Вступ

Ідеї Георга Зіммеля (1858-1919) — німецького філософа і соціолога — лягли в основу його теоретичної концепції, що одержала назву формальної соціології. У своїх роботах Г. Зіммель особливу увагу приділив поняттю соціальної форми, протиставляючи її змісту соціальних процесів. Суть його формальної соціології складають: «зміст» (куди він включав історично обумовлені цілі, мотиви, спонукання людських взаємодій) і «форма» (універсальний спосіб втілення і реалізації історично змінних змістів). Він вважав, що завдання «чистої» соціології полягає у вивченні і класифікації шляхів розвитку суспільства, а завдання «філософської» соціології — у від стеженні історичних зразків цих форм у зв’язку з їх культурно обумовленим змістом.

Формальна школа в соціології завдяки внеску Г. Зіммеля відіграла велику роль у структуралізації і професіоналізації її в наукову і навчальну дисципліну, а також вплинула на такі соціологічні теорії, як структурно-функціональний аналіз, символічний інтеракціонізм і інші.

Німецький філософ і соціолог Г. Зіммель відомий як один з провідних представників модної на межі XIX—XX ст. філософії життя і як автор вельми оригінальної концепції формальної соціології. Коло його інтересів як ученого було надзвичайно широким. Він займався проблемами філософії, історіософії, політичної економії, релігії, літератури, образотворчого мистецтва, етики, музики, теорії культури тощо. В галузі соціології він писав на теми соціального пізнання, соціальної психології, взаємовідносин індивіда і суспільства, соціальної диференціації, влади І насильства, відчуження, культури, релігії, мистецтва, сім’ї, просторової організації соціального життя та ін.

1. Становлення та розвиток соціологічних ідей Г.Зіммеля

Концепція відчуження праці Маркса вплинула на Георга Зіммеля (1858—1918) та його фундаментальну працю «Філософія грошей» (1980). Автор досліджує вплив грошових відносин і поділу праці на соціальну реальність, людську культуру і відчуження праці. Г. Зіммель розглядає промисловість, міграцію і підготовку робочої сили, відмінності між фізичною і розумовою працею, відносини лідерства і аутсайдерства, панування і підпорядкування, конкуренцію, обмін, соціальну і групову диференціацію. Зважаючи на це, його книгу «Філософія грошей» можна назвати «філософію праці».

Для Г. Зіммеля категорія грошей (як для Е. Дюркгейма — поділ праці), за влучним висловом російського соціолога М. І. Дряхлова, послужила тим збільшувальним склом, завдяки якому вдалося краще розгледіти сховані механізми соціального життя, суспільну працю в її нормальних і паталогічних формах. Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення наукової соціології мають стати «чисті форми», що фіксують у соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів. Зміст цих форм мають вивчати спеціальні суспільні науки — соціологічні. Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у соціології. За головний інструмент у них правлять особливі абстрактні конструкції: у Зіммеля — «чиста форма», а у Вебера — «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності. Чисті форми за своєю суттю — це відносини між індивідами, які відокремлюються від тих об’єктів, що є предметом їх бажань. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, переживання, мотиви як психологічні акти від їхнього об’єктивного змісту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей — сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія. Цінність — це те, що збуджує інтерес до конкретної речі, створеної людиною.

Сама по собі цінність є фундаментальною категорією, що визначає всі інші. Над світом конкретного буття, вважає Зіммель, підноситься світ ідеальних цінностей, що вибудовують зовсім іншу ієрархію речей і відносин, ніж та, котра існує в матеріальному світі. Продукт праці двозначний за своєю природою. Він з’являється в матеріальному світі, бо створюється фізичними зусиллями, але належить і утримує своє справжнє значення в іншому, ідеальному світі, де функціонує як товар, згусток економічних відносин.

Продукт праці двозначний і в іншому розумінні. Він поєднує фізичні й розумові затрати, які оцінюються суспільством по-різному, бо вони нерівнозначні. Продукти висококваліфікованої праці ціняться більше ніж некваліфікованої. З огляду на це марксова трудова теорія вартості зовсім неправомірна, бо вона постулює:

• редукцію (зведення) складної праці до простої;
• прийняття найменш цінної фізичної праці за одиницю виміру всіх видів конкретної праці;
• визнання «мускульної праці» за первинну цінність.

Звідси — приниження ролі наукової інтелігенції в суспільстві, усунення її з історичної арени на користь пролетаріату — суб’єкта фізичної праці. На противагу марксизму Г. Зіммель створює і обґрунтовує іншу шкалу цінності видів конкретної праці, за якою вищою цінністю є інтелектуальна, творча праця.

Через категорії «праця», «відчуження» і «цінності» Г. Зіммель показав, що, поки річ з мети перетворюється на засіб досягнення чогось, працівник усе більше відчужується від продукту і засобів праці.

Важко переоцінити значення концепцій Зіммеля щодо таких форм взаємодії, як конфлікт, конкуренція, підпорядкування, авторитет, договір тощо. Він уважав взаємодію основною «клітинкою» суспільства, а самé суспільство розглядав як взаємодію індивідів. За Зіммелем, взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення певних цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра чи підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності заради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто діяння на користь інших і сприймання таких дій з боку інших. Ця взаємодія об’єднує індивідуальних носіїв різних інтересів у єдине суспільство.

Великий внесок у розвиток соціологічного знання зробив сучасник та співвітчизник Макса Вебера німецької соціолог Георг Зіммель (1858-1918) – один із провідних представників філософії життя і автор концепції формальної соціології.

Трактуючи предмет та завдання соціології, Зіммель підкреслював, що у фокусі уваги соціологічного дослідження повинні бути „чисті” форми соціації або соціальної взаємодії. Соціація, за Зіммелем, — це така форма, завдяки якій індивіди та групи різноманітних інтересів утворюють єдність, де вони реалізують ці інтереси. Отже, об’єктом зіммелевської соціології є соціація (соціальна взаємодія), форми якої первинні щодо суспільства в цілому. Зіммель вважав, що форми соціації повинні досліджуватися як самодостатні, а не як елементи суспільного цілого. Соціологію, яка вивчає „чисті” форми соціації, вчений називає „чистою” або „формальною.” Поряд з „чистою” він виділяє ще дві соціології: „загальну”, що розглядається як „соціологічне дослідження історичного життя” в його різноманітних проявах, та „філософську”, що вивчає „епістемологічні і метафізичні аспекти соціології”. Отже, зіммелівський підхід до аналізу суспільства будується на трьохступінчатій пізнавальній моделі (загальна – формальна – філософська соціологія), яка забезпечує єдність філософського, теоретико-соціологічного та конкретно-наукового знання про суспільство.

Основними поняттями формальної соціології Зіммеля є поняття форми та поняття змісту. Співвідношення форми і змісту у контексті соціологічного аналізу, на думку Зіммеля треба розуміти як протиставлення матеріалу соціальної взаємодії, тобто культурно-історичних витворів людської думки, цілей, прагнень, ідеалів індивідів і таких форм-структур даної взаємодії, які найчастіше повторюються і є характерними для всіх культурно-історичних епох. В межах формальної соціології була запропонована така класифікація соціальних форм (чи форм соціації): соціальні процеси, соціальні типи, моделі розвитку.

Важливими для подальшого розвитку соціології були ідеї Зіммеля щодо соціальної диференціації. У своїй концепції соціальної диференціації Зіммель виходить з органічної теорії Смелзера, зокрема, з його розуміння соціальності як процесу трансформації суспільства від невизначеної одноманітності до визначеності (диференціації). За Зіммелем, диференціація суспільства супроводжується збагаченням індивідуальності, сприяє процесу становлення особистості. Водночас збільшується й число суперечливих вимог та норм, що пред’являє індивідові кожне із соціальних кіл, до яких він належить. Це приховує в собі небезпеку внутрішнього індивідуального конфлікту.

Головним висновком Зіммеля у концепції соціальної диференціації є його ідея конфлікту, який, на думку вченого, може мати позитивні наслідки для збереження соціального цілого і його складових. За Зіммелем, конфлікт – це „засіб досягнення своєрідної єдності, навіть якщо вона досягається ціною знищення однієї із сторін, що бере участь у конфлікті”. Як соціальний процес, підкреслював вчений, конфлікт має системний характер, він охоплює все суспільство. На відміну від Маркса, який перш за все підкреслював антагоністичний характер конфліктів, їхню деструктивну роль у суспільстві, Зіммель робить акцент на інтегративних функціях конфліктів.

Така трактова конфлікту поклала початок одному з напрямків сучасної соціологічної теорії – конфліктному функціоналізму.

Значна увага в творчості Зіммеля приділяється й питанням культури. Вчений вважав, що ядро сучасної йому культури визначається впливом двох головних факторів – грошей та інтелекту. У цьому контексті, за Зіммелем, історія суспільства має вигляд власне історії наростаючої інтелектуалізації (і, як наслідок, раціоналізації) соціального життя й поглиблення принципів грошового господарства. В цілому сучасній культурі, вважав Зіммель, притаманне відокремлення від безпосереднього життя, що породжується наростаючим поділом праці та спеціалізацією всіх сфер та аспектів життя і культури. „Конфлікт і трагедія культури”, на думку німецького соціолога, зумовлюється саме цим.

Соціологічна спадщина Зіммеля, безумовно, актуальна в теоретичному відношенні і може застосовуватись до аналізу багатьох процесів сучасного суспільства.

Основні праці Г.Зіммеля: „Проблеми філософії історії” (1892), „Філософія грошей”, (1900), „Соціологія” (1908), Конфлікт і грошові зв’язки” (1912).

У праці «Основні питання соціології» Г. Зіммель формує досить оригінальне уявлення про предмет і завдання соціологічної науки. Він підкреслює, що соціологія не може займатися всім тим, що підпадає під визначення «соціальне» і взагалі висловлює сумнів стосовно того, що соціологія є і справді наукою про суспільство. Соціологія трактується Г. Зіммелем насамперед як соціальне дослідження, тобто як метод усіх наук, що вивчають явища соціального життя.

У праці «Про соціальну диференціацію» (1890 р.) автор стверджує, що соціальна диференціація завжди супроводжується індивідуалізацією, становленням особистості, а соціальна еволюція є, по суті, структурною диференціацією суспільства, в якій соціальний конфлікт може мати й позитивні наслідки для збереження соціального цілого і його складових.

2. Концепція соціальної диференціації Г.Зіммеля

Г. Зіммель, сучасник Макса Вебера, відомий як один з провідних представників модної на рубежі XIX — XX ст. філософії життя і автор концепції формальної соціології. Коло його інтересів як ученого було незвичайно широким. Він займався проблемами філософії, історіософії, політекономії, релігії, літератури, образотворчого мистецтва, етики, музики, теорії культури тощо. У галузі соціології він писав на теми соціального пізнання, соціальної психології, взаємовідносин індивіда й суспільства, соціальної диференціації, влади і насильства, відчуження, культури, релігії, мистецтва, сім’ї, просторової організації соціального життя тощо.

Багатогранність наукових інтересів, строкатість тем і проблем, що їх торкається Зіммель, створювали помилкове враження щодо систематичності й послідовності його теоретико-методологічних поглядів. Порівняно довгий час в історико-соціологічній літературі переважала оцінка соціології Зіммеля як суперечливої, непослідовної, позбавленої систематичності. Однак ретельний аналіз творчості німецького мислителя показує, що всі його дослідницькі започаткування здійснювались на основі єдиного, вельми своєрідного уявлення про предмет і завдання соціологічної науки. Найвиразніше воно було сформульоване у роботі «Основні питання соціології», завершеної вченим за рік до своєї смерті.

У трактовці предмета та завдань соціології Зіммель вибирає антидюркгеймівську стратегію. Він вважає, що соціологія не в змозі займатися всім, що якимось чином є соціальним, і брати на себе компетенцію інших соціальних наук (історії, політекономії тощо), які теж вивчають суспільне життя. Вчений взагалі піддає сумніву тезу про те, що соціологія є наукою про суспільство. Він виступає проти трактовки поняття суспільства як якоїсь «універсали», що охоплює і підпорядковує собі всі прояви соціального життя.

Важливою ознакою наукового підходу вважається розклад різних колективних єдностей, соціологічних і психологічних цілісностей, організмів і агрегатів на первісні атоми. Такими у праці Г. Зіммеля «Про соціальну диференціацію» (1890) є атомізовані індивіди, які безпосередньо взаємодіють один з одним, об’єднуються у невеликі групи й асоціації. В останніх домінує так звана колективна відповідальність, або групова солідарність. Індивід тут ще не є особистістю, не має особистої відповідальності, його індивідуальна свідомість повністю ідентична груповій.

Кількісне зростання груп, ускладнення взаємодій індивідів зумовлюють створення соціальних кіл. На відміну від монолітності невеликих первинних груп, соціальні кола гетерогенні, включають у себе кілька груп або асоціацій, більш численні, характеризуються різноманітністю інтересів індивідів. Прагнучи забезпечити свою цілісність і специфіку, соціальне коло виробляє механізми нейтралізації гетерогенності. Водночас індивіди, які становлять таке соціальне коло, мають можливість у його межах вступати в різні міжгрупові зв’язки, займати щодо кожної окремої групи порівняно незалежну позицію. Соціальна солідарність у соціальному колі дещо послаблюється, однак підвищується рівень міжособистісного спілкування, розширюються можливості розкриття індивідуальних здібностей, виникає поняття особистої відповідальності. Звідси соціальна диференціація, за Г. Зіммелем, завжди супроводжується індивідуалізацією і, отже, процесом становлення особистості.

У цілому соціальна диференціація, вважає німецький соціолог, веде до посилення економічної енергії, пом’якшення суперечностей, нейтралізації конфліктів і колізій, що виникають унаслідок зіткнення гетерогенних елементів. «Із зіткнення протилежностей, із суперечностей інтересів, із взаємного самообмеження властивих тій чи іншій групі специфічних спрямувань» народжуються соціальні інститути, які є втіленням компромісу, носіями компромісних способів досягнення кожною групою власних цілей за умови задоволення інтересів інших груп і з найменшими затратами зусиль.

Німецький соціолог упевнений, що людське суспільство, його існування і розвиток нерозривно пов’язані з конфліктами. Як соціальний процес конфлікт має системний характер, оскільки, по-перше, охоплює все суспільство, а по-друге, його наслідки мають пряме відношення до збереження соціального цілого. За Г. Зіммелем, конфлікт відображає не просто зіткнення інтересів, а й щось таке, що виникає на ґрунті інстинктів ворожості, які властиві окремим частинам соціального організму так само, як і інстинкти любові. Таким чином, одним із джерел конфлікту, вважає вчений, є внутрішня біологічна природа людей.

На відміну від К. Маркса, який підкреслював антагоністичний характер конфліктів і тим самим їх деструктивну роль у структурних змінах соціального цілого, Г. Зіммель робить акцент на інтегративних функціях конфліктів. Хоча конфліктні процеси іманентні будь-якому суспільству, це не означає, підкреслює німецький соціолог, що вони обов’язково і в усіх випадках призводять до структурних змін і руйнування соціального цілого. Навпаки, конфлікти, за Г. Зіммелем, є одним з головних соціальних процесів, що сприяють згуртованості і збереженню соціального цілого.

Свою увагу німецький соціолог зосереджує на малоінтенсивних і негострих конфліктах, які, на його думку, в диференційовано розвиненому суспільстві сприяють інтеграції останнього тим, що заважають виникненню гострих руйнівних конфліктів. Саме часті, нетривалі, неглибокі конфлікти допомагають індивідам позбутися почуття ворожості та роздратування, запобігти будь-якій можливості накопичувати такі почуття. Крім того, такі конфлікти легше піддаються інституціоналізації, нормативному регулюванню, що також сприяє інтеграції соціального цілого.

Наслідки конфліктів Г. Зіммель розглядає не лише в контексті соціального цілого, а й стосовно сторін, які беруть у них участь (індивідів, партій, груп). Він, наприклад, вважає, що чим сильніша емоційна залученість учасників боротьби, тим конфлікт гостріший, тим вірогідніше застосування в ньому насильства. Далі, за Г. Зіммелем, імовірність того, що конфлікт викличе застосування насильства, буде тим вищою, чим гармонійнішими були раніше стосунки груп — учасників конфлікту, чим менше ці групи були ізольовані й відособлені, чим більшою мірою кожна з них вважає конфлікт самоціллю, чим більше члени конфліктуючих груп впевнені, що конфлікт виходить за межі їхніх індивідуальних інтересів.

У зв’язку з цим німецький соціолог цікавиться передусім питанням про те, за яких умов може змінитися гострота конфлікту. Він доходить висновку, що чим ясніші цілі, які ставлять учасники конфлікту, тим більш імовірно, що конфлікти можна вважати просто засобами для досягнення цілей. При цьому конфліктуючі групи, намагаючись уникнути гострих і насильницьких зіткнень, будуть змушені шукати компромісу. Отже, на відміну від К. Маркса, який стверджує, що як тільки соціальний клас усвідомить свої справжні інтереси, отримає чітке уявлення про свої цілі, насильницький конфлікт стане неминучим, Г. Зіммель дотримується іншої думки. Він вважає, що чітке усвідомлення учасниками конфлікту своїх інтересів і цілей якраз створює передумову для осмисленого пошуку компромісу між ними.

У цілому теорія конфлікту Г. Зіммеля орієнтована на пояснення конфліктних процесів у контексті їх інтегративних наслідків для соціального цілого і його складових. З огляду на прийняті організмічні припущення ця зіммелівська теорія спрямована на пошук насамперед позитивних функцій конфлікту, які так чи інакше сприяють збереженню й інтеграції соціального цілого. Значно меншою мірою ця теорія виявляє стурбованість тими функціями конфлікту, які призводять до зміни соціального цілого. Трактування конфлікту як способу досягнення певної функціональної єдності поклало початок одному з напрямів сучасної соціологічної теорії — конфліктному функціоналізму, що продовжує використовувати численні конфліктологічні ідеї Г. Зіммеля.

Висновки

На думку Г. Зіммеля, є два значення поняття суспільства, які слід чітко розрізняти. В одному випадку суспільством називають певну множину соціалізованих індивідів, які утворюють спільноту на ґрунті певної історичної дійсності. У цьому плані предметом соціальних наук є все, що відбувається всередині суспільства і з ним самим у цілому. В другому випадку йдеться про систему форм відносин між індивідами, завдяки якій проста множина їх перетворюється на спільноту. Тут предметом соціальних наук виступають сили, відносини і форми, завдяки яким індивіди соціалізуються, залучаються до суспільного життя.

У рамках першого значення соціологія не знаходить у суспільстві об’єкта, який не вивчався б уже якоюсь з існуючих соціальних наук. Тому вона має конституюватися нетрадиційним для соціальних наук способом — не шляхом пошуку не «зайнятого» іншими науками предмета, а як метод. У такому розумінні соціологія постає не як окрема наука про суспільство, а як науковий метод, що застосовується до усієї сукупності суспільних проблем. Отже, соціологія конституюється насамперед у формі соціологічного дослідження, що використовується як особливий метод в усіх науках, що досліджують явища суспільного життя.

Разом з тим Г. Зіммель вважає, що інтерес соціології пов’язаний передусім з другим значенням поняття суспільства. У цьому разі метою соціологічного дослідження стає виокремлення в традиційних предметах різних соціальних наук особливої низки фактів, які і є, власне, предметом соціології, а саме «чистих» форм соціації, або соціальної взаємодії. Як граматика відділяє чисті форми мови від змісту, в якому живуть ці форми, так і соціологічний метод, за Г. Зіммелем, вичленовує з досліджуваних явищ чисті форми соціації.

Соціація — це форма, завдяки якій індивіди на ґрунті різноманітних інтересів утворюють єдності, де вони реалізують ці інтереси. Зіммель підкреслює, що ні голод, ні кохання, ні праця, ні техніка, ні інтелект самі собою не є соціацією. Однак вони утворюють її, як тільки ізольоване співіснування індивідів стає взаємодією, набуває характерних ознак сумісного буття.

Отже, головний об’єкт зіммелівської соціології — соціація, соціальна взаємодія. Форми соціації, соціальної взаємодії первинні щодо суспільства в цілому, тому соціологія, за Г. Зіммелем, має займатися дослідженням зазначених форм раніше, ніж приступати до аналізу суспільства як такого. Причому форми соціації повинні досліджуватися самодостатньо, самі собою, а не як функціональні елементи суспільного цілого. Власне, такого цілого, котре існувало б поза формами соціації і незалежно від них, просто не існує. У будь-якому суспільстві, вважає німецький соціолог, діє безліч таких форм. Якщо одна з них зникне, то суспільство залишиться. Проте, коли зникнуть усі форми соціації, то зникне і суспільство.

Список використаної літератури

1. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.
2. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
3. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.
4. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.
5. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.
6. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.
7. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.
8. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.
9. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -206 с.
10. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.