Вступ

Актуальність теми. Формування громадянського суспільства і правової держави нерозривно пов’язане з проблемами взаємної відповідальності держави і громадянина, важливою стороною якої є категорія відповідальності, яка на сучасному етапі набуває дещо іншого соціального призначення і позбавляється лише карального характеру. У зв’язку з цим постає необхідність дослідження соціальної природи і ролі відповідальності, у тому числі соціальної, що й має на меті розглянути автор у даній статті.

У науковій літературі даним питанням присвячено чимало праць. Дану проблему ще за радянських часів розглядали такі російські та вітчизняні вчені: Д.І. Бернштейн, С.С. Алексєєв, В.С. Афанасьєв, М.І. Байтін, С.Н. Братусь, О.С. Іоффе, М.А. Краснов, В.В. Лазарєв, Н.С. Малеін, О.В. Малько, О.Е. Лейст, І.С. Самощенко, В.А. Тархов та ін.

На сучасному етапі дослідження питань юридичної відповідальності, розробка основних понять та категорій, знаходять розвиток у працях вітчизняних дослідників як в сфері теорії права, так і галузевих наук. Серед них, зокрема, К.В. Басін, Є.О. Гіда, С.Т. Гончарук, В.Г. Гончаренко, Ф.Л. Жорін, Л.М. Кельман, М.І. Козюбра, С.Л. Лисенков, О.Г.Мурашин, Л.Р.Наливайко, Н.М. Оніщенко, О.В. Петришин, П.М. Рабінович, О.Ф. Скакун та ін.

Вивчення стану проблеми соціальної відповідальності свідчить про те, що ряд її аспектів залишилися не розглянутими в юридичній літературі, а деякі висунуті припущення вимагають подальшого вивчення і уточнення.

Соціальна відповідальність на відміну від юридичної передбачає певний рівень добровільного відгуку на соціальні проблеми з боку організації. Цей відгук має місце стосовно до того, що лежить за визначеними законом і регулюючими органами вимог або ж понад цими вимогами.

З іншого боку, дотримання закону не означає, що організація більше не несе ніякої соціальної відповідальності. Прийняття на себе відповідальності носить для організації винятково добровільний характер і пов´язаний з бажанням організації зробити свій внесок у розвиток суспільства, до якого її не зобов´язують ні економічні мотиви, ні закони, ні етика. Як правило, маються на увазі різні дії філантропічного характеру, яких ніхто не вимагає і які не приносять компанії відчутної вигоди.

Мета роботи – дослідити соціальну і юридичну відповідальність в менеджменті. Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити наступні завдання:

• здійснити аналіз теоретико-методологічних основ формування корпоративної соціальної відповідальності підприємств;
• проаналізувати світові тенденції розвитку концепції корпоративної соціальної відповідальності та дослідити особливості її формування в Україні;
• уточнити зміст та сутність категорії «корпоративна соціальна відповідальність» з позицій її застосування на підприємствах;
• розробити систему оцінки та провести аналіз дотримання принципів корпоративної соціальної відповідальності у діяльності підприємств;
• визначити показники, їх порогові (індикативні) значення та розробити систему оцінки рівня корпоративної соціальної відповідальності підприємств;
• сформувати комплекс напрямів покращання рівня корпоративної соціальної відповідальності.

Об’єктом дослідження є процеси управління корпоративною соціальною відповідальністю на підприємстві.

Предметом дослідження є система формування та впровадження соціально-відповідального підходу в управлінні в діяльності підприємств.

Розділ 1. Теоретичні основи соціальної відповідальності в менеджменті

1.1. Поняття та сутність соціальної відповідності

Соціальна відповідальність є найважливішим елементом взаємозв’язку особи та суспільства, вона здійснює функцію регуляції поведінки індивіда відповідно до вимог суспільства. З розвитком суспільства відповідальність набула провідної ролі в політичних, духовно-ідеологічних та інших відносин; її удосконалення є необхідною умовою суспільного розвитку.

Щодо сутності та походження соціальної відповідальності індивіда, можна сказати, що відповідальність особи має соціальну природу, передбачену як суспільним характером відносин, так і особливостями самої особистості, її місцем в системі зазначених відносин.

Соціальна відповідальність виникає тоді, коли поведінка індивіда має суспільне значення та регулюється соціальними нормами. В процесі розвитку суспільства складаються відповідні відносини між людьми у вигляді взаємних прав та обов’язків. Ці норми неоднакові і виступають як звичаї, традиції, табу і т.і.

А.Ф. Плахотний пропонує багатопланову характеристику структури соціальної відповідальності. Залежно від суб’єкта він виділяє особисту і суспільну відповідальність. Якщо брати до уваги взаємозв’язок «суспільство — особа», то соціальна відповідальність, на його думку, — це соціальний механізм контролю, користуючись яким, суспільство забезпечує узгодження особистих і суспільних інтересів, направляє поведінку людей в необхідне, суспільно корисне русло. Зворотній напрямок цього зв’язку (від особи до суспільства) характеризує відповідальність як найважливіша моральна і соціально- психологічна якість особи. У цьому, на думку автора, проявляється об’єктивна і суб’єктивна сторони відповідальності, про які вже згадувалося вище.

Окрім цього вчений пропонує розподілити соціальну відповідальність за способами регулювання і забезпечення (правова і моральна), а також у часовому вимірі: відповідальність за минуле, за вже вчинене діяння — ретроспективна сторона, та відповідальність за майбутні дії — перспективна сторона. Дослідник пропонує також соціальну відповідальність класифікувати за видами соціальних ролей, кожній з яких відповідає своя форма відповідальності — політична, цивільна, партійна, виробнича, професійна, сімейна [15, c. 136-137].

В.В.Томашев розрізняє чотири рівні відповідальності:

1)       пізнавальний рівень як відповідальність за правильне визначення прогресивної об’єктивної необхідності;

2)       аксіологічний рівень як відповідальність за правильну оцінку існуючих можливостей для дій згідно з необхідністю;

3)       інструментально-корегуючий рівень як відповідальність за правильний вибір засобів і методів реалізації об’єктивної необхідності;

4)       практичний рівень — відповідальність за результати практичних дій, що реалізують вимоги об’єктивної необхідності.

Дана структура, як відмічає В.В. Томашев, не тільки дозволяє зрозуміти зміст цієї категорії, але й вказує на напрямок розвитку відповідальності: від пізнавального рівня до практичного (від пізнання необхідності — до її реалізації).

Отже, виходячи з вище викладеного можна констатувати, що соціальна відповідальність особи є невід’ємним атрибутом будь-якого суспільного організму, характеризує її соціальну структуру. Її можна визначити як систему відносин між людьми в межах необхідної її поведінки, вимог суспільства щодо індивіда, і як невідворотність звітувати за свою поведінку. Виходячи з цього можна вказати на основну характеристику поняття соціальної відповідальності, якою є те, що вона розглядається як форма взаємозв’язку і взаємодії суспільства і особи.

Аналіз міжнародних особливостей концепцій корпоративної соціальної відповідальності підприємства довів існування двох протилежних тенденцій її розвитку: 1) формування національних моделей корпоративної соціальної відповідальності підприємств, які враховують існуючі регіональні розбіжності, зумовлені політичними, соціально-економічними та національними особливостями розвитку окремих країн; 2) уніфікація вимог до корпоративної соціальної відповідальності підприємств, що знайшло своє відображення у розробці та поширенні міжнародних документів, загальноприйнятих систем оцінки рівня корпоративної соціальної відповідальності.

Здійснений аналіз існуючих систем оцінки рівня корпоративної соціальної відповідальності підприємств зарубіжних вчених та практиків, показав, що їх важко у повному обсязі застосовувати для оцінки рівня корпоративної соціальної відповідальності вітчизняних підприємств, однак дозволив виділити основні складові, принципи та методи, що можуть бути використані при проведенні оцінки рівня корпоративної соціальної відповідальності вітчизняних машинобудівних підприємств [12, c. 4-5].

1.2. Соціальна відповідальність як добровільна реакція на соціальні проблеми суспільства з боку організації

Серйозною проблемою теорії і практики менеджеризму є протиріччя між комерційною ефективністю корпорацій і рівнем соціального добробуту суспільства. Мова йде про те, що високим економічним показникам господарської активності фірм далеко не завжди відповідають зміни в соціальному становищі населення. Адже відомі приклади, коли діяльність корпорацій веде до погіршення якості життя людей. Проте, саме добробут людей, а не корпоративні переваги здавна розглядалися як пріоритетна мета, основоположний принцип справедливого керування в суспільстві.

Комерційні інтереси менеджерів і акціонерів співпадають: і ті й інші вбачають ціль корпорації в максимізації прибутку. Акціонерів мало хвилює все інше, але інтереси менеджменту простягаються за їх межі: вони турбуються виживанням корпорації як організації. У даному випадку системи цінностей акціонерів і менеджерів можуть не співпадати.

У повсякденній роботі менеджерів все більше місце посідають громадські справи і питання соціальних змін. Експерти менеджменту підкреслюють, що соціальні проблеми сьогодні такі ж важливі, як і питання прибутку, хоча в недалекому минулому бізнесмена цікавив лише прибуток.

Який же зміст вкладають теоретики менеджменту в термін «соціальна відповідальність»?

Соціальна відповідальність — це готовність відгукнутися на потреби суспільства, жертвуючи при цьому короткостроковим прибутком. Вкладаючи в будівництво лікарень і шкіл, філантропічні програми, безпека і висока якість продукції без забруднення навколишнього середовища, — все це також підпадає під категорію соціальної відповідальності [9, c. 142].

Американські спеціалісти в галузі менеджменту говорять, що на сьогодні менеджмент буде формуватися під дією соціальних пріоритетів над метою бізнесу. Вже є менеджери, які у своїй діяльності орієнтуються на суспільну мету і беруть на себе більшу відповідальність перед суспільством за результати приватнопідприємницької практики, ніж це було властиво попереднім професійним управлінцям або власникам.

Поступово в очах суспільної думки видозмінюється і сам статус менеджменту. Раніше вважали, що менеджмент — це певна система влади, а нині він виступає як важливий ресурс суспільства.

Багато теоретиків менеджменту дотримуються думки, що США все ще скупі на затрати в соціальну сферу. Після спроб вирішити свої проблеми конкурентоздатності шляхом вливання сотень мільярдів доларів у капітальні інвестиції держава відкрила для себе односторонність цих заходів, особливо якщо врахувати, що лише незначна частина цих вкладів доходила до робітників, удосконалювала їх робочі місця й умови праці. Звичайно, корпоративна перебудова і дешевіючий долар можуть зупинити економічний спад на потрібному рівні, але лише інвестиції безпосередньо в людей є єдиним шляхом, здатним повернути цей спад назад.

Сучасний менеджмент не може ігнорувати справедливі вимоги трудящих щодо поліпшення свого соціального становища.

Прийшло усвідомлення того факту, що конструктивна соціальна політика фірм і корпорацій — не вид благодійної діяльності, а інвестиція в персонал, в соціальний потенціал виробництва, значимість якої для майбутнього важко переоцінити.

Суперечки про роль бізнесу в суспільстві породили чисельні аргументи за і проти соціальної відповідальності.

Аргументи на користь соціальної відповідальності:

1. Сприятливі для бізнесу довгострокові перспективи. Підприємства, соціальні дії яких поліпшують життя місцевого населення і ліквідують необхідність державного регулювання, можуть мати власний інтерес через вигоди, які забезпечуються участю в житті суспільства.
2. Зміна потреб і надій широкої публіки.
3. Наявність ресурсів для надання допомоги у вирішенні соціальних проблем.
4. Моральні зобов´язання бути соціально відповідальними.

Аргументи проти соціальної відповідальності:

1. Порушення принципу максимуму прибутку.
2. Витрати на соціальні потреби.
3. Недостатній рівень звітності широкій публіці.
4. Нестача вміння вирішувати соціальні проблеми, тобто невміння задовольнити соціальні потреби, непрофесіоналізм.
5. Застосування соціальної відповідальності тільки з рекламною метою [7, c. 12-13].

Підприємці та менеджери повинні вибирати такий варіант соціальної відповідальності, який забезпечував би переваги та сприяв усуненню чи послабленню недоліків.

Найбільшою перешкодою в розробці програм у рамках соціальної відповідальності керівники називають вимоги рядових працівників і менеджерів зі збільшення доходів на акцію в поквартальному обчисленні. Намагання підвищити прибуток і доходи змушує керуючих відмовитися від передачі частини своїх ресурсів на програми, зумовлені соціальною відповідальністю.

Організації повинні спрямувати частину своїх ресурсів і зусиль на користь місцевих товариств, в яких функціонує підприємство, його підрозділи та суспільство в цілому.

Для успішного управління організація повинна вміти пристосовуватися і відгукуватися на проблеми, які виникають у соціальному середовищі, щоб зробити це середовище більш сприятливим для організації. Витрати на соціальну відповідальність виправдані кращим відношенням суспільства до фірми. Це повинно вести до підвищення лояльності споживачів до виробників продукції, зниження рівня регулюючого втручання держави та загального покращання стану суспільства.

Важливо також підкреслити, що не слід думати, нібито на соціально відповідальну поведінку здатні тільки великі організації. Організація з прибирання сміття або підприємство, яке торгує піцою і яке стало спонсором спортивної команди, і маленьке оброблювальне підприємство, яке дозволяє школярам екскурсії для ознайомлення з його роботою, — всі вони є соціально відповідальними.

Не викликає сумніву, що прибуток важливий для виживання підприємств. Якщо підприємство не здатне вести справу прибутково, то питання соціальної відповідальності стає академічним. Але організації завжди повинні вести свої справи у відповідності до суспільних очікувань [5, c. 3-4].

1.3. Характеристика юридичної відповідальності в менеджменті

Загальновідомим є той факт, що поняття «закон» розуміється у двох сутнісних аспектах. В першому з них закон розглядається як об’єктивно існуючі, суттєві і сталі причинно-наслідкові взаємозв’язки і взаємозалежності між явищами і процесами соціально-економічного чи природного походження. Зазначені чинники зумовлюють економічні та екологічні закони, які мають об’єктивний характер. Норми поведінки проявляють себе як вимоги і породжують відповідальність, якщо діяльність суб’єкта господарювання не узгоджується з ними. Тобто вони виявляються через господарську діяльність людей, регламентування якої з різних причин вимагає відповідних соціальних механізмів з урахуванням вимог зазначених законів.

В іншому ж аспекті розуміння поняття «закон» має суб’єктивний характер, оскільки мова тут йде про такі закони, які розробляються, приймаються і затверджуються вищим представницьким органом державної влади. Тому соціальний механізм регламентування господарської діяльності організацій складають нормативно-правові акти. Це зумовлює такий вид відповідальності у менеджменті, як юридична відповідальність. І є всі підстави для твердження Ф.І. Хміля про те, що «серед усіх видів відповідальності в менеджменті найважливішою, найбільш деталізованою і регламентованою є юридична відповідальність» [17, с. 445].

Проте ціла низка авторів навчальної літератури розглядають цей вид відповідальності в менеджменті лише на рівні констатування. Так, наприклад, у підручнику В.С. Сухарського «Менеджмент (загальний з основами спеціального)» зазначається, що в менеджменті виділяють два типи відповідальності: юридичну та соціальну. Але таке твердження не відповідає дійсності, тому що відповідальність у менеджменті — явище багатоаспектне, оскільки виявляється у різних сферах соціально-економічних відносин. Разом з тим цей автор лише єдиною тезою, без подальшого обґрунтування подає визначення юридичної відповідальності, яка, на його думку, «вимагає дотримання конкретних, державних законодавчих актів, інструкцій, положень, норм, які визначають, що організація може і повинна робити, а що ні» [2, с. 284].

Аналогічно трактується (визначається) юридична відповідальність М.О. Бєсєдіним та В.М. Нагаєвим та деякими іншими авторами [1, с. 164; 2, с. 284]. По суті, це є результатом запозичення поглядів американських фахівців стосовно змісту як юридичної, так і соціальної відповідальності, викладених у підручнику М.Х. Мескона, М. Альберта та Ф. Хедоурі «Основи менеджменту», випущеному вперше в 1992 р. Наголошуючи на необхідності розмежування юридичної та соціальної відповідальності, вони зазначають: «Під юридичною відповідальністю розуміється слідування конкретним законам і нормам держрегулювання, які визначають, що може, а чого не повинна робити організація» [4, с. 143].

Слід зазначити, що при такому підході до визначення юридичної відповідальності у менеджменті воно є неповним і неточним, оскільки суб’єктами такої відповідальності виступають і працівники організації як безпосередні виконавці цього виду управлінської діяльності. А у зв’язку з тим, що організація являє собою ієрархічну структуру і характеризується багаторівневим управлінням та певним його обсягом на кожному рівні в межах делегованих повноважень, то її структурно-функціональна органічність зумовлює юридичну відповідальність на кожному управлінському рівні. Отже, вона стосується і кожного із менеджерів організації. Розглядаючи відповідальність у бізнесі на рівні загального підходу як обов’ язок юридичних осіб відповідати за свої дії і дотримуватися встановлених державою і суспільством правил бізнесу, Ф.І. Хміль наголошує: «Норми, які визначають сфери і види відповідальності, адресовані юридичним особам, однак відповідальність завжди персоніфікована, тобто вона покладається на посадових осіб — менеджерів виробничо-господарських організацій» [3, с. 149].

Заслуговує на увагу підхід Ф.І. Хміля до розгляду безпосередньо юридичної відповідальності у менеджменті в підручнику «Основи менеджменту». В методологічному та практичному аспектах конструктивність його підходу виявляється в тому, що він базується на таких методах дослідження, як дедукція та індукція. Відповідальність у менеджменті він розглядає перш за все як «певний режим відносин між організаціями, органами влади, громадянами та їх об’єднаннями, який передбачає право висувати вимоги і застосовувати заходи примусу (покарання) до господарюючих суб’єктів у разі порушення ними законодавчих, нормативних і договірних вимог, нанесення їхніми діями або бездіяльністю шкоди суспільству, громадянам, іншим господарюючим суб’єктам» [17, с. 445]. Незважаючи на те, що таке визначення юридичної відповідальності є дещо загальним, в ньому прослідковується її спрямованість на суб’єктів менеджменту.

Далі, враховуючи сфери юридичної відповідальності організації та персоніфікації відповідальності, Ф.І. Хміль зазначає, що «у сфері юридичної відповідальності менеджменту розрізняють цивільно-правову, адміністративну і кримінальну відповідальність, які можуть персоніфікуватися стосовно організацій, їх власників і посадових осіб» [17, с. 445]. З точки зору впровадження юридичної відповідальності в менеджменті останнє уточнення є надзвичайно конструктивним, оскільки тут однозначно декларується персональна відповідальність в управлінській діяльності.

Зважаючи на те, що сфера відповідальності у менеджменті визначається внутрішніми нормативними актами (статут організації, положення про дисципліну, трудовий контракт, правила трудового розпорядку, посадові інструкції), виокремлюється і такий вид відповідальності в менеджменті, як дисциплінарна відповідальність. Ф.І. Хміль дає достатньо змістовне визначення, розглядаючи її як «відповідальність, яка покладається на посадових осіб у разі вчинення (або невиконання) дій, які порушують норми і положення внутрішніх нормативних документів в організації» [17, с. 452]. Проте з урахуванням того, що в структурі «керуюча система керована система» дія певних нормативних документів внутрішнього походження розповсюджується і на «керовану систему», у наведеному визначенні дисциплінарної відповідальності термін «посадові особи» доцільно замінити на термін «працівники організації», що ставить всіх їх в однакове положення стосовно неї. Останнє знайшло своє відображення у визначенні матеріальної відповідальності у менеджменті автора Ф.І. Хміля. Він розглядає її як «обов’язок відшкодувати організації завдану їй шкоду внаслідок невиконання або недобросовісного виконання працівником покладених на нього обов’язків» [17, с. 453].

Розділ 2. Процеси формування ідеї соціальної та юридичної відповідальності бізнесу в Ук­раїні

2.1. Етапи становлення соціальної відповідальності бізнесу в Україні

Соціальна відповідальність бізнесу зводиться до системи відносин в різних площинах: перша площина — це відносини внутрішньовиробничі і їх можна окреслити як ендогенні; друга площина — зовнішні відносини з іншими суб’єктами суспільства — екзогенні.

Бізнесові структури, що працюють в Україні, ще не усвідомлюють в повному обсязі свою роль і відповідальність у соціальному розвитку держави, а також свої стратегічні інтереси, тому в них виникає потреба у співпраці із державними та недержавними установами, організаціями у вирішенні соціальних проблем різного рівня. На цей час співпраця у сфері соціального партнерства бізнесу, влади, громадськості України є фрагментарними, безсистемними, але і на такому рівні ця співпраця дає позитивні результати. Передові ланки бізнесових структур, в основному у великому бізнесі, починають звертати увагу на такі аспекти як репутація, корпоративний бренд, корпоративна лояльність персоналу, лояльність бізнесу до соціального оточення.

В Україні ідея соціальної відповідальності бізнесу починає розвиватись і потребує досконалого пакету законодавчих актів. Західний стандарт мотивує підприємця здійснювати добровільні соціальні інвестиції. На відміну від нього, вітчизняні закони мають винятково примусовий характер. Українське законодавство накладає на бізнес низку обов’язкових соціальних функцій, що проявляє їх винятково фіскальне забарвлення. Соціальне страхування, яке за фактом відволікає 41,7 % доходів підприємств, побудовано на принципі безальтернативності. Це примушує працедавців використовувати схеми «тіньової» оплати праці, а отже, обертається штучним скороченням соціальних виплат у майбутньому. Крім того, українське законодавство передбачає мізерний набір преференцій, що спонукають до витрат на соціальні акції. Так, не оподатковуються тільки ті гроші, які становлять 4 % від суми прибутку підприємства, перераховані на рахунок добродійної фундації або організації. Звільняються від сплати ПДВ операції з надання допомоги науковим, культурним, спортивним установам і релігійним організаціям [3, c. 151].

Український бізнес вважає, що суспільна активність необхідна насамперед для поліпшення іміджу компаній, але при цьому нарікає на відсутність вільних засобів для соціальних інвестицій.

Можна відзначити, що в Україні не проводилося ґрунтовне дослідження на тему соціальної відповідальності бізнесу. Є тільки точкові дослідження, ініційовані суспільними організаціями. Наявні дані говорять, що вітчизняний бізнес готовий виконувати соціальну місію. Дослідження 811 підприємств, проведене в 2002 р. фундацією «Інтелектуальна перспектива», показало, що 60 % опитаних бачать користь від реалізації соціальних проектів. 25 % респондентів заявили, що соціальну активність повинні проявляти ті, хто має для цього нагоду. Негативно сприймають соціальні прояви бізнесменів 5 % учасників опитування. 46 % респондентів вказали, що маючи фінансові можливості, вони обов’язково брали б участь у соціальних заходах. Стільки ж учасників дослідження упевнені, що зайнялися б суспільно-корисними акціями за умови вдосконалення нормативно-правової та податкової бази. Показово, що на перше місце в своїх очікуваннях від соціальних діянь бізнес ставить власні вигоди — зміцнення позитивного іміджу підприємств (це відзначили 2/3 опитаних). Представники компаній, що брали участь в опитуванні, вважають, що стійка позитивна репутація є ключовим нематеріальним активом і конкурентною перевагою на сучасному ринку. На другому місці — поліпшення умов соціального середовища.

Підприємці, навіть за умови усвідомлення необхідності участі в соціальних проектах, не уявляють собі, як їх реалізувати. З одного боку, підприємці практично не одержують замовлень соціального характеру, з іншого — у них недостатньо фахівців, які можуть розробити соціальну стратегію компанії. Згідно із західними стандартами кожне підприємство розробляє власну соціальну стратегію і щорічно виділяє кошти на фінансування витрат на соціальні програми. В Україні прояви соціальної активності мають спонтанний характер та не є частиною плану з формування іміджу компанії.

Думки з приводу ступеня участі влади в стимулюванні соціальної спрямованості бізнесу розходяться. Вважається, що головна державна місія може обмежитися створенням умов для сприятливого розвитку приватного сектору. Йдеться про боротьбу з корупцією, яка поки що є негласною, але істотною статтею витрат українських компаній і оптимізації податкового клімату. Інші мають на увазі ухвалення пакету спеціальних нормативних актів. Але експерти побоюються, що в Концепції можуть виявитися моменти регуляторного характеру, що припускають створення додаткових держструктур з нагляду за дотриманням бізнесом соціальної відповідальності [10, c. 136-137].

Можна вважати, що в Україні розпочинається робота над впровадженням державної політики у сфері формування зацікавленості вітчизняного бізнесу виконувати соціальні функції як відносно власних співробітників, так і всього суспільства. Сьогодні держава займає досить активну позицію стосовно створення сприятливих умов для роботи приватного сектора. Стратегія сприяння розвитку соціальної відповідальності розвивається в трьох напрямах:

• перший напрям — реформа оподаткування, яка передбачає зниження податкового пресу, дає змогу підприємствам розвивати свої основні фонди і нагромаджувати обігові кошти. Таким чином, у підприємств з’являються додаткові засоби, які можуть бути використані, у тому числі і на розвиток соціальних програм;
• другий напрям — розвиток державної політики, яка спонукає соціальну активність бізнесу, зосереджена на вдосконаленні пенсійної системи. Річ у тому, що оновлене пенсійне законодавство підвищує зацікавленість працівників в отриманні легальної зарплати. Працедавець і працівник виступають як соціальні партнери, але працівник, зацікавлений у фінансовому забезпеченні власної старості, буде вимушений самостійно чинити тиск на господаря з метою отримання легальної заробітної плати. Побічно це відобразиться на відрахуваннях до бюджету і, своєю чергою, підвищить платоспроможність держави в соціальній сфері; • третій напрям — це підтримка державою інноваційних і наукомістких проектів за допомогою накопичувальної схеми технопарків, яка припускає пільгове оподаткування. З розвитком третього напряму відкривається можливість підтримувати науково-технічний потенціал країни і зберегти вітчизняні наукові кадри. Крім того, діяльність технопарків забезпечить отримання високотехнологічної, а отже, дорожчої, ніж сировина і напівфабрикати, експортної продукції.

При прийнятті на себе соціальної відповідальності приватні корпорації однозначно отримують позитивні результати, які можна поділити на економічні, соціальні, іміджеві [4, c. 77-78].

Економічні позитивні результати можна охарактеризувати як отримання прибутку від реалізації соціальних заходів. Окрім цього, внаслідок реалізації корпоративних соціальних проектів можуть знижуватись операційні витрати в деяких ланках бізнесу. Участь у соціальних ініціативах також дає змогу збільшити вартість акцій компаній, забезпечує здатність додатково залучити нових інвесторів. Окрім того, соціально активні корпорації менш вразливі до екологічних та моральних ризиків (рис. 1).

Соціальні позитивні результати для бізнесу — це отримання передусім зацікавлених працівників, наявність довготермінових планів та зобов’язань, сильні та надійні партнерства. Позитивний соціальний корпоративний імідж впливає на купівельні рішення споживачів, просування товарів та послуг, престижність самої корпорації.

До основних причин, які стримують розвиток соціальної відповідальності бізнесу в Україні, можна віднести питання законодавчої неврегульованості та відсутності законодавчого заохочення. Реалізація соціальних програм супроводжується значними фінансовими витратами корпорацій, що також найчастіше стає стримувальним фактором або причиною відмови від соціальної діяльності.

2.2. Сучасний стан юридичної відповідальності в менеджменті

У формуванні етики бізнесу, етики менеджменту суттєву роль відіграє юридична відповідальність. Значення і одне із завдань сучасного менеджменту полягає саме у тому, щоб фірма (підприємство, організація) дотримувалася у своїй діяльності діючих норм і законів, миттєво реагувала на їх зміни. Виконання організацією всіх юридичних актів є свідченням високого рівня розвитку в ній менеджменту, дає право їй займати з честю свою нішу на ринку продукції, чи послуг, мати високий рейтинг серед конкурентів-суміжників.

Під юридичною відповідальністю розуміють дотримання конкретних законів і норм державного регулювання, які визначають, що може, а що не повинна робити організація.

З кожного питання існують сотні і тисячі законів та нормативів, наприклад, скільки токсичних речовин може міститись у виробничих стоках; як виключити дискримінацію при прийнятті на роботу; які є мінімальні вимоги з безпеки продукції; якого типу товари можна продавати іншим країнам тощо. Організація, яка «підкоряється» всім цим законам та нормативам, поводить себе юридично відповідальним чином, однак вона не обов’язково буде також вважатися і соціально відповідальною [2, c. 22-23].

Більшість учасників господарських правовідносин заінтересована в правомірній поведінці — як власній, так і своїх контрагентів (партнерів). Це відповідає і моральним засадам суспільства, і прагматичному ставленню до будь-якої справи, адже застосування будь-якої юридичної (в тому числі господарсько-правової) відповідальності тягне для правопорушника негативні наслідки. Проте відсутність правопорушень — це ідеальний, а не реальний стан суспільного (в тому числі економічного) життя. Причини різні:

• низька правосвідомість частини учасників господарського життя, зумовлена нерідко відсутністю правових знань і навичок захисту власних інтересів;
• наявність вад у чинному законодавстві (колізій, прогалин, застарілих норм, нестабільності), що в результаті не забезпечує адекватного сучасному стану економічних відносин правового регулювання;
• прийняття необгрунтованих нормативно-правових актів без відповідного прогнозування результатів їх застосування та збалансованого врахування найбільш типових інтересів основних учасників господарського життя;
• неправомірна поведінка (в тому числі зловживання своїм становищем) посадових осіб уповноважених державних органів (податкових, контролюючих тощо) та органів місцевого самоврядування щодо учасників господарського життя, які змушені застосовувати самозахист, нерідко при цьому порушуючи його межі;
• нестабільність господарського життя, особливо поява в ньому непердбачуваннх явищ (різкі зміни в правовому регулюванні);
• безпечність, некомпетентність частини учасників господарського життя, в результаті чого приймаються рішення (зобов’язання), укладаються договори, заздалегідь приречені на невдачу та ін.

Відтак правопорушення у сфері господарювання — це звичайне (хоча і небажане) явище. Часом наявність типових правопорушень у певних сферах господарського життя свідчить про негаразди в правовому регулюванні та/або правозастосовчій діяльності уповноважених органів держави і, відповідно, спонукає до оптимізації державного втручання в економіку країни.

Разом з тим правопорушення має зазвичай деструктивний вплив і на економіку в цілому, і на майновий стан учасників господарського життя. Одним з найбільш ефективних (за сучасного стану: економіки, правосвідомості учасників господарського життя, державного регулювання економічних процесів, ролі громадських організацій в економічному житті) засобів дотримання господарського правопорядку є відповідальність за господарські правопорушення [1, c. 61-62].

У сфері господарювання застосовується специфічний вид юридичної відповідальності, що іменується господарсько-правовою відповідальністю чи господарсько-правовими санкціями.

Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (родові, характерні для будь-якої юридичної відповідальності), так і специфічні (видові) риси.

До родових ознак слід віднести:

• юридична підстава — закон (проте не в усіх випадках);
• фактична підстава застосування господарсько-правової відповідальності — правопорушення;
• зміст — негативні наслідки, що зазнає порушник (застосовуються до порушника);
• можливість застосування державного примусу для покладення на порушника господарсько-правової відповідальності.

Разом з тим зазначені риси юридичної відповідальності в господарських правовідносинах проявляються специфічно.

Так, юридичною підставою господарсько-правової відповідальності може бути не лише закон (нормативно-правовий акт уповноважених органів держави), а й укладений з дотриманням вимог закону договір (ч. 1 ст. 216 ГК України), в тому числі засновницький — як установчий документ.

Система актів законодавства, що передбачають випадки застосування відповідальності у господарських відносинах, вид, форму та розмір санкцій, що застосовуються до порушника, містить нормативно-правові акти різної юридичної сили: кодекси:

Господарський кодекс України, зокрема, розділ V «Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання», що складається з 5 глав і 48 статей (статті 216-262);

Цивільний кодекс України, зокрема: ст. 22 («Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди»), ст. 23 («Відшкодування моральної шкоди»), глава 19 «Позовна давність» (статті 256-268), глава 29 «Захист права власності» (статті 386-394), параграф 2 «Неустойка» і параграф 7 «Притримання» глави 49, глава 51 «Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання», глава 82 «Відшкодування шкоди» та ін.

Отже, юридична відповідальність — це майново-організаційні за змістом і юридичні за формою заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення [14, c. 39].

Розділ 3. Корпоративна соціальна відповідальність у контексті перспектив соціальної політики України

3.1. Можливості та перспективи корпоративної соціальної відповідальності у контексті потреб соціальної політики України

У світлі Стратегії демографічного розвитку України на 2006—2015 рр., розробленої Інститутом демографії та соціальних досліджень НАНУ, яка у низці пріоритетних завдань і заходів передбачає залучення різноманітних джерел фінансування соціальної сфери, забезпечення участі недержавних, благодійних та комерційних організацій у розвитку її галузей, на наш погляд, значну методологічну і практичну цінність має концепція корпоративної соціальної відповідальності, що виникла в середині XX ст. із посиленням глобалізаційних явищ.

Єдиного розуміння змісту і цілей корпоративної соціальної відповідальності ні в науці, ні у площині ділової практики сьогодні не сформовано. Є низка дефініцій цього поняття.

Із відомих визначень найточніше його зміст відображає формулювання фахівців Асоціації Менеджерів (Москва): соціальна відповідальність бізнесу — це добровільний внесок компанії у розвиток суспільства в соціальній, економічній і екологічній сферах, пов’язаний безпосередньо з основною діяльністю компанії і такий, що виходить за рамки законодавчо визначеного мінімуму. Ця теза опонує дещо специфічному трактуванню корпоративної соціальної відповідальності у сенсі неухильного „виконання вимог законодавства: податкового, трудового, екологічного тощо». Погоджуючись з тим, що юридичної відповідальності бізнесу недостатньо для того, щоб останній міг називатися соціально відповідальним, підкреслимо принципову різницю між цими категоріями, бо соціальна відповідальність по відношенню до юридичної дисциплінованості є архісубстанцією.

Методологічна цінність даної концепції полягає в тому, що корпоративна соціальна відповідальність постає невід’ємною частиною процесу створення вартості, може сприяти інтерналізації небажаних зовнішніх ефектів та зменшенню трансакційних витрат у масштабах національної економіки. Соціальна відповідальність концентрує увагу корпорацій не тільки на економічній, а й на екологічній і соціальній доданій вартості, яку вони створюють або, навпаки, руйнують. Тим самим вона закладає передумови мінімізації негативних ринкових екстерналій. Процес їх інтерналізації відбувається добровільно (за відповідної конфігурації інституційного середовища — юридичних норм, традицій, суспільної думки). Ризик, пов’язаний з імовірністю опортуністичної поведінки, мінімальний, передусім через дію функціональної залежності між перспективою персональної вигоди підприємця і його внеском у виробництво соціального блага. У такий спосіб створюється можливість поліпшення якісних параметрів відповідного блага й економії тієї частини суспільного продукту (по суті — трансакційних витрат), яка, за значної ймовірності опортуністичної поведінки, витрачалася б на додаткові заходи контролю і санкції з боку держави [18, c. 156-157].

Твердження про персональну вигоду соціально відповідального підприємця лежить у площині вчення про конкуренцію та корпоративні комунікації: соціальна відповідальність здатна зміцнити конкурентні позиції компаній за рахунок поліпшення якості середовища, де розгортається їх діяльність. У цьому контексті вона протиставляється традиційній благодійності, яка не враховує особливостей основної діяльності компанії. Не інтегрована у загальну стратегію бізнесу, традиційна благодійність не може принести більше суспільної користі, ніж власне держава, й істотно збільшити вартість підприємства. А стратегічні підходи до використання філантропії як конкурентної переваги компанії дають можливість пов’язати соціальні й економічні цілі та поліпшити довгострокові перспективи її розвитку. Цим теоретично досягається гармонізація приватних та суспільних інтересів.

Практична цінність даної концепції полягає у її ресурсному потенціалі, що в умовах України є значним резервом для забезпечення функціонування всього комплексу соціальної сфери. Аналіз літературних джерел дозволяє стверджувати, що основною видовою ознакою напрямів реалізації цього резерву є категорія стейкхолдерів підприємства, серед яких: суспільство в цілому; співробітники; клієнти; інвестори; ділові партнери.

Ініціативи компанії щодо розвитку персоналу передбачають: навчання і професійний розвиток; соціальний пакет; створення умов для відпочинку і дозвілля; участь персоналу у прийнятті важливих рішень тощо. Соціальна відповідальність щодо клієнтів, інвесторів та ділових партнерів проявляється через добросовісну ділову практику та інформаційну відкритість.

Відповідно, коли йдеться про спрямування корпоративної соціальної відповідальності на суспільство загалом, то можна виділити такі її особливості: 1) галузева спеціалізація: природоохоронні ініціативи; ініціативи у галузі охорони здоров’я, соціального захисту, культур-но-історичної спадщини тощо; 2) масштаб: міжнародне співтовариство, країна або макрорегіон, місцева громада. При цьому принципове значення має саме її локальний аспект — відповідальність компанії за соціально-економічне благополуччя місцевої громади, де найпомітнішими є бізнес-вигоди соціальної активності, а її соціальний результат має найбільшу концентрацію. Цей результат має ознаки клубного блага, вигоди і витрати від виробництва якого активізують конкретні виборні стимули. За межами комунітарних структур, таких як громада чи регіон, їх дія слабшає, й водночас зростає ймовірність опортунізму [20, c. 229-230].

Корпоративна соціальна відповідальність (у т.ч. локальна) проявляється через корпоративні соціальні ініціативи. Їх суть зводиться до наступного:

• соціальна реклама — підприємство проводить чи підтримує доброчинні кампанії, що зміцнюють соціальну безпеку громади і спрямовані на боротьбу зі шкідливими суспільними стереотипами та звичками, привертають увагу суспільства до конкретної соціальної проблеми;
• доброчинний маркетинг: компанія спрямовує певний відсоток від обсягів продажу на благодійні цілі;
• корпоративна стратегічна благодійність (спонсорство, меценатство, надання грантів): підприємство робить безпосередні адресні або нецільові пожертви благонабувачам найчастіше у формі грошових коштів, товарів чи послуг;
• волонтерська робота у громаді: компанія делегує своїх працівників, заохочує роздрібних торговців і франчайзі безоплатно допомагати місцевим соціальним ініціативам своїми знаннями, контактами, участю у заходах соціального значення;
• соціально відповідальні підходи до ведення бізнесу (соціально відповідальна реструктуризація): це свідомий вибір компанією саме такого виробництва, менеджменту, технології, які б сприяли покращенню рівня життя громадян та захисту довкілля.

Аналіз світової практики засвідчує, що надзвичайне значення для розвитку соціальної відповідальності бізнесу (і великого і малого) має її суспільна підтримка інституційного та організаційного характеру. Перша реалізується через сукупність суспільних норм юридичного чи іншого походження, що стимулюють соціально відповідальну поведінку. Друга передбачає наявність для неї і певного ступеня розвитку відповідної інфраструктури [11, c. 5-6].

3.2. Підтримка та розвиток юридичної відповідальності в бізнесі

Інституційна підтримка юридичного характеру проявляється у таких способах регулятивного заохочення соціальної відповідальності: 1) податкові заохочення; 2) функціонування відповідної еталонної системи. Податкове регулювання містить такі можливості для соціально активного бізнесу [20], як зменшення ставки податку; зменшення бази оподаткування; т. з. „процентні закони», згідно з якими компанія сама обирає спосіб застосування сплачених нею податків. Загальні еталонні орієнтири визначено міжнародними стандартами. Як правило, вони відображають досягнутий більшістю компаній рівень, а конкурентна боротьба у світі точиться вже понад їх норми [10].

Організаційні способи підтримки корпоративної соціальної відповідальності передбачають функціонування професійних агенцій, які б надавали інформаційні, навчальні, посередницькі та інші послуги соціально активному бізнесу. У переліку таких установ — бізнес-центри, консалтингові структури і, особливо, фонди розвитку громад (ФРГ). Хоча останні найчастіше розглядають як соціальну інфраструктуру поряд з благодійними організаціями, орієнтація ФРГ на підтримку соціальних ініціатив проектного характеру визначає їх спільну із бізнесом мету — створення і примноження вартості, а відтак — певною мірою й спільні методи роботи. Поєднання у практиці ФРГ соціальних та інвестиційних функцій робить їх специфічним активом 3 для соціально активного бізнесу. На нашу думку, таку взаємодію найдоцільніше організувати на засадах аутсорсінгових технологій.

ФРГ, акумулюючи значні обсяги ресурсів, ведуть постійний моніторинг локальних потреб, а тому мають можливість реагувати на них необхідним чином, водночас позбавляючи бізнес (особливо малий) не властивих йому функцій і розв’язуючи проблему соціальної ефективності їхніх доброчинних ініціатив.

Ряд досліджень (соціологічних опитувань, експертних оцінок, фокус-групових дискусій), що мали місце в Україні у 2002—2005 рр., встановили специфіку корпоративної соціальної відповідальності в нашій країні, що полягає в наступному.

Сприйняття бізнесом даного явища обмежується благодійністю (спонсорством); деякі експерти схильні вбачати в цьому прояв стереотипу, характерного для країн, що розвиваються, де основним пріоритетом підприємництва є виживання.

Благодійні ініціативи в Україні надзвичайно поширені: близько 80% підприємств практикує і планує й надалі займатися благодійною діяльністю, причому частка благодійників значна як серед великих, так і серед середніх і малих за розміром підприємств безвідносно до регіональних особливостей; серед тих, хто не має досвіду благодійної діяльності, близько 1/2 бажають її започаткувати.

Благодійність — це переважно стихійна діяльність без будь-якої стратегії: існує думка, що на таке бачення ролі корпоративної соціальної відповідальності вплинули історичні традиції доброчинності в Україні, коли рішення про соціальну діяльність приймалися одноосібно заможним меценатом на основі особистих цінностей, які не передбачали широкого розголосу, що дискредитував би сам вчинок. Разом з тим основними мотивами благодійної діяльності в сучасній Україні, поряд із альтруїзмом та морально-гедоністичними очікуваннями, є створення позитивного іміджу компанії в суспільстві. Подекуди взаємодія бізнесу та влади здійснюється на командно-адміністративних засадах; частина підприємців шукає у благодійності спосіб поліпшення стосунків із владою або відчуває з боку чиновництва прямий примус до благодійності.

Серед причин, що стримують благодійну ініціативу, в один ряд із відсутністю коштів потрапляє відсутність відповідних умов (недосконале законодавство, особливо податкове) і побоювання щодо нецільового використання наданої благодійної допомоги. В Україні ефект від існуючих податкових пільг має, швидше, фіскальний характер — легальне пожертвування лише незначним чином зменшує суму сплаченого податку, «левова» частина якого потрапляє в бюджет. Водночас підприємці не впевнені у цільовому використанні здійснюваних ними відрахувань до державних фондів та податків, а тому й не схильні їх платити [1, c. 64].

Висновки

Зростання соціальної активності підприємства провокує збільшення кількості звернень до нього про допомогу, що негативно впливає на продуктивність бізнесу або шкодить його іміджу через необхідність частих відмов чи ігнорування звернень; необхідні організації, котрі надавали б відповідні послуги компаніям у здійсненні їхніх соціальних заходів.

На сучасному етапі для становлення ідеї соціальної відповідальності бізнесу в Україні насамперед необхідно:

• формувати у суспільній свідомості розуміння змісту, значимості соціально відповідального бізнесу для розвитку соціально орієнтованої держави та демократичних засад, а серед самих підприємців — стратегічного значення соціально відповідальної позиції для зміцнення конкурентоспроможності компаній на ринку та довгострокового сталого розвитку;
• створення на всеукраїнському рівні ефективної та постійно діючої системи комунікації соціально відповідального бізнесу, державних органів влади, засобів масової інформації, громадськості, експертів міжнародних організацій на основі спеціальних подій, Інтернет-ресурсу та співпраці із ЗМІ;
• формувати законодавчу базу, яка забезпечить зацікавленість бізнесу в конструктивізмі щодо соціальних програм;
• прийняття законодавчих та відомчих нормативних актів, які стимулюють розвиток в Україні соціально відповідального бізнесу та корпоративної філантропії, меценатства;
• створення партнерської мережі, в рамках якої учасники мережі отримують широкі можливості для просування корпоративної репутації на регіональному та макроекономічному рівнях;
• надання бізнесовим структурам організаційно-методичної допомоги у плануванні та реалізації конкретних соціальних проектів та програм, реалізації корпоративних систем соціальної відповідальності;
• сприяння роботі всіх зацікавлених сторін щодо впровадження довгострокових спільних соціальних проектів та програм;
• створення банку даних соціальних та екологічних ініціатив, в реалізації яких могли б взяти участь державні органи влади, громадські організації та підприємницькі структури.

Список використаної літератури

1. Бандирська О.В. Соціальна відповідальність бізнесу в Україні / О. В. Бандирська // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 10. — С. 60-64
2. Баюра Д. Корпоративна соціальна відповідальність у системі корпоративного управління / Д. Баюра // Україна: аспекти праці. — 2009. — № 1. — С. 21-25
3. Буко С. Корпоративна соціальна відповідальність як принцип цінісно зорієнтованого менеджменту // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — С. 149-158
4. Бутко М. Генезис соціальної відповідальності бізнесу та її становлення в Україні // Економіка України. — 2009. — № 7. — С. 74-85
5. Грішнова О. Соціальна відповідальність бізнесу: сутність, значення, стратегічні напрями розвитку в Україні // Україна: аспекти праці. — 2010. — № 7. — С. 3-8
6. Дементьева А. Корпоративная социальная ответственность // Маркетинг. — 2009. — № 4. — С. 3-12
7. Долішній М., Куценко В. Підприємництво в соціальній сфері як передумова формування експортноорієнтованої економічної політики// Економіка України. — 2006, № 8. — С. 10-19.
8. Колот А. Корпоративна соціальна відповідальність, соціальна звітність та аудит як сучасні інститути і технології соціального розвитку // Україна: аспекти праці. — 2010. — № 3. — С. 3-9
9. Лопатинська А. М. Теоретичні основи соціальної відповідальності організації // Економіка АПК. — 2010. — № 10.- С.142-146
10. Міненко М.А. Визнання принципів соціальної відповідальності професійними виробничими об’єднаннями та їх учасниками [Текст] / М.А. Міненко // Економіка АПК. — 2008. — № 7.- С.136-140
11. Осовий Г. Соціальна відповідальність у сфері праці: позиція профспілок / Григорій Осовий // Профспілки України. — 2008. — № 5. — С. 2-6
12. Петроє О. Корпоративна соціальна відповідальність у сфері праці // Праця і зарплата. — 2011. — 23 лютого. — С. 4-5
13. Рамазанов А. Концепция корпоративной социальной ответственности / Алтай Рамазанов // Проблемы теории и практики управления. — 2007. — № 12. — С. 38-46
14. Саприкіна М. Соціальна відповідальність: інформація до роздумів // Громадянське суспільство. — 2010. — № 3. — С. 36-40
15. Стадник В. Менеджмент: Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. — К.: Академія, 2003. — 463 с.
16. Стеценко І. Основи менеджменту. Хто такий менеджер: Навч. посібник. — К. : А.С.К., 2004. — 224с.
17. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. — К.: Академвидав, 2005. — 607 с.
18. Царик І.М. Особливості ринкового і державного регулювання соціальної відповідальності бізнесу в умовах циклічності економіки // Актуальні проблеми економіки. — 2011. — № 1. — С. 155-159
19. Шегда А. Менеджмент: Учебник/ Анатолий Шегда,. — 3-е изд., испр. и доп.. — К.: Знання , 2006. — 645 с.
20. Шокун В. Основи менеджменту: Навч. посіб. для дистанц. навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К. : Ун-т «Україна», 2005. — 340с.