Вступ

Актуальність теми. Вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ), Європейського Союзу (ЄС) та Організації Північноатлантичного договору (НАТО) є стратегічною метою зовнішньої політики України.

Впродовж останніх років шлях інтеграції до кожної з цих організацій складався для України по-різному. На кожному з напрямків інтеграційного руху траплялись як великі успіхи, так і значні невдачі.

Визначаючи причини такого стану, доцільно насамперед вдатися до аналізу критеріїв членства, чинних у згаданих організаціях. Детальний аналіз показує, що основою всіх критеріїв є вимоги перш за все стабільного внутрішньополітичного та внутрішньоекономічного розвитку країни-кандидата. Членство в жодній з перерахованих організацій неможливе без стабільного розвитку політичної ситуації в державі, прозорості владного механізму, чіткого функціонування інституцій демократії, забезпечення дотримання прав та свобод людини, розвитку громадянського суспільства. Не менш важливим критерієм членства для цих організацій є і стабільний розвиток економічної ситуації в країні-кандидаті.

Інтеграція у світове господарство не повинна і не може відбуватися стихійно. Вона потребує свідомих рішень і контрольованості з боку держави. Для цього не досить прийняти модель «відкритої» економіки, здійснити лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків. Такий підхід означатиме пасивність держави щодо формування господарських контактів із зарубіжжям. її наслідком буде витіснення країни на узбіччя світового господарства, перетворення її на сировинний придаток промислово розвиненого центру.

Дослідженню проблем інтеграційної взаємодії національних економік присвячено праці відомих українських вчених О.Білоруса, О.Власюка, Г.Губерної, Д.Лук’яненка, А.Поручника, Є.Савел’єва, А.Філіпенка.

Метою роботи є теоретичне обґрунтування і розробка практичних рекомендацій щодо розвитку процесів інтеграції України в світову систему господарства через спеціальний режим інвестування.

Відповідно до мети дослідження в роботі поставлено і вирішено наступні задачі:

• визначити особливості співробітництва національних економік в контексті інтеграції у світовий економічний простір;
• дослідити роль територій зі спеціальним режимом інвестування у розвитку світових інтеграційних процесів;
• проаналізувати розвиток світових інвестиційних процесів і перспектив участі в них України;
• проаналізувати стан і передумови активізації інвестиційних процесів в Україні.

Об’єктом дослідження є світові інтеграційні процеси і участь в них України.

Предметом дослідження є економічні і організаційно-економічні засади інтеграції України в світове господарство.

1. Загальні положення формування інтеграційної стратегії України

1.1. Основні критерії інтеграції

Основною тенденцією розвитку світової торгівлі є її лібералізація. Значно знижено рівень митних тарифів, скасовано багато обмежень, квоти і т. п. Однак існує ціла низка проблем. Одна з основних — наростання протекціоністських тенденцій на рівні економічних угруповань, торговельно-економічних блоків країн.

До формування таких блоків приводять об’єктивні політико-економічні процеси. Активізація таких процесів, з одного боку, сприяє розвиткові міжнародної торгівлі (в рамках зон, блоків, регіонів), а з іншого — створює для неї ряд перешкод, властивих будь-якому закритому формуванню.

Головними кроками на шляху поглиблення інтеграції мають бути, по-перше, створення зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень; по-друге, формування інституційних механізмів співпраці і врегулювання спорів. Відтак має бути розроблений взаємоприйнятний правовий механізм функціонування координуючого органу ЄЕП, покликаного забезпечити захист інтересів учасників співтовариства, які мають невисоку питому вагу в сукупному ВВП країн ЄЕП, а також створити інституційне середовище для розв’язання конфліктних ситуацій у сфері взаємної торгівлі та в торговельних стосунках з третіми країнами. Враховуючи орієнтацію України на створення зони вільної торгівлі з ЄС, а також наявність двосторонніх угод про вільну торгівлю між окремими країнами-учасницями ЄЕП, слід прогнозувати зростання потреби в такому органі вже в найближчій перспективі.

Сьогодні вже цілком очевидно, що навіть членство в ЄЕП на стане підставою для постачання Україні енергоносіїв за пільговими цінами. Проте наявність багатостороннього інституту залагодження торговельних спорів може сприяти, на підставі взаємовигідних домовленостей, більш плавному переходу до світових цін, а також, найголовніше, забезпечити коректний обрахунок ціни світового рівня для України.

Водночас, слід відзначити, що динаміка торгівлі з країнами ЄЕП значною мірою залежить від політичних чинників, насамперед — стосунків з Російською Федерацією, на яку припадає 70% експорту з України до ЄЕП. Постійні торговельні протистояння 2005-2006рр. засвідчили практичну відсутність механізмів прозорого правового врегулювання торговельних конфліктів згідно з нормами міжнародного права.

Таким чином, стан і динамізм розвитку торговельних відносин між Україною та партнерами по ЄЕП доводять доцільність формування інституційних інструментів зниження взаємних трансакцій-них витрат. Причому доводиться визнати, що, зважаючи на структуру торгівлі, стороною, об’єктивно зацікавленою в інституціалізації торговельних відносин (укладення відповідних угод у рамках ЄЕП), є саме Україна.

Інституціалізація взаємин дозволить також уникнути політизування діяльності російського капіталу на території України, запобігти підживленню ним частини «тіньової» економіки, перевести вирішення економічних спорів на рівень міжнародно-правових відносин. Таке регулювання є конче необхідним також з огляду на інвестиційну експансію російського капіталу в Україну — аби припинити нинішню практику його напівтіньового непрозорого впливу на вітчизняне економіко-правове поле[6, c. 84-85].

Водночас, як показує світовий досвід, умови вільної торгівлі загострюють проблему несиметричності чинників формування конкурентоспроможності країн-учасниць. Тому цілком імовірно, що надалі угоди ЄЕП поступово еволюціонуватимуть до уніфікації митних тарифів і тарифів на транспортні перевезення, цін на енергоносії, координації принципів ціноутворення, оподаткування, трудового, екологічного, антимонопольного законодавства тощо. Є підстави стверджувати, що така уніфікація відбуватиметься в рамках розширення стосунків країн ЄЕП з Європейським Союзом, а отже — не суперечитиме євроінтеграційним орієнтирам України: Росія, як відомо, має свою євро-стратегію, хоч і не спрямовану на повноцінне членство в ЄС.

У дискусіях щодо ЄЕП часто акцентуються відмінності економік України, Білорусі, Росії і Казахстану, на підставі чого робиться загалом логічний висновок про недоцільність повної уніфікації їх економічних політик. Разом з тим, не варто забувати, що, за всіх відмінностей, економіки країн «четвірки» однаково орієнтовані на прискорене економічне зростання, зміну його якості і структурну перебудову економіки. Це відрізняє країни ЄЕП ВІД країн ЄС, зорієнтованих насамперед на максимальну стабілізацію вже досягнутого високого рівня розвитку та поступову модернізацію згідно з вимогами міжнародної конкуренції.

Багато західних експертів звертають увагу на кардинальні зрушення в ЄС після його розширення. Зокрема, Польща активно лобіює впровадження регуляторних норм, сприятливих саме для нових членів. Тому досягнення конкурентоспроможності європейського рівня на підґрунті структурних перетворень економіки видається значно кориснішим у світлі євроінтеграційних прагнень України, ніж нинішні «досягнення» у сфері євростандартизації законодавства, які насправді стають на заваді динамічного економічного розвитку. Тому для країн ЄЕП була б корисною координація зусиль як щодо адаптації власних економік до євростандартів, так і щодо впливу на європейські структури в напрямі адаптації європейської політики стосовно країн пострадянського простору[4, c. 77-78].

З метою подолання негативного досвіду попередніх спроб інтеграції на пострадянському просторі та забезпечення дієвості її нинішньої фази, необхідно:

• розглядати таку інтеграцію в контексті загальної стратегії економічних реформ і реалізації європейського вибору України, надаючи головну увагу комплексним заходам з розвитку та підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва;
• визначити встановлення зони вільної торгівлі без вилучень як обов’язкову умову участі України в ЄЕП, а також критерій, до повного досягнення якого будь-які наступні форми поглиблення рівня інтеграції економік країн «четвірки» є неможливими;
• передбачити, за прикладом пакету угод СОТ, право країн-учасниць угоди тимчасово припиняти виконання взятих на себе зобов’язань, якщо це загрожує їх національній та економічній безпеці, запровадити інші принципи захисту паритетності взаємин, розроблені СОТ;
• розробити та запровадити механізми захисту українських компаній на внутрішніх ринках країн ЄЕП. Зокрема, активізувати діяльність торговельних представництв у цих країнах у частині сприяння збільшенню офіційних інвестицій, розширенню науково-технічної, виробничої кооперації і торговельних відносин;
• у першочерговому порядку сформувати багатосторонній орган з вирішення торговельних спорів і розробити прозорі процедури їх обговорення та розв’язання;
• на стартовому етапі інтеграції першочергову увагу надавати, по-перше, активізації обміну інформацією про стан індикаторів соціально-економічного розвитку країн «четвірки» та СНД у цілому, товарних та інвестиційних пропозицій на ринках учасників угоди, умов торговельної і підприємницької діяльності на цих ринках, стану та перспектив модифікації регуляторної політики, супроводу інвестиційних і коопераційних проектів, практики недобросовісної конкуренції та економічних злочинів і т.ін.; по-друге, створенню дієвої системи забезпечення: безпеки економічних взаємин; захисту прав власності; господарсько-правової дисципліни; безперешкодного розповсюдження інформації, необхідної для взаємовигідних економічних відносин;
• розробити і запровадити механізми підвищення ефективності співпраці митних і податкових органів держав з метою посилення координації та моніторингу товаропотоків між країнами;
• рішення щодо змісту і напряму наступних кроків економічної інтеграції приймати в тісній співпраці з вітчизняними підприємницькими структурами, із залученням найбільших громадських об’єднань підприємців[1, c. 57-58].

1.2. Стратегічні напрямки інтеграції України

Україна на даний момент стоїть перед вибором вектора інтеграції. Можна визнати, що її амбіційні плани з приводу вступу в ЄС не виправдалися. Зараз Україна упустила свій шанс увійти разом з 10 іншими країнами до складу ЄС. Очевидно, що ще такий шанс представиться не швидко і напевно не буде носити такий масовий характер. Тому, Україна почала розглядати інші можливості інтеграції. Була також зроблена спроба зініціювати власне інтеграційне об’єднання, але через відсутність багатобічного економічного підґрунтя і наявності багатьох внутрішніх проблем у кожній країні-члені об’єднання цю спробу можна вважати також провальною. Ці невдачі змушують Україну шукати інші напрямки інтеграції.

На даний момент широко обговорюємо питання можливості інтеграції України, Росії, Казахстану і Білорусії в ЄЕП. Наявність багатьох економічних зв’язків, географічна близькість, культурна єдність і багато чого іншого створює передумови для успішної інтеграції. Однак таке об’єднання приведе до часткової втрати суверенітету України і може негативно позначитися на її відносинах з ЄС.

Головне — не стільки географічна або договірна приналежність до тих чи інших угруповань чи об’єднань, скільки проблема визначення резервів власної конкурентоспроможності, проблема довгострокового стратегічного бачення «ніші» країни у світовому економічному просторі, проблема наявності політичної волі в державної еліти.

Саме конкурентоспроможність країни — ключ до багатьох дверей. І це поняття стосується не тільки конкурентоспроможності компаній чи наявності конкурентоспроможної ніші, а й глибини структурних реформ в економіці і якості політичних процесів. Саме тут лежать усі найважливіші передумови приєднання до того чи іншого економічного блоку. За слабкої конкурентоспроможності відносини з будь-яким стратегічним партнером — чи то з ЄС, чи то з Росією — не стануть взаємовигідними, а будуть для України відносинами підлеглості. Зближення економічних та політичних систем різного рівня неминуче призведе до використання сильнішим партнером різноманітних ресурсів й активів слабкішого[1, c. 226-229].

На мою думку, перш ніж задумуватися про питання інтеграції і про вибір напрямку інтеграції, варто визначитися, які наша країна має переваги, що дозволили б їй займати не останнє місце в об’єднанні, що давало би можливість контролю і керування.

Це вимагає рішення багатьох проблем у внутрішній політиці України. Попри все потрібна гармонізація законодавства та зміцнення принципу верховенства закону, що є запорукою життєздатності фінансової зокрема та всієї економічної системи в цілому. Хоча законодавче поле досить розвинене, а закони багато в чому хороші, вони дуже часто не виконуються, а якщо й працюють, то не в інтересах істини, а в інтересах влади. До того ж реальне верховенство закону — все ще бажана мета. А саме воно є наріжним каменем конкурентоспроможності країни.

Щоб уникнути цього, потрібна інтеграція у світові й, зокрема, у європейські фінансові ринки. Для цього портібна наявність прозорого та кредитоспроможного фінансового сектора, що міг би надавати послуги та ресурси належного рівня і в належних обсягах реальному сектору економіки.

Крім того, банківська система поки що неспроможна мобілізувати істотні ресурси для довгострокового фінансування модернізації виробничих активів, не кажучи вже про підтримку інноваційної моделі розвитку та венчурного підприємництва.

Також треба розвивати внутрішній ринок капіталу. Але, нажаль, у власників великих фінансово-промислових груп замість визначення довгострокової стратегії виживання і розвитку своїх компаній за умов вільної конкуренції на порядку денному часто стоять питання досягнення одномоментних політичних інтересів і прагнення до консервування монопольних позицій[7, c. 48].

 

Висновок до 1 розділу

Я поділяє думку, що Україна за час своєї незалежності зробила чимало помилок у розвитку інтеграційних об’єднань. Насамперед, це виражається у відсутності прагнення використовувати всі ті переваги, що одержує Україна від різних видів угод. Зокрема це стосується Угоди про торгівлю і співробітництво, що була підписана між ЄС і Україною ще на зорі незалежності останньої, але дотепер не використовується повною мірою. Іншим прикладом може служити повільність Верховної Ради в ратифікації документів, настільки необхідних для просування процесу інтеграції.

Основною же причиною невдач практично всіх планів інтеграційних об’єднань автор вважає те, що в Україні процес інтеграції відбувається «з верху вниз», а не навпаки. З першого розділу курсової роботи можна зрозуміти, що інтеграції ставати тільки тоді успішною, коли її двигунами виступають саме фірми. Тоді в інтеграції зацікавлені всі шари населення, а не тільки політична верхівка, що використовує питання об’єднання тільки як політичні ігри в рішенні питання зовнішньої політики і на виборах.

Можна зробити висновок, що на даний момент Україна усвідомлює, що без розвитку міжнародних економічних інтеграційних процесів вона не зможе поліпшити свої економічні показники і тому робить спроби вступити у світові об’єднання. Однак, нажаль, треба констатувати той факт, що особливих успіхів Україна поки не досягла й існує дуже багато труднощів, що постають на цьому шляху.

2. Зовнішньоекономічні відносини України

2.1. Форми та напрями співробітництва з Європейським союзом

Перспективи наближення будь-якої держави до ЄС, у тому числі й України, визначаються, по-перше, політичним та економічним станом держави, що бажає інтегруватися, по-друге, наслідками чергового розширення для держав-членів ЄС та, по-третє, масштабом пристосувань, які має здійснити ЄС для, як мінімум, збереження ефективності процесу прийняття рішень.

Сучасні слабкі євроінтеграційні позиції України є закономірним результатом непослідовності і зволікання у здійсненні реформ. Роки тупцювання на місці залишили Україну позаду тих країн Центральної та Східної Європи, які наполегливо здійснювали складні ринкові перетворення. Посилання на те, що Україна стала незалежною лише у 1991 році, що в ній більша спадковість еліт, або на те, що важкий етап ядерного роззброєння в першій половині 1990-х років об’єктивно обмежував зовнішньополітичні можливості України і тому їй потрібно більше часу для трансформації, лише частково пояснюють невтішний результат. Адже Словаччина, наприклад, стала незалежною лише у 1993 році, але змогла наздогнати інші країни-кандидати та перейти від «парадигми трансформації» до «парадигми інтеграції».

Домінування «декларативної» і брак «імплементаційної» культури в органах державної влади, слабка інституційна, функціональна та фінансова закріпленість пріоритетності політики європейської інтеграції в повсякденній діяльності Уряду, нерозвинуті механізми міжвідомчої координації й моніторингу виконання ухвалених рішень й взятих зобов’язань, низький рівень фахової підготовки, знань і вмінь (включно із незадовільним володінням основними іноземними мовами) державних службовців навіть вищої ланки з того, що стосується європейської інтеграції, негативно впливають на реалізацію Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) та Плану дій Україна — ЄС (ПД).

Таким чином, успіхи української дипломатії і заслужене визнання позитивної ролі України в підтриманні регіональної безпеки виявились абсолютно недостатніми аби компенсувати брак послідовних структурних реформ всередині країни. Не можна вважати серйозним аргументом пояснення розриву між намірами і деклараціями, з одного боку, та їх імплементацією, з іншого, у сфері виконання УПС та ПД лише тяганиною парламентських процедур чи політичним протистоянням у парламенті.

На думку західних дослідників, «Україна не має жодного виміру, за яким вона була б настільки стратегічно важлива для Європи і Заходу, що могла б торгувати цим в обмін на послаблення вимог щодо дотримання норм».

«Унікальність» геополітичного розташування,   на чому часто наголошують українські посадовці, не може бути причиною для зняття вимог щодо здійснення демократичних і ринкових реформ.

Будь-які терміни виконання критеріїв членства в ЄС можуть бути реальними за умови, якщо проводитиметься послідовна та інтенсивна робота перш за все з виконання положень Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом та Плану дій Україна — ЄС, укладеного 21 лютого 2005 року і розрахованого на 3 роки.

Про конкретні дати вступу України до ЄС можна говорити лише тоді, коли будуть отримані конкретні результати у виконанні цих документів.

На сьогодні Україна не ставить перед собою завдання отримати конкретні часові рамки вступу до ЄС. Основна увага приділяється здійсненню внутрішніх перетворень у державі з метою досягнення європейських стандартів.

З таким підходом погоджується і сторона ЄС, яка на даному етапі уникає постановки питання про членство України в ЄС у будь-якому вигляді.

У розробленій та представленій 11 березня 2004 року Концепції „Ширша Європа — сусідство: нові рамки взаємовідносин із нашими східними та південними сусідами» (повинна, окрім іншого, регулювати відносини Європейського Союзу з „державами-сусідами ЄС», у тому числі й з Україною, на найближчу перспективу) взагалі не йдеться про перспективу членства України в ЄС.

Відповідно до запровадженої Концепцією „Ширша Європа — Сусідство» „політики нового сусідства», Європейською Комісією розроблено проекти індивідуальних Планів дій з сімома „новими сусідами» ЄС. Саме такий План дій, як було зазначено вище, укладено з Україною у 2005 році терміном дії на 3 роки.

У Повідомленні Європейської Комісії для Ради ЄС та Європейського Парламенту про посилення Європейської політики сусідства від 4 грудня 2006 року окремо наголошено — Європейська політика сусідства (ЄПС) і надалі відрізняється від питання розширення ЄС — значне посилення співпраці партнерів з ЄС є абсолютно можливим без конкретно визначеної перспективи вступу до Європейського Союзу, а для тих сусідніх країн, які є європейськими, також без визначення наперед способу розвитку їхніх відносин з ЄС у майбутньому.

У Повідомленні також наголошено, що ЄС продовжує підтримку процесу вступу України в СОТ, а також підготовку переговорів щодо глибокої та комплексної угоди про вільну торгівлю.

Офіційна позиція України з цього приводу полягає у необхідності дотримання принципу диференційованого підходу до кожної країни-партнера з урахуванням їхніх міжнародно-правових параметрів, політичного і соціально-економічного розвитку та стратегічних зовнішньополітичних цілей.

Україна висловлює сподівання, що Європейська політика сусідства не є альтернативою розширення і не суперечить подальшому розвитку відносин між ЄС і його європейськими сусідами згідно з Договором про організацію ЄС.

Наприкінці 2006 року — на початку 2007 року Україна та ЄС прийшли до спільного розуміння необхідності початку переговорів щодо укладення нового базового договору між Україною та ЄС, який би замінив Угоду про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС та План дій Україна — ЄС, дія яких завершується у 2008 році.

Переговори щодо конкретного формату та змістовного наповнення нового базового договору між Україною та ЄС триватимуть протягом 2007 року.

Можна передбачити декілька основних варіантів нового базового договору між Україною та ЄС:

• Варіант № 1. Оновлення формату відносин і підписання Угоди про сусідство між Україною та ЄС, в якій буде максимально насичено зміст формули «все крім членства», що означатиме або повну відсутність спеціального пункту стосовно перспективи майбутнього членства або загальне посилання на статтю 49 Договору про Європейський Союз без її конкретизації стосовно України.

Цей варіант став би найбільш бажаним та найбільш зручним для ЄС. Проте він категорично не задовольняє Україну.

Відтак, реалізація такого варіанту є малореальною.

• Варіант № 2. Оновлення формату відносин і підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, яка буде містити більш чітке згадування про перспективу членства в ЄС. У цьому сенсі вона може бути дещо подібною до Європейських угод, але відрізнятиметься від них більш ретельно викладеними (перед)умовами й етапами інтеграції, просування яких вимагатиме посилених механізмів моніторингу й структурованого політичного діалогу. Досягнення кожного з цих етапів означатиме розширену можливість користування ресурсами ЄС у вигляді участі в програмах, до яких мають доступ країни-члени ЄС. Останнім з етапів, що передбачаються Угодою про асоціацію, може бути визнання асоційованої держави державою-кандидатом із відкриттям перспективи переговорів про вступ. Таким чином, Угода про асоціацію не пропонувала б перспективу членства у найближчому майбутньому, але й не виключала б перспективи членства взагалі.

Цей варіант став би найбільш бажаним для України.

Проте на початок 2007 року держави-члени та інституції ЄС дали зрозуміти про неприйнятність такого варіанту для самого Євросоюзу, перш за все через внутрішні причини в ЄС (велике за кількістю розширення 2004-2007 років та нератифікація Конституційної угоди ЄС Францією та Нідерландами).

Відтак, реалізація такого варіанту у найближчій перспективі є абсолютно нереальною.

• Варіант № 3. Оновлення формату відносин та підписання документа, який передбачатиме створення глибокої та комплексної зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, що має поширюватися в основному на всю торгівлю товарами та послугами між ЄС і Україною, включаючи вироби, які мають особливу важливість для України, та яка повинна містити чіткі та юридично обов’язкові положення про торгово-економічні регуляторні питання. Крім того, цим документом може бути передбачено розширену та поглиблену співпрацю у низці важливих для України та ЄС секторів («Угода про зону вільної торгівлі плюс»).

Але такий документ виключатиме визначення чіткої перспективи членства в ЄС для України.

Цей варіант є досить бажаним для ЄС, проте не досить бажаним для України.

Водночас реалізація саме такого варіанту, як найбільш компромісного з існуючих, є доволі реалістичною.

• Варіант № 4 (проміжний). У випадку, якщо Україні та ЄС протягом 2007 року не вдасться досягти взаємної згоди щодо формату та змісту нового базового договору, після закінчення терміну дії Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС її дія буде продовжена за взаємною згодою до укладення нового документа.

2.2. Ключові аспекти співробітництва України з Росією

Українсько-російські економічні взаємини в цілому розвиваються динамічно і по висхідній. Росія протягом усього часу зберігає лідерство серед країн-реципієнтів українських зарубіжних інвестицій, обіймаючи при цьому п’яте-шосте місце серед країн-інвесторів у вітчизняну економіку. До того ж, на Російську Федерацію припадає левова частка українського експорту. Загальний обсяг двостороннього товарообміну останніми роками складає майже третину від усього об’єму зовнішньої торгівлі України. При цьому важливість російського вектора полягає у тому, що Російська Федерація готова споживати українську продукцію кінцевого етапу виробництва. Таким чином, у результаті українсько-російського товарообміну Україні вдається утримувати баланс у торгівлі наукоємною продукцією.

Хоча між державами не було укладено єдиного спільного документу, в якому були б чітко визначені мета, завдання й шляхи реалізації стратегічного партнерства України та Російської Федерації в економічній сфері, обсяг створеної нормативної бази і галузі, які вони охоплюють, переконує у визнанні сторонами стратегічного характеру економічного співробітництва між ними. Щоправда, 7 жовтня 2002 року між Україною та Росією був укладений договір про стратегічне партнерство у газовій галузі, що свідчить про важливість тісної співпраці російського та українського паливно-енергетичних комплексів. Держави виробляють механізми з реалізації та координації стратегічних інтересів в економічній сфері. Прикладом цього можуть бути зусилля сторін, спрямовані на формування зони вільної торгівлі, спроб утворення газотранспортного консорціуму.

Отже, взаємини між Україною та Російською Федерацією в економічній сфері в цілому наближені до параметрів стратегічного партнерства.

Головними ж завданнями, що необхідно розв’язати державам для реалізації економічного стратегічного партнерства повною мірою, є такі: на законодавчому рівні ключовим питанням залишається формування ефективних механізмів контролю за реалізацією вже укладених домовленостей. Певна увага має бути надана аналізу документів, що так чи інакше гальмують двосторонню торгівлю з метою подолання штучних бар’єрів; відкритим залишається питання формування зони вільної торгівлі між країнами; неврегульованим залишається питання створення міжнародного газотранспортного консорціуму; спільних підходів вимагає розв’язання проблеми розподілу закордонного майна Радянського Союзу і повернення вкладів Зовнішекономбанку СРСР громадянам України. У цьому питанні вже відбулися певні зрушення, але вони не можуть вважатися такими, що задовольняють обидві сторони; особливої обережності потребують процеси приватизації провідними російськими компаніями українських видобувних, транспортних та переробних підприємств у нафтогазовій галузі, що поступово призводитиме до збільшення залежності української економіки від російського капіталу. До того ж слід враховувати, що російські компанії не мають значного інвестиційного потенціалу.

Стратегічні інтереси України можуть бути забезпечені повною мірою лише за умов врівноваження ситуації цілеспрямованим залученням до приватизації провідних західних компаній [4, c. 37-38].

Структура експорту України в РФ і структура українського імпорту з Росії відзначаються певною стабільністю. Аналіз структури українського експорту на російський ринок показав, що вона більш диверсифікована, ніж структура експорту РФ до України. В структурі російського експорту переважають  нафта і природний газ, питома вага яких сягає понад  60% в загальному обсязі російського експорту до України. Україна експортує до Росії товари з більшим рівнем обробки, ніж імпортує з РФ. Аналіз геоекономічної структури зовнішньої торгівлі України свідчить про те, що динаміка рівня експортної та імпортної залежності України від РФ поступово зменшується.

Разом з тим рівень залежності української економіки від торгівлі з РФ ще досить високий. Так, понад 20% експортної квоти України і близько 35% імпортної формуються за рахунок відносин України з РФ. Економіка Росії значно менше залежна від експорту, ніж економіка України: серед основних торговельних партнерів Росії Україна посідає п’яте місце, її частка в зовнішньоторговельному обігу РФ у 2006 р. становила лише 5%, тобто була меншою, ніж частка Росії в зовнішньоторговельному обороті України, в 5 разів.

Аналіз прямих російських інвестицій в українську економіку дає підстави для висновку про певну економічну загрозу для України з боку російської економічної експансії. Якщо така тенденція продовжуватиметься, то це, на думку автора, буде, по-перше, консервувати неефективну і відсталу структуру української економіки, по-друге, стримуватиме диверсифікацію інвестиційного ринку, що, зрештою, негативно відіб’ється і на процесі інтеграції України до світового господарства.  Підтвердженням вказаного висновку є те, що вже на даний момент найбільша частка в російських інвестиціях належить вкладенням у паливну промисловість (22,7%) – стратегічну галузь української економіки, від якої фактично залежить ефективність функціонування всього господарського комплексу і економічна безпека України [6, c. 75-76].

Дослідження співробітництва між Україною і Росією у виробничий сфері  показало, що воно є досить обмежене і здійснюється в окремих галузях у вигляді виробничої кооперації на так званій договірній основі.

Незважаючи на наявність цілої низки об’єктивних факторів, які мали б сприяти активному розвитку економічних відносини між країнами, відносини розвивались неритмічно, обсяги торгівлі між країнами, її структура, співробітництво у виробничо-інвестиційній сфері не відповідають потенційним можливостям обох країн, а також потребам їхніх економік.

Одним із найважливіших шляхів активізації діяльності українських експортерів  на території РФ є створення української експортної структури шляхом сформування розгалуженої системи збуту товарів та послуг, а також сучасної інформаційно-маркетингової системи підтримки експорту: створення в РФ Українського торговельного дому в м. Москві з філіалами в Санкт-Петербурзі, Тюмені, Ростові-на-Дону, Казані, а також в усіх приграничних з Україною регіонах. Основними функціями Торговельного дому і його філіалів мають бути: проведення маркетингових досліджень ринку РФ, сприяння рекламі українських товарів і послуг на російському ринку, створення позитивного іміджу України, окремих експортерів і їхніх товарів і т. п. Доцільним є також функціонування на теренах РФ українських  постійно діючих виставкових залів, широкої фірмової торговельної мережі, комерційних агентств, консигнаційних складів тощо.

Отже, аналіз динаміки і структури зовнішньої торгівлі між Україною і РФ виявив цілу низку проблем, які негативно впливають на процес інтеграції України до системи світового господарства. Оскільки як експортні поставки до Росії, так і імпорт з останньої були неритмічними, а структура товарного обміну між країнами є недосконалою: Україна експортує до РФ в основному продукти  з низьким рівнем обробки і імпортує з Росії переважно енергоносії і сировинні матеріли, це знижує ефективність зовнішньої торгівлі між країнами і ефективність торгівлі України в цілому. Хоча частка РФ як в експорті, так і імпорті України поступово скорочується, що відбувається в основному внаслідок переорієнтації  української торгівлі на ринки інших країн, вона до теперішнього часу залишається досить високою[3, c. 17-18].

Висновок до розділу 2

Українсько-російські економічні відносини загалом потребують докорінної модернізації з врахуванням сучасних тенденцій світового розвитку. Оскільки однією із особливостей українсько-російських відносин є те, що більшість їх формувалась на макрорівні і обумовлювалась відповідними міждержавними, міжвідомчими та іншими угодами, більшість з яких виявилась  неефективними, то основну увагу зараз необхідно зосередити на вдосконаленні зв’язків саме на мікрорівні. Роль держави в цьому аспекті має полягати в першу чергу у визначенні спільних проблем і інтересів.

3. Шляхи подальшого співробітництва  України міжнародними організаціями

3.1. Співробітництво з ЄБРР та МВФ

В умовах подолання негативних наслідків світової фінансово-економічної кризи та необхідності відновлення економічного зростання співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями (МФО) спрямовується на залучення додаткових фінансових ресурсів для реформування національної економіки, реалізацію пріоритетних системних та інвестиційних проектів. У сучасній системі міжнародних відносин ресурси МФО, за умови їх ефективного використання, є важливим джерелом ресурсного забезпечення реалізації пріоритетних проектів та завдань соціального та економічного розвитку, інструментом інституційних перетворень та міжнародної інтеграції.

Протягом 2009 року Україні вдалося залучити ресурси для підготовки десяти нових спільних з МФО інвестиційних проектів в державному секторі економіки на загальну суму – понад 4 млрд. дол. США (ці проекти фінансуються з боку Світового банку, ЄБРР та ЄІБ). Фінансові ресурси МФО будуть спрямовані для будівництва метрополітенів у містах Донецьку та Дніпропетровську, підвищення пропускної спроможності залізничного напрямку Знам’янка – Джанкой, реконструкції автомобільних доріг на підходах до Києва в Київський, Житомирській та Полтавській областях, реконструкції електричних мереж та будівництва повітряних лінії в Центральній, Південній частинах України та Криму, реабілітації та розвитку системи електропостачання м. Києва, впровадження програми з енергоефективності та охорони довкілля, розвитку муніципальної інфраструктури та поліпшення надання послуг населенню міст України з тепло та водопостачання тощо.

Таким чином вдалося мобілізувати та збільшити обсяги фінансування масштабних інфраструктурних проектів в державному секторі економіки у сфері енергетики, енергозбереження, будівництва, реконструкції автодоріг та залізничних шляхів, а також розвитку муніципальної інфраструктури.

Структура портфеля діючих проектів МФО станом на січень 2010 року виглядає таким чином: транспортна галузь (29%); енергетика та енергозбереження (27%); реабілітація фінансового сектору та фінансування бюджету (14%); фінансовий сектор (9%); соціально-гуманітарний сектор (8%); муніципальна інфраструктура (5%); розвиток державного сектору (4%); агропромисловий комплекс (4%).

Портфель діючих проектів протягом 2 років було збільшено у 2 рази (до 3,4 млрд. дол. США на початок 2010 року). При цьому частка ресурсів у сфері розвитку енергетики збільшилася у 2010 році до 27% ресурсів у порівняні з 15 % у 2007 році, частка ресурсів у сфері транспорту у 2010 році збільшилась до 29%.

На сьогодні на стадії реалізації знаходиться 21 проект МФО на загальну суму – понад 3 млрд. дол. США.

До кінця 2013 року портфель діючих проектів МФО може збільшитись до 5 млрд. дол. США, передусім за рахунок збільшення фінансування сектору транспорту (до 34%) та енергетики (до 35%).

Очікувана структура портфеля діючих проектів МФО на кінець 2010 року прогнозується з таким розподілом по секторах: транспортна галузь (34%); енергетика та енергозбереження (35%); реабілітація фінансового сектору та фінансування бюджету (17%); фінансовий сектор (3%); соціально-гуманітарний сектор (4%); муніципальна інфраструктура (3%); розвиток державного сектору (2%); агропромисловий комплекс (2%).

Спільно узгоджені з МФО пріоритетні проекти повністю кореспондуються з головними заходами Уряду на даному етапі розвитку економіки України та є додатковим джерелом фінансування дефіциту державного бюджету, проведення структурних реформ та розвитку інфраструктури.

Урядом приділяється особлива увага співпраці з МФО у сфері енергетики для фінансування пріоритетних проектів, спрямованих у тому числі на ефективне функціонування газотранспортної системи.

Так, вже досягнуто домовленостей з МФО про спільну підготовку стратегічно важливого для України проекту у сфері енергетичної безпеки — проекту реабілітації газотранспортної системи України.

З боку МФО (Світового банку, ЄБРР та ЄІБ) для реалізації першого етапу проекту планується залучити приблизно 1,5 млрд. дол. США. Важливу роль цього проекту в гарантуванні енергетичної, економічної і політичної безпеки як України, так і ЄС було відзначено за підсумками міжнародної донорської конференції 23 березня 2009 року в м. Брюсселі, де Прем’єр-міністром України було підписано Спільну заяву з Європейською Комісією, Європейським банком реконструкції та розвитку, Європейським інвестиційним банком і Світовим банком. На сьогодні з МФО триває обговорення питань щодо визначення обсягів робіт в рамках проекту.

3.2. Співробітництво з Радою Європи та ООН

Україна бере активну участь у всіх напрямках діяльності ООН, найважливішими з яких є підтримання міжнародного миру та безпеки та зміцнення верховенства права у міжнародних відносинах, розвиток співробітництва у вирішенні проблем соціально-економічного та гуманітарного характеру, забезпечення прав людини.

Україна надає особливого значення діяльності ООН з підтримання міжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у ній як важливий чинник своєї зовнішньої політики. Починаючи з липня 1992 р. Україна виступає активним контрибутором військових підрозділів та персоналу до операцій ООН з підтримання миру (ОПМ). Станом на березень 2013 року 538 військовослужбовців ЗСУ та співробітників органів внутрішніх справ України беруть участь у 7-ми ОПМ ООН: у ДРК, на Кіпрі, у Косово, Кот д’Івуарі, Ліберії, Судані та Південному Судані. За цим показником Україна посідає 5-е місце серед країн Європи.

Співпраця з ООН в галузі роззброєння зосереджується на зміцненні міжнародних інструментів і режимів в сфері контролю над озброєннями, нерозповсюдження зброї масового знищення, дотриманні санкційних режимів Ради Безпеки ООН.

Виходячи з нагальної необхідності розробки світовою спільнотою ефективних заходів боротьби з тероризмом, Україна приєдналася до глобальної антитерористичної коаліції, підтвердила свою готовність докласти максимальних зусиль до спільної боротьби з міжнародним тероризмом, насамперед у рамках ООН.

Рада Європи (РЄ) – найстаріша загальноєвропейська організація, яка була створена 5 травня 1949 року з метою «досягнення більшого єднання між її членами для збереження і втілення у життя ідеалів і принципів, які є їх спільним надбанням, сприяння їх економічному та соціальному прогресу». Основною статутною умовою для вступу країн до РЄ є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов’язання забезпечити права та основоположні свободи людини всім особам, які знаходяться під її юрисдикцією. Вступ країни до РЄ свідчить про її демократичний вибір, спрямованість на захист прав людини та зміцнення демократичних інститутів.

Рада Європи завжди визнавала значимість демократичних засад на місцевому і регіональному рівнях. Захист та зміцнення органів місцевої і регіональної влади є одним з ключових пріоритетів діяльності Організації і, зокрема її Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи (КМРВ РЄ). Конгрес є консультативним органом. Згідно з Статутом, він представляє місцеві і регіональні органи влади країн-членів Ради Європи. 24 представники України на чолі із Дніпропетровським міським головою І.Куліченком входять до складу делегації України у КМРВ РЄ. Завдяки участі у роботі Конгресу, делегація України бере участь в обговоренні спільних проблем та обміні досвідом на рівні представників органів місцевої і регіональної влади європейських країн та своєю діяльністю забезпечує вплив України на розвиток місцевої демократії на загальноєвропейському рівні. На посаду віце-президента Палати регіонів Конгресу обрано голову Чернігівської обласної ради Н.Романову.

У рамках РЄ діє одна із найефективніших міжнародних інституцій із захисту прав людини – Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ). До компетенції Суду належить розгляд справ на основі індивідуальних звернень фізичних осіб, груп осіб або недержавних організацій про порушення державою-учасницею Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) їх прав, гарантованих цією Конвенцією.

Україна підписала ЄКПЛ 9 листопада 1995 року. Після її ратифікації Верховною Радою України 17 липня 1997 року та з набранням нею чинності для України наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію ЄСПЛ. Представництво України в ЄСПЛ здійснює Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини (Н.С.Кульчицький, Мін’юст). Суддею від України у рамках квітневої сесії ПА РЄ 2010 року було обрано Г.Юдківську.

Серед основних питань, що є причиною звернень українських громадян до ЄСПЛ є такі:

• невиконання або тривале виконання рішень національних судів;
• надмірна тривалість провадження досудового слідства у кримінальних справах і судового розгляду цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ;
• незабезпечення права на належний судовий захист, неефективність розслідування кримінальних справ правоохоронними органами за скаргами на неналежне поводження з боку представників органів держави;
• порушення майнових прав;
• неналежні умови тримання та лікування осіб, які перебувають під вартою.

Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) є незалежним консультативним органом, який було утворено у 1990 році, згідно з Резолюцією 90(6) КМ РЄ про Часткову угоду, яка заснувала цю інституцію. Венеціанська комісія є загальновизнаним Європейським та світовим консультативним юридичним форумом. Особливого значення мають висновки Комісії з питань, які стосуються відповідності європейським стандартам проектів законодавчих актів або законів. Відповідно до Статті 2 Статуту до складу Венеціанської комісії входять незалежні експерти, які отримали міжнародне визнання завдяки своєму досвіду роботи в демократичних інститутах або через свій внесок у зміцнення права та розвиток політичних наук. Члени комісії діють в індивідуальній якості та не отримують від будь-кого жодних інструкцій. Членом Комісії від України є С.В.Ківалов.

Іншим практичним внеском у підтримання та розвиток співпраці України і РЄ та забезпечення активної ролі нашої держави у стандартотворчій діяльності Організації роблять українські фахівці, які представляють Україну у численних профільних міжурядових експертних комітетах РЄ.

Внесок України у посилення ролі РЄ в загальноєвропейському контексті та співробітництво України з РЄ в різних сферах

Україна є активним учасником діяльності Ради Європи. Важливим напрямком в рамках участі України у діяльності РЄ є залучення нашої держави як країни-члена Організації до процесу інституційного реформування РЄ, а також зміцнення співробітництва між Радою Європи та Європейським Союзом. Основні пріоритети та ключові галузі співробітництва двох структур визначені у Меморандумі про взаєморозуміння між РЄ та ЄС (2007р.), метою якого є посилення співпраці РЄ та ЄС у сферах, що становлять спільний інтерес, зокрема, таких як забезпечення прав людини та основних свобод, демократичний розвиток, міжкультурний діалог, освіта, соціальна сфера, молодіжна політика.

3.3. Взаємозв’язок міжнародної інтеграційної стратегії та внутрішніх економічних перетворень в Україні

Україна на сьогодні за досягнутим у цілому (саме в цілому, а не в окремих галузях чи виробництвах) рівнем економічного розвитку не може бути активним учасником найбільш зрілих форм міжнародних інтеграційних процесів у найрозвинутіших геоекономічних сегментах. За таких умов форсування входження країни в глобальні світогосподарські структури та особливо в структури Європейського Союзу завдало б суттєвої шкоди передусім самій Україні.

Неготовність до широкомасштабної міжнародної інтеграції не означає відмови від курсу на інтеграцію у зазначені структури як стратегічної мети України. Мова має йти про об’єктивно еволюційний, поступовий характер такого входження. Саме еволюційний підхід слід закласти і в чинну Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, і в план дій щодо її реалізації. Такий підхід означає, що ми не повинні в поточному моменті відмовлятися від розвитку, ефективних коопераційних зв’язків на Сході чи за океаном, а тим більше руйнувати їх, обмежуючись лише одним стратегічним вектором Європейського Союзу.

Україна може значно прискорити створення передумов для ефективної міжнародної інтеграції національної економіки шляхом концентрації ресурсів у тих сегментах економічної структури, які визначають майбутнє світової економіки і створюють можливість для не наздоганяючого, а випереджаючого розвитку. Це висуває на перший план такі види економічної політики держави, як науково-технічна, інноваційна,освітня та інформаційна. В цих сферах необхідно законодавче встановити гарантовані мінімально допустимі рівні бюджетних та загальнодержавних витрат на зазначені цілі відносно ВВП країни, виходячи з рівня таких витрат у провідних країнах світу (а не міркувань поточного балансування державного бюджету), а також запровадити кримінальну відповідальність за порушення відповідних норм бюджетних витрат на вказані цілі.

Для об’єктивно можливого прискорення процесу формування інституційної готовності України до міжнародної економічної інтеграції необхідно, щоб саме інституційна, а немонетарно-стабілізаційна політика стала наріжним каменем філософії державного управління в Україні на нинішньому етапі її розвитку. Така політика має орієнтуватися передусім на створення як державних, так і суто ринкових інститутів, що сприяють генеруванню й розповсюдженню інновацій та формуванню визначального фактора сучасної конкурентоспроможності – людського капіталу;вона повинна спрямовуватися на створення рівноправних умов для підвищення міжнародної конкурентоспроможності українських фірм і компаній у відкритому конкурентному середовищі.

Необхідно зрозуміти, що в України немає ресурсів для забезпечення економічного ривка в усіх галузях економічного комплексу країни. Неможливо бути конкурентоспроможними всюди. Тому нагальним завданням є забезпечення прискореного розвитку передусім у низці профільних науко- і техномістких галузей(аерокосмічна, виробництво нових матеріалів, окремі виробництва у фармацевтичній, електронній та електротехнічній промисловості), які вже сьогодні демонструють досить високий технологічний рівень і здатність до міжнародної конкуренції, а отже, і готовність стати «локомотивами» високотехнологічного зростання.

Для прискорення процесу формування в Україні умов для ефективної міжнародної інтеграції необхідно здійснювати курс на гармонізацію українського законодавства з правовою системою ЄС та глобальними нормами економічного регулювання (значна частина яких представлена нормами ГАТТ/СОТ). У цьому зв’язку слід подбати про створення ефективного механізму обов’язкової експертизи проектів правових актів, які вносяться у Верховну Раду. в Адміністрацію Президента та Кабінет Міністрів України, на предмет їх сумісності з чинними нормами глобального та європейського економічного регулювання. Разом з тим слід мати на увазі, що правові норми країн з розвинутими ринковими системами не можуть бути – без шкоди для економіки України – враз перенесені на український ґрунт. Мова має йти не про механічне копіювання, а про поступову, еволюційну адаптацію українського законодавства до системи міжнародних норм і правил [2, c. 48].

Висновок до розділу 3

Отже, знаходячись на європейському перехресті у складній системі міжнародних координат, будучи одночасно частиною Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, Україна не може не розвивати тісні відносини з усіма країнами цих регіонів, об’єднуючись з ними у регіональні коаліції, які мають спільні економічні, культурні, політичні, а нерідко – воєнні інтереси. Прямуючи до Європи, Україна не повинна повертатися спиною до інших своїх сусідів, саме тому, у процесі інтеграції у світовий простір Україна реалізує політику багатовекторності, що відповідає її поточним економічним інтересам, сприяє зростанню її статусу і ролі у сучасному геоекономічному і геополітичному світі,і має на меті зменшення залежності країни від якогось одного зовнішньоекономічного вектору розвитку, а також недопущення її економічної і політичної ізольованості.

Висновки

Виходячи з визначних глобалізацією факторів, міжнародна інтеграція України повинна бути заснована на змінах у внутрішньому фінансовому режимі для розвитку ефективних механізмів транс націоналізації вітчизняного бізнесу. На шляху реформування фінансового режиму для України об’єктивна необхідність переходу від постачальницько-збутової до інвестиційно-виробничої моделі організації зовнішньоекономічних зв’язків. Це має стати основою практичних заходів реалізації інтеграції країни в умовах глобалізації та визначає необхідність відходу від неліберального підходу до розгляду пріоритетних шляхів та засобів забезпечення економічного розвитку. Для успішної реалізації завдань зовнішньоекономічної, інтеграції України необхідне поступове впровадження на практиці національної інтеграційної програми, спрямованої на консолідацію ресурсів нації і вихід національних відтворювальних циклів на міжнародний рівень, у тому числі через поетапну реалізацію ефективної державної інформаційної політики.

Для сучасної України існують шість генеральних векторів розвитку міжнародної економічної інтеграції. Серед них: ЄС, СНД, ГУАМ (в минулому, ГУУАМ), ЄЕП, ЧЕС, СОТ. Крім зазначених генеральних, Україна має численні менш масштабні домовленості, які реалізовані на мезорівні, зокрема, про співробітництво між прикордонними регіонами, тобто за територіальним критерієм, або у різноманітних економічних галузях, тобто згідно з функціональним чинником. Однак зазначені шість векторів є головними, тими, що реально формують зовнішні зв’язки України на макроекономічному рівні. Від їх реалізації сьогодні повною мірою залежить можливість ефективного розвитку української економіки.

Відомо, що блискуча зовнішньоекономічна політика, як правило, не може реалізовуватися на тлі тьмяної внутрішньої економічної політики. Адже за претензіями держави, які мають формалізувати національну могутність на міжнародній арені, повинен стояти раціональний розрахунок на основі всіх наявних ресурсів та усвідомлених актуальних суспільних потреб.

Головний чинник економічної інтеграції як в регіональному, так і на глобальному рівнях, яким є безпосередньо економіка і тісно пов’язані з нею соціальна сфера, в нашій країні досі слабкі. Протягом періоду незалежності Україна мала періоди як спаду, так і зростання. Саме останній тренд прийнято використовувати у характеристиках сучасного становища вітчизняної економіки. Проте спостерігається тенденція погіршення статусу України у міжнародних відносинах. Крім того, спостерігаються негативні явища і у внутрішньому середовищі країни.

Список використаної літератури

1. Бураковський І. Три виміри зовнішньоекономічної політики України в епоху глобілізації: інституційно технологічні підходи // Україна-НАТО. — 2007. — № 6. — С. 60-68
2. Взаємозв’язок міжнародної інтеграційної стратегії та внутрішніх економічних перетворень в Україні: проблеми та рекомендації» // Формування мереж прикордонного співробітництва України: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Науковий вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ. – Чернівці: Книги — ХХІ, 2011. – 448 с.
3. Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Еволюція зовнішньої політики України (1991-2006рр.). // Український історичний журнал. -2006. -№4. –с.32-51.
4. Власюк О. Україна й Росія після розширення ЄС. Моделі взаємовідносин //Економіст. — 2008. — № 5. — С.84-85.
5. Геєць В. Деякі порівняльні ознаки трансформаційних моделей економіки України і Росії //Економіка України. — 2008. — № 5. — C. 4-18
6. Горьовий В. Становлення зовнішньоекономічних зв’язків у період глобалізації економіки // Економіка АПК. — 2002. — № 5.- С.41-45
7. Гувардинський О.Г. Зовнішня політика України в умовах світової економічної інтеграції й глобалізації. // Економіка та держава. -2006. -№2. –с.36-39.
8. Дацків Р. Вплив глобалізації на зовнішньоекономічну безпеку України // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 12.- С.129-138
9. Зорько В. Особливості оцінки громадянами України зовнішньої політики держави // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 3. — С. 224-230
10. Клочко В. Зовнішньоторговельні відносини України в умовах посилення інтеграційних зв’язків // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 11.- С.141-155
11. Панфілова Т. Україна в глобальному торговельному та інвестиційному середовищі // Економіка України. — 2009. — № 6. — С. 75-84
12. Пилипенко С.О. Основні тенденції і перспективи розвитку українсько-російських торговельно-економічних відносин // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Дні науки 2005». Том 27. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2007 – С.34-38
13. Пилипенко С.О. Особливості формування економічних відносин між Україною і РФ в аспекті глобального інтеграційного розвитку // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Вип..52. Част.1. – Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2005. – С.124-126.
14. Радзієвський О. Інтеграція України у світову економіку і взаємовідносини з Росією //Економіка України. — 2008. — № 4. — C. 72-79
15. Слісаренко І. Нові аспекти зовнішньої політики України: інформаційно-комунікаційний аспект // Персонал. — 2005. — № 6. — С. 8 — 15
16. Школа І.М., Бабінська О.В., Вдовічен А.А., Козменко В.М., Михайловська О.В., Бурдяк О.В., Козменко А.В., та інші «Економіка України в умовах глобалізації» / За ред. Школи І.М., Бабінська О.В. – Чернівці, «Книги-ХХІст.», 2009 р.
17. Шуляк П. Українсько-російські економічні відносини на сучасному етапі розвитку //Економіка. Фінанси. Право. — 2006. — № 6. — C. 13-19
18. Юхименко В. Україна в глобальних інтеграційних процесах. // Вісник КНТЕУ. -2007. -№3. –с.16-25.