Вступ

Часто доводиться зустрічатися з висловом „Сім чудес світу». Що входить в це поняття?

Так називають прославлені в давнину споруди і статуї. Згадки про них ми можемо знайти ще в ІІІ ст. до н. е. в елліністичній літературі. Згідно найбільш поширених версій до „Семи чудес світу» належать:

1. Єгипетські піраміді в Гізе.
2. Висячі сади Семіраміди в Вавилоні.
3. Храм Артеміди в Ефесі.
4. Гігантська статуя Зева в Олімпії.
5. Галікарнаський мавзолей в Малій Азії.
6. колосальна статуя бога сонця Геліоса на острові Родос.
7. Фароський маяк в Олександрійському порту.

Це були воістину великі й монументальні твори давніх майстрів, вони вражали уяву сучасників своєю красою й геніальністю думки.

 

Храм Артеміди

Храм Артеміди розташовувався в Ефесі. Сьогодні це територія Туреччини. Місце, де у минулі часи знаходилося це чудо світу — поруч з відомим курортом Кушадасі, що на південний захід від Ізміру, на південь від Бурси, на північ від Мармарісу і на схід від Памуккале.

Хоча основа храму Артеміди (Артемсіону) відноситься до сьомого сторіччя до нашої ери, сама будівля була побудована у 550 р. до н.е. Будівництво було субсидовано королем Лідіаном Кросусом, а проект розробив грецький архітектор Персіфон. Будівлю прикрашали бронзові статуї, створені такими скульпторами, як Фідій, Поліклетіс, Кресилус і Фрадмон.

Храм являв собою прямокутну будівлю із каменя і дерева, обнесену зі всіх сторін подвійний колонадою із 127 колон. Відомостей про оздоблення храму не збереглося.

Унікальним був сам спосіб побудови храму. Він був зведений на болотистому ґрунті. Незвичність вибору місця пояснювалася прагненням будівельників уникнути руйнування храму внаслідок частих землетрусів і пожеж. На думку архітектора Херсифрона, м’який болотистий ґрунт слугував амортизатором при землетрусах, а щоб запобігти осіданню величезної кам’яної будівлі, було вирішено заповнити котлован сумішшю дерев’яного вугілля і вовни.

Храм виконував подвійну функцію: ринку і релігійного закладу. Тривалий час святилище відвідували торговці, туристи, ремісники і королі, які приносили дари богині. За давніми переказами, під час однієї з облог жителі Ефеса протягли від храму до міста мотузку, перетворивши тим самим і Ефес на недоторканне святилище.

Слава Артемісіону була настільки велика, що в ньому зберігали свої заощадження люди зі всіх кінців грецької ойкумени. Учень Сократа, знаменитий історик Ксенофонт, який передав на зберігання богині велику суму грошей перед походом у Персію (описаному в «Анабасисі»), після повернення вибудував за них на ознаку вдячності Артеміді маленький храм — точну копію ефеського — в містечку Скіллунті в Еліді.

21 липня 356 до н. е. головна святиня малоазійських греків — храм Артеміди Ефеської — був спалений. Храм підпалив честолюбний житель Ефеса Герострат, який мріяв прославитися за будь-яку ціну. Він сподівався, що, знищивши один з найчудовіших витворів того часу, назавжди увійде в історію. Але за рішенням іонійських міст його ім’я було піддане забуттю і збереглося для нас лише у записках древньогрецького історика Феопомна (4 ст. до н. е.).

Згодом виник переказ, що Артемісіон згорів того дня, коли народився майбутній завойовник Азії Олександр Македонський. Римський історик Плутарха писав пізніше з цього приводу: «богиня була дуже зайнята турботою про народження Олександра, щоб врятувати храм».

Коли ж через 25 років Олександр підійшов до міста, він виявив бажання відновити храм у всій його пишності. Архітектор Олександра Дейнократ, який керував роботами, зберіг колишній план, тільки підняв будівлю на більш високу ступінчасту основу.

Новий храм усім був схожим на колишній, але перевершував попередника розмірами. Його висота дорівнювала 109 м, ширина — 50 м. Багато прославлених тогочасних майстрів прикрашали новий храм Артеміди. Витончені барельєфи, що вінчали частину колон, створив скульптор Скопас; статуї у внутрішніх приміщеннях — Пракситель. Серед творів живопису виділявся портрет Олександра Македонського, якого художник Апеллес зобразив у вигляді Зевса з блискавкою в руці. Немає підтвердження, що сама статуя богині була встановлена у центрі святилища, але немає причини і відкидати це. Чимало багатих римлян дарували храму золоті й срібні скульптури.

У 263 н.е. готи, які вдерлися в Малу Азію і чули про незчисленні багатства міста й Артемісіону, розграбували святилище. Наступним ударом стала заборона язичницьких культів у Римській імперії в 391 р. при Феодосії I Великому. Відомо, однак, що культ Артеміди продовжував відправлятися тут ще два сторіччя, поки остаточно це місце не було покинуте після землетрусу.

У 1869 р. внаслідок розкопок, проведених англійським археологом Дж.Т.Вудом, у болоті на передбачуваному місці знаходження святилища, була знайдена опорна плита споруди і численні підношення в храм. Знамениті рельєфи колон Артемісіону нині знаходяться у Британському музеї (Лондон).

        Колос Родоський

Колос Родоський був споруджений на вході у гавань, що на острові Родос в Греції. Древня Греція складалася з міст-держав, влада яких не поширювалася за їх межі. На маленькому острові Родес було три таких «держави»: Ялосос, Камірос і Ліндос. У 408 р. до н. е., ці поліси були об’єднані в один — Родос. Місто процвітало у комерційному плані і мало сильні економічні зв’язки зі своїм головним союзником, Птоломеєм Сотером з Єгипту. У 304 р. до н. е. війська правителя Передньої Азії і Сирії Деметрія Поліоркета раптово напали на острів Родос. Однак стійкий опір, мужня боротьба родосців примусили ворога відступити. На честь перемоги жителі острова вирішили спорудити статую бога Геліоса, заступника Родоса. Геліос був не просто особливо шановним божеством на острові — він був його творцем. Вважалося, що не маючи місця йому присвяченого, сонячний бог виніс острів на своїх руках з морської глибини.

Кошти на спорудження статуї були отримані за рахунок продажу різноманітних облогових гармат, кинутих ворогом при відступі. Серед них знаходилося також чудо військової техніки — гелеополіда — величезна облогова вежа, забезпечена тараном, катапультами, майданчиками для розміщення штурмових загонів, перекидними містками, що принесла чималу виручку.

Спорудження монумента доручили відомому скульптору Харесу, учню прославленого Лісиппа. Минуло 12 років наполегливої праці, і перед захопленими поглядами жителів острова відкрилася велична картина.

Біля входу в гавань на біломармуровому пагорбі підносилася гігантська бронзова фігура бога Сонця.

На штучному пагорбі Харес встановив три кам’яних стовпи — на двох з них кріпилися бронзові деталі, що зображали ноги і торс гіганта, на третьому — деталі плаща. «Збирання» статуї здійснювалося знизу вгору — спочатку формувалися ступні, потім ікри і т.д. Мірою закріплення деталей їх засипали землею, створюючи таким чином майданчик для роботи на більш високому рівні. Лише коли статуя була повністю готова, горб був прибраний.

База була зроблена з білого мармуру, спершу були встановлені ноги статуї, а потім і сама статуя. Бронзова форма божества була укріплена залізними і кам’яними конструкціями. Його голову прикрашав вінець у формі променів сонця, що розходяться; лівою рукою він підтримував спадаючий плащ, а долонею правої, зігненою в лікті, прикривав очі, вдивляючись в морські далі. Раніше фігура Геліоса звичайно зображалася з рукою, випростаною уперед. Цього разу скульптор надав їй інше положення: розрахунки показали, що інакше рука обламалася б від власної ваги. За свідченням римського вченого і письменника Плінія Старшого, який вивчав частини зруйнованої скульптури, не кожному вдавалося обхопити великий палець на руці гіганта.

Слава про Колоса Родоського рознеслася по всьому Середземномор’ю, безліч мандрівників з інших країн приїжджали помилуватися прекрасним витвором мистецтва.

У порівнянні з іншими Чудесами Світу Колос Родоський «прожив» недовге життя. Приблизно через 50 років після «народження» він був зруйнований землетрусом. Від сильних поштовхів надламалися коліна статуї, вона звалилася вниз. Частини бронзового тіла бога Сонця протягом сторіч покоїлися на землі, народжуючи різні легенди. Так, в одній з них розказувалося, що судна, що прямували в гавань, пропливали поміж ніг гіганта.

У 977 р. н. е. арабський намісник, який правив на острові, продав частини статуї, що збереглися. Для їх перевезення було потрібно 900 верблюдів. Здавалося, статуя назавжди зникла в плавильних печах.

Однак нещодавно на дні древньої гавані археологи виявили кисть правої руки бога Сонця. Це все, що збереглося від останнього з семи Чудес Світу, створених в античний період.

Єгипетські піраміди

Одне з Семи Чудес Світу Єгипетські піраміди знаходяться у місті Гіза, некрополісі древнього Мемфісу в Єгипті.

Всупереч загальному переконанню, тільки Піраміда Хеопса, а не всі три Великих Піраміди, знаходяться у «переліку» Чудес Світу. Але всесвітньо відомі й інші піраміди фараонів (Хеопса, Хефрена та Мікеріна). Це їхні грецькі імена, справжні ж єгипетські відповідно — Хуфу, Хафра і Менкаура. Час спорудження цих пірамід відноситься до початку Древнього царства (2800-2250 роки до н. е.).

Складні почуття охоплюють мандрівника, який бачить Великі піраміди. Вони здаються гігантськими кристалами, що зросли з навколишнього сірувато-жовтого піску, хоч спочатку вони символізували собою послід жука-скоробея. Чітко вимальовуються вони на фоні блідого неба і млявої, нескінченної пустелі. І здається, що вони стояли тут завжди…

Велика піраміда Хуфу (Хеопса)

Ця піраміда має 233 метри у кожній зі сторін основи, 147 метрів висоти, складена з 2 300 000 кам’яних блоків, кожний з яких важить в середньому 2,5 тонни. Ніяка з сторін піраміди не відрізняється від інших по довжині більш ніж на 20 сантиметрів. Вся структура в цілому повністю зорієнтована за компасом. До 19-го століття це була найвища будова в світі. І, будучи у віці 4500 років, це єдине із славнозвісних «Семи Чудес Древнього Світу», яке збереглося до наших часів.

Найбільш ранні згадки про піраміду Хуфу (Хеопса) виходять від відомого грецького мандрівника Геродота. Близько 450 року до н.е. він відвідав Єгипет і включив опис Великої піраміди в своє історичне оповідання. Метою зведення піраміди, зі слів Геродота, було будівництво могили для Фараона Хуфу, якого греки називали Хеопс. Геродот пише, що він розмовляв зі своїм єгипетським гідом, і той йому повідомив, що на будівництво піраміди пішло понад 20 років безперервних зусиль 100000 рабів.

Спорудження піраміди коштувало неймовірних трудів. Ніякої механізації на той час ще не існувало. Інструменти для обробки каменя робилися з червоної міді і швидко тупилися. Кам’яні блоки і плити, а їх знадобилося мільйони і мільйони, виготовлялися страхітливо трудомістким способом. На скелі по контуру майбутньої плити мідними свердлами, під які безперервно підсипався пісок і підливалася вода, свердлили глибокі отвори. У них заганяли дерев’яні клини, які поливали водою. Дерево набухало і відривало брилу від скелі. Брилу обтісували мідними зубилами і шліфували. І можна тільки дивуватися точності обтісування і шліфування каменів, якого досягали древні, маючи таку примітивну техніку. Камені піраміди так щільно пригнані, що між ними неможливо просунути навіть лезо ножа.

Безперечним є те, що піраміда будувалася саме як гробниця фараона. За багато століть до будівництва Великої піраміди, і протягом багатьох віків після, єгиптяни створювали конструкції, призначені для поховання своїх королів, фараонів. Разом з ними вони ховали речі, в яких вони, на їхню думку, мали б потребу після смерті, слуг, тварин і незліченні скарби.

Протягом тривалого часу основною проблемою вважалося розкрадення пірамід. Ця проблема, судячи зі всього, існувала також у Древньому Єгипті, оскільки єгипетські архітектори, створюючи піраміди, проектували секретні кімнати і кімнати-приманки, пастки, секретні двері, намагаючись відвернути увагу передбачуваних грабіжників від справжнього місцеположення могили фараона.

У 820 н.е. арабський халіф Абдулла Аль Манум вирішив відшукати скарби Хуфу. Не в змозі знайти місцеположення передбачуваних секретних дверей до гробниці фараона, він наказав своїм працівникам копати під піраміду. Після того, як були пройдені найважчі десятки метрів, і халіф вже вирішив зупиняти роботи, вони почули глуху луну від важкого удару всередині піраміди. Продовжуючи копати у напрямі звуку, вони скоро опинилися в проході, який вів вниз, углиб піраміди. На підлозі лежав великий кам’яний блок, який впав зі стелі, і, очевидно, був причиною шуму. На початку коридору, який вони виявили, були якраз ті секретні двері назовні, які вони пропустили.

Прокладаючи шлях вниз по коридору, підлеглі халіфа скоро опинилися глибоко внизу, у природній кам’яній породі нижче від піраміди. Коридор припинив опускатися і йшов горизонтально приблизно 20 метрів, потім закінчився стіною.

Коли працівники оглянули кам’яний блок, що впав, вони звернули увагу на великий гранітний роз’їм вище нього. Пройшовши через цей отвір, вони потрапили в інший прохід, який, розширяючись, йшов прямо у центр піраміди. Пройшовши цим коридором, вони виявили кілька гранітних блоків, що закривали тунель. Раби почали рити навколо них вздовж стін і, нарешті, опинилися в низькому горизонтальному проході, який вів до невеликої квадратної пустої кімнати. Ця кімната стала потім відома як «кімната Королеви», хоча навряд чи вона коли-небудь виконувала цю функцію.

Робітники звернули увагу на відкритий простір у стелі на стику двох коридорів. Піднявшись по ньому, вони потрапили у так звану «Велику Галерею», яка привела їх до невеликого і низького горизонтального проходу. По ньому вони попали у велику кімнату, близько 11 метрів завдовжки, 5 м шириною і 6 м висотою. Це була «кімната Короля». У центрі стояв величезний гранітний саркофаг без кришки. Крім саркофага у кімнаті нічого не було.

Араби, неначе бажаючи помститися за відсутність скарбів, спробували розібрати Велику піраміду і відправити її як будівельний матеріал в Каїр, але після того, як вони знали зверху піраміди близько 10 метрів каменю, вони облишили цю неможливу затію.

Що ж трапилося із скарбом фараона Хуфу? Перекази свідчать, що піраміда, подібно до багатьох інших поховань єгипетської знаті, стала жертвою грабіжників ще задовго до того, як в неї увійшов Абдулла Аль Манум. Хоча, якщо вірити свідченням його робітників, гранітні камені, що блокували проходи, були все ще на місці, коли вони увійшли в могилу.

У 1638 році англійський математик, Джон Грейвс, який відвідував піраміду, виявив вузький хід, прихований в стіні, який з’єднував Велику Галерею з низхідним проходом. Обидва кінці його були щільно закриті, а підлога завалена уламками. Деякі археологи вирішили, що цей маршрут використовувався останніми з людей фараона, щоб вийти з гробниці, після того як закриваючий камінь буде встановлений місце, і можливо через цей прохід грабіжники і винесли скарб. Але невеликий розмір проходу і наявність уламків каменів викликали сумніви в тому, що така безліч скарбів, включаючи кришку саркофага, могла бути украдена і винесена саме цим шляхом.

Були припущення, що піраміда ніколи не використовувалася як гробниця, а була астрономічною обсерваторією. Римський автор Прокл, принаймні, наполягає на тому, що до закінчення будівництва піраміда використовувалася саме в такій властивості. Можна прислухатися до цих слів, але треба пам’ятати що, коли Прокл висловив свою думку, вік піраміди вже складав понад 2000 років.

Астроном Річард Проктор стверджує, що низхідний коридор міг бути використаний для спостереження за рухом деяких зірок, а Велика Галерея, відкрита вгору, використовувалася для складання карти неба.

Багато дивних а іноді й безглуздих теорій виникло, щоб пояснити призначення піраміди та її коридорів. Проте більшість археологів, все ж, дотримуються теорії, згідно якої Велика піраміда була саме найбільшою з гробниць, які використовувалася для поховання фараонів Єгипту.

Що ж трапилося з мумією Хуфу і його скарбом ніхто не знає. Різноманітні дослідження не виявили ніяких інші кімнат або проходів. Але, можливо, колись буде розкрита таємниця останнього притулку Хуфу і його скарбів.

Піраміда Хафра

Вона майже не поступається за висотою піраміді Хуфу. Хоча довжина сторони її основи — 215 метрів, а висота дорівнює 143 метрам, піраміда Хафра здається навіть більш високою через більшу крутість схилів. Недалеко від піраміди і зараз височить величезна фігура Великого Сфінкса. Розміри фігури колосальні: висота її — 20, а довжина — 57 метрів. Висічена з суцільної скелі фігура зображає лежачого лева з людською головою. Загадково і таємниче виглядає Сфінкс. «Батьком трепету» називали його кочовики-бедуїни. Долаючи забобонний жах, вони спотворювали, руйнували обличчя Сфінкса. І європейці не були кращими. У Сфінкса стріляли з рушниць і гармат солдати наполеонівської армії під час Єгипетської експедиції 1798-1801 років.

Піраміда Менкаура

За об’ємом вона разів у десять менша за піраміди Хуфу. Її висота всього 66,4 метра. Менкаур не міг собі дозволити спорудження більшої піраміди. Країна була розорена спорудою пірамід Хуфу і Хафра. Почався голод. Населення, змучене непосильною працею, ремствувало. Але, незважаючи на менші розміри, піраміда Менкаура виглядає незвичайно красиво.

Статуя Зевса

За переказами, одне з Семи чудес світу — Статуя Зевса — була споруджена у древньому місті Олімпія на західному узбережжі сучасної Греції, близько 150 км на захід від Афін.

У північно-західній частині Еллади розташовувалося місто Олімпія, слава про яке поширювалася далеко за межі країни. За переказами, саме тут Зевс вступив в боротьбу зі своїм батьком, кровожерливим і віроломним Кроном, який пожирав своїх дітей, оскільки оракул передбачив йому загибель від руки сина. Врятований матір’ю, змужнілий Зевс, переміг і примусив Крона відригнути своїх братів і сестер.

На честь цієї перемоги були встановлені олімпійські ігри, що уперше відбулися у 776 р. до н. е. Минуло більше двох століть, і в 456 р. до н. е. в Олімпії архітектор Лібон збудував храм, присвячений Зевсу, що став головною святинею міста.

Храм прикрашала статуя бога заввишки 12 м 40 см, велич і краса якої настільки уразили сучасників, що вона була визнана новим чудом світу. Творцем Зевса Олімпійського був прославлений скульптор Фідій.

Він почав закладати статую близько 440 р. до н. е. Роком раніше, він розробив техніку, щоб підготувати безліч золота і слонячої кістки для будівництва. Він вирізав і ліпив частини статуї, перш ніж вони могли бути зібрані в єдине ціле в самому храмі.

Коли будівництво статуї було завершене, їй ледве вистачило місця в храмі. Страбо писав: «…хоч сам храм — дуже великий, скульптор критикується за те, що не врахував реальне співвідношення пропорцій статуї до храму. Він показав Зевса посадженим на трон, але з головою, яка майже упирається в стелю, щоб у нас складалося враження, що якщо Зевс встане, то головою впреться в дах храму».

Твори древніх істориків, археологічні знахідки (невеликі копії, зображення на монетах) донесли до нас скульптурний образ древньогрецького божества. Фідій зобразив Зевса, який сидить на троні. Оливковий вінок прикрашав голову бога — громовержця, борода хвилястими пасмами обрамовувала його обличчя, з лівого плеча спадав плащ, що прикривав частину ніг.

Фігура Зевса була виконана з дерева, і на цю основу за допомогою бронзових і залізних цвяхів, спеціальних гачків кріпилися деталі з слонячої кістки і золота (така техніка називається хрисоелефантинною).

Обличчя, руки й інші оголені частини тіла були з слонячої кістки, волосся і борода, вінок, плащ і сандалі — із золота, очі — з коштовних каменів. Мандрівники, які бачили Зевса в Олімпії, називають дивними поєднання в його лику владності і милосердя, мудрості і доброти.

Трон був зроблений, за одними джерелами, з кедра, з інших — з чорного дерева і покритий золотом і слонячою кісткою. Ніжки трону прикрашали фігурки танцюючої Ніки — богині Перемоги. Ручки трону підтримували сфінкси, а його спинку прикрашали Харити — богині Краси, дочки Зевса і Гери.

Перед п’єдесталом, із зображенням сцени народження Афродіти, був влаштований невеликий басейн, викладений блакитним елевксінським каменем і білим мармуром. Зі слів древньогрецький письменника Павсанія (2 ст. н. е.), він служив для стоку залишків оливкового масла, яким регулярно змащували статую (масло зберігало слонячу кістку від розсихання).

Світло, що проникало крізь двері темного храму, відбиваючись від гладкої поверхні рідини в басейні, падало на золото одягу Зевса і освітлював його голову; людям, які входили, здавалося, що сяйво йде від самого лику божества. Нащадки високо цінили витвір Фідія. Знаменитий оратор і політичний діяч Риму Цицерон (1 ст. до н. е.) назвав Зевса Олімпійського — втіленням краси. Римський письменник і вчений Гай Пліній Старший (1 ст. н. е.) вважав скульптуру незрівнянним шедевром. Протягом кількох років храм приваблював відвідувачів і поклонників зі всього світу.

У першому столітті римський імператор Калігула спробував перемістити статую у Рим. Проте, його спроба зазнала невдачі.

Після того, як Олімпійські Ігри були заборонені в 391 році імператором Феодосієм, храм був закритий.

Олімпію й далі підстерігали невдачі — землетруси, обвали, пожежі і повені, внаслідок цього храм був значно пошкоджений. Проте раніше статуя була переміщена багатими греками в палац Константинополя. Там вона зберігалася, поки не була знищена великою пожежею у 462 році. Сьогодні від статуї залишився тільки пил…

Були зроблені копії статуї, включаючи великий прототип в Курені (Лівія). Жодна з них, проте, не збереглася до сьогоднішнього дня. Ранні реконструкції як наприклад, Ерлаха, як тепер вважають, є неточними.

Мавзолей в Галікарнасі

За давніми переказами, Мавсол був правителем Карій, країни що входила до складу Перської імперії, з 377 по 353 рр. до н.е. Столицею області було місто Галікарнас, що у наш час під назвою Бодрум став туристичним центром сучасної Туреччини. Мавсол змінив свого батька на посаді повелителя міста і сатрапа провінції.

Мавсол одружився на своїй сестрі Артемізії. Набуваючи все більшої могутності, він став задумуватися про гробницю для себе і своєї цариці. На його думку, це повинна була бути надзвичайна гробниця. Мавсол мріяв про величний пам’ятник, який би нагадував світу про його багатство і могутність ще довго після його смерті.

Мавсол помер до закінчення робіт над гробницею, але його вдова продовжувала керувати будівництвом до повного завершення, приблизно в 350 р. до н.е. Гробниця була названа Мавзолеєм, на ім’я царя, і це слово стало означати всяку значну і величну гробницю.

До будівництва і оздоблення мавзолею були залучені відомі майстри, в тому числі прославлені скульптори Скопос, Бріаксид і Леохар. Останній служив придворним скульптором Олександра Македонського, його творчість високо поціновував древньогрецький філософ Платон.

В архітектурі Галікарнаського мавзолею вперше в грецькій архітектурі знайшли відображення всі три знаменитих ордери: доричний, іонічний і коринфський. Нижній поверх підтримувався 15 доричними колонами, внутрішні колони верхнього поверху були коринфськими, а зовнішні — іонічними. У мавзолеї поєднувалася сувора геометричність, масивна простота, виконана внутрішньою силою, і прагнення до декоративності й легкості форм, плавності ліній. Аналогів цій споруді у грецькій архітектурі немає. Багато в чому зберігаючи грецькі традиції і будівельні прийоми, Галікарнаський мавзолей несе явний вплив східної архітектури.

Гробниця Мавсола являла собою величну і незвичайну за формою споруду, побудовану з цегли і облицьовану зсередини і зовні білим мармуром. Висота її сягала 60 м. Перший поверх, де покоїлася урна з прахом, мав вигляд величезного куба висотою 20 м і площею 5 тис. кв. м. Це приміщення вартував ряд кам’яних левів. Другий поверх був обнесений із зовнішньої сторони прекрасної колонадою. Тут зберігалися жертвоприносини. Наступний поверх був виконаний у вигляді багатоступінчастої піраміди, її вінчали фігури Мавсола і Артемісії, які керували квадригою — четвіркою коней, запряжених в колісницю.

Майже неушкодженим Мавзолей простояв 1800 років. Та через вісімнадцять століть землетрус зруйнував його до основи. У 1489 р. християнські рицарі-іоаніти стали використати його уламки для замка, який вони зводили неподалік. Вони склали частину кріпосних стін з блоків зеленого каменя, характерних для основної частини Мавзолею. Через кілька років рицарі виявили усипальню Мавсола й Артемізії. Але вони залишили поховання на ніч без охорони, і воно було розграбоване мародерами, яких привабили золото і коштовності.

Ще триста років пройшло, перш ніж археологи приступили тут до розкопок. Вони відкрили частини основи Мавзолею, а також статуї і рельєфи, які не були розбиті або украдені. Серед них виявилися величезні статуї, що зображали, як вважають археологи, царя і царицю. У 1857 р. ці знахідки були перевезені в Британський музей у Лондоні. Протягом останніх років проведено нові розкопки, і тепер на цьому місці в Бодрумі залишилася лише пригорща каменів…

Висячі Сади Семіраміди

За древніми переказами, Висячі Сади Семіраміди знаходилися на східному березі річки Євфрат, приблизно за 50 км від південного Багдада (Ірак).

Історія створення цього Чуда світу сягає давніх часів. Тоді вавилонський цар Навуходоносор II (605 — 562 р. до н. е.) для боротьби проти головного ворога — Ассирії, війська якої двічі руйнували столицю держави Вавилон, уклав військовий союз з Кнаксаром, царем Мідії. Перемігши, вони розділили територію Ассирії між собою. Військовий союз був зміцнений одруженням Навуходоносора II на дочці мідійського царя Семіраміді.

Запорошений і шумний Вавилон, розташований на голій піщаній рівнині, не радував царицю, яка зросла в гористій і зеленій Мідії. Щоб утішити її, Навуходоносор наказав звести «висячі сади».

Зараз найбільш точні відомості про Сади виходять від грецьких істориків, наприклад, від Вероссуса й Діодоруса, але опис Садів досить мізерний. Ось як описані сади в їхніх свідченнях: «Сад — чотирикутний, і кожна сторона його — чотири плетри завдовжки. Він складається з дугоподібних сховищ, які розташовуються у шаховому порядку на зразок кубічним підставам.

Сходження до самої верхньої тераси можливе по сходам…» Манускрипти ж часу Навуходоносора не мають жодних посилань на Висячі Сади, хоча в них дослідники виявили описи палацу міста Вавилона. Навіть історики, які дають докладні описи Висячих Садів, ніколи не бачили їх. Сучасні історики доводять, що коли солдати Олександра Македонського досягли родючої землі Месопотамії і побачили Вавилон, вони були уражені. Після повернення на батьківщину, вони повідомили про дивні сади і дерева в Месопотамії, про палац Навуходоносора, про Вавилонську вежу і зіккурати. Ці оповіді й розпалили уяву поетів і древніх істориків, які змішали всі ці розповіді в одне ціле, щоб зробити одне з семи Чудес Світу.

В архітектурному плані Висячі Сади являли собою піраміду, що складалася з чотирьох ярусів — платформ, їх підтримували колони висотою до 25 м. Нижній ярус мав форму неправильного чотирикутника, найбільша сторона якого становила 42 м, найменша — 34 м. Щоб запобігти просочуванню поливної води, поверхню кожної платформи спочатку покривали шаром тростини, змішаної з асфальтом, потім двома шарами цегли, скріпленої гіпсовим розчином, поверх усього укладалися свинцеві плити. На них товстим шаром лежала родюча земля, куди було висаджене насіння різних трав, квітів, чагарників, дерев. Піраміда нагадувала вічно квітучий зелений пагорб.

У порожнині однієї з колон вміщувалися труби, по них день і ніч насосами подавалася вода з Євфрату на верхній ярус садів, звідки, стікаючи струмочками і невеликими водоспадами, зрошувала рослини нижніх ярусів. Чудом здавалося дзюрчання води, тінь і прохолода серед дерев, вивезених з далекої Мідії.

331 р. до н. е. війська Олександра Македонського захопили Вавилон. Прославлений полководець зробив місто столицею своєї величезної імперії. Саме тут, в тіні Висячих Садів він помер у 339 р. до н. е. Після смерті Олександра Вавилон поступово прийшов у занепад. Сади опинилися в запущеному стані. Могутні повені зруйнували цегельний підмурок колон, платформи обрушилися на землю. Так загинуло одне з Чудес Світу.

Двадцяте століття відкрило деякі таємниці, довкола яких ходили легенди про Висячі Сади. Археологи все ще намагаються зібрати достатньо підтверджень, щоб зробити кінцеві висновки про місцеположення Садів, їх систему зрошування, і про істині причини їх появи.

Нині єдиний слід колись грандіозного пам’ятника інженерної думки — відкрита завдяки розкопкам Роберта Кольдевея у 1898 мережа пересічних траншей поблизу іракського міста Хілле (за 90 км від Багдада), в зрізах яких і зараз видно сліди напівзруйнованої кладки …

Александрійський маяк

Єдине з Семи Чудес Древнього світу несло в собі не тільки архітектурну елегантність, але й практичну функцію. Це — Александрійський Маяк, що знаходився на древньому острові Фарос (сьогодні це мис в межах міста Александрія у Єгипті). Він гарантував морякам безпечне повернення у Велику Гавань. А ще він був найвищою спорудою на Землі.

Після завоювання Єгипту у 332 році до н.е. Олександр Македонський вирішив заснувати там нову столицю. Так виникла Александрія.

Місце для нового міста обиралося ретельно. Замість того, щоб заснувати його у дельті Ніла, було обрано район, розташований за двадцять миль на захід, щоб мул і бруд, принесені річкою, не засмічували міську гавань. Південна околиця міста закінчувалася озером Мареотіс. Після того, як був побудований канал між озером і Нілом, місто мало дві гавані: одна для руху по Нілу, іншу для середземноморської морської торгівлі. Олександр помер близько 323 року до н.е, і будівництво міста завершувалося Птоломеєм I. За його правління Александрія досягла багатства і процвітання.

Багато дивного і чудового було в цьому місті. Зокрема, тут знаходився відомий Мусейон (Музей-храм муз), де розміщувалися астрономічна обсерваторія, школа, анатомічний театр, майстерня. У різний час в Мусейоні жили і працювали геніальні грецькі вчені — творець геометрії Евклід, піонер хірургії Герофіл. Тут дістав освіту і працював Архімед. Багато років тут трудився чудовий механік Герон, який побудував перші автомати і написав про них захоплюючу книгу «Театр автоматів».

Мірою розвитку судноплавства, морської торгівлі все гостріше відчувалася потреба у маяку, який серед підводних скель і мілин вказував би суднам безпечний шлях в александрійську гавань. На східному краї острова Фарос, що лежав у морі на відстані 7 стадій (1290 м) від Александрії, був побудований на маяк, який став носити ім’я острова. Зв’язок імені маяка з його з функцією виявився настільки міцним, що слово «Фарос» стало коренем слова «маяк» у багатьох мовах — французькій, італійській, іспанській і румунській.

Висота маяка — 135 м, його світло було видно на відстані 60 км (за іншими свідченнями, до 100 км). Нижня частина являла собою чотиригранну призму 60-метрової висоти з квадратною основою, довжина сторони якої становила 30 м. У внутрішніх приміщеннях зберігався різний інвентар, а плоский дах, прикрашений по кутках величезними статуями Тритона, служив основою середньої частини. Це була 40-метрова восьмигранна призма-вежа, облицьована білим мармуром. Верхня (третя) частина маяка була споруджена у формі циліндричної колонади — 8 колон несли купол, увінчаний 7-метровою бронзовою фігурою повелителя морів Посейдона. Джерелом світла служило велике багаття, що постійно підтримувалося. Яким чином досягалася яскравість і дальність свічення досі не встановлено. За однією з версій, цей ефект досягався за допомогою величезних дзеркал з полірованої бронзи або скла. За іншою — завдяки використанню прозорих шліфованих каменів-лінз.

Всіх, хто бачив маяк, приводили у захоплення високі стрункі жіночі фігури, зроблені з позолоченої бронзи. Час від часу ці нерухомі фігури раптом оживали. Адже це були не просто статуї, а хитромудрі автомати. Одні показували силу вітру і морських хвиль, пересуваючи великі золоті стрілки на величезних синіх циферблатах. Інші, повертаючись, вказували напрямок вітру або слідували руками за рухом сонця і місяця. Жінки-автомати стояли також біля великого Водяного годинника — клепсидр. Вони били у дзвони. А в туман і негоду сурмили у зігнутий золотий ріг, попереджаючи мореплавців про небезпечну близькість мілин і підводні скелі. Історія зберегла ім’я творця Фароського маяка: на одній з плит вчені виявили напис «Сострат, син Декстіфона, присвятив богам-спасителям ради морів». Напис зберігся завдяки винахідливості архітектора — він закрив її шаром штукатурки, на якій написав ім’я правителя Єгипту.

У сліпучому блиску маяка, як в фокусі, сконцентрувалася вся мудрість, сила думки і глибина знань великих вчених Мусейону. Але сильний землетрус у травні 1100 р. зруйновав маяк майже до основи. У середні віки залишки подіуму Александрійського маяка були вбудовані в турецьку фортецю Кайт Бий. Зараз вона перетворена у єгипетський військовий форт. Тому добратися до залишків маяка неможливо навіть вченим-археологам.

Висновки

Давній світ знав сім класичних чудес Майже п’ять тисячоліть тому було «створене» перше з них — єгипетські піраміди, потім, двадцять століть по тому, друге — висячі сади у Вавилоні (VII ст. до н.е.). услід за ними, по одному на століття (у хронологічному порядку) — храм Артеміди в Ефесі (VI ст. до н.е.) статуя Зевса в Олімпії (V ст до н.е.), Мавзолей у Галікарнасі (IV ст до н.е.) нарешті, майже одночасно відразу два чуда — Колос Родоський І маяк на осі рові Форос (III ст. до н.е.)

Сьогодні архітектурне й будівельне мистецтво розвинуте настільки високо, що будь-яку фантазію можна реалізувати. Питання лише в тому, чи буде це доцільно, красиво й економічно. Серед сучасних проектів і будівель зустрічаються справжні шедеври будівельного мистецтва, які по праву могли б встати в один ряд з «сімома чудесами давнього світу».

Список використаної літератури

1. Александра М. Сім чудес стародавнього світу // Історія України. — 2003. — № 9. — С. 41-43
2. Замаровський В. Сім чудес світу: Про грандіозні споруди та культуру стародав. світу / Войтех Замаровський,; Пер. зі словац. Василь Луцкевич, Борис Луцкевич, Післямова Михайло Брайчевський,, 1972. — 355 с.
3. Замаровський В. Сім чудес світу: Художні нариси/ Войтех Замаровський,; Пер. зі словац. Василь Луцкевич, Борис Луцкевич,, 1979. — 314 с.
4. Сурмило С. Сім чудес світу // Позакласний час. — 2004. — № 19-20. — С. 84-85.
5. Шуйська Ю. Про все на світі/ Юлія Шуйська, 2008. — 199 с.