит і т. д.

Текст лекцій — навчальне видання, що містить викладення матеріалів певних розділів навчальної дисципліни.

Список використаних джерел

Бездрабко В. В. Документознавство в Україні: інституціоналізація та сучасний розвиток: монографія. — К. : Четверта хвиля, 2009. — 716, с.
Ковба Ж. М. Асортимент друкованої продукції: навч.-метод. посіб.. — Львів: Укр. акад. друкарства, 2009. — 100 с.
Короткий термінологічний словник із бібліографознавства та соціальної інформатики / Книжкова палата України ; Hаук. ред. і автор вступ. ст. Швецова-Водка Г.М. — К. : Кн. палата України, 1999. — 115 с.
Кулешів С.Г. Документознавство. — Історія. Теоретичні основи/ УДНД і АСД, ДАККіМ. — К., 2000. — 161 с.
Кушнаренко Н. М. Наукова обробка документів: Підручник.. — К. : Знання, 2004. — 331 с.
Кушнаренко Н. М. Наукова обробка документів: Підручник. — К.: Знання, 2006. — 334, с.
Кушнаренко Н. Н.Документоведение: Учебник. — К.: Знання, 2006. — 459 с.
Палеха Ю. І. Загальне документознавство: Навчальний посібник. — К. : Ліра-К, 2008. — 394, с.
Поліграфія та видавнича справа: рос.-укр. тлумачний слов. /Уклад. : Б. В. Дурняк, О. В. Мельников, О. М. Василишин, О. Г. Дячок. — Львів : Афіша, 2002. — 456 с.
Швецова-Водка Г. М. Вступ до бібліографознавства: учбовий посібник . — К.: Кондор, 2004. — 217 с.
Швецова-Водка Г. Н. Общая теория документа и книги: учеб. пособие / Галина Швецова-Водка. — М. : Рыбари ; К. : Знання, 2009. — 487 с.
journ.univ.kiev.ua/nauka

Додатки

Додаток А. Науково-методична картка навчального посібника (підручника)

№ з/п	Категорія	Зміст
	Автор	ПІБ
	Назва	Назва посібника (підручника), вихідні дані.
	Тип	Підручник, посібник, тексти лекцій тощо.
	Потреба у грифові	На який гриф із трьох претендує.
	Чиїм коштом здійснюється видання	автора, видавництва (вказати), інші джерела.
	Якому курсу відповідає
	Скільки років викладається курс	Менше 3, 3-10, більше 10.
	Обґрунтування доцільності видання	Які посібники та підручники є, чим пропонований відрізняється, яку якісно нову інформацію містить, у чому доцільність видання посібника (підручника)?
	Обґрунтування типу навчального посібника	Коротко вказати, чому саме такий тип навчальної літератури обрано автором, доцільність цього типу.
	Перелік умінь та навичок, на формування яких спрямовано посібник	Чітко вказати на формування яких знань, умінь та навичок спрямовано посібник, окреслити засоби, якими це завдання буде реалізовано.
	Термінологічна карта дисципліни	Опис термінів за схемою: розділ (параграф, пункт, підпункт) – термін, що експліковано – визначення; розділ (параграф, пункт, підпункт) – класифікація (типологія, висновок тощо) – зміст.
	Статистична інформація	Відсоток навчальної програми, який охоплює посібник (детально, з розшифровкою тем навчальної програми і вказівкою на сторінки НП).
		Кількість годин у навчальному плані – аудиторні + години для самостійної роботи.
		Кількість символів (з пробілами) та друкованих аркушів рукопису.

Освіта та самоосвіта

Структура та конструкційні особливості навчальних видань

Вступ

1. Структура та класифікація навчальних видань

1.1. Загальна характеристика навчальних видань

1.2. Підручники

1.3. Навчальні посібники

1.4. Методичні рекомендації та практикуми

1.5. Тексти лекцій

2. Навчальні видання з документознавства

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Розділи

Теги