Вступ

Актуальність теми. Одним із активних учасників міжнародних відносин є Туреччина — держава, яка бере участь у ряді глобальних та регіональних організацій, таких як ООН, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, Організація Ісламської конференції, ОЧЕС. Перша заявка на асоційоване членство в Європейське економічне співтовариство подана 31 липня 1959 р., і тоді уряд Мендереса заявив про зовнішньополітичний курс країни, спрямований на інтеграцію в Європу. Статус кандидата в члени ЄС Туреччина отримала лише у 2000 р. на саміті в Гельсінкі. Для вступу в організацію потрібно було трансформувати внутрішню і зовнішню політику, що неоднозначно сприймається в середині країни.

На сучасному етапі є досить важливим питання вступу Туреччини до ЄС, яке надзвичайно важко вирішити, оскільки складно визначити, чи в змозі ЄС прийняти величезну мусульманську країну, яка не вирізняється високим рівнем розвитку, і наскільки сильне бажання у європейських держав бачити з-поміж членів ЄС Туреччину. Ще із приходом до влади першого президента Мустафи Кемаля Ататюрка головним зовнішньополітичним курсом Туреччини було обрано європейську інтеграцію. Географічно Туреччина не є європейською державою, за винятком невеликої території (3 % національної території) на північному заході країни. Питання прийняття Туреччини до ЄС є досить спірним, оскільки це буде мати далекосяжні наслідки для ЄС. Позиції держав-членів Союзу протилежні щодо цього питання і до консенсусу далеко.

На сучасному етапі розвитку світового співтовариства інтеграційні пронеси набувають усе більшого значення. Виняткове місце ці процеси займають на Європейському континенті, зокрема у формі такого інтеграційного утворення як Європейський Союз, який нині нараховує 27 країн.

У сучасних умовах, коли активізуються процеси глобалізації і водночас регіоналізації політичного, економічного та соціального розвитку. Туреччина цілеспрямовано стає на шлях активної економічної інтеграції в загальноєвропейському стратегічному векторі. Це зумовлено, насамперед, геополітнчною і геоекономічною унікальністю Туреччини, яка лежить на рубежі двох геополітичних структур — Азії та Європи, що різняться з політичного та ідеологічного поглядів, а подекуди й конфронтують.

Для Туреччини, яка спрямувала свою зовнішню політику на євроінтеграцію, актуалізується проблема поглиблення і розширення міжрегіонального співробітництва в усіх сферах політичного, економічного та культурного життя. Головне місце в цьому співробітництві належить саме Європейському Союзові.

Одним з першочергових завдань є об’єктивна оцінка сучасного соціально-економічного стану розвитку аргументів та контраргументів вступу Туреччини до складу Європейського Союзу та можливостей і напрямів розвитку взаємовідносин між країною та європейським інтеграційним утворенням.

Ця тема знайшла відображення в дослідженнях українських і зарубіжних учених. Зокрема, варто відзначити праці Б. Волчка[1], А. Гур’єва[2], В. Ковтихи[3], Т. Кондратьєва[4], Ю. Ожиївської[5], Г. Папандреу[6], А. Савельєвої[7], В. Філоретова[8] та ін. Так, Б. Волчок відмічає основні позиції держав-засновниць ЄС щодо Туреччини, висвітлює основні аргументи Франції проти цієї мусульманської країни та позицію Німеччини за прийняття Турецької Республіки[9]. А. Гур’єв основну увагу приділяє періоду початку переговорів із Туреччиною у 2005 р. та основним протиріччям між учасниками Європейського Союзу[10]. В. Ковтиха оглянула основні перспективи розвитку відносин Туреччини з державами-членами[11]. Ю. Ожиївська висвітлює погляди країн ЄС, зокрема Австрії, яка виступає проти прийняття в члени Турецької Республіки і зазначає, що такій державі, як Туреччина, не місце в ЄС[12].

Метою дослідження є визначення стратегії економічного розвитку Туреччини.

Для досягнення мети роботи передбачається вирішення таких завдань:

— дослідити стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження;

— проаналізувати пошук моделей співробітництва із західними країнами;

— охарактеризувати основні аргументи, якими оперують противники і прихильники турецької інтеграції;

— спрогнозувати перспективи подальшого розвитку взаємозв’язків Туреччини з країнами-членами ЄС;

— визначити, які перспективи має Туреччина в економічному розвитку.

Об’єктом дослідження є розвиток міжнародних відносин  Туреччини з іншими країнами, формування інтеграційної взаємозалежності. В роботі розглянуто внутріполітичну та соціально-економічну ситуацію в країні.

Предметом дослідження є аналіз стратегії економічного розвитку Туреччини.

Розділ 1. Теоретичні основи стратегії економічного розвитку

1.1. Національна стратегія розвитку, її види та типи

Сучасна світова економіка розвивається в умовах дедалі зростаючого поглиблення міжнародного поділу праці, зміцнення й поширення інтеграційних процесів як на галузевому, так і на регіональному рівнях, інтернаціоналізації національних економік, прискорення процесу глобалізації. Розвиток світового господарства характеризується двома аспектами: з одного боку, глобалізація сприяє сплетенню національних економік у суцільну світову систему, стандартизує структурні елементи економік відповідно до вимог транснаціоналізації, забезпечує динамізм міжнародних економічних відносин; з іншого боку, поглиблюється розрив у рівнях розвитку між найрозвиненішими й найбіднішими країнами, посилюється відмінність соціально-економічного розвитку всередині основних груп країн.

Диверсифікація між країнами світу взагалі все ще досить виразна. Зумовлюється вона неоднаковим забезпеченням факторами виробництва, історико-економічними особливостями розвитку, геополітичним положенням. Ось чому, незважаючи на посилення інтернаціоналізації, немає єдиної для всіх країн моделі економічного розвитку. Намагання урядів окремих країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою повністю копіювати моделі найрозвиненіших країн чи некритично виконувати пропозиції й вимоги таких міжнародних організацій, як МВФ, Всесвітній банк, Світова організація торгівлі, часто виявляються або неспроможними, або дають протилежний ефект.

Кожна країна мусить узгоджувати вимоги об’єктивного процесу глобалізації в сфері економіки з особливостями своєї національної економіки. Справа в тому, що країни світу перебувають на різних етапах економічного розвитку. Тому ті заходи по стимулюванню, регулюванню економіки, що виявляються ефективними для групи розвинутих країн, іноді малоефективні, а то й непридатні для інших країн. Але моделі економічного розвитку розвинутих країн необхідно уважно вивчати з тим, щоб виявити методи, які можна застосувати в регулюванні економіки своєї країни.

Визначення власної моделі економічного розвитку — важлива й необхідна справа уряду й політичних сил країни. При її вирішенні необхідно враховувати сучасний стан економіки країни, її ресурсний потенціал (трудові й природні ресурси, науково-технічну базу), особливості соціально-політичних відносин, ступінь участі країни в міжнародному поділі праці, її геополітичне положення — тобто мож­ливості країни. Виходячи з цього, слід визначити мету, якої має досягти держава в своєму соціально-економічному розвитку. Коли мета сформульована більшістю населення (це визначається, зокрема, підтримкою певних політичних сил на виборах), а нерідко й зафіксована в конституції, уряд країни розробляє й здійснює заходи щодо її досягнення. Ці заходи мають довгостроковий термін і є стратегією економічного розвитку.

Новою парадигмою розвитку суспільства, яка є узгодженою з більшістю країн світу, розглядається парадигма сталого розвитку, яку доцільно розуміти не лише в контексті зміни стосунків людини і природи задля розширення можливостей економічного зростання, а як скоординовану глобальну стратегію виживання людства, орієнтовану на збереження і відновлення природних спільнот у масштабах, необхідних для повернення до меж господарської місткості біосфери. Національна стратегія розвитку необхідна для бачення довгострокової перспективи розвитку країни, що робить осмисленими дії політичних сил, суспільства, органів державної влади та місцевого самоврядування. Стратегічні цілі, спрямовані на перспективу, дозволять тверезо оцінити наявні ресурси для їх досягнення, з позицій майбутнього подивитись на сьогодення, розставити орієнтири і пріоритети для середньострокових і короткострокових проектів, програм, сформулювати програму подальших дій. В той же час, стає можливою оцінка ефективності дій, спрямованих на досягнення заявлених стратегічних цілей [5, c. 10].

Усе частіше поняття «стратегія» застосовують у сфері економічної теорії, економічної політики і бізнесу. Проте якоїсь однієї усталеної дефініції цього поняття немає. Найчастіше використовується таке визначення: «Стратегія — це плани вищого керівництва щодо досягнення довгострокових результатів відповідно до цілей і завдань організації». Зарубіжні фахівці зі стратегічного менеджменту Г. Мінцберг, Б. Альстренд і Дж. Лемпел пропонують п’ять атрибутів економічної стратегії:

• стратегія є план, орієнтир, напрям розвитку;
• стратегія — це принцип поведінки, дотримання певної моделі поведінки;
• стратегія — це позиція, тобто утворення найвигіднішого поєднання елементів економічної політики або бізнесу;
• стратегія — це перспектива, тобто основний спосіб дії організації або теорія бізнесу;
• стратегія — це засіб, маневр, за допомогою якого можна перехитрувати конкурента.

Економічна стратегія має декілька рівнів залежно від об’єкта, для якого вона призначена: стратегія країни в цілому, регіону, адміністративного району, фірми, підприємства. З позицій бізнесу еконо­мічна стратегія являє собою комплекс планів і дій, спланованих на досягнення основних цілей бізнесу промислової, торговельної або будь-якої іншої організації. Виробничі цілі — це економічні і соціальні прагнення, заради яких існує підприємство; стратегія є засобом досягнення цих цілей. Відповідно до цілей підприємства розробляється виробнича, маркетингова, соціальна та інші стратегії.

Таким чином, стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія — це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту.

Розроблення економічної стратегії починається з визначення головної мети розвитку. Це — найскладніший і найвідповідальніший елемент стратегії. Мета повинна відповідати певним вимогам.

1. Вона має бути об’єктивно реальною, тобто такою, яку можна досягнути взагалі. Інакше мета буде ілюзією, утопією. Прикладом можуть бути уявлення соціалістів — утопістів про ідеальне сус­пільство. Значна кількість сучасних філософів, економістів, політологів вважають утопією побудову комуністичного суспільства.
2. Здійснення визначеної мети реально можливе саме в цій країні, тобто мета повинна відповідати об’єктивним можливостям даної країни. Наприклад, якщо невелика країна, що розвивається, з низьким рівнем виробництва й вкрай обмеженими ресурсами ставить собі за мету перетворитися на найпотужнішу державу в світі, то реальність досягнення цієї мети маловірогідна.
3. Визначені строки досягнення мети повинні бути реальними. Якщо цілі стратегії не досягнуто в задекларований строк, то це підриває привабливість стратегічної ідеї в людських масах. Так, у 1961 р. в Програмі КПРС було проголошено, що комунізм буде в цілому побудовано в СРСР уже у 80-х роках минулого століття. Нереальність цього плану була очевидною для фахівців, але маси в це вірили; через двадцять років велике розчарування охопило значну частину населення країни. До того ж неправильно визначені строки досягнення мети, їх штучне прискорення ведуть до нераціонального використання ресурсів, зниження ефективності економіки в цілому. В Китаї, в пору «великого стрибка» було переведено нанівець значну частину матеріальних і людських ресурсів заради перемоги комуністичного устрою в найшвидші строки.
4. Мета і строки стратегії повинні реально співвідноситись із наявними в країні матеріальними, людськими і фінансовими ресурсами, а також з можливим залученням кредитів, інвестицій та фі­нансової допомоги з інших країн та міжнародних організацій.
5. Мета не визначається «раз і назавжди», вона не повинна стати догмою. Із суттєвою зміною внутрішніх і зовнішніх обставин змінюється і головна мета, а відповідно — і вся стратегія економічного розвитку країни.

Отже, при розробленні стратегії необхідно виходити насамперед з інтересів і можливостей своєї країни. Але в умовах глобалізації вплив міжнародного середовища на економічний розвиток країни дуже сильний. Найталановитіші розробники стратегії навіть розвинутої країни мусять зважати на резонанс, який вона матиме серед іноземних партнерів їхньої країни, міжнародних організацій, ТНК, політичних кіл наймогутніших країн. У міжнародних відносинах панують «правила поведінки», які важко, а то й неможливо обминути. В цілому стандартифікація й уніфікація правил міжнародних відносин є явищем позитивним і об’єктивним, вони є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці й процесу глобалізації. Проте правові норми й принципи міжнародного економічного спілкування, що склалися на сьогоднішній час, найвигідніші економічно розвинутим країнам; вони й розроблялися за ініціативою й активною підтримкою найпотужніших держав, насамперед США. Щодо інших країн, то деякі принципи міжнародних відносин можуть ставати на перешкоді реалізації національних стратегій, принаймні, на певних етапах економічного розвитку.

1.2. Основні напрямки турецьких економічних реформ та особливостей їх реалізації в стратегії економічного розвитку

Туреччину відносять до нових індустріальних країн, і для цього є непереборні аргументи: сьогодні економіка Туреччини займає місце у двадцятці лідерів, пропустивши вперед себе тільки «високотехнологічні» або «ресурсні» держави; високі темпи зростання економіки Туреччини; з 1980 року ВВП на душу населення зріс більш ніж у 4 рази і у 2005 році почав перевищувати середньосвітовий.

На наш погляд, основним фактором розвитку турецької економіки є покладання на розвиток переробних галузей. Оскільки історично базові експортоорієнтовані галузі — сільське господарство, а також виробництво текстилю та одягу — є найбільш захищеними національними ринками, майже у всіх країн світу, то очевидною є недоречність інтенсифікації їх розвитку. Спроможність Туреччини створити технологічні виробничі потужності у нових для себе галузях на основі «емуляції» розвинених країн світу, створило перспективи довгострокового економічного зростання, результати якого країна відчуває вже зараз [1, с. 46].

Сучасний торговельний режим Туреччини демонструє високий рівень використання всіх дозволених СОТ інструментів протекціонізму. По-перше, Туреччина має один з найбільш диверсифікованих митних тарифів, що нараховує 16448 тарифних ліній при середньосвітовому у 10 тисяч, що дозволяє країні селективно захищати саме товари критичного імпорту з мінімальним впливом цього захисту на середній рівень митного захисту всієї країни. По-друге, країна «зв’язала» в СОТ тільки 50,3% тарифних позицій (всі сільськогосподарські товари та 33,5% несільськогосподарських товарів (жодної тарифної позиції не «зв’язано» по групам товарної номенклатури: 26, 36, 60, 64, 67, 75, 78, 83, 89, 93 та 97). Для приклада, всі нові члени СОТ повинні «зв’язати» 100% тарифних позицій. Рівень «зв’язування» Туреччини є дуже високим:     для сільськогосподарських товарів середній рівень «зв’язування» становить 72% і охоплює діапазон ставок від 0 до 225%; для несільськогосподарських товарів рівень «зв’язування» становить 17,7% і охоплює діапазон ставок від 0 до 82% Це дає Туреччині більше свободи у регулюванні імпортних товарних потоків. По-третє, в Туреччині велика частка «пікових» тарифів:      9,1% від загальної

кількості тарифних ліній належить до національних «тарифних піків» (при середньому рівні мита — 12, 2%), 14,6% від загальної кількості тарифних ліній належить до міжнародних «тарифних піків» [2, с. 26-32].

Результатом селективного обмеження імпорту є низький показник середньозваженого мита, що складає за даними СОТ 4,9%, а за даними індексу економічної свободи взагалі — 2,4%. Такий результат є теоретично прогнозованим, оскільки, чим більш високе мито діє на товар, тим меншим буде його імпорт до країни і тим менш відчутним до нього буде показник середньозваженого мита. Загалом, індекс економічної свободи Туреччини в 2013 р. склав 62,9 (69 місце). З десяти індексів, що його складають, найвищий показник для Туреччини — свобода торгівлі (85,2) [3].

Вступ Туреччини до Митного Союзу із ЄС у 1995 році став додатковим стимулом для іноземних інвесторів. Так, великі японські, південно-корейські й інші фірми квапляться здійснити інвестиції в Туреччині для того, щоб потім уже безмитно поставляти свою продукцію на ринки ЄС.

З плином часу, економіка Туреччини ставала все більше функціонально відкритою. Частка зовнішньої торгівлі в економіці, в цілому, стійко підвищувалася, починаючи з 1980 рр. Обсяг зовнішньої торгівлі склав 8,6% ВНП в 1970 р., у 1980 р. і 1990 р. цей показник становив вже 15,7% і 23,4 % відповідно, у 2000 р. і 2012 р. — 43,1% і 57,9%. При цьому експортна квота становила у 2012 р. 26,4%, а імпортна — 31,5% [4]. З позицій економічної безпеки, імпортна квота досягла безпечної межі з огляду на формування залежності від світу. З 2003 р. в Туреччині спостерігається від’ємне сальдо торговельного балансу.

Протягом 1990-1995 рр. середній щорічний рівень зростання обсягів експорту становив 13,4 %, у той час як в 1995-2000 рр. він дорівнював 5,7 %, а у 2001- 2008рр. — 20,1%. Первинною причиною започаткування позитивної тенденції протягом періоду 19901995 рр. було значне збільшення попиту на турецький імпорт з боку Європейського Союзу. Крім того, девальвація турецької ліри в 1994 р. істотно підвищила конкурентноздатність турецьких експортерів. Однак, в 1997 р. і 1998 р. у результаті економічних криз у нових індустріальних країнах Азії й у Російській Федерації, зростання світової торгівлі припинилося, попит скоротився. У 2009 р. експорт скоротився на 22,6% завдяки впливу світової економічної кризи та світові торговельні потоки, але вже з 2010 р. експорт Туреччини збільшувався протягом трьох років в середньому на 14% [5].

Рівень експортного зростання докризових років відбувався під впливом багатьох факторів. Насамперед, промислове виробництво Туреччини, незважаючи на ревальвацію турецької ліри, отримало певні конкурентні переваги за рахунок низької реальної заробітної плати й цін на енергію (головним чином на електрику) значно нижчих за світові. По-друге, низькі реальні процентні ставки порівняно з попередніми роками знизили вартість кредитів для виробників і експортерів. По-третє, збільшилась кількість технологічних удосконалень, які спричиняють обмін з партнерами по спільному підприємству (особливо   в автомобільній промисловості) або імпорт нововведень. Нарешті, в останні роки продуктивність виробництва підвищувалась, у той час як споживання залишалося на сталому рівні, створюючи додаткову пропозицію, яка стала суттєвим стимулом для виходу на закордонний ринок. В імпорті Туреччини важливу роль відіграють товари з низьким ступенем обробки й капітальні товари. Через знецінювання долара проти євро й турецької ліри, Туреччина набула переваг під час ввозу більш дешевих напівфабрикатів із країн, де ціни було встановлено згідно з курсом долара (подібно Східно-азіатським країнам, перш за все Китаю) і експортуючи кінцеві продукти головним чином до країн ЄС.

Розділ 2. Економічне та торговельне співробітництво Турецької Республіки та Європейського Союзу

2.1. Евроінтеграційний вектор у геоекономічної стратегії Туреччини

Туреччина свою зовнішньоторговельну політику традиційно будує із спрямованістю на західноєвропейські ринки. Приєднання Туреччини до ЄМС викликало необхідність внесення відповідних змін до торговельного режиму, згідно з існуючими нормами ЄС. Для Туреччини це означає проведення лібералізації торгівлі з країнами ЄС та уніфікацію торговельних відносин з третіми країнами. У ході реформування торговельного режиму Туреччина ввела єдиний митний тариф ЄС у торгівлі з третіми країнами, що знизило, у порівнянні з 1995 р., імпортний тариф у 3 рази і склало 5,7%.

На початку 1997 р. урядом Туреччини були внесені певні зміни до режиму ввозу товарів, пов’язані із членством країни в Європейському митному союзі. У торгівлі з країнами ЄС товарами промислової групи режим був повністю лібералізований і мито скасоване (за винятком товарів с/г і продуктів харчування). У торгівлі з третіми країнами для товарів цієї групи діє Єдиний митний тариф ЄС.

Туреччина перейшла на тарифну номенклатуру, що заснована на Гармонізованій системі кодування товарів Ради митної співпраці та Комбінованої номенклатури ЄС. Прийнято 12-значний цифровий товарний код та розбивка товарів на 97 груп статистичного контролю зовнішньої торгівлі.

У межах ЄМС Туреччина підписала угоду з Європейським товариством вугілля і сталі (ЄТВС) про вільну торгівлю товарами цієї групи, 650 товарних позицій, які первинно залишились за межами ЄМС. Згідно з цією угодою на турецький імпорт до ЄС мито буде скасовано, а для імпорту ЄС в Туреччину тільки на 132 товарні позиції буде встановлено 3-х річний перехідний період, а на решту позицій сплата мита також скасується.

Згідно з Угодою про ЄМС передбачено відміну усіх пільг для турецьких експортерів з боку держави для запобігання руйнування принципів вільної торгівлі. Виняток зроблено тільки інвесторам, що вкладають капітали у слаборозвинені райони Туреччини [3].

Зростання експорту, який очікувався урядом країни, особливо на продукцію текстильної промисловості, не відбулося. Сподівання, що з відміною митних квот і зборів на поставки текстилю до країн ЄС Туреччина, як член Європейського митного союзу, зможе вже в 1996 р. збільшити обсяги поставок продукції текстильної промисловості до західноєвропейських ринків до 1 млрд дол. США, не виправдилися. На практиці має місце зменшення обсягів цих поставок (табл. 1).

Винятком у Митному Союзі надалі залишаються послуги, до яких застосовуються загальні регулювання ГАТТ.

Основні вимоги по імплементації Митного Союзу стосовно торговельної політики Туреччина виконала, але залишається ряд проблем. Серед них: конкурентна  політика, захист інтелектуальної власності, державні монополії.

Позитивним в участі Туреччини в ЄС є те, що велику частину турецького імпорту з країн ЄС (до 40%) складає продукція машинобудування та сучасне обладнання та технології, що свідчить про швидкі темпи переоснащення промисловості Туреччини [5].

У результаті цього високий рівень інтеграції, традиційно всеосяжний, економічних відносин між Туреччиною і ЄС, особливо в галузі торгівлі та інвестицій, були укріплені значно. У зв’язку з цим обсяг торгівлі збільшився з 36883,98 млрд дол. США у 1996 р. до 153475,9 млрд дол. США у 2014 р. До 2011 р. експорт Туреччини в ЄС досяг 62347,441 млрд дол., а імпорт з країн ЄС — 91128,441 млрд дол. У цьому контексті ЄС припадає 46,2% від загального обсягу експорту та 37,9% від загального обсягу імпорту з Туреччини. З іншого боку, Туреччина є важливим торговельним партнером ЄС зі статистики зовнішньої торгівлі з ЄС — у 20141 р. Туреччина посідає сьоме місце в імпорті і п’яте на експорт в ЄС з часткою в 2,8% і 4,8% відповідно (рис. 1).

Таблиця 2.1. Зовнішня торгівля Туреччини з країнами ЄС (млрд дол. США)

Рік	Експорт	Імпорт	Сальдо	Товарообіг
1999	12563,345	24320,639	-11757,294	36883,98
2000	13434,739	26118,947	-12684,208	39553,69
2001	14809,293	25282,204	-10472,911	40091,5
2002	15424,238	22529,938	-7105,7	37954,18
2003	15664,421	28526,902	-12862,481	44191,32
2004	17545,567	19823,457	-2277,89	37369,02
2005	20415,034	25688,833	-5273,799	46103,87
2006	27393,762	35140,139	-7746,377	62533,9
2007	36580,859	48095,671	-11514,812	84676,53
2008	41364,962	52695,793	-11330,831	94060,76
2009	47934,746	59387,030	-11452,284	107321,8
2010	60398,502	68394,869	-7996,367	128793,4
2011	63390,419	74407,779	-11017,36	137798,2
2012	47013,415	56508,918	-9495,503	103522,3
2013	52685,304	72179,705	-19494,401	124865
2014	62347,441	91128,441	-28781,1	153475,9

Після створення Митного союзу склад продуктів турецького експорту перетворюються на паралельні зміни масштабів виробництва і структури в зв’язку з поліпшенням умов конкуренції і переваг доступу до ринків, накопиченого в рамках Митного союзу.

Крім традиційних секторів, таких, як сільське господарство, текстильна і швейна промисловість, деякі з високою доданою вартістю в таких секторах, як товари тривалого користування і автомобільний, збільшилася і їхня частка в загальному обсязі експорту та покращення їх конкурентоспроможності в ЄС і на світовому ринку. У зв’язку з цим в експорті Туреччини в період між 1995 і 2011 рр. частка сільськогосподарської продукції знизилася з 17,6% до 7,7%, частка текстильних виробів та одягу зменшилася з 48% до 26,4%, а частка автомобільної продукції збільшилася з 2,8% до 18,2%, частка машинобудівної продукції збільшилася з 3,2% до 9,7%, а частка металургійної продукції — з 4,3% до 7,3% [7].

У період з 1996 р. по 2013 р. сальдо зовнішньої торгівлі Туреччини з країнами ЄС залишалося від’ємним, у 2013 р. склало — 28781 млрд дол. США. Товарообіг між Турецькою Республікою та Європейським Союзом має стабільну тенденцію до зростання з 36883,98 млрд дол. США у 1996 р. до 153475,9 млрд дол. США у 2013 р. Лише у 2009 р. у зв’язку з світовою фінансовою кризою обсяг товарообігу скоротився з 137798,2 млрд дол. США у 2008 р. до 103522,3 млрд дол. США у 2009 р. (рис. 2).

Інвестицїї в турецьку економіку можуть надходити шляхом створення спільних — за участю іноземного та національного капіталу — або повністю належати іноземним інвесторам компаній на території вільних економічних зон. Ці зони можуть також використовуватися експортерами інших країн для безмитного переміщення і розподілу експортованих ними товарів [1] (табл. 2.4).

У турецьких економічних зонах інвесторам даються значні пільги і переваги. На їх території діють особливі правила і закони, що стимулюють розвиток бізнесу, так, зокрема:

1. Прибуток і дохід, отримані в результаті виробничої й комерційної діяльності у ВЕЗ, можуть бути переведені в будь-яку країну, включаючи Туреччину, без обмежень і без стягнення будь-яких податків або зборів.

У 2013 р. експорт товарів і послуг Туреччині склав 134906,869 млрд дол. США, а в країни ЄС (27) 62347,441 млрд дол. США, що складає 42,2% від загального обсягу. Імпорт в 2013 р. склав 240841,676 млрд дол. США, а з країн ЄС (27) 91128,441 млрд дол. США, що складає 37,8% від загального обсягу (табл. 2, 3).

Важливу роль у торговельних відносинах Турецької Республіки та Європейського Союзу відіграють вільні економічні зони. Після вступу Туреччини в ЄС ВЕЗ стануть єдиною митною територією для ЄС. У зв’язку з цим товари, що знаходяться у вільному обігу, зможуть вільно переміщатися з Туреччини в ЄС. Митні мита при імпорті товарів з третіх країн в ВЕЗ також не будуть стягуватися. Однак товари, імпортовані з третіх країн, але які не перебувають у вільному обігу, можуть бути ввезені в Туреччину з використанням сертифікатів і тільки після сплати мита за загальним тарифом [3].

Вільні економічні зони Туреччини є суміжними з більшістю стратегічно важливих портів на Середземному, Егейському та Чорному морях, а також мають доступ до міжнародних аеропортів і магістралей. Вільні економічні зони в Туреччині знаходяться за межами митної території держави.

2. ВЕЗ вважаються поза митними кордонами. Тому у ВЕЗ закони і положення про податки, мито, витрати митних і валютних зобов’язань вважаються недійсними.
3. Послуги та товари, що виготовляються у ВЕЗ, не обкладаються податком на додану вартість (ПДВ).
4. Частка іноземного капіталу при інвестуванні проектів у ВЕЗ не обмежується.
5. Товари, що використовуються на стадії інвестування та будівництва, та товари, ввезені у вільні зони з Туреччини, не обкладаються 0,5% фондовим податком. Цей привілей поширюється на обладнання, що поставляється в зону з метою ремонту і профілактики, а також на товари, що ввозяться з інших країн.

Таблиця 2.2. Експорт Турецької Республіки за регіонами світу в 2013 р. (млрд дол. США)

Європейський Союз (27)	62347,441
Вільні економічні зони Туреччини	2544,721
Інші європейські країни	12976,364
Північна Африка	6700,805
Інші африканські країни	3633,016
Північна Америка	5459,299
Центральна Америка	626,293
Південна Америка	1840,351
Країни Близького та Середнього Сходу	27,934,772
Інші країни Азії	10,199,361
Австралія і Нова Зеландія	480,755
Інші країни	163,690
Усього	134906,869

 ВЕЗ пропонують іноземним інвесторам привабливі економічні умови, включаючи 100% репатріацію капіталу та 100% іноземне володіння. Більше того, іноземні виробники можуть організовувати свої філії, не маючи місцевих партнерів.

На акумульовані в ВЕЗ надходження не сплачується ніякого корпоративного або податку на прибуток, максимальний термін дії виданих ліцензій — 99 років; валюта, використовувана у ВЕЗ, конвертується в зарубіжні валюти, прийняті ЦБ Туреччини; протягом перших 10 років з моменту відкриття у ВЕЗ забороняється проведення страйків і локаутів; інфраструктура турецьких ВЕЗ сумісна з міжнародними стандартами.

При розгляді заяв і питань, пов’язаних з діяльністю фірм, бюрократичні формальності зведені до мінімуму, за допомогою наділення усіма правами тільки одного уповноваженого агента [5].

Таблиця 2.3. Імпорт Турецької Республіки за регіонами світу в 2013 р. (млрд дол. США)

Європейський Союз (27)	91128,441
Вільні економічні зони Туреччини	1038,057
Інші європейські країни	35979,193
Північна Африка	3342,055
Інші африканські країни	3424,658
Північна Америка	17345,670
Центральна Америка	903.455
Південна Америка	4500,367
Країни Близького та Середнього Сходу	20439,413
Інші країни Азії	53143,945
Австралія і Нова Зеландія	806,922
Інші країни	8789,500
Усього	240841,676

 Таблиця 2.4. Динаміка зовнішньої торгівлі у вільних економічних зонах Туреччини

Рік	Експорт	Імпорт	Сальдо	Товарообіг
2002	895,420	495,865	399,555	1391,285
2003	933,778	303,200	630,578	1236,978
2004	1438,477	574,504	863,973	2012,981
2005	1928,266	588,912	1339,354	2517,178
2006	2563,637	811,460	1752,177	3375,097
2007	2973,224	760,060	2213,164	3733,284
2008	2967,219	944,142	2023,077	3911,361
2009	2942,876	1223,729	1719,147	4166,605
2010	3008,061	1334,250	1673,811	4342,311
2011	1957,066	965,287	991,779	2922,353
2012	2083,788	878,447	1205,341	2962,235
2013	2544,721	1038,057	1506,664	3582,778

Турецькі ВЕЗ покликані, максимально використовувати переваги вигідного географічного положення Туреччини, її близькість до ринків як країн Близького і Середнього Сходу, так і країн Західної та Східної Європи. У той же час основна увага приділяється посиленню експортної спрямованості інвестицій і виробництва в Туреччині. Для цього Турецька держава залучає іноземний капітал і технології, забезпечує регулярний і послідовний внесок у розвиток економіки та розширення використання зовнішніх джерел фінансування та можливостей міжнародної торгівлі [4].

2.2. Позитивні та негативні наслідки вступу Туреччини в Митний союз Європейського Союзу

Статус кандидата в члени ЄС Туреччина отримала лише у 2000 р. на саміті в Гельсінкі. Вступ в ЄС як повноправного члена вимагає від Туреччини певної трансформації внутрішньої і зовнішньої політики, що всередині країни сприймається неоднозначно. У 2002 р. до влади в Туреччині прийшла Партія справедливості і розвитку (ПСР). ПСР базується на ісламських політичних принципах, у той же час наполягає на тому, що вона є сучасною політичною проєвропейською силою, яка вважає для себе пріоритетними соціально-політичні питання. До найголовніших програмних цілей ПСР відносить вступ Туреччини до Євросоюзу та інтеграцію у світову економіку.

Завдяки зусиллям ПСР Великі Національні Збори Туреччини у серпні 2002 р. прийняли рішення про внесення змін у Конституцію країни, які відповідали б вимогам ЄС [5]. Одразу ж після перемоги і формування уряду ПСР та її лідер Р. Т. Ердоган розгорнули безпрецедентну політичну, дипломатичну та пропагандистську кампанію, спрямовану на те, щоб домогтися на Копенгагенському саміті ЄС прийняття рішення щодо конкретних термінів переговорів стосовно вступу Туреччини до ЄС.

Необхідною умовою вступу Туреччини до Євросоюзу була відповідність її Копенгагенським політичним критеріям. У жовтні 2004 р. Європейська Комісія прийняла рішення про те, що країна відповідає зазначеним критеріям в цілому [7]. Після 2002 р. Туреччина суттєво реформувала Конституцію і законодавство: надала свободи всім етнічним меншинам, заборонила смертну кару, зменшила роль військових в уряді, посилила покарання за використання тортур. Однак Туреччині вказано на необхідність виконання ще низки вимог ЄС у сфері дотримання індивідуальних свобод і поваги прав людини. У той же час у рішенні Європейської Комісії вказувалося, що під час переговорів з Туреччиною виконавчий орган ЄС може призупинити або зовсім перервати переговори про її вступ, якщо вирішить, що проведення реформ у країні відбувається не належним чином.

17 грудня 2004 р. на зустрічі в Брюсселі голови держав і урядів ЄС прийняли рішення про початок переговорів про вступ Туреччини до ЄС.

У грудні 2011 р. у відношенні Туреччини Євросоюзом була схвалена так звана «Positive Agenda», яка покликана розширити співпрацю з низки питань євроінтеграції Туреччини. У рамках цієї повістки відбулися зустрічі на рівні міністрів у березні і червні 2012 р., які були присвячені відповідності Туреччині Копенгагськім критеріям. Також розглядалися питання зовнішньої політики, проблеми регіонів, що входять у сферу інтересів як Туреччини, так і Євросоюзу: Північна Африка, Близький Схід, Західні Балкани, Північний Кавказ.

У процесі євроінтеграції кожна країна повинна реорганізувати законодавство відповідно до європейських. На даний момент Туреччина веде переговори по 13 переговорних позиціях з 33-х: «Підприємництво і промисловість», «Статистика», «Фінансовий контроль», «Трансєвропейське інформаційне співробітництво», «Охорона здоров’я і захист прав споживачів», «Захист прав інтелектуальної власності», «Корпоративне право», «Інформаційне суспільство та медіа», «Вільний рух капіталу», «Оподаткування», «Захист навколишнього середовища», «Безпека продуктів харчування», «Ветеринарний та фітосанітарний контроль». Переговори по решті 20-ти позиціях поки припинені.

У другій половині 2012 р. Туреччина призупинила переговорний процес про вступ до Євросоюзу через головування Кіпру в Раді ЄС [6].

Розділ 3. Основні напрями турецьких економічних реформ та особливостей їх реалізації,  їх вплив на динаміку економічного зростання та формування статусу нової індустріальної країни

Сучасний торговельний режим Туреччини демонструє високий рівень використання всіх дозволених СОТ інструментів протекціонізму. По-перше, Туреччина має один із найбільш диверсифікованих митних тарифів, що нараховує 16448 тарифних ліній при середньосвітовому у 10 тис. , що дає змогу країні селективно захищати саме товари критичного імпорту з мінімальним впливом цього захисту на середній рівень митного захисту всієї країни. По-друге, країна «зв’язала» в СОТ тільки 50,3 % тарифних позицій — всі сільськогосподарські товари та 33,5 % несільськогосподарських товарів (жодної тарифної позиції не «зв’язано» за групами товарної номенклатури: 26, 36, 60, 64, 67, 75, 78, 83, 89, 93 та 97). Для прикладу, всі нові члени СОТ повинні «зв’язати» 100 % тарифних позицій. Рівень «зв’язування» Туреччини є дуже високим: для сільськогосподарських товарів середній рівень «зв’язування» становить 72 % і охоплює діапазон ставок від 0 до 225 %; для несільськогосподарських товарів рівень «зв’язування» становить 17,7 % і охоплює діапазон ставок від 0 до 82 % Це дає Туреччині більше свободи в регулюванні імпортних товарних потоків. По-третє, в Туреччині велика частка «пікових» тарифів: 9,1 % від загальної кількості тарифних ліній належить до національних «тарифних піків» (при середньому рівні мита — 12, 2 %), 14,6 % від загальної кількості тарифних ліній належить до міжнародних «тарифних піків» [4, с. 26-32].

Результатом селективного обмеження імпорту є низький показник середньозваженого мита, що становить за даними СОТ 4,9 %, а за даними індексу економічної свободи взагалі — 2,4 %. Такий результат є теоретично прогнозованим, оскільки, чим вник мито діє на товар, тим меншим буде його імпорт до країни і тим менш відчутним до нього буде показник середньозваженого мита. Загалом, індекс економічної свободи Туреччини в 2013 р. становив 62,9 (69 місце). З десяти індексів, що його складають, найвищий показник для Туреччини — свобода торгівлі (85,2) [5]

Фактично, в Туреччині вже протягом декількох десятиліть існує один із найбільш ліберальних режимів регулювання діяльності іноземного капіталу, що періодично доповнюється й конкретизується відповідно до загального напряму економічного курсу країни. Турецьке керівництво застосовує відносно іноземних інвесторів комплекс стимулювальних і заохочувальних заходів, які покликані сприяти такому розміщенню інвестицій у країні, яке б відповідало загальній стратегії її економічного розвитку. Щодо галузевого розподілу інвестицій, то насамперед, заохочуються інвестиції в експортоорієнтовані сфери промисловості й наукомісткі виробництва, а також у туризм, перевезення, будівництво, освіту, охорону здоров’я.

Рівень експортного зростання докризових років відбувався під впливом багатьох факторів. По-перше, промислове виробництво Туреччини, незважаючи на ревальвацію турецької ліри, отримало певні конкурентні переваги за рахунок низької реальної заробітної плати й цін на енергію (головним чином на електрику), значно нижчих за світові. По-друге, низькі реальні процентні ставки, порівняно з попередніми роками, знизили вартість кредитів для виробників і експортерів. По-третє, збільшилась кількість технологічних удосконалень, які спричиняють обмін з партнерами по спільному підприємству (особливо в автомобільній промисловості) або імпорт нововведень.

Нарешті, в останні роки продуктивність виробництва підвищувалась, тоді як споживання залишалося на сталому рівні, створюючи додаткову пропозицію, яка стала істотним стимулом для виходу на закордонний ринок. В імпорті Туреччини важливу роль відіграють товари з низьким ступенем оброблення й капітальні товари. Через знецінювання долара проти євро й турецької ліри, Туреччина набула переваг під час ввозу більш дешевих напівфабрикатів із країн, де ціни було встановлено згідно з курсом долара (подібно східно-азіатським країнам, передусім Китаю) і експортуючи кінцеві продукти головним чином до країн ЄС [8].

Протягом 1990-1995 рр. середній щорічний рівень зростання обсягів експорту становив 13,4 %, тоді як у 1995-2000 рр. він дорівнював 5,7 %, а у 2001- 2014 рр. — 20,1 %. Первинною причиною започаткування позитивної тенденції протягом періоду 1990-1995 рр. було значне збільшення попиту на турецький імпорт з боку Європейського союзу. Крім того, девальвація турецької ліри в 1994 р. істотно підвищила конкурентоспроможність турецьких експортерів. Однак у 1997 р. і 1998 р., внаслідок економічних криз у нових індустріальних країнах Азії й у Російській Федерації, зростання світової торгівлі припинилося, попит скоротився. У 2009 р. експорт скоротився на 22,6 % завдяки впливу світової економічної кризи та світових торговельних потоків, але вже з 2012 р. експорт Туреччини збільшувався протягом трьох років у середньому на 14 % [7].

Структура експортованих товарів також істотно змінилася: сільськогосподарські вироби, текстиль, одяг і сировина поступилися лідерською позицією промисловій продукції з високим ступенем доданої вартості: готова металева продукція, машини та обладнання, електричні машини та апарати, автотранспорті засоби та причепи. Частка промислової продукції в загальному експорті у 2012 р. становила 93,9%.

Україна з Туреччиною мають давні тісні стосунки. Туреччина входить у п’ятірку країн-імпортерів української сільськогосподарської продукції та трійку української несільськогосподарської продукції. Загальний експорт України в Туреччину становить 2012 р. 3871,8 млн дол. США при позитивному сальдо торговельного балансу для України у 1593,7 млн дол. США. Головними товарними групами експорту України до Туреччини є чорні метали (54 % від загального експорту в Туреччину у 2012 р.), жири та олії (8,3 %), добрива (8 %), насіння і плоди олійних культур (6,6 %). Головними товарними групами імпорту в Україну з Туреччини є їстівні плоди та горіхи (12,5 % від загального імпорту з Туреччини у 2012 р.), одяг та текстиль (16,4 %), засоби наземного транспорту

(7,4 %) [10]. Варто зазначити, що торговельні відносини між двома країнами є дуже чутливими до економічного зростання. Тобто світова економічна криза позначилась зниженням торговельного обігу вдвічі у 2009 р. Крім того, високі ставки мита Туреччини на сільськогосподарську продукцію стримують розвиток українського експорту. Так, на пшеницю в Туреччині встановлено мито у розмірі 130 %, що ефективно стримує український експорт цієї товарної групи. Тарифна ескалація, що застосовується в Туреччині стосовно насіння соняшника (розмір мита — 27%) та соняшникової олії (розмір мита- 36%), сприяють збільшенню експорту українського насіння соняшника та зниженню експорту української олії [11].

Взаємодія в металургійній галузі демонструє певні негативні тенденції для України. Збільшення безмитного українського експорту чорних металів до Туреччини формує дешеву сировинну базу країни для розвитку металургійної перероблення та машинобудування. Ефективне поєднання двох факторів: дешевої сировини та створеної матеріальної бази для сучасного виробництва технологічної продукції за рахунок державного стимулювання інвестицій призводить до збільшення експорту Туреччини в галузі виробництва машин та обладнання у треті країни. У цьому напрямі Туреччина стає ефективним конкурентом України.

Ще у 2001 р. обсяги експорту українських та турецьких машин та обладнання знаходились на однаковому рівні, а на сучасному етапі сформувався досить значний гандикап на користь Туреччини. З 2001 р. частка машин та обладнання в загальному експорті Туреччини зросла від 5 до 7,8 %, при середньорічних темпах докризового росту цієї групи товарів у 28 %. В Україні частка машин та обладнання у загальному експорту становила незмінні 10 %, а темпи докризового зростання хоча і становили 21 %, але мають дуже нестійку динаміку (наприклад у 2005 р. експорт за цією групою знизився на 6,2 %).

Однак, за оцінками міжнародних експертів, ці прогнози уряду можуть бути занадто оптимістичними. Економічна та фінансова ситуація в Туреччині залишається крихкою та важкопрогнозованою; її розвиток залежатиме від комплексу внутрішніх та зовнішніх чинників.

Можна очікувати, що подальший розвиток економічної кризи в Туреччині, зокрема, в будівництві, спричинить суттєве зниження в 2009 р. обсягів українського експорту в Турецьку республіку, особливо чорних металів, які складають більш ніж 60% в структурі нашого експорту та використовуються, в основному, в будівельному секторі.

Висновки

Отже, зовнішньоторговельний сектор для Туреччини є одним з найважливіших джерел динамічного економічного розвитку країни. Основними торговими партнерами Туреччини є: Німеччина, Італія, Великобританія, США, Франція, Росія, а також Нідерланди, Іспанія, Бельгія, Швейцарія, Китай, Японія, Іран, Саудівська Аравія. Така географія міжнародної торгівлі показує, що зовнішньоторговельні зв’язки Туреччини традиційно зорієнтовані на західноєвропейський ринок. Туреччина є членом Митного союзу з ЄС. Обсяги зовнішньої торгівлі, ВВП, як і інших економічних показників, щорічно ростуть, як наслідок істотних реформ в економіці, спрямовані на вступ країни в ЄС.

Багаторічна кіпрська проблема (Туреччина — єдина країна, що не визнає Республіку Кіпр як повноправного члена ЄС) є однією з ключових в процесі євроінтеграції Туреччини, не вирішивши яку, Туреччина не зможе вступити до ЄС. Крім того, Туреччина не визнає геноцид вірмен. З іншого боку, при вступі в ЄС Туреччина розширить його внутрішній ринок і надасть кваліфіковану робочу силу європейським компаніям. Тільки за умови вирішення цих проблем Туреччина зможе дещо просунутися на шляху вступу до ЄС.

Після підписання Угоди митного союзу особливо швидко став зростати товарообіг між Туреччиною та країнами Європи, на які припадає основна частка експортно-імпортних операцій. У рамках Митного Союзу, товарообіг між Туреччиною і Євросоюзом продовжує зростати і на 2014 р. становив 120 мільярдів євро. Туреччина є шостим найбільшим торговельним партнером Євросоюзу, а ЄС для Туреччини — першим. Також торговими партнерами Туреччини є США, країни Південно-Західної Азії, і країни СНД.

Стратегія економічного розвитку Туреччини, що базувалась та базується на проведенні достатньо жорсткого селективного протекціонізму, та заохоченні іноземних інвестицій в експортоорієнтовані сфери промисловості й наукомісткі виробництва, а також у туризм, дала свої позитивні паростки, що в першу чергу позначились на зростанні добробуту населення країни і у формуванні ґрунтовної бази для подальшого економічного зростання країни. У процесі подальшої лібералізації торговельного режиму в межах вимог СОТ, Україна може скористатись досвідом Туреччини з приводу використання вузькоселективного протекціонізму, оскільки на відміну від Туреччини, Україна має досить низький індекс економічної свободи загалом (46,3 — 161 місце в рейтингу) і торговельної свободи зокрема (84,4) при фактично нижчих торговельних бар’єрах для імпорту.

Безумовно, Україні, як у свій час і Туреччині, не вистачає капітальних ресурсів для переобладнання виробництв, та створення якісно нових експортоорієнтованих виробничих потужностей. Саме в цьому напрямку наша країна може наслідувати досвід економічного розвитку Туреччини, оскільки сучасний стан євроінтеграційного спрямування нашої країни досяг тієї стадії, коли подальші інтеграція з Європою надає потенційні можливості до залучення як європейських, так скоріше і неєвропейських іноземних інвестицій, оскільки наша країна стане певним плацдармом для просування іноземних товарів на європейські ринки.

Список використаної літератури

1. Аватков В.А. Привел ли «сезон Турции во Франции» к потеплению между Анкарой и Парижем? / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. URL: http://www.iimes.ru/rus/frame_stat.html
2. Берг И.С. О визите канцлера ФРГ Ангелы Меркель в Турцию / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. URL: http://www.iimes.ru/rus/html.
3. Волчок Б. А. Євроінтеграція — основний вектор сучасної зовнішньої політики Туреччини / Б. А. Волчок // Наук. вісн. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки. — 2007. — № 7. — С. 67-72.
4. Гаджиев А.Г. Итоги президентских выборов в ТРСК и роль Кипрской проблемы во взаимоотношениях между Турцией и ЕС / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. URL: http://www.iimes.ru/rus/frame_stat.html
5. Гаджиев А.Г. К вопросу о значении Турции на международной арене / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. URL: http://www.iimes.ru/ rus/frame_stat.html
6. Гаджиев А.Г. Процесс вступления Турции в ЕС и Копенгагенские критерии / Институт Ближнего Востока, Институт востоковедения РАН. Современная Турция: проблемы и решения. М., 2006. С. 123–132.
7. Греція підтримує вступ Туреччини до Європейського союзу (ЄС) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.Utro.ua/ukr/news/2008/03/09/77788.shtml.
8. Губанов Н. Турция: путь в Европу через Германию [Текст] / Н. Губанов // Азия и Африка сегодня. — 2006. — № 9. — С. 23-28
9. Гурьев А. ЕС — Турция : переговоры начались. Что дальше? / А. Гурьев [Электронный ресурс]. -Режим доступа : http://www.iimes.ru/rus/stat/2005/12-10-05.htm.
10. Гурьев А.А. К некоторым оценкам конституционного референдума в Турции / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. URL: http://www.iimes.ru/rus/frame_stat.html
11. Гурьев А.А. Ситуация в Турции – октябрь 2009 / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока.URL: http://www.iimes.ru/rus/frame_stat.html
12. Гурьев А.А. Ситуация в Турции: апрель 2010 / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. URL: http://www.iimes.ru/rus/frame_stat.html
13. Гурьев А.А. Ситуация в Турции: июль 2010 / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока.URL: http://www.iimes.ru/rus/frame_stat.html
14. Гурьев А.А. Ситуация в Турции: март 2010 / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока.URL: http://www.iimes.ru/rus/frame_stat.html
15. Еstablishing an Association between the European Economic Community and Turkey [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.deltur.cec.eu.int/kitap/e-ankara.rtf.
16. Європейська інтеграція Туреччини і України: порівняльний аналіз: Зб. матеріалів засідання міжнародного круглого столу За ред. В. Шевченка.- О.: Регіональний філіал НІСД в Одесі. 2006.- С. 14—17.
17. Загоруйко Ю. Турецький бізнес об’єднує Євразію: Нотатки про Стамбульський бізнес-саміт «Туреччина — Євразія» Дзеркало тижня.- 2005.- 10 жовт.- С. 11.
18. Замість Туреччини ЄС варто зробити ставку на Україну [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ea-ua.info/news.php?news_id=9714&news_show_type=
19. Зиганшина Г. Турция: марафон на пути в Европу // Азия и Африка сегодня. — 2005. — № 5. — С. 33-40
20. Зиганшина Г.М. Турция и ЕС: социально-правовые и политические аспекты интеграции // Ближний Восток и современность / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. М., 2004. № 24. С. 155–160.
21. Иванова В. Турция и Европейский Союз — вместе или порознь? http: / www,msiran.com/mssian
22. Информация о Турецкой Республике. Посольство Российской Федерации в Турции // http://www. turkey.mid.ru/iiif tur.html
23. Івашків У. Бути чи не бути Туреччині в ЄС // Поступ — 2005.- № 217 — С. 9.
24. Італія лобіюватиме   вступ  Туреччини  до   ЄС   [Електронний  ресурс].   —  Режим  доступу   : http://www.exo.at.ua/news/2008-11-13-3936.
25. Італія проштовхне Туреччину в ЄС? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.Intv-net/news/article//index.php?id=57750759
26. Ковтиха В. Не минуло й сорока років. Чи стане Туреччина членом ЄС? / В. Ковтиха // День. — 2004. -№ 188. — 19 жовт. — С. 8-11.
27. Кондратьева Т. С. Евросоюз — Турция : Геополитическая игра с непредсказуемым результатом / Т. С. Кондратьева // Актуальные проблемы Европы. — 2006. — № 4. — С. 109-144.
28. Кравченко В. Війна непримиренних // Дзеркало тижня — № 33 (612). Субота- 2006 — 2-8 верес.-С. 6-7.
29. Кудряшова Ю.С. Копенгагенские критерии ЕС и Турция / Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. Современный исламский Восток и страны Запада. М., 2004. С. 118–120.
30. Курдські терористи просять туристів не їздити до Туреччини // http://www.unian.net/
31. Куртов А. Европейское фиаско Турции // www.iirw.nl.
32. Мартынова М. Потемкинские деревни Турции / М. Мартынова // Евразия сегодня. — 2005. — № 42. —
33. Німецька Хвиля. Вступ Туреччини — кінець «старого» ЄС? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ji-magazine.lviv.ua/kordon/eu/2005/archiv2005.htm.
34. Ожиївська Ю. Туреччині не місце в ЄС? / Ю. Ожиївська [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.gazeta.lviv.ua.
35. Паниев Г. Э. Современный курс внешней политики Турции
36. Папандреу Г. Зелене світло для Туреччини : З Анкарою почнуть переговори про вступ до Євросоюзу / Г. Папандреу // День. — 2004. — № 181. — 8 жовт. — С. 10-13.
37. С. 60-67.
38. Савельева А. Между Европой и Азией : почему Турцию не принимают в Европу / А. Савельева // Азия и Африка сегодня. — 2003. — № 7. — С. 37-41.
39. Саркозі висловився проти вступу Туреччини в ЄС [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.Ua.glavred.info/archive/2008/04/25/091228-12.html.
40. Сібуров М. Євроінтеграція Туреччини / М. Сібуров, В Палійчук // Актуальні проблеми міжнародних відносин : зб. наук. пр. / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2006. — Вип. 59. — Ч. 2. — С. 244-250.
41. Солодкий С. Уроки турецького терпіння // День — № 181.- 2005.- С. 19.
42. Ульченко Н.И. Турция – ЕС: экономические аспекты партнерства // Современный исламский Восток и страны Запада. Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. М., 2004. C. 86–101.
43. Філоретов В. Асоціація Туреччини з ЄЕС і позиція ФРН : політико-правові аспекти / В. Філоретов // Наук. зап. — К., 1998. — Вип. 5. — С. 181-190.
44. Фіфка М. Довга і звивиста дорога — порівняльний аналіз вступу Туреччини до Європейського Союзу / Маттіас Фіфка // Журнал європейської економіки. — 2008. — № 3. — С. 326-344
45. Шишкіна В. Сучасні українсько-турецькі відносини: здобутки і перспективи // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук, пр.- К.: Київ. нац. ун-т їм. Т. Шевченка. 2003 — Вил. 42. ч. I-С. 47-54.