Актуальність теми. Процеси пошуку оптимальної форми волевиявлення народу, які відбуваються сьогодні в Україні, далеко не завершені, тому питання визначення моделі виборчої системи, яка б задовольняла всі потреби українського електорату, залишається досить актуальним. Майже за двадцять років незалежності наша держава пройшла кілька етапів модернізації виборчої системи — від мажоритарної абсолютної до змішаної відносної більшості та від змішаної до суто пропорційної, що обґрунтовувалося потребами розвитку політичних партій і партійної системи.

Зміна моделей виборчих систем свідчить про динаміку політичного розвитку суспільства від тоталітаризму до демократичних засад політичної системи країни й утвердження повноцінних політичних інститутів у суспільстві.

Народовладдя, що є основою демократії, передбачає формування представницьких органів влади за допомогою виборів, які, своєю чергою, є механізмом контролю й участі громадян в управлінні державою. Зростання ролі народу як єдиного джерела влади й державотворення в Україні вимагає дослідження проблем, пов’язаних з удосконаленням процесів політичних виборів. В українському законодавстві сьогодні не врегульовано питання щодо визначення системи органів, які наділені представницькими функціями у сфері народовладдя. На жаль, у жодному нормативно-правовому акті не сформульовано поняття «система органів народного представництва», а також чітко не визначено переліку цих органів.

Дослідженню аспектів розвитку та функціонування виборчих систем присвячено значну кількість праць, зокрема О. Абрамової, М. Агафонкіна, H.Базанова, В. Бебика, В. Королька, Л. Кочубей, І. Кресіної, Г. Лози, В. Мірошника, В.Погорілка, М. Рибачука, М. Рябця, В. Співака, М. Ставнійчук, В. Тимошенко, Ю. Шемшученка, В. Шергіна, Є. Шипуліна, I.Шкурата.

Метою даної роботи є характеристика стану та визначення перспектив розвитку системи голосування і їх вплив на суспільний вибір.

1. Методи та системи голосування, їх переваги та недоліки

Будь-який спосіб голосування має бути таким, що у випадку вибору з двох опцій зводиться до методу абсолютної більшості.

Теорія голосування знає декілька таких методів, які для випадку вибору з двох опцій зводяться до методу абсолютної більшості. Найпростішими серед них є такі чотири методи:

Метод Кондорсе. Він полягає у здійсненні кожним виборцем попарного порівняння (як у пункті 2а вище) і підсумовуванні таких порівнянь усіма виборцями; таким чином визначається загальне (всіма виборцями) попарне порівняння. Варіант, який програє всім іншим, відкидається, і ситуація повторюється з меншою кількістю опцій. У разі успішного проведення певної кількості таких кроків (на одиницю меншої, аніж кількість опцій) до вибору залишаються тільки дві опції, до яких застосовується метод абсолютної більшості.

Метод Кондорсе має істотні недоліки. Крім практичної незручності, що є наслідком громіздкої процедури багаторазових голосувань, він не завжди результативний. Може мати місце так званий «парадокс Кондорсе», при якому неможливо визначити «найгірший» варіант (наприклад, при виборі з трьох варіантів більшість виборців вважає, що а кращий від b, b кращий від с, але с кращий від а). Проте у математичній теорії голосування вважається, що якщо переможець за методом Кондорсе існує, він вважається оптимальним. Таким чином, цей метод має лише теоретичне значення; проте окремі ідеї чи елементи методу Кондорсе увійшли до тих чи інших виборчих систем.

2. Метод Борда (рейтингове голосування) полягає у впорядкуванні кожним виборцем усіх опцій за ступенем прийнятності (преференції) і приписуванні кожній позиції відповідного числа балів. Варіант, що набирає найбільшу (чи найменшу) кількість балів у всіх виборців, є переможцем.

Найпростішим варіантом рейтингового голосування звичайне впорядкування (перше, друге, третє, … місце) та підрахунок суми місць, наданих опціям виборцями в їх індивідуальних рейтингах; переможцем є варіант, який має найменшу суму місць.

Мажоритарний метод полягає у визначенні найкращого варіанта кожним виборцем (довільним способом) і підсумовуванні кількості виборців, які надали перевагу кожному з варіантів. Цей метод найпростіший у застосуванні; він відомий також під назвою методу відносної більшості. Цікаво, що варіант-переможець за цим методом може виявитися абсолютно програшним у сенсі Кондорсе.

Саме недоліки цього методу, які усвідомлювалися вже в кінці XVIII, стимулювали серйозні дослідження теорії голосування, починаючи з Кондорсе і до робіт ХХ століття.

4. Апробаційний метод (метод схвалення або прийнятного вибору) полягає в тому, що виборець виділяє серед опцій довільну (або наперед установлену) кількість прийнятних для нього варіантів (1, 2 чи більше), кожен з яких отримує по одному балу. Переможцем є варіант, що набирає найбільшу кількість таких балів. Апробаційний метод приводить до результату, прийнятного для більшості (результат, проти якого існує найменше заперечень). У цьому методі цікава відмова від визначення найкращого варіанта кожним із виборців окремо: переможець виявляється лише за підсумком спільного волевиявлення. Водночас слід підкреслити, що застосування цього методу призводить до фактичної (однак не правової) нерівності виборців: кожен виборець має довільну кількість голосів (підтримує довільну кількість опцій).

Важливими і цікавими для практики голосування є ще два дещо складніші методи:

5. Багатотуровий метод базується на визначенні найкращого варіанта кожним виборцем (як у методі 3), однак застосовує вимогу абсолютної більшості (підтримки переможця більш ніж половиною кількості виборців) у поєднанні з методом відсіву найслабшого (елемент методу Кондорсе): якщо відразу з’являється варіант з абсолютною більшістю голосів, то він уважається переможцем; якщо ні, найгірший варіант (один або декілька) відкидається (ідея відсіву у методі Кондорсе) і проводиться нове голосування з меншою кількістю кандидатів. Якщо жодного разу не формується абсолютна більшість, через певну кількість турів (не більше ніж на одиницю менше від кількості опцій) залишається вибір тільки з двох варіантів, що автоматично призводить до вибору абсолютною більшістю (метод 3).

Спрощений варіант багатотурового методу – двотуровий метод – передбачає відкидання за підсумками першого голосування всіх, крім двох найсильніших варіантів. Інший його варіант передбачає другий тур голосування щодо більш ніж двох опцій, однак із вимогою лише відносної більшості (як у методі 3) у другому турі.

6. Метод перехідного голосу або метод Гейра вдало поєднує ідеї підходів Кондорсе, Борда та багатотурового; його можна назвати методом з єдиним туром голосування та багатотуровим підрахунком. При застосуванні цього методу виборець рейтингує (впорядковує) опції, як у методі Борда (метод 2). Встановлення підсумку може йти у кілька етапів.

Варіант, який здобув абсолютну більшість перших місць, стає переможцем, як у багатотуровому методі (метод 5). Якщо такого варіанта немає, опція, що отримала найменше перших місць, відкидається (ідея відсіву у методі Кондорсе),  а відповідний голос кожного виборця, який надав їй перше місце, переходить до варіанта, відзначеного у цього виборця як другий. Якщо після першого етапу переходу голосів знову жоден варіант не отримав абсолютної більшості голосів (з урахуванням переданих), процедура продовжується (голос може переходити до третього і т. д. варіанта) аж до отримання позитивного результату: як і в багатотуровому методі, через кількість етапів підрахунку, на одиницю меншу від кількості опцій, (якщо жоден варіант не отримав абсолютної більшості раніше) залишається вибір лише з двох варіантів.

Відповідно до результатів усеукраїнського соціологічного дослідження, проведеного Київським інститутом проблем управління, майже 50 % опитаних українців хочуть голосувати за мажоритарною виборчою системою, тобто за конкретного кандидата в депутати. Змішаним виборам, які були в Україні до жовтня 2005 р., віддали перевагу майже 18 % респондентів, і лише 6 % українців готові голосувати за партійними списками, а отже підтримують пропорційну систему [3].

Деякі міжнародні спостерігачі стверджують, що Україна не готова до пропорційної системи виборів. Так, політолог С. Баришніков уважає, що в нинішньої системи виборів є недоліки. На його думку, попри те, що в такий спосіб обирають депутатів у більшості європейських країн, українська версія системи вимагає доопрацювань: «Якщо брати нашу реальність, то Україна зараз на такій стадії розвитку, яка диктує з’єднання пропорційної та мажоритарної систем, тому змішана система — це адекватний варіант для нас» [4]. Можна також погодитися з думкою С. Баришнікова про те, що змішана система виборів є оптимальною для України ще й тому, що виборці знають депутатів в обличчя, а політики знайомі з проблемами округів, які представляють у Верховній Раді.

Голова Верховної Ради України В. Литвин уважає, що наслідком зміни виборчої системи стане оновлення складу Верховної Ради на 80 %, а за умови проведення виборів на основі чинного законодавства — лише на 10 %. «Якщо не змінити виборчу систему, нові вибори нічого не дадуть, просто поміняється співвідношення у парламенті», — вважає спікер парламенту [5].

Нинішня пропорційна система не відображає інтересів громадян. Вона сприяє розвитку корупції серед партійних кланів на місцях і пристосована до потреб партійно-політичних угруповань загальнодержавного рівня.

На думку багатьох вітчизняних та європейських дослідників, поєднання напівпрезидентської республіки з пропорційною системою із закритими списками (можливість голосувати виключно за партію, а не за окремих кандидатів) в Україні призводить до:

1)       постійних політичних криз (які стають неминучими в разі вибору такої моделі);

2)       демонтажу системи юстиції;

3)       політичної апатії населення.

Загалом, застосування закритого списку має такі системні вади:

а)       депрофесіоналізація кадрового складу парламенту й партійних організацій, що є наслідком монополії партійного керівництва щодо визначення персонального складу списку;

б)       втрата довіри населення до партій і представницьких органів унаслідок потрапляння до їх складу «грошових мішків»;

в)       відсутність прямого й зворотного зв’язку між громадянами та їхніми представниками [6].

Українцям складно зорієнтуватись і зробити вибір через велику кількість політичних блоків і партій. Розмірковуючи над тим, за кого голосувати, виборці орієнтуються на те, наскільки привабливою виглядає в їхніх очах партія та її лідер, волею-неволею абстрагуючись від по-справжньому важливих для них проблем. Виборець практично позбавлений доступу до інформації про кандидатів у депутати, достатньої для здійснення усвідомленого вибору.

Виборець має право знати той обсяг інформації про кандидата, що й держава, тобто прізвище, ім’я, по батькові, число, місяць, рік і місце народження, громадянство, відомості про освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (серед іншого й на виборних посадах), партійність, склад сім’ї, місце мешкання із зазначенням часу проживання в Україні, відомості про наявність чи відсутність судимості, зміст декларації про майно та доходи кандидата в народні депутати. Тому такі положення законів «Про вибори народних депутатів України» і «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» варто розширити відповідно до цих потреб, а сам обов’язок інформувати про своїх представників — покласти на партії [6].

За пропорційної системи право висувати кандидатів мають тільки політичні партії або блоки. А тому, щоб стати кандидатом у депутати, людина має вступити до певної партії, а отже, набути повної залежності від її керівництва. Виборців представляє список «групи товаришів», які знеособлено, умовно несуть колективну відповідальність за всю численну територіальну громаду.

Крім того, важливо не просто стати кандидатом, а потрапити в головну, «прохідну» частину виборчого списку. Вирішує це питання партійне керівництво, з яким треба домовлятися. «А партійному керівництву потрібні кошти. Хоча б на утримання партійного офісу, зарплату, оплату публікацій… До прохідної частини партійного виборчого списку найчастіше потрапляють ті, хто проявив вміння «домовлятися». Ну і, звичайно, саме керівництво. В результаті — процес висування кандидатів до партійного списку перетворюється на клубок інтриг, образ і торгів. Він, як правило, не має нічого спільного з інтересами громадян» [7].

За такої системи місця в парламенті розподіляються між політичними партіями відповідно до кількості набраних голосів. У разі використання пропорційної системи з прохідним бар’єром у 3 % до парламенту не проходять партії, що набрали менше за відповідний відсоток голосів електорату. Отже, пропорційна система вигідна партіям і, особливо, керівникам партій олігархічного типу, які мають схильність до монополізації влади й управління та прагнуть створити суцільну «вертикаль влади». Вони вважають, що краще за всіх знають і розуміють, що і як потрібно робити на всіх рівнях.

Проте деякі політики впевнені, що пропорційна система виключає політичну роздробленість і «хаос» у Верховній Раді. Так, А. Яценюк наполягає на тому, що повернення до мажоритарної системи виборів в Україні не доцільне: «Це буде колгосп, а не Верховна Рада, в якому знову перекуповуватимуть депутатів. Мають бути сильні партії з сильною ідеологією, і коли тих, хто так вчинятиме (виходить з коаліції), засуджуватиме суспільство, тоді не буде перекупки», — заявив він. На думку А. Яценюка, сьогодні в Україні політичні партії фактично представлені першими номерами: «А хто десятий, двадцятий, п’ятдесятий номер, як в коаліції, так і в опозиції — ніхто не знає. Немає відкритих правил гри» [4].

На думку представників Блоку Юлії Тимошенко, повернення до мажоритарної системи виборів знищить будь-яку політичну відповідальність у країні та зніме всі застереження для корупційної діяльності депутатів. Крім того, відновлення мажоритарної системи знищить партійну систему України, поставить під сумнів саму доцільність існування політичних партій і заблокує процес розвитку в країні громадянського суспільства [4].

Слід зазначити, що в більшості європейських країн електорат обирає депутатів за пропорційною виборчою системою. До такої системи поступово переходять і країни пострадянського простору. А мажоритарна система в ідеалі існує тільки в Англії та США.

Як відомо, за мажоритарної системи виборці голосують не за партії, а за конкретних кандидатів — до парламенту проходить кандидат, що отримав просту більшість голосів (тобто хоч би на один голос більше за будь-якого іншого кандидата).

За мажоритарної системи право висувати кандидатів мають і політичні партії, і громадські організації, і будь-хто з виборців шляхом самовисування. Для активної людини, яка відчуває підтримку громади, можливість стати кандидатом перестає бути проблемою. Знову ж таки, небагатії отримують свій шанс, бо немає потреби робити «внески» до партійних кас. Ця система вигідна аполітичним, далеким від партій громадянам, які хочуть від влади простого забезпечення нормальних умов життя [7].

2. Оптимальна модель здійснення волевиявлення українським народом

Досвід проведення парламентських виборів в Україні продемонстрував, що «крайні» варіанти виборчої системи (мажоритарна — пропорційна із закритими списками) є неприйнятними через такі основні причини:

1)       застосування адміністративного ресурсу, «скуповування електорату» (мажоритарна);

2)       втрачається зв’язок виборців з парламентськими партіями (непрозоре формування виборчих списків);

3)       продовження практики «вождистського» голосування (пропорційна) [8].

Описані вище методи голосування є по суті виборчими системами у разі проведення одномандатних виборів (вибори президента, міського голови чи іншого представницького одноосібного органу). У зв’язку з цим цікаво звернути увагу на те, що і система, за якою обирається Президент України (традиційно в Україні – це двотурова система абсолютної більшості [2]), і система, за якою обираються голови територіальних громад – сільські, селищні, міські голови (сьогодні це мажоритарна система відносної більшості [3]), можуть бути предметом обговорення. Якщо стосовно виборів Президента України такої дискусії немає, то щодо виборів міських голів пропозиції щодо переходу до двотурової системи абсолютної більшості досить наполегливі.

Для багатомандатних виборів (виборів колегіального представницького органу) описані методи голосування використовуються як основа для конструювання виборчої формули – основного елемента виборчих систем; вони також впливають на інші параметри виборчої системи – розмір виборчого округу та структуру виборчого бюлетеня.

При проведенні виборів представницького органу проблема виборів ускладнюється тим, що виборцям треба обирати не одного депутата, а багатьох: слід зробити вибір певної обмеженої кількості варіантів, що відповідає кількості місць (мандатів) у представницькому органі, із запропонованої великої множини опцій (кандидатів). Ситуація, коли «багато обирають багатьох», вимагає спеціальних конструкцій, які мають будуватися на основі розглянутих вище способів голосування. Для цього можна запропонувати кілька шляхів.

По-перше, можна обрати найпростіший шлях, поділивши увесь виборчий корпус на певні групи таким чином, щоб кожна група обирала лише одного; кожна така група тоді застосовує один із запропонованих вище способів голосування. На практиці такі групи електорату утворюють за територіальним принципом8; відповідні утворення називаються одномандатними округами. Такий підхід у теорії виборчих систем називають роз’єднаним електоратом: результати голосування у кожній групі (окрузі) жодним чином не залежать від результатів в інших групах (округах) [5, с.53].

По суті при підході з використанням роз’єднаного електорату вибори представницького органу перетворюються на багато (за кількістю мандатів) одномандатних виборів. По-друге, можна надати всім виборцям право разом обирати всіх кандидатів (єдиний, не роз’єднаний електорат). Щоб дати можливість застосувати один із методів голосування, розглянутих вище, треба кандидатів об’єднати у певні групи, кожна з яких буде виступати у вигляді одної запропонованої опції для вибору; це знову ж зводить проблему до вибору одного варіанта з багатьох, однак у цьому випадку варіантом (опцією) є не окремий кандидат, а група (список) кандидатів. Природною основою об’єднання кандидатів у групу (список) є їх висування одним суб’єктом номінації – політичною партією. Такі підходи приводять до виборчих систем із партійними списками. Описаний варіант голосування називають системою закритих списків (виборець голосує за єдиний список кандидатів, не впливаючи на розміщення кандидатів у межах списку).

По-третє, можна поєднати перші два підходи, розділивши електорат на групи (округи) у кількості, значно меншій від кількості мандатів (цей варіант роз’єднаного електорату м’якший за наслідками від описаного вище). Тоді у кожному такому окрузі буде обиратися не один, а декілька кандидатів (багатомандатні округи); для зручності кандидатів можна однак не обов’язково, якщо мандатів в окрузі не надто багато) об’єднувати у списки кандидатів. Якщо кандидати у списки не об’єднуються, об’єктом голосування (опцією) є окремий кандидат або (залежно від способу голосування) кілька кандидатів; якщо об’єднання у списки відбувається, об’єктом голосування (опцією) є список кандидатів.

Запропоновані підходи є найпростішими (базовими), однак не єдино можливими. Інші варіанти конструюються на основі базових поєднанням їх різних варіантів і з різними способами голосування. Тим не менше описані три підходи задають основу територіальної організації виборів і визначають одну із складових виборчих систем – маґнітуду виборчих округів. Водночас вони певним чином можуть обмежити і вибір тих чи інших способів голосування та виборчих формул.

Отже, можна висновувати, що єдиний вихід для українського демократичного суспільства — це зміна виборчої системи, яка буде супроводжуватися змінами та доповненнями до Конституції України з урахуванням досвіду, визначення плюсів як мажоритарної, так і пропорційної системи. Найкращим рішенням буде становлення змішаної виборчої системи з відкритими регіональними списками. Таким чином, сьогодні проблема зміни типу виборчої системи має важливе значення з огляду на перспективи розвитку країни. А тому кроки на шляху до її розв’язання мають бути здійснені за принципом публічності, за максимально виважених умов і прорахованих наслідків.

Висновки

Як відомо, існують три основні виборчі системи: мажоритарна, мажоритарно-пропорційна (змішана) та пропорційна, тобто за партійними списками. Кожна з них має свої недоліки, які, як показує практика, завжди суттєвіші, ніж переваги, зокрема через недосконалість процедурно-процесуальних механізмів, що призводять до певних зловживань та викривлення результатів виборів.

Україна за роки незалежності випробувала всі три згадані виборчі системи. На жаль, цей досвід не завжди ретельно вивчався, не завжди робилися об’єктивні висновки та пропонувалися належні пропозиції щодо вдосконалення цих систем. І ніколи це не узгоджувалося із відповідними конституційними положеннями.

вдосконалення всієї виборчої системи має бути в площині назрілого реформування конституційного поля, також запропонованого Президентом України у Посланні до Верховної Ради України. Якщо народ є єдиним носієм та джерелом влади в Україні, то основні політичні засади виборчої системи як головного знаряддя формування народом влади, безумовно, мають бути відображені в Основному Законі держави, оскільки будь-яка виборча система не може обмежувати права громадян вільно і безпосередньо обирати своїх представників до парламенту та інших представницьких органів влади, а також вільно бути обраними до органів влади.

Як вже зазначалося вище, чинна Конституція України у поновленій Конституційним Судом України редакції однозначно не закріплює певну виборчу систему, однак за змістом конституційних виборчих прав громадян ця система в найбільшою мірою наближена до мажоритарної.

Пропорційна ж система була запроваджена лише відміненими Конституційним Судом України змінами до Конституції України 2004 року, а відтак вона є неконституційною. За конституційною логікою, і змішана система виборів у частині її пропорційності також не повною мірою відповідає конституційним виборчим правам громадян. А тому в процесі конституційної реформи у цій надзвичайно важливій проблемі слід розставити всі крапки над «і». Виборчі системи не можуть змінюватися щороку, а зважаючи на вирішальну роль народу в формуванні влади, певна система, яка повністю відповідала б нічим не обмеженому волевиявленню громадян, має бути закріплена в Конституції України.

Список використаної літератури

1. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 18.10.2001, № 2766-III: за станом на 07.07.2005 // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 38/39. — Ст. 449. — (Бібліотека офіційних видань).
2. Про вибори народних депутатів України : Закон України вiд 25.03.2004, № 1665-IV: за станом на 11.06.2009 // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 27/28. — Ст. 366. — (Бібліотека офіційних видань).
3. «У більшості громадян України політична ситуація в країні викликає стурбованість та тривогу»: результати всеукраїнського соціологічного дослідження [Електронний ресурс] / Київський інститут проблем управління імені Горшеніна. — Режим доступу до журналу : http://www.kipu.com.ua.
4. Дмитренко Е. Плюсы и минусы действующей системы выборов в Украине [Электронный ресурс] / Е. Дмитренко. — Режим доступа : http://union.makeevka.com.
5. Якщо відмінити прохідний бар’єр, ВР оновиться на… 80%?. [Електронний ресурс] /Інформаційне агентство «ЮНІАН». — Режим доступу : http://www.unian.net.
6. Крисенко О. Перспективи реформування виборчої системи України: післямова   президентських виборів. Аналітична записка [Електронний ресурс] / О. Крисенко, У.    Мовчан, І. Работягова.  — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua.
7. Бурбеза Г. Мажоритарные выборы в местные советы: кому это выгодно? / Г. Бурбеза // Украинская правда. — 2010. — 19 апреля.
8. Шаповал Є. Система виборів до Верховної Ради України // Харківський дискусійний клуб. — 2009. — 21 березня.