Вступ

Італійський соціолог і економіст В.Ф. Парето був яскравим представником так званого психологізму в соціології. Характерна особливість цієї соціологічної орієнтації — концентрація уваги на психологічних, переважно ірраціональних аспектах соціального життя: почуттях, інстинктах, емоціях, гіпнозі, лібідо та ін. За допомогою такого роду психічних факторів прихильники психологізму інтерпретували соціальні процеси, намагаючись дати останнім власне несоціальне редукціоністське тлумачення.

Отже, В.Парето (1848— 1923) закінчив Політехнічний інститут у Туріні, отримав диплом інженера, працював у Флоренції спочатку інженером, відтак головою управління металургійних заводів усієї Італії. Пізніше він почав займатися науково-педагогічною працею. У 1916 р. опублікував «Трактат про підстави соціології», де, зокрема, висунув ідею про те, що в основу людської діяльності покладено не раціоналізм, а ірраціоналізм і нелогічність. Саме такими і є більшість людських вчинків.

1. Життя та діяльність

Відомий італійський соціолог і економіст В. Парето (1848—1923) зазначав, що соціологію й економіку слід розглядати як точні науки, з котрих необхідно вилучати елементи ідеології та політики, і в основі яких мають бути математичні методи.

Вільфредо Парето — один з найвизначніших представників позитивістської соціології кінця XIX — початку XX століття, який заявляв, що його ціль створити «винятково експериментальну соціологію», подібно хімії й фізиці; він сприяв широкому проникненню в соціологію математичних і статистичних методів дослідження. На творчість Парето вплинули, з одного боку, ліберальні установки позитивістів Кона, Д. Міля, з іншого боку — індивідуалістичні й «аристократичні» установки Ніцше. Суспільство Парето розглядав як цілісність, а його частини — як функціональні елементи цілого (відзначимо, що провідний соціолог школи американського структурного функціоналізму Т. Парсонс вважав його одним з попередників функціональної теорії). Парето свої погляди виклав у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Парето виходить із того, що фундаментальним соціальним законом є закон «соціальної гетерогенності», внутрішньої диференційованості, серцевиною якого є протиставлення маси керованих індивідів невеликому числу керуючих, яких він і називає елітою. Іншими словами суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як влада, багатство чи знання. Соціальна система, за Парето, прагне до рівноваги, причому ця рівновага не статична, а динамічна, і динаміка соціальної структури ініціюється й навіть детермінується елітою — правлячими меншістю.

2. Соціологія як наука. Логічні те нелогічні дії

У центрі уваги італійського соціолога перебувають дії «людських молекул». На його думку, ці дії корисно поділити на два типи: логічні й нелогічні. Логічні дії відповідають зразкам наукової діяльності, в межах якої чітко простежується логічний взаємозв’язок поставленої мети і засобів досягнення її. Такими е дії не тільки вченого, а й інженера, економіста, спекулянта. Усі вони знають мету своєї діяльності, а досягти її намагаються прийнятними для цього засобами.

Нелогічні дії — це дії людини, якими керує не раціональне знання про факти і зв’язки між ними, а віра, що випливає у кінцевому підсумку з почуттів та інстинктів. Саме цей тип дій, запевняє В.Ф. Парето, становить предметну царину соціології, її головний інтерес як науки.

У суспільстві, вважає вчений, нелогічні дії переважають. Логічні дії, раціональна мотивація дії поширені в суспільстві незначною мірою. Роль їх об’єктивно обмежена і не може бути визначальною для суспільного розвитку. Таке співвідношення логічних і нелогічних дій у загальній структурі вчинків людей не випадкове* Домінування нелогічних дій, їх ірраціональної мотивації — невід’ємна родова ознака «людських молекул». І хоч останні постійно виправдовують свої нелогічні дії, намагаючись репрезентувати їх як логічні, ірраціональний характер людської поведінки змінити неможливо. Ця ірраціональність досить стала, оскільки випливає з незмінної, ірраціональної природи самої людини.

Нелогічним діям не властиве раціональне логіко-експериментальне мислення. Співвідношення мети і засобів тут або не усвідомлюється, або його просто не беруть до уваги, або воно взагалі відсутнє. У будь-якому разі адаптація засобів до мети в нелогічній дії досягається іншим способом, ніж у логічній. Як приклад нелогічної дії італійський соціолог наводить поведінку людини, яка, входячи до салону, знімає капелюха, верхній одяг, залишає їх у гардеробі та вітає присутніх. У цьому разі людина діє, на думку вченого, не на підставі логіки, а тому, що такий звичай.

3. Суспільство як система

Увагу В.Ф. Парето привертають передусім сталі механізми взаємодії складових елементів суспільства, які визначають його стан на певний момент часу. Водночас учений залишає поза увагою проблематику соціальної еволюції. Він вважає, що в соціальному світі, за винятком сфери логіко-експериментальної науки, прогрес чи розвиток відсутні. Історія свідчить, що мінливість людського суспільства має хвилеподібний характер. Той стан соціальної системи, до якого вона постійно повертається після чергових змін, В.Ф. Парето називає станом рівноваги. Інстинкти людей, їхні почуття та інтереси є тими сталими елементами суспільства, які забезпечують його рівновагу. Проте це не означає, що соціальний стан ґрунтується на гармонії інтересів і прагнень людей, навпаки, він формується в результаті боротьби суперечливих людських інтересів.

Суперечність інтересів у суспільстві зумовлюється його гетерогенністю, тобто суспільною розмежованістю на різноманітних підставах. За В.Ф. Парето, будь-яке соціальне розмежування здатне викликати конфлікт. Боротьба є всезагальним законом життя. Досліджуючи дію цього закону, вчений приділяє основну увагу еліті та масі, які співіснують і протиборствують у будь-якому конкретно-історичному суспільстві. Розмежовування суспільства на еліту і масу універсальне, оскільки зумовлене природною нерівністю людей та незмінністю їхньої психіки.

Еліта, яку В.Ф. Парето поділяє на дві категорії — правлячу та неправлячу, являє собою вищі верстви суспільства, маса — нижчі. Еліта енергійніша, розважливіша, прозорливіша, ніж маса, що підвладна звичайно емоціям і забобонам. Представники еліта мають знання і якості, необхідні для керування суспільством. За допомогою сили та хитрощів еліта забезпечує контроль над поведінкою маси.

В.Ф. Парето — один з найвідоміших в історії соціологічної думки теоретиків елітизму. Для нього історія суспільства є передусім історією спадкоємності панівних еліт, які формуються, ведуть боротьбу одна з одною, досягають влади, користуються нею, занепадають та залишають політичну сцену. Згідно зі знаменитою формулою італійського соціолога, «історія є цвинтарем аристократії».

Суспільна динаміка, вважає вчений, характеризується періодичною зміною двох типів еліт. Слідом за Нікколо Макіавеллі він має на увазі еліту «лисиць» та еліту «левів». «Лисиці» щедро наділені «інстинктами комбінацій», тяжіють до хитрощів, вивертливості, намагаються керувати масою за допомогою пропаганди, запевнень, різних комбінацій. У фінансовій та господарській сферах «лисицями» є спритні фінансисти, бізнесмени, підприємці, які прагнуть успіху будь-якою ціною. У свою чергу, «леви» віддають перевагу силі, мають міцну волю, вони наполегливі, непримиренні. До них В.Ф. Парето зараховує передусім революціонерів та фанатиків, які вельми тверді у своїх істинах і діях.

Приходячи до влади, «леви» вилучають з політики «лисиць», прямують до стабільності, сповідують непохитність своїх ідеалів і цілей. Проте результати їхніх дій у багатьох випадках протилежні поставленій меті. У підсумку рівновага соціальної системи порушується, суспільству починає загрожувати хаос. Тоді на передній план знову виходять «лисиці», оскільки без їхніх знань і досвіду не обійтись. Вони поволі підривають усе те, чому поклоняються «леви», і врешті-решт знову посідають панівне становище в суспільстві. Соціальна система повертається до свого вихідного, урівноваженого стану. Проте через деякий час у суспільстві перестають довіряти «лисицям», ця еліта відходить від влади, еліта «левів» бере владу до своїх рук. У суспільстві знову панує рівновага. І так без кінця. Чергування, зміна еліт при владі — це, на думку італійського соціолога, універсальний закон історії.

Цей закон, твердить В.Ф. Парето, відображає циркуляцію еліт у суспільстві. Певна еліта, вичерпавши свою енергію, змінюється іншою. Як наслідок постає питання про поновлення елітою втраченої енергії. Механізмом, за допомогою якого оновлюється, набирає сили та чи інша еліта, є соціальна мобільність. Вона зачіпає не тільки керуючу еліту, а й керовану масу. Найобдарованіші представники маси у процесі соціальної мобільності «піднімаються вгору» і поповнюють ряди еліти. У свою чергу, представники останньої, деградуючи, «спускаються додолу», перетворюються на масу. В цьому разі чим «відкритіший» клас, тим міцніше його «здоров’я», тим більше він здатний утримати своє панування в суспільстві. І навпаки, чим більше він замкнений, схожий на касту, тим могутніші в ньому тенденції до розкладу і занепаду.

Накопичення елементів неповноцінності у вищих класах і, навпаки, зверхності в нижчих порушують рівновагу соціальної системи, що може вилитися у революцію. Проте значення останньої, за В.Ф. Парето, лише в оновленні панівної еліти, поновленні необхідних для правління сил і встановленні таким чином соціальної рівноваги.

У цілому концепція циркуляції, або колообігу, еліт е найважливішою частиною соціології В.Ф. Парето. За її допомогою італійський соціолог пояснює динаміку зміни соціальної системи. Проте ця концепція не є серцевиною паретівської соціології, оскільки головні ідеї її пов’язуються з поясненням не зміни, а сталості соціальної системи. Саме завдяки такій спрямованості своїх досліджень Парето увійшов до історії соціологічної думки як теоретик суспільства, що перебуває у стані рівноваги, стабільності, сталого функціонування.

4. Теорія “Резидуїв та деривацій”

Спираючись на ідеї Л .Вальраса про економічну теорію рівноваги, він зосередився на вивченні рушійних сил соціальної системи. Ними є насамперед людські почуття, які зрозуміти значно важче, ніж раціональні дії. Однак не всі почуття є двигунами людської історії, а лише ті, які проявляються у певних діях. У зв’язку з цим В.Парето поділив мотиваційні імпульси людської діяльності на дериваційні (які надають діяльності людей псевдологічного характеру) і на резидуальні (від лат. — залишки), що є постійними, незмінними і детермінують людську поведінку.

Резидуї — це основа почуттів, емоцій, інстинктів, психологічних станів, що є природними, вродженими, це є біологічні імпульси, які й визначають соціальну поведінку людей. У людському суспільстві такі імпульси перебувають у хаотичному стані. Однак у всякому суспільстві можна виділити певні верстви людей, в яких резидуїв значно більше, ніж в інших. Тому, вважав В.Парето, суспільство ділиться на великі групи людей та елітну групу (верству). Відтак В.Парето виділив шість класів резидуїв, які він, своєю чергою, поділив ще на кілька груп.

Головними є дві перші, в яких панує «інстинкт комбінацій» та «постійність агрегатів». В.Парето застосував теорію резидуїв до аналізу європейської політичної історії, котру він описав, як історію конфліктуючих груп власників резидуїв «інстинкту змін і консерватизму», новаторів і ретроградів тощо. Він вивів теорію соціальної стратифікації та циркуляції правлячих еліт. Соціальна система, вважав він, існує як постійна нерівномірність суспільних груп, що детермінована природною нерівністю людей. Кращі з них — це еліта, частина якої займається керівництвом, отже, вона є правлячою. Друга частина цієї еліти займає панівне становище в мистецькій або науковій сферах — це т. зв. скеровуюча еліта. У кожній з груп еліт має бути в достатній кількості імпульсів до панування, волі до влади. Для підтримання еліти в дії вона мусить бути відкрита для оновлення: знизу догори і випадання з еліти вниз. Тоді позиції еліти зміцнюються. Коли ж переміщення припиняється, еліта костеніє, настає її ерозія, еліта втрачає свої позиції. Тобто приплив нових членів знизу, з достатньою кількістю резидуїв є гарантією стабільності панування еліти. Якщо ж вона консервативна, в нижніх верствах формується своя еліта (оскільки руху догори немає), яка з часом виростає у значні революційні групи і скидає панування старої еліти. Тому справжня суть політичної революції, виходячи з думок В. Парето, полягає у зміні правлячої еліти. Звідси він вивів відомий закон постійної зміни класу еліт, їх циркуляції по колу».

5. Теорія еліт. Значення ідей Парето

В.Парето ввів у науковий обіг термін «еліта». У «Трактаті з загальної соціології» він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує «контреліта» (потенційна еліта) — особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта — ті, хто не володіє ні суб’єктивними, ні об’єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія — це «кладовище аристократій». Подібний колообіг еліт дослідник описав як «закон циркуляції еліт». Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант — це революції і перевороти.

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

• Еліта лисиць, в якій володіє «інстинкт комбінацій»: здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.
• Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

Вичленовування еліти — вихідний пункт соціального аналізу Парето: «Не згадуючи про виключення, не чисельні і недовговічні, усюди ми маємо обмежений чисельно правлячий клас, що втримується у влади частково за допомогою сили, частково за згодою керованого класу, більше численного».

Для виявлення того, хто може бути віднесений до еліти, Парето пропонує статистичний метод: «Припустимо, що у всіх областях людської діяльності індивідові дається індекс, що є ніби оцінкою його здатностей, подібно тому, як ставлять оцінки на екзаменах з різних предметів у школі. Дамо, наприклад, тому, хто довершено робить свою справу, індекс 10. А тому, чиї успіхи зводяться тільки до наявності єдиного клієнта, — індекс 1, так, щоб можна було поставити 0 кретинові. Тому, хто зумів заробити мільйони (неважливо, чесним або безчесним шляхом), ми поставимо 10; людині, що заробляє тисячі франків, — бал 6, тим, хто ледь уник будинку для бідних — 1, залишивши 0 тим, хто туди потрапив… Сукупність людей, кожний з яких одержав у своїй сфері діяльності найвищу оцінку, назвемо елітою. Для мети, яку ми ставимо, підійшла б будь-яка інша назва або навіть проста буква алфавіту».

Отже, багаті утворять вершину соціальної піраміди, бідні — її підніжжя. Втім, класифікувати суспільство можна, на думку Парето, і за іншими чинниками, приміром, за здібностями у будь-якій області діяльності: «Дамо, наприклад, найвидатнішому юристові бал 10; тому, хто не роздобув жодного клієнта — 1, резервуючи 0 для ідіота. Спритному шахраєві, що обманює людей і не попадається під кримінальний кодекс, ми поставимо 8, 9 або 10 залежно від числа роззяв, яких він заманив у свої мережі, або кількості грошей, які він у них виманив. Злиденному дрібному шахраєві, що краде столові предмети в трактирника до того ж схопленому за шкірку жандармами, ми поставимо 1… Шахістам можна присвоювати більш точні індекси, ґрунтуючись на кількості і якості виграних партій. І так далі для всіх сфер діяльності… ». Таким чином, підхід Парето нейтральний у ціннісному відношенні, у його розумінні в еліти не слід шукати моральний або метафізичний зміст, а лише спробу об’єктивного осягнення соціальної диференціації. Еліту становлять ті, хто виявляється нагорі в реальній боротьбі за існування.

Графіки ієрархічного розподілу людей за різними показниками (авторитет, уміння, освіта) будуть частково збігатися із графіком розподілу багатства, і все-таки останній виявляється «осьовим». Неминучість розподілу суспільства на еліту й масу Парето виводив з нерівності індивідуальних здатностей людей, що виявляється у всіх сферах соціального життя. Індивіди, що володіють більшим впливом, багатством, утворюють «вищу страту суспільства, еліту». До неї Парето відносить насамперед комерційну, політичну, військову, релігійну верхівку. Причому не має сенсу ставити питання про те, справжня або не справжня еліта й чи має вона право на дану назву, це еліта де-факто.

Як бачимо, це гранично широке трактування еліти. Але ми зустрічаємо у Парето й розуміння еліти у вузькому змісті. Це та частина еліти, що відіграє визначальну роль у політиці, будучи правлячою елітою (тобто еліта у вузькому змісті слова виявляється аналогом політичного класу Г. Моски). Отже, не всі члени еліти входять в еліту у вузькому змісті слова, тобто у правлячу еліту, деякі з них утворюють не правлячу еліту. Так, видатні вчені входять в еліту, але не чинять значного впливу на уряд. Соціальна структура, за Парето, здобуває наступний вигляд: вищий шар — еліта, що розділяється на правлячу й не правлячу, і нижній шар — маса.

Матеріальні й духовні цінності розподіляються в суспільстві найвищою мірою нерівномірно, а особливо влада, багатства, почесті. «Нерівність у розподілі багатства, очевидно, залежить набагато більше від самої природи людини, ніж від економічної організації суспільства»; нерівний розподіл багатства є неточним відбиттям соціальної гетерогенності, тобто нерівного розподілу євгенічних властивостей, оскільки адекватній відповідності перешкоджають соціальні перегородки (однак, Парето при цьому не додає, що в них у першу чергу зацікавлена саме еліта. — І. О.). Зазначена нерівномірність пов’язана з тим, що меншість керує більшістю, вдаючись до сили й хитрості, причому прагне легітимувати свою владу, навіюючи керованим, що вона виражає інтереси суспільства, що обов’язок маси — підкорятися еліті.

Для пояснення соціальної динаміки Парето формулює свою відому теорію «циркуляції еліт»: соціальна система прагне до рівноваги й при виході її з рівноваги із часом повертається до неї; процес коливання системи й приходу її до «нормального стану» рівноваги утворюють соціальний цикл; цикл залежить від характеру циркуляції еліт. Парето прагне представити історичний процес у вигляді вічної циркуляції основних типів еліт. Схема цієї циркуляції має мало спільного з історичним підходом до суспільного розвитку, досить спекулятивна у своїх претензіях на універсальність: «Еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розквітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають… Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії». Історія для Парето — це історія наступності привілейованих меншостей, які формуються, борються, досягають влади, насолоджуються владою, занепадають, замінюються іншими привілейованими меншостями.

Чому відбувається зміна еліт, а їхнє панування, як правило, хитливе й нетривале? По-перше, тому, що багато аристократій є переважно військовими (у всякому разі такими, що спираються на військову силу), і вони винищуються у нескінченних війнах. А найголовніше, через кілька поколінь аристократія стає зніженою, губить життєстійкість і рішучість у використанні сили. Якості, що забезпечують еліті панування, змінюються в ході циклу соціального розвитку; звідси змінюються й типи еліт, а історія виявляється  «цвинтарем аристократії».

За Парето, існує два головних типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — «леви» (Парето, як бачимо, використає термінологію Макіавеллі), для них характерний крайній консерватизм, грубі, «силові» методи правління. Другий тип — «лиси», майстри обману, політичних комбінацій, інтриг. Стабільна політична система характеризується перевагою еліти «левів». Натомість, нестійкість стану політичної системи вимагає прагматично мислячих енергійних діячів, новаторів, комбінаторів. Кожній еліті властивий один із двох основних методів керування: еліті «лисів» — маніпулятивний, що включає компроміси, соціальну демагогію, і еліті «левів» — метод грубого придушення. Постійна зміна однієї еліти іншою є результатом того, що кожний тип еліт має певні переваги, які, однак, із часом перестають відповідати потребам управління суспільством. Тому збереження рівноваги соціальної системи вимагає постійного процесу заміни однієї еліти іншою в міру того, як перед елітами виникають інші, загалом повторювані ситуації. Суспільство, де переважає еліта «левів», являє собою суспільство ретроградів, воно нерухоме, «застійне». Натомість, еліта «лисів» динамічна. Представники першої люблять спокій, вкладають свої капітали в ренту, представники другої витягають прибуток з будь-яких коливань ринкової кон’юнктури. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечений, відповідно до вимог ситуації, пропорційний приплив в еліту людей першої й другої орієнтації. А припинення циркуляції призводить до виродження пануючої еліти, революційного ламання системи, виділення нової еліти з перевагою в ній елементів з якостями «лисів», які із часом вироджуються в «левів», прихильників твердої реакції, і відповідний «цикл» повторюється знову.

При цьому, попереджав Парето, не слід змішувати силу еліти з насильством, що часто є супутником слабкості. «Поки французькі правлячі класи наприкінці XVIII століття займалися розвитком своєї «чутливості», заточувався ніж гільйотини». Революції, за Парето, всього-лише зміна й боротьба еліт: правлячої еліти й потенційної еліти (контреліти), яка, щоправда, маскується тим, що говорить нібито від імені народу, але це лише обман для непосвячених. Парето відзначає, що вища й нижча страти (еліта й маси) неоднорідні. У нижчій є люди, які володіють здатностями до керування суспільством. В еліті ж постійно накопичуються елементи, що не володіють якостями, необхідними для керування, і вдаються до насильства, терору. «Аристократія переживає не лише кількісний, але і якісний занепад». Разом з тим історія — не тільки «цвинтар аристократії», але й наступність аристократії. «Правлячий клас поповнюється родинами, які походять з нижчих класів». Еліта, борючись з контрелітою, може використати один із двох способів (або обидва відразу): або знищити її, або абсорбувати, причому останній спосіб — не тільки більш гуманний, але й найбільш ефективний, оскільки дає можливість уникнути революцій.

Варто сказати, що англійська еліта досягла, мабуть,  найбільшого успіху в абсорбції потенційних контреліт: кілька століть вона тримає відкритими (або краще сказати, привідкритими) двері для найбільш мобільних представників непривілейованих класів. Значно нижча соціальна мобільність в еліту в Іспанії, Португалії,  країнах Латинської Америки. Будь-якому суспільству загрожує нестабільність. Закритість еліт рано чи пізно призводить до старіння суспільства і  його занепаду.

Висновки

Отже, Вільфредо Парето (італійський соціолог і економіст) запроваджує в науку сам термін «еліта» і формулює теорію циркуляції еліти. Необхідність поділу суспільства на правлячу еліту та більшість населення, яким управляють, італійський мислитель виводить із нерівності індивідуальних властивостей людей. У суспільстві, на думку В. Парето, відбувається постійний кругообіг еліт, що є універсальним законом історії. У політичному житті вчений виділяє два типи еліт, які постійно змінюють при владі одна одну: перший тип — «леви», другий — «лиси». Тип еліти «леви» характеризується стабільністю розвитку політичної системи, силовими методами правління та консерватизмом. Для типу еліти «лиси» характерними ознаками діяльності можна вважати хитрість, обман та демагогію. Щоб підтримувати рівновагу політичної системи необхідна періодична зміна одного типу еліти на іншу.

В. Парето поділяв також еліту на правлячу й неправлячу (контреліту), а революцію розглядав як боротьбу та заміну правлячої еліти потенційною елітою. Нова еліта, що приходить до влади в результаті революції, залучає на свій бік широкі народні маси.

Список використаної літератури

1. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
2. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.
3. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України. — Донецьк, 2005. — 224с.
4. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.
5. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.
6. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.
7. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.
8. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -206 с.
9. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.
10. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.
11. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.