Зміст

Вступ.

1. Стратегічні і тактичні завдання розвитку медичної і фармакологічної організації

2. Законодавчі акти системи Охорони Здоров’я в Україні

3. Бюджетні та позабюджетні кошти фінансування державних аптечних закладів

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Сьогодні фармацевтична галузь і медична промисловість в Україні розвиваються інтенсивно. Набрав значних обертів фармацевтичний бізнес — суттєво збільшилася кількість організацій, які займаються розповсюдженням, зберіганням та реалізацією лікарських засобів.

Якісне медичне і фармацевтичне забезпечення населення України визначено стратегічним завданням держави. Охорона здоров’я є однією з найскладніших і багаторівневих галузей. Сьогодення потребує реформування діяльності галузі, напрямками якого є впровадження нових форм організації медичної допомоги, перехід до загальної лікарської практики на зразок сімейного лікаря, багатоканальність фінансування медичної діяльності, акредитація та ліцензування медичних закладів. Пріоритетні напрямки розвитку галузі визначені Указом Президента України “Про основні напрямки соціальної політики на період до 2004 року”, висвітлені у Посланні до Верховної Ради “Україна: поступ у XXI століття” і сформульовані у міжгалузевій комплексній програмі “Здоров’я нації” [8, с. 14]. Реформи у суспільстві принесли деякі позитивні зміни у розвиток галузі охорони здоров’я. Посилились вимоги до оптимальних форм організації медичної допомоги та фармацевтичного забезпечення діяльності галузі. Здійснюється оптимізація та упорядкування мережі закладів охорони здоров’я та їх кадрового забезпечення, що підвищує роль якісної фахової підготовки медичного та фармацевтичного працівника на сучасному рівні.

1. Стратегічні і тактичні завдання розвитку медичної і фармакологічної організації

Стратегічним напрямом розвитку фармацевтичної галузі є її перехід до роботи за європейськими стандартами, який полягає у впровадженні системи забезпечення якості ліків, гармонізації відповідних нормативно-правових актів із законодавством Європейського Союзу. Шляхи впровадження цих стратегій були визначені у постанові Кабінету Міністрів України № 1419 від 28 жовтня 2004 р. «Деякі заходи щодо забезпечення якості лікарських засобів» [5, с. 309]. Урядом встановлено остаточний термін впровадження основних належних практик, що є невід’ємними складовими системи забезпечення якості з 1 січня 2009 р. Відповідно до вимог цієї постанови основними завданнями є визначення правил належних лабораторної та клінічної практик, гармонізованих з відповідними директивами ЄС.

Забезпечення акредитації установ та організацій, що проводять доклінічні дослідження і клінічні випробування лікарських засобів, а також сертифікації установ та організацій, які здійснюють оптову реалізацію лікарських засобів, покладено на Державну службу.

Не менш важливою складовою системи забезпечення якості ліків є гармонізація вимог до державної реєстрації лікарських засобів, зокрема в частині проведення випробувань біоеквівалентності генеричних препаратів. Разом із сертифікацією виробництв на відповідність вимогам НВП це гарантує якість, ефективність та безпеку лікарських засобів, підвищує їх експортний потенціал. Іншим стратегічним напрямком, визначеним названою постановою, є встановлення бар’єрів для запобігання потраплянню на вітчизняний фармацевтичний ринок неякісних та фальсифікованих лікарських засобів, — державного контролю ліків при їх ввезенні в Україну.

Важливим кроком стало введення посади уповноваженої особи, яка відповідає за функціонування системи забезпечення якості. Сьогодні настав час створити громадську професійну організацію уповноважених осіб, поклавши в основу її діяльності Кодекс уповноважених осіб країн ЄС. Надалі в ліцензії суб’єкта підприємницької діяльності планують вказувати уповноважену особу.

Продовжуючи роботу над удосконаленням нормативно-правового поля, яке стосується оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, Державна служба працює над низкою проектів нормативно-правових актів щодо:

— правил зберігання ліків, у тому числі під час їх транспортування,

— порядку виписування рецептів та відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення в аптеках та їх структурних підрозділах;

— змін до ліцензійних умов;

— змін до порядку контролю за дотриманням ліцензійних умов;

— змін до порядку проведення атестації провізорів та фармацевтів.

З метою контролю за додержанням ліцензійних умов провадження господарської діяльності з оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, а також перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов впродовж 2008 р. Державна служба провела 789 перевірок 483 суб’єктів господарювання. З них 533 планових інспектувань 317 суб’єктів господарювання та 256 позапланових перевірок 166 суб’єктів господарювання. Перевірками було охоплено 179 аптечних складів, 323 аптеки, 119 аптечних пунктів та 174 аптечних кіоски, розташованих у 17 областях. За результатами перевірок Ліцензійною комісією було запропоновано, а Державною службою впродовж 2008 р. прийнято рішення про анулювання ліцензій 84 суб’єктів господарювання, а 283 — надано розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов [10]. Також було здійснено 66 інспектувань промислових виробництв.

В рамках стратегії запровадження європейських стандартів Державною службою з минулого року здійснюється атестація та акредитація випробувальних лабораторій. Їх наявність є необхідною вимогою для проведення сертифікації виробництв на відповідність нормам НВП. У зв’язку з цим фахівці Державної служби розробили відповідні документи, які визначають правила оцінки лабораторій, їх спроможність здійснювати аналіз лікарських засобів відповідно до вимог Державної Фармакопеї України. У 2008 р. було організовано інспектування та здійснено акредитацію 3 незалежних лабораторій вищого рівня, 6 лабораторій Державних інспекцій, а також 4 лабораторій з контролю якості вітчизняних підприємств [10].

Стратегічним напрямком розвитку вітчизняного виробництва є приведення його у відповідність з вимогами НВП. На сьогодні в Україні сертифіковано 9 виробничих дільниць 6 вітчизняних підприємств. В 2008 р. Державною службою було започатковано інспектування закордонних виробництв лікарських засобів, що імпортуються в Україну. Всього проінспектовано 13 підприємств: 11 — в Індії, по одному — в Росії та Угорщині. Сьогодні згідно прийнятим урядом порядком державного контролю якості при ввезенні продукції передбачено офіційне інспектування закордонних виробництв. З метою збільшення експортного потенціалу вітчизняних ліків та розширення географії постачання Державною службою було видано 141 сертифікат для міжнародної торгівлі на започаткування процедур реєстрації у 14 країнах Європи, Азії та Африки [10]. Важливим є питання визнання національних сертифікатів про відповідність вимогам НВП на міжнародному рівні. Його можна вирішити шляхом вступу органу сертифікації до Системи співробітництва фармацевтичних інспекцій (PIC/S). У минулому році Україна першою серед країн СНД подала заявку на вступ до цієї організації, було розпочато офіційну процедуру вступу, призначені куратори, які оцінюватимуть рівень відповідності на кожному з його етапів.

До сфери регулювання Державної служби входять також і вироби медичного призначення. Станом на 1 січня 2009 р. в Україні зареєстровано 727 виробів медичного призначення та медичної техніки (медичних виробів) вітчизняного виробництва і 3047 — імпортного. Протягом 2008 р. зареєстровано 1169 найменувань цієї продукції, із них 228 — вітчизняного виробництва. Кабінет Міністрів України 9 листопада 2004 р. прийняв постанову № 1497 «Про затвердження Порядку державної реєстрації медичної техніки та виробів медичного призначення», якою передбачено офіційне встановлення термінів та визначення понять, що відповідають міжнародній практиці і необхідні для регулювання відносин у сфері обігу медичних виробів; встановлення загальних норм і механізмів регулювання державної реєстрації медичних виробів тощо. У 2004 р. запроваджено Державний стандарт України 3627-2004 «Вироби медичні. Розроблення і впровадження у виробництво», розроблений Державною службою. Спільно з Комітетом Верховної Ради з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства опрацьовується законопроект про медичні вироби[10].

2. Законодавчі акти системи Охорони Здоров’я в Україні

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров'я, то застосовуються правила міжнародного договору.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України (254к/96-ВР) і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я[4, с. 5].

У цих Основах та інших актах законодавства про охорону здоров'я основні поняття мають таке значення:

— здоров'я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;

— охорона здоров'я — система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя;

— заклади охорони здоров'я — підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників;

— медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів [4, с. 6].

Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

— визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

— дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

— гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

— рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;

— відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

— орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;

— попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

— багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

— децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров'я; (Пункт "д" частини першої статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007);

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;

к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду. (Частину першу статті 6 доповнено пунктом "к" згідно із Законом N 997-V ( 97-16 ) від 27.04.2007)[4, с. 8].

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров'я.

Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна. Держава згідно з Конституцією України ( 254к/96-ВР ) гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров'я;

д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров'я[4, с. 9].

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист.

У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров'я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

3. Бюджетні та позабюджетні кошти фінансування державних аптечних закладів

Реформування економічних засад системи охорони здоров'я спрямовуватиметься на створення прозорих фінансово-економічних механізмів цільового накопичення та адресного використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

З метою досягнення належного рівня здоров'я населення держава зберігатиме контроль за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування.

Джерелами фінансування охорони здоров'я мають бути кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування будуть фінансовим підгрунтям забезпечення населення загальнодоступною медичною допомогою в межах визначеного організаційного рівня надання медичної допомоги та гарантованого обсягу його медикаментозного і технологічного забезпечення.

Кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги.

Кошти державного та місцевих бюджетів мають бути основним джерелом фінансування державних цільових програм охорони здоров'я населення.

Заклади охорони здоров'я всіх форм власності в обов'язковому порядку повинні дотримуватися державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я та забезпечувати їх належне фінансування[5, с. 194].

Висновки

Стратегічним напрямом розвитку фармацевтичної галузі є її перехід до роботи за європейськими стандартами, який полягає у впровадженні системи забезпечення якості ліків, гармонізації відповідних нормативно-правових актів із законодавством Європейського Союзу.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

Джерелами фінансування охорони здоров'я мають бути кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

Список використаних джерел

1. Голяченко О. М. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я. — К., 1993. — Ч. 1.

2. Діяльність галузі охорони здоров’я за 2001 рік. — К., 2002

3. Законодавство України про охорону здоров'я: Збірник нормативних актів / Відп. ред. В.ф. Москаленко. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 526 с.

4. Основи законодавства України про охорону здоров’я. — 1992 р.

5. Охорона здоров’я в Україні: Нормативна база /Укл. Є. К. Пашутинський. — 2-е видання випр. і доп. — К. : КНТ, 2006. — 478, с.

6. Панорама охорони здоров’я населення України: монографія. — К.: Здоров'я, 2003. — 394, с.

7. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я /За ред. Ю. В. Воро ненко, В. Ф. Москаленко. — К., 2000. — 670 с.

8. Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров’я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?: Збірка тез конференції. — К.: Сфера, 2007. — 250, с.

9. Стратегічні напрямки розвитку охорони здоров’я в Україні: наукове видання. — К.: Сфера, 2001. — 174, с.

10. http://www.umj.com.ua