ВСТУП

Актуальність дослідження проблем індивідуального й суспільного здоров’я в контексті трансформації соціальної мобільності в сучасній Україні зумовлена насамперед тим, що практично всі соціальні процеси на зламі ХХ і ХХІ століть відбувалися зі значними відхиленнями від стереотипів, сформованих у попередньому періоді, – і в практиці життєдіяльності соціальних прошарків населення, і в теоретичних обґрунтуваннях у різних галузях знань. Ці відхилення, надзвичайно різноманітні й різнопланові, суттєво позначилися на здоров’ї населення, при чому їхній вплив був полярним: від украй негативного – до позитивного. Потреба зміцнювати індивідуальне й суспільне здоров’я та зберігати генофонд нації зумовлює необхідність проаналізувати відхилення, про які йшлося, і створити нові стандарти людської життєдіяльності, врахувавши їх під час формування здорового способу життя і окремої людини, і конкретних соціальних груп та українського суспільства загалом.

Трансформаційні процеси в українському суспільстві зумовили посилення соціальної мобільності – як добровільної, так і вимушеної. Підвищення добровільної соціальної мобільності, на нашу думку, обумовлюється розвитком різних форм власності, підприємницької діяльності, а також чинному законодавству, що полегшує зміну місця праці і проживання людей. Поступово складаються і розвиваються форми мобільності, традиційні для ринкової економіки: територіальна, галузева, професійно-кваліфікаційна, внутрішня і міжфірмова.

Помітного розвитку набули міграційні процеси як особлива форма мобільності, що поєднується з неодмінним територіальним переміщенням індивідів, хоча вона й досі обмежується ринком житла та деякими іншими факторами. Міжпрофесійна мобільність дещо стримувалася надмірною спеціалізацією, чіткою професійною орієнтацію працівників, обмеженими можливостями для перенавчання фахівців. Проте є й інші обмежувачі, наприклад, недостатня інформація, брак коштів для переїзду та купівлі житла, труднощі з підвищенням кваліфікації і перекваліфікацією, стереотипи мислення, звички тощо.

Проблему соціальної мобільності вивчають нині переважно представники суспільних наук. Суттєвою вадою їх досліджень є односторонній розгляд проблеми – в економічному або в соціальному плані.

Вкрай нерівномірно вивчаються окремі форми соціальної мобільності. Майже немає комплексних досліджень цього процесу. Недостатньо вивчено механізм групової та індивідуальної мобільної поведінки. А саме ціннісні орієнтації особистості визначають структуру і диференціацію потреб індивідів, які, у свою чергу, проявляються в усвідомленій і неусвідомленій мотивації поведінки. На сьогодні соціологічна наука не має достатньої інформації як про загальні особливості цього механізму, так і про його специфіку в різних формах мобільної поведінки.

Ефективність подальшого нагромадження фактичних знань про соціальну мобільність послаблюється через низку невирішених методичних проблем. Аналіз відповідних праць засвідчує, що навіть тоді, коли дослідження проводяться з однієї проблеми в різних регіонах країни, порівняти отримані результати, як правило, неможливо. Це обумовлено тим, що не склалося загальноприйнятих уявлень про структуру простору, в якому здійснюється трудова мобільність.

Не існує загальноприйнятих типових методик вивчення трудової мобільності на різних рівнях: у масштабах країни, економічного регіону, міста, підприємства тощо. Потребують обґрунтування методи виокремлення типів з подібною мобільною поведінкою, яка могла б розглядатися як елемент більш чи менш цілісного об’єкта соціального дослідження, соціальної політики на різних рівнях суспільства.

Вітчизняна соціологія має багату традицію вивчення соціальної структури й соціальної мобільності в суспільстві, що опиралася на дослідження змін, що відбувалися в складі основних соціальних груп суспільства, і знову виникаючих груп.

Трансформація соціально-класової структури в процесі реформування суспільства досліджується з різних соціологічних позицій, включаючи подання про становлення класової структури або трансформації раніше існуючої структури в новому напрямку.

Аналіз публікацій із зазначеної проблематики свідчить, що мобільність у тих чи інших формах досліджують економісти, соціологи, соціальні психологи. Та суттєвою вадою цих розвідок є те, що й досі не вироблено міждисциплінарного системного підходу до цього комплексного явища.

Становлять великий інтерес дослідження, що розглядають проблеми соціальних технологій у тісному зв’язку із соціальними технологіями, у тому числі, технологіями соціального прогнозування й керування соціальними процесами (роботи І.В. Бестужева-Лади, Н.С.Данакіна, В.Н.Іванова, В.І.Патрушева, B.М.Попова, А.І.Пригожина, Ю.М.Рєзника, І.М.Слепенкова та інших.

Значний внесок у дослідження теорії і практики міграції в радянський період внесли такі вчені як: Ж.А.Зайончковская, А.В.Король, О.В.Лармін, И.С.Матлін, В.М.Моісеєнко, В.И.Переведенцев, В.В. Покмігевський, А.Х.Попова, В.Ф.Просвірін, Г.М.Романєнкова, Л.Л.Рибаковський, Н.П.Тихомиро, Ж.Т.Тощенко, А.У.Хомра, Б.С.Хорее та інші. Їх наукові праці складають лише невелику частину того багатого скарбу, вивчення якого дає можливість одержати знання і сприяє поясненню нових видів і форм міграції в нових умовах суспільного життя. Крім цього, відзначимо, що багато хто з великих вчених не тільки глибоко проаналізував у своїх роботах міграційні процеси, але й на підставі наявного наукового матеріалу виявив тенденції їх розвитку, що дуже актуально в останні роки. Звернемося до основних характеристик деяких робіт, у сукупності представивши їхній зміст.

Велика увага вчених у середині 60-х років приділялася формуванню міграційних потоків людей, які, перебираючись із сільської місцевості в міста і селища міського типу, ставали основним кістяком робітничого класу. З одного боку, така тенденція ішла на користь індустріальному розвитку, з іншого, сприяла втраті трудових ресурсів у селах, багато з яких згодом приходили в запустіння. Люди, що знаходяться в працездатному віці, представниками яких частіше всього виступала молодь, назавжди перебиралися в міста, позбавляли, тим самим, можливості вижити сільську глибинку. Тому в цей період були розроблені класифікаційні фактори міграції та розкритий їхній вплив на різні групи населення.

Разом з тим, як представляється, недостатньо досліджена сутність соціальної мобільності в сучасних умовах як сполучення макротенденцій і мікрорухів окремих індивідів і соціальних груп. Якщо узагальнення на рівні суспільства в цілому і його регіональних елементах показують тенденції соціальної мобільності, то виразність цих процесів на рівні муніципального утворення не простежена. Дискусійним є питання про різних факторів і інструменти соціальної мобільності. Нарешті, структурування окремих шарів у російському суспільстві й самоідентифікація людей з «середнього прошарку», який повинен забезпечити стійкість суспільства, вимагає окремої пильної уваги. Все це обумовило вибір мети й завдань дослідження.

Основною метою дослідження є соціологічний аналіз процесів соціальної мобільності населення у сучасних умовах.

Для досягнення зазначеної мети були висунуті наступні завдання:

• розкрити сутність і зміст процесів соціальної диференціації й стратифікації, а також соціальної мобільності в процесі функціонування сучасного суспільства;
• виявити тенденції соціальної мобільності громадян сучасного постіндустріального суспільства;
• виділити й проаналізувати фактори, що впливають на соціальну мобільність суспільства.

Об’єктом дослідження є сучасне суспільство.

Предметом дослідження виступають процеси соціальної мобільності населення в період соціально-економічного реформування.

Методологічною основою дослідження послужила сукупність поглядів вітчизняних і закордонних дослідників на проблему сутності соціальних процесів стратифікації й мобільності; класична соціологія; сучасні теорії соціальної динаміки; системний і структурно-функціональний аналіз; методологія логічного аналізу емпіричних явищ і фактів.

Теоретико-методологічну базу дослідження склала система основних принципів, логічних прийомів і спеціальних методів дослідження, що випливають із діалектики процесів, що визначають сутність соціальної мобільності в сучасному суспільстві.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків та списку бібліографії, яка містить 66 джерел. Обсяг роботи складає 75 аркушів.

ГЛАВА 1. Соціальна мобільність як теоретична проблема

1.1 Історія та сучасний стан дослідження процесів соціальної структурації та мобільності

Дослідження мобільності стало одним із основних способів вивчення соціальної стратифікації. Рух у соціальному просторі, якому властива соціальна нерівність, ієрархія, зазвичай описується в термінах «просування соціальною драбиною вгору чи вниз», «соціальне досягнення» чи «соціальний спуск» та ін., що особливо актуально при науковому аналізі трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві.

Поняття соціальної мобільності та її видів, чинників, каналів опрацьовані в класичних працях західних та радянських соціологів П. Сорокіна, Генцбума, Алті, Д. Гласса, О. Д. Данкена. С. Ліпсета, Р. Бендікса, Д. Трейма-на, Д. Фезермана, Р. Хаузера, Дж. Голдторпа, С. Бляхмана, Ф. Філі-ппова, Т. Заславської, Р. Ривкіної, Е. Саар, М. Тітми, Г. Чередниченка, В . Шубкіна та ін. Серед українських дослідників питання соціальної мобільності розроблялися М. Долішнім, С. Макеєвим, Н. Коваліско, С. Оксамитною, О. Симончук, С. Войтович, І. Прибитковою та іншими.

У рамках дисципліни, що цілеспрямовано аналізує рух подібних об’єктів у просторі людського співіснування, під соціальною мобільністю розуміється винятково переміщення, флуктуація індивідів у суспільстві. А оскільки будь-яка спільнота людей неодмінно розшаровується на нерівні щодо чогось сукупності, остільки мобільність означає рух у стратифікованому соціальному просторі.

Фактично мобільність генерується цим перманентно відтворюваним станом нерівності, є його найближчим наслідком. Або, інакше, індивіди в сучасному суспільстві надзвичайно чутливі й сприйнятливі до проявів нерівності та, спираючи на певні ресурси, загальноприйняті й індивідуально поціновувані уявлення і стандарти поведінки, намагаються зайняти найпривабливішу соціальну позицію.

Можливості, ресурси, обмеження на такого роду рух надані їм, як правило, суспільством, або вони конструюють їх, покладаючись на власну ініціативу і заповзятливість, що також передбачаються станом суспільства, зазвичай іменованим сучасним.

П. Сорокін рішуче і, як показала подальша еволюція соціологічного знання, не без переконливих підстав пов’язав дослідження мобільності та стратифікації. По суті вивчення мобільності стало чи не основним способом вивчення стратифікаційних систем. Відносно недавній узагальнюючий огляд досліджень порівняльних міжнаціональних проблем стратифікації Генцбума (Ganzboom), Треймана (Treiman) і Алті (Ultee) виходив саме з цієї тези [18]. У подальшому викладі використані положення саме цієї усе ще корисної роботи з посиланнями, наведеними там же.

Автори виокремлюють в історії досліджень стратифікації за останні сорок років три покоління, що найбільш виразно взаємно відрізняються методами збору даних, вимірювальними процедурами та методами аналізу даних. Менш відчутний прогрес був зроблений щодо визначення дослідницьких проблем і формулювання основних гіпотез.

Термін соціальна мобільність введений у науковий оббіг П. Сорокіним. В 1927 р. була надрукована його праця «Соціальна мобільність». Ця робота заклала підвалини подальших досліджень соціальної мобільності. Зокрема одним із перших було дослідження соціальної мобільності під керівництвом Девіда Гласса.

Девід Гласс — керівник дослідження «Соціальна мобільність у Великобританії», яке розпочалося в 1949 році, а основні результати вийшли друком у 1954 році. Предметом дослідження стали соціальний статус, престиж та «соціальна мобільність, процеси саморекрутування індивідів у певні соціальні групи, особливо в групи «середнього класу» — «білокомірцевих» спеціалістів та високопоставлених чиновників». Аналізувалася освіта як чинник соціальної мобільності та інші фактори, які зумовлюють престиж діяльності та прагнення представників середнього класу.

На першому етапі дослідження з’ясовували, як збігаються соціальний статус та престиж професій в оцінках населення. К. М. Мозер та Дж. Холл розробили семи ступеневу «стандартну класифікацію» професій: «1) вищий адміністративний та професійний персонал; 2) управлінці та менеджери; 3) інспектори, контролери та інші працівники розумової праці — вищий прошарок; 4) інспектори, контролери та інші працівники розумової праці — нижчий прошарок; 5) кваліфіковані робітники ручної праці та прошарок працівників розумової праці, які виконують рутинну роботу; 6) напівкваліфіковані працівники ручної праці; 7) некваліфіковані робітники ручної праці. На основі опитування близько 1400 осіб, яким пропонували впорядкувати 30 професій (відібраних із початкового списку 138, щоб було представництво семиступеневої «стандартної класифікації») за їх соціальним статусом у суспільстві, а потім за п’яти групами престижності. Вченим вдалося дійти висновку, що в громадській думці гарно узгоджується соціальний статус та престиж професій.

На другому етапі було проаналізовано біографії 10 тис. осіб з даними про походження, кількість дітей, освіту, професію. Порівнювали соціальний статус батьків та їх дітей, нареченого та нареченої, з’ясовували вплив висхідної та низхідної мобільності на кількість дітей у сім’ї.

На основі одержаних результатів було проведено шість спеціалізованих досліджень. Предметом аналізу яких, зокрема, були: роль освіти в професійному відборі; міжпоколінна мобільність; переміщення між великими статусними категоріями.

Дослідники дійшли висновку про взаємозв’язок статусів батьків та їхніх дітей. Зафіксовано тенденцію: «підвищення статусу більш помітне серед суб’єктів, чиї батьки належали до низькостатусних категорій, однак, довжина статусного переміщення не досить велика». Це було перше емпірико-теоретичне дослідження соціальної мобільності, яке стало поштовхом численних подібних розробок у різних країнах світу.

Одним із висновків стало положення про «досконалу мобільність» як існування рівності можливостей соціального просування незалежно від соціального походження. В подальших дослідженнях неодноразово піддавалося критиці це твердження.

В історії досліджень стратифікації та мобільності за останні сорок років розрізняють три покоління, які різняться методами збору та аналізу даних.

Дослідження Девіда Гласса про соціальну мобільність в Англії та Уельсі належать до першого покоління. Створення дослідницького комітету з соціальної стратифікації і соціальної мобільності в Міжнародній соціологічній асоціації; систематичне вивчення детермінант соціальної мобільності, а також її наслідків для класової ідентифікації та класових антагонізмів; створення шкали престижу професій для виміру міжгенераційних змін в ієрархічному просторі — досягнення першого покоління. Найбільш відомі результати порівняльних досліджень опубліковані в Європі та Америці.

Перше покоління дослідників дійшло висновку, що, «по-перше, напрямок мобільності загалом є вельми подібним для всіх західних країн, по-друге, рівень мобільності вищий в індустріальних країнах, порівняно з доіндустріальними і, по-третє, політична стабільність сприяє соціальній мобільності».

Наступне покоління (О. Данкен, П. Блау) вирізняється «використанням для кодування професій, зазначених респондентами, державного класифікатора професій; новою шкалою вимірювання професійного статусу, що уможливила конструювання соціально економічного індексу (SEI); побудовою моделі досягнення статусу». Науковці не ставлять у центр своїх досліджень питання масштабу та рівня мобільності. Насамперед вони аналізують прямий вплив професії батька на професію сина, порівняно з іншими чинниками (освіта батьків, перша професія сина, кількість братів і сестер, населений пункт тощо).

На основі висновків дослідників другого покоління П. Блау сформулював теореми щодо соціальної мобільності: «високий рівень міжгрупових і статус-віддалених відносин збільшує імовірність соціальної мобільності; гетерогенність збільшує імовірність міжгрупової мобільності; нерівність збільшує імовірність статус-віддаленої мобільності (status-distant mobility); множинне накладання позицій робить мобільність ймовірнішою».

Друге покоління дослідників стратифікації різниться від першого трьома відмінностями, пов’язаними з ім’ям О. Д. Данкена [25]:

• використанням для кодування професій, зазначених респондентами, державного класифікатора професій;
• новою шкалою вимірювання професійного статусу, що уможливила конструювання соціально-економічного індексу (SEI);
• побудовою моделі досягнення статусу.

Друге покоління практично не задається питанням, що вельми хвилювало перше, а саме: який масштаб і рівень мобільності. Його представників цікавить прямий вплив професії батька на професію сина в порівнянні з іншими опосередковуючими чинниками, серед яких освіта батьків, міра урбанізованості дитинства, перша професія сина, кількість братів і сестер у респондента.

Для США початку шістдесятих років кореляція між професією сина і батька становила 0.405. Вона складалася з непрямого впливу освіти 0.227 (57%) і першої роботи респондента 0.178 (43%), на яку своєю чергою впливали статус професії батька на першу роботу сина 0.063 (16%) і на роботу сина на момент опитування 0.115 (28%).

Робота О. Блау і П. Данкена надихнула багатьох соціологів на конструювання методик вимірювання престижу і статусу, а також проведення на цій основі порівняльних досліджень. Д. Трейман створює міжнародну шкалу престижу професій, придатну для компаративістського вивчення суспільної поваги до професій [61]. Однак, водночас Фезерман і Хаузер показали, що вимір престижу приводить до завищення міри спадкоємності професійного статусу, і висловили сумнів у доречності використання престижу як міри професійного статусу у вивченні соціальної мобільності.

П. Блау, вибудовуючи формальну теорію соціальної структури, орієнтується на досягнення саме другого покоління дослідників стратифікації і формулює серед інших шосту, сьому, восьму та дванадцяту теореми, що безпосередньо стосуються мобільності: високий рівень міжгрупових і статус-віддалених відносин збільшують імовірність соціальної мобільності; гетерогенність збільшує імовірність міжгрупової мобільності; нерівність збільшує імовірність статус-віддаленої мобільності (status-distant mobility); множинне накладання позицій робить мобільність ймовірнішою [8].

Третє покоління дослідників (Д. Фезерман і Р. Хаузер, Дж. Голдторп та інші) характеризується заміною регресійних моделей мобільності логлінійними. Вчені виокремлюють абсолютну мобільність від відносних шансів здійснити мобільність, мають можливість аналізувати іммобільні, тобто відтворювальні статусні позиції на основі моделювання діагональних кліток таблиць мобільності. Особливою рисою представників третього покоління було також і «заперечення ієрархічної побудови класових позицій на шкалі «вище — нижче». Для Голдторпа, приміром, соціальні класи — це дискретні, ієрархічно невпорядковані утворення, щодо яких немає сенсу говорити про «вертикальну мобільність», а отже, і конструювати «моделі досягнень», запитувати про те, хто домігся успіху, а хто, навпаки, деградував, розмірковувати про «відкритість» суспільства на підставі здійсненої індивідами мобільності». Отже, такий підхід лише звужує предметне поле дослідження.

Генцбум, Трейман і Алті, узагальнюючи дослідження трьох поколінь соціологів, дійшли висновків:

1. Міжгенераційна мобільність зумовлюється та керується соціально-економічним статусом в усіх країнах світу. Оптимальне вимірювання соціально-економічного статусу забезпечується шкалою Данкена SEI-типу.
2. Міжгенераційна професійна іммобільність фіксується в усіх країнах світу. Найімовірніше вона проявляється в класах, що володіють значною власністю.
3. Прояви міжгенераційної мобільності відрізняються у різних країнах і в різний період. Для більшості країн характерне повільне, але стабільне збільшення відносної мобільності. Окремі країни (США, Швеція) вирізняються вищим рівнем відносної мобільності. Однак серед соціологів на сьогодні немає одностайності у визначенні природи факторів, що зумовлюють зміни і відмінності міжгенераційної мобільності.
4. Міжгенераційні дослідження свідчать, що освіта — більш суттєвий чинник впливу на професійний статус особистості, порівняно з професією її батьків, незалежно від соціального походження. Освіта також стає важливим механізмом передавання переваг і привілеїв від покоління до покоління [23, c. 214].

1.2 Інституційні передумови соціальної мобільності

Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність — посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність — рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об’єктивні обставини:

— структурні зрушення в економіці;

— зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;

— послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.[44, c. 58-61]

Економісти розглядають мобільність з точки зору відтворення трудового потенціалу, зміни професійного і кваліфікаційного статусу працівників. Тим часом, соціологи і психологи зауважують обмеженість висновків економічних досліджень для забезпечення можливості соціального управління мобільністю. До вивчення соціальної та інших форм мобільності на підприємстві соціологи підходять, насамперед, з позицій соціальної структури, її складових. Водночас вони розглядають індивідів у межах кількох груп, становище в кожній з яких впливає на зміну їх соціального статусу в інших.

Соціальних психологів цікавить переважно мобільність з позицій зв’язків, відносин і взаємодій, що складаються між соціальними та іншими групами, з позицій приналежності індивідів до різних сфер спілкування. Їхня увага концентрується на механізмах дій між групами і всередині груп. Адже типи особистостей, що формуються під впливом інтересів, потреб, ціннісних орієнтацій, мотивації поведінки, суттєво впливають на індивідуальну мобільність. Дослідження, що дають змогу вивчити механізм формування, зміни соціального статусу і приналежності до певної соціальної групи (в тому числі й неформальної), обов’язкові в системному розгляді соціальної мобільності.

Соціально-професійна мобільність, з одного боку, висуває певні вимоги до професійно-кваліфікаційних якостей індивідів, а з іншого — максимально сприяє розвиткові особистості через підвищення відповідності між структурою її індивідуальних потреб і соціально-економічною цінністю місця, яке вона посідає. Перша з цих функцій є предметом економічної науки, друга — соціології і соціальної психології. Це зумовлює якісно різні підходи до досліджень мобільності: 1) як до деперсоніфікованого соціально-економічного процесу, 2) як до засобу соціального просування і розвитку особистості. У першому випадку маємо справу з власне трудовою мобільністю, а в другому – з так званою трудовою кар’єрою працівників [31, с. 129].

Мобільність (як деперсоніфікований процес) характеризується обсягом, інтенсивністю і напрямками найважливіших потоків руху, певним соціальним механізмом, рушійними силами, прямими наслідками для суспільства. Економісти розглядають трудову, професійну мобільність індивідів, враховуючи зміну кількості та якості робочих місць. Вони зосереджуються переважно на дослідженні економічних аспектів мобільності робочих місць, а відтак — на міграційній здатності працівників (наприклад, на витратах на їх перепідготовку і переміщення). Отже, мобільність індивідів вивчається економістами як чинник економічних процесів.

Соціологи ж зосереджують увагу на переміщеннях індивідів, їх шансах на кар’єру, а також на фактах її усвідомлення, на цілях і мотивах; економічні явища аналізуються як чинники формування трудової мобільності.

Соціальна мобільність як міждисциплінарне поняття, що виражається в професійному, кваліфікаційному, соціальному, галузевому, територіальному та інших переміщеннях індивідів, є своєрідною формою їх адаптації до нових технологічних і економічних умов функціонування.

Соціолого-економічним підходом до дослідження процесів мобільності є її характеристика як кількісної оцінки цих процесів, для якої звичайно використовуються показники швидкості та інтенсивності соціальної мобільності. Під швидкістю мобільності розуміють „вертикальну соціальну дистанцію або кількість страт — економічних, професійних чи політичних, які проходить індивід у його русі вгору або вниз за певний проміжок часу” [27, с. 374]. Інтенсивність мобільності – це число індивідів, що змінюють соціальні позиції у вертикальному і горизонтальному напрямках за певний період часу. Кількість таких індивідів у певній соціальній групі дає абсолютну інтенсивність мобільності, а їх частка в загальній чисельності певної соціальної спільноти показує відносну мобільність.

Отже, компонентами механізму соціальної мобільності є об’єктивні фактори, які впливають на цей процес, а також суб’єктивне ставлення (мотиви мобільності) працівників до зміни статусу, групи.

Соціально-психологічні підходи до вивчення процесів трудової мобільності полягають у поділі чинників мобільності на дві групи: об’єктивні і суб’єктивні.

Об’єктивні чинники визначають якісні характеристики індивідів, до яких належать: демографічна характеристика (стать, вік, фізичні дані); кваліфікаційно-професійні дані (загальні і спеціальні знання, професія, кваліфікація, досвід роботи); особисті якості (працемобільність, трудова і громадська активність та результативність, орієнтації, настановлення). До об’єктивних чинників мобільності відносять також соціальні норми поведінки, кадрову політику, яка, завдяки певним принципам і критеріям, значною мірою контролює пересування індивідів.

Важливим чинником мобільності, значення якого постійно зростає, є освіта – саме вона стає передумовою та індикатором соціального становища працівників. Освіту називають прогресивним чинником вертикальної мобільності, адже чим вищий освітній рівень, тим вища ймовірність переміщення у вищі за статусом соціальні групи. Більш освічені працівники, як правило, краще адаптуються до нових умов, успішніше виконують виробничі завдання, ефективніше включаються в громадську діяльність, зрештою, швидше досягають визнання. Дослідження засвідчують, що найбільшою стійкістю відзначаються висококваліфіковані групи працівників; професійна мобільність тим менша, чим вища кваліфікація [37, с. 152].

В суб’єктивному аспекті мобільність залежить від таких індивідуальних характеристик людей, як потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, моральні якості та інші визначальні мотиви. Загалом схему поведінки працівника, в яку можна вписати і мобільність, подають переважно у формі процесу, що визначається такими основними елементами: потреби — інтереси — мотиви.

Потреби можна розглядати з економічної, соціальної і психологічної точок зору. У першому випадку коло потреб становлять здебільш матеріальні блага і послуги, рівень задоволення яких визначається розмірами доходів індивідів як споживачів. У решті випадків потреби людини характеризуються сукупністю ціннісних орієнтацій та інтересів, ступенем соціалізації, специфікою формування особистості. На мобільність накладаються зрушення в індивідуальних потребах людини, пов’язані зі зміною життєвої ситуації (вік, сімейний і матеріальний стан, житлові умови тощо), а також з розвитком і соціалізацією особистості.

На кожному підприємстві, в установі чи фірмі існує ієрархія робочих місць і груп працівників, які мають вищу привабливість (за характером і рівнем благ, що надаються, становищем у формальній структурі, престижем професії чи посади тощо). Ця ієрархія і є основою вертикальної мобільності.

Поняття „потреба” тісно пов’язане з поняттям „інтерес”, яке визначається як усвідомлення працівниками певних своїх бажань і намірів. Згідно з інтересами вибудовується і поведінка людини з метою реалізації цих інтересів, у тому числі й щодо свого трудового і професійного просування.

Соціальна мобільність залежить не тільки від об’єктивних, але й від суб’єктивних факторів, свідомості і волі, цілей та інтересів особистості. В основі механізму мобільності лежить структура ціннісних орієнтацій щодо характеру і змісту праці, побуту і відпочинку, матеріальних і духовних благ, прямо чи опосередковано з ними пов’язаних. Особливо важливу роль відіграє трудова ціннісна орієнтація працівників, що визначається як вираження в ідеальній формі їх ставлення до праці, а також задоволення працею, спеціальністю і відносинами в колективі.

Управління мобільністю пов’язане з виявленням того, як переломлюються потреби та інтереси працівника в мотивах цієї мобільності, які можуть бути як зовнішніми об’єктивними причинами (умовами, факторами), так і внутрішніми, що виникають у свідомості людини.

Оцінка необхідності та бажання переміщення, як правило, мотивується самою людиною. Залежно від характеру цієї оцінки розрізняють мотиви здійснення акту мобільності і мотиви утримання від неї. Під мотивами мобільності розуміють усвідомлені людиною причини та цілі (внутрішні усвідомлені або неусвідомлені спонуки, що відповідають цим стимулам), які роблять соціальне переміщення необхідним.

Чимале значення має фактор взірця, прагнення діяти так, як інші члени колективу (особливо це властиво молоді). Тут відіграють непересічну роль соціальні норми, традиції, звичаї і шаблони поведінки, прийняті в колективі.

Матеріальні або економічні стимули (розмір заробітку, житлові, побутові умови тощо) теж є важливим стимулом, що впливає на рух індивідів загалом і на їх соціальну мобільність зокрема. Особистісні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації працівників, з одного боку, і конкретні умови організації, підприємства, де вони працюють, з іншого, визначають потенційну і фактичну трудову мобільність, є її основними спонуками.

В одних і тих же умовах і за наявності рівних можливостей індивіди приймають неоднакові рішення. Це пов’язано з тим, що особистість з її неповторною структурою перебуває між зовнішніми стимулами до переміщення і мотивованими оцінками його доцільності. Тип особистості і є тим чинником, що диференціює індивідуальне сприйняття та оцінку тої чи іншої ситуації [48, с. 19].

 

Висновки до глави 1

Отже, соціальна мобільність — це соціально складний процес, який свідчить про здатність і готовність індивідів чи соціальних об’єктів до зміни соціальної позиції, про їх конкурентоспроможність, зацікавленість у навчанні та безперервній освіті, здатність швидко адаптуватися до динамічних соціальних умов і кон’юнктури ринку праці, що призводить до зміни їх якісних і кількісних характеристик під дією різних об’єктивних і суб’єктивних факторів, умов і стимулів.

Саме мобільність створює умови для відтворення трудового потенціалу, формує середовище усвідомленого вибору професії, місця праці, життєвих орієнтирів. Отже, соціальна мобільність як соціальний процес вимагає від людини здатності і готовності змінити робоче місце, територію проживання, а також конкурентоспроможності, зацікавленості у навчанні і безперервній освіті. Підвищуючи освітній рівень, кваліфікацію, збагачуючи досвід, індивіди перебувають також у процесі соціальної мобільності.

ГЛАВА 2. Сутність та види соціальної мобільності

2.1. Мобільність як процес соціально-статусних переміщень

Під соціальною мобільністю розуміють процес переміщення індивідів між ієрархічно або в інший спосіб організованими елементами соціальної структури:   класами, прошарками, групами, статусами, позиціями. Будь-яку соціальну мобільність можна розглядати як міжгенераційну мобільність, суть якої — у зміні соціального статусу між двома поколіннями. За напрямом соціальна мобільність буває вертикальною (висхідною — просування на посаді, підвищення кваліфікації, або низхідною — декваліфікація, перехід у групи та прошарки, які перебувають на нижчих позиціях у статусній ієрархії) та горизонтальною (рух між однорідними зі соціального погляду групами, статусами, робочими місцями). За мотивами соціальну мобільність поділяють на вимушену (перехід з одного соціального прошарку до іншого відбувається під впливом певних чинників, умов чи обставин) і бажану (зміна соціального прошарку є наслідком реалізації мети індивіда). За місцем здійснення соціальну мобільність поділяють на внутрішньодержавну і зовнішню.

Соціальна мобільність будь-якого типу завжди пов’язана з появою низки проблем з індивідуальним і суспільним здоров’ям, які мають перебувати в полі зору вчених усіх наук про людину, у тому числі, а може, й насамперед — економічних. Вивчення цих проблем стало особливо актуальним на зламі ХХ і ХХІ століть, коли деформація відносин у процесі діяльності найрізноманітніших прошарків населення України сягла критичного рівня. Це сталося внаслідок активізації дії названих нижче та інших чинників:

1)       після проголошення незалежності України було знехтувано необхідність реорганізувати відносини у сфері охорони здоров’я, процеси реформування в якій значно відставали порівняно з іншими сферами, наприклад, розвитком приватизації, створенням ринків тощо;

2)       недостатньо вивчали й висвітлювали в наукових публікаціях та в періодиці процеси поглиблення старих і загострення нових антагоністичних, пов’язаних з формуванням здорового способу життя протиріч між особистими, груповими й суспільними інтересами, а також між інтересами різних класів і суспільних груп;

3)       активізувалися інноваційні аспекти стосунків осіб та формування девіантної поведінки в результаті повернення тих, хто тимчасово працював за кордоном, що пришвидшило деформацію процесів неоконвергенції, суть якої — у раптовому накладанні найрізноманітніших ознак способу життя в умовах сучасного капіталістичного суспільства на те суспільство, що дісталося Україні в спадок від так званого соціалізму;

4)       набули гіпертрофованих масштабів неформальні стосунки в процесі праці у сфері охорони здоров’я, унеможливилася «конкурентна боротьба» за працю;

5)       сформувалася звичка нехтувати здоров’я за умов абсолютного домінування в економічній діяльності людей матеріальних потреб, стимулів і мотивів, яке виправдовували «необхідністю боротьби за виживання»;

6)       встановлювали значно нижчий від прожиткового мінімуму середній рівень заробітної плати, який не тільки унеможливлював відтворення власних сил працівника, спричинюючи погіршення здоров’я, а й став потужним чинником розпаду багатьох родин: люди виїжджали на заробітки до інших країн, працювали, не відпочиваючи, щоб хоч якось поліпшити матеріальне становище родини;

7)       посилилися суперечності між, з одного боку, боротьбою працівника за самореалізацію, який, володіючи високим рівнем

освіченості, культури, інформованості, соціальної й правової самосвідомості, не міг повною мірою використати цей потенціал у процесі діяльності, а з другого боку — вимогами, які сформувало сучасне виробництво до живої праці: потреба у висококваліфікованих дисциплінованих працівниках не тільки зі знанням персонального комп’ютера, іноземних мов, діловодства тощо, а й з привабливою зовнішністю, стрункою поставою, без проблем зі здоров’ям;

8)       сформувалася низка соціальних бар’єрів, які представляють собою дію різних чинників соціальної організації в умовах соціальної неоднорідності, що перешкоджають людям «ззовні» проникати в певні суспільства, класи, прошарки або групи, а також обмежують мобільність окремих членів і не тільки гальмують певний вид відносин у суспільстві, щоб запобігти тіснішому спілкуванню між членами соціальних класів, прошарків і груп, а й негативно позначаються на стані психічного здоров’я членів окремих соціальних структур.

Як наслідок, в українському суспільстві сформувалася аномія — такий стан суспільної системи, для якого характерна відсутність загальноприйнятих цінностей і норм як універсальних регуляторів соціальної поведінки людей. В умовах аномії в суспільстві немає загальноприйнятих уявлень, згідно з якими люди знають: якщо вони робитимуть те, що суспільство схвалює, то отримають соціальну винагороду, а якщо робитимуть те, чого не схвалюють, то до них застосують відповідні санкції [23, с. 25].

Соціальна структура суспільства, її складо­ві перебувають у постійному русі й розвит­ку. Відбувається постійна зміна статусу ін­дивідів — переміщення з одних суспільних прошарків, груп до інших — соціальне пе­реміщення; просування на позиції з вищими престижем, доходами і владою — соціальне просування; перехід на нижчі ієрархічні по­зиції — соціальна деградація. Зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, міс­ця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П. Сорокіним на позначення явища переміщення індивіда в соціальному просторі.

Соціальний простір — поле соціальної діяльності, яке охоп­лює сукупність значимих соціальних груп, індивідів, об’єктів у тому чи тому їх взаємному розташуванні.

Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного поко­ління. Горизонтальна мобільність означає переміщення людей на тому самому соціальному рівні, без зміни статусу або зі змі­ною на інший, еквівалентний попередньому статусу. Наприклад, учений професор займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу на ту саму посаду про­фесора. Вертикальна мобільність означає зміну статусу на ви­щий або навпаки, тобто рух угору—донизу в системі соціальних позицій. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобільність поколінь — це зміна соціального стану чи статусу від одного покоління до другого (від батька до сина).

Існує так звана надумана мобільність, що означає зміни в ста­тусі, за яких фактичних змін у престижі, доходах та інших соці­альних ознаках не відбувається. Наприклад, нова назва професії, підрозділу, в якому працює індивід, тощо.

Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кількості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що да­ють змогу людям пересуватися від статусу до статусу, а точні­ше, від міри свободи такого пересування.

Залежно від міри свободи переходу з однієї страти до іншої суспільства поділяються на закриті, де забороняється такий пе­рехід (рабовласницьке), відкриті, де дозволений такий перехід (капіталістичне з досить високим рівнем соціальної мобільності), та змішані, де перехід юридично заборонений, але на практиці цілком можливий (феодальне).

Соціологи виокремлюють два типи нерівності. Нерівність що­до позицій (доходів, престижності, освіти, влади) називається не­рівністю у сфері стратифікації, а нерівність щодо можливостей досягнення позицій — нерівністю у сфері мобільності. У касто­вому суспільстві можливості для мобільності мінімальні, бо лю­дям заборонено пересуватися з однієї касти в іншу. У класовому суспільстві бар’єри для мобільності зняті, але існує велика нерів­ність щодо можливостей мобільності. Так, шанси потрапити до престижного вузу в дитини багатих чи впливових батьків набага­то більші ніж у дитини із пересічної сім’ї.

Аналізуючи соціальну мобільність, соціологи вивчають кіль­кість і розміри класів, страт і статусних груп, швидкість пересу­вання індивідів з однієї групи в іншу, види та масштаби власнос­ті, що належить індивіду, вид його діяльності, статуси, які він має, розподіл влади між окремими статусними групами тощо. Ін­дивіди й цілі групи постійно пересуваються як по вертикалі, так і по горизонталі соціальної структури суспільства.[47, c. 467-472]

Пересування груп по вертикалі відбувається під час структур­ної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соці­альні статуси; за економічних криз, коли з’являються нерентабельні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни полі­тики, ціннісно-нормативної орієнтації. За таких умов пересуван­ня, як правило, відбувається одночасно в усіх основних сферах: економічній, політичній і соціальній.

Якщо суспільство стабільне, то в ньому відбуваються верти­кальні пересування лише окремих індивідів. За такого пересу­вання індивід змушений змінювати соціально-професійну групу, бо професій, які мають свою вертикальну структуру, дуже мало. Зміна індивідом одної професії на іншу називається професійною мобільністю.

Вертикальні пересування індивідів завжди цікавили соціо­логів. П. Сорокін сформулював основні принципи такого пе­ресування. Він писав, що немає такого суспільства, в якому б страти не допускали жодного пересування. Воно відбувається навіть у кастовій системі. Але немає й таких суспільств, де б оці переміщення відбувалися б цілком вільно. У кожному сус­пільстві така «перепустка» регулюється соціальними інститу­тами. Вони перевіряють кожного кандидата на доцільність пе­реміщення, на відповідність його нормам і принципам тієї страти, куди він переходить. Соціальні інститути, за словами П. Сорокіна, є «соціальними ліфтами», які переміщують інди­відів з однієї страти до іншої. Так, інститут політики не тільки формує свідомість мас, але дає змогу найбільш політично сві­домим перейти на вищі щаблі соціальної ієрархії й посісти ке­рівні посади.

Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пе­ресування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-куль­турного середовища, засвоїти нові норми, нові зразки пове­дінки, а це, як стверджують учені, потребує великого психоло­гічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Люди­на, відірвавшись від «своєї» страти, не може знайти себе в ін­шій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв’язаний із її переміщенням у соціальному просто­рі, у соціології називається маргінальністю. Маргінальність, за Р.Е. Парком, — таке становище індивіда чи групи, коли вони посідають межову позицію в прошарку, класі, суспільст­ві, а тому не повністю інтегровані в дане соціальне утворення. Ці особи мають певну ідентифікацію з кожною з межових страт. Маргінал, маргінальна особистість, перебуває на ме­жі різних соціальних груп, систем, культур, зазнає впливу їх норм, цінностей тощо, які суперечать одна одній; маргінал втратив колишній статус і не адаптувався до нового соціаль­но-культурного середовища. У подібну ситуацію, як правило, потрапляє особа або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села в пошуках роботи в місті чи іммігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі).

Такі межові, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спіль­нот прошарки, називаються маргінальними.

Українськими вченими доведено, що трансформація еко­номічної та соціальної сфер, яка відбувається під впливом різноманітних за походженням чинників, створює умови для значних змін у напрямках і кількісних показниках соціальної мобільності. На думку Є. Головахи, Н. Паніної, зафіксовані на сучасному етапі трансформації суспільства напрямки та інтенсивність соціальної мобільності є ознаками як меж нерівності в суспільстві, так і міри доступності для представ­ників різних верств населення привабливих позицій у соціаль­ній структурі.[17, c. 49-55]

2.2. Види соціальної мобільності

У межах соціальної структури відбувається постійне переміщення як індивідів, так і груп — з однієї страти в іншу, а також і в межах тієї самої страти. Соціальна мобільність виявляється під час руху індивідів та груп від одного соціального статусу до іншого.

Типологія соціальної мобільності

У соціології розрізняють:

— вертикальну соціальну мобільність — переміщення з однієї страти в іншу. Розрізняють висхідну соціальну мобільність (наприклад, доцент став професором чи завідувачем кафедри) і низхідну (доцент став таксистом чи сміттярем);

— горизонтальну соціальну мобільність — перехід із однієї соціальної групи в іншу, але в межах однієї страти (наприклад, перехід з однієї сім´ї в іншу, таку саму за своїм соціальним статусом, або переїзд з одного місця проживання в інше без зміни свого соціального статусу, як-от: доцент Львівського університету стає доцентом Дніпропетровського університету).

Також розрізняють індивідуальну соціальну мобільність і групову (групова, як правило, є наслідком серйозних соціальних зрушень, таких як революції чи економічні перетворення, іноземні інтервенції або зміни політичних режимів та ін.). Прикладом групової соціальної мобільності може бути падіння соціального статусу професійної групи вчителів, які свого часу посідали дуже високі позиції в нашому суспільстві, або зниження статусу політичної партії, яка через поразку на виборах чи внаслідок революції втратила реальну владу. Згідно з образним висловлюванням Сорокіна, випадок низхідної індивідуальної соціальної мобільності нагадує падіння людини з корабля; а групової — корабель, що затонув із усіма людьми, які були на борту.

У суспільстві, яке розвивається стабільно, без потрясінь, переважають не групові, а індивідуальні переміщення по вертикалі, тобто піднімаються і опускаються сходинами соціальної ієрархії не політичні, професійні, станові чи етнічні групи, а окремі індивіди. У сучасному суспільстві індивідуальна мобільність є дуже високою. Процеси індустріалізації, відтак — скорочення частки некваліфікованих робітників, зростання потреби у службовцях менеджерах, бізнесменах, спонукали людей змінювати свій соціальний статус. Однак навіть у найбільш традиційному суспільстві не існувало непереборних бар´єрів між стратами.

Соціальна мобільність включає два взаємопов’язані типи: потенційну і фактичну (реальну). Потенційна мобільність визначається по-різному. Одні науковці тлумачать це поняття як прагнення до зміни соціального становища [8, с. 29]. Інші вважають, що це психічний стан і окремі елементи поведінки індивіда, які свідчать про послаблення і поступовий розрив його зв’язків з роботою або позицією, якої він дотримується [39, с. 151]. Існує також думка, що потенційна мобільність є внутрішнім психічним станом індивіда, котра зумовлюється як зростанням його власних переваг, так і збільшенням можливостей середовища [10, с. 17].

Під потенційною мобільністю слід розуміти схильність, бажання, прагнення людини змінити соціальний статус, соціальну позицію. Цей стан триває в часі між прийняттям рішення про мобільність і фактичною мобільністю або ж уникненням її. Період потенційної мобільності різний у різних індивідів. Критичний рівень потенційної мобільності призводить до фактичної мобільності. Фактична мобільність — це зміна статусу людини, її перехід в іншу групу під дією об’єктивних і суб’єктивних факторів, умов і стимулів.

Складовими компонентами механізму соціальної мобільності є об’єктивні фактори, які впливають на цей процес, а також суб’єктивне ставлення (мотиви мобільності) індивідів щодо зміни статусу, групи. Інформація про можливості та ймовірну ефективність різних форм мобільності переломлюється через свідомість індивідів. Розбіжності в типології і структурі особистості, поряд з об’єктивними факторами мобільності, впливають на формування суб’єктивного ставлення до неї, які зводяться до таких основних типів:

1) активний (реально мобільний, позитивний) тип — хто порівняно недавно змінив місце роботи (посаду, професію, стиль та умови життя тощо) відповідно до вимог часу і не має наміру щось змінювати в найближчий період;

2) потенційно-активний (потенційно мобільний, позитивний) тип — хто поки що нічого не змінив, але має відповідні наміри, можливості, які реалізує найближчим часом;

3) пасивний (фактично стабільний, „консерватори”, нейтрали) тип — хто задоволений (або певною мірою задоволений) тим, що має на даний час (робота, професія, рівень життя тощо), тому нині не збирається нічого змінювати;

4) потенційно-пасивний (потенційно мобільний, „зневірені”, негативний) тип — хто не має нині місця праці, готовий приступити до роботи, але довго не може її знайти і вичерпав всі можливості для цього;

5) вимушено активний (фактично вимушено мобільний, негативний) тип — хто змушений був змінити свій життєвий уклад під впливом певних обставин (через звільнення, втрату основного місця праці з різних причин, сімейні обставини тощо) [16, с. 64].

Є два види соціальної мобільності:

• мобільність як добровільне переміщення або циркуляція індивіда в межах соціальної ієрархії;
• мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією і демографічними факторами).

За умов урбанізації і індустріалізації відбувається кількісне зростання професій і відповідна зміна вимог до кваліфікації і професійної підготовки. Як наслідок індустріалізації спостерігається відносне зростання робочої сили, зайнятої в категорії «білих комірців», і зменшення абсолютної чисельності сільськогосподарських робітників. Ступінь індустріалізації фактично корелює з рівнем мобільності, бо веде до зростання кількості професій високого статусу і до зменшення зайнятості в професійних категоріях нижчого рангу (некваліфікована праця).

В межах досліджень мобільності розглядаються рівні і зразки мобільності («близька» — між суміжними ієрархічними ступенями і «дальня» — між віддаленими), а також те, на які позиції хто переміщується, і що визначає відбір при переміщенні. Інтергенераційна мобільність вказує на відносини позицій індивідів до позицій їх батьків, а інтрагенераційна — на відповідність позицій, які займаються одним й тим же індивідом в різні моменти його трудового життя. Безумовно, для просування із однієї верстви в іншу або із одного соціального класу в інший має значення «відмінність в стартових можливостях». Скажімо, у синів міністра і фермера різні можливості для одержання високих посадових статусів. Тому загальноприйнята офіційна точка зору, згідно якої для досягнення будь-яких висот в суспільстві треба лише працювати і мати здібності є некоректною.

Для оцінки соціальної мобільності використовуються показники її швидкості та інтенсивності. Під швидкістю мобільності П. Сорокін розумів число страт, які проходив індивід за певну одиницю часу. Наприклад, одна людина за п’ять — сім років після закінчення вищого навчального закладу стає керівником великого підприємства, а другий — лише начальником цеху. Отже, швидкість соціального переміщення у першого значно вища, ніж у другого. Те саме стосується і руху вниз, переміщення з високого соціального становища (втрата здоров’я, нещасний випадок, невдача і багато іншого) в більш нижчі верстви соціальної стратифікації, аж до переходу в маргінальний стан.

Під інтенсивністю соціальної мобільності розуміється кількість індивідів, втягнутих у соціальне переміщення. Загальну кількість, втягнутих в процес соціальної мобільності, визначають поняттям «абсолютної інтенсивності», а їх частка стосовно загальної кількості людей, що становлять ту або іншу верству, визначається поняттям «відносної інтенсивності» соціальної мобільності. З технічної точки зору, відносні рівні мобільності розглядаються як шанси і слугують для виміру статистичної незалежності одної від іншої категорії індивіда і його мобільності. Наприклад, (у випадку з інтергенераційною мобільністю), співвідношення, яке рівняється «1» вказує на повну статистичну незалежність, яка, якщо б вона була можлива, означала б «вдосконалену мобільність», повну відсутність або те, що шанси індивідів досягнути позиції певної професії або класової приналежності абсолютно не залежать від фактора професії або класової приналежності їх батьків.

Із-за відмінностей в структурі зайнятості порівнювати рівні і зразки мобільності різних індустріальних суспільств досить важко. Однак звернення до відносних рівнів мобільності дозволяє послабити роль структурних відмінностей та інших специфічних рис національної, економічної, демографічної та політичної історії за умов порівняльного аналізу.

2.2.1. Міжпоколінна мобільність

Останнім часом вирізняють ще й міжпоколінну мобільність, суть якої полягає у зміні соціального положення дітей по відношенню до їхніх батьків, а також мобільність в межах одного покоління, яка пов’язана з особистими успіхами індивіда або з його падінням соціальними «сходинками». Вивчення параметрів міжпоколінної мобільності є дуже важливим для встановлення фактора відкритості — закритості суспільства. У закритих суспільствах міжпоколінна мобільність майже неприпустима, адже у ньому існують жорсткі перепони між верствами, які подолати дуже складно. До таких суспільств, опираючись на теорію Е. Гідденса, можна віднести рабовласницьке, кастове і станове суспільства. Що стосується класового суспільства, то в ньому міжпоколінна мобільність зустрічається дуже часто, оскільки переміщення з соціальної групи в іншу є відкритими і бажаним. Проте, як вказує, П. Сорокін, розкриваючи основні принципи вертикальної мобільності, немає суспільств абсолютно закритих, які б не допускали вертикальної мобільності взагалі, так і не має абсолютно відкритих суспільств.

Міжпоколінна мобільність відображає відношення між соціальним походженням та соціальним статусом особистості, соціально-професійної групи чи прошарку на сьогодні. Вимірюється міжпоколінна мобільність порівнянням статусу (найчастіше роду заняття, освіти) респондента та його батьків. Під час порівняння прагнуть встановити обсяг міжпоколінної мобільності. Найбільш достовірними є дані під час порівняння статусів в одній і тій самій фазі життєвого циклу дітей та їхніх батьків. Найкраще, коли порівнюється кінець середньої фази життєвого циклу, в якому люди досягають найбільших соціальних результатів. Співвіднесення даних про різні фази може занизити обсяги міжпоколінної мобільності. Зазвичай аналізується міжпоколінна мобільність одночасно щодо різних вікових груп. Вимірюється відсоток самовідтворення, відтоку та притоку.

Внутрішньопоколінна мобільність – це зміна соціальної позиції, яка відбувається протягом життя людини. Іноді її називають соціальною кар‘ерою.

Отже, міжпоколінна мобільність – це соціальна мобільність дітей порівняно з їх батьками. Вона передбачає, що діти досягають більш високої соціальної позиції або опускаються на більш низьку сходинку, ніж їх батьки.

Одним із найважливіших факторів соціальної мобільності виступає сім’я. „Гарне походження” у всіх країнах приймається як добре посвідчення ймовірних якостей особистості, бо саме сім’я найбільше формує особистість людини, особливо в період її дитинства, прищеплюючи їй установки і цінності, багато з яких залишаються в людині на все життя. Людина з бідної і маловідомої сім’ї не має такої вихідної переваги, ну а „погане походження” (наприклад, сім’я алкоголіків чи кримінальних елементів) може залишити на ній „пляму” на все життя. Причому як у тому, так і в іншому випадку, якості особистості виявляються в значній мірі передбачуваними.

Основним і вирішальним у всі часи „соціальним ліфтом” було багатство, здебільшого успадковане. Тому зазвичай звертають увагу на соціальний статус батьків, оскільки він, навіть будучи здобутим, може визначати приписний статус дітей. Більшість людей вже від народження мають відмінність у „стартових можливостях” і вона, в багатьох випадках, є об’єктивною. Зокрема, у синів міністра й фермера вже від народження різні можливості для одержання високих статусів. Дослідження свідчать, що найменше половина найбагатших людей у кожному суспільстві отримали своє багатство у спадок. Як стверджував один із вчених: «Найкращий спосіб забагатіти, це народитися багатим» [54, c. 46].

2.2.2. Вікова мобільність

Періодизація життєвого шляху й уявлення про властивості й можливості індивідів кожного віку тісно пов’язані з існуючої в суспільстві віковою стратифікацією, тобто системою організації взаємодії вікових шарів (страт).

Між віком і соціальними можливостями індивіда існує взаємозалежність. Хронологічний вік, а точніше, передбачуваний їм рівень розвитку індивіда, прямо або побічно визначає його суспільне становище, характер діяльності, діапазон соціальних ролей.

Вік служить критерієм заняття або залишення тих або інших соціальних ролей. В одних випадках критерії є нормативно-юридичними (шкільний вік, цивільне повноліття), в інші — фактичними (наприклад, середній вік вступу в шлюб). Вікова стратифікація включає також систему пов’язаних з віком соціально-психологічних очікувань і санкцій.

З одного боку, у суспільстві постійно відбувається перерозподіл індивідів певних віків по відповідних соціальних системах і ролям. Воно визначається об’єктивними потребами соціальної системи, насамперед — суспільним поділом праці. З іншого боку, у наявності зустрічний процес соціалізації, сутність якого полягає в засвоєнні індивідом на кожному етапі його життєвого шляху. У цьому змісті підготовка до виходу на пенсію — такий же необхідний елемент випереджальної соціалізації людей похилого віку, як професійна орієнтація — випереджальної соціалізації підлітків і юнаків.

Новий час приніс важливі соціальні й психологічні зрушення. Фізичне, зокрема полове, дозрівання помітно прискорилося, змушуючи «знижувати» границі юнацького віку. Навпроти, ускладнення суспільно-трудової діяльності, у якій повинен брати участь людина, спричинило подовження необхідності строків навчання. Звідси — подовження періоду «рольового мораторію», коли юнак «примірить» різні дорослі ролі. Слово «покоління» багатозначно. Воно позначає:

1) генерацію, ланку в ланцюзі від загального предка (покоління «батьків і дітей» на відміну від покоління «дітей»;

2) віково-однорідну групу, когорту однолітків, що народилися в той самий час і утворюючу певну верству населення;

3) умовний відрізок часу, протягом якого живе й діє дане покоління;

4) сучасників — людей, що сформувалися в певних суспільно-історичних умовах, під впливом якихось значних подій і об’єднаних спільністю історичної долі й переживань [17, c. 25].

2.2.3. Освітня мобільність

Відмінність у національних системах вищої освіти може стати справжньою перешкодою економічній глобалізації, а перехід до інформаційної економіки призводить до розширення специфічних вимог (комунікація, відповідальність, уміння працювати в команді, адаптованість) до майбутніх випускників університетів.

Розглянемо поняття «мобільність», «академічна мобільність». Існує багато трактувань цього поняття.

Академічна мобільність студента в Україні — це можливість упродовж періоду навчання провчитись один або більше семестрів в іншому вищому навчальному закладі, де готують фахівців з цієї ж спеціальності із зарахуванням дисциплін (кредитів) та періодів навчання; ефективніше розвивати інтелектуальний потенціал, оскільки студент може самостійно обирати навчальний заклад, курси, предмети.

Відрядження студентів на навчання в інші країни — явище не нове. Більшість європейських країн багато років мають приплив студентів із своїх колишніх колоній. Значна частина молоді з країн Латинської Америки прагне здобути диплом в університетах США та Канади. У період холодної війни вищими навчальними закладами Радянського Союзу і Східної Європи цікавилися студенти держав зі схожою ідеологією. За останні 40 років кількість студентів, які перетинали кордон для здобуття вищої освіти, перевищила темпи поширення самої вищої освіти. За даними ЮНЕСКО, рівень міжнародної мобільності студентів збільшився за останні 25 років на 300%. На думку експертів, до 2020 року кількість студентів, які навчаються за кордоном, становитиме 3,8 млн, а до 2025 року — 4,9 млн.

Мобільність студентів стимулюють різноманітні державні і регіональні програми. Багато країн укладають двосторонні і багатосторонні договори в цій сфері. Найвідоміша європейська програма — «Еразм» (з 1995-го — «Сократ»). У програмі «Еразм» (розпочата 1987 р. для створення загального ринку в Європі) наведені схеми мобільності «Комет», «Лінгва» та ін., мета яких: створити європейську модель вищої освіти. Студентський обмін трактують як засіб розвитку загальноєвропейського рівня спеціалістів і кваліфікованих працівників [10, c. 85].

Мобільність викладача в Україні — це поширення та запозичення досвіду в іншому навчальному закладі [6].

Хоча мобільність викладацького складу досліджена не так добре, як мобільність студентів, її можна вважати другою за важливістю формою глобалізації вищої освіти. Традиційно міжнародна мобільність професорсько-викладацького складу обумовлена дослідженнями і науковою роботою, але в деяких регіонах і певних напрямах освіти, наприклад, менеджмент і ділове адміністрування, існують спеціальні схеми регіонального і міжнародного тренінгу для молодих дослідників і викладачів.

На мобільність професорсько-викладацького складу сильно впливають географічні відмінності. На одному полюсі розташовані країни з високим рівнем наукової еміграції внаслідок цілеспрямованого залучення наукового персоналу для розширення системи вищої освіти (наприклад, Гонконг), а на іншому — країни з низьким рівнем інтернаціоналізації професорсько-викладацького складу (це країни з високим рівнем національної однорідності, що використовують лише одну мову у навчанні, тому важко знайти спеціалістів, які володіють іноземними мовами). США і Великобританія є найбільшими експор­терами наукових трудових ресурсів, але водночас кафедри їх університетів дуже привабливі для зарубіжних спеціалістів. У цьому можна переконатися, якщо звернути увагу на склад висококваліфікованих працівників наукових кафедр, серед яких немало представників зарубіжних країн.

Важливим кроком розвитку мобільності в нашій країні є побудова системи національної мобільності, яка дасть можливість здобути високий та якісний освітній і науковий рівні при поміркованих витратах. Обговорення різноманітних аспектів розвитку національної мобільності потрібне для напрацювання рекомендацій щодо формулювання завдань, створення організаційно-правових механізмів та визна­чення джерел фінансування розвитку національної мобільності професорсько-викладацького складу та студентів в Україні, зокрема, напрацювання проектів нормативних документів із цих питань.

Щоб досягти такого стану, коли можливість вільного вибору місця і часу навчання стане для студента об’єктивною реальністю, потрібно всім національним системам пройти дуже складний шлях. Для цього слід зіставити національні і міжнародні класифікатори професій, їх функціональні параметри, критерії оцінки освітньо-кваліфікаційного рівня, однозначність підходів до нормативної і варіативної складової змісту підготовки у кожному напрямку і спеціальності, тотожність навчальних планів за обсягами і характером практичної підготовки, адекватність в організації технології проведення, структурі засобів державної діагностики знань студентів на одних і тих самих освітньо-кваліфікаційних рівнях, створення міжнародної нормативно-правової бази здійснення цього руху, вирішення проблем оплати за навчання. Висока якість освіти, як відомо з практики управління у вищій школі західних країн, досягається за умови глибокої індивідуалізації навчання, коли ядром навчального плану студента є обов’язкові дисципліни, а далі він сам створює його варіативну частину, яка відображає спеціалізацію підготовки відповідно до структурно-логічної схеми [30, с. 79].

Необхідні такі структурні перетворення: модернізація системи контролю якості освіти, використання європейських стандартів якості, узгодження дворівневої системи з європейською моделлю, запровад­ження загальноєвропейських кредитних заліків і термінів навчання, участь у європейській мережі гарантування якості у вищій освіті (система ENQA), запровадження вченого ступеня доктора філософії.

Підготовка української вищої школи до академічної мобільності може мати два етапи. Перший етап — переміщення студентства між ВНЗ України. Нині навіть при переведенні з одного навчального закладу до іншого в межах однієї спеціальності можливе виникнення суттєвої академічної різниці, хоча всі навчальні заклади країни діють згідно із затвердженими стандартами вищої освіти.

Другий етап — системне партнерство ВНЗ, де мобільність є частиною відносин, на які впливають такі фактори:

• місцерозташування ВНЗ (у різних конкурентних середовищах або в єдиному);
• фінансова скоординованість навчання в різних навчальних закладах;
• паритетність, особливо в обміні студентів, які навчаються на умовах державного замовлення [30, с. 80].

2.2.4. Трудова та професійна мобільність

Здатність і готовність особистості досить швидко й успішно опановувати нової технікою і технологією, набувати відсутні знання й уміння, щоб забезпечити ефективність нової профорієнтаційної діяльності.

Форма соціальної мобільності; зміна трудовий позиції або ролі працівника, обумовлене зміною місця роботи, чи професії. У понятті «Професійна мобільність» розрізняють об’єктивну, суб’єктивну і характерологічну сторону.

Об’єктивний бік включає науково-технічні та соціально-економічні передумови, і навіть процес зміни професії.

Суб’єктивна сторона означає процес зміни інтересів працівника і акт ухвалення рішення про зміні місця роботи, чи професії.

З характерологічного погляду, професійна мобільність сприймається як більш-менш стійке властивість особистості, як підготовленість чи схильність до зміни виду професійне діяльності. Рух працівника сходами службової драбини, пересування від нижчих рівнів до вищим і, навпаки, визначається поняттям вертикальної мобільності. Зміна індивідом виду роботи у межах й того кола професій чи посад окреслюється горизонтальна мобільність. У змісті поняття «професійна мобільність» можна назвати: вибір професії, на підвищення кваліфікації, визначення умов зміни місця роботи, чи професії, плинність кадрів та інші [33, c. 27].

Професійна мобільність — зміна групою осіб, або індивідом однієї професії в іншу. Розрізняють:

— вертикальну професійну мобільність

— переміщення вгору-вниз в професійно-кваліфікаційної структурі; і

— горизонтальну професійну мобільність — переміщення без якісного зміни професії та кваліфікації.

Професійно-кваліфікаційна мобільність кадрів — процес переміщення працівників між професійними й кваліфікаційними групами у результаті придбання виробничого досвіду, практичних знань і навиків.

Для сучасної епохи характерні висока професійна мобільність учених. Завдяки мобільності здійснюється стала перебудова дослідницького фронту, забезпечує кадрами новітні напрями досліджень. У той самий час мобільність дуже оперативний, хоч і непрямий показник стану справ тій чи іншій галузі досліджень: що починається відтік учених із будь-якого напрями раніше від інших ознак може можуть свідчити про його «насиченні».

Основою вивчення такого феномена як професійна мобільність працівників з’явилися роботи П. Сорокіна, Е.Дюркгейма, М. Вебера у яких закладено функціональний підхід до аналізу професійної мобільності як соціальному явища. У працях А.Шюца, М.Шелер розкривається феноменологічне бачення цієї категорії.

Вітчизняні вчені у своїх дослідженнях розглядали професійну мобільність як соціальної стратифікації радянського суспільства. У працях Т.І.Заславської, Р.В.Ривкиної, В. Г.Подмаркової розроблена методологія аналізу трудової кар’єри як дослідження механізмів зміни праці. У працях В.О. Мартинюк, В.М.Шубкіна, В.А.Ядова були висвітлені такі проблеми як професійне самовизначення випускників вузів, пошук роботи, адаптація робочому місці, на підвищення кваліфікації.

Маючи соціологічний підхід і розглядаючи професійну мобільність як процес руху індивідів між групами професійної структури суспільства, слід зазначити те, що соціальні суб’єкти в цілому або частково змінюють своє професійне статус. Професійний статус індивіда є певне становище людини у професійної структурі суспільства. Сформувати в адаптаційної вузівської середовищі соціальну компетентність і допомогти випускникові в адаптацію зміні свого соціального й фахової статусу можливе за умови включення до освітній процес інформаційних, комунікаційних, організаційних компонентів. У зв’язку з цим можна назвати основні завдання вищого професійної освіти за умов її глобалізації, і модернізації. По-перше, освіту покликане готувати фахівців здатних легко навчаться, швидко пристосовуватися до мінливих умов та змісту професійної діяльності, що у своєму безупинному освіті та вдосконаленні.

Отже, у процесі професіональною підготовкою фахівців у системі вищої освіти слід розвивати їх адаптаційні здібності, і навіть вміння і навички самонавчання. По-друге, утворення має сформувати у майбутнього фахівця такі особистісні структури та здібності, яка б йому самостійно орієнтуватися у професійному світу і вибудовувати вектор свого кар’єрного росту.

Висновки до глави 2

Отже, соціальна мобільність—це процес руху індивідів між ієрархічно організованими елементами соціальної структури.

За визначенням більшості соціологів, мобільність є необхідною для забезпечення стабільності сучасного індустріального суспільства, оскільки відкритий доступ до позицій еліти дозволяє здібним і честолюбним людям залишати нижчі соціальні рівні. Цим досягається ефект запобіжного клапану, який зменшує ймовірність революційних колективних дій нижчих класів. Ряд дослідників більш стурбовані проблемами ефективності і справедливості стосовно соціальної мобільності. На думку деяких з них, для успішного функціонування сучасних суспільств необхідна така мобільність, коли виконання найбільш важливої роботи надається найбільш здібним людям. Також вважається, що справедливість в демократичному суспільстві залежить від структури егалітарних можливостей.

П.Сорокін визначає соціальну мобільність як будь-який перехід індивіда або соціального об’єкта, тобто всього того, що створено або модифіковано людською діяльністю, із однієї соціальної позиції в іншу.

Запровадження мобільності в Україні передбачає:

• заснування в організаційно-функціональній структурі ВНЗ міжнародного офісу та бюро для організації обміну студентами та викладачами;
• створення банку даних про світові, європейські та національні університети і їх навчальні матеріали;
• інтернаціоналізація та скоординованість навчальних планів;
• впровадження кредитно-модульної системи ECTS;
• розробка веб-сторінок, які б відображали процеси, що відбуваються у створених консорціумах;
• створення необхідної системи кураторства, яка допомогла б студентам та викладачам у практичній реалізації їхніх потреб щодо мобільності;
• організація студентських служб для адаптації студентів у новому середовищі;
• створення нової системи підвищення кваліфікації та перепідготовки для професорсько-викладацького складу, яка задовольняла б потреби ринкової економіки України для реалізації важливого загаль­ноєвропейського принципу «освіта через усе життя»;
• упорядкувати систему наукових ступенів в Україні, яка відповідала б міжнародним стандартам. Згідно з Берлінським комюніке 2003 року, нам було б вигідно до наявної системи «кандидата та доктора наук» додати науковий ступінь «доктора філософії». Для багатьох науковців були б зняті перешкоди у мобільності на європейському науковому й освітянському просторах. Традиційна ж система наукових ступенів була б, як і раніше, затребувана на внутрішньому ринку праці до того часу, поки доля як першої, так і другої систем остаточно не вирішиться у майбутньому.

ГЛАВА 3. Міграційні процеси в сучасному українському суспільстві: проблеми дослідження

3.1. Міграційні процеси та їх специфіка в умовах глобалізації

Під впливом лібералізації зовнішньої торгівлі, розширення меж відкритості національних товарних і фінансових ринків, зростання конкуренції між товаровиробниками відбуваються суттєві зміни у структурі і масштабах зайнятості. Усе більше розширюються можливості перенесення виробництва, а разом із ним і робочих місць, в інші країни і перш за все в країни з більш дешевою робочою силою. Безумовні переваги тут мають компанії розвинених країн, які виробляють більш конкурентоспроможну продукцію, мають змогу впливати на політичні рішення урядів держав світу, диктувати їм свої умови.

У зв’язку із глобалізацією світової економіки постає питання про глобалізації світового ринку праці. Глибокі зміни у процесах трудової діяльності, в організації праці, у структурі зайнятості, у трудових відносинах актуалізують необхідність дослідження проблеми еволюції світового ринку праці. У цих умовах на перший план виходить вивчення питань міжнародної міграції й проблем міжнародного регулювання трудових відносин.

Основними наслідками глобалізації є світовий поділ праці, міграція в масштабах всієї планети капіталу, людських і виробничих ресурсів, стандартизація економічних і технологічних процесів, зближення та злиття культур різних країн.

Міжнародна трудова міграція включає процеси еміграції та імміграції людей у працездатному віці з метою одержання роботи поза своєю країною проживання протягом певного періоду часу. В основі міжнародної міграції лежить інтернаціоналізація господарського життя й нерівномірність розвитку світової економіки, що набула глобального характеру, створивши передумови для виникнення світового ринку робочої сили. Кількісний склад легальних мігрантів нараховує до 200 млн чоловік, з яких половина – це вихідці із країн, що розвиваються [2].

Міграція (від латинського migratio — переселення) — фізичне переміщення населення, внаслідок чого відбувається зміна його кількості, тобто механічного руху. Бувають внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні характерні практично для всіх країн — переїзд, переміщення населення в межах країни. Переміщення з однієї країни до іншої називається зовнішньою міграцією. Виїзд до іншої країни на постійне місце проживання називається еміграцією, в’їзд людей до країни – імміграцією [13, с. 205].

Зовнішні міграції відбувалися постійно, але набули масового характеру, з виникненням капіталістичних відносин. Центром масової імміграції стала Західна Європа. За 1815-1915 рр. з Європи виїхало 35 — 40 млн. чол. Більшість переїхала до Північної Америки, де освоювалися величезні території. прикладами насильницької еміграції є вивезення негрів з Африки до Америки (ХVІІІ ст.), переселення кримських татар ХХ ст. до Сибіру та Уралу.

Існують міграції тимчасові, головним чинником яких виступає економічний і соціальний рівень розвитку країн. Так, у країнах Західної Європи працюють 13-14 млн. іноземців. Окремо можна говорити і про сезонні міграції (з Мексики для збору врожаю до США). Важливе значення має й політичний фактор (після розпаду СРСР зросла еміграція до Західної Європи, США, Канади, Ізраїлю, Австралії) [3, с. 148].

Вивчаючи переміщення населення, демографи визначили основні причини міграції:

— природно-географічні (освоєння нових земель — США, Австралія);

— соціально-економічні (зі слаборозвинених країн до розвинених, переїзд кращих учених до США, Японії, ФРН);

— релігійні (між Індією та Пакистаном, Бангладеш);

— національні (формування населення Ізраїлю);

— політичні (розпад держав, репресії, переслідування).

Демографічна політика — система заходів, що їх проводить уряд держави для зміни демографічної ситуації в бажаний бік. Прикладами країн, де основне завдання — зменшення приросту населення, є Китай, Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка. Типовий приклад демографічної політики, спрямованої на зростання природного приросту (за рахунок збільшення народжуваності), країни Західної Європи. Демографічна проблема залишається досить гострою з глобальних проблем людства.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров’я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою [3, с. 158].

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв’язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів [3, с. 162].

Динаміка глобалізації робить існуючі територіальні й економічні кордони легко проникними, тому найбільш гострим питанням на сьогодні є процес “руйнування кордонів”. Пересування людей з однієї країни в іншу стає більше вільним і доступним, це викликає такі проблеми як:

– нерівномірність міграції (є стійкі напрямки потоку мігрантів);

– непостійність міграційного потоку (“сезонна міграція”, пов’язана із сезонним характером робіт);

– соціальна неповноцінність (спостерігається “розрив” родини: працівники на якийсь час виїжджають, а їхні родини залишаються на батьківщині).

Розподіл й використання трудових ресурсів в умовах “розмивання кордонів” набуває все більшої актуальності. Звідси виникає питання: яким повинен бути рівень державного регулювання ринку праці: національним (в межах держави) або наднаціональним (в межах певного об’єднання). Процеси, пов’язані із глобалізацією на ринку праці, впливають на три головних параметри: попит на працю, пропозицію праці й ціна праці.

На сучасному етапі нелегальні міграційні потоки досягають значних масштабів. Так, загальносвітовий обсяг міжнародної міграції збільшився з 75,46 млн осіб у 1960 р. до 190,63 млн осіб у 2005 р., а в 2010 р. наблизився 350 млн осіб [1].

Водночас, за експертними оцінками, близько 50 % усіх міжнародних мігрантів перебувають у статусі нелегальних трудових мігрантів у більш розвинених країнах, чим посилюють там соціальну напругу та зазвичай погіршують криміногенну й економічну ситуацію [8].

Міжнародна нелегальна трудова міграція має позитивні та негативні наслідки. Загалом можна зазначити, що в короткотерміновому періоді, безумовно, для країни – постачальника “нелегальних трудових ресурсів” позитивні ефекти переважатимуть (послаблення соціальної напруги, пов’язаної з високим рівнем безробіття, активізація сукупного попиту завдяки приватним трансфертам мігрантів тощо), проте в довготерміновій перспективі ці процеси загрожують економічній безпеці країн (зокрема негативні наслідки у сфері пенсійного забезпечення, втрата інтелектуального потенціалу країни, моральна деградація окремих верств населення; штучне “підігрівання” ринку нерухомості тощо).

Щодо країн-реципієнтів, то на початковому етапі залучення “нелегальних трудових ресурсів” уряди країн вирішують певні поточні економічні труднощі, скажімо, залучення спеціалістів у незаповнені ніші на ринку праці (зазвичай низькооплачувані непрестижні професії), поточне вирішення проблеми “старіння нації”, залучення висококваліфікованих спеціалістів, підготовлених за рахунок бюджетів інших країн. Саме з цих причин країни ЄС на початку 1990-х рр. “не звертали уваги” на масштабний обсяг нелегальних мігрантів з СРСР та окремих країн Азії та Африки. Проте, як показує досвід країн ЄС у 2008 р., у довготерміновій перспективі і додатково в період економічного спаду виникає ціла низка соціально-економічних проблем, які важко піддаються вирішенню за короткий проміжок часу – різке зростання офіційного та прихованого безробіття і нарощування соціальної напруги як серед місцевого населення, так і серед іммігрантів; невирішеність на міждержавному рівні проблеми пенсійного забезпечення нелегальних мігрантів; загострення криміногенної ситуації тощо [3].

Істотну роль у процесах глобалізації й інтернаціоналізації відіграє кроскультурний (кроскомунікаційний) принцип взаємодії націй, заснований на об’єднанні й синтезі основних, базових положень функціонування суспільства. Центральну роль тут дотепер відігравала освіта, що і формувала фундаментальний потенціал розвитку глобалізації.

Глобалізація розвиває потребу одержати більш високу і якісну освіту, формуючи єдиний стандарт. Наприклад, формуються вищі навчальні заклади – еталони освіти, загальновизнані світовими співтовариствами.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в’їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав-споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

— управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

— сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

— організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину [5, с. 138].

Крім загальних характеристик причин виникнення міграції, виявлення її позитивних  і  негативних  наслідків  для розвитку суверенних держав у нинішніх умовах, у всіх аналізованих вище літературних джерелах надаються даються практичні рекомендації та робляться висновки про нові  аспекти міграції та нормалізацію цього процесу. Узагальнюючи їх, можна сконцентрувати увагу на наступному:

— протягом  останнього часу сформувалися тенденції латентних і відкритих міжнаціональних конфліктів у регіонах з поліетничним складом населення;

—  націоналістичні сили,  наявні серед частини корінних народів колишніх союзних республік, які  вимагали свободи і суверенітету, зайняли непримиренну позицію стосовно  інших народів, що мешкають разом з ними,  особливо,  національним меншинам, які намагалися заявити про себе;

— розростання   міжнаціональних  протиріч  до  рівня конфліктів у визначеній мірі залежить і від  позицій,  яку займають  національні меншини;

— попередження небажаних наслідків міграції  можливі при  дотриманні  взаємовигідних умов, які повинні базуватися на інтересах сторін і бути захищені законодавчим порядком;

— необхідно матеріальне і духовне забезпечення міграційного процесу з боку держави,  починаючи з моменту появи реальних намірів людей переїхати на іншу  територію, закінчуючи наданням їм допомоги в одержанні роботи, а також пільг, визначених законодавчим порядком;

— з огляду на  соціальну та етнічну диференціацію міграційних потоків, які розрізняються своїм економічним укладом, способом життя, традиціями і моральними звичаями, направити зусилля по використанню можливостей людей-мігрантів у вирішенні народногосподарських завдань і т.д.

3.2. Міграційний рух населення України

Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі більшого втягнення України в міжнародний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі. Посилення територіальної міграції населення зумовлюється такими причинами:

— по-перше, структурною перебудовою економіки і пов’язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;

— по-друге, нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;

— по-третє, різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

— по-четверте, інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті;

— по-п’яте, розширенням зовнішньоекономічних зв’язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.

Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному і політичному житті. Ринкова трансформація економіки України здійснюється вкрай непослідовно й безсистемне, що призводить до зростання негативних явищ, поглиблення господарського хаосу.

Почуття постійного занепокоєння в населення країни викликають два чинники, що загрожують його фізичній та економічній безпеці: безпрецедентне зростання бандитизму і насування масового безробіття.

На 1 січня 2006 р. кількість офіційно зареєстрованих безробітних становила в Україні 1003,2 тис., або 3,69 % загальної чисельності працездатного населення. За розрахунками Міжнародної організації праці, цей показник набагато вищий і становить майже 15% працездатного населення. А з урахуванням так званого прихованого безробіття цей показник сягає від 30 до 45 % загальної чисельності зайнятих [6, с. 4].

Проблема масового безробіття і зубожіння широких мас населення може бути частково вирішена за рахунок міграції, виїзду частини громадян України за її межі в пошуках роботи і засобів проживання. Не секрет, що через постійне погіршення соціально-економічної й морально-психологічної ситуації в Україні еміграційні настрої в населення зростають. Але якщо раніше основним мотивом еміграції був етнічний, то в останній період таким став економічний фактор.

Після зняття штучних перешкод на шляху возз’єднання сімей кількість емігрантів з України зростала дуже швидко. Здебільшого емігрували євреї, німці, угорці, греки. За даними статистики, з 95,4 тис. осіб, які покинули Україну в 1990 р., 92 % виїхали в Ізраїль. У 1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне проживання отримали 6,8 тис. громадян України, в 1988 р. — вже 17,7 тис., а в 1989 р. — 50 тис., у 1990 р. — 95,4 тис. Правда, в 1991 р. цей показник упав до 50 тис. чол. Стабілізація і навіть скорочення кількості тих, хто виїжджає за кордон на постійне проживання, свідчить, з одного боку, про певну вичерпаність ресурсів етнічної еміграції, а з іншого — про посилення обмежувальної імміграційної політики країн-реципієнтів [1, с. 62].

У 1995 р. чисельність емігрантів з України становила 420 тис. чол. (у 1994 р. — 550 тис. чол.). До країн далекого зарубіжжя прямував кожний п’ятий емігрант. Упродовж 1994 -1998 рр. найбільша кількість вихідців з України, за даними Держкомстату, вирушила в Росію (798,0 тис.), Ізраїль (101,6 тис.), США (69,0 тис.), Німеччину (49,7 тис. чол.) [1, с. 62].

За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн. українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.

Загальна чисельність емігрантів з України до цього часу точно не відома, оскільки спеціальної статистики не ведеться. Більше того, не відома кількість емігрантів, які виїжджають за кордон на постійну або тимчасову роботу. Спробувати працевлаштуватися за кордоном в період поїздки за особистим запрошенням прагне половина тих, хто отримує дозвіл на виїзд. Їх можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів, оскільки, діставши право на виїзд у ту чи іншу країну, вони не мають при цьому дозволу на отримання роботи, але в нелегальний спосіб усе-таки отримують її.

Загалом у найближчій перспективі є підстави очікувати безпрецедентного відпливу за кордон продуктивної робочої сили з усіх регіонів України, що загрожує підривом трудового потенціалу багатьох сфер виробництва, науки, культури, освіти, медицини[11, c. 37-39].

Головні чинники масової еміграції:

— велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Заходу;

— відсутність перспектив професійною зростання для багатьох здібних людей;

— економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;

— відсутність безпеки громадян.

На жаль, нам не вдасться уникнути не тільки виїзду простої робочої сили, а й «відпливу умів», причому в багатьох випадках безповоротного. Економічні й професійні мотиви «відпливу умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості.

Нині міжнародна міграція робочої сили перетворилася на суттєвий економічний, соціальний та гуманітарний фактор розвитку як країн походження, так і тих, що приймають. Кожна з сторін, яка бере участь у процесі обміну трудовими ресурсами, намагається здобути для себе конкретну користь. Що стосується України, то її в найближчий період чекає, найімовірніше, доля країни-постачальника робочих рук на європейський і світовий ринок праці. Але і в цій якості вона може отримати низку економічних вигод:

— по-перше, знизити рівень безробіття і пом’якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;

— по-друге, значну частину заробітної плати емігранти переказуватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни (кошти, що пересилаються іммігрантами на батьківщину, становлять, за різними оцінками, 25-30 млрд. дол. США);

— по-третє, розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн — можливих користувачів її трудових ресурсів.

Крім того, міждержавні трудові міграції — важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Проте цілком очевидне й те, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статевовіковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв’язків, їх послабленням[12, c. 137-139].

Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили. Такі угоди, крім правової й соціальної захищеності співвітчизників за кордоном (маються на увазі ті, хто збереже українське громадянство), повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці, до виїзду за кордон, застережувати умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають. Необхідно створити спеціалізовані біржі праці — для посередництва з наймання українських громадян на роботу за кордоном. Такі біржі брали б на себе функцію підбору робочих місць, укладання контрактів, гарантували б додержання угод стороною, що приймає.

Міграція — це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», створення СГТ, їх участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців. Можливі канали припливу іммігрантів:

— по-перше, повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу. Ця проблема потребує вирішення на міждержавному рівні;

— по-друге, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;

— по-третє, запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями. Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі.

В середині 90-х років кількість іноземних громадян, які працювали на підприємствах України, становила близько 23,0 тис. чол. Крім того, за неофіційними даними, нині в Україні мешкає понад 500 тис. нелегальних іммігрантів;

— по-четверте, в’їзд біженців, які рятують своє життя, а також повернення раніше депортованих народів. Що стосується повернення на батьківщину кримських татар, то цей процес відбувається активно: в Крим уже повернулося 170 тис. татар, а загалом очікується понад 300 тис.[4, c. 38-39]

Завдяки виїзду на роботу за кордон принаймні у півтора разу зменшується безробіття. Водночас, він призводить до зниження освітнього рівня зайнятих в країні, оскільки особи з високим освітнім рівнем становлять значну частину емігрантів, дефіциту спеціалістів в певних регіонах та професіях, зокрема технічних, медичних. Навіть у разі повернення мігрантів в Україну ці втрати не будуть надолужені: внаслідок тривалого виконання за кордоном малокваліфікованої роботи мігранти втрачають кваліфікацію; повертаються передовсім особи старшого віку, які в Україні залишаються економічно неактивними.

Втрати України зростають в результаті перетворення частини тимчасової трудової міграції на постійну.

Збільшення частки жінок серед трудових мігрантів та їхня орієнтація на продовження перебування за кордоном – одна з причин кризи та руйнування сімей, проблем, що виникають із вихованням залишених в Україні дітей, особливо гострих в регіонах, охоплених масовою міграцією. Найбільше турбує формування у молоді, батьки яких працюють за кордоном, стійкої орієнтації на виїзд з держави.

З міграцією пов’язані також такі негативні наслідки як прискорення постаріння населення, погіршення показників його здоров’я, поширення соціально-небезпечних хвороб, зокрема, ВІЛ/СНІД, щодо якого трудові мігранти (передовсім ті, які виїжджають в регіони України чи зарубіжні країни з високим рівнем поширення захворювання) перетворюються на групу ризику.

Серйозну проблему становить неналежний соціальний захист трудових мігрантів, значна частина яких працюють за кордоном неофіційно. Це не лише загрожує їм особисто, а й лягає додатковим тягарем на систему соціального захисту країни, оскільки члени сімей мігрантів, які залишаються вдома, а також й самі мігранти після повернення користуються гарантованими соціальними виплатами, хоча відповідних соціальних внесків не робили.

Наслідки грошових переказів мігрантів на батьківщину амбівалентні. З одного боку, вони мають велике значення для добробуту їхніх сімей, проте з другого, — сприяють зростанню цін на житло і споживчі товари, посилюють інфляцію (що особливо болюче відчувається найменш захищеними категоріями населення), позначаються на поглибленні майнового розшарування.

Значною проблемою залишається відсутність акцентованих кроків щодо залучення міграційного капіталу у виробничі сектори економіки: перекази мігрантів переважно витрачаються на споживання.

З трудовою міграцією українців за кордон пов’язані культурні й ментальні зміни. З одного боку, мігранти набувають нових знань, їхній досвід розширюється, світогляд збагачується, змінюється ставлення до праці, до побутової культури, прав та свобод людини, формується толерантніше ставлення до представників іншої культури. Проте, з другого, — з міграцією пов’язані ризики розмивання традиційних цінностей, втрати української ідентичності.

У зв’язку з імміграцією іноземців в Україну тривогу викликає відсутність належного її регулювання, а також будь-яких державних програм інтеграції іммігрантів, внаслідок чого виникає загроза маргіналізації та соціального виключенню іммігрантських груп, загострення міжетнічної взаємодії, зростання ксенофобських настроїв у населення, що в сукупності негативно впливає на гомогенність українського суспільства.

Серед проблемних питань, пов’язаних з міжнародною міграцією, можна вказати також на низький рівень наукових досліджень у сфері міграції, їх епізодичність і нескоординованість, а також ненадійність міграційної статистики. Причина такого становища в незацікавленості влади відповідною проблематикою, відсутності її фінансування. Недоліки міграцієзнавста мають за результат неналежне інформування і органів управління, і громадськості щодо сутності і перебігу міграційних процесів, їх наслідків для країни, відсутність необхідного наукового підґрунтя для прийняття політичних рішень.

Основною умовою мінімізації негативних та максимізації позитивних результатів міграції є, на думку фахівців, удосконалення державної політики в цій сфері. Разом з тим, на конференції лунала на адресу міграційного законодавства, діяльності органів управління серйозна критика. Хоча останнім часом Президент, парламент та Уряд прийняли низку важливих рішень в цій сфері, експерти висловлювали аргументовані застереження щодо поспішності цих дій, якості документів, процедури їх прийняття, що не супроводжувалася широким обговоренням із залученням науковців, громадянського суспільства. Внаслідок непродуманості багатьох затверджених норм невідворотні труднощі виникатимуть при їх імплементації.

Довгоочікуване створення Державної міграційної служби не забезпечило необхідної концентрації управлінських функцій в одному органі виконавчої влади, оскільки поза компетенцією служби залишився найважливіший для України міграційний потік – трудова міграція громадян за кордон. Крім того, діяльність Служби спрямовується Міністерством внутрішніх справ, що означає, що вона не має законодавчої ініціативи, не є головним розпорядником бюджетних коштів, скеровується по суті поліційним відомством. Все це ставить під питання виконання нею інших, крім правоохоронних та контрольних, функцій з управління міграціями (наприклад, захисту прав мігрантів, сприяння інтеграції мігрантів в українське суспільство).

З метою зменшення ризиків та використання потенціалу міграції, на думку учасників конференції, дії держави мають бути спрямовані передовсім на:

– забезпечення умов для скорочення виїзду на заробітки за кордон;

– захист прав громадян, які працюють за кордоном, підтримку сімей мігрантів, які залишаються вдома;

– заохочення повернення мігрантів на батьківщину;

– заохочення імміграції в Україну «закордонних українців», вихідців з України інших національностей та їхніх нащадків;

– регулювання імміграції іноземців на основі принципу «регульованої відкритості» та повної поваги до їхніх людських прав.

Передумовами досягнення цих цілей є:

– удосконалення законодавства;

– подальша реформа органів виконавчої влади у сфері міграції та забезпечення скоординованої діяльності різних відомств та органів влади всіх рівнів у сфері реалізації міграційної політики;

– розвиток співпраці з громадянським суспільством, передовсім асоціаціями мігрантів і в Україні, і за кордоном;

– розвиток міжнародного співробітництва;

– поглиблення наукових досліджень у сфері міграції та удосконалення міграційної статистики.

3.3. Соціальна дослідженність міграційних процесів

Значення міграції як чинника в соціальних змінах, які у світі, знаходить свій відбиток у факті концентрації міжнародних мігрантів у країнах і регіонах світу. ООН констатує, що 90% осіб цієї категорії проживають у 55 країнах. Вектор міграційного потоку спрямований від менш розвинених до більшу розвиненість країнам. Через війну чинник міграції сильніше впливає саме у ці країни, де іммігранти становлять 4,6% від кількості постійного населення, в нас саме у що розвиваються — трохи більше 1,6%. Найвища частка іммігрантів зосереджена Океанії (17,8%), Північній Америці (8,6%) та Західній Європі (6,1%) [3]. Настільки висока концентрація частки некорінного населення негативно б’є по соціальних відносинах, культурі, національної ідентичності, й політиці у країнах. Недооцінка імміграції на другий половині XX в. призвела до того (і це замало хто передбачав), що розширення » імміграційної експансії » завершиться створенням суспільств, із культурним і етнічним розмаїттям. І кожної із зазначених країн довелося вибирати власний шлях регулювання цього розмаїття: асиміляція [1] , диференціальний виключення [2] і мультикультуралізм [3] .

В той час міграційні процеси, як чинник соціальних перетворень впливають і на країни, що втрачає частину свого населення. Тут стає дедалі істотною нестача трудових ресурсів, деформується статевовікова структура за рахунок вибуття з її складу найбільш здорових, молодих професійно підготовлених громадян. Природно, ці процеси породжують не лише дефіцит трудового ресурсу, а й вносять несприятливі зміни у життя й облаштований побут сімей емігрантів та його соціального оточення.

Зростання інтенсивності міграційних процесів, викликають тимчасові, циклічні і поворотні переміщення значних верств населення, стала зв’язок через нові інформаційні технології призвели до й поширенню в різних регіонах планети «міжнаціональних громад «. Вони уявляють особливі соціальні групи, чия ідентичність не визначається будь-яким конкретним територіальним освітою. Ця обставина — потужний виклик традиційним ідеям про належність тієї чи іншої мігранта до якогось державі; воно нерідко сприймається як підставу глобалізаційних процесів у світі.

В економічних та юридичних дослідженнях міграції звичайно вивчається суб’єктивний бік такого складного явища (наприклад, мотивація поведінки, розвитку груповий солідарності мігруючих суб’єктів тощо.). Залишається затінена сутність міграції як колективного дії, заснованого на потребах і стратегіях мігруючих сімейств і соціальних груп. Раціоналізм » стратегій виживання » , спирається на постулати лише економічних теорій і враховує психологію групового й масового поведінки людей, перебувають у екстремальних ситуаціях, неправомірно звужує полі дослідника. До того ж недостатньо враховується вплив міграції як інструмента потужного чинника соціальної динаміки сучасного суспільства, розвитку економічних, політичних, соціокультурних процесів.

Центр міграційних досліджень як структурний підрозділ Одеської національної академії зв’язку імені О.С. Попова був відкритий у 2009 році.

Наукова діяльність Центру спрямована на вивчення міграційних процесів у історії та сьогоденні. Центр проводить міжнародні конференції з питань вивчення міграцій у сучасності.

В галузевих напрямах соціологічною науки важливо конкретизувати спеціальний предмет досліджень в такий спосіб, що він не переходив рамки предмета загальної соціології. У разі це принципове вимога має реалізуватися у пошуках особливих граней соціологічного аналізу, що відбивають сутнісні характеристики міграційних процесів в органічної зв’язку з їхнім суб’єктами і з урахуванням які впливають ними чинників як інституціонального, і ситуаційного характеру, і навіть об’єктивного і суб’єктивного аспектів.

Практика організації роботи з різними категоріями мігрантів вимагає якісно нового розвитку системи міжвідомчої взаємодії і вироблення міжгалузевих механізмів становлення державної міграційної політики, що зумовлює необхідність підвищення ролі Державного комітету України у справах національностей та міграції у вирішенні проблем міграції.

У межах розвитку форм державної міграційної політики доцільно створити міжвідомчу комісію з представників органів державної виконавчої влади для оперативного вирішення міграційних проблем із залученням до її роботи на різних етапах наукових кадрів і працівників органів місцевого самоврядування.

Розвиток державної системи управління міграційними процесами припускає (на чому й акцентується) створення окремого центрального органу виконавчої влади — Державної міграційної служби з відповідними структурами (по вертикалі і горизонталі) — з повноваженнями організаційно-управлінського, контрольно-реєстраційного та соціально-гуманітарного характеру. Створена міграційна служба має керуватися єдиними базовими законами відповідно до її функцій та завдань, бути авторитетною, як це має місце в інших країнах світу.

Це вимагає нового підходу до організації упорядкування міграційних процесів через вироблення системного підходу до проблеми професійної підготовки кадрів органів виконавчої влади України, пов’язаних з вирішенням міграційних проблем.

У системі навчання цих кадрів поряд з використанням українських навчальних закладів та наукових установ необхідне залучення міжнародних організацій, які займаються проблемами міграції (УВКБ, ООН, MOM, МОП).

Потрібно провести низку організаційних заходів щодо підготовки та підвищення кваліфікації кадрів у таких напрямах:

а) підготовка і підвищення кваліфікації кадрів органів, до компетенції яких входить вирішення міграційних проблем;

• організація навчально-методичного центру з проблем міграції;
• методичне забезпечення професійної підготовки;
• використання діючих освітніх установ у системі підготовки кадрів для державної служби;
• створення мережі навчальних центрів на місцях, їхнє технічне оснащення;

б) підготовка кадрів з організації допомоги у надзвичайних ситуаціях:

• організація груп добровольців, які брали б участь у наданні екстреної допомоги в польових умовах (психологи, соціологи, медичні працівники, працівники дитячих установ, соціальні службовці);
• методичне забезпечення добровольців.

У рамках підготовки і підвищення кваліфікації кадрів необхідно здійснювати випуск інформаційно-довідкових бюлетенів, коментарів до нормативно-правових матеріалів із проблем міграції, методичних рекомендацій і посібників.

Становлення державної міграційної політики неможливе без здійснення контролю за ходом її здійснення.

Контроль полягає у спостереженні та аналізі проведення державної міграційної політики, перевірці її результатів. Він може здійснюватися в різних формах — парламентській, відомчій та ін.

Необхідність організації жорсткого фінансового контролю випливає з того, що сьогодні засоби, виділені з державного бюджету на реалізацію міграційної політики використовуються в ряді випадків не за призначенням. Організація постійного фінансового контролю за використанням виділених коштів вимагає розробки системи заходів, що передбачають міру відповідальності сторін, періодичність звітів органів, до компетенції яких входить регулювання міграційних процесів, організацій, установ, об’єднань та фондів на підставі укладання договорів і контрактів, ревізій і аудиторських перевірок.

З метою перспективного розвитку форм державної міграційної політики видається необхідним:

а) забезпечити фінансування заходів державної міграційної політики у повному обсязі;

б) звільнити від оподатковування кошти, виділені на облаштування біженців;

в) доповнити форми державної міграційної політики механізмом залучення коштів із позабюджетних фондів, українських, зарубіжних і міжнародних неурядових організацій та особистих коштів громадян.

Для покращання управління міграціями в Україні доцільно:

– розглянути можливість виведення Державної міграційній служби з-під керування МВС безпосередньо під керування КМУ, передачі їй повноважень у сфері регулювання трудової міграції громадян, посилення соціального напрямку діяльності служби, зокрема, завдань щодо сприяння інтеграції та реінтеграції мігрантів в українське суспільство;

– у разі залишення функцій з регулювання трудової міграції за Міністерством соціальної політики України, розширити повноваження та кадрово і організаційно укріпити відповідний підрозділ міністерства, покласти на нього, крім передбачених, функцію із сприяння поверненню трудових мігрантів в Україну та їх реінтеграції на батьківщині;

– створити постійно діючу Комісію з питань міграції при Кабінеті Міністрів України, яка б координувала діяльність міністерств та відомств у відповідній сфері, розробляла і узгоджувала законодавчі ініціативи тощо.

Для забезпечення належного наукового підґрунтя державного управління міграціями необхідно:

– запровадити регулярні вибіркові обстеження населення для з’ясування обсягів, спрямованості, складу трудової міграції громадян;

– забезпечити організацію досліджень громад іммігрантів в Україні;

– створити спеціалізований науковий центр, де б на міждисциплінарній основі систематично здійснювалися наукові дослідження міграцій;

– створити міжвідомчу експертну групу, яка б в умовах відсутності спеціалізованого наукового центру забезпечувала обмін інформацією та координацію досліджень у сфері міграції, організовувала і провадила експертну оцінку законопроектних ініціатив.

Висновки до глави 3

Отже, виходячи з аналізу глобалізаційних чинників впливу на соціально-трудові відносини, постає проблема їх модернізації, як практично не розглядається в теоретичному плані. Не визначені й практичні кроки в напрямку модернізації соціально-трудових відносин. Це можна пояснити як різними підходами до оцінки модернізаційних процесів у цілому, так і специфічними особливостями модернізації в Україні.

Модернізація соціально-трудових відносин передбачає забезпечення ряду умов, які повинні бути чітко представлені й обґрунтовані. Реалізація модернізаційних проектів зв’язана зі значними грошовими вкладеннями, грамотним податковим стимулюванням, обґрунтованою економічною, модернізаційною і соціальною політикою.

ВИСНОВКИ

Розглянуті нами підходи до вивчення процесу соціальної мобільності дають змогу зробити висновки, що економічні, соціологічні і соціально-психологічні аспекти проблеми слід розглядати як ступені послідовної конкретизації уявлення про мобільність, починаючи з аналізу її місця в економічному житті суспільства, поступово включаючи в аналіз діючі в цій сфері позаекономічні відносини і закінчуючи дослідженням впливу на мобільність типів особистості, їх взаємовідносини з мікросередовищем тощо.

Проблеми мобільності необхідно досліджувати як у теоретичному аспекті, так і шляхом емпіричних досліджень. Зокрема, актуальним є вивчення особливостей соціальної мобільності на регіональному рівні, виявлення сучасних типів мобільної поведінки, аналіз внутрішньої і зовнішньої, висхідної та низхідної мобільності, співвідношення реальної і потенційної мобільності, виявлення рівня прихованої, вимушеної мобільності тощо.

Отже, поняття соціальної мобільності виявляється виключно важливою характеристикою суспільства. За його критеріями можна порівнювати різні типи суспільства з точки зору динамічності чи задубілості його соціальних структур, вводити поняття відкритого чи закритого суспільства, демократичного або тоталітарного режиму і т. д.

Наслідки соціальної мобільності (позитивні, негативні) відбиваються і на індивідах, і на суспільстві в цілому. Просування уверх тісно зв’язано з політичним розвитком, інтелектуальним, науковим прогресом, формуванням нових цінностей і соціальних рухів. Рух вниз веде до вивільнення вищих верств від малокорисних елементів. Але найважливіше те, що посилена мобільність сприяє дестабілізації суспільства за всіма його параметрами. Інший можливий результат — витіснення найбільш здібних членів суспільства з процесу мобільності або ж за межі даного суспільства як такого, що з неминучістю віддзеркалюється негативно і на долі самого суспільства. Від тієї чи іншої реакції суспільства на наслідки мобільності залежить можливість або неможливість подолання нестабільності, яку вона викликає.

Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили.

Такі угоди, крім правової й соціальної захищеності співвітчизників за кордоном (маються на увазі ті, хто збереже українське громадянство), повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці, до виїзду за кордон, застережувати умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

— управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

— сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

— організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

Згідно із результатами загальнонаціонального соціологічного моніторингу, що забезпечується Інститутом соціології НАН України в межах проекту “Україна на порозі ХХІ століття”, досвід тимчасової трудової міграції за кордон набули члени 10,2% українських сімей. Оскільки в країні нараховується приблизно 15 млн. сімей, це означає, що з метою заробітку за кордон виїжджали принаймні 1,5 млн. осіб. На підставі обстежень, здійснених центрами зайнятості низки областей за дорученням Міністерства праці та соціальної політики України, було зроблено висновок, що загальні обсяги трудової міграції з України сягають близько 2 млн. осіб .

Отже, інтеграція України у світовий ринок праці передбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної міжнародної трудової міграції, її форм та особливостей, механізму її державного регулювання.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Авер’янова Г. Особливості економічної соціалізації молоді в умовах трансформації українського суспільства //Практична психологія та соціальна робота. — 2004. — № 7. — C. 49-55.
2. Афонін Е. Соціально-психологічний чинник трансформації і соцієтальна структура кризового суспільства   //Соціальна психологія. — 2007. — № 1. — C. 3-11.
3. Бабкіна О. Демократичні детермінанти трансформації українського суспільства //Віче. — 2007. — № 13 (Лип.). — C. 25-29.
4. Балакірєва О. М. Взаємозв’язок економічної нерівності, соціального відторгнення та соціальної мобільності [Текст] / О. М. Балакірєва, А. М. Ноур // Економіка України. — 2012. — № 8. — С. 86-96
5. Барматова С. Місце і роль політичної комунікації у трансформації українського суспільства //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2004. — № 2. — C. 107-119.
6. Бідзюра І. Взаємозв’язок економічних та політичних трансформацій в українському суспільстві: теоретичні аспекти проблеми соціальних змін/ //Людина і політика. — 2004. — № 1. — C. 33-41.
7. Богиня Д. П. Методичні проблеми підвищення конкурентоспроможності робочої сили на ринку праці. — Проблеми трудозбереження і соціального захисту населення України в умовах ринкової економіки. — К.: НЦ ЗРП, 1993. – 175 с.
8. Бондарчук К. Продуктивна зайнятість в умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки // Україна: аспекти праці. — 1996. — № 7 — 9. — С. 8 -11.
9. Брич В. Шляхи вдосконалення державного регулювання зовнішньої трудової міграції населення / В. Брич, П. Шушпанов // Україна: аспекти праці. – 2010. – № 4. – С. 28–31.
10. Бурега В. Проблеми соціально-економічної трансформації українського суспільства //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1999. — № 4. — C. 70-76
11. Веєрман Р. К. Міграція в місто та соціальна мобільність // Філософська думка — 1986. — № 5. — С. 47 — 50.
12. Гармидер Л. Д. Влияние глобализации мировых рынков на функционирование и развитие рынка труда Украины / Л. Д. Гармидер // Вісник економічної науки України. – 2009. – № 1. – С. 57–61.
13. Головаха Є. Основні етапи і тенденції трансформації українського суспільства: від перебудови до «помаранчевої революції» //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 3. — C. 32-51
14. Довжук Б. Актуальне регіональне дослідження трудової міграції // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 3. — С. 37-39
15. Драгунова Т. А. Соціальні чинники міграційної мобільності мешканців обласних центрів України [Текст] / Т. А. Драгунова // Демографія та соціальна економіка. — 2011. — № 2. — С. 105-117
16. Дрожанова О. Цінності трудової діяльності за умов соціально-економічних змін // Соціальні виміри суспільства. Збірник наукових праць. Вип. 8. – К.: Інститут соціології НАН України, 2005. — С. 87.
17. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів // Економіка АПК. -2005. -№ 2. — С.138-143.
18. Зайцев Ю. Соціалізація економіки України та системна трансформація суспільства: Монографія/ Ю.К. Зайцев,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К., 2002. — 188 с
19. Заславская Т. И., Рывкина Р. В. Социология экономической жизни: Очерки теории. — Новосибирск: Изд-во Новосибирского гос. ун-та, 1991. – 442 с.
20. Захарченко В. Суспільно-економічні трансформації і «осьовий час» промислового розвитку: Економічні системи формуються і змінюються у ході розвитку суспільства, його матеріальної, духовної та організаційної культури //Вісник Національної Академії наук України. — 2002. — № 11. — C. 17-28
21. Злобіна О. Особистість як суб’єкт соціальних змін: монографія / Олена Злобіна, ; НАНУ, Ін-т соціології. — К. : [б.в.], 2004. — 399 с.
22. Иванов Н. Глобализация и бедность / Н. Иванов, Н. Гоффе, Г. Монусова / Мировая экономика и международные отношения. – 2010. – № 9. – C. 29–42.
23. Іващенко К. Осмислення механізмів соціальних трансформацій у пострадянському суспільстві: досвід взаємодії українських і зарубіжних учених //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — C. 214-215
24. Катаєв С. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністський контекст //Людина і політика. — 1999. — № 3. — C. 29-32
25. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Юридичний Вісник України. -2006. -№ 17. — С. 4
26. Кінаш Я. Трансформація юридичної відповідальності як один із інструментів побудови демократичного суспільства //Право України. — 2006. — № 8. — С.106-110.
27. Клименко О. Політична культура і суспільна трансформація: спроба відтворення взаємозв’язку //Дослідження світової політики. — 1998. — Вип. 2. — C. 43-48.
28. Коваліско Н. В., Хоронжий А. Г. Регіональна трудова мобільність. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2002. – 165 с.
29. Коваліско Н. Сучасні типи соціальної мобільності населення [Текст] / Н. Коваліско // Соціальна психологія. — 2007. — № 2. — С. 48-60
30. Колодко Гжегож В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн: монографія/ Гжегож В. Колодко,; Ред. О.М. Кошик, Пер. з польської О.М. Палій. — К.: Основні цінності, 2002. — 244 с.
31. Колосова Р. П. Глобализация экономики и рынок труда / Р. П. Колосова // Демографія та соціальна економіка. – 2005. – № 1. – С. 141–152.
32. Крупець Я.Н. Социальное самочувствие как интегральный показатель адаптированности // Социс. -2003.- № 4. – С. 106-113.
33. Легеза Я. Формування громадської думки в умовах пострадянських суспільно-політичних трансформацій //Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 1(2). — C. 65-70.
34. Литвин І. Українська культура й освіта в контексті суспільних трансформацій //Урядовий кур’єр. — 2002. — 24 вересня. — C. 4-5
35. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. посібник. — К.: МАУП, 1999. – 289 с.
36. Макаренко Г. Українці приречені на трудову міграцію? // Юридичний Вісник України. -2004. -№ 21. — С. 1, 5
37. Макеєв С., Оксамитна С. Соціальна мобільність у стратифікованому просторі // Структурні виміри сучасного суспільства: Навч. посіб. / За ред. С. Макеєва. — К., 2006. — С. 190-208
38. Максименко С. Д. Адаптація психологічних методик : шкала досвіду агресивних впливів, шкала професійної автономності та шкала професійної мобільності [Текст] / С. Д. Максименко, О. М. Кокун, Є. В. Тополов // Практична психологія та соціальна робота. — 2011. — № 3. — С. 25-31
39. Матросов В. Колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин на підприємствах-монополістах і дочірніх підприємствах ТНК, розташованих в Україні / В. Матросов, Л. Будьонна // Україна: аспекти праці. – 2009. – № 5. – С. 20–24.
40. Мацко І. Зразки мобільної та іммобільної поведінки мешканців малих міст [Текст] / І. Мацко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2007. — № 4. — С. 202-207
41. Методологические проблемы исследования мобильности трудовых ресурсов. — Новосибирск: Изд-во Новосибирск. ун-та, 1974. – 318 с.
42. Методологія аналізу соціально-політичних проблем сучасного українського суспільства: Підсумкові матеріали круглого столу (17 червня 2004 року)/ Нац. академія держ. управління при Президентові України, Дніпропетровський регіональний ін-т держ. управління. Кафедра філософії, соціології державного управління; Ред. А. Решетніченко. — Дніпропетровськ: ДРІДУ НАДУ, 2004. — 99 с.
43. Михненко А. Трансформація українського суспільства: перехід до нової моделі розвитку //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 3. — C. 282-288.
44. Мікрюкова О. Соціальні інтереси в умовах трансформації сучасного українського суспільства //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1999. — № 3. — C. 231-238
45. Мірошніченко, С.Ю. Соціальні нормативи як критерії оцінки життєвого рівня населення // Вісник Академії праці і соціальних відносин ФПУ, 2006. -№ 1. – С. 137-142.
46. Мосьондз С. О. Адміністративно-правові основи державної міграційної політики в Україні: Навчальний посібник. -К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2005. -206 с.
47. Мосьондз С. Роль міграції в розвитку українського суспільства // Підприємництво, господарство і право. -2003. -№ 5. — С. 72-76
48. Моторна І. Дистанційна зайнятість в умовах глобалізації економіки та соціально-економічні вигоди від її використання / І. Моторна // Україна: аспекти праці. – 2008. – № 3. – С. 6–12.
49. Новіков В. М. Освіта як інструмент професійної і соціальної мобільності [Текст] / В. М. Новіков // Демографія та соціальна економіка. — 2010. — № 2. — С. 26-35
50. Ноздріна, Л.В. Якість життя населення в перехідній економіці України: Автореферат дис. на здобуття наук. ступ. канд. екон. наук – Львів, 2001. – 20 с.
51. Оксамитна, Світлана. Міжгенераційна соціальна мобільність у фокусі академічних і соціально-політичних інтересів [Текст] / Світлана Оксамитна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2012. — № 3. — С. 28-44
52. Папієв, М. Світовий досвід застосування соціальних стандартів / М. Папієв // Економіка України .– 2004. — № 1. – С. 4-8.
53. Петрова І. Л. Ринок праці: процес сегментації. — К.: УДПУ,1996. – 262 с.
54. Підчиньонова Т.О. Методологічні особливості вивчення трансформацій пострадянського українського суспільства (аспект соціальної довіри) //Наше гасло. — 2004. — № 1-2. — C. 179-182
55. Піскун О. Проблеми становлення міграційної правової політики України // Розбудова держави. -1997. -№ 10. — С. 30-34
56. Позняк О. Масштаби зовнішніх трудових міграцій населення України // Україна: аспекти праці. -2002. -№ 6. — С. 37-40
57. Позняк О.В., Драгунова Т.А., Хомра О.У., Майданік І.П., Шишкіна Л.Я., Рубльова Н.В., Шура А.О., Свінцицький В.В. Міграційні процеси в Україні . Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України. 2007 р.–Умань: „Візаві” (СПД Сочинський), 2007 – 276 с.
58. Пономаренко В. С., Кизим М. О. Рівень і якість життя населення України: Монографія.– Х.: Видавничій Дім „ІНЖЕК”, 2003.– 226 с.
59. Проніна І.І. Аналіз рівня життя населення України // Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України: Зб. наук. пр. – Тернопіль: Економічна думка. — 2003. – Вип. 2. — С. 303-307.
60. Прутська О. Громадянське суспільство в контексті трансформації економіки України //Економіст. — 2004. — № 1. — С.34-37.
61. Роменчак О. Визначення та класифікація міграцій: наближення до операційних понять // Політичний менеджмент. -2006. -№ 2. — С. 127-139
62. Рудницька М. Міграція в Україні як індикатор соціальних змін // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -2002. -№ 2. — С. 205-210
63. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М.: Наука, 1992. – 398 с.
64. Чорноус Г. Прогнозування процесів міграції населення в Україні // Банківська справа. -2002. -№ 4. — С. 28-34
65. Щокін Г. Закони соціальної структури, мобільності й стратифікації [Текст] / Щокін Г. // Персонал. — 2005. — № 8. — С. 76-81
66. Ярошенко М. Державне регулювання міграційних процесів в Україні // Юридичний Вісник України. -2002. -№ 41. — С. 14