Варно-кастова структура феодальної Індії. Державний лад Делійського султанату і Монгольської Індії. Розвиток права в Індії.

На індуському праві позначилася державна доля Індії. Спочатку Індія потрапила під панування Великих Моголів, потім Англії. З XVI ст. установилося мусульманське панування, яке загальмувало розвиток індуського права. У судах застосовувалося лише мусульманське право. А звичаєве індуське право, використовуване панчаятами (зборами) каст, не розвивалося через відсутність підтримки з боку судових і адміністративних органів держави. Індуське право не було правом у юридичному розумінні. Воно становило систему релігійних, моральних і правових норм, які діяли неофіційно.

У 1206 р. по смерті Шихаб-ад-Діна його намісники в Індії відмовилися визнати своїм володарем нового правителя Газні. Відокремившись, вони утворили на території Північної Індії самостійну державу — Делійський султанат, першим правителем якого став Кутб-ад-Дін Айбек. Проте його влада над правителями Пенджабу, Сінду і Бенгалії була суто номінальною. Сам Айбек і його нащадки вели з цими правителями нескінченну боротьбу з тим, щоб поставити їх під контроль Делі.

Юридичним власником усієї землі постала держава в особі султана. Кожний феодал діставав від султана право на державну ренту, яку землероби сплачували султану у вигляді податку з оброблюваної ними ділянки. Землі, з яких султани передавали ренту окремим феодалам, поділялися на три категорії: ікта (менші чи більші наділи у тримання на умовах несення військової служби — особистої чи на чолі утримуваного з ікта загону воїнів); інам і вакф (належали, відповідно, поважним богословам або мечетям, дохід з яких йшов на утримання служителів культу, а також духовних шкіл-медресе, лікарень тощо); заміндари (володіння індійських князьків, які збирали податки з місцевого населення з тим, щоб більшу їх частину передати до скарбниці султана, а решту залишити на власне утримання; султан міг у будь-яку мить позбавити їх цього володіння, заміндари, в свою чергу, могли передавати надані володіння у спадщину, дробити їх тощо на умовах виконання зобов’язань перед державною казною з боку нових власників). Землі, що не роздавалися у володіння феодалам, з яких податок надходив до султанської скарбниці, називалися хас або халісе. Існували і приватні землі — мюльк. Сільськогосподарське виробництво в Делійському султанаті зосереджувалося у сільських общинах. Держава оподатковувала общинників натуральним податком, який становив близько третини зібраного врожаю з неполивних земель і половину зі зрошуваних. Крім сплати податку селяни зобов’язані були безоплатно виконувати повинності, пов’язані з будівництвом укріплень, зрошувальних систем, доріг тощо. Немусульманське чоловіче населення (крім духовенства і жебраків) оподатковувалося особливим податком — джазія. У руках султана зосереджувалася уся повнота деспотичної влади. Його найближчим помічником був візир, що керував роботою усіх відомств, найважливішими з яких були зазвичай військове і податкове. У віданні податкового відомства перебували облік общинних земель, визначення конкретних сум податку з кожної общини, збір податків з населення та васалів, збір різноманітних мит, а також джазії. Це ж відомство відповідало за будівництво й утримання великих іригаційних споруд. Військовий департамент займався формуванням султанської армії, її постачанням, а також виплатою жалування найманцям. У першій пол. XIV ст. наймана кіннота делійських султанів налічувала близько 350 тис. шабель (тут далася взнаки монгольська загроза).

Держава була поділена на області, якими управляли великі воєначальники, що звалися мукта або валі. Кошти, зібрані з областей, надходили в розпорядження мукта, але з цих сум дозволялося залишити лише дещицю на утримання власного апарату, місцевих невеликих військово-поліцейських сил та сім’ї самого мукта, а основна сума мала передаватися до державної скарбниці. Процес надходжень контролювався представниками центрального податкового відомства, але, як правило, мукта завжди намагалися під будь-яким приводом привласнити собі більшу частку отримуваних податків.

На період своєї могутності (XIII-XIV ст.) султанат обіймав майже всю територію Індії. Державною релігією в Делійському султанаті був іслам. Усі командні посади в армії та цивільна адміністрація поповнювалися виключно мусульманами. Державний судовий апарат перебував у віданні мусульманського духовенства.

За нормами індуського права вирішувалися лише цивільні позови, у яких обидві сторони були місцевими жителями-немусульманами. Прилежність до ісламського віросповідання давала привілегії купецтву. Так, купці-мусульмани платили з привезених товарів удвічі менші мита, ніж індуські купці. Тим самим частину місцевого населення, особливо з числа городян нижчих каст, підштовхували до прийняття релігії завойовників.

Делійський султанат розпався через феодальні усобиці, а також економічні та політичні помилки центральної влади. Зокрема, султан Мухамед Туглак (1325-1351) почав карбувати мідну монету, вимагаючи у місцевого населення приймати її по ціні срібної. Індуси накарбували мільйони мідних монет високого номіналу, якими сплачували державні податки та купували коней, зброю, предмети розкоші тощо. Через розорення державної казни владі довелося підвищувати податки. Зростаюче невдоволення султанською владою було на руку сепаратистам-феодалам. Вже в 1339 р. відкололася Бенгалія. Щоб стримати подальший розпад, наступний султан Фроз Шах (1351-1388) визнав за феодалами спадкові права на ікта. Вторгнення Тамерлана з Середньої Азії в 1398 р. обезкровило Делійський султанат, він перестав існувати як велика і сильна держава. На його уламках виникли дрібні державні утворення. Влада останніх султанів з афганської династії Лоді на поч. XVI ст. не поширювалася далі меж столичного округу.