Вступ

Актуальність теми. У більшості сучасних держав існування та діяльність політичних партій є загальновизнаною нормою, трактується як невід’ємний атрибут демократичного способу здійснення влади. Саме вони уможливлюють залучення широких верств населення до участі в політичному процесі, проведення конкурентних виборів, функціонування організованої політичної опозиції. Демократія без політичних партій є недієздатною! Ефективність демократичних інститутів та політична стабільність суспільства значною мірою залежать від типу партійної системи, яка утвердилася в даній країні, її узгодженістю з соціокультурними та економічними умовами, політичною традицією народу.

Особливе місце посідають політичні партії в перехідні періоди суспільного розвитку. Це підтверджується досвідом трансформаційних процесів, які відбувалися в минулому столітті. В перехідні періоди як у країнах Європи, так і в країнах Азії, Африки і Латинської Америки консолідація демократичних сил заради майбутнього політичного розвитку була пов’язана з діяльністю саме політичних партій. Тому знання історії та теорії політичних партій має винятково важливе значення для розуміння суспільних процесів.

Однак факт поширення та фундаментального значення політичних партій тим виразніше контрастує зі значними труднощами, які можна виявити на шляху їх повного та адекватного розуміння. Визначення цієї категорії сьогодні більшою мірою має нормативно-правовий, ніж соціолого-політологічний характер. Це яскраво демонструє відставання сучасної, вітчизняної, політичної науки від реалій політичного життя.

У жодного іншого, настільки ж принципового і важливого, політичного інституту не знаходимо таких труднощів із проблемою їх утвердження та легітимності. Навряд чи в політичній теорії можна знайти політичну категорію, яка б зазнала такого ж одностайного несприйняття, як це було з політичними партіями. До того ж, це явище трапляється як у теологічних концепціях епохи раннього феодалізму, так і у ранньоліберальних буржуазно-демократичних теоріях. Рецидиви минулого спостерігаємо, на жаль, і сьогодні.

Важливі зміни, які відбулися в політичному житті України з проголошенням її незалежності, пов’язані також з процесом її переходу, від одно- до багатопартійності. Процес цей, не завжди простий, а іноді й суперечливий, зумовив значний інтерес багатьох вітчизняних дослідників до даного соціального феномену. Однак цілісного і комплексного дослідження, яке б намагалося охарактеризувати політичні партії у їх історичному розвитку, розкрити основні закономірності їх функціонування, представити етапи становлення теорії політичних партій, ще не було.

Тому мета дослідження – визначити соціологічне значення  політичних партій і рухів.

Розділ 1. Соціологічні характеристики політичних партій, рухів, лідерів

1.1. Суть поняття “політична партія”. Походження партій та їх роль у житті суспільства

Незважаючи на те, що слово “демократія” є звичним поняттям, з ним пов’язують різні уявлення. За своєю суттю демократія є такою формою влади, яка отримує свою легітимацію завдяки тому, що окремі громадяни надають їй перевагу та вважають її виразником своєї волі.

Демократія визначається певними фундаментальними принципами, які поширюються в суспільстві. Головний принцип демократії полягає у визнанні того факту, що всі люди є рівними та мають певні права. Демократія існує, коли громадяни можуть брати активну участь у житті суспільства, користуючись своїми правами: правом на свободу слова, зборів та членства в організаціях, совісті та віросповідання, можливістю подання петицій до уряду та голосувати на справедливих виборах.

Інший принцип демократії полягає в тому, що уряд обирається людьми та існує для людей. Законна політична влада формується серед громадян і йде від громадян до уряду. Уряд відповідає за захист прав громадян, які відповідно, надають урядові тимчасове право приймати рішення від їхнього імені. В авторитарній політичній системі, уряд вимагає від людей покори, не беручи на себе жодних зобов’язань перед ними. Авторитарні форми правління не дають змоги людям обирати лідерів чи мати свою думку щодо державного курсу. Державні рішення ухвалюють без погодження з людьми.

Влада демократичного уряду обмежується конституційно визначеною структурою законів та практикою, які захищають соціальні та політичні свободи громадян. У демократичних державах політична влада розподіляється – на законодавчу, виконавчу та судову. Кожна гілка влади має свою окрему сферу діяльності і водночас здійснює контроль над іншими гілками влади. Розподіляючи обов’язки та встановлюючи взаємну перевірку і контроль різних гілок влади, демократичне суспільство страхує себе від узурпації влади, обмежує зловживання владою та допомагає гарантувати права громадян. Влада авторитарного уряду є необмеженою і неконтрольованою. Через централізовану й необмежену владу, такий уряд здатний ухвалювати такі рішення, які призводять до порушення прав людини та меншості. Демократичний уряд, навпаки, схильний організаційно та процедурно ухвалювати рішення, які приносять користь основній масі суспільства (чи більшості людей та груп), а не слугувати приватним інтересам[1].

Демократичний уряд має повноваження ухвалювати рішення за допомогою виборчого мандату. Громадяни обирають представників до уряду. Регулярні вибори дають змогу опозиційним партіям конкурувати та представляти виборцям альтернативні напрями державної політики та державного управління. В такий спосіб  громадяни роблять урядовців підзвітними, тому що вони мають періодичне право та можливість не голосувати за них.

Разом взяті перелічені принципи та правила становлять демократичний ідеал. Рівень поваги до них та їх застосування визначають рівень демократичності суспільства. Ідеал демократичного правління буде реалізованим тоді, коли акти влади будуть збігатися з волею всіх громадян. Але на практиці це неможливо і влада цього ніколи не досягне, однак до цього повинна прагнути, бо саме це відрізняє демократичні режими від недемократичних. Демократичні режими відзначаються не просто певною відповідальністю перед населенням, а її високим рівнем. Їхні рішення повинні максимально збігатися з намірами максимально можливої кількості громадян максимально можливий проміжок часу. Демократія повинна визначатись не лише як влада народу, а й як влада для народу, яка діє згідно з його волею і в його інтересах.

Роберт Дал зазначає, що відповідальна демократія базується на таких інституційних гарантіях:

1) свобода об’єднань та організацій;

2) свобода слова;

3) право на участь у виборах;

4) право обирати державних службовців;

5) право політичних лідерів змагатися за підтримку і голоси виборців;

6) альтернативні джерела інформації;

7) вільні та чесні вибори;

8) інститути, які узалежнюють державну політику від інтересів виборців.

Визначення демократії як влади народу є, звичайно, важливим і широко вживаним поняттям. Однак, коли говорити про демократію на національному рівні, слід зробити одне принципове зауваження – демократія є процесом управління, який здійснюється людьми не безпосередньо, а опосередковано – через представників, вибраних на вільних виборах (звідси і представницька демократія). Хоча в деяких державах можуть використовуватися і елементи прямої демократії (референдуми, плебісцити, опитування)[2].

Першочергові запити населення у більшості сучасних демократичних систем не інтегруються безпосередньо в процес ухвалення політичних рішень. Навпаки, вони знаходять вираз через диференційовану систему спілок, організацій, політичних партій і в такій опосередкованій формі отримують значущість у процесі прийняття політичних рішень. Протягом останніх десятиліть значна частина дослідників політики займалася питанням функціонування проміжної політичної системи. При цьому загальновизнаним є положення про те, що чим чіткіше інститути проміжної політичної системи висловлюють волю громадян, тим краще функціонує демократичний процес.

Сучасна демократія може існувати тільки у вигляді представницької демократії. Представництво народу, що є джерелом політичної влади, здійснюється тільки завдяки виборам представників. Представництво свідчить про те, що громадянин шляхом виборів на певний час передає владу до рук довірених осіб та партій. Депутат, який балотується та обирається, репрезентує у парламенті разом з іншими депутатами сам народ. Народ – це більше, ніж активний та пасивний електорат. Сюди належать ще й діти та люди похилого віку. Він охоплює цілі генерації. Тому виборці діють від імені народу та представляють його. Внаслідок виборів демократична еліта на певний проміжок часу отримує повноваження ухвалювати політичні рішення від імені народу і для народу. Суперечки про те, що таке справжня воля народу – типове явище у плюралістичному суспільстві. Тому в демократичному парламенті важливо не стільки з’ясувати волю всього народу, скільки шляхом  компромісу поєднати інтереси різних суспільних та політичних сил.

До засад репрезентативної функції в демократичній системі належить саме існування партій. Для цього все ще потрібні політичні партії. В будь-якому разі, навряд чи можна уявити собі, що – враховуючи попередній історичний досвід людства – інші політичні організації могли б краще, дієвіше, ніж партії, представляти інтереси народу. Це не означає, що політичні партії завжди виконують своє завдання настільки добре, що знаходяться поза будь-якою критикою. Констатується лише той факт, що їм у цьому немає переконливої альтернативи.

Західноєвропейський політичний процес протягом останніх двох століть зазнав суттєвих змін під впливом появи загальних виборів та виникнення політичних партій. Вибори при цьому виступили єдиним способом легітимації політичної влади, а політичною інституцією, що робить можливим існування демократичних процедур – виступили політичні партії. Відповідно до цього сучасні демократії визначаються наявністю відкритих і чесних виборів та багатопартійністю. Вибори та політичні партії в західноєвропейській традиції дуже щільно пов’язані між собою. Фактично в ході тривалої історичної еволюції партії змонополізували процес формування керівних політичних еліт. Політичні партії представляють певні політичні програми, які намагаються отримати підтримку в найширших мас виборців (електорату) і в такий спосіб пройти процес легітимації. Відповідно до самої виборчої логіки відповідальних керівних еліт існує необхідність виникнення організації посередників здатних інтегрувати суспільство. Оскільки політичні партії стали найдосконалішим інструментом, який бере на себе відповідальність за керівництво політикою держави (а здійснювати це можна лише через періодичну оцінку з боку електорату), то політичні партії найчастіше намагаються визначити в контексті виборчої конкуренції. Однією з фундаментальних основ ліберальної демократії є те, що її здатність приймати ефективні рішення громадяни оцінюють через участь у виборах[3].

Політичні партії, сформувавшись у ХІХ ст. як відповідь на бажання отримати більшу кількість голосів на парламентських виборах, стали важливим елементом усіх сфер сучасного політичного життя. Політики розвивали політичні партії в цьому часі як засіб своєї підтримки на виборах, але партії в ході свого існування довели, що можуть виконувати значно більшу кількість різноманітних соціально важливих ролей.

Розвиток демократичних політичних систем переконує нас у тому, що політичні партії загалом залишаються найефективнішим інструментом реалізації групових інтересів у сфері політики.

Політичні партії можна і треба трактувати як своєрідні інститути посередництва між соціальними групами (наприклад, класами, етнічними чи релігійними групами) та процесом ухвалення рішень, який відбувається в межах структури державної влади. Становлять вони невід’ємний атрибут демократичної політичної системи. Політологи погоджуються з тим, що у так званих відкритих суспільствах повинні існувати такі способи зв’язків (інституції, процедури, механізми), які уможливлюють накладання визначених обмежень на тих, хто керує суспільством. Слугують вони ланками, які пов’язують суспільство з політичними елітами і, водночас, мають особливе значення для збереження статусу відкритості самого суспільства. Чим відкритішим є суспільство тим сприятливіші в ньому умови для стабільності демократії. Якщо визнаємо реалізацію певних функцій за невід’ємну передумову стабілізації соціальної системи, а також гарантію його цілісності, то змушені розглядати цей процес у контексті оформлення цілого укладу взаємних зв’язків між його елементами (творення взаємних залежностей поміж різними політичними акторами). Контроль суспільної поведінки, процес політичної участі, пропаганда нових цінностей, спосіб відбору лідерів, процес глибинних системних трансформацій – усе це потребує налагодження взаємних зв’язків між різними рівнями структури політичної системи. Створення власне таких ланок поєднання є винятково важливою функцією політики, і особливу роль у цьому відіграють політичні партії. Вони поєднують між собою державу та її громадян.

Крім держави, у політичній структурі демократичного суспільства важливе місце займають політичні партії, громадські організації, трудові колективи, засоби масової інформації, які нерідко називають четвертою владою[4].

Поліцентризм політичної системи — нормальне явище для демократичного суспільства. Кожна людина, соціальна група мають можливість висловити свій політичний інтерес через ту чи іншу партію, організацію, газету. Монополізм в політичній системі суспільства завжди чреватий авторитаризмом.

Прийняття в нашій країні в 1991 р. Закону про громадські об`єднання привело до формування десятків найрізноманітніших партій, громадських рухів. В даний час зареєстровано близько 50 політичних партій і понад 100 суспільно-політичних рухів. Досить зазначити, що на виборах в Державну Думу в 1995 р. в виборчі бюлетені було внесено 43 партії та громадсько-політичних рухи, в 1999 році — 28 виборчих об`єднань і блоків. Це свідчить про тенденції консолідації політичних партій і рухів. Правда, багато з них ще не відійшли від гурткового принципу організації і діють, в основному, в межах Садового кільця столиці[5].

1.2. Основні функції та види політичних партій

Класовий аналіз дозволяє визначити, по-перше, яка суспільна база руху, по-друге, по відношенню до яких суспільних верств програма політичних партій — найбільш функціональна, по-третє, з якими соціальними спільностями зв’язані керівники, лідери руху і по-четверте, які суспільні верстви одержують найбільшу користь а діяльності політичної партії. Але у визначенні соціальної бази не тільки класи грають важливу роль. Справа в тому, що в політичному житті (особливо характерно для сучасного етапу розвитку політичних процесів) основою виникнення політичних партій не завжди буває суспільний клас, соціальний шар. В політичному житті беруть участь найрізноманітніші верстви і соціальні спільності, що складають соціальну базу сучасних політичних партій і політичних рухів (інтелігенція, робітники, селяни, підприємці, фермери, бізнесмени тощо).

Від інших політичних структур в суспільстві політичну партію відрізняють властиві їй функції у ставленні до влади і найбільш характерні засоби їх здійснення, певна внутрішня організація і структура дій, орієнтація в політичних подіях та ін. В класичній інтерпретації функцій політичних партій: соціальна і ідеологічна, підготовка партійних кадрів, організація і участь у виборчих кампаніях тощо.

Основні функції політичних партій: представництво інтересів класу, соціальної спільності, суспільства; прагнення до завоювання і використання політичної влади в інтересах тієї або іншої групи населення на основі реалізації власної програми, вирішення внутрішніх і міжнародних проблем; забезпечення зв’язку мас з державними структурами, політичної участі громадян і заміни стихійних форм суспільно-політичної активності населення, підлеглим контролю формами боротьби з політичною апатією і пасивністю громадян, відбір і рекрутування політичних лідерів і еліт в усіх ланках політичної системи, погодження власних інтересів, мети, програм з іншими учасниками політичного процесу; здійснення політичної соціалізації громадян. Одна з функцій — реакція політичної партії на складність суперечностей, конфліктів у суспільстві. В таких умовах політична партія прагне стримувати конфлікти, погоджувати інтереси протиборствуючих сил з метою стабілізації існуючого ладу або ж пропонує відповідну програму реформ тощо. Тут немаловажне значення має вироблення форм співробітництва з іншими політичними партіями і політичними рухами, укладення союзів і формування блоків, пошуки компромісів[6].

Певне місце в діяльності політичних партій займає ідеологія. Дехто з політологів Заходу та й Сходу не визнає у політичних партій ідеологічних функцій, утверджуючи, що політичні партії на Заході далекі від ідеології, не мають власних програм, де формулювалося б їх політичне кредо, не мають статутів, в яких до членів партії ставилися б певні вимоги, визначалися обов’язки. Однак такі твердження не мають підстав. Якщо навіть політична! партія не має ідеологічної програми, все ж її конкретна політична діяльність не може не мати ідеологічного спрямування. Це конкретно проявляється в тому, що політична партія виступає безпосередньо ініціатором і творцем ряду теоретичних концепцій і доктрин, якими керуються органи державної влади, президенти, уряди тощо. Так, в США та інших країнах Заходу в різноманітні періоди формувались концепції держави загального благоденства, теорія соціального і політичного плюралізму, загального ринку, план Маршалла, неоконсерватизм та ін. Природно, чим гнучкіше та або інша політична партія, здійснююча свої ідеологічні функції,-ідейно-теоретичні пошуки, тим легше їй визволитися від застарілих догм, пристосуватися до нових умов.

Одна з важливих функцій політичної партії — ідейна і політична боротьба з опозиційними політичними партіями і політичними рухами. В процесі дискусії аргументовано та докладно розкривати суть програмних положень, переконувати в перевазі поставленої мети, в порівнянні з іншими програмами політичних партій, втягувати в політичні дискусії широкі маси, терпимо ставитись до думки опозиції і зважувати реальності, вміти узагальнювати події, робити висновки. Ведучи постійну полеміку з опозицією, політична партія формує економічні і політичні платформи, виробляє стратегію і тактику їх здійснення, враховуючи реальності політичного і суспільного життя.

Аналіз природи і місця політичної партії в політичному прогресі свідчить про те, що діяльність політичної партії — один з найважливіших механізмів розподілу і перерозподілу владних засобів у державі і суспільстві, а від стилю втілення і реалізації ними інтересів соціальних спільностей, верств і груп безпосередньо залежить характер панівних в суспільстві політичних інтересів. Політичний інститут — політична партія — в політичному процесі є ланка, що зв’язує державу і народ, бере участь практично в усіх фазах політичного процесу всього політичного життя[7].

Політична партія, джерело якої знаходиться поза законодавчими органами, нижча за своїм статусом, аніж та політична партія, джерела якої уявлені у владних структурах суспільства. По-друге, місце і роль політичної партії визначаються соціальною підтримкою, тобто йдеться про підтримку соціальними класами, соціальними шарами, групами, різноманітними суспільними і релігійними рухами, етнічними спільностями, міським і сільським населенням, наприклад, у ставленні власності на засоби виробництва, про роль держави в економічному регулюванні, перерозподілі суспільного багатства, соціальному захисті громадян, секуляризації (тобто перетворення в світські) суспільства, входження в блоки, понаднаціональні інтеграції, у ставленні до виборчих громадянських прав тощо.

Цільова орієнтація», або відкрите суперництво політичних партій, або обмежене суперництво з боку інших політичних партій; підрив всієї політичної системи суспільства, або її модернізація. По-четверте, одним з принципів, що визначають місце і роль політичної партії в суспільстві, є структурна незалежність, тобто ступінь автономності політичних партій, життєве забезпечення її (джерела прибутків, рекрутування поповнення членів партії, джерела поповнення рядів політичних лідерів, зв’язок з іншими політичними партіями, відносини з зарубіжними політичними партіями і рухами). По-п’яте, внутрішньою структурою, організаційною побудовою політичної партії, інтенсивністю відповідних зв’язків, географічною розкиданістю і густотою первинних партійних осередків (організацій), частотою зібрань, нарад, різноманітних семінарів тощо на місцях, зібрань і з’їздів у масштабах країни, інтенсивністю пропаганди, постановкою науки і освіти в політичній партії, ступенем підконтрольності внутрішньопартійних груп, осередків, централізованістю влади всередині партії; наявністю і з’єднаністю фракції, активність членів політичної партії в її діяльності, вимогливістю до партійців, вірністю ідеалів і інтересів, що відстоюються партією, особистою відданістю справі політичної партії тощо.

Зрозуміло, принципи, основи типів політичних партій різноманітні: заперечують політичних партій або вважається неістотним класове ділення політичних партій або розглядається класове ділення як основне. Соціолог Моріс Дюверже відзначав, що класична, базова типологія політичних партій відображає історичну логіку їх розвитку. Політичні партії розрізняються за походженням на: класові, масові, кадрові[8].

Кадрові політичні партії виникли в XIX ст. з виборчих комітетів і парламентських груп і відрізняються небагаточисельністю, вільним членством, опорою, насамперед, на професійних політиків і фінансову еліту, спроможністю забезпечити політичній партії матеріальну підтримку. Такі політичні партії орієнтовані на виборчі функції. Класичний приклад, республіканська і демократична партії в США. Масові партії характеризуються багаточисельністю (наявністю десятків сотень тисяч членів партії), ідеологічною орієнтованістю і домінуванням ідеологічних і виховних форм діяльності, наявністю тісного зв’язку апарату і партійних мас, порівняно жорсткою організацією. Вони виникли пізніше кадрових в зв’язку з розповсюдженням загального виборчого права в багато чому на хвилі робітничого руху як пролетарські партії.

Масові політичні партії поділені Жаком Блонделем на представницькі західного типу, комуністичні і популістські. В 90-х роках XX ст. виник новий тип політичних партій, які називають «всеїдними» партіями «залучай всіх», партіями виборців тощо. Залежно від ставлення до інших елементів політичної системи, політичні партії поділяються на демократичні, авторитарні і тоталітарні. Демократичні партії поділяють на прагматичні, доктринальні (з підвищеною значимістю ідеологічного фактора), партії інтересів (з яскраво висловленим партикулярним представництвом інтересів певної соціальної групи — жінок, фермерів та ін.). Серед доктринальних партій виділяються — соціалістичні, націоналістичні, релігійні (або антиклерикальні).

Залежно від характеру партійної ідеології, виділяються ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні та ін.; від участі в здійсненні державної влади: опозиційні — легальні, напівлегальні і нелегальні; від тривалості існування — стабільні та нестійкі; за засобом зв’язки, що правлять, політичної партії з її парламентською фракцією — м’які, слабкі і жорстокі, сильні; за характером членства — відкриті, із вільним членством, і закриті, елітарні.

1.3. Формування сучасної теорії політичних партій та партійних систем

У розробці сучасної теорії політичних партій провідну роль відіграє європейська політична наука. Звичайно, серед відомих теоретиків є й американці, однак більшість дослідників політичних партій є європейцями або за походженням або місцем праці (Я. Бадж, Ж. Шарло, М. Дюверже, М. Лейвер, П. Маєр, А. Панеб’янко, С. Роккан, Дж. Сарторі, К. Стром). І це не випадково. Пояснюючи цей феномен, треба мати на увазі безпосереднє сусідство партійних систем суміжних країн. Спільність кордонів породжує потребу в міжнаціональних дослідженнях, що спонукає вчених концентрувати свої уявлення про партії, а це в свою чергу сприяє теоретичному розвиткові.

Переконливіше пояснення провідної ролі європейських учених у вивченні політичних партій полягає і в тому, що політичні партії Старого світу набагато численніші та різноманітніші, ніж партії Нового світу. Оскільки тандем республіканців та демократів вже більше століття відіграє провідну роль у політичному житті США, американські вчені концентрують свою основну увагу на вивченні цих сильних політичних партій. З появою на горизонті третьої партії у дослідників з’являється стимул підійти до проблеми з більш широких позицій і виробити типологію, яка дає змогу враховувати такі партії. В іншому американська політична система рідко спонукала вчених до розробки теорії політичних партій.

Сама природа американських політичних партій стримує розвиток теорії ще й в тому розумінні, що на американському матеріалі важко визначити кордони партії як базової одиниці аналізу. Американські вчені намагалися вийти з цієї проблеми, проводячи різницю між партією як організацією і урядовою партією, з одного боку, та партією виборців – з другого. Однак ця спроба вивчати партію частинами в теоретичному плані виявилась не надто конструктивною. Як показав Дж. Помпер, “американські політичні партії представляють собою невпорядковане переплетення цих трьох умовних форм, і їх важко відділити одна від одної”[9].

В огляді літератури стосовно партій США В. Кротті зауважив, що “галузь вивчення політичних партій – це скоріше об’єднання чи конфедерація окремих досліджень та дослідницьких акцентів, слабо пов’язаних між собою, ніж сконцентрована на своєму предметі, що досягла високого рівня внутрішньої інтеграції субдисципліна з чітко визначеними межами”. В розділі “У пошуках теорії політичних партій” учений характеризує аме-риканську дослідницьку практику як “свідомо емпірично орієнтовану і позбавлену теорії”. Відзначаючи перспективність праць Дж. Шлезінджера, В. Кротті продовжує: “Чим більше спроб розробки теорії і концептуального розвитку, тим краще для дослідницького напряму, який досі не прославився ні якістю, ні різноманітністю теоретичних розробок”.

Важко не погодитися з В. Кротті й в тому, що вивчення політичних партій може лише виграти від більшої уваги до теорії. Раніше вже відзначалися теоретичні зусилля Дюверже М., Катца Р., Строма К., Баджа Я. і Кемана Г. Чисельність американських теоретиків також не вичерпується Дж. Шлезінджером і Е. Даунсом. Наприклад, Д. Кеменс 1989 р. запропонував теорію партійного розвитку, яка пояснювала той парадокс, що американські політичні партії, які з початку 60-х рр. переживають період організаційного зміцнення, водночас значно ослабли як знаряддя масової мобілізації. В основі цієї теорії – набуття американською політикою загальнонаціонального характеру, а також культурні зрушення, пов’язані з поширенням вищої освіти і зростанням ролі засобів масової інформації. Є ще розроблена А. Уером модель партійної поведінки як потоку інформації, теорія трансформації партій А. Панеб’янко, теорія добору кандидатів Галлахера М. і Марша М., виділена М. Гамільтоном система показників, яка пояснює радикалізм соціалістичних партій, представлена в роботі М. Лейвера і Н. Шофілда теорія коаліцій, запропонована Дж. Шлезінджером теорія багатоядерної партії.

Дослідники партій більше не мають права скаржитися на відсутність теорії. “Я згідний, що ми надто довго скаржились на нестачу теорії, – пише К. Джанда. За довгі роки роботи сформувався значний корпус теоретичних положень, і сьогодні слід віддати належне досягнутому. Ймовірніше, що у дослідників надто великі очікування з приводу загальної теорії. Сьогодні проблема полягає в тому, щоб засвоїти, розвинути і розширити поле застосування перелічених вище теорій”.

Розділ 2. Соціологія політичних партій і партійних систем

2.1. Основні типи політичних партій та партійних систем

Соціологія політичних партій і партійних систем — це галузь соціології політики, яка досліджує причини утворення політичних партій, механізми розвитку і функціонування партій і партійних систем.

Основним предметом дослідження даної галузі соціології політики є вивчення тенденцій функціонування і змісту діяльності політичних партій і партійних систем.

Політична партія (від лат. partio — частина, відділ) — це політична організація, найбільш політично активна й організована частина соціальної спільності, класу, що покликана виражати й захищати інтереси цієї спільності, здійснювати практичну роботу з їх задоволення.

У сучасній політологічній літературі представлений широкий спектр підходів до визначення поняття «політична партія» — від її розгляду як штабу по підготовці до чергових виборів до розуміння як апарата повсякденного впливу на маси у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Прийнято вважати, що партія є результатом перетворення волі індивідів у колективну волю, знаряддя участі громадян у формуванні політики держави.

Основа діяльності будь-якої політичної партії — боротьба за завоювання політичної влади в державі й реалізація своїх програмних концепцій (економічних, ідейно-теоретичних, політичних) за допомогою законодавчої, виконавчої й судової влади. Свої програмні концепції політичні партії втілюють у життя через практичну діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї діяльності на різних історичних етапах розвитку й у різних політичних умовах.

На відміну від політичних рухів, політичні партії є більш організованим політичним об’єднанням громадян. Вищий ступінь організації партій у порівнянні з політичними рухами виявляється в тому, що партії завжди мають чітку внутрішню структуру: керівні органи (з’їзд, правління, голова, ревізійна комісія) та рядові члени партії; мають фіксоване членство — кожен член зафіксований у списку партії, і, як правило, має партійний квиток; основні цілі та завдання партії, способи діяльності та самоуправління оформлені документально — записані в статуті та програмі партії; єдиним методом боротьби за втілення нових соціально-політичних умов є боротьба за владу та її використання.

Таким чином, політична партія — це політичний рух з високим ступенем організації. Політична партія — це стійка політична організація, яка об’єднує людей із спільними інтересами, вираженими в програмних документах з метою їх реалізації шляхом заволодіння владою і здійсненням керівництва країною.

Політичні партії виникають в період переходу від феодального до капіталістичного суспільства. Процес виникнення партій є руйнуванням традиційних структур влади аристократії і заміни їх більш відкритими об’єднаннями громадян. Виникнення політичних партій було пов’язане з формуванням у результаті буржуазних революцій парламентів як форми й принципу організації й здійснення державної влади. Нинішні політичні партії різноманітні й розрізняються залежно від характеру й принципів організації, ідейних установок, соціальної бази, позиції й місця в політичній системі суспільства[10].

Незважаючи на те, що всі політичні партії мають багато спільних рис, водночас у них є й істотні відмінності, що зумовлюють існування різних типів партій. Політичні партії поділяються:

1. За соціальною базою на:

• класові (робітничі, селянські, буржуазні);
• міжкласові (буржуазно-поміщицькі);
• партії класоподібних груп (партії інтелігенції та інших міжкласових прошарків);
• національні;
• народні;
• релігійні тощо.

2. За способом формування і поповнення на:

• кадрові, в яких, як правило, перебуває відносно незначна кількість політично активних членів;
• масові – об’єднують широкі маси населення.

3. За умовами функціонування на:

• легальні (дозволені правлячою верхівкою і зареєстровані);
• нелегальні.

4. По відношенню до існуючої влади на:

• правлячі — ті, що перебувають при владі;
• опозиційні — партії, що протидіють правлячим.

5. За формами боротьби на:

• консервативні;
• радикальні;
• реформістські,
• революційні;
• контрреволюційні.

6. За ідеологією на:

• консервативні;
• ліберальні;
• соціалістичні;
• комуністичні;
• демократичні та інші.

Сукупність відносин між легально діючими політичними партіями називається партійною системою[11].

У країнах світу склалися різні партійні системи. Це зумовлено не тільки класовим характером суспільства, а й історичними традиціями, національним складом, політичною культурою населення, релігійним світоглядом тощо. Саме тому існує велика кількість типологій партійних систем, запропонованих зарубіжними та вітчизняними вченими, зокрема Л. Етстайном, Є Вятром, Дж. Сарторі, В. Євдокимовим, Є. Базовкіним. Поєднуючи класифікації партійних систем Є. Базовкіна та Дж. Сартрі можна виділити такі типи партійних систем:

1. Однопартійна система, для якої характерна провідна роль в суспільстві однієї партії. Вона поділяється на:

• суто однопартійну систему, де в країні є лише одна зареєстрована партія (Куба, Лаос);
• однопартійну систему з партією, що здійснює гегемонію, де в країні існує декілька партій, але при владі на протязі довгого часу залишається лише одна з них, решта не відіграють значної ролі в політичному житті (Китай, В’єтнам);
• однопартійну систему з домінуючою партією, де вплив однієї партії на суспільство є дещо більшим, ніж у інших партій (Індія, Мексика);

2. Двопартійна система, де дві партії по черзі змінюють одна одну при владі (США, Канада, Великобританія);
3. Багатопартійна система, де вплив на суспільство мають більш ніж дві партії. Вона поділяється на:

• трипартійну систему, при якій переважаючими в суспільстві є дві партії, проте вони не можуть формувати уряд без участі третьої, яка як правило є опозиційною до перших двох. Тому таку партійну систему називають іноді ще двох з половинною партійною системою (Бразилія, Індонезія);
• багатопартійну систему поміркованого плюралізму, при якій 3-4 партії формують коаліційний (спільний) уряд (Швеція, Бельгія, Швейцарія, Голландія, Греція, Фінляндія)
• багатопартійну систему крайнього плюралізму, де коаліційний уряд формують 5-8 партій (Польща, Чехія, Україна, Росія);
• атомізовану систему, в якій жодна партія не виявляється значно сильнішою від інших і уряд формують представники значної кількості партій (Малайзія). Як свідчить практика розвитку політичних партій в умовах демократичних режимів, загальною є тенденція спрощення партійних структур. Підтвердженням тому є розвиток партійної системи в Україні, адже на парламентських виборах 1998 року переможцями виявились 8 партій та блоків. 2002 — 6, а 2006 — 5, причому дві політичних сили (СПУ і КПУ) ледве подолали відсотковий прохідний бар’єр, незважаючи на те що його було зменшено з 4 до 3% Українське ж суспільство є поляризованим за принципом Схід — Захід, тож цілком можна припустити, що партійна система в Україні від вкрай поляризованої поступово має перейти до двопартійної[12].

2.2. Партії і політична система суспільства

Політичні партії діють у певному політичному просторі. В нашому аналізі ми зупинимося лише на тих ознаках середовища, які нам дають загальне уявлення про діяльність політичних систем.

Для початку треба мати загальне уявлення про цілу соціальну систему, в якій знаходяться партії. Розглядаючи природу і розподіл людських і матеріальних ресурсів суспільства можна виділити певні підсистеми і їх елементи, оскільки вони впливають на партійну систему.

Соціальна структура розвивалася у такий спосіб, що з’явилися два вирішальних виміри, які були дуже важливими для політичних партій: регіонально-етнічні та регіонально-економічні. Етнічність сприймається, щоб визначити предків, які мали спільні культуру, походження, мову, релігію. Регіонально-економічна характеристика наголошує на регіональних розколах, зумовлених різницею в економічних ресурсах і розвитку. Вплив економіки на політичні партії здійснюється через цінності, які пов’язані з нею; через діяльність організованих груп інтересу. Релігія не так щільно пов’язана з політичною системою, як економіка. Але історично склалося так, що вона суттєво впливала на політичний розвиток, а в деяких державах, з певних особливих причин, продовжує бути важливою політичною силою. Як і у випадку економіки, інституції та організації, пов’язані з релігією, здійснюють вплив на партії через організовані групи інтересу або діяльність еліти[13].

Складовими середовища, які найочевидніше впливають на політичні партії є й інші елементи політичної системи, насамперед характер політичного режиму, форма державного устрою та форма правління, структура парламенту та тип виборчої системи. Демократичні політичні режими формують сприятливі умови для розвитку і діяльності політичних партій, тоді як авторитарні і тоталітарні – ускладнюють чи унеможливлюють їхню діяльність. Парламентське правління спирається на партійну систему, тоді як президентське – функціонує достатньо автономно від неї. У федеративних державах з двопалатним парламентом реалізація партійного правління складніша, ніж в унітарних державах з однопалатним парламентом. І, нарешті, пропорційна виборча система сприяє утворенню багатопартійності, а мажоритарна – ускладнює.

Так само як соціально-політичне оточення впливає на виникнення та діяльність політичних партій, партії також здійснюють активний зворотній вплив на політичну систему.

Поряд із громадськими організаціями, групами інтересів, суспільними рухами та іншими формами громадської активності й державними органами, вони є важливою інституційною підсистемою політичної системи.

Взаємини між політичними партіями, партіями і державою, партіями і громадянами та іншими елементами політичної системи становлять важливу частину її нормативної підсистеми. Це широке коло взаємин регулюється як відповідними законами, так і різного роду регламентами (наприклад, статутами партій), прийнятими в суспільстві правилами поведінки та традиціями. Останні є важливою складовою політичної культури суспільства.

У межах комунікативної підсистеми важливого значення набувають стосунки, які налагоджуються між самими політичними партіями, між партіями і державою, між партіями і громадськістю. Вони є важливими каналами зв’язку в суспільстві.

Різноманітність функцій, які виконують політичні партії, робить їх невід’ємною складовою функціональної підсистеми[14].

2.3.  Роль партій у житті суспільства

Для будь-кого роль партій у житті суспільства є цілком очевидною. Для багатьох роль партій у сучасній конкурентній політиці подібна до ролі корпорацій у сучасній конкурентній економіці.

Що таке політична партія, з якою ми стикаємося у політичному житті сучасної демократії? Більшість учених, експертів, професійних політиків, розглядаючи феномен політичних партій, погоджуються з такими положеннями: 1) партії – це організації; 2) партії займаються забезпеченням діяльності урядових лідерів; 3) партії займаються забезпеченням громадської політики; 4) партії найбільш політично активні під час виборів; 5) партії відіграють тривалу в часі роль у політичному житті.

Зрозуміти демократичну політику без організації політичних партій неможливо. Їхня діяльність глибоко проникає в політичне життя суспільства. Вони є своєрідним механізмом урегулювання політичних конфліктів, визначають характер і напрям політичного процесу, забезпечують зв’язок суспільства і держави.

Партії – не обов’язкове явище кожної держави, але все ж у більшості країн вони є створені. Звичайно, їхній вплив та важливість різна. В деяких випадках партії сильні, добре організовані та мають своїх представників в уряді; інколи вони слабкі та згодом зовсім зникають з політичної арени.

Значення політичних партій в житті держави змінюється протягом історії. В останні роки воно помітно зростає.

Чому ж партії є такими поширеними? Це не можна пояснити лише збільшенням кількості демократичних держав, адже багато авторитарних режимів теж базують свою політику на діяльності політичних партій. Причину треба шукати в особливостях сучасного світу для якого характерні: усвідомлення людьми факту існування конфліктів у суспільстві; потреба уряду бути зв’язаним із суспільством; впевненість, що “єдність – це сила”.

По-перше, партії з’являються тоді, коли члени суспільства усвідомлюють існування конфліктів, які належать до структури суспільства загалом, до аспектів його організації чи до політичних тенденцій, що домінують у цьому суспільстві. Ці проблеми можуть обговорювати на загальному рівні чи замовчувати (за умов однопартійності), але усвідомлення існування суспільних суперечностей є все ж однією з головних причин існування політичних партій. По-друге, партії існують для підтримки зв’язку між урядом певної держави і суспільством. По-третє, для партій основним є переконання, що “єдність – це сила”. Його широко пропагують у сучасному суспільстві. Вважається, що сильна, добре організована партія зможе діяти ефективніше.

Основні функції партій здійснюють на трьох рівнях, а саме: на рівні суспільства загалом; на рівні політичної системи; на рівні буденного життя.

По-перше, на загальному рівні роль партій полягає у врегулюванні конфліктних ситуацій, що виникають. Вони є також основними засобами, за допомогою яких правляча еліта поширює свій вплив і намагається “змусити” народ прийняти її політику і, навпаки, засобом, за допомогою якого суспільство (чи його найактивніша частина) намагається впливати на процес державного управління. Партії – це інституції, які репрезентують народ і мобілізують його.

По-друге, на рівні політичної системи партії – інституціями, які впливають на формування уряду, є ініціаторами виборчої системи (мажоритарної, пропорційної чи змішаної).

І, зрештою, на рівні щоденного політичного життя, партії відіграють основну роль у залученні мас до політики та доборі політичних кадрів, їх підготовці та висуненні на вищі державні посади. Партії – важливий чинник, стабільності політичного режиму[15].

Висновки

Підсумовуючи все сказане вище про політичні партії, можна спробувати дати узагальнене визначення політичній партії:

Партія – це специфічна громадська політична організація яка має особливий правовий статус у державі, її національно-автономному чи міждержавному утворенні, є угрупованням людей, добровільно об’єднаних між собою спільністю політичних поглядів, як звичайно, формально зафіксованих у програмних документах, а також, спираючись на певну ідеологію та організацію і представляючи певні ідеологічно оформлені соціальні інтереси, бажає активно брати участь у суспільно-політичному і державному житті, має на меті завоювання і здійснення влади в державі.

Громадяни очікують і прагнуть певних гарантій для себе, впливу на функціонування політичної системи, а позиція партійних еліт залежить від їх здатності мобілізувати енергію та лояльність громадян на свою користь (наприклад, у виборчому процесі). Політичні партії є, певною мірою, гарантією одночасно реалізації тих партисіпітарних очікувань громадян, як і забезпечення елітам стабільної і лояльної бази підтримки, що дає ефект участі в процесі здійснення державної влади.

Жодна сучасна демократія не може обійтися без законодавчих органів, які формуються, звичайно, за участю політичних партій. Партійна виборча конкуренція в деяких політичних системах була замінена чи доповнена  іншими формами політичної активності та ухвалення рішень, зокрема корпоративістськими та плебісцитарними. Однак, загальне виборче право, конкуруючі політичні партії та законодавчі органи є виразними індикато-рами сучасної демократії. З цієї причини наявність партійних систем та їхня конфігурація помітно впливають на дієвість та громадське сприйняття демократичного ладу.

Характерною ознакою конкурентних партійних систем є їх більша законність порівняно з іншими процедурами громадського вибору. Вони залучають окремих осіб як громадян, а не як носіїв конкретних економічних чи соціальних інтересів. Більше того, процедури голосування формують на сьогодні такі механізми громадського вибору, поза якими важко уявити альтернативний механізм, який би досягнув чи перевищив загально-прийнятний мінімальний критерій демократичної законності: рівне та загальне право всіх правомочних громадян брати участь у виборах, необхідність базувати рішення на широкій громадській підтримці, а не на інтересах меншості, здатність обмірковувати складні альтернативи та вибирати серед них такі, за яких порівняно стабільні та тривалі коаліції політичних акторів стояли б за певними політичними напрямами.

Перевага представницької демократії полягає у поєднанні інституційних властивостей, які, на перший погляд, протистоять одна одній. З одного боку, представницька демократія ставить політичний процес перед низкою невирішених та всеохопних питань, зумовлюючи таким чином неймовірну складність політичного вибору та гарантуючи представництво практично всіх політичних інтересів у політичному процесі. З іншого боку, складність ухвалення рішень та відповідний ризик непостійності громадського вибору, зменшуються закриттям політичного процесу та обмеженням альтернатив, які насправді є складним набором інституційних правил. З тим, щоб функціонувати успішно та виконувати мінімальні умови життєдіяльності (тривалість у часі, певна послідовність ухвалення рішень тощо), представницькі демократії певною мірою усувають відкритість та непевність політичного вибору.

Список використаної літератури

1. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ «Академія», 2006. — 568с.
2. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр «Академія», 2004. — 366с.
3. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.
4. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.
5. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.
6. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.
7. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
8. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
9. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.
10. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.
11. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.
12. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма «ИНКОС»: Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.
13. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД «Ін Юре», 2006. — 519 с.
14. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.
15. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.