1. Соціологія освіти в країнах Заходу

Наукові основи соціології освіти були закладені відомими соціологами Е. Дюркгеймом та М. Вебером, які досліджували соціальні функції освіти, педагогічні процеси, а також їх зв’язок із економічними та політичними процесами.

Основи соціології освіти були закладені ще в XVIII—XIX ст. у теоріях французьких і англійських соціалістів-утопістів, особливо в працях Роберта Оуена і Шарля Фур’є, які обґрунтували необхідність суспільного виховання підростаючих поколінь і зв’язок навчання з виробничою працею. їх погляди стали основою розробки проблеми освіти, зокрема, виховання в різних суспільно-історичних умовах. В кінці XIX ст. американські філософи Лестер Уорд і Джон Дьюі розробили концепцію соціологи освіти — галузі знання, що вивчає систему освіти як соціальний інститут та її взаємодію з суспільством. Виникла концепція соціологи освіти у зв’язку з теоріями соціальної стратифікації, розподілу праці, освіти і виховання як суспільного процесу.

Відомий американський соціолог А. Турен здійснив аргументацію щодо впливу освіти як фактора соціальних змін. Інтерес до соціології освіти в західних країнах особливо зріс у 60-70-х роках, коли мала місце відсутність стикування системи освіти з вимогами науково-технічного прогресу, на фоні масових молодіжних заворушень.

В подальшому розвиток соціології освіти в Європі пов’язаний з творчістю М. Вебера, А. Турена, К. Манхейма, Р. Будона, П. Бурдьє та ін. К. Манхейм наприклад, бачив в освіті засіб розв’язання проблем і подолання соціальних антагонізмів. Р. Будон проаналізував вплив соціального становища молоді на її успіхи в навчанні. П. Бурдьє з’ясував взаємодію освіти з процесами в економіці та політиці.

У США поштовх розвитку соціології освіти дали наукові дослідження Л. Уорда «Динамічна соціологія» (1883р.) і Дж. Дьюкої «Школа і суспільство «(1899 р.). Л. Уорд вивчав освіту як один з чинників цивілізації і прогресу. Дж. Дьюї обґрунтував соціальну визначеність освіти. На початку XX ст. у США з’явились дослідницькі установи із соціологічних проблем освіти. У 1927р. було створено Американське національне товариство.

У цей час при національних соціологічних асоціаціях засновуються секції соціології освіти, спеціальні журнали. Починаючи з Ш Міжнародного соціологічного конгресу (1956р.) проблеми освіти постійно обговорюються на його засіданнях. З 1971 р. при Міжнародній соціологічній асоціації діє дослідницький комітет «Соціологія освіти» а з 1972р. — Європейський центр із вищої освіти при ЮНЕСКО [2, c. 36].

Інтерес до соціології освіти в індустріально розвинених країнах різко зріс у 1970-і pp. у зв’язку із відставанням систем освіти, що склались, від нових вимог науково-технічної революції і на фоні масових виступів студентів та інтелігенції західних країн за демократизацію вищої і середньої школи. Ситуація, визначена американським соціологом Ф. Кумбсом як «криза освіти», викликала до життя багаточисельні дослідження доступності різних ступенів освіти, взаємовідносин учнівської молоді з педагогічним колективом, існуючі в школах, класах соціометричних структур. Почалось широке вивчення ролі освіти як чинника «вирівнювання життєвих шансів»; каналу соціальної мобільності, зв’язку освіти та соціальної стратифікації.

Послідовники Т. Парсона досліджували освіту як інститут соціалізації в сучасному суспільстві, розглядали навчальні заклади та їх елементи як соціальні системи (системи ролей, норм та ін.).

Соціологія освіти розкриває суперечності у розвитку системи освіти, обґрунтовує закономірності та особливості її розвитку, дає теоретичне узагальнення процесів, що відбуваються в даній сфері, накреслює шляхи вдосконалення.

Консервативний напрям організації системи освіти відстоює селективну, елітарну її модель, виступаючи проти демократизації та «зрівнялівки» в системі «еліта — освіта». Багато вчених, громадських, державних діячів та й самі соціально-політичні системи, а також, лобі виправдовують соціальну нерівність людей в сфері освіти як закономірне соціальне явище. У сучасних умовах у багатьох країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки, у країнах Європи, США та інших на шляху до освіти широким масам стоїть чимало перешкод, далеко не всі мають змогу отримати освіту, і правлячі кола не заінтересовані розширювати та лібералізувати систему освітніх закладів. Найбільш чітко селекційність та жорсткий розподіл за соціальною належністю і рівнем інтелекту виявляється в освітній системі Великобританії.

Друга половина XX ст. позначилася змінами у сфері вищої освіти. Відзначається збільшення кількості студентів у вищих навчальних закладах. Так, протягом останнього тридцятиріччя контингент студентів Франції збільшився майже в 7 разів, Австрії — у 9 разів, Швеції — у 10, Іспанії — у 15. У 5-10 разів вище навіть від наведених показників — у країнах Третього світу. Швидким було зростання й кількості осіб, які платили за своє навчання. Зростають доступність вищої освіти і бажання молоді отримати її [3, c. 17-18].

2. Освіта як умова професійної самореалізації

У сучасних умовах соціокультурних та соціально-економічних змін усе частіше підіймається проблема життєвої невизначеності підлітків та молоді, які опинились у ситуації ціннісно-моральної та професійної кризи. Природна для підлітків потреба в пошуку свого місця в житті, а також об’єктивна необхідність адаптуватися до нових суспільних відносин актуалізують питання про їх життєву самореалізацію, і як одну з її складових — професійну самореалізацію.

Система освіти перебуває у залежності від суспільних умов і зумовленої ними цілеспрямованості, бажання та можливості держави всебічно піклуватися про розвиток та збагачення системи та організації освіти.

У світовій системі освіти існує два напрями (за рівнем відбору і ступенем залучення молодих людей до освіти): ліберальний та консервативний. Ці напрями «підбарвлюють» стан і розвиток соціальної структури суспільства – основних її компонентів — соціальну стратифікацію та мобільність. Як відомо, рівень та різновид освіти є одним із соціальних вимірів суспільної структури. Чим вищий рівень і цілеспрямованість освіти, тим більше людина має шансів «просуватися вгору» щаблем у соціальному просторі (кар’єра).

Ліберальний напрям системи освіти дозволяє широким масам долучитися до широко розгалуженої системи освітніх закладів і здобувати її в різних формах навчання і т. ін.

Система освіти ще недостатньо формує високу духовність, естетичний смак, не виховує стійкого імунітету до бездуховності, «масової культури». Роль суспільних дисциплін, гуманітарна освіта залишається недостатньою. Проблема гуманізації освіти стоїть досить гостро, особливо для господарсько-прикладних різновидів освіти (інженерно-технічна, економічна та інші галузі).

Концептуальні засади гуманітарної освіти передбачають урахування «потрібного розумного» обсягу і якісного рівня подачі базових та спеціалізованих соціально-гуманітарних дисциплін з метою подолання технократичних тенденцій, вузькоспеціалізованого мислення, необхідність органічного зв’язку всіх видів спеціальностей із курсом історії, культури та інших гуманітарних дисциплін (соціології, філософії, психології тощо). У цій сфері є свої проблеми й у комерційних навчальних закладах [4, c. 65-66].

Освіта на сучасному рівні, проте, вимагає зміни. Перш за все, вона на собі відчуває вплив глобалізму, з усіма його ускладненнями та проблемами, що потребують нових підходів і рішень. За умов, коли людину поглинає технократичний світ, коли вона одночасно може перебувати в кількох культурних просторах завдяки телебаченню та Інтернету, вивчати, а також спілкуватися багатьма мовами, вступати в будь-які зв’язки з громадянами інших країн, коли широкий вибір спеціальностей зашальований величезною кількістю вузькоспеціалізованих предметів, курсів, – освіта вже не може функціонувати по-старому. Передусім вона вимагає нового переосмислення її місця, ролі і функції в системі інформаційного суспільства.

Отже, освіта як соціальний інститут, як цілісна система передбачає наявність:

1) суб’єктів освітньої діяльності — педагогів, учнів та студентів навчальних закладів;

2) об’єктів освітньої діяльності — як окремих учнів та студентів, так і їх колективів, в яких розвиваються здібності, здійснюється обмін діяльністю, знаннями, формами спілкування;

3) засобів освітньої діяльності — навчальних планів, програм, методів й організаційних форм навчання, підручників, посібників, технічних засобів і т. ін.

Розглядаючи освіту як соціокультурний елемент, як частину культури відповідного суспільства, як результат соціокультурної взаємодії людей, що проявляється у формі пізнання і його кінцевих результатів (знань, досвіду, вмінь і навичок), соціологія визначає функції освіти.

• Культурна функція забезпечує передання від покоління до покоління культурної спадщини, відтворення та розвиток культури.
• Професійно-економічна функція визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства.
• Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.
• Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдосконалення людських якостей, формування громадянина, стимулює саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.
• Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.
• Гуманістична функція освіти покликана забезпечити формування системи якості, які дозволять людині виконувати функції носія культури, духовності, творчо налаштованого суб’єкта суспільних відносин.
• Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої школи). Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах у державі (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо). Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім світом та відбиває різноманіття соціально-рольової структури суспільства.
• Соціалізаційна функція забезпечує засвоєння широкого кола цінностей, соціальних ролей і очікувань, на основі яких складається повсякденне життя людей.
• Функція соціального контролю проявляється у тому, що, перебуваючи у навчальних закладах по декілька годин на день учні та студенти одержують знання на основі стандартизованих підручників, виконують внутрішній розпорядок закладу, вимоги адміністрації та наставників, засвоюють звички і переконання, що пропагуються освітньою установою. Отже, освіта, тим самим, сприяє підтримці стабільності суспільства [1, c. 48-49].

Доводячи соціокультурний зміст інституту освіти, соціологія досліджує систему соціальних принципів, на яких побудовані освітянські системи сучасності.

• Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.
• Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв’язки між всіма ступенями у навчанні, стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти.
• Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.
• Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичну компоненту освіти, відбиває координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.
• Принцип інтенсифікації нагромадження знань вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, отже, й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.
• Принцип полікультурності освіти відбиває певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.
• Принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.
• Принцип пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами, що вимагає незалежності освіти від політичних партій та рухів. Принцип випереджуючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він гостро відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти. Принцип інноваційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучати з принципами зваженого консерватизму в освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань в освіті.
• Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов’язаний як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти.
• Принцип формування «вільного освітнього середовища», закладає поширення демократичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні.

Система освіти, формуючи громадянина, тим самим здійснює вплив на політичну сферу суспільного життя. Зрозуміло, освіта через культурно-виховну функцію впливає на духовне життя суспільства, є одним із факторів прогресу культури.

Трансформація мотиваційних особливостей професійної самореалізації особистості в умовах суспільних відносин нового типу і соціально-економічної кризи, комерціалізації життя має свою специфіку. Внаслідок кризових умов життєіснування людини в структурі мотивації деформуються і руйнуються високі, значимі для людини цінності, виникають додаткові аспекти ціннісної кризи, необхідність зміни провідних мотивів, а індивідуальні життєві стереотипи глибшого (несвідомого) психологічного рівня поглиблюють соціальну дезадаптацію психологічно ригідних людей, неспроможних швидко адаптуватися до мінливих соціальних умов.

Успішній професійній самореалізації в кризових умовах життєдіяльності людини сприяє професійна компетентність, яка дає особистості можливість не просто адаптуватися до професії, а більше – адаптувати професію до себе. І такий широкий спектр особистісних властивостей, здатний вплинути на зовнішні обставини розгортання індивідуального професійного буття, що відрізняється від інших специфічних способів існування у світі. Змістовим осередком цієї проблеми є визначення самою людиною потенціальних ознак індивідуального буття для успішної професійної адаптації в мінливому просторі людського буття [5, c. 177].

На нашу думку, високо-мотивовані індивіди схильні виявляти значні вольові зусилля в реалізації професійного потенціалу (в тому числі в навчанні) і досягати значних результатів. Так, будь-який індивід (студент, робітник, службовець) з належною мотивацією до праці схильний сумлінніше і наполегливіше працювати і, як правило, досягати помітніших успіхів у своїй діяльності, аніж його низько-мотивований партнер.

Для особистісної професійної самореалізації характерним є самоцінність, саморозкриття, раціональне використання потенціалу індивідуального буття. Зміст професійної самореалізації має етапи особистісного становлення в обраній професії, професійне зростання і розвиток професійної компетентності, професійний інтелектуальний досвід. Про високий рівень самореалізації особистості свідчить її особистісна зрілість. Її характеристики проявляються на рівні самосвідомості і розкриваються в процесі самоуправління та саморегуляції поведінки у професійній діяльності.

Самореалізація особистості є важливим показником її життєдіяльності, а особливо у професійній сфері – одній з провідних сфер людської життєдіяльності. Необхідним атрибутом самореалізації є саморозвиток особистості як прояв суб’єктної активності у будь-якій діяльності. У зв’язку з цим важливо виокремити самореалізацію, її якісний рівень як показник продуктивності життєвого шляху [1; c. 96], успішності у професійній діяльності.

Список використаної літератури

1. Гавриленко І. Соціологія освіти: Навч. посіб. / Запорізький держ. ун-т. Кафедра соціології; Київський ін-т змісту і методів навчання. Відділ соціології і моніторінгу освіти. — Запоріжжя : Этта-Пресс, 2005. — 394с.
2. Городняк І. Соціологія освіти: курс лекцій / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л. : ЛНУ ім. І.Франка, 2007. — 152с.
3. Крывко Т.А. Гуманистические ценности в современном образовании // Цін­нісні орієнтації освіти у ХХІ столітті: орієнтири та напрямки сучасної освіти: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. 2-5 жовтня 2005р., м.Луганськ. — Ч.3. — Луганськ: альма-матер, 2005. — С.31-41.
4. Левченко Т.І. розвиток освіти та особистості в різних педагогічних системах Монографія. — Вінниця: вид-во «Нова книга», 2002. — 512с.
5. Соціологія: Курс лекцій: Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти / Володимир Маркович Піча (ред.). — 2.вид., випр, і доп. — Л. : Новий світ-2000, 2002. — 310 с.