Вступ

1. Система, метод, принципи, джерела банківського права України

2. Місце банківського права в системі галузей права України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У процесі розбудови демократичної правової держави та становлення ринкової економіки важливого значення набуває вдосконалення банківської системи в державі та ефективне правове регулювання банківської діяльності. Банківська система управління зазнала суттєвих змін: створена дворівнева банківська система, все більшого розвитку набуває діяльність комерційних банків та спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, розширюються нетрадиційні сфери застосування банківського капіталу, істотно змінюється характер взаємовідносин банків із клієнтурою. З урахуванням цього набуває ваги роль правового забезпечення банківської діяльності, чим і зумовлена поява такої дисципліни, як "Банківське право".

Донедавна питання функціонування банків та їх взаємовідносини з клієнтурою вивчались у рамках таких навчальних дисциплін, як "Цивільне право" та "Фінансове право", а управління в сфері фінансів і кредиту — "Адміністративне право". В сучасних умовах постала потреба в детальнішому вивченні проблем правового регулювання банківської діяльності, враховуючи міжгалузевий характер цієї діяльності та роль, яку відіграють нині банки в економічному житті України. Між тим, правове регулювання банківської діяльності належить до найбільш складних і найменш розроблених проблем національного права, водночас банківське право поступово трансформується в самостійну галузь.

Передусім винятково важливе значення має визначення сутності банківського права і тих суспільних відносин, що ним регулюються.

1. Система, метод, принципи, джерела банківського права України

Банківське право — це система правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини з клієнтами (юридичними й фізичними особами), що обслуговуються банками, а також порядок здійснення банківських операцій. В Україні банківське право поки ще не є самостійною галуззю права, тому що відсутні характерні лише їй предмет і метод регулювання суспільних відносин.

Предметом банківського права є суспільні відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, зокрема відносини, які регулюють принципи організації та діяльності банків і порядок здійснення ними банківських послуг. Метод правового регулювання банківської діяльності є дещо неоднорідним. З одного боку, використовується метод владних приписів, що властивий адміністративному праву, — інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваженнями (Кабінет Міністрів України, Національний банк України (НБУ)). Існують також владні відносини між НБУ і комерційними банками. З другого боку, відносини банків з клієнтурою базуються на юридичній рівності сторін, тобто застосовується цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин [2, с. 5].

Банківському праву властиві обидва вказані методи, оскільки завдяки першому держава прямо й безпосередньо регулює поведінку суб'єктів цих відносин, а другому — встановлює тільки межі для самостійного врегулювання взаємовідносин суб'єктів. Зазначений метод правового регулювання як спосіб впливу на свідомість і волю людей визначає поведінку суб'єктів у регулюванні банківських суспільних відносин.

Правові норми, що регулюють банківські відносини, містяться насамперед як у загальних, так і у спеціальних, присвячених регулюванню тільки банківських відносин, нормативних актах. До них належать: Конституція України, закони й постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, постанови, положення й інструкції НБУ та Міністерства фінансів України, статути банків тощо [2, с. 6].

Система банківського права охоплює не тільки норми, які закріплюють загальні положення банківського права, поняття й структуру банківської системи, правовий статус органів, що займаються банківською діяльністю, а й норми, що регулюють відносини, пов'язані з організацією розрахунків, операціями з цінними паперами, регулюванням кредитування та правил валютних операцій.

Банківське право регулює правові основи розрахунків, виходячи з принципу, що всі підприємства, установи й організації різних форм власності зобов'язані зберігати кошти на рахунках у банках і додержувати встановленого порядку здійснення безготівкових розрахунків. У законодавстві чітко визначено порядок відкриття рахунків у кредитних установах, встановлено правові форми розрахунків та порядок здійснення розрахунків за цими формами.

Норми банківського права закріплюють правові основи банківського кредитування, визначають правове положення кредитних установ і принципи їх відносин з одержувачами кредитів за умов повернення, строковості та платності, а також основи валютних відносин України з іноземними державами та правила валютних операцій на території України.

Отже, всі правові норми, що регулюють організацію банківської системи і здійснення банківських операцій, у своїй сукупності формують визначений комплекс норм і мають предметну сдність. Крім того, норми банківського права включають норми інших галузей національного права (наприклад, норми цивільного права регулюють товарно-грошові відносини, що складаються при здійсненні байками та іншими фінансовими інститутами банківських операцій, або застосування застави у кредитних правовідносинах). Норми адміністративного права регулюють управління кредитною системою і визначають основи побудови банківської системи в країні [5, с. 7]. Отже, можна зробити висновок, що банківське право слід розглядати як комплексну галузь.

Однак ані предметна єдність цих норм, ані їх комплексність не означають, що банківське право є самостійною галуззю єдиної правової системи, хоча в перспективі таке можливе. Банківське право нині можна визначити як підгалузь фінансового права України, яка спрямована на мобілізацію та розподіл коштів з метою забезпечення виконання завдань держави. При цьому мобілізація й розподіл грошових ресурсів можуть здійснюватись у процесі виконання банківських операцій, при кредитуванні, регулюванні розрахункових і валютних операцій, функціонуванні ринку цінних паперів [5, с. 8].

Особливо великого значення для банківського права набувають норми конституційного права, що встановлюють компетенцію органів законодавчої і виконавчої влади у сфері кредитно-грошової політики, обігу державних цінних паперів. У конституційному праві закріплено загальні принципи і положення, що стосуються банківської діяльності держави. Так, у ст. 99 Конституції України зазначається, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави – НБУ [2, с. 17].

Банківське право регулює, насамперед, майнові відносини, що виникають у сфері кредитування і здійснення розрахунків, і тим самим тісно пов'язане з цивільним правом. Наприклад, у договорах банківського рахунка та кредитного договору нормами цивільного права регулюються такі питання, як укладення цих договорів, зміст прав та обов'язків сторін, заставне забезпечення позичок, розрахункові і кредитні санкції, відповідальність сторін за неналежне виконання своїх обов'язків. Крім того, комерційні банки, як суб'єкти господарської діяльності, здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове тa інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян, керуються також у своїй діяльності нормами цивільного права.

Банківське право України регулює різноманітні за своїм змістом банківські правовідносини, пов'язані з банківською діяльністю та її здійсненням. Численні й різноманітні норми та інститути банківського права взаємопов'язані і відображуються в їх єдності та узгодженості. Однак суспільні відносини, що станбвлять предмет банківського права, здійснюються через відповідну систему. Система банківського права — це логічно Послідовне і внутрішньо узгоджене розміщення норм та інститутів банківського права.

Система банківського права об'єднує та характеризує співвідношення й зовнішню структуру об'єднання нормативних актів, внутрішньо обумовлених єдиною метою — регулюванням банківських правовідносин. Система банківського права будується насамперед на підставі поділу її норм на групи залежно від особливостей регульованих нею окремих видів суспільних відносин. Відповідно складається така система банківського права України: загальна частина та особлива, яка включає спеціальні банківсько-правові інститути [2, с. 19].

Загальна частина включає норми, які закріплюють загальні, принципові положення банківського права і його статутні інститути (поняття, принципи й джерела банківського права, правове становище Національного банку України та комерційних банків, сутність і функції банківської системи України).

До особливої частини належать норми, що регулюють основні функціональні інститути банківського права, за допомогою яких безпосередньо здійснюється банківська діяльність. Особлива частина банківського права об'єднує такі інститути: договір банківського рахунка, банківське кредитування, охорона банківської таємниці, валютні операції банків, правове регулювання ринку цінних паперів тощо.

Банківське право України сьогодні можна розглядати в трьох аспектах: як підгалузь фінансового права, яка формується в самостійну комплексну галузь права; як окрему навчальну дисципліну, яка вивчається в юридичних і економічних закладах освіти; і як науку, яка ще не розвинена, а об'єкт її дослідження тільки створюється. Остання повинна вивчати категорії та поняття, що стосуються правового регулювання банківської діяльності, та розробляти рекомендації щодо вдосконалення банківського права [2, с. 19].

Отже, банківське право тісно пов'язане з економічними процесами в державі і застосовується для врегулювання специфічних відносин, що виникають у процесі банківської діяльності та надання банківських послуг.

За умов ринкової економіки банківське право відіграватиме дедалі значнішу й активнішу роль у державі. Як інструмент вивчення фінансово-кредитного механізму воно спрямоване ца забезпечення раціонального й ефективного функціонування банківської системи в державі, сприятиме розвитку кредитної системи, встановленню правових основ розрахунків та валютних відносин на території України.

Банківське право ґрунтується як на загальноправових принципах, притаманних всьому національному праву (законності, верховенства права та рівності всіх перед законом), так і на спеціальних, які мають свої специфічні ознаки і властиві банківській сфері.

За нинішніх ринкових умов такі принципи мають сприяти вдосконаленню економічних відносин і способів їх правового регулювання з метою підвищення ефективності функціонування банківської системи, здатної мобілізувати фінансові ресурси та сконцентрувати їх на пріоритетних напрямах структурної перебудови економіки.

До спеціальних принципів банківського права належать:

— принцип свободи економічної діяльності. Суб'єкти банківської діяльності мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Обмеження у здійсненні банківської діяльності передбачаються законодавством України;

— принцип неухильного виконання економічних нормативів, встановлених НБУ, норм чинного законодавства. Цей принцип зобов'язує суб'єктів банківських правовідносин додержувати правил поведінки, приписуваних нормами банківського права. Так, правилами НБУ передбачено, що комерційні банки зобов'язані додержувати економічних нормативів, встановлених ЦБУ;

— принцип поєднання публічних і приватних начал у банківській сфері. З одного боку, держава займається організацією, регулюванням і управлінням банківською системою в інтересах усього суспільства. А з іншого, проявляються приватні інтереси кредитних установ, клієнтів, тобто діє паритет інтересів усіх суб'єктів банківського права;

— принцип задоволення потреб клієнтів та максималізації отримання прибутку банками;

— принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінтересованості банківських установ та їх клієнтів. Суб'єкти банківських правовідносин (при кредитуванні, організації розрахунків) будують відносини на підставі рівності сторін, їх диспозитивності та ініціативності у формуванні й виконанні прав і обов'язків. У цих відносинах виявляються взаємна воля і свідомість учасників;

— принцип підтримки конкуренції та заборони економічної діяльності, спрямованої на монополізацію й недобросовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, а також монополізації умов надання кредитів, інших послуг, встановлення відсоткових ставок і комісійної винагороди. Комерційні банки не мають права без згоди НБУ зменшувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів банку [2, с. 23].

Контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сфері банківської діяльності здійснює Антимонопольний комітет України (АКУ). Реорганізація комерційних банків відбувається за погодженням з АКУ у випадках, передбачених чинним законодавством.

Для подальшого розвитку конкуренції й обмеження прояву монополізму серед банків НБУ вживає заходів щодо лібералізації кредитного ринку через створення однакових умов доступу для комерційних банків до кредитних аукціонів НБУ, а також лібералізації валютного ринку;

— принцип нагляду за діяльністю банків та інших кредитно-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливіша роль відводиться нагляду. Без нього не може здійснюватися економічна діяльність, за його допомогою забороняється втручання держави у внутрішньогосподарську сферу комерційних банків, підприємств, забезпечується законність у банківській сфері, запобігання правопорушенням, за його сигналами притягуються до відповідальності винні особи [2, с. 24].

На практиці останній принцип знаходить відображення в тому, що Верховна Рада України контролює діяльність НБУ (затверджує кошторис та звіт про його роботу, а також ліміт зовнішнього державного боргу); НБУ контролює діяльність комерційних банків (встановлює для них економічні нормативи, перевіряє створення їх реєстрацією, контролює додержання ними законодавства), здійснює контроль за веденням касових операцій; комерційні банки контролюють ліміти залишків готівки в касах для юридичних осіб, порядок відкриття та закриття рахунків, здійснення валютних операцій через уповноважених банків тощо.

Джерелом національного права є, як відомо, форма вираження державної волі в нормативних актах — офіційних письмових документах компетентного органу держави, у яких встановлюються норми права.

До джерел банківського права належать: Конституція України (зокрема, ст. 99, 100), закони й постанови Верховної Ради України, (зокрема, Закони України "Про державне регулювання рийку цінних паперів в Україні" від ЗО жовтня 19% p., "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22 листопада 1996 p., "Про платіжні, системи та переказ грошей в Україні" від 5 квітня 2031 р. тощо [2, с. 25].

У системі банківського законодавства особлива роль відводиться фундаментальним законам, які мають вищу юридичну силу й охоплюють найважливіші питання, що виникають у банківській сфері. Серед чинних виділяють такі важливі Закони України: "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 p., який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні принципи їх діяльності, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та їх захист; "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. [2, с. 25].

Серед джерел банківського права важливий блок становлять підзаконні нормативні акти, які можна розподілити на дві групи.

1. Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України.

Наприклад, Укази Президента України "Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України" від 16 березня 1995 p., "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки" в редакції Указу від 11 травня 1995р. Постанови Кабінету Міністрів України, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України, є обов'язковими до виконання на всій території України. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери" від 22 вересня 1999 p., "Про повноваження Державного експортно-імпортного банку України на виконання міжбанківських угод, укладених з групою італійських кредитних інститутів" від 21 серпня 2000 р.

2. Нормативні акти міністерств, держаннях комітетів, що стосуються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ. Ці акти приймаються в межах компетенції того органу, що його видає, у формі постанов, положень, наказів, інструкцій, правил тощо. Так, постановами Правління НБУ затверджено від 19 лютого 2001 р. Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні; від 18 березня 1999 р. — Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України; наказом Міністерства фінансів та Міністерства економіки України від 25 лютого 1997 р. — Порядок виписування та погашення простих векселів, що видаються вітчизняними нафтопереробними заводами у разі постачання на ці заводи нафти суб'єктами підприємницької діяльності – резидентами [2, с. 27].

До цієї групи належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями та господарюючими суб'єктами (наприклад, рішення Асоціації комерційних банків та локальні акти-статути комерційних банків, установчі договори, положення про філії, представництва).

Розвиток міжнародного співробітництва в банківській сфері, інтернаціоналізація банківського бізнесу зумовлюють важливу роль у правовому регулюванні таких специфічних джерел банківського права, як міжнародні звичаї та міжнародні договори.

До міжнародних звичаїв, які склалися в міжнародній практиці, слід віднести Уніфіковані правила і звичаї МТП для документарних акредитивів у редакції 1993 p., Уніфіковані правила МТП по інкасо в редакції 1995 р.

У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До них слід віднести Женевські чекові конвенції 1930 p., Оттавську конвенцію УИІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг 1988 р. тощо [5, с. 10].

Важливе місце в банківській практиці посідають також правові звичаї та правила ділового обороту. При визначенні місця звичаю в ієрархії правових норм слід виходити з того, що в більшості зарубіжних країн звичай становить насамперед норму, яка доповнює закон, у тих випадках, коли відповідний припис в законі взагалі відсутній або він неповно врегулював те чи інше положення. Прикладом легалізації впровадження звичаю як джерела права є ст. 7 проекту Цивільного кодексу України "Звичаї ділового обороту". Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм ділового обороту. Звичаєм ділового обороту визнається правило поведінки, яке не передбачено актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко застосовується в певній сфері підприємництва. Звичай ділового обороту може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай ділового обороту, що суперечить положенням актів цивільного законодавства або договору, не застосовується.

2. Місце банківського права в системі галузей права України

Наука банківського права вивчає правове регулювання банківських відносин. У зв'язку з цим виникає питання про те, яке місце займає наука про банківське право в системі галузей права України.

Відповідь на це запитання дозволяє зрозуміти сутність та роль науки банківського права у вивченні правового регулювання банківських відносин, її предмет і методологію, її можливості у вдосконаленні банківської системи та банківської діяльності.

Право і держава — складні соціальні системи, які складаються з безлічі різних за якістю і рівнем підсистем. Кожна з цих підсистем має свої взаємопов'язані з загальною системою цілі, структуру та функції. В кінцевому рахунку, всі вони повинні бути підпорядковані інтересам нормального життя громадянського суспільства.

З цієї точки зору і право і держава, а також публічний статус структур громадянського суспільства, — усі вони є загальним об'єктом дослідження для всіх юридичних наук, причому кожна з них вивчає свій певний компонент у цьому загальному для правознавства об'єкті. Цей компонент є предметом вивчення для юридичної науки. Така спеціалізація об'єктивно необхідна. Вона відображає закономірності об'єкта і відповідає методології вивчення держави і права.

Згідно з усталеною в теорії права і держави схемою всі юридичні науки поділяються на три великі групи:

а) теорія та історія держави і права, історія політичних і правових вчень;

б) галузеві юридичні науки;

в) спеціальні та прикладні юридичні науки [4, с. 15].

Банківське право відноситься до розряду галузевих юридичних наук, тобто таких наук, які вивчають певну галузь в системі права. Банківське право як галузь права становить предмет науки банківського права.

Юридичні науки пов'язані між собою. Взаємозв'язок науки банківського права з загальнотеоретичних та історичними науками має методологічне значення.

У науці банківського права методологічну функцію виконують поняття теорії права і держави, перш за все поняття права, правової системи, правової норми і правовідносин. Вони створюють загальні орієнтири для дослідження банківського права, для розуміння його застосування в конкретній ситуації. Наприклад, відомчі вимоги з підготовки та видання нормативних актів Банку України в ряді випадків містять такі положення, тлумачення яких неможливе без використання понять теорії права і держави. Методологічне значення мають і такі категорії, як громадянське суспільство та правове соціальну державу. Отже, принципи банківського права, його норми та практика їх застосування повинні відповідати ідеям правової держави. Ці ідеї розроблені теорією права і держави і є своєрідними методологічними принципами, на які повинні орієнтуватися всі юридичні науки, в тому числі і банківське право [4, с. 16].

Логічні взаємозв'язки обумовлені єдністю вивчається об'єкта. Тому межа, розділяє предмети тієї чи іншої юридичної науки, певною мірою умовна. Це добре видно на прикладі таких наук, як цивільне право і банківська право. Цивільне право вивчає цілий ряд тем, які одночасно є предметом вивчення в науці банківського права. В їх числі і договір банківського рахунку, та договір банківського вкладу, і деякі інші теми, які є загальними для цих наук.

Межі між предметами юридичних наук не тільки умовні, але й рухливі. Ця рухливість обумовлена постійним процесом спеціалізації та інтеграції наукових знань. У міру накопичення нових наукових знань з'являється потреба в їх інтеграції. Тому в системі права з'являються нові наукові дисципліни. Вони можуть поступово розвинутися у цілу галузь юридичної науки, відокремитися від вже сформованої галузі і скласти самостійну галузь наукового знання. Так, на наш погляд, сталося з банківським правом, а потім, відповідно, і з наукою банківського права. Спочатку банківське право було складовою частиною науки фінансового права. Але в подальшому розвиток ринкових відносин стало причиною відділення науки банківського права від науки фінансового права.

Наука фінансового права відрізняється від науки банківського права своїм основним предметом дослідження, яким є державні фінансові і муніципальні фінансові відносини. У самому загальному плані її можна визначити як науку, яка вивчає правове регулювання державної та муніципальної фінансових систем. На відміну від цього банківське право вивчає організацію та функціонування банківської системи, основу якої складають грошово-кредитні, ринкові, відносини [4, с. 17].

Наука банківського права найбільш тісно пов'язана з наукою цивільного права. Але й у цих наук різні предмети. Наука цивільного права вивчає цивільно-правові відносини, а наука банківського права вивчає правове регулювання банківських правовідносин.

Висновки

Банківське право — це система правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини з клієнтами (юридичними й фізичними особами), що обслуговуються банками, а також порядок здійснення банківських операцій. Предметом банківського права є суспільні відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, зокрема відносини, які регулюють принципи організації та діяльності банків і порядок здійснення ними банківських послуг.

Метод правового регулювання банківської діяльності є дещо неоднорідним. З одного боку, використовується метод владних приписів, що властивий адміністративному праву, — інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваженнями (Кабінет Міністрів України, Національний банк України (НБУ)). З другого боку, відносини банків з клієнтурою базуються на юридичній рівності сторін, тобто застосовується цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин.

Система банківського права об'єднує та характеризує співвідношення й зовнішню структуру об'єднання нормативних актів, внутрішньо обумовлених єдиною метою — регулюванням банківських правовідносин. Система банківського права будується насамперед на підставі поділу її норм на групи залежно від особливостей регульованих нею окремих видів суспільних відносин. Відповідно складається така система банківського права України: загальна частина та особлива, яка включає спеціальні банківсько-правові інститути. Банківське право ґрунтується як на загальноправових принципах, притаманних всьому національному праву (законності, верховенства права та рівності всіх перед законом), так і на спеціальних, які мають свої специфічні ознаки і властиві банківській сфері. Джерелом національного права є, як відомо, форма вираження державної волі в нормативних актах — офіційних письмових документах компетентного органу держави, у яких встановлюються норми права.

Список використаних джерел

1. Братко А. Г. Банковское право (теория й практика). — М.: Приор, 2000. – 312 с.
2. Гетманцев Д. О., Шукліна Н. Г. Банківське право України. Навчальний посібник. – Київ. — Центр учбової літератури. — 2007. – 242 с.
3. Карманов Е. В. Банковское право Украины. — Харьков: Консум, 2000. – 188 с.
4. Качан О. О. Банківське право. — К.: Юрінком Інтер, 2000. – 227 с.
5. Костюченко О.А. Банківське право. — К.: КНЕУ, 1999. — 168 с.
6. Фінансове право / За ред. проф. Л. К. Воронової. — Вид. друге. — Харків: Фірма "Консум", 1999. – 425 с.