Синтаксичні норми, специфіка їх реалізації у стилях сучасної літературної мови

ВСТУП

Актуальність теми. Синтаксичні норми залишаються однією із найменш досліджених ділянок граматичної системи української мови. Це почасти зумовлено тим, що для вивірених і обґрунтованих рекомендацій дослідник повинен мати в своєму розпорядженні значний фактичний матеріал, який би репрезентував синтаксичну структуру текстів різної функціональної спрямованості, різних авторів і на різних синхронних зрізах. Процес нормування синтаксичної сполучуваності ускладнюється й тим, що у сфері синтаксичних зв’язків між словами надзвичайно розвинена варіантність. Надати перевагу одній структурі над іншою або ж виявити її нормативний чи ненормативний характер можна лише на основі комплексного аналізу значного фактичного матеріалу. Це допоможе об’єктивізувати характер синтаксичної норми і вбереже дослідника від поспішних висновків та рекомендацій.

Розвиток синтаксичної варіантності зумовлений як внутрішньосистемними чинниками (дія структурно-семантичної аналогії), так і зовнішніми (вплив граматичної системи іншої мови). Для тих мов, що розвиваються природно, без нав’язливого диктату чужої граматичної структури, основні причини змін і хитань у виборі керованого слова кореняться всередині самої системи мови. Тому все, що є в мові, має свої об’єктивні причини, і завдання лінгвіста — відібрати ті факти мовної реалізації, які на даному етапі свого розвитку суспільство вважає правильними і зразковими. Зовнішні чинники, що можуть розхитувати усталені норми, є “тимчасовими, минущими”, що “лише активізують можливості, запрограмовані системою мови”. Інакше виглядає справа в українській мові, яка в умовах бездержавності була насильницьки приречена функціонувати упродовж віків у силовому полі чужої граматичної системи. Саме тривалий вплив російської мови спричинив помітну деформацію української синтаксичної системи.

Наявність у словниках, які повинні стояти на сторожі літературної мови, здеформованих структур переконує, що синтаксичні норми української мови потребують найпильнішого вивчення і системного впорядкування. Необхідно обережно реставрувати синтаксичний лад української фрази, позбувшись тих численних нашарувань, що нівелюють її національне тло, і створити якісно нові словники, які б регламентували синтаксичну сполучуваність слів.

Об`єктом дослідження є синтаксичні норми.

Предметом дослідження є теоретичні аспекти дослідження реалізації синтаксичних норм в стилях сучасної літературної мови.

Мета: розглянути специфіку реалізації синтаксичних норм у стилях сучасної літературної мови.

Завдання роботи:

— розкрити відображення синтаксичних норм в словниках української мови;

— показати особливості синтаксису ділового мовлення (порядок слів у реченні, координація присудка з підметом, складні випадки керування);

— розглянути випадки порушень норм літературної мови в сфері синтаксису.

РОЗДІЛ 1. СИНТАКСИЧНІ НОРМИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

1.1. Відображення синтаксичних норм в словниках української мови

В українській лексикографії відсутні поки що спеціальні видання, які б кодифікували синтаксичну сполучуваність лексем, тому найважливішим джерелом синтаксичних норм виступають тлумачні та перекладні словники. Наприклад, у передмові до “Словника української мови“ зазначено, що він залишається тлумачно-нормативним виданням, і це досягнуто ілюстраціями, які “дають живі приклади правильного вживання слів та підтверджують їх стилістичну характеристику” [12, с. 5]. Очевидно, це стосується і синтаксичних характеристик, що супроводжують ту чи іншу лексему.

Дослідники неодноразово вже вказували на те, що в словниках синтаксичні норми відображені лише принагідно. Наприклад, особливості керування вказано здебільшого при дієсловах, а синтаксичні властивості іменних частин мови відображені слабо, синтаксичні позначки часто є неповними, подані непослідовно, внаслідок чого слова з однаковими синтаксичними властивостями часто мають різні синтаксичні характеристики. Але найважливіше, що вимагає з’ясування, − наскільки об’єктивними є відображені в словнику синтаксичні норми.

Як засвідчує „Список скорочень літературних джерел словника”, його укладачі при доборі ілюстративного матеріалу керувалися передовсім ідеологічними міркуваннями. Маємо тут чимало перекладної літератури — праці класиків марксизму-ленінізму, різного роду партійні документи, домінантною рисою яких було „максимальне використання спільних з російською мовою мовних засобів, в тому числі й спільних синтаксичних конструкцій”, твори О. Грибоєдова, О. Пушкіна, В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Горького, В. Маяковського, М. Шолохова, перекладені з російської мови підручники, посібники і науково-популярні видання. Українську джерельну базу засвідчують твори, мовно-стильова якість яких не завжди висока. Ілюстративний матеріал насичений конструкціями, які копіюють керування співвідносних російських дієслів і нівелюють синтаксичну специфіку української мови. Порівняй: День за днем і вона потроху опанувала тією премудрістю (треба: ту премудрість) — (В. Речмедін — V, 702). Він звик здавна радіти кожному слову Гоголька і не зраджував цій звичці (треба: цю звичку); уважно вслухався в зміст написаного, милувався своїм молодим другом (О. Полторацький − ІІІ, 696). Магда зрозуміла, що над нею (треба: з неї) покепкували (Ю.Збанацький). Над Шмалієнком (треба: зі Шмалієнка) Цимбал завжди глузує (І. Багмут — ІІ, 87) та ін. [4, с. 55].

Свого часу Б. Антоненко-Давидович, порушивши питання про потребу спільної боротьби письменників і лінгвістів за високу культуру української мови, не без підстав критикував тих мовознавців, які виправдовувалися, що “письменники пишуть твори, а укладачі словників беруть із цих творів слова, записують їх у картотеку, потім переносять у словники”. “Тут само собою виникає питання, — писав він, — а хто й коли змушував чи змушує укладачів безоглядно тягти до словників усякий непотріб? Та працівники, що записують до картотеки слова, — не збирачі утилю, яким байдуже, що збирати й як, аби збирати, а — науковці, яким рекомендується не тільки добре знати основні лексичні, синтаксичні й фразеологічні норми тої мови, над якою вони працюють, а й визначатися чуттям мови, вміти елементарно розрізняти, що в тому чи іншому тексті є природне, органічне для мови, а що — штучне або скальковане. Не можна-бо приглухуватому або й зовсім глухому доручати перевіряти нотний запис щойно проспіваної пісні!” [4, с. 56].

Низька мовна якість літературного джерела спотворює наші уявленя про характер синтаксичного ладу української мови. Влучно про це писав М. Рильський у своїй “Розмові про мову”: “Синтакса наших письменників збивається раз у раз на просте калькування, механічне відтворення — слово по слову — російських зворотів. Ми глибоко шануємо мову Пушкіна і Толстого, […] але ж хіба це дає нам підставу заперечувати, що мова Шевченка і Лесі Українки має свій запах, свій колорит і що секрет того запаху й колориту полягає передовсім у синтаксі, у своєрідному комбінуванні, розкладі, керуванні, погодженні слів”. І наводив серед інших і такий приклад: “Сміятися над ким” теж звило собі тепленьке кубельце в нашім письменстві, і хоча тут хтось би міг послатись на приклад Шевченка (“а над нею, молодою, поганець сміється”), але ж уся мовна і літературна практика промовляють за конструкцію “сміятися з кого” [4, с. 56].

Тлумачний словник української мови подає при дієсловах сміятися, насміятися, посміятися, насміхатися, глумитися, знущатися, кепкувати, кпити паралельні керовані форми — з кого і над ким, причому в одних випадках зазначено, що форма над ким уживається рідше або рідко, а в інших — обидві форми подано як рівноправні (порівн.: насміхатися — з кого, рідше над ким, але глумитися — з кого, над ким). Дехто з мовознавців поспішає зробити з цього відповідні висновки. Так, М. Кобилянська, аналізуючи особливості дієслівного керування, розглядає і сполучуваність дієслів глузування. Авторка стверджує, що в мові творів українських письменників першої половини ХІХ ст. надзвичайно поширеними є конструкції з прийменником з (74,1%), а структури з прийменником над займають незначне місце (15,8%) [4, с. 57]. Далі дослідниця зауважує: „У сучасній українській літературній мові, як свідчить „Словник української мови”, конструкції з + родовий та над + орудний відмінки є рівноправними. Тому можна зробити висновок, що для сучасної української літературної мови типовими є керування при дієсловах глузування як з родовим відмінком з прийменником з, так і з орудним з прийменником над”. Але чи можна дані тлумачного словника беззастережно вважати фактом кодифікації синтаксичної норми, навіть якщо при цьому є посилання на мову авторитетного класика? Адже, як зазначав польський дослідник В. Дорошевський, “факту вживання якоїсь форми великим письменником ще не досить для визнання її зразковою”. Подібні думи висловлюють й інші вчені. “Було б помилкою, — наголошує Р. Гельгардт, — применшувати роль письменників у становленні мовних норм, але не можна вважати мовну практику художників слова позбавленою всяких недоліків і ставитися до лінгвістичних переконань письменників як до незаперечної догми […]. Якість джерела може бути високою, проте ця обставина, як легко переконатися, ще не робить цю мовну форму ні загальновживаною, ні універсально-зразковою в тих випадках, коли вона типова лише для одного різновиду мовної діяльності” [4, с. 58].

У мовознавстві існує думка, що стосовно тлумачних словників “лексикографічний пуризм” не виправдовує себе, бо вони поєднують у собі завдання і нормативного, і об’єктивно-історичного опису лексики на великому часовому проміжку розвитку мови. Ця суперечність і є причиною того, що від тлумачних словників не можна вимагати категоричної кваліфікації “правильно“ чи “неправильно” стосовно нинішньої норми, оскільки вони виступають скарбницею мови, в якій відображені як сучасні мовні факти, так і ті, що вживалися в ній раніше.

Якщо погодитися з тим, що тлумачний словник фіксує не тільки нормативну сполучуваність слів, а й відображає ті зв’язки між словами, що з позицій сучасної норми треба кваліфікувати як застарілі, не характерні для сучасного стану розвитку мови, то в інших типах словників, зокрема перекладних, потрібно відображати тільки нормативну сполучуваність слів. На практиці спостерігається великий різнобій у нормативних рекомендаціях, що відображені в наших лексикографічних джерелах. На дані тлумачного словника орієнтуються укладачі інших словників, зокрема перекладних, орфографічних тощо. Внаслідок некритичного підходу до оцінки синтаксичних варіантів вони узаконюють і такі синтаксичні структури, які на сьогодні треба вважати ненормативними. Прикладів такої “кодифікації” можна знайти безліч. Наприклад, тритомний російсько-український словник рекомендує: насмехаться (над кем-чем) — насміхатися, глузувати (з кого-чого, реже над ким-чим); разг. кепкувати, кпитися (з кого-чого, над ким-чим); глумитися (з кого-чого, реже над ким-чим); смеяться (над кем-чем) — сміятися (з кого-чого, реже над ким-чим); кепкувати, кпити, кпитися (з кого-чого, над ким-чим); болеть (чем) — хворіти (на що, чим) і т. ін. Застереження укладачів словника про те, що вони “прагнули відбити […] нові якості, вироблені українською мовою в радянський період свого розвитку”, тільки засвідчує, що упродовж майже всього ХХ ст. розвиток української мови офіційно трактували лише в плані українсько-російських мовних зв’язків, причому російській мові було відведено роль “могутнього засобу збагачення” лексико-граматичної системи української мови. Не зрозуміло тільки, у яких ситуаціях перекладач може послуговуватися тим лексичним відповідником, що супроводжується рубрикою реже [4, с. 59].

Якщо словник Д.Ганича та І.Олійника пропонував до російських конструкцій ходить за грибами, учиться чему, обучаться чему відповідники ходити по гриби, учитися чого, навчатися чого, то тритомний узаконював уже паралельні форми ходити по гриби (за грибами); учитися чого, рідко чому; навчатися чого, рідко чому.

Ще у “Словарі української мови” за редакцією Б. Грінченка при дієсловах женити, женитися, оженитися вказано керовану форму — з ким, і таку сполучуваність підтверджує наведений ілюстративний матеріал. Тільки таку керовану форму рекомендують словники І.Огієнка і Г. Голоскевича. Але тлумачний “Словник української мови” узаконює “женитися на кому, рідко з ким” і підтверджує таке вживання ілюстрацією з Т. Шевченка “Не женися на багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати”, хоча ще О. Курило зауважувала, що в Шевченка це “вплив російської складні”. Аналогічно подано і керування дієслова оженитися — на кому, рідко з ким, тобто питомо українську форму знову супроводжує, як говорив Б. Антоненко-Давидович, ота “фатальна рубрика рідко” [4, с. 60].

Чужі впливи особливо небезпечні в царині синтаксису. Небажані запозичення, наприклад, у словниковому складі не руйнують глибинних основ мовного механізму, бо вони відбуваються немовби на поверхні мовної системи і згодом їх можна безболісно позбутися. Але всякі зміни в синтаксисі зачіпають підвалини цілої мовної будівлі. Синтаксична структура, на відміну від лексичної, є постійною основою мови. Як влучно зауважував М. Гладкий, “яким би мінливим не був матеріал нашої поточної лексики, він є тільки потік, що біжить у певних берегах мовних синтаксичних норм, може, таких же тривких і довговічних, як річища великих водяних мас, що змінюються тільки на протязі геологічних періодів”. Деформація синтаксичної системи з першого погляду менш помітна, зате наслідки її далеко глибші й шкідливіші, бо структура речення, зв’язки між словами, вся ота “мовна архітектура” становить ту “найважнішу основу кожної мови, що без неї зостається рабське копіювання з чужої мови” [4, с. 61].

1.2. Особливості синтаксису ділового мовлення

Синтаксичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті і завданням висловлювання. Вказуючи на ці норми, ми часто кваліфікуємо їх не як „правильні», а як „доцільні», „кращі» саме для цієї ситуації. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання книжних слів, канцелярської лексики, усталених мовних зворотів (акредитація, набувати чинності, засвідчити підпис, доповідна записка) чи термінів з різних галузей знань для наукового стилю. Саме за нормами офіційно-ділового стилю відповідь студента на іспитах оцінюють на відмінно, добре, задовільно, незадовільно, а не блискуча, достатня, посередня, погана відповідь. Безперечно, існують вимоги щодо граматичних форм, синтаксичних конструкцій, які підпорядковані насамперед позамовним чинникам [10, с. 261].

Завдяки дотриманню синтаксичних норм досягається стрункості викладу, чіткості і логічності тексту. Основні синтаксичні норми — це прямий порядок слів, правильна побудова однорідних членів речення, точність у поєднанні словосполучень зв’язком керування, правильна координація присудка з підметом, нормативне вживання дієприслівникових зворотів, непрямої мови.

Правила й закони ділового мовлення торкаються й побудови тексту. Характер побудови тексту у писемному діловому мовленні має свої особливості.

У діловій документації переважає розповідна форма викладу, адже стиль нейтральний, беземоційний, стандартизований. Речення вживаються і прості, і складні за структурою. Одна з основних вимог до речень будь-якого типу у діловому мовленні — „чітко і містко виражати значний за обсягом і складний за змістом матеріал. Речення має бути цілісним і передавати інформацію в усій складності залежностей і зв’язків». У складносурядних реченнях сполучники, які врегульовують ці зв’язки, єднають (/ (й), та (у значенні і), не тільки…а й), зіставляють, протиставляють (а, але, та (у значенні але), зате, проте, однак), розділяють (або, чи, хоч), у складнопідрядних відтворюють різноманітні змістові відношення: причинові, наслідкові, умовні, допустові, означальні, місця, часу, мети (через те що, оскільки, якщо…то, для того щоб, незважаючи на те що, перш ніж, після того як, коли, який) та ін. Реалізація усієї системи цих зв’язків робить мовлення логічно довершеним, чітким, послідовним, несуперечливим [10, с. 262].

Для логічно послідовного викладу застосовують певні скріпи, які допомагають поєднувати компоненти думки. Цю роль можуть виконувати вставні слова (по-перше, по-друге, отже, таким чином, як відомо, як зазначалось та ін.), початкові займенникові зв’язки (цей, такий, той), синтаксичні конструкції з початковими «канцелярськими прийменниками» (у зв ‘язку з, відповідно до, незважаючи на), дієприслівникові звороти (Беручи це до уваги…, Взявши до відома…, Відповідаючи на ваш запит…) тощо. Поєднані у «ланцюжки», тісно пов’язані за смислом і граматично речення творять абзаци. Виділення абзаців, правильна рубрикація, перелік, система пунктуаційних знаків стандартизують текст, роблять його структуру чіткою і зрозумілою [10, с. 262].

Типова ознака ділового стилю — використання віддієслівних іменників. Вони створюють загальне уявлення про дію, забезпечують однозначність, надають документам офіційності, напр.: перевірка, здійснення, підвищення, знецінення, призначення, включення, створення, поліпшення. Вживаючи віддієслівні іменники, потрібно намагатися не створювати однотипних ланцюжків з цих іменників, які роблять речення громіздким, немилозвучним, напр.: питання вираження відношення поліпшення використання реінвестування. У таких випадках один із віддієслівних іменників можна замінити дієсловом в неозначеній формі (поліпшити використання) або замінити його підрядним реченням мети (щоб поліпшити використання). Є ще одна причина широкого вживання в діловому стилі віддієслівних іменників. Дієслова на їхньому місці за допомогою властивих їм категорій виду, стану, часу створюють атмосферу вільної невимушеної розмови. Віддієслівні іменники, не маючи цих категорій, забезпечують потрібні діловому стилю однозначність, чіткість [10, с. 263].

У ділових документах часто вживають розщеплені присудки. Розщеплення присудка — це заміна однослівного присудка двослівним, напр.: подякувати — висловити подяку, погодитись — висловити згоду, шукати — здійснювати пошук, перевірити — провести перевірку, сумніватися — виявити сумнів, рекомендувати — надати рекомендації, пояснювати — дати пояснення. Переваги їхнього використання у діловому мовленні узагальнюють так:

а) не всі словосполучення «дієслово+іменник» мають однослівний відповідник, напр.: здійснити (провести) захід, виявити увагу, вести справу, визнати провину, відвернути правопорушення тощо;

б)»дієслово+іменник» та відповідник мають різні значення, напр.: провести операцію — оперувати, зробити огляд — оглянути, проводити змагання — змагатися, надати допомогу — допомагати;

в) у розщеплених присудках допоміжне дієслово не просто вказує на факт дії, а може виражати деякі додаткові смислові відтінки, пор.: давати — надавати, вести — проводити, проводити — здійснювати;

г) іменник, який входить до складу розщепленого присудка, точно кваліфікує певне явище, дає йому назву й наукове визначення, напр.: наїхати — зробити наїзд, переговорити з кимось — вести переговори;

д) розщеплений присудок може бути поширений означеннями, напр.: надати грошову (матеріальну, правову) допомогу;

е) багатослівний присудок краще фіксується в пам’яті, інформація в цьому випадку не втрачається [10, с. 264].

Однак не потрібно зловживати такими присудками, адже деколи вони порожні й беззмістовні, напр.: забезпечити поліпшення, ведуть підготовку, виявити пошану, здійснювати преміювання, відбулося зростання та ін.

Дієприслівникові (та дієприкметникові) звороти надають діловим документам стислості. Дієприслівникові звороти є засобом передачі дії, що відбувається у зв’язку з іншою дією, вони часто допомагають поєднати за змістом сусідні речення, цілі абзаци. Обов’язковою умовою вживання дієприслівникових зворотів є те, що дві дії, одна з яких виражена дієсловом-присудком, а інша дієприслівником, має здійснювати одна особа. Наприклад, правильно: Взявши за основу ці критерії, усі підприємства поділимо на такі групи…; неправильно: Зважаючи на світовий досвід, основою реформування системи оплати праці в Україні мусить бути бюджет прожиткового мінімуму. Отже, при використанні дієприслівникових зворотів можуть виникнути помилки:

1) у безособових реченнях, коли діяч — додаток, виражений формою давального відмінка, напр.: Мені треба написати реферат, зібравши матеріал якнайшвидше;

2) у пасивних конструкціях, коли суб’єкт дії присудка і суб’єкт дії дієприслівника не збігаються, напр.: Закінчивши університет, мене призначили на посаду програміста;

3) у ролі однорідних поєднуються дієприслівниковий зворот і підрядне обставинне речення, напр.: Доводячи ціни на енергоносії до рівня їхньої реальної вартості і для того, щоб стимулювати економію енергії, уряд реалізує… [10, с. 265]

Паралельні конструкції — це функціонально близькі між собою, але різні за граматичною структурою конструкції, що можуть взаємо-замінюватися як синонімічні. Паралельними конструкціями є особові й безособові речення, активні й пасивні звороти мови, дієприкметниковий зворот і підрядне означальне речення, дієприслівниковий зворот і підрядні обставинні речення та ін. У їх вживанні потрібно зважати на відповідність стилю, контексту чи формі документа. Наприклад, безособові речення часто використовують у рапортах, повідомленнях, інструкціях, де важливо наголосити на дії: Завдання виконано; Заходів вжито. Щодо використання активних і пасивних синтаксичних структур, то поширена така думка: пасивний стан вживають тоді, якщо факт здійснення дії має більше значення, ніж вказівка на особу, що вчинила дію (Оплата гарантується), активний — коли важливою є вказівка на особу і треба конкретизувати думку. Варто частіше надавати перевагу активним конструкціям, оскільки вони є природними для української мови [10, с. 265].

1.3. Порядок слів у реченні

Порядок слів — це властиве мові взаємне розміщення членів речення при певній смисловій структурі висловлювання. Він зумовлений граматичною будовою мови, закріплений літературною традицією. Українська мова допускає відносно вільний, гнучкий порядок слів у реченні. Існує порядок слів прямий і зворотний (інверсія) [14, с. 233].

Однією з особливостей побудови речення в офіційно-діловому і науковому стилі мови є прямий порядок слів. Він виражається у таких позиціях головних і другорядних членів речення:

— підмет стоїть перед присудком: Інфляція стала невід ‘ємною ознакою економіки в XX ст.; Праця, земля і капітал — основні фактори виробництва;

— узгоджене означення, виражене займенником, прикметником, порядковим числівником, дієприкметником, стоїть перед означуваним словом: особливості інфляційних процесів у перехідних економіках; Національні економічні системи функціонують у конкурентному довкіллі;

— неузгоджене означення (виражене іменником, неозначеною формою дієслова, прислівником та ін.) вживається після означуваного слова: доходи від вибору ресурсозбереження; чинники успіху; угода про позики; бажання працювати, робота вручну;

— додаток займає позицію після слова, яке ним керує: Розгляньмо докладніше проблему оподаткування ділових фірм; Соціологія може надати значну допомогу службі зайнятості;

— обставини вживаються довільно: Упродовж 1991-1996рр. суттєво зменшилася інвестиційна активність в Україні; Українська економічна наука як самостійне явище вивчена лише фрагментарно;

— місце вставних слів і словосполучень залежить від того, що саме треба виділити. Вставні слова на початку речення стосуються усього речення, усередині — того слова, що стоїть після них. Вставні слова вказують на сказане раніше, служать для пояснення окремих слів і словосполучень, відсилають до джерел, допомагають висловити ступінь вірогідності тощо, напр.: Як було зазначено, особливістю інфляції у перехідних економіках є її надмірно високі темпи; Як відомо, перехід від економіки з централізованим плануванням до ринкових відносин — процес непростий і болісний; Письменник — це, вважай, ціла галактика зі своїми магнітними бурями, супутниками, періодами неспокійного сонця (Б. Олійник) [14, с. 235].

Чи змінюється зміст речення зі зміною порядку слів? До прикладу вільно поміняємо місцями члени речення: Я розповім вам усе. Усе я вам розповім. Вам я все розповім. Кожне речення є внутрішньою парадигмою однієї конструкції, але змінюється інтонація, смисловий наголос. Вибір мовцем того чи іншого порядку слів залежить від умов спілкування, мети і змісту висловлювання, структури думки, того, що саме вважає мовець основним у комунікативному плані, контексту тощо.

Порядок слів належить і до таких стилістично-синтаксичних категорій, з якими найчастіше пов’язують змістову чіткість, виразність, стилістичну тональність фрази. Початковий рядок Шевченкового вірша Реве та стогне Дніпр широкий — постраждав би, якби ми впорядкували члени речення: Широкий Дніпр реве та стогне. Початкова і кінцева позиції слів у реченні надзвичайно виграшні. До речі, у ділових текстах, вважають, інформаційна роль порядку слів зростає ближче до кінця речення, напр.: У секторі підприємництва в Англії щорічно створюються сотні тисяч нових робочих місць [14, с. 235].

Отже, інверсія має бути підпорядкована певній меті, найчастіше -надати ваги якомусь слову, напр.: Порожніми балачками переповнений світ; Силою і примусом, грубістю і погрозами можна підкорити собі інших, але це буде вдаваний успіх; Поліпшити якість використання інформаційних систем у повсякденній практиці економіста можуть і зобов язані вищі навчальні заклади.

Деколи інверсія шкодить логіці викладу, тоді вона стає неможливою, а саме:

а) якщо підмет і прямий додаток перебувають дуже близько один від одного і мають однакове формальне граматичне вираження, напр.: Радість дає знання; Гнів викликав біль; День змінює ніч; Вчинок зумовлює слово;

б) у так званих реченнях тотожності, напр.: Мій батько-лікар (Лікар — мій батько); Його мрія — літати (Літати — його мрія); Вчитися — це шукати (Шукати — це вчитися) [14, с. 236].

Порядок слів може стати засобом привернення або утримання уваги слухачів під час ділової бесіди чи публічного виступу, адже зміна взаєморозташування слів змінює логічний наголос у висловлюванні.

Однорідні члени речення — це члени речення, які виконують однакову синтаксичну функцію, мають здебільшого те саме морфологічне вираження і пояснюють одне слово в реченні.

Однорідні члени речення є структурною організацією будь-якого функціонального стилю. У художньому стилі вони мають особливе навантаження, є експресивними засобами на синтаксичному рівні мови. Насичення речення однорідними членами сприяє виразності, сильніше впливає на розум та емоції читача, додає ритмічності чи навіть музикальності поетичному чи прозовому тексту. В офіційно-діловому і науковому стилях однорідні члени речення сприяють повноті інформації, розгорненій класифікації поняття, зіставленню чи протиставленню явищ, загалом — мають логіко-семантичне завдання, тобто працюють на логіку викладу [14, с. 237].

Найістотніша ознака однорідних членів у граматичному відношенні -їхня функціональна рівноправність. Однак ця автономність відносна, довільно міняти місцями однорідні члени речення усе ж не варто, тому що деколи від цього може змінитися або стати нелогічним зміст. Найпростіший приклад: Хлопець біг, спіткнувся і впав, де однорідні присудки означають послідовність дій. Аналогічні приклади можна навести і з книжних стилів: вироблення і прийняття стратегії розвитку підприємства; вибір і дії менеджера; передбачати безробіття і готуватися до нього; становлення та розвиток ринкових форм господарювання тощо.

Основні вимоги до побудови однорідного ряду перебувають в одній площині з вимогами до логічності викладу, адже порушення у семантиці чи структурі усього ряду призведе до нелогічності у тексті. Отже, вимоги до використання однорідних членів речення такі:

Поділ на однорідні члени речення мусить мати одну підставу.

Однорідність як мовне явище підпорядковане логічному законові класифікації. Ще Аристотель зазначав, що для розв’язання будь-якої проблеми потрібно займатися розчленуванням і поділом. Будь-яка наукова дисципліна для студента — це суцільні класифікації. До прикладу: Економічне зростання будь-якої країни визначається шістьма основними факторами, чотири з яких пов ‘язані з фізичною здатністю економіки до зростання. Це такі фактори:

1) кількість і якість природних ресурсів;

2) обсяг основного капіталу;

3) кількість і якість трудових ресурсів;

4) технологія [5, с. 319].

Наведімо приклади свідомого порушення цього закону, що має у першому випадку стилістичний ефект. Уривок з «деякої китайської енциклопедії», який подає аргентинський письменник Борхес: Тварини поділяються на: а) тих, які належать імператорові; б) бальзамованих; в) приручених; г) молочних поросят; д) сирен; е)казкових; є) бродячих собак; ж) тих, які згадані в цій класифікації; з) буйних і скажених; и) тих, які не підлягають лічбі; і) намальованих дуже тонким пензликом на шерсті верблюда; ї) та інших; й) тих, які тільки що розбили глечик; к) тих, які здалеку видаються мухами… Ця класифікація вражає безглуздістю, оскільки окремі групи тварин справді є і можливі, але якраз неможливим є поєднання їх в однорідний ряд. Такий мовний калейдоскоп допомагає створити комічний ефект. Інший приклад — з оголошення: Мистецький гурт Політехніки запрошує усіх: митців, немитців, веселих, сумних, пофігістів, політехнівців, універівців, академістів, медиків, фізиків, ліриків, студентів, працівників та безробітних. Просимо прийти на 15 годину (вул. Глибока, 8). Неофіційний стиль оголошення і характер адресата зумовлює і уможливлює порушення, допущені у поділі. Невмотивоване поєднання слів з різних семантико-семантичних груп робить цей ряд нелогічним. Це порушення називають логічною неоднорідністю, напр.: Переваги, які одержує клієнт агентства нерухомості: можливість продати нерухомість за максимальною ціною; економія часу; зменшення кількості зайвих візитів; захист від непрофесіоналізму та шахрайства; персональний агент з нерухомості; ексклюзивне обслуговування.

Члени однорідного ряду мають виключати один одного, тобто однорідний ряд — це видові поняття, об’єднані родовим.

Прикладами помилки змішування родових і видових понять можуть бути такі поєднання: у творах і віршах письменника; люди і молодь були захоплені; п ‘єсу показуть на багатьох сценах і в театрах; він побував у Грузії, Вірменії і Баку.

При побудові однорідного ряду потрібно враховувати важливість повноти поділу [5, с. 320].

Особливо це важливо для наукового тексту. Наведемо приклади: Потрібно, щоб ризики враховували всі учасники проекту: замовник, інвестор, учасник, страхова компанія; Активними учасниками міжнародного бізнесу стають підприємства, галузі, уряди, міжнародні та регіональні організації; У процесі регулювання використовують різні підходи, методи, інструменти, організаційні форми впливу; Меншими грошовими одиницями від гривні були: ногата, купа, резана і вівериця.

На повноті переліку наголошують узагальнювальні слова, водночас вони допомагають зорієнтуватися у складних нагромадженнях однорідних членів, виділяючи головне, напр.: Чорна смородина, порічки, аґрус, айва, морква, ріпа — усі ці плоди й коренеплоди є джерелом пектину за допомогою якого виводяться з організму канцерогенні речовини. Часто між родовим поняттям, яке виражає узагальнювальне слово, й видовим, яке містять у собі однорідні члени, виникає пояснювальний зв’язок, що передається словами а саме, наприклад, тобто, як-от, напр.: Перед новими демократіями постала низка важливих питань, а саме: забезпечення просування до конкурентної ринкової економіки, збереження і зміцнення недавно здобутої незалежності [5, с. 320].

Відобразити повноту поділу допомагають сполучники. Відсутність єднальних сполучників означає, що однорідний ряд незамкнений, перелік може бути продовжений (невичерпний, нескінченний), напр.: Проблема безробіття привертає увагу економістів, соціологів, правників, психологів. Якщо у кінці однорідного ряду з’являється сполучник і ряд закінчується, напр.: Обов ‘язковою частиною всякої виробничої системи має бути комп’ютерно-інтегроване виробництво, управління і планування. Про незакінченість однорідного ряду свідчать також текстові скорочення (та ін., і т. ін., тощо), напр.: Кількісний аналіз інформації — прогнозування, оптимізація, оцінка ризику тощо; Для цього використовують такі макроекономічні інструменти, як законодавче регулювання, надання субсидій, оподаткування, фіскальна і монетарна політика тощо. Повторюваний єднальний сполучник / (й) також витворює ознаку незакінченості й водночас має характер підсилення інформації, напр.: / на тім рушникові оживе все знайоме до болю: дитинство, й розлука, й твоя материнська любов (А. Малишко) [5, с. 321].

Передусім показником наявності у реченні однорідних членів є перелічувальна інтонація. Сурядні сполучники, які служать для зв’язку однорідних членів речення, мають різне семантико-синтаксичне навантаження. Вибір сполучника для зв’язку однорідних членів речення, спосіб цього зв’язку теж потребує деяких застережень, зокрема:

Єднальний сполучник і може поєднувати пари однорідних членів речення. Потрібно зважати, щоб поєднання парами було вмотивованим. Найчастіше навіть в одній парі однорідних членів речення простежується синонімічний чи антонімічний зв’язок між словами, напр.: потреби і вимоги споживачів; проблеми і труднощі, складне і багатогранне явище; взаємопов’язаний і взаємозумовлений розвиток; продаж і перепродаж акцій; міжнародна і національна регулювальні системи; вертикальна і горизонтальна структури управління тощо. Повторення таких пар декілька разів означає складне комбіноване поєднання і ніколи не може бути довільним. У художньо-публіцистичному мовленні така побудова додає симетричності й виразності, у діловому та науковому мовленні до таких конструкцій треба ставитися обережно, напр.: ..поняття добро і зло, світло і пітьма, користь і корисливість, розум і зарозумілість, наука й дилетантизм є антонімами, людина ж має сповідувати тільки перші з цих слів; Основні напрями діяльності вільних економічних зон: переробка вантажів, складування, збереження, пакування, виготовлення будівельних матеріалів і конструкцій; переробка сільгосппродукції і виготовлення продуктів з вітчизняної і тієї, що ввозиться, сировини; виготовлення і складання електропобутової техніки і товарів народного вжитку; виготовлення і переробка хімічної продукції; оптова і роздрібна торгівля, банківська і страхова діягьність.
Сполучник та має менший спектр використання, ніж сполучник /. Він функціонує здебільшого в межах речення, з’єднує однорідні ряди, але рідко — речення. Основна властивість сполучника та — тісно сполучати, напр.: становлення та розвиток; продовольчі та непродовольчі товари; Це вимагає широкого міжнародного розуміння та орга¬нізованого співробітництва.
Існують парні двочленні єднальні сполучники: не тільки… а (але) й, не лише… а (але) й, як… так їта ін. Використання їх супроводжується чітким правилом: перша частина сполучника стоїть біля першого члена ряду, друга — біля наступного, тобто сполучники мають поєднувати справді однорідні члени речення. Наведімо приклад помилкової побудови: Унікальними і рідкісними книгами можуть користуватися не лише студенти медичного університету, а й інших вищих навчальних закладів міста; Треба активно займатися не тільки збиранням, а й провести аналіз зібраних експонатів регіону. Приклад правильного вживання: Екологічна культура реалізується через різноманітні види екологізації людської діяльності як у сфері виробництва, так і в сфері споживання [5, с. 323].
Протиставний сполучник але має обмежувальний відтінок, сполучник а заперечує різкіше. Розмір однорідного ряду з розділовими сполучниками чи, або, зазвичай, невеликий.

Типовими помилками, окрім нелогічної побудови, можуть бути помилки, пов’язані з граматичним вираженням, як-от:

а) поєднання різнотипних морфологічних та синтаксичних одиниць:

Я люблю читати і футбол; Ми зібралися поговорити і щоб вирішити;

б) граматична непоєднаність із словом, яке пояснює однорідні члени: Квитки потрібно пред ‘являти на вимогу кондуктора вагона або громадському контролерові;

в) відмінкова форма однорідних членів речення не збігається з формою узагальнювального слова: Нам читають лекції з таких дисциплін: макроекономіка, з вищої математики. Важливим для стрункості тексту є також однотипне частиномовне вираження однорідних членів, що йдуть після узагальнювального слова, напр.: Передумови закінчення реформи були такі: нагромадження досвіду емісійного фінансування суспільних потреб, зниження темпів падіння виробництва, створення механізму грошово-кредитного регулювання, подальша децентралізація валютного ринку, помітна стабілізація політичної ситуації. Помилкою було б таке поєднання, напр.: Грошова реформа в Україні ставила три мети: створити національну грошову систему, забезпечити сталість національних грошей, забезпечення функціонування нової грошової системи. Така помилка часто характерна для формулювання завдань у курсовій чи дипломній роботі студентів. Потрібно з ‘ясувати, класифікувати, проаналізувати, створити, оцінити, узагальнити, але з’ясування, класифікація, аналіз, створення, оцінка, узагальнення [5, с. 323].

Правильна побудова однорідних рядів забезпечує чіткість і логічність висловленої думки. У діловій сфері однорідні ряди наявні в багатьох ділових паперах (характеристиці, резюме, наказі, рекламному оголошенні та ін.). У науковому стилі цей вид ускладнення структури простого речення потребує ще більшої уваги.

1.4. Координація присудка з підметом

Діловий стиль вимагає особливої чіткості в погодженні головних членів речення — підмета й присудка. Підмет у діловому тексті часто виражається цілісним за значенням сполученням слів, тому виникають варіанти погодження присудка з підметом. В одному випадку переважає погодження за змістом, в іншому — за формою. „Зміст і форма… — розмірковує щодо цього В. Кононенко. — Головним…у цьому „союзі» є, звичайно, зміст. Мовна форма підпорядкована його вираженню. Правильно передані граматичні відношення допомагають якнайповніше розкрити, що саме хотів повідомити мовець» [1, с. 28]. Розгляньмо особливості координації присудка з підметом докладніше.

Якщо підмет має у своєму складі числівник, який закінчується на одиницю (21,71,161 тощо), то присудок ставиться у формі однини: 21 студент склав залік; 161 делегат зареєструвався на конференції.

Якщо перед підметом стоять займенники-означення у формі множини (усі, ці, ті, ваші), дієслово узгоджується із займенником у множині: Усі 31 учень вибігли в коридор.

Якщо числівник у складі підмета закінчується на два, три, чотири, присудок ставиться у формі множини. Однина можлива тоді, коли повідомлення фіксує певний факт як підсумок або коли повідомленню надається безособового характеру, напр.: Було звільнено три працівники.
При підметах із числівниками від п ‘яти і більше (сто двадцять робітників, дев ятнадцять депутатів, п ‘ять підприємств тощо) присудок може стояти і в однині, і в множині:

а) однина свідчить про цілісність, внутрішню нерозчленованість предмета, наголошує на кількості виконавців, а не дії (Сімдесят шість студентів взяло участь у конкурсі „Найкращий студент року «); присудок в однині стосується підмета-назви неістоти (П ‘ять яблунь цього року добре уродило); форму однини зумовлює присудок у препозиції {Прибуло ще десять делегатів); присудок в однині буде тоді, коли складений підмет означає часовий відрізок — вік людини, кількість років, годин (Минуло двадцять років);

б) множина свідчить про активність дії (Кілька бійців стійко тримали оборону); самостійність дії (Шість аспірантів склали іспит достроково); присудок стоїть у постпозиції (Шість учасників пленуму дали прес-конференцію). Якщо до складу підмета входять збірні числівники (двоє, троє, четверо, п ‘ятеро та ін.), то можливі обидві форми присудка (Двоє студентів прийшли /Двоє студентів прийшло).

Підмети зі словами низка, частина, більшість, меншість, багато, чимало, кілька, декілька, трохи (кількісними іменниками та неозначено-кількісними числівниками) вимагають від присудка форми однини (Більшість студентів нашої групи гарно вчиться; Декілька учасників конференції виступило на пленарному засіданні). Множина вживається тоді, коли підмет чи присудок — однорідні члени (Чимало приватних засновників і потенційних інвесторів чекають на сприятливіший інвестиційний клімат) або коли підмет і присудок відділені підрядним реченням (Частина осіб, які мають початковий рівень підготовки, розпочинають навчання; Багато фірм, які володіють достатніми інвестиційними ресурсами, досягли комерційного успіху).
При складеному підметі, вираженому прийменниковим сполученням іменника у називному відмінку з іменником в орудному відмінку, присудок ставиться у множині, якщо вказує на рівність двох осіб (Студенти з викладачами добре підготувалися до зустрічі відомого науковця). Однак, якщо іменник в орудному відмінку супроводить називний, є додатком, тоді присудок узгоджується лише з простим підметом в однині (Він із сестрою пішов до тітки).
При підметі, вираженому займенником хто, присудок ставиться в однині (Усі, хто прибув на конференцію, мають зареєструватися).
Коли підметом є словосполучення із займенниками дехто, дещо, ніхто та ін., присудок вживається в однині (Дехто з присутніх участі у голосуванні не брав).
Якщо до складу підмета входить прикладка, виражена іменником іншого, ніж підмет, роду, присудок у цих випадках узгоджується в роді з підметом, а не прикладкою (означенням, яке дає предметові іншу назву). Прикладкою є поняття вужче, видове, а підметом — ширше, родове (Музей-садиба письменника відкрився торік; Виставка-продаж була влаштована у Палаці мистецтв).
Коли підмет виражений родовою та власною (умовною) назвою, присудок узгоджують із загальною, родовою назвою (Банк „Надра » /Банк „Мрія » / Банк „Інтелект » оголосив про збільшення видів послуг). У разі відсутності родового поняття, якщо умовна назва відмінювана, присудок узгоджується з нею граматично — за родом, числом („Аваль» надав кредити), якщо вона невідмінювана, то присудок узгоджується з відсутнім родовим поняттям, напр.: „ІНКО» запропонував нові послуги.
Якщо підмет виражений абревіатурою, присудок орієнтується на граматичний рід ключового слова (УНІАН (агентство) оголосило про прес-конференцію; ДНУ (університет) був заснований 1661 року). Якщо абревіатури морфологізувалися як іменники, присудок узгоджується з їхніми граматичними ознаками роду, числа (ВАК (Вища атестаційна комісія) прийняв ухвалу) [1, с. 29-30].

1.5. Складні випадки керування

Синтаксичні норми часто пов’язані зі способом підрядного зв’язку слів у словосполученні — керуваннням. Керування — синтаксичний зв’язок слів, при якому залежне слово має той відмінок, якого вимагає головне слово. Моделі поєднання слів таким підрядним зв’язком відображають специфіку мови, закономірності сполучуваності слів [5, с. 326].

Керування може бути пряме (безприйменникове) — одержати рекламації, обирати депутата і опосередковане (прийменникове), тобто залежне слово приєднується до головного за допомогою прийменника — одержати від заводу, чекати на подругу. Воно також буває сильне і слабке. При сильному керуванні — наявність залежного слова зумовлюється семантикою керуючого слова (читати книжку, виконати доручення, скаржитися на втому), слабкому — виступає між словами, між якими зв’язок, хоч і можливий, але зовсім не обов’язковий (подарунок від брата, подарунок для брата) [5, с. 327].

Типові порушення в побудові словосполучень, пов’язаних зв’язком керування, є результатом низького мовно-культурного рівня, недостатнього знання української мови. Перевірте, наприклад, чи правильні відмінки вживаєте: завідувач кафедри, командувач армії, згідно з наказом, відповідно до розкладу, усупереч проханню, ужити заходів. Складними випадками керування, що можуть призвести до помилок, є:

1) близькозначні слова-синоніми можуть вимагати різних відмінків: оволодіти (чим ?) англійською мовою — опанувати (що?) англійську мову навчатися (чого?) мови — вчити (що?) мову властивий (кому?) — характерний (для кого?) багата (на що?) — славиться (чим?) сповнений (чого?) — наповнений (чим?) дорівнювати (чому?) — рівнятися (на що?) торкатися (чого?) — доторкатися (до чого?) знущатися (з кого?) — збиткуватися (над ким?) та ін.;

2) слова-пароніми мають не тільки різне значення, а й різне керування (чи можливості керування): оснований (на чому?) на правилах — заснований (ким?) науковцем повстати (на що? проти чого?) на боротьбу — постати (перед чим?) перед очима; стилізований (під що?) під старовину — стилістичний аспект форсувати (що?) справу — форсити (чим?) модним взуттям переможений (у чому?) у змаганні — переможний наступ підсумовувати (що?) витрати — сумувати (за чим?) за літами та ін.;

3) нерозрізнення керування в українській і російській мовах: однакове за значенням дієслово у різних мовах може вимагати від додатків неоднакових відмінкових форм: дякувати (кому?) учителеві — благодарить (кого?) учителя завдавати (чого?) шкоди — причинять (что?) вред постачати (що?) зброю — снабжать (чем?) оружием потребувати (чого?) ліків — нуждаться (в чем?) в лекарствах наслідувати (кого?) актора — подражать (кому?) актеру вибачте (кому?) мені — извините (кого?) меня повідомити (кого?) його — сообщить (кому?) ему навчити (чого?) грамоти — научить (чему?) грамоте набути (чого?) досвіду — приобрести (что?) опыт не минути (чого?) кари — не уйти (от чего?) от наказания не перебирати (чого?) висловів — не стесняться (в чем?) в выражениях припадати (до чого?) до душі — приходиться (по чем?) по душе радіти (за кого? з чого?)-радоваться (кому? чему?) та ін.;

4) неправильне використання прийменників. Вони можуть бути зайві, напр.: декларуючи про передачу землі — треба декларуючи передачу землі майте про це на увазі — треба майте це на увазі вага досягає до 60 кг — треба вага досягає 60 кг немає сумнівів про те, що… — треба немає сумнівів, що… не поступаються за рівнем — треба не поступаються рівнем повниться від щастя — треба повниться щастям та ін., або, навпаки, правильними будуть конструкції з прийменниками, напр.: скупий словами — треба скупий на слова хворий грипом — треба хворий на грип уболівання нашою долею — треба уболівання за нашу долю та ін.;

5) помилки у прийменниковому керуванні дуже часто стосуються вживання прийменника по і пов’язані з упливом російських конструкцій, у яких є цей прийменник. Варто запам’ятати основні відношення, які виражає прийменник по в українській мові. Він може означати зокрема мету дії (піти по гриби, по воду, по хліб, по молоко, по лікаря), місце і напрямок дії (по всій долині, рух по поверхні, покотитися по підлозі), вказувати на сферу діяльності (колеги по роботі, подруги по навчанню), на кількісні відношення (по 10 осіб у групі, по 8 годин на добу). У багатьох випадках використання прийменника по неправильне, замість нього потрібно вживати інші прийменники або взагалі безприйменникову конструкцію. Наведімо приклади типового перекладу російських прийменникових структур:

а) прийменником з:

— лекции по математике — лекції з математики;

— конференция по экономической статистике — лекції з економічної статистики;

— по вине подчиненного — з вини підлеглого;

— проректор по научной работе — проректор з наукової роботи;

— исследования по проблеме безработицы — дослідження з проблеми безробіття;

— по многим причинам — з багатьох причин;

— по инициативе предприятия — з ініціативи підприємства;

— по всякому поводу — з усякого приводу;

— по необходимости — з (доконечної) потреби;

— по техническим причинам — з технічних причин;

б) прийменником за:

— по итогам квартала — за підсумками кварталу;

— по указанию декана — за вказівкою декана;

— по приказу ректора — за наказом ректора;

— по специальности — за фахом;

— по собственному желанию — за власним бажанням;

— работать по совместительству — працювати за сумісництвом;

— по факту — за фактом;

— жить по адресу — мешкати за адресою;

— прибыл по назначению — прибув за призначенням;

— по примеру — за прикладом;

— по натуре — за вдачею;

— по привычке — за звичкою;

— по нашим подсчетам — за нашими підрахунками;

— по результатам — за результатами;

— по всем правилам — за всіма правилами;

в) прийменником на:

— называть по имени — називати на ім ‘я;

— по просьбе коллеги — на прохання колеги;

— по требованию коллектива — на вимогу колективу;

— по заказу телезрителей — на замовлення телеглядачів;

— по приглашению — на запрошення;

— садиться по местам — сідати на місця;

— проживать по улице — мешкати на вулиці;

— рассуждения по теме — міркування на тему;

— расходы по бюджету — видатки на бюджет;

г) прийменником у:

— по делам службы — у службових справах;

— по направлению к городу — у напрямку міста;

— встречаться по выходным — зустрічатися у вихідні;

— осталось по наследству — залишилось у спадок;

— комиссия по делам молодежи — комісія у справах молоді;

д) прийменником через:

— по болезни — через хворобу;

— по уважительной причине — через поважну причину;

— по невнимательности — через неуважність;

— списать по негодности — списати через непридатність;

е) прийменником для:

— комитет по борьбе с коррупцией — комітет для боротьби з корупцією;

— комиссия по изучению условий труда — комісія для вивчення умов праці;

— задачи по проведению профилактики — завдання для проведення профілактики;

— план по созданию — план для створення;

— отпуск по уходу за ребёнком — відпустка для догляду за дитиною;

є) прийменником щодо:

— по отношению к делу — щодо справи;

— рекомендации по улучшению — рекомендації щодо поліпшення;

— меры по усилению борьбы — заходи щодо посилення боротьби;

ж) прийменником після:

— по окончании института — після закінчення інституту;

— по прибытии поезда — після прибуття поїзда;

— по истечении срока — післі закінчення терміну;

— по возвращении — після повернення;

з) без прийменника:

— поговорить по душам — поговорити відверто;

— по поште – поштою;

— по телефону – телефоном;

— по вторникам – щовівторка;

— схема по обслуживанию — схема обслуговування;

— план по продаже — план продажу та ін.;

6) часто вживається за російським зразком прийменник при.

В українській мові він має відповідники з прийменниками:

за: при жизни ученого — за життя ученого, при этих условиях — за цих умов; під час: при встрече — під час зустрічі, при чтении — під час читання; з / зі: при мне — зі мною; у: при мне билет — у мене квиток, при всех — у присутності всіх. Часові відношення можна виражати іншими синтаксичними конструкціями, напр.:

— при обработке данных — коли опрацьовують відомості;

— при этих словах — сказавши це;

— при подписке газеты — передплачуючи газету;

7) причиною порушення синтаксичних норм може бути ситуація, коли біля дієслів, які вимагають неоднакових відмінків, уживається спільний додаток, напр.: Я люблю (що?) і захоплююся (чим?) футболом; Ми маємо прагнути до вдосконалення (чого?) і повного опанування (чим?) методами; Оцінці підлягають і якості людей, важливі для самого процесу організації і управління, які сприяють (чому?) чи ускладнюють (що?) здійснення процесу, впливають (на що?) і спрямовують (що?) його. Про цей тип помилки було згадано тоді, коли йшлося про вимоги до побудови однорідних членів речення [5, с. 328-330].

Дотримання синтаксичних норм керування сприяє чіткості формулювання, точності викладу, а отже, зрозумілості, дохідливості ділового чи наукового стилю.

Висновки до 1-го розділу

Синтаксичні норми – це норми, які регламентують вибір правильної синтаксичної конструкції, це своєрідні правила побудови словосполучення, речення, тексту.

Основні синтаксичні норми — це прямий порядок слів, правильна побудова однорідних членів речення, точність у поєднанні словосполучень зв’язком керування, правильна координація присудка з підметом, нормативне вживання дієприслівникових зворотів, непрямої мови.

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНА РЕАЛІЗАЦІЯ СИНТАКСИЧНИХ НОРМ У СТИЛЯХ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

2.1. Випадки порушень норм літературної мови в сфері синтаксису

Однією з найважливіших рис кожної літературної мови є усталеність її норм. У ході розвитку українська літературна мова дедалі більше уточнює, удосконалює, шліфує й усталює свої орфоепічні, граматичні, лексичні й правописні норми, які є єдиними і обов’язковими для всіх. Ці норми повинна знати і має їх дотримуватись кожна освічена людина, бо в поняття культури мови входить бездоганне володіння літературною мовою. Проте в усному і писемному мовленні ще нерідко трапляються випадки порушення цих норм, зумовлені різними причинами: і недостатнім засвоєнням та знанням літературної норми, і впливом діалектного оточення, і впливом інших мов, зокрема тих, якими користується мовець або в оточенні яких він перебуває, і впливом аналогії, внаслідок якої те чи інше слово підмінюється його синонімами без урахування їх морфологічних, синтаксичних або словотвірних особливостей, і явищами синтаксичної контамінації.

Випадки порушень норм літературної мови мають місце і в сфері синтаксису. Із загального числа синтаксичних помилок найбільшу кількість становлять ті, що стосуються керування, зокрема вживання відмінкових форм та прийменників, узгодження слів у реченні, перш за все числівників з іменниками, присудка з підметом, а також порядку слів у реченнях.

Серед синтаксичних помилок, що стосуються неправильного вживання відмінків або прийменників, можна виділити кілька типів:

Слова, які вимагають згідно з сучасною нормою одного керування, в усному мовленні утворюють конструкції з іншим керуванням. Причиною таких помилок є переважно те, що мовці не завжди враховують граматичні особливості синонімічних слів і переносять керування одних слів на керування інших. Деякі з цих порушень є також наслідком перенесення в українську мову керування відповідних конструкцій російської і польської мов.

Слово ігнорувати за сучасною літературною нормою вимагає після себе додатка в знахідному відмінку без прийменника. Отож треба говорити і писати ігнорувати звичаї, ігнорувати правила тощо. Вживання цього слова з додатком в орудному відмінку (ігнорувати правилами, ігнорувати законами та ін.) є неправильним. До виникнення цієї помилки спричинилася, мабуть, семантична близькість дієслова ігнорувати з дієсловами нехтувати, гордувати, які цілком закономірно вживаються з орудним відмінком. Щоправда, слово нехтувати може сполучатися також із залежними словами у формі знахідного відмінка, однак такі конструкції тепер менш уживані [4, с. 62].

Прямого додатка після себе вимагає у літературній мові й слово опановувати в значенні «міцно засвоювати щось».

Напр.: «Із усіх наук, які опановує молодь, найблагороднішою, наймудрішою є наука наук — марксизм-ленінізм» (Гончар).

Інколи мовці забувають про цю граматичну особливість слова опановувати і вживають його неправильно — з додатком в орудному відмінку (опановувати технікою, опановувати знаннями), що, очевидно, зумовлено впливом керування дієслова оволодівати як його лексичного синоніма.

Слово дякувати у літературній мові керує залежними словами у формі давального відмінка.

Напр.: «Хазяїн… став дякувати Трохимові, що він такий вірний» (Кв.-Основ’яненко) ; «Двоє було забито, дехто ранений, а решта дякувала фортуні за відсутність куль у револьверові» (Яновський) [4, с. 63].

Випадки вживання у передачах по радіо й телебаченню чи у повсякденному мовленні слова дякую з додатком у знахідному відмінку (дякую вас, дякую піонерів) слід уважати звичайними кальками російських конструкцій благодарить вас, благодарить пионеров і под.

Додатка у давальному відмінку вимагає після себе і прийменник завдяки. Тому потрібно говорити і писати завдяки реформам, завдяки піклуванню, завдяки допомозі та ін. Вживання в усному мовленні конструкцій, в яких слово завдяки підпорядковує собі додаток у родовому відмінку (завдяки реформ, завдяки піклування), є неправильним. До виникнення останніх конструкцій спричинилися, мабуть, конструкції з прийменником внаслідок, у яких цей прийменник вимагає після себе залежного слова в родовому відмінку.

Напр.: «Внаслідок обговорення справи в комісії виникло кілька конкретних пропозицій» (Еллан).

Уважного ставлення до себе вимагає й слово завдячувати. У сучасній літературній мові це слово підпорядковує собі два додатки: один у формі давального відмінка, другий — у формі знахідного.

Напр.: «Всі наші успіхи й історичні перемоги ми завдячуємо матері нашій — Батьківщині» (з газет).

Проте мовці інколи неправильно вживають конструкції, в яких сполучають слово завдячувати із залежними словами у формі давального й орудного відмінків.

Пор. хоча б такий приклад: «Своїми успіхами учні завдячують класному керівникові».

Слово запобігати у значенні «відвертати, попереджати що» у літературній мові керує залежними словами у формі давального відмінка.

Напр.: «Червона Армія визволила Краків і запобігла його руйнуванню» (Дмитерко) [4, с. 64].

Винятком є лише слово ласка, яке сполучається з підпорядковуючим дієсловом запобігати у формі родового відмінка і утворює разом з ним фразеологізм запобігати ласки, тобто шукати прихильності. Вживання слова запобігати з додатком у родовому відмінку (запобігати втрат, руйнування) є порушенням норм літературної мови.

Необережно поводяться також іноді із словами зраджувати і зрадити. За сучасною нормою ці слова вимагають керування у знахідному відмінку.

Напр.: «Прощайся, Соломіє, він зрадив батьківщину, і його судили ми» (Корнійчук).

Проте трапляються випадки вживання слів зраджувати і зрадити з додатками у давальному відмінку (зрадити батьківщині, зрадити синові), що зумовлено, очевидно, впливом аналогічних конструкцій російської мови з керуванням у давальному відмінку (пор. рос. изменять (изменить) родине, изменять (изменить) отцу та ін.).

Слова командуючий, завідуючий, керуючий за сучасною нормою вимагають після себе додатка в орудному відмінку. В даному випадку вони повністю зберігають керування дієслів, від яких вони утворені.

Пор.: командуючий армією і командувати армією, завідуючий клубом і завідувати клубом, керуючий будинками і керувати будинками.

Дієслівне керування зберігає і субстантивований дієприкметник виконуючий, який, як і дієслово виконувати, підпорядковує собі залежні слова у формі знахідного відмінка.

Пор. виконуючий обов’язки і виконувати обов’язки.

Але інше керування властиве словам командувач, завідувач, керівник — словотворчим варіантам названих вище слів. Після них, як і після інших суфіксальних чи безафіксних агентивних іменників, залежні слова завжди стоять у формі родового відмінка.

Пор. завідувач кафедри і керівник кафедри, секретар відділу, староста групи, командувач армії і командир полка та ін.

Нерідко мовці порушують цю синтаксичну закономірність згаданих слів і вживають слова командуючий, завідуючий і керуючий з родовим відмінком, а слова командувач і завідувач — з орудним, що, звичайно, є відступом від загальноприйнятої літературної норми. Однак, як не дивно, такі конструкції зрідка можна зустріти і в творах сучасних письменників [4, с. 65].

Напр.: «Пантелеймон Гаврилович нещодавно мав намір рекомендувати його на посаду завідуючого відділу (!) пропаганди обкому» (Руденко); «В кабінет, як вихор, влетіла тітка Явдоха, завідувачка тваринним двором(!)» (Копиленко).

Говорячи про названі вище конструкції, потрібно зауважити, що останнім часом як в усному, так і в писемному мовленні помітна тенденція вживати замість них абревіатури, які утворюються сполученням частини першого слова і повністю взятого другого слова у формі родового або орудного відмінків. Обидві форми таких абревіатур з погляду сучасної норми є правильними і залежать від того, що розуміється під зав: якщо під зав розуміється завідувач, то друга частина абревіатури повинна мати форму родового відмінка (напр.: зав. кафедри, зав. бібліотеки, зав. клубу й ін.), якщо ж під зав розуміється завідуючий, то друга частина абревіатури повинна стояти у формі орудного відмінка (напр.: зав. клубом, зав. бібліотекою, зав. складом і т. ін.) [4, с. 66].

Допускають мовці помилки і при користуванні словами властивий і характерний унаслідок того, що не враховують їх синтаксичних зв’язків у реченні. Якщо слово властивий вимагає після себе додатка в давальному відмінку (властивий українській мові, властивий соціалізмові), то слово характерний – додатка в родовому відмінку з прийменником для (характерний для української мови, характерний для радянських людей). Проте в розмовній мові інколи сплутують керування цих слів, вживаючи слово властивий із додатком у родовому відмінку з прийменником для, а слово характерний — з додатком у давальному відмінку.

Слова, що вимагають у літературній мові прийменникового керування, виступають у складі безприйменникових конструкцій. Так, слово згідно як прийменник за сучасною нормою вимагає після себе додатка в орудному відмінку з прийменником з.

Напр.: «Текст розбито на слова згідно з сучасними правописними вимогами».

Вживання мовцями конструкцій, у яких слово згідно сполучається з іменниками в родовому відмінку без прийменника (напр.: «Та промайне кілька років, і згідно плану генеральної перебудови села у нас з’являться молодіжне кафе, спортивний зал, двоповерхові житлові будинки» — з журналу), є відхиленням від літературної норми.

Порушенням норми є також конструкції, в яких прикметники та прислівники у формі вищого і найвищого ступенів порівняння з’єднуються з іменниками в родовому відмінку без прийменника типу сильніший (старший, молодший) або сильніше (краще, гірше) кого. Такі конструкції інколи зустрічаються і в творах деяких сучасних письменників.

Напр.: «І тому ти всіх панів сильніший» (Забіла) [4, с. 67].

Для української літературної мови нормативними є такі моделі, в яких прикметники та прислівники вищого і найвищого ступенів порівняння вимагають після себе додатка у родовому відмінку з прийменником від або додатка у знахідному відмінку з прийменником за, а також конструкції з порівняльними сполучниками ніж, як.

Напр.: «Карпо, сусіднього міщанина Окуня син, трохи старший від Івася» (Панас Мирний); «Фаня була па два класи старша за неї, але вона добре пам’ятає її» (Коцюбинський); «У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим» (Шевченко).

Слова, що вимагають за сучасною літературною нормою керування з одними прийменниками, в усному і писемному мовленні сполучаються з іншими прийменниками. Прикладом цього можуть бути конструкції відзив на автореферат, відзив на дисертацію, часто вживані в розмовній мові, мабуть, під впливом нормативних конструкцій типу рецензія на дисертацію, рецензія на монографію й ін. Для літературної мови правильними є словосполучення, в яких слово відзив вимагає після себе додатка в знахідному відмінку з прийменником про.

Напр.: «У своїх численних відзивах про Марка Вовчка Франко… розкрив характерні художні особливості творчості письменниці» («Радянське літературознавство»). Такого керування вимагає, до речі, й дієслово відзиватися.

Напр.: «Ні про кого із тих, хто духовно живив Франка, він не відзивався з такою любов’ю.., як про Чернишевського» (там же).

Крім слова відзив, на позначення критичної статті, рецензії, зумовленої появою якоїсь книги, використовується в українській мові й слово відгук, при сполученні якого з іншим іменником у формі знахідного відмінка одні з мовців уживають прийменник на, інші — прийменник про.

Напр.: «У чеській пресі постійно можна було зустріти рецензії, відгуки на Франкові художні твори, публіцистичні статті» («Вітчизна»); «Відгуки про висунуті кандидатури… будуть вивчені в ході розгляду і обговорення творів» («Літературна Україна»).

З погляду сучасної норми правильними є обидві конструкції, потрібно лише вміло ними користуватися. Конструкцію «відгук» + залежне слово з прийменником про правомірніше вживати в тому випадку, коли йдеться про відгук як критичну статтю чи висловлення думки з приводу чогось. Отже, треба говорити і писати відгук про автореферат, відгук про дисертацію і под. Якщо ж мова йде про відгук як душевний стан або дію, що є відповіддю на щось, то доцільніше це слово сполучати з додатком у знахідному відмінку та прийменником на.

Напр.: «Написання роману «Бур’ян» — прекрасний зразок оперативного відгуку письменника на животрепетні питання часу» («Історія української літератури»). У цьому значенні слово відгук повністю зберігає керування дієслова відгукуватися [4, с. 68].

Пор.: «Захар чув, що від мосту міномет двічі відгукнувся на ворожі постріли» (І. Ле); «Вчасно відгукуються на важливі події мирного будівництва наші прозаїки» («Літературна Україна»).

Відступом від літературної норми є також словосполучення взяти під увагу, вживане у розмовній мові, мабуть, під впливом аналогічної конструкції польської мови (пор. польськ. wziac pod uwage). Для літературної мови нормативними є конструкції взяти до уваги або рідше взяти на увагу.

Висновки до 2-го розділу

У ході розвитку українська літературна мова дедалі більше уточнює, удосконалює, шліфує й усталює свої орфоепічні, граматичні, лексичні й правописні норми, які є єдиними і обов’язковими для всіх. Ці норми повинна знати і має їх дотримуватись кожна освічена людина, бо в поняття культури мови входить бездоганне володіння літературною мовою. Проте в усному і писемному мовленні ще нерідко трапляються випадки порушення цих норм, зумовлені різними причинами: і недостатнім засвоєнням та знанням літературної норми, і впливом діалектного оточення, і впливом інших мов, зокрема тих, якими користується мовець або в оточенні яких він перебуває, і впливом аналогії, внаслідок якої те чи інше слово підмінюється його синонімами без урахування їх морфологічних, синтаксичних або словотвірних особливостей, і явищами синтаксичної контамінації.

Правила побудови дієслівних, як і інших типів словосполучень української літературної мови, не можна ігнорувати, а навпаки, їх треба добре знати і послідовно додержуватися у щоденній практиці. А це в свою чергу свідчитиме про високу культуру мови кожного, хто спілкується українською мовою.

ВИСНОВКИ

Синтаксичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті і завданням висловлювання. Завдяки дотриманню синтаксичних норм досягається стрункості викладу, чіткості і логічності тексту. Основні синтаксичні норми — це прямий порядок слів, правильна побудова однорідних членів речення, точність у поєднанні словосполучень зв’язком керування, правильна координація присудка з підметом, нормативне вживання дієприслівникових зворотів, непрямої мови. Випадки порушень норм літературної мови мають місце і в сфері синтаксису. Із загального числа синтаксичних помилок найбільшу кількість становлять ті, що стосуються керування, зокрема вживання відмінкових форм та прийменників, узгодження слів у реченні, перш за все числівників з іменниками, присудка з підметом, а також порядку слів у реченнях

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Гінзбург М. Синтаксичні конструкції у фахових текстах: практичні висновки з рекомендацій мовознавців //Вісник: Проблеми української термінології. – Львів : Нац. ун-т «Львівська політехніка», 2008. – № 620. – С. 26-34
Гінзбург М. Система правил українського ділового та наукового стилю // Укр. мова. – 2006. – № 2. – С. 30-43
Жушман І. Синтаксична грамотність учнів //Вивчаємо українську мову та літературу. — 2007. — № 4. — С. 7-11
Загнітко А. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. — Донецьк, 2001. — 188 с.
Загнітко А.П. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування /А.П. Загнітко. – Донецьк, 2004. – 480 с.
Ладоня І. О. Українська мова: Навчальний посібник для студентів вузів I-II рівнів акредит. — К.: Вища школа, 2001. — 157, с.
Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування. — К.: Каравела, 2005. — 352 с.
Німчук В. Жанри і стилі української мови. — К.: Наукова думка, 1989. — 284 с.
Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. — К.: Вежа, 1994. — 240 с.
Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української літературної мови: Підручник. — 3-тє вид., переробл. і доповн. — Тернопіль, 2000. – 362 с.
Потелло Н.Я. Українська мова і ділове мовлення. — К., 2001. – 284 с.
Словник української мови. — К., 2000. — 752 с.
Сучасна українська літературна мова: Підручник для студентів філолог. спец. вузів. — К.: Вища шк., 1997. — 492, с.
Сучасна українська мова: Підручник для студ. вузів. — К.: Либідь, 2001. -398, с.
Сучасна українська літературна мова. Стилістика / За ред. І.К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1983. — 588 с.

Освіта та самоосвіта