Вступ

Одним із пріоритетних напрямів розвитку законодавства в Україні є вдосконалення законодавства про банкрутство, зокрема законодавства, що регулює діяльність арбітражного керуючого в процедурах банкрутства, яке має більш повно відповідати завданням та змісту інституту банкрутства та сприяти повноцінному функціонуванню економіки України. Основи законодавства про банкрутство були закладені ще в СРСР, проте, враховуючи відсутність необхідності в застосуванні ринкових інструментів у сфері регулювання відносин майнового характеру між учасниками торгового обороту, законодавча розробка цього інституту на довгий час була припинена. Після набуття Україною незалежності процес економічних перетворень викликав потребу у впровадженні інституту банкрутства, у зв’язку із чим у 1992 році було прийнято Закон України «Про банкрутство», який із-за відсутності досвіду застосування інституту банкрутства на практиці не виконував необхідної для економіки України функції. В результаті цього у 1999 році Верховною Радою України було ухвалено Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яким фактично було закріплено відмінну від попередньої концепцію інституту банкрутства. Згідно з нею на перше місце було поставлено відновлення платоспроможності боржника, а не визнання його банкрутом та ліквідацію, введено нові процесуальні фігури, а саме, арбітражного керуючого. Проте враховуючи, що формування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» більшою мірою відбулось на основі чужого досвіду та уявлень, він не позбавлений недоліків та внутрішніх протиріч, які негативно позначаються на правозастосовчій діяльності.

1. Правове становище арбітражного керуючого

Громіздкі органи управління підприємствами, які опинилися на межі банкрутства (ліквідаційні комісії у складі представників кредиторів, банків, фінансових органів, Фонду державного майна), не змогли забезпечити процес відновлення платоспроможності або ефективну ліквідацію через покладення на названих суб’єктів невластивих функцій, відсутність у їх працівників спеціальних знань у сфері управління.

Зазначене вище викликало появу особливого суб’єкта правовідносин — арбітражного керуючого. У зв’язку з цим і було внесено зміни та доповнення до законодавства про банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону від 14 травня 1992 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (з подальшими змінами та доповненнями) арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) — фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.

Правовий статус арбітражного керуючого, коло завдань, які на нього покладаються, та його повноважень зумовлюються як економічними, так і соціальними складовими. Перш за все арбітражний керуючий — одна з головних постатей у процедурі відновлення платоспроможності боржника, де він виступає як розпорядник майна, керуючий санацією та ліквідатором. Але було б неправильно розглядати його діяльність тільки у межах цивільного права, оскільки функціонування господарюючих суб’єктів охоплює широкий комплекс відносин, в тому числі й тих, що регулюються законодавством про працю. Особливого значення наведена теза набуває в умовах нестабільної діяльності підприємств-роботодавців. Реструктуризація підприємств має глибокий соціально-економічний сенс. І від того, наскільки продуманим, системним, соціальне спрямованим буде її правове регулювання, залежить рівень гарантій соціально-трудових прав значної кількості працівників.

Детальне вивчення правового становища арбітражного керуючого викликане складністю правовідносин, суб’єктом яких він є, та прагненням вдосконалити механізм регулювання діяльності останнього.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо[3, c. 124-125].

Відповідно до ст. 1 Закону від 14 травня 1992 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі-Закон) арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) — фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.

Мета дослідження полягає у аналізі правового статусу арбітражного керуючого як суб’єкта не тільки цивільно-правових, господарсько-правових, а й трудових правовідносин. Вона має як теоретичну, так і практичну спрямованість, оскільки містить пропозиції з удосконалення законодавства з урахуванням вітчизняної практики і законодавства інших країн. Детальне вивчення правового становища арбітражного керуючого викликане складністю правовідносин, суб’єктом яких він є, та прагненням вдосконалити механізм регулювання діяльності останнього.

Дослідження даної проблеми спирається на наукові напрацювання М.Александрова, Л.Гінцбурга, Р.Лівшиця, О.Процевського, О.Зайкіна, присвячені загальній характеристиці суб’єктів трудового права і трудових правовідносин. Серед науковців не має єдиної думки щодо природи процедури призначення арбітражного керуючого. Одні вчені зазначають, що порядок його призначення судом — це відносини влади та підпорядкування, більш характерні для адміністративного. У визначенні правового статусу арбітражного керуючого слід виходити з того, що він — суб’єкт різноманітних відносин, які мають різну галузеву належність. Звичайно, основними групами серед вказаних відносин є цивільно-правові та трудово-правові.

У процедурі банкрутства наявне поступове розширення прав і обов’язків арбітражного керуючого від стадії розпорядження майном до ліквідації боржника. У юридичній літературі висловлювалися різні позиції щодо того, чи стає арбітражний керуючий органом організації, якою він управляє. На думку деяких цивілістів, якщо таким органом стає приватний підприємець, юридична особа втрачає свою сутність. З цим слід погодитись, але враховуючи, що статус керуючого при здійсненні процедур санації та ліквідації боржника багато в чому збігається зі статусом керівника організації. Даний висновок базується на аналізі ч. 4 ст. 17 та ч. 1 ст. 25 Закону, згідно з яким на арбітражного керуючого покладаються обов’язки керівника боржника [8, c. 46].

Вищий господарський суд України у інформаційному листі від 1 квітня 2002 р. № 01-8/376 «Про порядок подання пропозицій господарському суду щодо кандидатур арбітражних керуючих у справах про банкрутство» звернув увагу на відповідний порядок погодження кандидатур керуючих із заступником Міністра економіки України або за його дорученням — керівником структурної політики чи начальником управління з питань власності та банкрутства для боржників, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, та у інших випадках, передбачених законодавством.

На стадіях санації та при проведенні процедури ліквідації арбітражний керуючий отримує в певному обсязі правосуб’єктність роботодавця як керівник підприємства-боржника. Так, відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 17 Закону, з дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження керівника боржника, а управління останнім переходить до керуючого санацією. Крім того, припиняються повноваження органів управління боржника — юридичної особи, і вони зобов’язані забезпечити передачу керуючому санацією документації, матеріальних та інших цінностей боржника (п. 2 згаданої вище статті). А згідно з п. 11 ч. 2 ст. 18 Закону заходами щодо відновлення платоспроможності боржника, які містять план санації, може бути звільнення працівників боржника, котрі не можуть бути задіяні у процесі реалізації даного плану і звільнення здійснює керуючий.

Планові перевірки дотримання умов ліцензії арбітражними керуючими здійснюється на основі постанов Кабінету Міністрів України „Про перелік органів ліцензування», „Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності», проводяться не частіше одного разу на рік згідно з річним планом перевірок, який затверджується наказом органу контролю [2].

На даний час розглядається можливість введення ліцензування господарської діяльності арбітражних керуючих із сфери дії Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Пропонується, щоб ліцензування цієї діяльності регулювалось Законом „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і саме в ньому визначались особливості ліцензування діяльності арбітражних керуючих, а Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності» застосовувався в частині, що не врегульована Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [2, c. 65].

2. Особливості статусу арбітражного керуючого

У процедурі банкрутства наявне поступове розширення прав і обов’язків арбітражного керуючого від стадії розпорядження майном до ліквідації боржника. На стадії розпорядження майном підприємства-боржника керуючий поряд з органом управління виконує тотожні функції, а на стадіях санації та ліквідації практично одноособово здійснює управління підприємством. Незмінним залишається лише те, що на всіх стадіях керуючий, як приватний підприємець, має право на отримання винагороди (ст. 27 Закону).

У юридичній літературі висловлювалися різні позиції щодо того, чи стає арбітражний керуючий органом організації, якою він управляє. На думку деяких цивілістів, якщо таким органом стає приватний підприємець, юридична особа втрачає свою сутність. З цим слід погодитись, але враховуючи, що статус керуючого при здійсненні процедур санації та ліквідації боржника багато в чому збігається зі статусом керівника організації. Даний висновок базується на аналізі ч. 4 ст. 17 та ч. 1 ст. 25 Закону, згідно з яким на арбітражного керуючого покладаються обов’язки керівника боржника. Відповідно до ч. 1 ст. 91 Цивільного кодексу України юридична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, що діють відповідно до установчих документів та закону. Те, що боржник отримує права і обов’язки, а також здійснює низку повноважень через арбітражного керуючого, дає підстави визнати у нього ознаки одноособового органу юридичної особи. Статус такого органу виникає у керуючого після покладення на нього повноважень керівника підприємства.

Визнання арбітражного керуючого органом юридичної особи узгоджується з положеннями трудового права, згідно з якими права та обов’язки роботодавця у трудових відносинах здійснюються ним самим та (або) органами управління організації. Оскільки, як визнавав М.Александров, юридичні особи здійснюють «роботодавчу» правоздатність, як і цивільну правоздатність, через своїх представників, бо їх воля, що є вихідною точкою права, не може формуватися самостійно, без участі конкретних людей. Проведення процедур банкрутства в першу чергу впливає саме на статус даних представників, що формують та визначають волю роботодавця. У зв’язку з цим при процедурах банкрутства повноваження роботодавця повинні здійснюватися вказаним керуючим.

Особливості арбітражного керуючого як суб’єкта трудових правовідносин полягають у спеціальному порядку його призначення; у спеціальних вимогах, що висуваються до осіб, які можуть виконувати функції арбітражного керуючого; у підставах та порядку припинення його повноважень; у можливості здійснення ним діяльності водночас з діяльністю керівника підприємства-боржника [9, c. 232-233].

Арбітражний керуючий призначається господарським судом за поданням комітету кредиторів (ч. 8 ст. 16 Закону), а на державних підприємствах або підприємствах, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, — за пропозицією державного органу з питань банкрутства (ч. 2 ст. 2 Закону).

Ним може бути особа, яка має вищу юридичну або економічну освіту, спеціальні знання та у якої відсутня зацікавленість щодо боржника і кредиторів (ст. 3-1 Закону); має ліцензію на право займатися відповідною діяльністю (ч. 2 ст. 3-1 Закону); зареєстрована державним органом з питань банкрутства як арбітражний керуючий, відомості про якого надаються в установленому порядку Вищому господарському суду України (ч. 2 ст. 13 Закону).

Оскільки ця «виключно складна роль вимагає багатосторонньої підготовки у сфері не тільки спеціальної освіти, а й управління, економіки, психології…», вказані вимоги до арбітражних керуючих ставляться також у інших країнах. Так, за Законом Франції від 25 січня 1985 р. «Про конкурсних управляючих, ліквідаторів і експертів з визначення стану підприємств» конкурсним керуючим може бути лише особа, яка надала гарантії високих моральних якостей, успішно склала іспити на придатність до виконання функцій такого керуючого і внесена до списку, що складається спеціальною комісією. У Англії тільки третина претендентів складають іспити та отримують кваліфікацію для роботи антикризовим (арбітражним) керуючим.

Вищий господарський суд України у інформаційному листі від 1 квітня 2002 р. № 01-8/376 «Про порядок подання пропозицій господарському суду щодо кандидатур арбітражних керуючих у справах про банкрутство» звернув увагу на відповідний порядок погодження кандидатур керуючих із заступником Міністра економіки України або за його дорученням — керівником структурної політики чи начальником управління з питань власності та банкрутства для боржників, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, та у інших випадках, передбачених законодавством.

Більшості із зазначених вимог дотриматись неважко, оскільки підтвердженням юридичної або економічної освіти є відповідний диплом; наявність спеціальних знань можна з’ясувати у процесі призначення; ліцензія та реєстрація перевіряються теж досить легко. А от відсутність зацікавленості щодо боржника та кредиторів перевірити фактично неможливо, хіба що вона буде очевидною через формальні зв’язки з названими суб’єктами [10, c. 146-147].

Проблема інтересів у сфері господарської діяльності не нова. І недаремно дослідники зазначають взаємодію між тим, чиї інтереси представляє та захищає арбітражний керуючий, та його правовим статусом.

На перший погляд, інтересу як правовій категорії приділено достатню увагу в Законі, відповідно до якого при реалізації своїх прав та обов’язків арбітражний керуючий зобов’язаний діяти сумлінно і розумно, з урахуванням інтересів боржника та його кредиторів. Його призначення залежить від відсутності зацікавленості щодо боржника і кредиторів (ст. 3-1 Закону). Але це не значить, що у процесі відновлення платоспроможності боржника не виникають або не існують інші, крім інтересів боржника та кредиторів, інтереси. По-перше, керуючий, який є суб’єктом підприємницької діяльності, зацікавлений в отриманні винагороди за свою діяльність. По-друге, процес відновлення платоспроможності боржника або банкрутства особливо цікавить працівників підприємства. Нарешті, існують публічні інтереси, які теж повинен захищати арбітражний керуючий.

Практика свідчить, що у процесі санації інтереси боржника та членів трудового колективу не завжди є основною турботою арбітражного керуючого. Цільове призначення процедури банкрутства, яка повинна відновлювати тимчасову неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі із заробітної плати, у таких випадках відходить на другий план. Інколи завдяки «відновленню платоспроможності» підприємство назавжди зникає з економічного простору, ліквідується; і тим самим звільняє місце на ринку, яке миттєво опановується іншими; або підприємство-інвестор настільки «розумно» бере участь у процедурі санації, що поглинає боржника, якщо він «цікавий» об’єкт.

Оскільки досягнення конкретної публічної цілі не є основною метою діяльності арбітражного керуючого і у нього «не виникає мотивації до довгострокових планів», у таких випадках страждають публічні та приватні інтереси працівників підприємства-боржника. Це викликає негативне сприйняття його постаті, на що неодноразово вказувалося у наукових виданнях. Українським законодавцям і практикам треба врахувати досвід країн, де навчилися захищати публічні інтереси. Так, у США до заміщення посади конкурсного керуючого дана особа вносить до суду завдаток визначеної суми на користь держави, яка повертається йому в разі виконання належним чином повноважень. У Франції вказані функції виконують конкурсний керуючий та суддя-комісар, які не входять до складу виконавчого органу підприємства-боржника. Деякі науковці підтримують це положення і пояснюють його ефективність саме тим, що арбітражні керуючі реалізують не власні, а публічні інтереси [2, c. 87-88].

Що ж стосується захисту інтересів найманих працівників, то тут слід використовувати можливості вітчизняного законодавства, яке потребує вдосконалення. З метою забезпечення реалізації прав і законних інтересів працівників під час процедури санації та ліквідації підприємства-боржника потрібно наділити трудовий колектив правом вимагати припинення повноважень арбітражного керуючого, який проводить неефективну економічну політику, не забезпечує соціально-трудових прав й інтересів працівників, зазначених у колективному договорі.

Наступна особливість пов’язана з діяльністю арбітражного керуючого поряд із здійсненням керівником підприємства-боржника своїх обов’язків. Згідно зч. 15 ст. 13 Закону призначення розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління боржника (якщо арбітражний суд не усунув такого керівника від виконання обов’язків). На цій стадії можна вести мову про виконання керуючим частини повноважень, що здійснюються від свого імені як самостійного суб’єкта. Однак визначення «від свого імені» потребує уточнення. Відповідні вимоги заявляються від імені особи, в інтересах якої діє арбітражний керуючий (боржника чи кредиторів), оскільки бути позивачем, а також мати майновий інтерес за даною категорією справ формально можуть лише вони. Таким чином, на стадії порушення справи про банкрутство керуючий не набуває у повній мірі статусу першого керівника підприємства, оскільки продовжує діяти попередній керівник або орган управління боржника. Щоправда, діяльність останнього дещо обмежується. Відповідно до ч. 13 ст. 13 Закону керівник або орган управління боржника укладає зазначені у Законі угоди лише за погодженням з розпорядником майна. Та, навіть, на цьому етапі арбітражний керуючий може залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірній основі спеціалістів з оплатою їх діяльності з коштів боржника, тобто має місце його роботодавча правосуб’єктність.

Існує думка, що у даному разі виникає комплекс трудових відносин: «арбітражний керуючий — працівник» та «боржник — працівник». Але у такому випадку комплекс передбачатиме наявність, як мінімум, двох правовідносин з одним працівником з приводу однієї і тієї ж трудової функції, що трудове законодавство не передбачає. Вважаємо, у цьому разі правовідносини «роботодавець — працівник» виникають між наймачем (керуючим) та громадянами [7, c. 94].

На стадіях санації та при проведенні процедури ліквідації арбітражний керуючий отримує в певному обсязі правосуб’єктність роботодавця як керівник підприємства-боржника. Так, відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 17 з дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження керівника боржника, а управління останнім переходить до керуючого санацією. Крім того, припиняються повноваження органів управління боржника — юридичної особи, і вони зобов’язані забезпечити передачу керуючому санацією документації, матеріальних та інших цінностей боржника (п. 2 згаданої вище статті). А згідно з п. 11 ч. 2 ст. 18 Закону заходами щодо відновлення платоспроможності боржника, які містять план санації, може бути звільнення працівників боржника, котрі не можуть бути задіяні у процесі реалізації даного плану; і звільнення здійснює керуючий. Ті ж повноваження має також ліквідатор (арбітражний керуючий на стадії ліквідації боржника). Про це свідчить аналіз пп. 2, 5, 10 ч. 1 ст. 25 Закону.

Повноваження арбітражного керуючого припиняються у випадках, коли: суд усуває його від виконання обов’язків, про що виноситься ухвала (ч. 9 ст. 3-1 Закону); в разі анулювання ліцензії (ч. 2 ст. 3-1 Закону); є заява керуючого чи рішення комітету кредиторів у разі невиконання чи неналежного виконання керуючим своїх обов’язків (ч. 8 ст. 17 Закону). В спеціальній літературі вже зверталася увага на те, що відсторонення арбітражного керуючого за невиконання чи неналежне виконання обов’язків має певну схожість з дисциплінарним стягненням за трудовим правом у вигляді звільнення. До речі, законодавство окремих країн СНД (наприклад, ст. 9 Закону Республіки Казахстан «Про банкрутство») вказує на те, що особа, яка здійснює процедури банкрутства, може бути відсторонена від виконання обов’язків при вчиненні дій, що є підставою для звільнення керівника організації [4, c. 642-643].

Висновки

Фактично керуючий санацією здійснює свої повноваження без плану протягом тривалого (більш ніж 4 місяці) терміну. Таким чином, на саму процедуру санації залишається недостатньо часу порівняно з часом, який витрачається тільки на її схвалення й узгодження.

Разом з тим арбітражний керуючий може відмовитися від невигідних угод тільки в тримісячний термін. У результаті таких дій виникають збитки, які повинні відображатися в плані санації й сплачуватися за рахунок додаткових джерел фінансування. Однак про інвестування не може бути й мови, якщо сума збитку, яка підлягає оплаті контрагентам, перевищує суму коштів реєстрових кредиторів.

Також через те, що керуючий санацією може здійснювати угоди з розпорядження майном, може виникнути ситуація, яку прийнято називати «банкрутством банкрута», коли боржник не в змозі виконати зобов’язання, що виникли в процесі зовнішнього керування.

В обов’язки арбітражного керуючого входить прийняття в господарське ведення майна боржника та його інвентаризація. У цьому зв’язку доцільно проводити повний аналіз діяльності підприємства і оцінку  його майна вже на стадії розпорядження майном, оскільки від якості даного аналізу залежить успішність плану санації і його подальшої реалізації.

Список використаної літератури

1. Банкрутство і санація підприємства: теорія і практика кризового управління: Монографія / Т. С. Клебанова, О. М. Бондар, О. В. Мозенков; За ред. О. В. Мозенкова, 2003. — 271 с.
2. Бобкова А. Г. Правове регулювання відносин у процедурі банкрутства: Навчальні посібники / А. Г. Бобкова, З. Ф. Татькова, 2006. — 151 с.
3. Боровик С. Захист прав суб’єктів господарювання в арбітражних судах України / Сергій Боровик, В’ячеслав Джунь, Сергій Мудрий ; ред. С. Ф. Демченко, 2001. — 223 с.
4. Господарське законодавство: Навчальний посібник / Володимир Львович Ортинський, Олександр Володимирович Кондратюк, Олеся Василівна Ременяк ; ред. : В. Л. Ортинський, 2008. — 959 с.
5. Грек Б. Банкрутство. Цивільний та кримінально-правовий аспекти [Текст] : Монографія / Борис Грек,, 2006. — 303 с.
6. Колісник М. Фінансова санація і антикризове управління підприємством: Навчальний посібник / Марія Колісник, Павло Ільчук, Петро Віблий,, 2007. — 271 с.
7. Кондрашихін А. Фінансова санація та банкрутство підприємств [Текст] : Навч. посіб. / Андрій Кондрашихін, Тарас Пепа, Валерія Федорова,, 2007. — 203 с.
8. Копилюк О. І. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч. посіб. / О. І. Копилюк, А. М. Штангрет, 2005. — 166 с.
9. Правове регулювання банкрутства [Текст] : Підручник / Л. С. Сміян, Б. М. Грек, О. М. Костенко та ін.; за ред. : Л. С. Сміяна, 2009. — 461 с.
10. Штангрет А. Антикризове управління підприємством [Текст] : Навчальний посібник / Андрій Штангрет, Оксана Копилюк, 2007. — 335 с.