Вперше на кодифікованому рівні в Україні ст. 83 ЦК визначила види організаційно-правових форм юридичних осіб, встановивши, що юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ, а також у інших формах, встановлених законом. Зі змісту ст. 83 ЦК не можна зробити висновок, що виділення вищезазначених організаційно-правових форм юридичних осіб стосується юридичних осіб приватного чи публічного права. Але виходячи із змісту ст. 81 ЦК, яка визначає, що ЦК встановлює порядок створення та організаційно-правові форми, особливості правового статусу окремих видів юридичних осіб приватного права, можна зробити висновок, що ст. 83 ЦК визначає організаційно-правові форми саме юридичних осіб приватного права. Проведення первинного поділу організаційно-правових форм в Україні на товариства та установи зроблено на рівні приватних юридичних осіб, що відповідає класифікації юридичних осіб, проведеній у Німецькому цивільному уложенні, яке поділяє юридичні особи на союзи, установи та юридичні особи публічного права.[50, с.19‑29]

Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Н.С. Кузнєцова відмічає, що товариство – це організація, що має корпоративний устрій та управляється учасниками.[230, с.216] Виділення такої ознаки, як корпоративний устрій, дає підставу для висновку, що навіть у тому випадку, коли товариство створюється однією особою, що допускається ст. 83 ЦК, воно може фактично без зміни своєї організаційно-правової форми збільшувати кількість учасників (членів, акціонерів). Так, частина частки у статутному капіталі, яка належить одноособовому учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, може бути відчужена іншій особі. В такому виді, як товариство, вже закладено потенційну можливість збільшувати кількість своїх учасників, навіть у тому випадку, коли таке товариство створене чи існує з одним учасником.

Установу ст. 83 ЦК України визначає як організацію, створену однією  або кількома особами (засновниками),  які не беруть участі  в  управлінні  нею, шляхом  об’єднання  (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Зазначення на те, що засновники не беруть участь тільки в управлінні, викличе питання про можливість надання учасникам інших прав. Зокрема, на отримання прибутку, майна у випадку ліквідації. Тому, на нашу думку, слід виділити таку ознаку установи як організаційно-правової форми, як “неможливість права участі”, а не тільки “обмеження права на управління” установою її засновника.

Якщо буквально трактувати норми ЦК України, то можна зробити висновок про те, що інших організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права, окрім товариств та установ, не існує. Водночас ст. 108 ЦК встановлює, що перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. Проте ніхто з цього не робить висновків, що перетворення може бути здійснене тільки шляхом перетворення установи в товариство чи навпаки. Хоча такого бути і не може, оскільки ЦК встановлює особливий порядок створення установ, який передбачає тільки можливість їх заснування. Тому ніхто, напевно, не буде заперечувати, що зміною організаційно-правової форми юридичної особи є, наприклад, перетворення виробничого кооперативу в акціонерне товариство.

Якщо стосовно установи можна сказати, що така організаційно-правова форма може існувати в реальності, то стосовно товариств такого висновку зробити не можна, оскільки не існує юридичної особи, створеної просто у формі товариства. Вони в свою чергу поділяються на підприємницькі та непідприємницькі, а підприємницькі – на господарські товариства та виробничі кооперативи. Таким чином, виникає ситуація, коли одна організаційно-правова форма є об’єднуючою для інших організаційно-правових форм. В зв’язку з цим для побудови системи організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права доцільно ввести таке поняття, як системоутворююча організаційно-правова форма. Зокрема, до неї можна віднести товариство.

Стаття 83 ЦК виділяє тільки дві організаційно-правові форми юридичних осіб та встановлює, що інші організаційно-правові форми можуть визначатися законом, але надалі не наводить ніякої чіткої системи видів організаційно-правових форм.

Відповідно до ст. 84 ЦК України підприємницькими є товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку та наступного його розподілу між учасниками, а відповідно до ст. 85 ЦК непідприємницькими є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливістю правового регулювання організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права є те, що ЦК України встановлює тільки види організаційно-правових форм підприємницьких товариств, включаючи в них господарські товариства та виробничі кооперативи.

Що стосується господарського товариства, то воно, як і “товариство”, є організаційно-правовою формою, яка також реально не існує, а об’єднує такі організаційно-правові форми, як акціонерні товариства, повні та командитні, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, тобто які існують реально.

Окремі види організаційно-правових форм господарських товариств мають свої, тільки їм притаманні, ознаки. До них належать об’єкти права власності учасника та його відповідальність за зобов’язаннями товариства. Так, учасник повного товариства є власником частки у складеному капіталі й несе повну відповідальність за борги товариства; учасники командитного товариства є власниками часток у складеному капіталі, але одні з них несуть повну відповідальність, а другі (вкладники) – обмежену відповідальність за борги товариства; учасник товариства з обмеженою відповідальністю та учасник товариства з додатковою відповідальністю є власниками часток у складеному капіталі, але перший несе обмежену відповідальність, а другий – додаткову за борги товариства; учасник (акціонер) акціонерного товариства є власником акцій і несе обмежену відповідальність за борги товариства. Ознакою господарського товариства як системоутворюючої організаційно-правової форми є те, що у товариствах, які входять в неї, існує статутний (складений) капітал, а їх учасники є власниками частки (акцій).

Тому можна сказати, що в основу виділення окремих організаційно-правових форм господарських товариств покладені такі ознаки як об’єкт права власності учасника та вид його відповідальності за зобов’язаннями товариства, тобто цивільно-правові ознаки. І ці ознаки складають зміст інституту цих організаційно-правових форм  і загалом повинні бути в основі визначення їх поняття.

Учасники господарських товариств є власниками певних об’єктів прав власності, які можна охарактеризувати наступним чином. Акції чи частки у статутному (складеному) капіталі є оборотоздатними.

Як зазначає Є.О.Харитонов, оборотоздатність об’єктів цивільних прав означає можливість здійснення домовленостей та інших дій, спрямованих на їх передачу в межах цивільно-правових відносин. В залежності від цього усі об’єкти цивільних прав поділяються на три групи: ті, що обертаються вільно, з обмеженим обігом та вилучені з обороту. За загальним правилом об’єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватись (продаватись, даруватись, обмінюватись тощо) чи переходити від однієї особи до іншої в порядку універсального правонаступництва без будь-яких заборон чи обмежень чи іншим способом. Виключення з цього правила можуть встановлюватись законом у відношенні повного вилучення об’єктів з обороту у встановленому ним порядку – для обмеження їх обороту.[58, с.267]

Акціонер має право відчужувати акції, а, наприклад, учасник повного товариства має право вийти із товариства і виділити частину майна, якщо інші учасники не дають згоди на відчуження частки у складеному капіталі чи її частини. Акції можуть передаватись у спадщину і на них може бути звернене стягнення за особистими зобов’язаннями акціонера. Частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю може передаватись у спадщину, але спадкоємці мають право вибору: стати учасниками чи вимагати виділу частини майна. Останнім правом закон наділяє і кредиторів учасника товариства з обмеженою, додатковою відповідальністю, повного та командитного товариств. Тому об’єкти права власності учасників господарських товариств (акції (частки) у статутному (складеному) капіталі) є оборотоздатними та/чи надають право власнику виділяти частину майна юридичної особи; передаються у спадщину; є об’єктом звернення стягнення за особистими зобов’язаннями його власника; надають право кредиторам учасника, спадкоємцям останнього виділяти частину майна юридичної особи

Оскільки об’єкти права власності засновників (учасників) загалом виражаються в ідеальному значенні (проценти, частки) вимагає необхідності правового врегулювання виникнення, порядку реалізації та припинення права власності на такі об’єкти. Крім цього, виділення певних об’єктів права власності вимагає визнання за спадкоємцями засновника (учасника), кредитором та другим з подружжя рівні права щодо об’єкту права власності засновника учасника (звертати стягнення на сам об’єкт права власності чи його поділ або виділ частини майна товариства).

При цьому така ознака, як наявність визначених у законі об’єктів права власності для підприємницьких товариств повинна бути обов’язковою, оскільки вона є визначальною для можливості визначення розміру прибутку, належного кожному учаснику, а також для визначення інших прав чи покладення обов’язків.

Але таких чітких ознак, які притаманні організаційно-правовим формам господарських товариств і які є за своєю правовою природою цивільно-правовими,  не існує в організаційно-правових формах інших юридичних осіб.

Новий ЦК України визначив кооперативи як один із видів юридичних осіб приватного права, які є товариствами. Статті 84 та 86 ЦК віднесли виробничі кооперативи до підприємницьких товариств, а споживчі – до непідприємницьких товариств. Отже, ЦК закріпив традиційний поділ кооперативів, який був започаткований ще Законом СРСР “Про кооперацію”.[112] Зовсім іншу концепцію має ГК України, який відніс виробничі кооперативи до підприємств колективної форми власності.

10 липня 2003 р. був прийнятий Закон України “Про кооперацію”.[116] Назва цього законодавчого акта давала підстави для сподівання, що він стане системним нормативним актом, який визначить загальні принципи регулювання системоутворюючої організаційно-правової форми кооперативних товариств, а також специфіку правового положення окремих видів організаційно-правових форм кооперативних товариств. Проте аналіз положень цього Закону, який буде проведений нами нижче, не дає підстав для такого висновку, що підтверджує висловлену нами думку стосовно складності розробки єдиного законодавчого акта, який визначив би правове положення підприємницьких та непідприємницьких кооперативів.[264, с.76]

Перше враження, яке складається після аналізу цього Закону, є таким, що ЦК України, який дав класифікацію юридичних осіб приватного права, не існує зовсім, оскільки жодного разу в Законі не згадується, що кооператив є однією з організаційно-правових форм товариств. Стаття 2 Закону визначає кооператив як юридичну особу, утворену фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Інше поняття кооперативу дає ст. 6 Закону, яка визначає кооператив як первинну ланку системи кооперації, який створюється в результаті об’єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного становища. Як бачимо, два визначення дуже схожі, відмінністю є те, що в першому – метою кооперативів визнається задоволення економічних, соціальних та інших потреб, а у другому – тільки економічних потреб. Такі дефініції дещо нагадують поняття кооперативу, який дала ст. 94 ГК, що визначає кооперативи як добровільні об’єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань.

З наведених визначень можна виділити такі ознаки кооперативу, як: можливість їх утворення як фізичними, так і юридичними особами; добровільність об’єднання; членство; мета – здійснення спільної господарської та іншої діяльності для задоволення своїх економічних та інших потреб; об’єднання на засадах самоврядування. Але зазначені ознаки не можна вважати істотними, притаманними тільки кооперативу як організаційно-правовій формі, вони не дають можливості виділити їх серед інших видів юридичних осіб. У науковій літературі існує думка, що ознака добровільності дає підставу для того, щоб віднести кооперативи до громадських організацій.[407, с.209] В.З. Янчук вказує, що юридичною підставою для створення кооперативів є конституційне право громадян на об’єднання у громадські організації. При цьому він посилається на ст. 36 Конституції України.[494, с.90] З цією думкою важко погодитися, оскільки, як зазначалося вище, багато юридичних осіб створюються добровільно, але від цього вони не стають громадськими організаціями. Неспецифічною ознакою кооперативів є те, що діють вони на основі членства. Такі суб’єкти існують і в багатьох непідприємницьких юридичних особах, і тому виділення суб’єктів, які мають майнові (чи немайнові) інтереси, напевно, потрібно обов’язково включати у визначення поняття тієї чи іншої юридичної особи. Що стосується мети створення юридичної особи, то створення кооперативів з метою задоволення своїх економічних на інших потреб також не можна віднести до специфічних ознак, оскільки при створенні акціонерного товариства його засновники також мають економічну ціль – отримання прибутку.

Я.З.Гаєцька-Колотило виділяє такі ознаки кооперативу, як: добровільне об’єднання; об’єднання на підставі членства; рівність членів – не тільки їх прав, а й обов’язків, відповідальності, і, головне, – дотримання умови, що кожен член кооперативу має лише один голос, незалежно від кількості внесених пайових внесків; пайовий характер майна, обмеження виплат часток доходу на пай: розподіл прибутків залежно не від пайового внеску, який вніс член кооперативу, а від наслідків праці та тих господарських операцій, які здійснили через кооператив його члени; метою діяльності кооперативу є переважно не здобуття прибутку на вкладений капітал, а збільшення доходів для поліпшення добробуту своїх членів, зменшення їх видатків на споживання, що вказує на неприбутковий характер діяльності кооперативу, тобто на те, що прибуток, який отримано в результаті підприємницької діяльності, не акумулюється на рахунку кооперативу безпосередньо, а після відрахувань у неподільні фонди кооперативу розподіляється між його членами пропорційно до ступеня здійснення через кооператив господарських операцій чи вкладення своєї праці, що є принциповою ознакою будь-якої підприємницької кооперативної організації; обов’язкова участь його членів в діяльності кооперативу (трудова участь – у виробничих кооперативах; участь у господарських операціях – в обслуговуючих кооперативах); досягнення мети кооперативу шляхом здійснення підприємницької діяльності, а отже, є не лише організаційно-правовими формами господарювання, а і підприємництва.

На підставі виділених ознак, Я.З. Гаєцька-Колотило дала таке визначення поняття кооперативу: це юридична особа, утворена шляхом добровільного об’єднання фізичних або/і юридичних осіб на основі членства і об’єднання пайових внесків, для ведення спільно господарської, у тому числі підприємницької, діяльності шляхом особистої трудової участі або участі членів у господарських операціях кооперативу з метою задоволення їх матеріальних, соціальних, культурних та певних інших потреб.[48, с.77‑81]

З цим визначенням можна погодитися лише частково. У добровільному порядку створюються не тільки кооперативи, а й інші юридичні особи приватного права. Не можна погодитися щодо рівності всіх прав та обов’язків членів кооперативів. Так, ст. 165 ЦК визначає, що прибуток членів кооперативу визначається залежно від їх трудової чи іншої участі. Отже, члени підприємницьких кооперативів не мають однакових прав на отримання прибутку. Не існує рівності й щодо обов’язків, наприклад, членів споживчих кооперативів. Так, розмір внесків членів житлових кооперативів на ремонт будинку залежить від площі кооперативної квартири, яку вони займають. Напевно, для будь-якого кооперативу рівність виникає лише щодо прав на управління кооперативом. Виділення таких ознак, як пайовий характер майна, обмеження виплат часток доходу на пай також не зовсім відповідає ЦК України, оскільки у даному випадку потрібно вести мову не про пайовий характер майна, а про те, що член кооперативу має майнові права на пай. Щодо такої ознаки, як розподіл прибутку, то вона стосується тільки підприємницьких кооперативів. Суперечливою є позиція автора щодо зазначення того, що метою діяльності кооперативу є переважно не здобуття прибутку на вкладений капітал, а збільшення доходів для поліпшення добробуту своїх членів, зменшення їх видатків на споживання, що вказує на неприбутковий характер діяльності і водночас – на підприємницьку форму здійснення кооперативної діяльності.

Визначення поняття будь-якої юридичної особи тільки через основні ознаки є досить складним питанням, оскільки в це поняття може включатися безліч ознак, які встановлює законодавство, регулюючи правовий статус тих чи інших юридичних осіб. Складність визначення поняття кооперативу полягає в тому, що існують різні види кооперативів, які, виходячи з їх цілей, мають тільки їм властиві ознаки. Кооперативне товариство ж є системоутворюючою організаційно-правовою формою, яка у свою чергу, включає в себе окремі види організаційно-правових форм: підприємницькі кооперативи (видами яких є виробничі, банківські); непідприємницькі кооперативи (видами яких є споживчі товариства та обслуговуючі кооперативи, кооперативи, створені для спільної експлуатації жилих будинків, дач, гаражів тощо).

Одним із видів виробничих кооперативів є сільськогосподарські кооперативи, правовий статус яких визначає Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію”.[161] Історія розвитку сільськогосподарських кооперативів у СРСР була пов’язана з колективізацією і перетворенням їх у колгоспи, які після отримання незалежності України були перетворені у колективні сільськогосподарські підприємства відповідно до Закону “Про колективне сільськогосподарське підприємство”[138] та Постанови Кабінету Міністрів України від 18 червня 1992 р. № 344 “Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства”.[350] Тому прийняття у 1997 р Закону “Про сільськогосподарську кооперацію” стало підставою для створення нових видів юридичних осіб, які не стали правонаступниками колгоспів.

Я.З. Гаєцька-Колотило виділяє такі ознаки сільськогосподарського кооперативу, як: ведення сільськогосподарської діяльності або обслуговування її потреб; особливий суб’єктний склад сільськогосподарського кооперативу; сільськогосподарська діяльність має бути для них основною, професійною, постійною. Термін „професійна діяльність” повинен тлумачитись широко і застосовуватись як до фізичних (у розумінні професійної підготовки, досвіду ведення сільського господарства тощо), так і до юридичних осіб (тобто статутом відповідної юридичної особи здійснення сільськогосподарської діяльності повинно визначатись основним видом діяльності). При цьому дослідниця посилається на досвід Литви, законодавство якої встановлює норми щодо обов’язкового мінімального рівня знань для осіб, які мають намір вести сільське господарство і тому земельні ділянки державного земельного фонду для сільськогосподарської діяльності продаються чи здаються в оренду, і кредити надаються особам, які мають документ про мінімальний рівень знань по веденню сільського господарства.[48, с.87‑88]

Далі Я.З. Гаєцька-Колотило дає таке визначення поняття сільськогосподарського кооперативу – це юридична особа, утворена шляхом добровільного об’єднання громадян або/і юридичних осіб України, на основі членства і об’єднання пайових (земельних і майнових) внесків для ведення спільно на засадах підприємництва, шляхом власної трудової участі або участі у господарських операціях кооперативу, сільськогосподарської діяльності, яка є основною, постійною, або її обслуговування з метою задоволення їх матеріальних, соціальних, культурних та певних інших потреб. Як бачимо, в якості ознак сільськогосподарського кооперативу виділяються такі ознаки: об’єднання пайових земельних внесків; ведення спільно на засадах підприємництва, які також не дають підстави вважати сільськогосподарський кооператив окремою організаційно-правовою формою виробничого кооперативу.

В.І. Семчик пропонує такі ознаки сільськогосподарських кооперативів, які визначають належність того чи іншого кооперативу до сільськогосподарського: розташування в сільській місцевості і ведення сільського господарства; обслуговування його потреб або потреб сільського населення.[404, с.107] Але цю позицію піддає критиці В.І. Федорович, зазначаючи, що якщо такі ознаки, як ведення сільського господарства і обслуговування його потреб вважаються основними і є критеріями розмежування сільськогосподарських і несільськогосподарських організацій, то до розташування кооперативу в сільській місцевості або обслуговування ним потреб сільського населення як до критеріїв визначення належності кооперативу до сільськогосподарського, є певні застереження.[465, с.46‑47]

Н.І. Титова зазначає, що Закон “Про сільськогосподарську кооперацію” не надає визначення юридичної природи сільськогосподарської кооперації, яку повинні зумовлювати відносини земле використання.[446, с.366] І з цією думкою потрібно погодитися, оскільки розташування в сільській місцевості та обслуговування потреб сільського населення навряд чи можна віднести до ознак, які визначають особливий правовий статус сільськогосподарських кооперативів, які дають підставу виділити їх як самостійну організаційно-правову форму кооперативних товариств. Напевно, єдиними ознаками сільськогосподарських кооперативів є особливі вимоги до статусу членів кооперативу, які мають бути сільськогосподарськими виробниками, та напряму діяльності кооперативу, але навряд це можна вважати підставою для виділення їх як самостійну організаційно-правову форму.

Г.В. Черевко проводить таку градацію сільськогосподарських виробничих кооперативів: виробничо-переробні, виробничо-збутові тощо.[475, с.248] З огляду на те, що сучасне розуміння сільськогосподарської діяльності включає в себе, крім традиційно виробничої сфери в галузі рослинництва і тваринництва, сферу переробки та суміжні з ними сфери, найбільш вдалою видається класифікація, подана А.І. Римаруком, відповідно до якої виробничі кооперативи в загальному вигляді можна поділити на три групи: у довиробничій, післявиробничій і виробничій сферах.[392, с.28]

Як бачимо, критерієм класифікації видів сільськогосподарських кооперативів є вид діяльності кооперативу, що, напевно, не може не відбитися на встановленні особливості правового регулювання створення таких кооперативів, прав та обов’язків їхніх членів тощо, а отже виділення їх як організаційно-правової форми.

Деякі автори вважають, що сільськогосподарський виробничий кооператив має неприбутковий, некомерційний характер.[77, с.7‑15; 204, с.21] Однак це крок назад супроти тих тенденцій розвитку кооперативного законодавства, які склалися у другій половині ХХ ст.[34, с.265‑266]

На відміну від Закону СРСР “Про кооперацію”, де існували два типи кооперативів – виробничі та споживчі, ст. 6 Закону України виділяє такі типи кооперативів, як виробничі, споживчі та обслуговуючі. Стаття 2 Закону “Про кооперацію” визначає обслуговуючий кооператив як такий, що здійснює надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Споживчий кооператив має на меті організацію торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів. Отже, відмінність між споживчим та обслуговуючим кооперативом полягає в тому, що обслуговуючий кооператив надає послуги з метою здійснення господарської діяльності їх членів та третіх осіб, а споживчий – для задоволення споживчих потреб.[275, с.186]

Якщо звернутися до ГК України, який дає поняття господарської діяльності, то відповідно до ст. 3 під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінове визначення, і може здійснюватися як з метою одержання прибутку (що є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва – підприємцями), так і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Отже, ознакою господарської діяльності є надання послуг, що мають вартісний характер, але вартісний характер мають і послуги, які надаються для задоволення споживчих потреб. Тому таку ознаку як здійснення обслуговуючим кооперативом діяльності з метою провадження господарської діяльності можна віднести й до споживчих товариств.

Поняття обслуговуючого кооперативу виникло із Закону “Про сільськогосподарську кооперацію”, який визначив його як кооператив, що надає послуги переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності. На суперечливій природі сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів наголошувалося в наукових дослідженнях, які провадилися фахівцями аграрного та земельного права. Так, Я.З. Гаєцька-Колотило пише, що неправомірно і штучно проводиться розмежування між виробничими і обслуговуючими кооперативами шляхом віднесення перших до підприємницьких, а других – до непідприємницьких організацій.[48, с.70] Критерієм відмежування виробничого і обслуговуючого кооперативу як у Законі “Про кооперацію”, так і в Законі “Про сільськогосподарську кооперацію” стало не право їх членів на отримання прибутку, а обмеження проценту наданих послуг нечленам кооперативу – третім особам. Відповідно до цих законів обслуговуючі кооперативи надають послуги відповідно до статуту іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. І тому можна погодитися з висновками Я.З. Гаєцької-Колотило стосовно того, що такий критерій не дає підстав для віднесення обслуговуючого кооперативу до непідприємницьких юридичних осіб.

Такої ж думки дотримується М. Білий, який зазначає, що обслуговуючий кооператив як організаційна форма є типом підприємств, оскільки поєднує в собі ознаки кількох видів підприємств. Тому порівняно із виробничими кооперативами як окремим видом підприємств, обслуговуючі кооперативи при визначенні їхнього місця в організаційній структурі економіки потрібно розглядати з принципово іншої позиції, прирівнюючи цей вид кооперативів до типу підприємств.[21, с.36‑40]

Проаналізувавши правове регулювання обслуговуючих та виробничих кооперативів, ми дійшли таких висновків щодо відмінностей у їх правовому регулюванні. Членами виробничих кооперативів мають право бути тільки фізичні особи, а обслуговуючих – юридичні та фізичні особи; члени виробничого кооперативу повинні обов’язково брати трудову участь у процесі виробництва, а члени обслуговуючих – участь у господарській діяльності кооперативу.[266, с.236‑241]

Напевно, потреба у виникненні інституту обслуговуючих кооперативів була викликана, з одного боку, необхідністю відмежування їх від споживчих кооперативів, які традиційно вважалися юридичними особами, що задовольняють особисті потреби фізичних осіб, а з іншого – необхідністю відмежування їх від виробничих кооперативів, метою яких є не тільки задоволення потреб членів кооперативу, а й отримання прибутку з метою розподілу його між членами. Тобто зробити щось середнє між споживчим та виробничим кооперативом, хоча ця ідея видається не зовсім логічною, оскільки для споживчих кооперативів законодавством не було встановлено ніяких заборон щодо можливості надання ними послуг не членам цих кооперативів, крім обсягу таких послуг в розмірі не більше 20 відсотків від загального обороту. Тому навряд чи обслуговуючий кооператив можна виділяти як окрему організаційно-правову форму кооперативних товариств.

Також навряд чи можна визначити правильним проведення класифікації кооперативів залежно від видів їх діяльності, оскільки, наприклад, медичним, транспортним кооперативом може бути як виробничий, так і споживчий або обслуговуючий кооператив. Водночас, дійсно, серед кооперативів потрібно було виділити кооперативи, які створені для обслуговування їхніх членів. Зокрема, це стосується житлово-будівельних, гаражних, дачних, садово-городніх кооперативів, в яких їх члени мають право власності на квартири, земельні ділянки, гаражі, будинки, і, відповідно, їх власники мають спільні інтереси щодо експлуатації та утримання жилого будинку, земельних ділянок тощо. Такі види кооперативів потребують спеціального, відмінного від інших кооперативів правового регулювання, оскільки, наприклад, у житловому кооперативі в його членів немає можливості співіснувати у житловому будинку без відповідного погодження порядку його експлуатації між власниками квартир. Не виділяє Закон “Про кооперацію” й таких видів кооперативів, як кооперативні банки, хоча такі види юридичних осіб визначені Законом “Про банки та банківську діяльність”.[119]

Закон “Про кооперацію” виділяє такий вид кооперативів як споживчі товариства, що є традиційним як для радянського періоду, так і сучасного підходу українського законодавства, проте Закон не встановлює спеціальних ознак споживчих товариств, які дають підставу виділяти їх в окрему організаційно-правову форму непідприємницьких кооперативів.

Як бачимо, в основу поділу кооперативних товариств покладений принцип виду (предмету) діяльності кооперативу, тому й виділяються такі види кооперативів, як виробничі, банківські, сільськогосподарські, житлові, гаражні, споживчі товариства. Якщо взяти таку логіку за основу, то потрібно було б виділяти такі ж організаційно-правові форми і щодо господарських товариств (банківські, виробничі, сільськогосподарські тощо), а серед непідприємницьких товариств, наприклад, такі організаційно-правові форми, як громадська організація по захисту прав дітей, благодійна організація по допомозі малозабезпеченим тощо. Але предмет (вид) діяльності юридичної особи не є предметом регулювання цивільного права, тому брати таку ознаку як вид (предмет) діяльності, для виділення в окрему організаційно-правову форму юридичної особи, не є правильним. На наш погляд, більш правильним було б виділити такі організаційно-правові форми, як підприємницькі та непідприємницькі кооперативи, назва, істотні ознаки яких, як організаційно-правової форми, будуть досліджуватися нами нижче, оскільки, на наш погляд, неможливе існування одних і тих же організаційно-правових форм у підприємницьких та непідприємницьких юридичних особах.

Розробники ЦК мали правильну, тобто таку, що відповідає загальному розвитку системи юридичних осіб в розвинених країнах мету – впорядкування всіх видів підприємницьких юридичних осіб, обмеживши їх лише господарськими товариствами та виробничими кооперативами. Але сьогодні існує значна кількість підприємств (приватні, колективні, дочірні, підприємства громадських організацій, фермерські господарства тощо), а також об’єднань підприємств (асоціацій, концернів, консорціумів тощо), доля яких не була визначена ЦК. Відповідно до Державного реєстру організаційно-правових форм господарювання станом на 1.01.2004 р. в Україні зареєстровано: індивідуальних підприємств – 86; сімейних підприємств – 277; приватних підприємств – 229335; колективних підприємств – 34153; підприємств, заснованих на власності об’єднання громадян – 4051; підприємств, заснованих споживчими товариствами (спілками) – 421; спільних підприємств – 5605; підприємств зі 100% іноземною інвестицією – 2285; орендних підприємств – 1450; фермерських господарств – 46937; асоціацій – 2629; корпорацій – 761; консорціумів – 66; концернів – 388; дочірніх підприємств – 23598.

Але ГК передбачає такі види юридичних осіб. Проте фактично всіх їх можна віднести до такої системоутворюючої організаційно-правової форми як товариства, оскільки їх засновники (члени) мають право участі у таких товариствах. Інша справа, що правове регулювання цих товариств є досить обмеженим. Це стосується, зокрема, приватних підприємств, дочірніх підприємств, підприємств громадських організацій, об’єднань підприємств, оскільки ГК не визначив головного об’єкта – права власності їх засновників (учасників), що робить їх якоюсь мірою “неповноцінними” для виділення їх окремою організаційно-правовою формою підприємницьких юридичних осіб.

Підприємство як правовий інститут існує давно, хоча його правовий зміст у різні часи та в різних країнах був неоднаковим. Невизначеність або недостатня визначеність у законодавстві і діловій практиці, спірність теоретичних уявлень щодо інституту підприємства існували ще в дореволюційній Росії. Так, А.І. Камінка відзначав, що суперечки навколо правової природи підприємства точаться в трьох напрямах: одні науковці схиляються до теорії торгового підприємства як юридичної особи, інші вбачають у ньому цільове майно, треті взагалі заперечують будь-яке юридичне значення відмежування приватного майна купця і його торгового підприємства, і надають йому тільки технічно-бухгалтерського характеру.[185, с.148‑149] Домінувала ж у тогочасній цивілістиці думка, що підприємство не є суб’єктом цивільних правовідносин, а фактично є об’єктом таких правовідносин. Так, А.І.Камінка торговим підприємством називав всю сукупність відносин, які утворюють промисел особи, сукупність всього того, що стосується ведення цього торгового промислу.[185, с.147] Г.Ф. Шершенєвич вказував, що під назвою торгового підприємства розуміють організоване на приватних началах об’єднання особистих і майнових засобів, яке спрямоване на одержання прибутку шляхом планомірної господарської діяльності.[488, с.166]

Виникнення такого суб’єкта цивільних прав, як підприємство в СРСР було пов’язане з державним монополізмом. Існування домінуючої державної влас­ності вимагало встановлення своєрідної концепції речових прав і винайдення такої форми, як оперативне управління та повне господарське відання. При існу­ванні єдиного державного власника не було потреби виділяти такий об’єкт, як підприємство, оскільки воно було виключено з цивільного обороту. Відповідно й не могло йтися про зміну власника.

У радянські часи дер­жавні підприємства були найбільш поширеним видом юридичних осіб. Цивілістична наука того часу не піддавала сумніву визначення державного підприєм­ства як суб’єкта цивільних прав. Як у правовій доктрині, так і в законодавстві досить міцно укорінилась концепція, відповідно до якої підприємство розумілося завжди як господарюючий суб’єкт, суб’єкт права з правами юридичної особи.[8, с.21]

Розпад Радянського Союзу, виникнення незалежних держав, які стали будувати нові соціально-економічні відносини, стали передумовою для виникнення нових суб’єктів цивільних правовідносин, включаючи різні види підприємств.

Ще за часів Радянського Союзу почали створюватися як альтернатива державним підприємствам такі підприємства, як спільні та кооперативні.[360] 30 червня 1987 р. було прийнято Закон СРСР “Про державне підприємство (об’єднання)”,[113] з внесенням змін до якого 3 серпня 1989 р. підприємствам, об’єднанням і організаціям незалежно від їх відомчої підпорядкованості було дозволено самостійно, на договірних началах, створювати концерни, консорціуми, міжгалузеві державні об’єднання, державні виробничі об’єднання, різні асоціації та інші організаційні структури – юридичні особи, в тому числі за участю кооперативів і спільних підприємств, створених з фірмами іноземних держав (п. 7 ст. 5).[113]

Закон Української РСР “Про підприємства в Українській РСР”[151] виділив такі види підприємств: індивідуальне   підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці; сімейне  підприємство, засноване  на власності та праці громадян Української РСР – членів однієї сім’ї, які проживають разом; приватне  підприємство,  засноване на  власності окремого громадянина Української РСР, з правом найняття робочої сили; колективне підприємство, засноване на  власності  трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації; державне  комунальне  підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць; державне  підприємство,  засноване  на  загальнодержавній (республіканській) власності;  спільне  підприємство,  засноване на базі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності).[151] Таку різноманітність видів підприємств можна пояснити не лише специфікою правового статусу того чи іншого підприємства. Це швидше результат компромісу між відживаючою ідеологією так званого соціалістичного колективізму та відносинами вільного підприємництва і приватної власності.[239, с.150]

Водночас ч. 1 ст. 28 Закону України “Про власність”[122], який є чинним і на сьогодні, передбачає, що громадські об’єднання можуть мати у власності підприємства відповідно до цілей, зазначених у їх статутах. З цієї норми Закону можна зробити висновок, що підприєм­ство стало об’єктом права власності, а отже, й об’єктом цивільних прав. Такий же вис­новок можна було зробити, аналізуючи ст. 9 Закону України “Про підприємства”, яка вимагала обов’язкового зазначення в статуті підприємства його власника.

Крім цього, ст. 3 Закону “Про підприємства”, який на сьогодні втратив чинність, виділила такі види юридичних осіб як об’єднання підприємств віднісши до них асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та ін., встановивши загальний принцип створення таких видів юридичних осіб – добровільність. Для впорядкування системи об’єднань, які діяли на підставі Закону СРСР “Про державне підприємство (об’єднання)” (1987 р.) Постанова Верховної Ради УРСР “Про порядок введення в дію Закону Української РСР “Про підприємства в Українській РСР” встановила, що об’єднання, створені до введення в дію даного Закону, які мають у своєму складі юридичних осіб, до реєстрації і перереєстрації діють як об’єднання відповідно до Закону Української РСР «Про підприємства в Українській РСР», а об’єднання, створені до введення в дію Закону, які не мають у своєму складі юридичних осіб, до реєстрації і перереєстрації діють як підприємства відповідно до Закону Української РСР «Про підприємства в Українській РСР».

З аналізу цих норм можна зробити висновок, що перші законодавчі акти України, які визначили основні засади зміни економічних відносин у нашій дер­жаві, завдали удару класичній теорії дуалізму цивільного права, а саме – його поділу на речові та зобов’язальні права та інститути. Ця теорія визнавала не­можливим існування таких інститутів, які одночасно були б і суб’єктами, і об’єктами цивільних правовідносин. На перший погляд, така теоретична концепція є дале­кою від проблем існування тієї чи іншої юридичної особи, у тому числі підприєм­ства. Але саме від відповіді на ці питання залежало вирішення багатьох конк­ретних завдань, які виникли на практиці.

У 1992 р. був прийнятий Закон України “Про заставу”[135], який предметом зас­тави (іпотеки) визнавав не підприємство як юридичну особу, а підприємство як цілісний майновий комплекс. При цьому іпотека поширювалася на все його май­но, в тому числі на основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, відображені в самостійному балансі підприємства. Відповідно до ст. 38 Закону “Про заставу” у разі, якщо це передбачено договором чи законом, при звер­ненні стягнення на майновий комплекс підприємства, останній переходить до заставодержателя, проте чинне на той час законодавство не визначало, яка доля у цьому випад­ку самого підприємства як юридичної особи. Стає заставодержатель власником підприємства чи ні? Необхідність структурних змін форм власності стала підставою для прий­няття у 1992 р. ще двох законодавчих актів, які також визнавали об’єктами цивіль­них прав цілісні майнові комплекси державних та комунальних підприємств. Це Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4 березня 1992 р. та “Про оренду майна державних підприємств та організацій” від 10 квітня 1992 р.[155, 148] Відповідно до ст. 5 Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” об’єктом приватизації могло бути майно підприємств, цехів, ви­робництв, дільниць, інших підрозділів, що виділяються в самостійні підприємства і є єдиними (цілісними) майновими комплексами. Стаття 4 Закону України “Про оренду майна державних підприємств та організацій” визнавала об’єктом орен­ди цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій або їх струк­турних підрозділів (філіалів, цехів, дільниць). Як приватизація зазначених об’єктів, так і їх оренда здійснювалися на підставі цивільно-правових угод, відпо­відно договорів купівлі-продажу та оренди. Отже, цілісні майнові комплекси державних та комунальних підприємств стали об’єктом цивільних прав.

На відміну від Закону України “Про заставу” названі нормативні акти встановлювали виникнення правонаступництва при приватизації та оренді цілісних майнових комплексів державних та комунальних підприємств відповід­но до умов договору оренди чи договору купівлі-продажу при приватизації. Як бачимо, правонаступництво орендарів чи покупців цілісних майнових комплексів державних чи комунальних підприємств виникало тільки відповідно до умов договору. Згідно зі ст. 16 Закону України “Про оренду майна державних підприємств та організацій” (у редакції 1992 р.) діяльність підприємств, органі­зацій, цілісні майнові комплекси яких передано в оренду, припинялась як дер­жавних із моменту реєстрації в установленому Законом порядку статуту створе­ного орендарем підприємства, господарського товариства тощо. Законодавчі акти, які регулювали порядок приватизації державного та комунального майна зовсім не встановлювали порядку припинення діяльності приватизованих підприємств. І на практиці організації орендарів, товариства покупців, які були відповід­но сторонами у договорах оренди та купівлі-продажу цілісних майнових комп­лексів державних та комунальних підприємств, в одних випадках перетворю­вали ці підприємства в господарські товариства чи колективні підприємства, в інших – приєднували державні чи комунальні підприємства до органі­зації орендарів або товариства покупців. Із прийняттям нової редакції Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (1995 р.) було вста­новлено, що припинення діяльності державного чи комунального підприємства здійснюється шляхом його реорганізації через приєднання до орендаря з дати видання про це відповідного наказу органу, уповноваженого управляти май­ном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що хоча законодавчі акти виділяли цілісний майновий комплекс державного та комунального підприєм­ств в об’єкт цивільних прав, але законодавець не відокремлював цей об’єкт від самої юридичної особи, оскільки правонаступництво, наприклад права і обо­в’язки орендаря на державне (комунальне) підприємство, виникало не в зв’язку з тим, що об’єктом договору оренди був цілісний майновий комплекс підприєм­ства, а в зв’язку з реорганізацією державного (комунального) підприємства і приєднання його до юридичної особи орендаря.

Уперше у цивільному законодавстві пострадянських республік підприємство як об’єкт майнових прав на кодифікованому рівні було закріплено в ЦК Російської Федерації.[55] Відповід­но до ст. 132 ЦК РФ підприємством як об’єктом права визнається майновий ком­плекс, який використовується для здійснення підприємницької діяльності і може бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди, а також інших угод, пов’язаних із здійсненням і припиненням речових прав. До його складу входять всі види май­на, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, спору­ди, обладнання, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також права, які індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи та послуги (фірмове найменування, товарні знаки, знаки для обслуговування) та інші вик­лючні права, якщо інше не передбачено договором чи законом. Незважаючи на те, що ЦК РФ визначив підприємство як об’єкт цивільних прав, у самому Кодексі поняття “підприємство” застосовується і як системоутворююча організаційно-правова форма де­яких видів юридичних осіб, а саме – унітарних підприємств. Відповідно до ст. 113 ЦК РФ унітарним підприємством визнається комерційна організація, не наділе­на правом власності на закріплене за нею власником майно, і тому майно є не­подільним і не може бути розподілено за вкладами (частками, паями). У формі унітарного підприємства можуть бути створені лише державні та муніципальні підприємства, майно яких перебуває в повному господарському віданні та оперативному управлінні і є відповідно державною та комунальною власністю. Отже, відповідно до ЦК РФ підприємства можуть бути одночасно об’єктом та суб’єктом цивільних прав.

У науці цивільного права досить тривалий час точаться дискусії щодо поняття “підприємства”. Одні вважають, що підприємство – це юридична особа, яка вступає самостійно в юридичні відносини, а підприємець, господар є не більш ніж слугою підприємства. Інші зазначають, що підприємство є об’єктом цивіль­них прав. Так, Р.О. Халфіна, аналізуючи Французький торговий кодекс, зазна­чає, що торгове підприємство є об’єктом цивільних прав і являє собою визначену майнову цінність.[467, с.14] Така концепція була сприйнята з німецької правової доктрини ще в дореволюційній Росії.[390, с.48] Відповідно до неї підприємство як єдиний майновий комплекс є об’єктом права власності індивідуального або колективного підприємця і не є юридичною особою. Воно є частиною майна юридичної особи чи підприємця (індивідуального підприємця) без створення юридичної особи, на яке може бути звернене стягнення за боргами.[91, с.184]

Застосування одного й того ж терміна ”підприємство” в ЦК до визначення підприємства як суб’єкта та як об’єкта права вже викликало критику російських вчених. При чому одні критикують визнання підприємства як об’єкта права, а інші – як суб’єкта. Так, В.К. Андреєв критикуючи визначення підприємства як об’єкта права, вказує, що це суперечить традиційному сприйняттю підприємства як суб’єкта права.[8, с.21] Таке одностороннє тлумачення підприємства склалося в епоху СРСР. З цього приводу В.А. Дозорцев зазначає, що визнання підприємства видом суб’єкта права створює лише плутанину, а змішання двох аспектів (підприємство як суб’єкт і об’єкт права) є дуже небезпечним на практиці.[84, с.251‑254]

Деякі автори займають більш зважену позицію. Так, Ю.К. Толстой та А. Грибанов вважають, що в двозначному застосуванні поняття “підприємство” немає нічого страшного і що його потрібно застосовувати як в одному, так і в іншому значеннях, а в законодавстві слід надати чітке визначення цього терміна в кожному конкретному випадку, щоб учасники обороту і правозастосовчі органи однозначно розуміли цей термін.[63, с.398; 69, с.40] Є.О. Суханов, обстоюючи аналогічну позицію, говорить, що існування такої юридичної особи, як організація-невласник непритаманне традиційному ринковому обороту.[62, с.179]

З наданням громадянам України права займатися підприємницькою діяльністю, створювати відповідні підприємницькі юридичні особи виникла необхідність у перегляді традиційного для радянської науки погляду щодо існування підприємства як суб’єкта цивільних прав. У 1991 р. при наданні права громадянам створювати індивідуальні, сімейні та приватні підприємства, безумовно, законодавцем за інерцією була прийнята правова модель відносин між державою та державним підприємством. Однак прийняття спеціальних нормативних актів у сфері регулювання укладення окремих угод щодо державних та комунальних підприємств як цілісних майнових комплексів при приватизації та оренді, спричинило включення цих об’єктів у цивільний оборот. У зв’язку з цим була надана можливість зміни власника цілісних майнових ком­плексів. Стосовно ж інших унітарних підприємств (приватних, дочірніх, підприємств громадських організацій), то вони загалом виключалися з цивільного обороту, оскільки законодавець не встановив ані можливості укладення цивільних угод щодо них як юридичних осіб, ані щодо їх цілісних майнових комплексів. Тому на прак­тиці власники таких підприємств виходили з цієї ситуації так, як їм дозволяла фанта­зія. Але існування таких підприємств відіграло свою позитивну роль у розвитку підприємниць­ких відносин. По-перше, створення таких підприємств не було пов’язане з формуванням ста­тутного фонду і тому як фізичні, так і юридичні особи не повинні на відміну від створення господарських товариств вносити внески. По-друге, існування приватних підприємств надало можливість фізичним особам, які мали намір займатися підприємницькою діяльністю, створювати юридичні особи в необмеженій кількості, і взагалі не відповідати за їх зобов’я­заннями належним цим фізичним особам майном, як це було передбачено для тих, хто займався підприємницькою діяльністю без створення юридичних осіб. Це дало можливість нашим громадянам без вагань займатися підприємницькою діяльністю, хоча й не завжди без шкоди для держави та інших осіб. По-третє, необхідність швидкої приватизації державних та комунальних підприємств не давала можливості створити правильну та виважену концепцію відходу від сталої та звичної радянської концепції “підприємства як суб’єкта цивільних прав”.

На сьогодні, коли в Україні вже існує клас підприємців, завершується рефор­мування державної власності та процеси приватизації, є всі підстави для змін у підходах до інституту підприємства і визначення його тільки об’єктом цивільних прав. У цьому напрямі йде й українське законодавство. Так, ЦК України відніс підприємство до об’єктів цивільних прав. Загалом ЦК України повторив норму ЦК РФ щодо поняття підприємства та його складу, а також визнання його об’єктом нерухо­мості. Проте розробники ЦК України пішли далі від росіян, а саме – вони відмо­вилися від виділення унітарних підприємств, навіть державних та комунальних, як організаційно-правової форми юридичної особи. Такий прогрес, напевно, був пов’язаний з тим, що ЦК РФ був прийнятий ще у 1994 р., а набув чинності у 1995 р. А для таких держав, як Україна та Росія, дев’ять років мають велике значення. Концепція ЦК РФ щодо існування унітарних підприємств, напевно, була послідовною та логічною у 1994 р.

Відмовившись від існування підприємства як організаційної форми юридич­ної особи, розробникам нового ЦК не потрібно було створювати теоретичну концеп­цію існування таких юридичних осіб. Новий ЦК передбачає існування тільки двох видів підприємницьких товариств – господарських товариств та виробни­чих кооперативів. При цьому надання права на існування госпо­дарських товариств, в яких є тільки один учасник (акціонер), позбавило необхідності існування унітарних підприємств.

Проте така відмова була не досить послідовною, оскільки ЦК України визначив державні та комунальні підприємства як вид юридичної особи публічного права (статей 167, 169 ЦК), а ст. 83 встановила, що, крім товариств та установ, законом можуть встановлюватися й інші організаційно-правові форми юридичної особи. Тим самим ЦК надав право будь-яким законодавчим актам визначати організаційно-правові форми юридичної особи. Сприйнявши це, розробники ГК у ст. 55 встановили, що господарські організації – юридичні особи можуть створюватися відповідно до ЦК, а державні, комунальні та інші підприємства – відповідно до ГК, тим самим останній забрав пальму першості в регулюванні відносин таких юридичних осіб, як підприємства. Отже, якщо ЦК визначив такі види підприємницьких товариств, як господарські товариства та виробничі кооперативи, то ГК “дозволив” йому лише регулювати їх створення і далі встановив, що регулювання створення інших підприємств визначає саме цей кодекс.

Стосовно такого поділу можна було б, напевно, визнати, що ці два кодифіковані акти розподілили сфери правового регулювання: ЦК – товариства, а ГК – підприємства. Проте аналіз норм ГК не дає підстав для висновку про примирення між прибічниками цивільного та господарського права, передусім тому, що ГК регулює правовий статус й господарських товариств, відносячи їх до підприємств.

Поняття “підприємство”, відмічає Довгерт А.С., ототожнюється з поняттям “юридична особа”, а самі види підприємств  – приватне підприємство, колективні підприємства, підприємство, засноване на власності об’єднання громадян, комунальне підприємство, державне та казенне підприємство – не тільки не зрозумілі нікому в світі, а й є перешкодою у формуванні ринкового середовища, і застосування в господарському кодексі поняття “суб’єкти господарювання” – ще більше заплутує правову матерію, коли до суб’єктів господарювання відносять господарські організації (підприємства, господарські товариства та об’єднання); підрозділи господарських організацій, негосподарські організації, підприємців-громадян, органи господарського управління.[190, с. 61]

Спробуємо все ж таки прояснити, що таке “підприємство” у значенні ГК. Відповідно до ст. 62 ГК підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Отже, виходячи з мети створення підприємств, визначеної ГК, перше, що можна сказати про підприємство, це те, що воно може бути як підприємницькою, так і непідприємницькою юридичною особою. Віднесення підприємств до некомерційних юридичних осіб є новелою ГК, хоча кодекс чітко не виділяє, які підприємства слід вважати “некомерційними”. До таких некомерційних підприємств деякі автори відносять казенні підприємства.[442, с.186] Змінена й мета підприємств, а саме: вони створюються для задоволення суспільних та особистих потреб. Отже ті, хто створює підприємства, мають на меті задовольняти особисті та суспільні потреби. Напевно, до особистих потреб можна віднести й отримання прибутку.

Відповідно до ст. 62 ГК підприємство визнається організаційною формою господарювання, а не організаційно-правовою формою юридичної особи. Термін “форма господарювання” повинен нести певний зміст, але кодекс прямої відповіді на це питання не дає. Однак на сьогодні в науковій літературі вже даються певні міркування щодо цього поняття. Так, Р.Ф. Гринюк, визначаючи поняття комунального підприємства, робить висновок, що це не є строго визначений в юридичному значенні термін, що характеризує організаційно-правову форму підприємств, створюваних територіальними громадами, а узагальнення будь-яких організаційно-правових форм господарюючих суб’єктів, які створюються територіальною громадою, або в яких територіальна громада має значну (переважну) участь.[70, с.15] На такий висновок Р.Ф. Гринюка мала вплив, очевидно, думка Л.А. Веліхова, який зокрема вказує, що слід розрізняти монопольні підприємства, які обслуговують необхідні потреби масового значення і не допускають конкуренції з боку приватних осіб, наприклад, водопровід, каналізація, трамвай, бойня, і немонопольні підприємства, які допускають таку конкуренцію, як-то: театри, друкарні, ломбарди, хлібні лавки тощо. Відповідно до ролі в міському господарстві підприємства можуть поділятися на головні і підсобні. За ступенем і формою залучення приватного капіталу слід розрізняти чисті муніципальні підприємства і змішані, в яких публічні корпорації співпрацюють з приватними підприємцями (муніципально-концесійна форма). Такі змішані підприємства називаються або акціонерними компаніями з участю в них муніципалітетів, або товариствами з обмеженою відповідальністю.[38, с.443‑444] Водночас Р.Ф. Гринюк зазначає, що існують й інші форми, а саме: приватне підприємництво, внутрішньогосподарські підрозділи, союзи, фонди та інші суб’єкти господарювання.[70, с.20]

Спробуємо визначитися, чи дійсно можна “підприємство” визначити як системоутворюючу організаційно-правову форму. Для цього звернемося до видів підприємств, які виділяє ГК. Стаття 63 ГК визначає організаційні форми підприємства, що, зауважимо, поки й не суперечить ЦК, який надає право законам визначати інші організаційні форми юридичних осіб. Залежно від форм власності ГК визначає такі види підприємств: приватні підприємства, що діють на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи); підприємства, що діють на основі колективної власності (підприємства колективної власності); комунальні підприємства, що діють на основі комунальної власності територіальної громади; державні підприємства, що діють на основі державної власності; підприємства, засновані на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності), а також інші. При цьому ГК виділяє ще й окремі види державних підприємств.

Відповідно до ГК унітарним підприємством є підприємство, створене одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує неподілений на частки (паї) статутний фонд, затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. Корпоративні підприємства, утворюються, як правило двома і більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діють на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Отже, корпоративними підприємствами можуть бути лише ті, де є два та більше засновників (учасників). Тому, якщо товариство з обмеженою відповідальністю створюється однією особою відповідно до ГК, то це підприємство є не корпоративним, а унітарним.

Стаття 79 ГК встановлює, що господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Тобто не всі господарські товариства є підприємствами, а ними можуть бути й інші суб’єкти господарювання. Напевно, у такому випадку ГК відрізняє підприємства від юридичних осіб, які здійснюють іншу господарську діяльність. Так, відповідно п.1 ст.1 Закону “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” банки, страхові компанії є установами, а не підприємствами.[166]

До інших видів підприємств ГК відносить: приватні підприємства (ст. 113); селянське (фермерське) господарство (ст. 114); орендне підприємство (ст. 115); підприємство з іноземними інвестиціями (ст. 116), іноземне підприємство (ст. 117). Виділення таких видів підприємств, як підприємство з іноземними інвестиціями, іноземне підприємство, пов’язане у першому випадку з наявністю більш як 10 відсотків у статутному фонді іноземних інвестицій, а у другому – з заснуванням на основі власності іноземців чи іноземних юридичних осіб повністю, або придбанням діючого підприємства у власність цих осіб повністю.

Відповідно до статей 63 та 126 ЦК у випадках існування залежності від іншого підприємства, а саме: у разі, якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого підприємства. Досить тривалий час як у літературі, так і в нормативних актах існували різні визначення поняття дочірнього підприємства. Так, згідно з п. 2 та п. 11 Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затвердженого Указом Президента України “Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації” від 11 травня 1994 р. № 224/94, дочірнє підприємство визначене як господарюючий суб’єкт (акціонерне товариство), контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія. Отже, терміном “до­чірні підприємства” відповідно до Указу іменуються акціонерні товариства, контрольний пакет акцій яких перебуває у власності холдин­гової компанії, створеної в процесі корпоратизації та приватизації. Правове регулю­вання їх діяльності здійснюється на підставі Закону України “Про господарські товариства”[127] та зазначеного Указу Президента України. Щодо всіх інших дочірніх підприємств, то згідно з п. 2.24 Класифікації організаційно-правових форм господарювання, затвердженої наказом Держстандарту України від 22 листопада 1994 р. № 288, дочірнє підприємство визначене як підприєм­ство, єдиним засновником і власником якого є інше підприємство. Аналогічно розділилися погляди і в науковій літературі.[470, с.58; 311, с.22‑24]

З визначення поняття дочірнього підприємства, що міститься в ГК, можна зробити висновок, що дочірнє підприємство не є організаційно-правовою формою юридичної особи, ні організаційно-правовою формою господарювання, оскільки може існувати і як акціонерне товариство, і як підприємство, де існує один засновник. Тому правильною є думка І.І. Спасибо-Фатєєвої, яка вказує, що дочірнім слід вважати підприємство, створене у вигляді господарського товариства, корпоративні права якого належать іншій юридичній особі, що на їх підставі впливає на управління (чи здійснює управління) цим підприємством. Дочірнє підприємство не відповідає по боргах материнського підприємства. У випадку банкрутства останнього корпоративні права, що належать материнському підприємству, підлягають реалізації на конкурентних засадах, а виручені від їх реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог кредиторів материнського підприємства, чим досягається збереження дочірнього підприємства в будь-якому випадку, майже коли воно в сучасності створюється як унітарне підприємство, що має одного засновника і не є власником свого майна.[420, с.80] І з цього можна зробити висновок, що після прийняття ГК дочірні підприємства, які були внесені до державного реєстру організаційно-правових форм саме як унітарні, повинні будуть здійснити перетворення у юридичні особи інших організаційно-правових форм.

Класифікація підприємств, яка визначена ГК, провадиться залежно від: форм власності (приватні, колективні, державні, комунальні); наявності іноземних інвестицій (підприємство з іноземними інвестиціями, іноземне підприємство); кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації за рік (малі, середні, великі); способу утворення одним або більше учасниками (корпоративні, унітарні).

Слід відмітити той факт, що ГК суттєво суперечить концепції визначення речових прав юридичних осіб. Передусім він виділяє такий вид підприємств, як колективні, що засновані на колективній формі власності. Стаття 93 ГК виділяє такі види підприємств колективної форми власності: виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства передбачені законом. Але цієї форми власності не існує ні в Конституції України, ні в ЦК України і це суперечить концепції визначення речових прав у ЦК.[282, с.61‑64] Тому навряд чи можуть існувати й підприємства, засновані на колективній формі власності. Крім того, ГК “забув” про існування саме колективних підприємств, правовий статус яких визначають ст.23 Закону України “Про власність”[110] та Закон “Про колективне сільськогосподарське підприємство”.[138]

Що стосується колективної форми власності, то її виділення у ГК повністю суперечить ЦК України, який виділяє тільки три форми власності: державну, комунальну та приватну. З приводу існування колективної власності існує дискусія, яка головним чином точиться між представниками цивільного та господарського і аграрного права. Так, В.І. Семчик закликає не відмовлятися від колективної форми власності як однієї з недержавних форм власності, називаючи її похідною від приватної.[405, с.9‑10]

О.П. Подцерковний одним із недоліків ГК вважає недостатню урегульованість у ньому підприємства, заснованого на колективній власності і пропонує вихід з такого становища – закріпити як критерій відмежування підприємств колективної форми власності від інших юридичних осіб зі спільним засновництвом норму про те, що “жоден з членів колективу, яким утворено підприємство колективної власності, не може мати статутні переваги перед іншими членами колективу щодо права на управління таким підприємством.[321, с.85‑86] На нашу думку, це є зайвим, оскільки, як вказувалося вище, ні Конституція, ні ЦК не визначають такої форми власності як колективна.

В.К. Мамутов вказує, що один із різновидів колективної власності і породжені ним суб’єкти підприємницької діяльності отримали широке розповсюдження у США, де маються програми створення і функціонування підприємств колективної власності (модель ЕСОП). Тобто згідно нашої термінології мова йде про підприємства, власниками яких стають їх трудові колективи. Основні положення і принципи моделі ЕСОП полягають в наступному: викуп акцій приватного підприємства, фірми, компанії їх працівниками; утворення особливої юридичної особи – трасту (Фонду накопичення програм ЕСОП), що створюється за рахунок вкладів підприємства, призначених для викупу акцій, які розподіляються між працівниками компанії.[294, с.4]

Аналогічними вказаним суб’єктам є, в Росії, акціонерні товариства працівників (народні підприємства), правовий статус яких визначається Федеральним законом РФ від 19 липня 1998 року № 115-ФЗ “Про особливості правового положення акціонерних товариств працівників (народних підприємств)”.[108]

Але не можна погодитись із В.К. Мамутовим, що вказані юридичні особи є суб’єктами колективної власності, оскільки в даному випадку мова йде не про колективну власність, а про можливість членів трудового колективу мати певні об’єкти права власності (акції, частки). Правильною є думка О.В.Дзери, який зазначає, що особливої потреби у збереженні права колективної власності не існує. Так чи інакше, воно не визначає його суб’єкта, не персоніфікує особу власника, тобто юридичну особу. Не передбачила права колективної власності і нова Конституція Російської Федерації, у новому ЦК якої також немає конструкції права колективної власності. Не бажано вдаватись до іншої крайності ­– заперечувати наявність особливостей права власності недержавних  юридичних осіб як специфічних колективних утворень (об’єднань) на основі майна, як правило, кількох власників. Так, з моменту внесення власниками майна до статутного фонду, наприклад, господарського товариства, вони втрачають право власності, а набувають відповідних корпоративних прав.[79, с.97]

Ще одну форму власності згадав ГК, а саме – змішану форму власності, якої не знав Закон “Про власність”, але визначення якої давала стаття 2 Закону “Про підприємства” в редакції 1991 р., надаючи поняття спільного підприємства як підприємства, заснованого на базі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності). Але ще у 1998 р. це положення було вилучене з Закону. Тому навряд чи можуть існувати й підприємства, засновані на змішаній формі власності.[238, с.21]

Цю думку підтримують і інші вчені. Так, Л. Мєдвєдєва та Н. Гончарова зазначають, що не досить вдалим є виділен­ня таких підприємств, як підприємства колекти­вної власності та підприємства, засновані на змі­шаній формі власності, оскільки ні Конституція України, ні Цивільний кодекс (до речі, і сам Го­сподарський кодекс) не передбачають існування «колективної» або «змішаної» власності. Кодекс зазначає, що в Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. Тобто, вичерпного переліку підприємств він, як зазнача­лося вище, не містить. Цікаво, що стосовно інших визначень підприємств, запропонованих ст. 63 ГК, не вживається термін «види», що дає нам під­стави говорити про те, що інші визначення стосу­ються вже організаційних форм, що випливає та­кож із назви зазначеної статті. Зокрема, Кодекс встановлює, що у разі якщо в статутному фонді підприємства є іноземна інвестиція і вона стано­вить не менш як десять відсотків, то підприємст­во визнається підприємством з іноземними інве­стиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вва­жається іноземним підприємством.[299] Хоча існує думка, що такі підприємства слід відносити до колективної форми власності.[442, с.189] ГК визначає такі види речових прав, які не визначені у ЦК, зазначаючи, що державному комерційному підприємству майно належить на праві повного господарського відання (ст.74 ГК), а казенному – на праві оперативного управління (ст.76 ГК). З цього приводу хочеться навести вислів відомого теоретика права, С.С.Алєксєєва, який відмічає, що і після проведення “кардинальних реформ” залишились недоторканними основні устої державної власності, її пороки.[6] Вказаний висновок російського вченого є справедливим і для України.

Н.В.Козлова щодо цього зазначає, що в умовах ринкової економіки також представляється дуже сумнівним збереження форми державного (муніципального) унітарного підприємства, заснованого на праві господарського відання. Думається, що ці підприємства є лише даниною не кращім традиціям російського права радянського періоду, потворною спадщиною нашого соціалістичного минулого.[192, с.271]

Стосовно правової природи прав повного господарського відання та оперативного управління, Ю.К.Толстой відмічає, що категорія обмеженого речового права (оперативного управління) державного підприємства на майно власника-держави являє собою органічне поєднання адміністративних і цивільно-правових повноважень, а тому їх чисто цивілістична трактовка безпідставна.[448, с.73‑75] Але не усі вчені підтримують вказану думку. А.А.Іванов вказує, що верховною владою у відношенні речі володіє особа, за якою вона закріплена, навіть за наявності вищестоячого у публічно-правовій ієрархії суб’єкта.[180, с.124-125]

В.А. Дозорцев вважав, що правам повного господарського відання та і оперативного управління взагалі не притаманні риси речових прав. З цього приводу ним зазначалось, що речове право є абсолютним, а тому повинно бути самостійним і незалежним від інших прав, навіть якщо вони самі мають абсолютний характер. Не можна вважати абсолютним і речове право, яке може бути призупинене односторонніми діями володільця іншого однорідного права. Оскільки власник визначає межі і способи здійснення права оперативного управління, це означає, що таке право є не речовим, а тяжіє до відносних прав.[84, с.243‑258]

Однак більшість цивілістів[192, с.250-251; 409, с.428] погоджуються з тим, що права оперативного управління і господарського відання є саме обмеженими речовими правами і належать до цивільного права. Ми також погоджуємось із останньою думкою. Якщо звернутись до понять оперативного управління та повного господарського відання, то загалом їх зміст полягає у обмеженості прав керівників державних та комунальних підприємств на розпорядження майном (наприклад, відчуження, застава, оренда деякого майна провадиться за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить). Але, слід зазначити, що для відмежування юридичної особи однієї організаційно-правової форми від юридичних осіб іншої, правовий режим належності їй майна (на праві власності, на праві повного господарського відання чи оперативного управління) не має суттєвого значення. Так, наприклад, не дивлячись на те, що товариству з обмеженою відповідальністю майно належить на праві власності, право керівника на розпорядження ним може бути обмежене учасниками товариства або, якщо учасник один, навіть єдиним учасником. Тому навряд таку ознаку, як вид обмежених речових прав (господарського відання, оперативного управління) можна віднести до істотних ознак, які дають підстави виділять державні та комунальні підприємства самостійними організаційно-правовими формами унітарних підприємств.

І.В.Спасибо-Фатєєва зазначає, що одним із незаперечних постулатів приватного права є те, що в обігу повинні бути лише власники. Як виняток, на сьогодні ще існують такі нащадки утворень радянської економіки і права, як державні, комунальні та казенні підприємства, які не є власниками і їх існування певний час триватиме. Тому не тільки не доцільно, а й завідомо неправильно поширювати сьогодні спеціальний правовий режим, що був розроблений за радянських часів і покликаний виправдати існування монолітної державної власності, на юридичні особи приватного права – дочірні, кооперативні, приватні та інші зазначені вище підприємства.[415, с.21‑24]

ЦК визначає, що юридичні особи можуть бути лише власниками майна, надаючи право власності навіть юридичним особам публічного права, у тому числі державним підприємствам (ст. 329). Розробники ЦК відмовилися від поняття “право колективної власності”, вважаючи, що колектив становить сукупність осіб, між якими можуть виникнути відносини спільної часткової або спільної сумісної власності, але аж ніяк не єдину цілісність, яка може виразити себе як суб’єкт права власності. Усі господарські товариства, кооперативи, різноманітні об’єднання – то юридичні особи і саме як юридичні особи вони можуть бути суб’єктами права власності.[190, с.168] Це відповідає напрямкам гармонізації українського законодавства з законодавством інших країн, які не знають ні колективної власності, ні таких речових прав як право оперативного управління та повного господарського відання.

О.М. Вінник, говорячи про необхідність удосконалення Закону “Про підприємства в Україні”, наголошувала на тому, що у визначенні підприємства має враховуватися складність цього явища, а саме: економічна, соціальна і юридична природа підприємства.[40, с.8] Економічну природу підприємства становить цілісний майновий комплекс, на базі якого забезпечується виробництво визначеної продукції (виконання робіт, надання послуг); соціальною основою підприємства є колектив його працівників, що забезпечує експлуатацію цілісного майнового комплексу підприємства і виробництво відповідної продукції; а юридична природа підприємства – це сукупність прав і обов’язків, необхідних підприємству для виробництва і реалізації товарної продукції.[40, с.8] Таким чином, вона визначає підприємство як основну ланку економіки, безпосереднього товаровиробника і суб’єкта господарських відносин, що силами колективу своїх працівників здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку (або задоволення інших нестатків власника майна підприємства) на базі цілісного майнового комплексу, закріпленого за підприємством на визначеному правовому титулі (як правило, праві власності, але не виключається застосування похідних від права власності правових режимів — права повного господарського ведення і права оперативного управління, а також на підставі договору оренди). Таке визначення поняття підприємства не відображає його цивільно-правових ознак як самостійної організаційно-правової форми, і, головне, не дає відповіді щодо визначення об’єкта права власності засновника (власника), яке дає підставу для виділення юридичної особи як окремої організаційно-правової форми підприємницьких видів юридичних осіб.

Говорячи про термін “підприємство” як суб’єкт цивільного права, потрібно визначитися, який зміст ми в нього вкладаємо. Якщо говорити про системоутворюючу організаційно-правову форму, напевно, це неможливо, оскільки, наприклад, між приватним та колективним підприємством, мабуть, не існує спільних елементів, які дають підставу для віднесення їх до єдиної організаційної форми. Так, законодавством не визначається об’єкт права власності засновника (власника) приватного підприємства. Водночас ст. 23 Закону “Про власність” визначала майнові права члена колективного підприємства на вклад, отже, об’єктом права власності працівника колективного підприємства є вклад.

Об’єднуючою ознакою всіх підприємств є здійснення ними певних видів діяльності – виробничої, науково-дослідної та ін. Але юридичні особи, які надають фінансові послуги не визнаються підприємствами. Тому правильною є думка Є.О. Суханова, який вважає, що в сучасних умовах “підприємство” може розглядатись як вид діяльності (згідно з п.3 ст.2 Закону РРФСР від 25 грудня 1990 р. “Про підприємства і підприємницьку діяльність” підприємницька діяльність, здійснювана із залученням найманої праці, реєструється як підприємство), або як різновид майнового комплексу (ст.132 ЦК) поряд зі спадковою масою, кондомініумом і т.п.[436, с. 172‑182]

Тому тільки така ознака як здійснення юридичною особою певного виду діяльності, не може стати підставою для виділення підприємства як системоутворюючої організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права. Що стосується віднесення ГК виробничих кооперативів та господарських товариств до корпоративних підприємств, то зазначені види юридичних осіб є організаційно-правовими формами підприємницьких товариств, а не підприємств, і це визначено ЦК.

Водночас можна говорити про виділення такої системоутворюючої організаційно-правової форми, як унітарні та корпоративні підприємства. При цьому до перших слід віднести такі організаційно-правові форми підприємств, як приватні, державні, дочірні, комунальні та ін., а до других – колективні підприємства, орендні підприємства, фермерські господарства.

На сьогодні зазначені підприємства та об’єднання є не “міфом”, а реальністю і тому не можна на це не звертати уваги і робити вигляд, що їх не існує зовсім. На нашу думку, саме цивілісти повинні провести дослідження цих підприємств та об’єднань, довести, що системоутворюючі елементи цих організаційно-правових форм, зокрема визначення об’єкту права власності засновників (учасників, членів), не відповідають сучасним умовам розвитку цивільно-правових відносин та виробити чіткі рекомендації щодо їх перетворення у ті організаційно-правові форми, які встановлює ЦК (господарські товариства, виробничі кооперативи). Тим паче, як зазначає В.М. Коссак, господарські товариства є переважною формою залучення в економіку України іноземних інвестицій.[212, с.72‑73]

Як вже зазначалося вище, ст. 3 Закону “Про підприємства в Україні” виділяла такі види об’єднань:

асоціації – договірні об’єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не мала права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;

корпорації – договірні об’єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

консорціуми – тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

концерни – статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;

інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Закон не визначав чи є об’єднання підприємств підприємницькими або непідприємницькими юридичними особами. Тому на практиці вони створювалися як з метою отримання прибутку, так і без. Хоча Закон зазначав, що об’єднання діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками, але водночас встановлював, що майно, що залишилося після ліквідації об’єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об’єднання.

Невизначеність правового положення об’єднань дало підставу для можливості створення різних об’єднань підприємства, як підприємницьких так і непідприємницьких. Але об’єднувалися не тільки підприємства, але й банки. Так, ст. 9 Закону “Про банки та банківську діяльність” визначила, що банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки, яка створюється з метою концентрації капіталів банків – учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю; банківська холдингова група – це банківське об’єднання, до складу якого входять виключно банки; фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.[119]

Правовий статус об’єднань підприємств визначає також ГК України. Так, відповідно до ст. 118 ГК об’єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. З цього визначення не можна дати чіткої відповіді, чи є об’єднання підприємницькою або непідприємницькою юридичною особою. Враховуючи, що ст. 121 ГК встановила, що учасники об’єднань підприємств мають  право на отримання прибутку від господарської діяльності об’єднання в порядку, визначеному статутом, такі об’єднання слід віднести до підприємницьких юридичних осіб.

Стаття 119 ГК визначає види об’єднань підприємств. Зокрема, залежно від порядку заснування об’єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об’єднання або як державні чи комунальні господарські об’єднання.

Організаційно-правовими формами об’єднань підприємств є: асоціація – договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації; корпорація – договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації; консорціум – тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо); концерн – статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

Як бачимо, ГК повторив класифікацію об’єднань підприємств, яка була дана в Законі “Про підприємства в Україні” і яка засновується на виділення мети об’єднання, у консорціумі – це досягнення певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних будівельних проектів тощо), у концерні – централізації функцій науково-технічного розвитку, інвестиційної та іншої діяльності та їх фінансової залежності, в асоціації – постійної координації господарської діяльності, у корпорації – поєднання інтересів, з делегуванням окремих повноважень. Але така мета може бути і у будь-якого господарського товариства, яке також може створюватися на визначений строк, з метою централізації функцій чи управління. Водночас, ГК встановив деякі питання управління об’єднанням підприємств, майнові відносини, порядок виходу учасника з об’єднання, та припинення діяльності об’єднання. Так, ст.122 ГК визначає, що господарські об’єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників), до компетенції яких відносять: затвердження статуту господарського об’єднання та внесення змін до нього; вирішення питання про прийняття в господарське об’єднання нових учасників та виключення учасників з його складу; утворення виконавчого органу господарського об’єднання відповідно до його статуту чи договору; вирішення фінансових та інших питань відповідно до установчих документів господарського об’єднання.

З аналізу ст. 123 ГК, яка регулює майнові відносини в об’єднанні підприємств, можна зробити висновок, що ГК не визначив об’єкт права власності учасника об’єднання. Так, цією статтею передбачено, що учасники об’єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо). Не мають учасники ніяких майнових прав і у випадку їх виходу із об’єднання. А отже об’єднання є не зовсім “повноцінною” організаційно-правовою формою, оскільки без виділення певного об’єкту права власності учасника неможлива і реалізація ними головного їх права – права на отримання прибутку. Але, згідно зі ст. 124 ГК майно, що залишилося після ліквідації об’єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об’єднання підприємств чи договором. Тому правильною є думка І.В.Спасибо-Фатєєвої про необхідність створення об’єднань підприємств тільки у формі господарських товариств.[419, с.136‑143]

Якщо стосовно підприємницьких товариств існує (хоча в деякій мірі суперечлива у правових підходах у ЦК і ГК) система організаційно-правових форм юридичних осіб, що побудована на визначенні об’єкта права власності учасників (за винятком унітарних підприємств) і їх відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи, то щодо непідприємницьких товариств – ані ЦК, ані інші законодавчі акти не визначили системи організаційно-правових форм цих юридичних осіб та їх системоутворюючих ознак.

Як вказує Ульріх Дробніг, цивільні кодекси деяких країн східної Європи не згадують про некомерційні організації. Таке положення не містить й Французький цивільний кодекс та інші кодекси, на які він здійснював певний вплив. Дуже цікаво знати причину, чому так вийшло. Відомо, що після Французької революції виникла ідея, яка не дозволяла ніякій іншій владі існувати між громадством та парламентом. Не повинно було бути ніяких проміжних органів влади. Таким чином, Франція та деякі інші сусідні франко-мовні країни, а також Іспанія, не мали законів про асоціації або фонди упродовж усього попереднього століття. Тільки з початком двадцятого століття західноєвропейські цивільні кодекси почали згадувати регулювання некомерційних організацій, починаючи з німецького цивільного кодексу, а згодом усі цивільні кодекси, які були прийняті після 1900 року, почали включати норми про юридичні особи некомерційного характеру. Ці норми стосуються двох основних типів некомерційних юридичних осіб. Перший тип – асоціації, які мають членство (юридична особа, яка складається з членів). Інший тип – юридичні особи, які не мають членів або фондів. Також їх часто називають установами.[460, c.29]

ЦК поділяє товариства на підприємницькі та непідприємницькі достатньо обґрунтовано і виправдано. З аналізу статей 84 та 85 ЦК можна виділити основний критерій – це право на отримання прибутку учасниками товариства. Слід, однак, відмити, що ЦК поділяє на підприємницькі та непідприємницькі тільки товариства, хоча більш правильним можна було говорити про поділ не товариств, а юридичних осіб приватного права на підприємницькі та непідприємницькі. Тому поза увагою ЦК залишився такий вид організаційно-правової форми юридичної особи, як установа, яку можна віднести до непідприємницьких юридичних осіб, оскільки ЦК не надає його засновнику права на отримання прибутку від  її діяльності.

Сучасне законодавство України в деяких випадках обмежує право на отримання прибутку для учасників підприємницьких товариств і, навпаки, надає таке право учасникам непідприємницьких товариств. Так, ст. 86 ЦК України відносить до непідприємницьких товариств споживчі кооперативи. Але відповідно до ст. 6, 12 Закону України від 10 квітня 1992 року № 2265-XII  “Про споживчу кооперацію” члени споживчих товариств мають право отримувати прибуток. Водночас акціонерні товариства є підприємницькими товариствами, але фондова біржа, яка створюється у формі акціонерного товариства, є організацією,  що  створюється  без  мети отримання прибутку (ст. 33 Закону “Про цінні папери і фондову біржу”[168]).

Встановлений в ЦК критерій поділу товариств на підприємницькі та непідприємницькі вимагає перегляду існуючих нормативних актів, які обмежують учасників підприємницьких товариств на отримання прибутку чи, навпаки, надають право непідприємницьким товариствам його отримувати, та приведення таких організаційно-правових форм у відповідність з нормами ЦК.

В законодавчих актах поняття організаційно-правова форма непідприємницьких юридичних осіб досить часто застосовується неоднозначно. І дуже важко виокремити ті ознаки, які є суттєвими при виділенні тієї або іншої організаційно-правової форми. Закон “Про благодійництво та благодійні організації” виділяє такі організаційно-правові форми благодійних організацій, як членська благодійна організація, благодійний фонд, благодійна установа, інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо). Але чи є власне благодійна організація системоутворюючою організаційно-правовою формою юридичної особи, а фундація, місія, ліга – організаційно-правовою формою, як це, наприклад, можна сказати щодо господарських товариств? Напевно ні. Оскільки стосовно акціонерних товариств нікому на думку не спаде виділення таких організаційно-правових форм, як банківські, страхові, фінансові акціонерні товариства тощо.

При виділенні ознак для формування системи організаційно-правових форм непідприємницьких юридичних осіб передусім слід виходити із причин надання їм прав юридичної особи. Необхідність надання непідприємницьким організаціям права юридичної особи обґрунтовується по-різному: потребою здійснення господарської діяльності, матеріального забезпечення, участі у товарних відносинах. Так, Є.О. Суханов зазначає, що їх виступ у ролі самостійних юридичних осіб обумовлено необхідністю матеріального забезпечення їх основної діяльності, що не пов’язана з участю у майнових відносинах.[66, с.253; 435, с.9] З цим можна погодитися лише частково. Справді, для задоволення певних майнових потреб непідприємницькі юридичні особи повинні укладати, наприклад, договори купівлі-продажу, оренди, найму тощо. Але, на наш погляд, надання статусу юридичної особи потрібно не тільки для “матеріального забезпечення”, але й для участі у відносинах, які є основною метою непідприємницьких юридичних осіб. Так, наприклад, благодійна організація для виконання своїх основних цілей повинна виступати стороною у таких договорах, як дарування, пожертва. При цьому вона може бути як дарувальником, так і обдаровуваним. М.І. Брагінський наголошує, що конструкція юридичної особи була задумана як така, що покликана дати учасникам обороту, які вирішили зайнятися підприємницькою діяльністю, можливість перекласти частину неминуче притаманного ризику на своїх партнерів, на державу, на всіх інших осіб, які можуть бути кредиторами юридичної особи. Якраз вказаній меті слугує конституюючий саме поняття юридичної особи принцип їх виключної відповідальності.[30, с.35‑36] І хоча це стосується підприємницьких юридичних осіб, але те саме можна сказати і про непідприємницькі юридичні особи приватного права, які є учасниками цивільного обороту, і це стосується критеріїв виділення істотних ознак організаційно-правових форм цих юридичних осіб, зокрема щодо виду відповідальності їх учасників за зобов’язаннями юридичної особи, яку вони створили (обмежена, повна, додаткова).

Для приведення в систему організаційно-правових форм непідприємницьких юридичних осіб слід виходити передусім із тих основних ознак, які мають цивілістичну природу: можливості учасників бути власником певних об’єктів права власності, як це передбачено для членів непідприємницьких кооперативів, чи при відсутності таких об’єктів – права на отримання майна при ліквідації (товариства співвласників багатоквартирного будинку), чи покладення на учасників товариств майнових зобов’язань (установи), а також вид відповідальності учасників за зобов’язаннями непідприємницького товариства.

Такі ознаки покладені в основу виділення окремих організаційно-правових форм некомерційних юридичних осіб в ЦК РФ та Законі РФ “Про некомерційні організації”.[102] Ці законодавчі акти виділяють такі організаційно-правові форми некомерційних юридичних осіб: громадські та релігійні організації, некомерційні партнерства, установи, автономні некомерційні організації, фонди, асоціації та союзи. Наведемо основні ознаки зазначених юридичних осіб, які встановлює ЦК РФ. У громадських та релігійних організаціях їх учасники (члени) не зберігають прав на передане ними цим організаціям у власність майно, не відповідають за зобов’язаннями цих юридичних осіб і не мають права на розподіл майна після ліквідації (ст. 117 ЦК РФ). У фонді не існує членства, він створюється із внесків засновника (засновників), який не відповідає за борги фонду (ст. 118 ЦК РФ). Установа – це організація, яка створюється та повністю чи частково фінансується її засновником, який несе субсидіарну відповідальність за борги установи (ст.120 ЦК РФ).

Тому логічною виглядає концепція Закону РФ “Про благодійну діяльність та благодійні організації”,[100] який виділяє три організаційно-правові форми благодійних організацій – громадські організації (об’єднання), фонди, установи (ст. 7). Позитивним у цій класифікації є те, що між цими організаційно-правовими формами є суттєва відмінність, яка стосується саме цивільно-правових ознак юридичної особи. А отже, благодійну організацію не можна вважати організаційно-правовою формою непідприємницьких (некомерційних) юридичних осіб тільки виходячи з виду її діяльності, як, наприклад, банк – організаційно-правовою формою підприємницьких юридичних осіб, які здійснюють банківські операції. Це є досить логічним, оскільки нікому не спаде на думку визнавати сьогодні банк організаційно-правовою формою юридичної особи тільки тому, що він здійснює фінансову діяльність. Зазначена позиція підтримується і українськими вченими. Так, В.О. Чепурнов виділяє дві основні організаційно-правові форми благодійних юридичних осіб – благодійні товариства та благодійні установи.[476, с.4]

Трохи іншу позицію займає О.Ю.Літвіна, яка виділяє три організаційно-правові форми благодійних організацій: членська благодійна організація, благодійний фонд, благодійна установа[288, с.8‑9], що загалом повторює класифікацію непідприємницьких товариств в ЦК РФ.

Хоча ЦК РФ та Закон РФ “Про некомерційні організації” не виділяють такої організаційно-правової форми, як об’єднання співвласників, але Закони РФ “Про садівничі, городні та дачні некомерційні об’єднання громадян”[103] та “Про товариства власників житла”[99] виділяють таку організаційно-правову форму юридичних осіб. Крім цього в РФ існують такі організаційно-правові форми некомерційних юридичних осіб, як самоврядувальні організації, торгово-промислові палати, об’єднання роботодавців. Російськими вченими висловлена думка, що організаційно-правові форми некомерційних товариств створюються хаотично, а рівень підготовки відповідних законодавчих актів перебуває поза всякою критикою.[192, с.276] Враховуючи ці обставини, висловлюється думка про необхідність закріпити в ЦК РФ закритий перелік усіх видів комерційних і некомерційних юридичних осіб.[18, с.35]

В Україні ситуація з визначенням організаційно-правових форм непідприємницьких юридичних осіб гірша, оскільки ЦК України не визначив організаційно-правових форм цих осіб. Крім цього, не існує єдиного законодавчого акту, який би їх систематизував. Але все ж таки можна виділити такі види організаційно-правових форм непідприємницьких юридичних осіб приватного права: установи та товариства, які в свою чергу поділяються на споживчі кооперативи, громадські об’єднання, організації орендарів, товариства покупців та інші об’єднання юридичних та фізичних осіб. Крім цього, існують такі види непідприємницьких товариств, стосовно яких дуже важко визначитися, чи є вони самостійними організаційно-правовими формами, чи ні. Зокрема це стосується самоврядувальних організацій, об’єднань роботодавців, кредитних спілок, товарних бірж, об’єднань непідприємницьких юридичних осіб, об’єднань непідприємницьких та/чи підприємницьких юридичних осіб, торгово-промислових палат та ін. Фактично виділення таких видів юридичних осіб було проведено виходячи із мети чи виду діяльності.

Система організаційно-правових форм юридичних осіб має встановлюватися законодавством, вона повинна бути вичерпною і наведена саме у ЦК.[242, c.281] Функціонування будь-якої системи залежить від її внутріш­ньої структури, тобто складових елементів. Будь-яка система має внутрішню структуру, а отже, її елементи повинні бути взаємопов’язані певним чином. Нестабільність, заплутаність, суперечність цивільного законодавства щодо системи організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права, яка характерна для України сьогодні, зумовлює втрату їх системності.

Певним підсумком цих років стала кодифікація законодавства України, тому прийняття Цивільного та Господарського кодексів є вираженням певних доктринальних ідей, які сформувалися за цей час. Два кодекси створювалися в рамках робочих груп, які сповідують різні ідеології і цінності ринкової економіки.[453, с.359]

Характерною особливістю сучасного стану правового регулювання юридичних осіб приватного права в Україні є нагромадження одних нормативно-правових актів на інші, без зміни раніше прийнятих. Як не прикро зазначати, це стосується й проведення кодифікації цивільного та господарського законодавства. Ідеальним варіантом вступу в дію Цивільного та Господарського кодексів був би одночасний вступ в дію відповідних законодавчих актів та внесення змін до чинного законодавства.[292, с.312] Є.Б. Кубко відмічає, що необхідною є синхронність прийняття законодавчих актів і інституціональних реформ. Саме стосовно цього особливого значення набуває удосконалення законодавства, що вирішує проблему прийняття правових актів в строго погодженому часовому аспекті.[228, с.73] Вчений вважає, що це продиктовано набутим останніми роками досвідом застосування законодавства, нестабільність якого пов’язана з “часовими характеристиками”.

Феномен часу є однією з найскладніших проблем не тільки в юридичній доктрині, а й також в загальнофілософській теорії пізнання.[427, с.23] Таким чином, прогресивне в праві сьогодні назавтра перетворюється в гальмо розвитку, а тому юриспруденція не повинна надто вперто триматися за ті чи інші конструкції, їй потрібно постійно перебувати в пошуку тих або інших будов і не відмовлятися від нового.[427, с.24] Сьогодні викликає справедливу критику закріплення у ГК такого виду підприємства, як орендне. Але ще років 15 тому, з прийняттям Основ Союзу СРСР про оренду таке підприємство виступило приватною альтернативою державному підприємству, а такі організаційно-правові форми підприємства, як приватні та сімейні, сприймалися першими юридичними особами, які надають можливість громадянину займатися підприємницькою діяльністю.[109] А сьогодні вони визнаються архаїчними організаційно-правовими формами юридичних осіб приватного права.

Диференціація законодавства, прийняття спеціальних нормативних актів, безумовно, необхідна риса сучасного законодавства, але їх надмірність (у тому числі законів, що іноді приймаються з будь-яких приводів) практично завжди свідчить про значне посилення регулюючої ролі держави, її втручання в ту або іншу сферу приватного життя суспільства, звуженні самостійності суб’єктів приватного права.[341, с.40] Прикладом може слугувати існуюча система нормативних актів, які визначають правове положення кооперативів, яка складається із неузгоджених між собою законодавчих актів, які суперечать один одному. Це, зокрема, стосується Закону України “Про кооперацію”, Закону України “Про споживчу кооперацію”, Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” та ін.

Напевно, найбільш простіше було б сліпе копіювання іноземного законодавства, але, як правильно зазначає Ю.С. Шемшученко, гармонізація систем національного та європейського права не може здійснюватися механічно. По-перше, продовжує діяти принцип державного суверенітету кожної країни. По-друге, ці країни мають багато особливостей, які бережуть і не хотіли б розгубити їх в ході інтеграційних процесів. По-третє, ще не вироблено універсальних організаційних механізмів гармонізації відповідних правових систем. По-четверте, існують істотні недоліки в теоретичному вирішенні відповідних проблем, що стримує і їх практичне вирішення.[486, с.35]

Сьогодні досить актуальними є слова Й.О. Покровського, який більш як 100 років тому зазначав, що сучасне життя далеко не вичерпується союзами, які набули якості самостійного суб’єкта прав, воно кожен день створює безліч колективів, які мають характер соціальної єдності, але які не задовольняють вимогам закону про юридичні особи і часто навіть не хочуть їх задовольняти. В таких випадках для права створюється надзвичайно важке становище. З точки зору суворої послідовності належало б всі подібні колективи просто ігнорувати, трактувати їх як прості товариства, які для третіх осіб значення не мають. Але така послідовність йшла б надто врозріз з могутніми вимогами життя і тому, насправді не здійснюється.[323, с.158] Тому завданням юридичної науки є вчасне виявлення потреб суспільства, його окремих груп, громадянина та розробка правової самодостатньої концепції існування окремих видів організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права і реалізації її у правових нормах.

 

Завершуючи цей розділ, можна зробити такі висновки:

– окрім таких ознак юридичних осіб публічного права, як реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади, які покладені на них Конституцією України і законодавчими актами, і створення таких осіб на підставі розпорядчого акту, слід говорити про ще одну ознаку юридичних осіб публічного права – відповідальність держави, АР Крим, органів місцевого самоврядування за зобов’язаннями юридичних осіб публічного права при виконанні ними публічних функцій, і субсидіарна відповідальність у випадку недостатності майна таких юридичних осіб чи неможливості звернення стягнення на їх майно. Виділення такої ознаки є необхідною умовою для виконання ними публічних функцій і не повинно залежати від їх майнового стану;

– не можна визнати статус юридичних осіб публічного права за державними та комунальними підприємствами (окрім тих, яким майно належить на праві оперативного управління) виходячи тільки з того, що вони засновані на державній та комунальній формах власності, оскільки такі підприємства не завжди виконують публічні функції;

– в основу різних дефініцій поняття організаційно-правової форми покладений перелік правових ознак, які дають загальне уявлення про певний вид юридичної особи, як єдине ціле. При цьому виділяються ознаки, які є характерними для однієї організаційно-правової форми чи окремих груп, а також ті, які можуть змінюватися, наприклад, залежно від виду діяльності чи інших обставин, зокрема види установчих документів, порядок управління;

– необхідно розрізняти істотні ознаки організаційно-правової форми юридичної особи, тобто ті, які характерні тільки для конкретної організаційно-правової форми та зміна яких веде до зміни організаційно-правової форми, та неістотні, які характерні для певної групи різних організаційно-правових форм юридичної особи. Істотні та неістотні ознаки складають правовий зміст організаційно-правової форми як інституту цивільного права;

– організаційно-правову форму юридичних осіб можна визначити, як видову характеристику юридичної особи, в основі виділення якої лежить визначена в законі сукупність пов’язаних між собою ознак (істотних і неістотних), що дають підставу вирізняти одну юридичну особу від іншої у зовнішньому прояві;

– істотні ознаки, які лежать в основі виділення окремих видів організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права, (критерії) повинні мати цивільно-правову природу і до них не можна відносити мету, предмет діяльності та способи їх реалізації, порядок формування майна та розпорядження ним. Тому неприпустимим є виділення як окремих організаційно-правових форм таких видів юридичних осіб, як благодійні організації, товарні біржі, кооперативні банки, виробничі кооперативи, підприємства, державні та комунальні підприємства, об’єднання підприємств, самоврядувальні організації та деякі інші види юридичних осіб;

– критеріями, які лежать в основі побудови системи організаційно-правових форм підприємницьких юридичних осіб є: об’єкт права власності їх учасників (членів, акціонерів) і вид відповідальності учасників за зобов’язаннями юридичної особи (обмеженої, додаткової, повної). Саме на комбінації таких істотних ознак, як визначення певних видів об’єктів права власності учасників та їх відповідальності за зобов’язаннями товариства, побудована система організаційно-правових форм господарських товариств. Виділення об’єкту права власності для учасників підприємницьких юридичних осіб є обов’язковим, оскільки в залежності від його виду учасників таких товариств і виникають права, включаючи і отримання прибутку;

– основними ознаками, які повинні лежати в основі виділу організаційно-правових форм непідприємницьких юридичних осіб приватного права, тобто які складають зміст цього поняття, мають бути наявність чи відсутність об’єкта права власності учасників (засновників) та вид відповідальності (обмеженої, додаткової, повної). При відсутності визначених у законі об’єктів права власності учасників (засновників) такими істотними ознаками організаційно-правової форми непідприємницької юридичної особи, доцільно визнати право учасників на отримання майна після ліквідації юридичної особи, а також покладення на них майнових обов’язків;

– виділення об’єктів права власності учасників підприємницьких юридичних осіб вимагає законодавчого регулювання відносин виникнення, порядку реалізації та припинення права власності на ці об’єкти, є також наділення їх такою властивістю як оборотоздатність, включаючи передачу у спадщину, поділу між подружжям звернення стягнення. Обмеження оборотоздатності повинно компенсуватись правами учасників (спадкоємців, іншого з подружжя, кредиторів) на виділення майна товариства;

– необхідно ввести таке поняття, як системоутворююча організаційно-правова форма юридичних осіб приватного права, яка не існує в реальності, але є об’єднуючою для інших організаційно-правових форм, які реально існують;

– необхідно встановити в ЦК вичерпний перелік організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. На підставі цього внести в законодавчі акти, що визначають правове положення тих чи інших видів юридичних осіб, які здійснюють певні види діяльності, але не визначають виду організаційно-правової форми цієї юридичної особи, відповідні зміни та доповнення, пов’язані з визначенням організаційно-правової форми таких юридичних осіб.