ВСТУП

Актуальність теми. Проблематика, пов’язана з організацією виборчого процесу, вдосконаленням виборчих технологій тощо неодноразово ставала об’єктом наукових досліджень [1]. Однак, кожна виборча кампанія набуває своїх особливостей, обумовлених реальною політичною ситуацією, що робить детальний аналіз багатьох питань актуальним як в теоретичній так і в практичній площині. Саме таке завдання ставиться у даній статті, присвяченій урокам виборів до Верховної Ради України, що відбулися 28 жовтня 2012 року.

Загальна характеристика цього процесу потребує дослідження поведінки основних суб’єктів, змін правової регламентації, впровадження нових форм та методів діяльності, факторів впливу на настрої та ряду інших важливих складових виборчого процесу.

Вибори з організаційної точки зору є складним суспільним процесом, який складається із кількох взаємопов’язаних стадій. У часі вони обмежені встановленими датами їх проведення, і весь процес, як правило, закінчується оприлюдненням підсумків. У зв’язку з проведенням виборів виникає система правових відносин, суб’єктами якої є як виборці, так і державні органи, політичні партії, засоби масової інформації та інші суб’єкти виборчих перегонів. Виборчий процес завжди криє в собі певну сукупність процесуальних форм проведення виборів, які визначають кількість і зміст стадій виборчого процесу. Але при цьому його не можна інтерпретувати як арифметичну суму окремих виборчих процедур. Саме їх складна система (з елементами взаємозв’язку та взаємодії) може бути позначена як виборчий процес. Реалізація ж відповідними суб’єктами правовідносин певних виборчих процедур є зовнішнім, матеріальним проявом юридичної природи виборчого процесу як такого.

На сьогоднішній день, коли за роки незалежності України вже не раз відбувалися парламентські вибори, а постійна зміна реалій суспільно-політичного життя викликала прийняття нових виборчими правил, що в результаті йшло далеко не на користь їх якості, — питання вивчення зарубіжного досвіду порядку організації та проведення парламентських виборів є надзвичайно актуальним і відкритим.

Виходячи з наведеного, автором формально весь виборчий процес поділено на три основні стадії: 1) організаційно-підготовча стадія; 2) стадія голосування; 3) стадія з’ясування виборчих результатів та присвоєння (вручення) депутатських мандатів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано вирішення даної проблеми. Означеній проблематиці науковці приділяють значну увагу. Виборчим поняттям та методиці їх аналізу присвячені праці провідних учених у суспільно-політологічній сфері (П. В. Луцишин, В. М. Миронюк, С. В. Трохимчук, О. І. Шаблій та ін.) та політичної географії (В. О. Колосов, В. М. Миронюк, В. Л. Федоренко, Є. А. Хан, В. Б. Шишацький та ін.); електоральні дослідження в Росії (В. О. Колосов, Р. Ф. Туровський, Н. Б.   Яргомська та ін.); розробки українських політологів (А. Колодій, М. Головатий та ін.), а також праці західних дослідників електорально-географічного аналізу (М. Дюверже, Дж. Сарторі, С. Хубік).

Мета роботи – дослідження теоретичних аспектів передвиборчого процесу в Україні.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути поняття та основні етапи передвиборчої компанії;

— дослідити основні технології та прийоми під час передвиборчого процесу;

— охарактеризувати ефективність застосування виборчих PR-заходів;

— виявити основні методи та технології PR у передбиворчій компанії;

— розглянути зміни законодавства щодо організації та проведення виборів до Верховної Ради України;

— проаналізувати фактори впливу на виборчий процес;

—  вивчити динаміку форм та методів проведення виборчої кампанії 2012 року.

Об’єктом дослідження є проведення виборчої компанії.

Предметом дослідження виступає стратегія і тактика передвиборчого процесу.

Розділ 1. Теоретичні аспекти проведення передвиборчого процесу

1.1. Поняття та основні етапи передвиборчої компанії

Передвиборча кампанія може використовуватися як реальна можливість для того, щоб привернути увагу громадськості, офіційних кіл, а також кандидатів в депутати до будь-якої актуальної соціальної проблеми.

Вибори завжди здійснюються в конкретному суспільно-політичному середовищі, яке багато в чому визначає їхній або справді демократичний, або маніпуляційний характер. Це середовище включає параметри, які відображають його вплив на виборчий процес. Нижче наводимо ці параметри.

Наявність у суспільстві ціннісного консенсусу, атмосфери довіри, готовності політичних партій, переважної більшості громадян поважати результати виборів, без чого вільні вибори або взагалі неможливі, або стають інструментом маніпулювання, особливо коли політичні еліти й основні суспільні групи бачать у виборах не засіб примирення і знаходження балансу політичного впливу, а знаряддя зміцнення свого панування і примусу супротивників до покори.

Повага в державі прав людини. Це необхідно для того, щоб і виборці і кандидати почувалися вільними, не піддавалися різного роду погрозам, щоб у суспільстві існувала атмосфера поваги до особистості, до волі більшості і до прав меншості.

Електоральна (громадянська) обізнаність виборців. Вона передбачає, що виборці розуміють, для чого вибори проводяться і як саме вони повинні проходити, знають принаймні найвпливовіші політичні партії, їхні програми і кандидатів, яких вони виставляють, — і взагалі виборці поінформовані про все, що стосується виборів. Громадська освіченість забезпечує свідомість і компетентність рішень, без яких вибори є не волевиявленням народу, а інструментом масового маніпулювання, до якого вдаються еліти.

Демократичний характер реєстрації виборців. Це означає насамперед відсутність будь-якого роду дискримінації: за національною, расовою, майновою чи якою-небудь іншою ознакою. Точність і повнота списків виборців, а також наявність документів, які дають змогу ідентифікувати кожну людину, запобігають можливості фальсифікацій за допомогою позбавлення одних людей права голосу і багаторазового голосування інших [1, с. 365].

Демократичний порядок реєстрації і взаємин партій. Партії — головний суб´єкт електоральної активності, політичної участі, організації й мобілізації громадян. Вони — основний претендент на формування парламенту й уряду. В усіх стабільних демократичних державах характер відносин між партіями визначає загальну канву й атмосферу виборів. Для вільних виборів украй важливо, щоб усі партії, які визнають демократичну конституцію, мали можливість реєстрації, висування кандидатів і електоральної боротьби. Удержати партії від порушень закону й етичних норм і тим самим зміцнити загальну атмосферу довіри допомагають міжпартійні угоди про кодекс поведінки партій, для контролю над дотриманням яких звичайно створюються спеціальні комісії, що представляють усіх учасників виборчого процесу.

Формування незалежних, неупереджених і компетентних органів управління виборчим процесом. До них належить насамперед виборча комісія. її функції різноманітні, хоч і не однакові в різних країнах. Найчастіше до функцій виборчої комісії належать: тлумачення виборчого закону, визначення правил і процедур проведення виборів, організація виборчих дільниць, перевірка дійсності зібраних на підтримку кандидатів підписів, реєстрація виборців і кандидатів, підготовка передвиборних матеріалів і підбір апарату, необхідного для проведення виборів, урегулювання суперечок, що виникають, проведення заходів щодо електоральної обізнаності й інформованості громадян, підрахунок і зведення результатів виборів та оголошення їх та загальний контроль за процесом виборів. Неупередженість і незалежність членів виборчих комісій покликані гарантувати наділення їх особливими правами й імунітетом, як це має місце у суддів. Виборчі комісії можуть дуже впливати на перебіг і характер виборів, зокрема й служити інструментом фальсифікації їх. Крім виборчих комісій важливі функції щодо організації виборів виконують місцеві органи влади, які надають їм різнобічну практичну допомогу [1, с. 366].

Наявність доступних для всіх механізмів подавання та розглядання скарг і вирішення суперечок, а також ефективних і незалежних органів контролю за дотриманням виборчого закону всіма учасниками електорального процесу, у тому числі й членами виборчих комісій. До таких органів належать спеціальні (виборчі трибунали) чи загальні суди, а в деяких країнах (Мексика) — виборча прокуратура.

Ефективність судового контролю за виборами передбачає суворі санкції за протиправні дії: тюремне ув´язнення, штрафи, скасування реєстрації кандидатів, партій тощо.

Розглядаючи технології виборчої кампанії, необхідно враховувати, що цільова функція тут пов´язана з прагненням створити оптимальні умови, які забезпечують досягнення необхідного успіху на виборах. Тому фактично йдеться про цілеспрямоване управління, включаючи організацію планування виборчої кампанії, підготовку кандидатів і групу підтримки. Ті, хто зацікавлений у досягненні успіху у виборчій кампанії, повинні мати необхідні для цього ресурси (фінансову базу, матеріально-технічне й інформаційно-аналітичне забезпечення). У ході виборчої кампанії її учасники взаємодіють один з одним, але належна ефективність цієї взаємодії має бути досягнута за рахунок відповідної організованості й пов´язана з конкретною діяльністю, яку зорієнтовано на бажаний результат виборів [1, с. 368].

Відомо, що у виборчій кампанії звичайно виділяється кілька основних етапів: формування законодавчої бази виборів; оголошення виборів; висування кандидатів (збирання підписів); реєстрація кандидатів; передвиборчі заходи; голосування; визначення результатів виборів (можливе призначення повторних виборів).

Однак з позицій стратегічного управління необхідна для цього робота починається задовго до оголошення виборів, особливо в тій сфері, що стосується інформаційно-аналітичного забезпечення виборчої кампанії. Після нагромадження первинної інформації спочатку проводиться аналіз проблемної ситуації, щоб на цій основі забезпечити найчіткішу постановку висунутого завдання. Іноді на цій стадії з´ясовується недоцільність участі в даній виборчій кампанії або ж попередньо поставлена задача переформульовується з урахуванням особливостей реальної ситуації. Далі за наявності помітних шансів на успіх переходять до наступної стадії — розробляють стратегію виборчої кампанії з позицій поставленого завдання. Одночасно вживають заходів для забезпечення необхідної організованості учасників подій на наступному етапі, коли вирішуватимуться тактичні завдання з участю групи підтримки кандидатів. Саме на цій стадії важливо насамперед робити ставку на сучасну технологію. Однак усе зроблене до цього може виявитися марним, не гарантуватиме очікуваних результатів виборів, якщо не забезпечено необхідний контроль за ходом голосування і за підраховуванням голосів виборців під час підбивання підсумків виборів. Основні етапи діяльності в ході виборчої кампанії: організація й управління виборчою кампанією; інформаційно-аналітичне забезпечення виборчої кампанії; збирання первинної інформації; аналіз проблемної ситуації; приймання рішень (стратегія кампанії); реалізація рішень (тактика кампанії); контроль за голосуванням; підраховування голосів; результати виборів [5, с. 408].

Зупинимось на аналізі основних етапів виборчого процесу докладніше.

Для організації виборчої кампанії створюється команда професіоналів, яка технологічно забезпечує підготовку кандидата до виборів. До неї входять керівник виборчої кампанії (менеджер), «начальник штабу» — відповідальний за забезпечення організованості кампанії, за витрату фінансів, роботу штабу, а також прес-секретар, юрист, фахівці, відповідальні за інформаційно-аналітичний супровід виборчої кампанії, політологи, журналісти та ін.

До роботи в групі підтримки часто залучають консультантів, особливо якщо є необхідність користуватись експертними оцінками чи результатами соціологічних опитувань. Саме на цій ділянці роботи найчастіше відбувається «витікання» конфіденційної інформації, у тому числі і в табір суперників.

Після проведення підготовчих заходів та офіційного призначення термінів виборів починається виборча кампанія. Це поняття використовують як стосовно всієї держави, так і окремих кандидатів чи партій. У першому випадку виборча кампанія являє собою комплекс організаційних, політичних, інформаційно-пропагандистських та агітаційних заходів для безпосереднього забезпечення виборчого процесу в державі, у другому — систему заходів, спрямованих на успіх конкретного кандидата чи партії [5, с. 409].

Перший крок виборчої кампанії — висування кандидатів. Однак починати рекомендується не з розгляду кандидатів, а з вивчення електорату за основними групами: чого яка група виборців хоче, які в них уподобання. Потім визначають, хто з кандидатів найближчий до бажань переважної більшості виборців. На жаль, часто ігнорується необхідність оцінити перспективу можливої конкуренції кандидата з не менш сильними суперниками. Тобто, підбираючи кандидатів, звертають увагу на рейтинг кожного з них серед можливих суперників, імідж, здатний викликати позитивні емоції.

Існують різні способи висування та реєстрації кандидатів. Серед них — збирання підписів на підтримку кандидата чи партії; надання реєстраційного внеску чи грошової застави, а також документів, які свідчать про наявність у кандидата визначеної підтримки, наприклад, списку партійних активістів або членів групи підтримки.

Найбільш поширене висування кандидатів партіями, громадськими рухами й організаціями та групами громадян, які зібрали відповідну кількість підписів на їхню підтримку. Число підписів, необхідних для реєстрації кандидата, залежить від рівня виборів (президентські, парламентські, регіональні і т. ін.), а також від особливостей виборчого закону країни. В одних державах потрібно мільйон і більше підписів, а в інших, наприклад, у Великій Британії, для формальної реєстрації кандидата достатньо подати особисту заяву, підписану кількома виборцями. Значне число підписів, а також; короткий термін збирання їх можуть стати серйозною перешкодою для претендентів, які представляють малозабезпечені верстви населення, і звичайно не володіють великими фінансовими (гроші), інформаційними (ЗМІ) та організаційними (підтримка партії і/чи інших організацій) ресурсами. Тому для забезпечення демократизму виборів процедура висування кандидатів не повинна бути надмірно складною і дорогою й водночас повинна відгороджувати виборчу комісію від претендентів, які не користуються значною громадською підтримкою. Занадто велика кількість претендентів і депутатів може утруднювати проведення виборів, дезорієнтувати виборців і потребує великих фінансових витрат з боку держави. Міжнародно визнані норми вільних виборів передбачають обмеження для балотування кандидатів лише за ознаками громадянства, віку, терміну проживання в країні, судимості за кримінальними справами, психічної й фізичної повноцінності. Висування кандидатів завершується реєстрацією їх [5, с. 411].

На рішення виборців дуже впливає агітаційна кампанія, яка багато в чому визначає успіх чи невдачу претендентів. Тому організації й проведенню її приділяється особлива увага.

Для ведення виборчої кампанії і передовсім для її агітаційного етапу створюється спеціальний штаб, куди звичайно входять головний розпорядник, фінансовий агент, прес-секретар, політичний організатор, координатор графіка кампанії, технічний секретар і помічники. До цього штабу примикають довірені особи, група підтримки кандидата, група соціально-політологічного забезпечення, що складається з професіоналів — політологів, соціологів, психологів, юристів та іміджмейкерів (фахівців з політичної реклами), а також активісти-добровольці й агітатори, спонсори кампанії та деякі інші її активні учасники.

Сучасні агітаційні кампанії звичайно ведуться відповідно до наукових рекомендацій і за чітко розробленим планом, який складається з таких основних елементів, як аналіз та оцінювання політичної ситуації й уразливих для кандидата місць, стратегія, тактика і графік кампанії, структура керування нею та її бюджет.

Будь-які вибори вимагають наявності чималих матеріальних (гроші, приміщення тощо), часових (час, необхідний для підготовки і проведення виборів, навчання апарату, друкування бюлетенів і передвиборних матеріалів, вироблення програми і виборчої стратегії, збирання засобів і т. ін.) та людських (люди, які беруть участь у виборчій кампанії) ресурсів. Без таких ресурсів вибори або взагалі не відбудуться, або дадуть явні переваги власникам електоральних ресурсів: представникам правлячого угруповання чи великого капіталу, власникам ЗМІ і т. ін.

На цій стадії увага зосереджується на імені кандидата — його треба зробити знайомим і таким, щоб він викликав інтерес у виборців. Потім основні зусилля спрямовуються на формування у виборців бажаного образу кандидата, який викликає позитивні емоції. Одночасно з використанням контрастів доцільно вести роботу з нейтралізації суперників свого кандидата. І лише потім роз´яснюється політична платформа кандидата.

Під час розроблення тактики участі кандидата в дебатах, особливо на телебаченні, важливо організувати діалог з сильнішими суперниками, причому бажано опонента поставити в ситуацію постійного виправдовування за свої дії чи минулі висловлювання, демонструючи одночасно свою позицію на вигідних для себе контрастах.

Ця робота пов´язана зі збиранням первинної інформації та моніторингом (відслідковуванням небажаних подій і раннім запобіганням їм), коли проводиться аналіз матеріалів преси, теле- і радіопередач, результатів спостережень експертів і громадської думки. Одночасно ведеться робота з підготовки виборчої платформи кандидата (програми), матеріалів для агітації електорату, включаючи наочні матеріали (листівки, плакати, звернення до виборців, оголошення про зустрічі кандидата з виборцями тощо) [5, с. 413].

Ефективність цієї роботи підвищується, коли зроблено правильний вибір аудиторії (кому говорити), місця (де) і часу (коли), інформаційних каналів цілеспрямованого впливу (чим) за умови, що звернено особливу увагу на те, хто і як говорить.

У ході передвиборної боротьби ведеться фактично інформаційна війна, яка супроводиться викриваннями суперників, несподіваними акціями та рекламою переваг свого кандидата чи його партії.

В умовах інформаційно-аналітичного супроводу виборчої кампанії звичайно використовують прогнозні оцінки. Вони не тільки служать для того, щоб забезпечити собі правильне сприйняття очікуваних змін ситуації, а й сприяють цілеспрямованому впливові на виборців у той чи інший бік. Відповідну роль тут відіграють результати соціологічних опитувань, в яких можливі свідомі перекручування в інтересах «замовника», а то і просто фальсифікація.

Голосування і підбивання його підсумків — кульмінаційний етап виборчого процесу. У цей період безпосередньо виражається воля громадян, яка визначає склад органів влади [1, с. 370].

Відразу ж після завершення голосування виборча комісія чи інший спеціальний виборчий орган починають підраховувати його результати. Між голосуванням і підраховуванням голосів не повинно бути перерви чи затримки, оскільки це може бути використане для різного роду фальсифікацій. У міжнародній практиці найчастіше бувають такі порушення правил голосування і підраховування, як виготовлення й облік зайвих виборчих бюлетенів, пряме приписування голосів одному з депутатів, вилучення бюлетенів, поданих за небажаного кандидата, та ін.

Аби запобігти підробкам і фальсифікації й забезпечити довіру громадян до результатів виборів, необхідний надійний контроль і за голосуванням, і за підбиванням його підсумків. Це забезпечується формуванням авторитетної виборчої комісії, яка користується авторитетом у конкуруючих партій, із залученням незалежних, у тому числі й міжнародних, спостерігачів, із присутністю спостерігачів і довірених осіб кандидатів безпосередньо на виборчих дільницях. Передбачено контроль за ходом голосування за умови невтручання безпосередньо в роботу членів виборчих комісій, але з правом звертати увагу на помилки, які допускаються, і вимагати усунення їх, наполягати на суворому виконанні норм закону про вибори [1, с. 370].

1.2. Основні технології та прийоми під час передвиборчого процесу

Під час організації проведення виборів бажано також утворити неформальні групи підтримки. Одну з них можна створити в складі досить відомих і популярних представників творчої та наукової інтелігенції, що може використовуватися як «ретранслятор» ідей кандидата, інша ж буде займатися організаційно-методичною та науково-інформаційною роботою.

Функціонально команда кандидата повинна мати такі структурні підрозділи: групи політичного аналізу, преси, планування, розповсюдження матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи з органами місцевої влади, організації масових заходів; службу редагування підготовлених виступів і заяв (у складі психологів, правників, мовників та ін.), «бригаду швидкого реагування», котра покликана вивчати громадську думку, визначати рейтинг кандидата, окремих його програмних настанов тощо й оперативно вносити корективи в стратегію й тактику передвиборчої боротьби [4, с. 342].

До початку передвиборної кампанії важливо мати об´єктивну, ґрунтовну інформацію про політичну ситуацію в країні і в передбачуваному виборчому окрузі.

Для всебічної оцінки ситуації у виборчому окрузі важливо мати інформацію про таке:

— історичні та географічні особливості округу;

— соціально-демографічний портрет округу;

— соціально-економічну структуру, стан, проблеми й перспективи розвитку промисловості, сільського господарства, сфери обслуговування та ін.;

— транспортну мережу;

— діяльність політичних партій, суспільних організацій, груп тиску, неформальних структур тощо;

— межі виборчих дільниць, кварталів, вулиць із зазначенням кількості виборців (карту округу);

— типологію виборців;

— політичні традиції голосування виборців на попередніх виборах, референдумах, опитуваннях громадської думки та ін.;

— наявність впливових, авторитетних осіб — неформальних лідерів;

— найвпливовіші засоби масової інформації, їх адреси, телефони;

— конкурентів тощо [4, с. 343].

Особливо важливою є інформація про політичні традиції голосування виборців на виборах, референдумах, опитуваннях громадської думки. Актуальність і необхідність отримання такої інформації по даному виборчому округу (село, селище, місто, район та область) викликана необхідністю вирішення проблем обрання виборчого округу, побудови стратегічної лінії кампанії та конкретної тактики поведінки під час організації передвиборчої агітації.

Результати попередніх виборчих кампаній та референдумів є своєрідним варіантом соціологічних досліджень, вони допомагають дослідити напрями еволюції громадської думки і зробити належні висновки. Скажімо, знаючи, з яким результатом на попередніх виборах переміг певний політичний лідер, маючи результати подальших соціологічних досліджень та рейтинг цього політика, його місце в ієрархії політичної і правлячої еліти, можна реально оцінити свої шанси в боротьбі проти нього, якщо цей депутат (міський голова, глава адміністрації) знову збирається балотуватися в даному виборчому окрузі.

Оцінюючи політичну ситуацію, бажано все-таки не обмежуватися результатами попередніх виборів та аналізом впливовості політичних структур й окремих політичних лідерів, які діють у даному виборчому окрузі. Стратегічну, ключову інформацію можуть дати професійно проведені соціологічні та соціопсихологічні дослідження. Такі дослідження допомагають оцінити не тільки загальнополітичні настрої виборців, а й рівень популярності окремих лідерів — потенційних кандидатів на балотування. Цей попередній, стартовий рейтинг у поєднанні з психологічною мотивацією політичної поведінки виборців має стати серйозною основою для остаточного прийняття рішення про балотування в даному виборчому окрузі [4, с. 344].

Основні положення стратегічної лінії виборчої кампанії ґрунтуються на результатах аналізу політичної ситуації. Якщо перший стратегічний крок — вибір округу — уже здійснено, варто зробити попередні висновки:

— з´ясувати сильні й слабкі сторони свої та своїх опонентів, провести їх порівняльний аналіз з урахуванням політичної ситуації в даному окрузі й країні загалом;

— проаналізувати ситуацію, що склалася у виборчому окрузі (демографічну, історичну, географічну, економічну, соціальну та ін.);

— визначити коло питань, принципово важливих для виборців даного округу, сформулювати у своїй програмі відповіді на них;

— сформулювати основні принципи проведення виборчої кампанії та засоби їх реалізації ( тобто стратегію й тактику організації виборів).

Визначивши на основі інформації по виборчому округу та персоналіях (про що ми вже говорили раніше) основні тези своєї програми, бажано врахувати такі принципи підготовки власне документа:

— програма повинна містити відповіді на найбільш актуальні для виборців питання: соціально-економічні, політичні, екологічні, етнокультурні, лінгвістичні тощо;

— архітектура програми може бути довільною, але структурованою, кількість змістових блоків не повинна перевищувати дев´яти;

— процедура створення передвиборчої програми має бути такою: спочатку до неї включають «усе, що треба», а потім відкидають «усе, що можна»;

— поліграфічне відтворення програми та мова викладу повинні створюватися з урахуванням рівня загальної, політичної й психологічної культури виборців та часу засвоєння текстової інформації пересічним виборцем [4, с. 346].

Готуючи програму, бажано передбачити, за які слабкі місця можуть «учепитися» конкуренти, розробляючи свої протидії методом створення негативного іміджу програми та самого супротивника.

Якщо програма кандидата складена без урахування подальших політичних кроків опонента, зміни політичної кон´юнктури, стереотипів, які домінують у суспільній свідомості, фахівці в галузі політичної реклами, які працюють на протилежній табір, можуть істотно підірвати його шанси на успіх.

Важливим аспектом передвиборної агітації є питання прав та обов’язків засобів масової комунікації. Якщо розглянути його в міжнародному аспекті, то стає очевидним, що немає однозначних норм у відносинах між державою, кандидатами та ЗМІ. Особливо складною є ситуація з електронними ЗМІ, зокрема з телебаченням, яке в усіх країнах знаходиться під найбільш прискіпливим контролем виконавчої влади.

Узагалі, існує декілька концептуальних підходів до питання регулювання агітаційної інформації на телебаченні. Так, у Європі (Німеччині й Великобританії) висвітлення агітаційної кампанії є обов’язковим для каналів суспільного телебачення і комерційних каналів наземного мовлення. До того ж ефірний час для купівлі політичної реклами є суворо лімітованим, а у Великобританії платна телевізійна політична реклама заборонена взагалі. У США, де домінує комерційне телебачення, участь телеканалів у висвітленні виборів є добровільною, хоча й базується на принципі надання рівних можливостей для ефіру (відповідно до закону про зв’язок). Пояснюється це тим, що обов’язковість надання ефірного часу обмежує свободу ЗМІ.

У країнах СНД і Східної та Центральної Європи вдалися до змішаного підходу: державні телеканали обов’язково надають ефір для агітаційних матеріалів, а комерційні роблять це на власний розсуд, але «з дотриманням принципу рівності». Щоправда, закони про вибори, зокрема у Албанії, Боснії та Герцеговині забороняють публічному радіо й телебаченню готувати та повідомляти платну політичну рекламу, у Румунії заборонено використовувати засоби комерційної реклами через ЗМІ для ведення передвиборної пропаганди; у Словаччині ж проведення передвиборної кампанії через приватні радіостанції та телеканали просто забороняється.

Додатково у деяких країнах ЦСЄ, зокрема в Болгарії та Польщі, розподіляється також ефірний час на регіональних і місцевих каналах та станціях.

У кожному разі, «принцип рівності» є досить розмитим поняттям. У Західній Європі його сприймають не як арифметичну, але як пропорційну рівність, оскільки не можна допускати, щоб дрібні партії отримували стільки ж ефірного часу, що й великі. Вирішується це в індивідуальному порядку, на основі сталих традиційних уявлень, а також на основі результатів попередніх виборів. Так, наприклад, у Німеччині й Великобританії великі партії отримують по 5 виходів в ефір, а дрібні — по 1—3 виходи. В Україні та Росії безоплатний ефір надається на всезагальній основі, рівними частинами [2].

Отже, можна цілком прийняти умовну класифікацію щодо відносин між телебаченням, державними органами й учасниками виборів:

1) надання безплатного ефіру на пропорційній основі з обмеженнями щодо купленої політичної реклами (як у Великобританії);

2) панування ринкових механізмів з відсутністю державного фінансування безплатного ефіру (США);

3) змішаний підхід — квотування безплатного ефіру і можливість його необмеженої купівлі (Німеччина, країни СНД, країни ЦСЄ).

Мають певні зобов’язання у зв’язку з виборчим процесом і засоби масової комунікації. Так, розцінки вартості за одиницю друкованої площі та одиницю ефірного часу встановлюються відповідними ЗМІ не пізніше як за 80 днів до дня голосування, а всі телерадіоорганізації зобов’язані не пізніше ніж за 70 днів до дня голосування опублікувати в друкованих ЗМІ розцінки вартості однієї хвилини (секунди) ефірного часу й надіслати ці розцінки до ЦВК та окружних виборчих комісій. При цьому ці розцінки не можуть перевищувати плату за комерційну рекламу і не повинні змінюватися впродовж усього виборчого процесу (ст. 53.6 та 54.1).

Такими є юридичні норми проведення передвиборної агітації в Україні. Загалом, у своїх вихідних положеннях вони цілком відповідають принципам міжнародного права та права інших країн. Звичайно, існує низка законодавчих ґанджів відносно цієї стадії виборчого процесу, але постійно триває пошук нових форм регулювання агітаційної діяльності. І якщо ми можемо говорити про певні стандарти агітації (вільний доступ до ЗМІ, свобода висловлювання і т.д.), то в деталях кожна країна має свій власний досвід і свої власні підходи. Про це свідчить і те, що сьогодні в Україні перманентно ідуть суперечки щодо пунктів виборчого законодавства, раніше повністю взятих з нормативних актів країн Західної Європи, США, які, здавалося б, є досконалими. Бо проблема, насправді, не у виборчій системі, а в низці дрібних порушень, які й викривлюють політичну волю громадян.

Тут доречно ще раз підкреслити, що агітація є одним із найважливіших елементів виборчої кампанії, а для кандидатів, партій — часто найважливішим, особливо в демократичних умовах. До неї входить не тільки поширення друкованих листівок чи показ політичної реклами на телебаченні. Передвиборна агітація — надзвичайно широке поняття, яке включає й організаційні заходи (наприклад, кампанію «від дверей до дверей» чи «йдіть голосувати» (GOTV — go to vote), і роботу прес-служби, і створення інформаційних приводів, і роботу з волонтерами.

Саме тому логічно, що кандидати часто намагаються «вижати» все можливе зі своєї агітаційної кампанії, тобто найбільш ефективно використати свої ресурси з мінімумом витрат. А слабка політична культура, особливості української політичної системи, відсутність традиційного розуміння юридичних норм (правовий нігілізм) та інші причини призводять до постійних зловживань і порушень законодавства, пошуку «дірок», у які можна пролізти. Завдання законодавства — створити ефективну протидію цим досить природним тенденціям. Можна згадати слова народного депутата М. Томенка про те, що вибори і закон про вибори — це те, що треба виконувати, а не тлумачити або обходити законодавчі норми [4].

Відповідно, завдання законодавців і виконавчої влади — не тільки шліфувати закони про вибори, а й створити ефективний незалежний від інших органів влади апарат контролю за діючими нормами. Адже саме його відсутність є сьогодні головною проблемою українських виборів.

Про це свідчить і той факт, що, мабуть, немає жодного обмежувального пункту українських законів про вибори, який би не було свого часу порушено — часто без подальших відповідних санкцій. Не раз порушувався принцип рівних умов: ЗМІ, особливо в регіонах, концентрують увагу тільки на своїх інвесторах, кандидати мають різні умови щодо висвітлення їхньої діяльності в ЗМІ (зокрема, багато було написано про надужиття Леонідом Кучмою свого права на новини під час виборів 1999 року, причому часто засоби масової інформації надавали матеріалам агітаційного характеру), ЗМІ відмовляють деяким кандидатам у наданні ефіру (як показує досвід Блоку Юлії Тимошенко, СПУ на парламентських виборах 2002 року).

Порушується принцип обмеженості виборчих фондів, який, хоча й недосконалий в українському виконанні, має на меті вирівнювати можливості кандидатів, політичних партій (блоків). Можна констатувати й неоднозначне ставлення органів контролю до різних ЗМІ — залежно від політичних орієнтирів їхніх незаконних агітаційних матеріалів. Широко практикується прямий підкуп (на виборах до Київської міської ради виборцям платили до 100 гривень, за даними Комітету виборців України) і непрямий підкуп (у селах, малих містах — збіжжям, маслом, цукром), використання іноземних ЗМІ (абсолютно безкарно пройшли на парламентських виборах 2002 року публікації про «Команду озимого покоління» в американських газетах, зокрема «Insight Magazine»). Також проводилася агітація за конкурентів у день голосування чи роздача на виборчих дільницях агітаційних матеріалів конкурентів. У результаті, нинішній виборчий процес в Україні почасти перетворився на пошук норм, які порушив конкурент, і донесення їх до контрольних органів чи виборців.

Стратегія виборчої кампанії може будуватися за такими напрямами:

— декларування причетності до певного передвиборного блоку, політичної партії, владної структури, політичного лідера та ін.;

— створення міжособистісного ідеологічного контрасту кандидатів: цей метод суто психологічний і побудований на порівнянні їхніх  особистісних характеристик, соціально-психологічних рис, віку, зовнішності, статі, освіти тощо;

— ставка на базову проблему, яка є актуальною для певного округу чи регіону;

— формування позитивного іміджу кандидата: йдеться, зокрема, про такі якості, як чесність, увага до інтересів людей, уміння усвідомити себе лідером, поєднання слова та діла тощо;

— створення негативного іміджу конкурентам: не варто «атакувати» сильні сторони програми та іміджу опонента, слід знаходити його вразливі риси (непрофесійність, необов´язковість у ділових стосунках);

— утворення передвиборних коаліцій;

— ставка на владні суспільно-політичні структури та засоби масової інформації [4, с. 347].

Стратегія виборчої кампанії має бути викладена письмово обсягом не більше однієї сторінки. Потім треба скласти об´ємний і детальний план проведення кампанії, в якому висвітлити всі основні тактичні дії на весь час проведення виборів.

Тактика передвиборної боротьби обов´язково повинна узгоджуватися зі стратегією намічених дій. Навіть якщо й вдалося знайти якийсь новий, досить ефектний і цікавий тактичний хід, який, проте, не узгоджується з виробленою лінією, від нього краще відмовитися.

Висновок до розділу 1

Вибори — це зіткнення політичних сил, боротьба окремих особистостей, політичних платформ і курсів, часом діаметрально протилежних. Політична еліта в період передвиборчої кампанії максимально мобілізує свої зусилля для здобуття влади.

У виборчій кампанії звичайно виділяється кілька основних етапів: формування законодавчої бази виборів; оголошення виборів; висування кандидатів (збирання підписів); реєстрація кандидатів; передвиборчі заходи; голосування; визначення результатів виборів (можливе призначення повторних виборів). Однак з позицій стратегічного управління необхідна для цього робота починається задовго до оголошення виборів, особливо в тій сфері, що стосується інформаційно-аналітичного забезпечення виборчої кампанії. Після нагромадження первинної інформації спочатку проводиться аналіз проблемної ситуації, щоб на цій основі забезпечити найчіткішу постановку висунутого завдання. Іноді на цій стадії з´ясовується недоцільність участі в даній виборчій кампанії або ж попередньо поставлена задача переформульовується з урахуванням особливостей реальної ситуації. Далі за наявності помітних шансів на успіх переходять до наступної стадії — розробляють стратегію виборчої кампанії з позицій поставленого завдання. Однак усе зроблене до цього може виявитися марним, не гарантуватиме очікуваних результатів виборів, якщо не забезпечено необхідний контроль за ходом голосування і за підраховуванням голосів виборців під час підбивання підсумків виборів. Основні етапи діяльності в ході виборчої кампанії: організація й управління виборчою кампанією; інформаційно-аналітичне забезпечення виборчої кампанії; збирання первинної інформації; аналіз проблемної ситуації; приймання рішень (стратегія кампанії); реалізація рішень (тактика кампанії); контроль за голосуванням; підраховування голосів; результати виборів.

Розділ 2. Використання ПР у передвиборчих кампаніях: сутність та особливості застосування в Україні

2.1. Ефективність застосування виборчих PR-заходів

Політичні технології – це сукупність методів і систем дій, спрямованих на досягнення певного політичного результату. Вони неодмінно застосовуються у виборчих кампаніях. І дуже часто в цій ситуації їм притаманна досить агресивна форма впливу.

Роль і значення політичних технологій, політичного маніпулювання, впливу політичної реклами досліджуються вже протягом тривалого часу. Західні дослідники (Е. Семпсон, М. Спілмен, Р. Фішер) звертають увагу переважно на методи побудови позитивного іміджу. В розробках радянських науковців (В. Житенєв, І. Мащенко) переважали дослідження впливу політичної агітації, а також критика буржуазного інформаційного бізнесу. Для українських вчених (В. Бебик, Д. Видрін, Г. Почепцов) актуальною є проблематика виборчих технологій, політичного менеджменту і політичного маркетингу.

В оцінці ефективності застосування виборчих PR домінує поняття інтегрованості політичної реклами, політичного маркетингу, політичних комунікацій.   Більшість   західних   теоретиків   схильна   у   першу   чергу досліджувати застосування виборчих PR на прикладі виборів у власній державі, або звертатися до американського досвіду. Особливо активно при цьому застосовується аналіз виборчих стратегій.

Поняття «виборчий PR» закономірно базується на поняття політичного PR. що призводить до того, що чіткого визначення терміну «виборчі зв’язки з громадськістю» не існує, превалює неоднозначність. Це пов’язано перш за все з тим, що в цій сфері працюють спеціалісти різного профілю: політологи, психологи, рекламісти, маркетологи тощо. Кожен з них по-своєму трактує це поняття, виходячи з власних професійних знань і досвіду своєї практичної діяльності [6, c. 35-36].

Отже, напередодні виборів будь-якого рівня в країні складається особлива ситуація, на формування якої впливає ряд факторів. Найбільш значимими з них є:

1. Законодавча й правова база, що регламентує проведення передвиборних заходів і самих виборів з урахуванням національно-державних особливостей (наприклад, за англійськими законами заборонена платна політична реклама);
2. Політична, економічна й екологічна ситуація в країні й за рубежем.
3. Розміщення політичних сил (партій, рухів, фінансових груп);
4. Власне політична боротьба. її характер і особливості;
5. Політична культура суспільства;
6. Соціальні особливості електорату.

Передвиборна ситуація багато в чому нагадує звичайну ділову операцію, у якій кандидати на виборні посади виступають у ролі товару на продаж.

Передвиборна робота має подібність із процесом маркетингу, і тому на Заході у відношенні її давно застосовується назва «політичний маркетинг». У світовій практиці прикладного маркетингу накопичений великий досвід його застосування у всіх сферах, де е присутнім конкурентна боротьба. Відповідно й ми вправі говорити про політичний маркетинг у політичній сфері [7].

Виборча кампанія — період найбільш продуктивного політичного життя. Саме в цей час партія (виборчий блок) та кандидати від неї на виборні посади усіх рівнів вступають в найбільш активні контакти з виборцями, налагоджуючи різноманітні комунікаційні лінії. Виділяють такі технології комунікації з виборцями, як:

• технологія роботи із засобами масової інформації:
• технологія роботи з місцевою громадськістю:
• технологія збирання підписів:
• технологія проведення агітаційної кампанії «від дверей до дверей»
• листівкова експансія:
• технології зовнішньої політичної реклами
• технологія організації зустрічей кандидата з виборцями [2, с.127]. Грамотно поставлені відносини   зі   ЗМІ.   як   центральними,   так   і регіональними — один з потужних інструментів впливу на суспільну думку. Все більш потужним засобом інформування громадськості стає Інтернет. тому будь-яка політична сила вже не може обходитись без власної присутності в мережі. Бажано, щоб там були представлені в як можна більшій кількості і регіональні відділення. Збільшення рівня відкритості. активізація інформаційної роботи особливо актуальне в періоди передвиборної боротьби, коли необхідне масоване вкидання інформації для «заявки», позначення присутності партії в інформаційному просторі й політичному полі. Інформування з використанням передових електронних ЗМІ здатне якісно підвищити зовнішню складову іміджу партії — не варто забувати, що багато інформаційних агентств черпають свою інформацію саме з глобальної мережі. Так само, за допомогою статистичної обробки кількості і географії відвідувачів, часу відвідувань, цікавлячих матеріалів можна вже більш детально планувати стратегію відносин зі звичайними ЗМІ.

Важко переоцінити роль ЗМІ у створенні пабліситі:

• організація популярності партії:
• організація популярності керівника партії.

Серед взаємин з місцевою громадськістю слід виділити насамперед такі:

• внесок у рішення соціальних проблем:
• участь у зборах громадськості [2, с.130].

2.2. Основні методи та технології PR у передбиворчій компанії

Технологія збирання підписів використовується для збирання підписів у підтримку кандидата або списку кандидатів виборчого об’єднання (блоку). Наявність певної кількості підписів або внесення виборчої застави є умовою реєстрації кандидата або списку кандидатів виборчого об’єднання (блоку) для їхньої участі у виборчій кампанії. На цьому етапі офіційно дозволена взаємодія кандидата або представників виборчого об’єднання (блоку) з виборцями. Збирання підписів — це працезатратна й кропітка робота, що вимагає від команди граничного ступеня організованості. Якість проведеної роботи є першим показником дієвості й злагодженості роботи всієї команди кандидата або виборчого об’єднання (блоку) [2, c.132].

Кампанія «від дверей до дверей» — це один з основних видів безпосередньої агітації членами команди кандидата або партії (блоку). її сила полягає в тому, що виборців переконують голосувати за кандидата інші такі ж. як і вони, громадяни доступною для їхнього розуміння мовою, використовуючи звичну для них аргументацію. Ця кампанія передбачає обхід квартир або будинків виборців, зустрічі в ними, поширення агітаційних матеріалів і мобілізацію особистим прикладом живої людини. Логіка переконання проста: «Оскільки вони агітують за нього, отже за ним стоїть щось серйозне».

Листівки у вмілих руках — це потужний інструмент впливу на виборців. Як показує досвід, за допомогою однієї тільки листівкової експансії зовсім невідомий кандидат, не вдаючись до жодних інших заходів і акцій виборчої кампанії, може одержати до 5% голосів. Листівки можуть бути прочитані практично всіма виборцями. Відповідно до соціологічних опитувань, більше 50% виборців знайомляться з основними ідеями передвиборних платформ кандидатів з листівок, розклеєних або отриманих ними поштою. Якщо немає можливості скористатися послугами пошти, непогано організувати рознесення листівок силами добровольців і роздачу листівок у пікетах у місцях і під час найбільшого скупчення виборців (у години «пік»). Кращий варіант — використання всіх способів поширення, залежно від типу листівок і часу передвиборної боротьби. Форми й зміст листівок можуть бути найрізноманітнішими. Просте перерахування видів листівок дає лише найбільш загальне уявлення про них [3].

Зовнішня політична реклама потрібна для того, щоб забезпечити вплив кандидата (партії / виборчого блоку) на виборців на вулицях і площах міста або іншого населеного пункту. Агітатори, насамперед, ходять по квартирах. Кандидати і їхні довірені особи зустрічаються з виборцями переважно в трудових колективах. Теле- і радіореклама наздоганяє виборця також у приміщенні- Але значну частину свого часу виборці проводять на вулиці. Саме тут їх і наздоганяє зовнішня реклама кандидата (партії / виборчого блоку), що закликає голосувати за нього.

Зустрічі кандидата з виборцями — одна з найбільш ефективних і широко використовуваних виборчих технологій. Ніщо не замінить особистого спілкування кандидата, його довірених осіб з виборцями. Якщо кандидат уміє добре говорити й триматися на публіці, то зустрічі з виборцями — це найбільш дієва форма агітації. Головним для виступів на зустрічах є ідентифікація (тобто взаємне визнання кандидатом і виборцями спільності цілей і намірів, способу життя й цінностей, мови й світовідчуття). Ця спільність повинна бути виражена в промові кандидата. Вона повинна бути, як би модульною, тобто складатися з декількох частин. У головній частині виражається ідея, за яку кандидат і його політична сила бореться, його політична й громадянська позиція. Інші частини промови вбудовуються в загальну канву, адаптуючи мову до конкретних соціально-економічних проблем, що хвилюють виборців. Ідея-фікс кандидата не працює, якщо не враховуються психологічні характеристики аудиторії.

Проводити зустрічі з виборцями необхідно протягом всієї виборчої кампанії з моменту реєстрації аж до суботи перед днем виборів. Організовувати зустрічі майбутнього кандидата з населенням можна й до реєстрації, під час збирання підписів. Можна й раніше, але привід повинен бути значимим. Щоправда, у цьому випадку не можна прямо агітувати за кандидата, тобто закликати  голосувати  за  нього.  Зустрічі до  реєстрації  повинні  носити інформаційний, тематичний, дискусійний та інший характер [5, c. 159-160].

Останні виборчі кампанії в США демонструють все більше залучення новітніх технологій. Комп’ютерні технології використовуються на усіх ділянках передвиборчої кампанії — зокрема у сфері прогнозування. Оскільки ми діємо інтуїтивно, ми не маємо адекватного інструментарію прогнозування наслідків таких дій. Ми не можемо дати, наприклад, прогноз, як саме вплине на громадську думку той чи інший виступ президента.

На виборах Дж. Буша використовувалася релігійна тематика. Буш взагалі мав своїм спічрайтером випускника в галузі теології М. Герсона. який наводить п’ять різних варіантів релігійного спрямування виступів Буша. Це теж можна розглядати як передвиборчий інструментарій по активації конкретної цільової групи. М. Герсон також згадує як помилку використання Бушем фрази про «хрестовий похід» у відповідь на 11 вересня, оскільки це призвело до ще більшого загострення зовнішньої ситуації.

Головним ресурсом сьогоднішнього дня для пропагандиста стає жорстка деталізація по кожному компоненту комунікаційного ланцюжка. Точкою відліку при цьому є кінцевий компонент — цільова аудиторія.

Застосування передвиборних PR-технологій — ефективний засіб впровадження політичних і ідеологічних цінностей, що виходять із очікувань громадськості. Досить згадати передвиборні гасла колишніх американських президентів:

• Франклін Рузвельт: «Чотири свободи і новий курс».
• Гаррі Трумен: «Справедливий курс».
• Джон Кеннеді: «Нові рубежі».
• Ліндон Джонсон: «Велике суспільство».
• Ричард Ніксон: «Уперед разом. Закон і порядок».
• Джиммі Картер: «Нові обрії».
• Рональд Рейган: «Новий конструктивний курс і новий початок» і «Ера національного відновлення».
• Білл Клінтон: «Новий старт для Америки» і «Голосуй або програєш» [7, с.210].

Ефективність політики сьогодні визначається не стільки реальними діями, скільки думками людей, що формуються під впливом засобів масової комунікації. Тепер не так важливо, що реально думає, говорить і робить кандидат, головне — як люди сприймають те. що бачать і чують під впливом мас-медіа і які роблять з цього висновки.

Висновок до розділу 2

Сучасні вибори — що завчасно спланована і добре організована PR комунікативна подія, яка враховує очікування мас. Без PR і інформаційного впливу на людей та ефективного управління такого впливу немає політики як такої.

Поняття виборчих PR визначається науковцями і практиками неоднозначно. Це пов’язано з тим. що в цій сфері працюють спеціалісти різного профілю: політологи. Психологи, рекламісти, маркетологи тощо. Тим не менш, найбільш містки визначенням є пояснення виборчих PR як управління масовими виборчими комунікаціями. Це управління інформаційними процесами та інформаційними потоками під час виборів. За такого підходу PR охоплює весь комунікативний простір виборів.

В рамках виборчих PR реалізуються комунікаційні дії. направлені на формування, розробку і мобілізацію іміджу кандидату: комунікаційні кампанії, пов’язані з отриманням підтримки з боку громадськості, партії, уряду: комунікацій процеси, направлені на формування і управління громадською думкою: інформування громадськості і пояснення сутності виборчої кампанії, що проводиться.

Розділ 3. Специфіка виборчого процесу та особливості формування електорального простору сучасної України

3.1. Зміни законодавства щодо організації та проведення виборів до Верховної Ради України

Основні норми та правила організації виборів визначались у відповідності до нової редакції Закону «Про вибори народних депутатів України», який був підписаний Президентом України 17 листопада 2011 року та містив цілу низку новацій.

Так, на відміну від попереднього, цим Законом була змінена сама виборча система [2, ст. 1, п. 3]. Від пропорційної ми перейшли до змішаної, що, насамперед, змінило кардинальним чином підхід до кандидатів та очікування самих виборців. Адже йшлося не лише про скорочення вдвічі прохідної частини загальних партійних списків кандидатів для багатомандатних виборчих округів, а й про необхідність прив’язки до регіональної впливовості кандидатів — мажоритарників по одномандатних округах, яких висували партії. Партійний бренд не здатен був перекрити персональну популярність, що загострювало конкурентну боротьбу, при чому як внутрішньопартійну так і між- партійну. Однак, в даному випадку, підвищення вимогливості відбору слід вважати цілком позитивним наслідком, який покращує якість депутатського корпусу, зменшуючи шанси попадати за закритими списками будь-кому у вищий законодавчий орган. В результаті він має стати більш професійним та результативним, а довіра до нього має зрости, що надзвичайно важливо для суспільної перебудови. Адже професіоналізм депутатського корпусу певною мірою гарантує більш високий рівень якості законів, а авторитет законодавчої влади підвищує рівень виконання законів, легітимізуючи владу. Це шлях до подолання правового нігілізму, підвищення суспільної відповідальності, поваги до норм права тощо.

Крім того, з суб’єктів виборчого процесу були вилучені партійні блоки [2, ст. 12]. Це потребувало змін формату відносин і взаємин між партіями. Якщо на попередніх виборах мали місце об’єднання за близькістю стратегічних програмових засад, то тепер потрібні були досить радикальні кроки щодо злиття партій, або входження до списків на умовах тимчасового припинення членства в інших партіях. Це дещо змінило партійну палітру. Наприклад, досить популярна на минулих виборах партія С. Тигіпка, яка позиціонувала себе в якості «третьої сили», перестала існувати, увійшовши до Партії регіонів. А список об’єднаної опозиції формувався під брендом однієї партії — об’єднання «Батьківщина». Але подібні складнощі, скоріше за все, стимулюватимуть прискорення формування більш чіткої моделі партійної системи в Україні, що поставить, нарешті, на порядок денний конкуренцію ідей та програм, а не лише протистояння облич.

Також змінився принцип формування виборчих комісій та ряд інших нюансів, які неоднозначно впливали на перебіг виборчого процесу. Зокрема, формування комісій за принципом лотереї призвів до включення в них представників партій, що фактично не приймали участі у виборах, обмежившись одним — двома кандидатами, але отримавши при цьому представництво у всіх 225 окружних комісіях. Зрозуміло, що більшість з них взагалі не мали достатнього ресурсу, щоб скористатись таким правом, фактично передаючи його за домовленістю іншим. Це, в свою чергу, породжувало певну недовіру до об’єктивності роботи даних інституційних форм і деякою мірою провокувало сумніви в оцінці результатів. Тому варто прискіпливіше прописати означені норми, унеможливити дискредитацію такого важливого процесу як вибори.

Подібний нормативно-правовий акт має абсолютно однозначно трактувати усі дозволи та заборони і обмеження в процесі підготовки і проведення виборчої кампанії, бо від цього значною мірою залежить наявність або відсутність таких негативних явищ як використання адміністративного ресурсу, підкуп виборців, нерівність можливостей, інше. І саме в такому напрямку має вдосконалюватись виборче законодавство. І правотворчість, і правозастосування повинні відповідати головній меті: зробити вибори чесними, прозорими, демократичними.

Однак, навіть наявність достатньої правової бази не може гарантувати повністю позитивні наслідки розвитку виборчого процесу. Багато що залежить від безпосередньої поведінки суб’єктів, їх реальних намірів. В цьому можна пересвідчитись на прикладі аналізу тендерної складової останньої виборчої кампанії. Гендерна рівність формально позиціонується та підтримується всіма політичними силами. Ця теза виступає також невід’ємною складовою державної політики, має Грунтовну правову базу у вигляді статті Конституції, відповідного Закону щодо рівних прав та можливостей, Указів Президента і Постанов Кабінету Міністрів. Але результати виборів показали недостатність впровадження цих ідей у життя.

Так, 9 % жіночого представництва у Верховній Раді сьомого скликання є меншим ніж навіть середній світовий показник, не говорячи вже про долю жінок у парламентських структурах розвинених держав. І це за умов, що жінки в Україні складають майже 54 % населення, а значить і більшість виборців. При чому, стосується це практично всіх партій, що пройшли в законодавчу владу — Верховну Раду України, як політичних ветеранів, так і новачків політичної арени.

Аналізуючи партійні списки та представників партій по мажоритарних округах можна відзначити невідповідність представництва статей проголошеним намірам. Наприклад, правляча Партія регіонів, яка мала б бути взірцем дотримання і впровадження норм законів, має лише 7 % жінок — депутатів. У об’єднаної опозиції цей показник становить 12 %. У КПУ, за рахунок невеликого партійного списку та за повної відсутності мажоритарників, це 18 %. Та навіть у нових партій як Удар — 15 %, а у Свободи — 5,4 %.

Серед партій, що висували своїх представників тільки по мажоритарних округах, а це Народна партія, Радикальна партія, Єдиний центр та Союз, немає жодної жінки. Подібна ситуація ставить під велике питання рівне представництво інтересів за посередництва політичних партій і навряд чи збільшує авторитет та впливовість партій в різних суспільних верствах.

Але ще більше питань постає в результаті аналізу картини щодо використання механізму самовисування. Тут жіноче представництво становить взагалі лише 4,6 %. І скоріше за все, це не тільки демонструє нерівність прав, а й показує зовсім різні можливості, особливо фінансово-економічні, що є у розпорядженні жінок. Адже виборча кампанія потребує значних коштів. Хоч, безумовно, деякі види ресурсів, наприклад, організаційний, недостатньо акумулюють та використовують і самі жінки.

Тож вдосконалення в цих напрямках потребує як державна політика щодо жінок, так і процеси самоорганізації жіноцтва. Важливе значення в цьому сенсі має просвітницька діяльність та навчальні програми, спрямовані на популяризацію правових засад гендерної рівності та на підвищення статусу жінок в Україні. Також має стати предметом уваги подальша інституалізація жіночого руху, підтримка жіночих ініціатив, розвиток жіночого лідерства та інші питання стимулювання політичної активності жіноцтва. Адже від реального представництва інтересів обох статей на законодавчому рівні влади багато в чому залежить якість законів, за якими живе суспільство, відношення до виконання цих законів, відчуття захищеності і справедливості дій влади та переконання у відповідності суспільним інтересам і потребам державної політики, що формується і реалізується. А без таких умов сталий розвиток є недосяжним. Тому реалізація стратегічної мети потребує подолання тенденції недооцінки ролі та значення залучення жінок у політику і у виборчий процес, зокрема, не лише у якості виборців, а і у якості тих, кого обирають і хто буде представляти інтереси більшої частини населення на рівні прийняття рішень. Для цього потрібно вдосконалювати механізми, форми та методи співпраці жіночих громадських організацій із структурами політичних партій, просуваючи кращих представниць, здатних на високому професійному рівні виконувати депутатські обов’язки.

Але враховуючи, що це робота на перспективу, слід вже зараз спрямувати зусилля на налагодження тісних зв’язків із депутатським корпусом, з органами державної влади у впровадженні інтересів жінок в державні програми та стратегії, в законотворчий процес через здійснення громадського контролю над діяльністю влади, через інститути Громадських рад, через механізм громадської експертизи законодавства та інші форми співпраці держави і громадянського суспільства, передбачені законодавством.

Ще один з аспектів стосується проведення агітації. Чимало претензій та зауважень в процесі виборів висувалось саме відносно форми, змісту, можливостей рівного доступу та інших параметрів ведення передвиборної агітації. І уроки виборів свідчать, що не завжди термін ведення такої роботи чи обсяг її фінансування спроможні забезпечити заданий результат. Набагато більше важать позитивна спрямованість, певна політична коректність і, головне, об’єктивність та реалістичність поданих матеріалів та обіцянок.

Наприклад, перевтома виборців від постійних звинувачень політичних опонентів на адресу один — одного не додали рейтингів ані владі, ані опозиції у порівнянні з минулими виборами. А надмірні обіцянки партії «Україна, вперед», при доволі великих витратах, взагалі не виправдали очікувань суб’єкта, показавши повну недовіру виборців до даного проекту. При цьому достатньо високими виявились показники партії Удар, що зробила акцент не на конкретних цифрах, а на тенденціях і напрямках розвитку, які відповідали очікуванням виборців, їх інтересам і потребам.

3.2. Фактори впливу на виборчий процес

Вибори 2012 року виявили також потребу постійного вдосконалення форм та методів діяльності суб’єктів виборчого процесу. Те, що добре спрацьовувало на минулій виборчій кампанії, зокрема, механізми майданів, брендових автопробігів, палаток з роздачею атрибутики вже не були дуже ефективними та дієвими, не привертали особливої уваги виборців. І, навпаки, в досягненні бажаної цілі більш продуктивними виявилось безпосереднє пряме спілкування через зустрічі у будинках, дворах, через вирішення конкретних питань тощо. Тож форми та методи мають бути адекватними настроям та бажанням електорату, постійно оновлюючись та змінюючись у відповідності до суспільного запиту. На етапі підйому громадської активності, значної соціальної напруги вони можуть носити масовий характер, а за умов певного спаду, повинні бути більш персоніфікованими, індивідуалізованими. Тобто, слід обов’язково враховувати реальну ситуацію і настрої, що панують у суспільстві і пов’язані або з готовністю маси до боротьби за зміни, або з бажанням стабільності і власного захисту. Останнє як раз і відповідало періоду спаду політичної напруги, пошуку шляхів подолання кризових явищ, орієнтованості на певну соціальну підтримку. Все це потребувало бачення спроможності і здатності вирішувати актуальні питання з боку народних обранців.

Різниця повноважень парламенту і президента роблять різними в очах виборців не лише функції органу, що вибирається, але і «ціну» виборів і голосування з точки зору їх політичних наслідків. Для того, щоб описати вплив, який здійснюють повноваження виборних інститутів на електоральну поведінку Рейф К. і Шмітт Г. ввели поняття виборів “першого” і “другого” порядку.

Вибори “першого порядку” пропонують виборцям зробити вибір того, хто повинен управляти країною, що є більш важливим за своїми політичними результатами. До цієї категорії відносять парламентські вибори в парламентських системах і президентські в президентських. Тому парламентське голосування стає свого роду «виборами другого порядку», у порівнянні з «головними» президентськими виборами в президентських системах.

Можна виділити певні особливості виборів “другого порядку”. Це по-перше, більш низька явка у порівнянні з виборами “першого порядку”. По-друге, результат другорядних виборів у більшій мірі визначається ідеологічними конфліктами між політичними партіями, їх популярністю ніж короткостроковими проблемами або особистостями кандидатів. Але головною особливістю другорядних виборів є те, що на них масову підтримку отримують партії опозиційні, в той час як проурядові партії, як правило, програють. Таке голосування стає протестним. Цей парадокс електоральної поведінки породжений диспропорційним розподілом владних повноважень між політичними інститутами [10, с. 180].

Йдучи таким шляхом можна прийти до висновку, що у випадку виборів “другого порядку” електоральний вибір носить більше інструментальний характер. Головним фактором електоральної поведінки в такому випадку стає економічна оцінка діяльності уряду (тобто діятиме інструментальна мотивація). Голосування за “слабкий” представницький інститут відображає оцінку населенням успішності поточної економічної політики, яку проводить уряд. Натомість на головних виборах виборці керуються експресивною мотивацією: таке голосування відображає стійкі уподобання виборців, оскільки саме сильний інститут здатний формувати довгострокову політичну стратегію. Щось схоже прослідковується в Західній Європі, де виборці голосують на виборах не лише в національні парламенти, але й в Європейський парламент, що “апріорі” має менше повноважень.

Застосовуючи дану схему, до аналізу електоральних виборів варто зазначити, що ефекти виборів “першого” і “другого” порядку проявляються на “установчих виборах” у відносно слабкій формі. В цей період на будь-яких виборах може домінувати ідеологічна ідентифікація. Оскільки основним проблемним виміром є зміна режиму. Під час виборчої кампанії актуальними є, насамперед, проблеми ідентичності, національного суверенітету, ставлення до минулого і т. д. Також за досить короткий період існування нової системи у виборців ще не склались уявлення про те, яка з гілок влади володіє більшими повноваженнями. Загалом ефекти інституційної інженерії можуть проявлятися на більш пізніх етапах поставторитарного розвитку [8, с. 121].

Отже, в залежності від “сили” чи “слабкості” інституту, який обирають може домінувати експресивний чи інструментальний тип голосування. Також, слід пам’ятати, що біхевіоральні норми електоральної поведінки володіють так званим “навчаючим” ефектом. Порівнюючи щоразу свої уподобання з реальними результатами політики, що проводиться урядом, виборці поступово змінюють свою оцінку “сили” і вагомості представницьких інститутів [9, с. 230].

Застосовуючи дану концепцію до аналізу поведінки виборців на пострадянському просторі Шевченко Ю. Д. виробила інституційний підхід, в якому наголошується на першочерговій ролі інституційних факторів при дослідженні електоральної поведінки [7].

Ефект виборів другого порядку можна спостерігати в Україні. “Другорядними” в Україні були вибори парламенту. Модель президентсько-парламентської республіки, закріплена в Конституції 1996 року, передбачала наявність у президента значно більшого обсягу повноважень ніж у парламенту. Уряд формувався фактично позапарламентським шляхом (Верховна Рада лише давала згоду на призначення президентом прем’єр-міністра) і після створення зберігав більш тісні зв’язки з президентом, а не парламентом. Зокрема президент мав право звільняти окремих членів уряду, а процедура парламентської відповідальності уряду була досить складною і не передбачала можливості зміни парламентом окремих членів Кабінету Міністрів. Тому президентські вибори з точки зору визначення курсу держави мали більше значення, ніж парламентські. Саме це і робило парламентські вибори виборами “другого” порядку, суттєво зменшуючи “ціну” голосування з точки зору його політичних наслідків.

Так звану “другорядність” парламентських виборів підтверджує той факт, що явка на президентських виборах була дещо вищою ніж на парламентських. Зокрема у президентських виборах 1994 року взяло участь 68% виборців (1 тур) і 69,3% (2 тур), в 1999 р. — 70,2% (1 тур), і 74% (2 тур) [3, с. 163]. Натомість на парламентські вибори 1998 року прийшло 70,8% громадян України, а в 2002 році явка становила 69,4%, а в 2006 – близько 67,2%.

На користь висунутої гіпотези про “другорядний” характер парламентських виборів в Україні свідчить те, що перемогу на них здобули опозиційні партії (в 1998 – році КПУ, ПСПУ, всеукраїнське об’єднання “Громада”, блок СПУ-СелПУ, в 2002 році – “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, КПУ, СПУ, БЮТ). На виборах 2002 року провладні “За Єдину Україну!” і СДПУ(о) виборчий бар’єр подолали, але опинилися відповідно на 3 і 6 місці.

Проте варто зазначити, що проведення в Україні конституційної реформи і надання більшого обсягу повноважень парламенту значно підвищить в очах виборців “ціну” парламентських виборів. Зокрема, це продемонстрували вибори 2006 року. Тепер вже вибори глави держави ризикують перетворитися на “другорядні”.

Також дослідники наголошують на тому, що на електоральну поведінку значний вплив може здійснювати так званий “електоральний розклад”. Йдеться про послідовність проведення виборів. Досить часто популярність нового уряду, яку він має на початку свого існування, через певний час зменшується (так званий “ефект медового місяця”). Пік популярності уряду проходить, як правило, раніше дня голосування. Частка голосів отриманих президентською партією, зазвичай вища, якщо парламентські вибори проводяться перед президентськими, і нижча якщо вони йдуть після президентської кампанії. Таким чином голосування за опозиційну більшість виступає наслідком того, що перед цим відбулась президентська кампанія. Цей феномен, заснований на динаміці електоральних циклів і може абсолютно не залежати від економічної ситуації в країні [9, с. 235].

Отже, можемо стверджувати, що інституційні фактори впливають на електоральну поведінку українців. Зокрема, на виборах 2002 року діяв психологічний ефект виборчої системи. Також в Україні фіксують феномен виборів “першого” і “другого” порядку. Другорядними в умовах президентсько-парламентської республіки є парламентські вибори. Проте в результаті внесення змін в Конституцію України парламент отримав значно більше повноважень, що суттєвим чином вплине на оцінку виборцями “ваги” цього інституту в бік зростання його важливості.

Набагато меншими на останніх виборах виявились також зовнішні впливи та запозичення прикладів. Скоріше навіть навпаки, соціально- політичні потрясіння типу «арабської весни» обумовили більше тяжіння до стабільності та підтримки послідовності дій в політиці, хоч і не заперечували прояв настроїв щодо певних змін. Але подібні зміни розглядались не в аспекті радикалізації масових дій, а виключно в плані підтримки появи носіїв та представників альтернативних позицій на владному олімпі, що на переконання частини виборців стимулюватиме динамічний розвиток, унеможливлюючи стагнацію.

Тобто, в цілому аналізуючи спрямованість настроїв та поведінки електорату на виборах 2012 року можна констатувати перевагу тенденції зацікавленості у стабільному розвитку над радикальним реформаторством. Але фактичне існування багатьох протиріч та конфліктів у суспільстві робить необхідним звертати пріоритетну увагу на формування дієвої системи гарантій такого розвитку. Йдеться і про нормативно-правові, і про інституційні, і про процесуальні гарантії, спроможні створити безпечне середовище з точки зору права, політики, економіки, культури та духовності, екології, соціальних, національних чи релігійних відносин; інформаційної сфери, міжнародних стосунків тощо.

При цьому базовим має виступати стабільний конституційний устрій держави, здатний консолідувати суспільство і працювати на попередження конфліктогенних ситуацій, їх профілактику. Адже саме на цьому Грунті створюється ефективна система правового захисту як індивіда, так і соціуму в цілому. А з іншого боку, утверджуються зв’язки між особою, суспільством та державою, характер яких визначається та регулюється Основним Законом. І вдосконалення норм такого регулювання стає обов’язковим елементом реформування будь-яких відносин, розвитку всіх соціальних процесів та просування по шляху розбудови сучасної правової держави і створення розвиненого громадянського суспільства.

Виборчий процес, в даному аспекті, набуває особливого значення, адже саме він розкриває перспективи змін моделей, динаміку розвитку всіх систем та підсистем, напрями вдосконалення механізмів та технологій функціонування різних політичних суб’єктів, тенденції внутрішніх та зовнішніх впливів на поведінку учасників цього процесу та інші чинники, які дозволяють всебічно характеризувати сутність та особливості демократичного розвитку, одним з каналів якого і ви-ступають вибори.

3.3. Динаміка форм та методів проведення виборчої кампанії 2012 року

Головним уроком виборів 2012 року слід вважати зміни суспільного сприйняття і оцінок місця та ролі виборів у забезпеченні сталого розвитку, що супроводжуються певними змінами на рівні правової свідомості та правової культури як окремого виборця так і електорату в цілому. Це, безумовно, неоднозначний, тривалий і складний процес. Але саме він створює електоральне поле, на якому базується демократична модель сучасної України з усіма її недоліками та перспективами.

Вдосконалюючи виборче законодавство, формуючи культуру виборця, впроваджуючи сучасні виборчі технології, покращуючи інституційну складову виборчого процесу та вирішуючи інші важливі завдання щодо підготовки та проведення виборів, ми, в такий спосіб, досягаємо головної мети: створюємо ефективну модель сучасної України, забезпечуємо сталий розвиток держави і суспільства, закладаємо засади реалізації прав та свобод людини, підвищуємо рівень та якість її життя.

Саме такі цілі розвитку є пріоритетними на сучасному етапі і відповідають очікуванням населення незалежно від різниці політичних переконань. Спираючись на таке розуміння змісту та призначення виборів ми можемо використовувати їх, по великому рахунку, не задля поглиблення диференціації на підставі різних чинників, а виключно для консолідації зусиль, спрямованих на реальний позитивний розвиток і наближення до кращих світових стандартів, на інтеграцію України у прогресивні глобальні процеси розвитку людства.

Різноманіття концепцій електоральної поведінки свідчить про те, що рішення виборця голосувати так або інакше залежить від дії різних закономірних і випадкових чинників. Це ідеологічні настанови й політична культура виборця, його інтерес до політики, соціальний статус, характер трудової діяльності й матеріальний рівень, стать і вік, навколишнє середовище. Тому, на нашу думку, використання лише однієї конкретної моделі для пояснення електоральної поведінки недостатнє. Тож участь або неучасть виборця в електоральному процесі залежить від соціальних характеристик індивіда, культурно-освітнього рівня, умов життя, віку, впливу середовища; його політичних позицій, переважаючого в тому чи іншому суспільстві типу політичної культури, настроїв і поточних проблем, особистої думки про ті чи інші проблеми, ставлення до кандидата тощо.

Особливе значення всі вищеназвані чинники набувають у тих випадках, коли ідеологічні й політичні погляди виборців нестійкі, а їх самосвідомість недостатньо розвинена. Виявляючись у момент голосування, ця нестійкість і нерозвиненість зумовлюють безліч відтінків електоральної поведінки. Політична (електоральна) участь може виявлятися як в активних, так і в пасивних формах. До пасивних форм політичної участі можуть бути віднесені абсентеїзм, отримання інформації про політичне життя із засобів масової інформації тощо. До активних форм електоральної участі належать голосування, пере

конання оточуючих голосувати за певного кандидата, робота над іміджем політичної партії тощо. Найбільш поширеною формою електоральної участі є голосування.

На думку американських громадян, найбільш поширеними формами політичної участі є голосування на виборах (53% опитаних), подальше роз’яснення свого вибору (32%), грошові пожертвування на проведення виборчої кампанії (12%), розміщення на власному автомобілі політичних гасел або символіки (9%), участь у мітингах, ходах і демонстраціях (8%). Лише 4% опитаних заявили про своє членство в політичному клубі або про роботу на користь тієї чи іншої партії [1,с.491].

Громадяни різних держав не однаково залучені в політичну діяльність. Відсоток участі у виборах залежить від багатьох чинників, наприклад, від того, наскільки простою є процедура реєстрації та голосування. Також мають значення закони, регламентуючі проведення виборів. Наприклад, після того, як у 1921 році участь у голосуванні в Австралії стала обов’язковою, кількість виборців різко зросла з 55% приблизно до 90%. Коли право голосу отримують нові групи виборців, наприклад, 18-річні в 1970 році у Великобританії, загальний відсоток тих, що прийшли на вибори знижується, оскільки участь нових груп у голосуванні зазвичай невелика.

У політичній науці причина низької електоральної активності пов’язується з таким явищем як абсентеїзм. Абсентеїзм (від лат. absens — відсутній) означає добровільну відмову виборців від участі у голосуванні на виборах або референдумі.

Показники виборчої активності в США нижчі, ніж у будь-якій іншій демократичній країні, за винятком Швейцарії. Виборча активність на виборах президента СІЛА поступово знижувалася з 1960 року, і найгіршими виявилися показники (49%) на президентських виборах 1996 року, а на виборах у конгрес, законодавчі збори штатів і місцеві органи влади вони, як правило, є ще нижчими.

Проте, у ряді політичних систем проблема абсентеїзму в правовому форматі не має значних наслідків. У політичних системах з англосакською моделлю правової системи не встановлюється планка явки на вибори, як це існує у Великобританії, СІЛА, Індії, Австралії. Теоретично (на практиці так не буває) вибори можуть вважатися такими, що відбулися, якщо проголосує, хоча б один виборець.

Слід зазначити, що абсентеїзм у демократичних і перехідних політичних системах має різні причини. Невисокий рівень електоральної активності в демократичних системах не є свідченням кризи демократії, або недовір’я громадян до політичних еліт, навпаки, стабільність політичної системи й високий життєвий рівень забезпечують високу легітимність політичних інститутів, яка свідчить про підтримку й довіру до політичних еліт з боку громадян. Важливим чинником у цій ситуації є наявність розвиненої політичної культури як у громадян, так і у політичної еліти.

У перехідних суспільствах абсентеїзм нерідко є наслідком розчарованості громадян у політичному курсі, що проводиться, недовіри до політичних еліт і лідерів, невіри в можливість вплинути істотним чином на процес ухвалення політичних рішень. За наявності таких передумов абсентеїзм набуває негативного забарвлення, а також створює сприятливі умови для застосування різного роду деструктивних виборчих технологій.

Передвиборні програми вивчає незначна кількість виборців, і ще менший їх відсоток робить свій вибір, базуючись на положення програм. Ті 9% (дані дослідження Фонду «Демініціативи» і Центру «Социс» щодо дії різних інформаційних чинників на вибір громадян), які вказують на листівки кандидата як основний чинник їх політичного вибору, здебільшого складаються з читачів так званих «декалогів», коротких і спрощених до лозунговості версій програм. Зростаюча кількість політичних партій України, розмитість їх ідеологічних орієнтирів, складність пошуку чітких світоглядних зв’язків між загальнонаціональними цінностями та цінностями певних соціальних груп ускладнює застосування інформаційної складової передвиборчих програм аж до нівелювання їх значення на сучасному етапі розвитку українського політикуму. Передвиборчі програми є лише формальним атрибутом суб’єкта виборчого процесу. Крім того виборцям важко зробити усвідомлений виважений вибір, коли існує велика кількість політичних партій та виборчих блоків з невиразними передвиборчими програмами.

Для отримання політичної підтримки необхідно наблизити ідеологічні програми політичних партій до уподобань громадян. Так, відомо, що значна більшість сучасних політичних партій активно використовують у своїх виборчих стратегіях такі проблеми, як вступ до НАТО, статус мов в Україні, наявність суттєвих регіональних відмінностей між громадянами України та подібні стереотипи. Соціологічні опитування свідчать дещо про інші пріоритети громадян. Найбільшим чином українці занепокоєні інфляцією: про це повідомили 55,8% респондентів у віці старше 16 років. Другою найвагомішою проблемою на думку опитаних є безробіття (40,5%). Третина респондентів стурбовані нестачею грошей, щоб жити нормально й не влазити в борги. «Результати опитування підтверджують, що політичні сили лише спекулюють на мовному та національному питаннях, тоді як справжні вимоги громадян до влади — приборкати зростання цін та забезпечити робочі місця», — говорить Гліб Вишлінський, заступник директора GiK Ukraine [4]. Таким чином, політичні гасла, що використовуються певними політичними силами, як основні програмні цілі, мають, насправді, мізерне значення для громадян.

Публікації в засобах масової інформації, власні друковані органи, листівки, плакати, наклейки та інша друкована продукція мають більший вплив на визначення політичної позиції громадян ніж політичні програми (приблизно 16%). Проте, така інформація, по-перше, легко фальсифікується (тобто, використовуючи стиль друкованої продукції певної політичної сили та ім’я якого-небудь політика, віддати від його імені листівку або газету може практично будь-хто), по-друге, велика частина інформації, отриманої таким чином, досить швидко забувається, по-третє, в українського електорату в цілому впала довіра до друкованого слова та його достовірності, і, врешті-решт, при використанні друкованої продукції відсутній безпосередній візуальний і аудіо-контакт. Громадяни більше довіряють виступам на телебаченні (тобто, прямому ефіру — майже 32% пояснюють свій політичний вибір на телевізійних повідомленнях кандидата), ніж агітаційним роликам (тобто, постановочному матеріалу — тільки близько 5% виборців вважають вплив роликів на свій вибір вирішальним). Це дозволяє донести об’єктивну інформацію про особистісні якості кандидата, його уміння говорити, переконувати і про персональну позицію щодо основних проблем. Постановочний ролик близький до рекламного плаката. Наявне ідеальне представлення кандидата, а не його реальний образ. А на ідеал виборці орієнтуються тільки в плані збігу символічних уявлень: чи відповідає символіка політичного діяча, країни, державного ладу, трансльована роликом, уявленням самого виборця про належний порядок речей [2].

Разом із телебаченням важливим засобом політичної комунікації кандидатів й електорату у сучасних умовах є Інтернет. Дослідник з Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України А. Готун [3,с. 124] відзначає, що Інтернет відрізняється від телебачення саме тим, що для нього не є характерним вплив на аудиторію, яка не зацікавлена в отриманні інформації. Для того, щоб отримати потрібні матеріали користувачеві Мережі потрібно відшукати необхідний матеріал або точно знати, за якою адресою він розміщений і знайти там відповідні посилання. Саме тому одним із основних завдань, яке вирішують члени виборчих команд кандидатів, є забезпечення отримання інформації незацікавленими користувачами. З іншого боку, користувач, що знайшов бажаний ресурс, як правило, приділяє набагато більше уваги вивченню цієї інформації, ніж телевізійний глядач.

Специфічною характеристикою мережі Інтернет є її потенціал для забезпечення інтерактивної комунікації. З часом зрозуміло, що користувачі відчувають потребу не тільки в отриманій інформації, а й одночасно створюють достатньо відчутний зворотний зв’язок, який команди багатьох кандидатів поступово навчилися ефективно використовувати. Більше того, з’ясувалося, що користувачі прагнуть обговорювати політичні питання не тільки з самим політиком, але й обмінюватися думками з однодумцями, а представники політичних штабів почали це використовувати для мобілізації громадян [3, с. 126].

Висока динаміка розвитку технологій Інтернету, який де-юре ще не має чітко визначеного поля законодавчого регулювання, а де-факто — має велику кількість користувачів, яка постійно зростає. Вже сьогодні преса і віщання посилаються на його матеріали. Інтернет розвивається набагато інтенсивніше, ніж традиційні засоби масової інформації; це дає підстави для прогнозу щодо його використання як могутнього інформаційно-політичного інструменту електорального процесу. До того ж, не можна не враховувати і таку обставину, що на відмінну від інших засобів масової інформації, Інтернет можна розглядати, з одного боку, як альтернативу телебаченню, з іншого — як альтернативу рекламі.

Таким чином, розуміння специфіки виборчих процесів та особливостей формування електорального простору виступає в якості невід’ємної складової всіх без виключення соціальних перебудов.

Висновок до розділу 3

Отже, Україна досі не знайшла оптимального варіанту виборчої системи, який сприяв би ефективному балансу між демократичністю та ефективністю системи нашої влади і стимулював би розвиток політичних партій. Підсумовуючи, варто зауважити, що за умови оптимізації виборчого законодавства для проведення як парламентських, так і місцевих виборів в Україні, потрібно виходити не з інтересів політичної сили, яка панує в цей момент, а з тих завдань, які ставляться перед владою в демократичній країні. При цьому треба зважати, що оптимальне виборче законодавство має забезпечити легітимне формування ефективної влади, подальшу інституціалізацію політичної системи та еволюційне оновлення політичних еліт, що особливо важливо в сучасних умовах України.

Оцінюючи результати й перебіг останньої виборчої кампанії до Верховної Ради України, можна констатувати, що вони не свідчать про критичне загострення внутрішньополітичних викликів, пов’язаних із порушенням демократичних процедур, посиленням фрагментації українського суспільства, переходу політичної конкуренції у деструктивні форми. Водночас викликає занепокоєння спроможність політичної системи України й надалі забезпечувати адекватну реакцію на ці виклики.

ВИСНОВКИ

Отже, виборчий процес — це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Розрізняють кілька стадій (етапів) виборчого процесу.

Першa стадія — проголошення або призначення виборів. Конституцією України передбачаються як передумови проведення виборів — проголошення відповідно до календарної дати та призначення виборів залежно від їх виду. Скажімо, відповідно до ст. 77 Конституції України чергові вибори до Верховної Ради відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради. А позачергові вибори до Верховної Ради призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради.

Вибори можуть призначатися як на вихідні, так і робочі дні. Відповідно до положень нового Закону «Про вибори народних депутатів України» оголошення про початок виборчої кампанії здійснює Центральна виборча комісія відповідно до термінів, визначених Конституцією та законами України.

Початок виборчого процесу чергових виборів оголошує Центральна виборча комісія в строки, встановлені Законом.

Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за дев’яносто днів до дня голосування. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніше як за дев’яносто один день до дня голосування.

Отже, можна побачити, що існує прямий зв’язок між етично правильними і неправильними агітаційними технологіями. Відповідно, владним структурам треба боротися не з «чорним PR», а з тим, щоб жодні заходи — ні з правої, ні з лівої колонки — не виходили за межі законодавства. Натомість завдання суб’єктів громадянського суспільства — досягнути того, щоби передвиборна агітація, конкурентна за своєю природою, проходила на умовах чесної конкуренції.

Для того ж аби сприяти більш свідомому вибору громадян, для пояснення технологічних «фокусів», можна скористатися досить цікавим досвідом країн, які залишили за державою просвітницьку роль на виборах. Так, у Албанії, відповідно до ст. 133 Виборчого кодексу, ЦВК має кожного календарного року по 60 хвилин на громадському радіо і телебаченні для «освіти виборців». У Боснії-Герцеговині всі державні засоби теле- та радіомовлення зобов’язані безкоштовно транслювати інформацію ЦВК про «всі аспекти виборчого процесу». У Македонії ЗМІ, засновані парламентом, зобов’язані спільно з Державною ВК інформувати громадян про «спосіб та техніку голосування».

Аби запобігти зловживанням цим механізмом в умовах України, не перетворити його на додатковий засіб державної агітації, варто передбачити, що матеріали мають містити лише роз’яснення виборчого законодавства та основ виборчих технологій, не містити відсилок до прикладів із числа реальних політичних сил. Готувати ці матеріали могли б громадські організації, що мають відповідний досвід і добиралися б ЦВК на засадах відкритого конкурсу.

Рекомендації для України:

Для вирішення вказаних вище проблем вважаємо за необхідне внести зміни до українського законодавства за такими напрямками:

1. Визначити, відповідно до вказаних вище принципів, поняття агітації, агітаційних матеріалів, політичної реклами, регламентувати їх використання до і під час виборчої кампанії.
2. Зобов’язати не тільки державні й комунальні, а й приватні ЗМІ розміщувати під час виборів матеріали всіх кандидатів, блоків і партій. Оскільки вибори є суспільною справою, держава має право вимагати від приватних осіб участі.
3. Додатково до вимоги встановлення не завищених цін на розміщення агітаційних матеріалів у ЗМІ встановити мінімум площі й ефірного часу, який ЗМІ зобов’язані надати кожному кандидатові, блоку чи партії для агітації.
4. Встановити квоту на державних і комунальних ЗМІ для проведення ЦВК і (за результатами тендеру) громадськими організаціями просвітницької роботи з метою роз’яснення громадянам виборчого законодавства й основ виборчих технологій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабін, Б. Передвиборчі програми як складові механізмів правового програмного регулювання [Текст] / Борис Бабін // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2013. — № 2. — С. 53-56
2. Багмет, М. Політичні меседжі в передвиборчій боротьбі в Україні [Текст] / Михайло Багмет // Політичний менеджмент. — 2009. — № 6. — С. 72-84
3. Бебик В. Політичний імідж: «упаковка» і «продаж» / В. Бебик // Урядовий кур’єр. — 1994. — №21 (5 лют.).
4. Білецький, І. Суспільно небезпечні прояви у виборчому процесі в Україні [Текст] / Ігор Білецький // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 2. — С. 139-141
5. Богашов, Олексій. Поняття та правова природа органів управління виборчим процесом [Текст] / Олексій Богашов // Вибори та демократія. — 2011. — № 1. — С. 21-29
6. Боринська, Ольга. Моніторинг виборчого процесу як сприяння розвитку демократії / Ольга Боринська // Політичний менеджмент. — 2009. — № 1. — С. 79-86
7. Бюджетний процес: специфіка передвиборчого обговорення [Текст] // Політичний календар. — 2001. — № 11 . — С. 29-36
8. Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборчі та виборчі технології /М. Й. Варій. — К., 2003. — 298с.;
9. Варій М.А. Політико-психологічні передвиборчі та виборчі технології: Навчально-методичний посібник / М.А. Варій. — К.: Ельга. Ніка-Центр. 2003. -400 с.
10. Вибори-2012. Статистичні відомості [Текст] (Введено зміст) // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2012. — № 3. — С. 12-49
11. Готун, А. Еволюція процесу виборчих кампаній в мережі Інтернет : Досвід США і Великої Британії / Андрій Готун // Політичний менеджмент. — 2007. — № 3. — С. 113-127
12. Колесников, Олексій. Еволюція виборчих технологій у контексті демократичного процесу в Україні [Текст] / Олексій Колесников // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2011. — № 2. — С. 56-64
13. Корж, Валентина. Корупційні злочини у сфері виборчого процесу: поняття, види та криміналістична характеристика [Текст] / Валентина Корж // Вибори та демократія. — 2012. — № 2. — С. 20-23
14. Кормич Л. І. Виборчий процес в умовах формування моделі паритетної демократії: основоположні принципи // Актуальні проблеми політики: зб. наук. пр. — Одеса : Фенікс, 2011. — Вип. 47. — С. 20-27.
15. Королько В. Передвиборча комунікаційно-агітаційна кампанія [Текст] : політичний феномен, структура, функції / В.Королько // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. — № 1 . — С. 80-100
16. Лозовицький, Олександр. Виборчий процес — основа формування і розвитку правової держави за умов глобалізації [Текст] / Олександр Лозовицький // Юридичний авангард. — 2009. — № 2. — С. 95-99
17. Максакова Р. Проблеми виборчого законодавства України щодо забезпечення процесу здійснення установчої влади на правовій основі / Р. Максакова // Право України. — 2013. — № 5.- С.175-181
18. Маніпуляції громадською думкою за допомогою ЗМІ. — К.: Факт. 2004. — 24 с.
19. Науменко Т.В. Общественное мнение и массовые коммуникации / Т.В. Науменко // ВМУ. — Серия 12.Политические науки. — 2003. — №5. — С.35-58.
20. Орбан — Лембрик Л. Соціально-психологічні уроки передвиборчих маніпуляцій / Л. Орбан — Лембрик // Соціальна психологія. — 2009. — № 3. — С. 50-61
21. Основні статистичні відомості виборчого процесу 2010 року з чергових виборів Президента України [Текст] // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2010. — № 1. — С. 12-17
22. Парламент і парламентські вибори в Україні 2012 р.: політична ситуація, суспільні настрої та очікування [Текст] (Введено зміст) // Національна безпека і оборона. — 2012. — № 7-8. — С. 2-79
23. Передвиборча агітація за рахунок коштів державного бюджету України під час виборчої компанії з чергових виборів народних депутатів України 28 жовтня 2012 року [Текст] // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2013. — № 2 (червень). — С. 20-27
24. Петьовка В. Про інформаційні адміністративні послуги у виборчому процесі / В. Петьовка // Право України. — 2013. — № 5.- С.220-223
25. Підготовка і проведення виборчих кампаній / Міжнародний республіканський ін- т. — К.: СП «Інтертехнодрук», 2002. — 336с.
26. Политический PR / ред. Д.Ольшанский. — СПб.: Питер. 2003. — 544 с.
27. Приходько, Христина. Конституційно-процесуальні технології у виборчому законодавстві до постановки проблеми [Текст] / Христина Приходько // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2013. — № 2. — С. 38-44
28. Про вибори народних депутатів України : Закон України № 4061- V1 від 17 листопада 2011р. // Відомості Верховної Ради України. — 2012. — № 10.
29. Райковський, Броніслав. Сучасні політичні партії та блоки у виборчих процесах / Броніслав Райковський // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2008. — № 1. — С. 26-33
30. Савков А. Активізація участі держави у виборчому процесі як виклик сьогодення [Текст] / А. Савков // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 1. — С. 175-182
31. Самые успешные PR-кампании в мировой практике /пер. с англ. — М.: ИНФРА-М, ИМИДЖ-Контакт. 2002. — 310 с.
32. Слободяник І. Фінансування передвиборчих кампаній [Текст] / І.Слободяник // Вибори -2002: погляд молодих. — 2001. — Вип. 2. — С. 88-92
33. Смокович, Михайло. Конституційний контроль правового регулювання виборчих процесів [Текст] / Михайло Смокович // Юридична Україна. — 2012. — № 11. — С. 36-45
34. Смокович, Михайло. Можливі напрями вдосконалення виборчого та процесуального законодавства України / Михайло Смокович // Вибори та демократія. — 2008. — № 3. — С. 4-11
35. Совгиря О. Участь Уряду України у виборчому процесі: теоретико-прикладні аспекти / О. Совгиря // Право України. — 2013. — № 5.- С.150-157
36. Сучасна українська журналістика і передвиборчий ринок ЗМІ [Текст] // Політичний календар. — 2001. — № 11 . — С. 10-17
37. Яковлєв, Андрій. Розвиток виборчої системи як складова сучасного конституційного процесу в Україні // Юридична Україна / Київський регіональний центр АПН України. — К., 2013. — № 6. — С. 24-31