Вступ

Здатність окремих держав протистояти новим загрозам безпеці і впливати на хід світових подій традиційними методами зовнішньої політики зменшується. Одночасно з поступовою психологічною підготовкою нового європейського мислення виявилася повна неспроможність існуючих механізмів нейтралізації загроз безпеці, що мають спільний для європейської спільноти, і не тільки, характер. Мабуть, не випадково найчастіше в наукових дискусіях стала згадуватися концепція кооперативної безпеки. Її розробка мала на меті заповнити вакуум узгоджених і координаційних дій для нейтралізації загроз спільного характеру. Причому ці загрози, будучи у своїй основі загрозами внутрішнього характеру в рамках національної держави, в умовах формування Європейського Союзу отримували характер загроз внутрішніх для всієї Європи, але зовнішніх для окремих її держав. Іншими словами, межа між суто внутрішнім і зовнішнім характером загрози розмивалася. Це відноситься до таких загроз для європейської безпеки, як тероризм і організована злочинність, екологічні загрози і ядерна безпека, етнічні і релігійні конфлікти, неконтрольовані міграції та нові релігійні рухи.

Існуюча система міжнародної безпеки, яка сформувалась в умовах двополярного світу, Потсдамської моделі Європі, в нових умовах виявилася недостатньо ефективною.

Налагодження багатосторонньої співпраці не означає скасування розбіжностей у баченні європейської безпеки XXI століття. Національні концепції окремих країн далекі від тотожності. Проте саме участь у формуванні нових відносин співробітництва і механізмів відповідальності дозволяє європейським державам обстоювати національні інтереси та реалізовувати на практиці власне бачення майбутнього, домогатися більш гармонійного устрою плюралістичної та мирної Європи.

1. Шляхи вдосконалення елементів міжнародної європейської безпеки

Масштабні зміни, що відбулися в міжнародній системі, – припинення протистояння антагоністичних соціально-політичних систем, встановлення монополярного світоустрію, зростання загрози для глобальної і регіональної безпеки з боку міжнародного тероризму, екстремізму із застосуванням насильства, організованої злочинності і негативних наслідків нелегального обороту наркотиків- висунули на перший план проблеми становлення і формування нової системи міжнародної безпеки особливо на Європейському континенті. Мова передусім іде як про її теоретичні аспекти, які торкаються необхідності переусвідомити поняття самої міжнародної безпеки та проблеми джерел сучасних загроз, так і про роль тих міжнародних інститутів, статутним і пріоритетним завданням яких є інституціонально-функціональне зміцнення безпеки.

На рубежі третього тисячоліття проблематика виникнення і становлення якісно нової всеосяжної системи міжнародної безпеки, є дуже актуальною, що пояснюється не тільки її абсолютною вагою для збереження людської цивілізації, але і високим прагматичним значенням для стабільного функціонування держав – членів світового співтовариства. Особливого значення ці процеси набувають на регіональному рівні [4, c. 84].

Розвиток та ефективність Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО) безпосередньо передбачали налагодження відносин та співпраці з іншими міжнародними організаціями, такими як ООН, ОБСЄ, хоча ключова роль в цьому питанні звичайно належала НАТО. Пріоритетність відносин ЄПБО з Північноатлантичним альянсом пояснюється стратегічним значенням для Європи трансатлантичних відносин і той факт, що НАТО все ще залишається єдиним гарантом безпеки для європейських держав-учасників.

Традиційно питаннями загальноєвропейської безпеки опікувалися різноманітні механізми європейської безпеки та оборони, не змінилося це правило для Європи і нині. Історично склалося, що, попри очевидний діалектичний зв’язок між безпекою та обороною, концепції їх побудови в Європі мали в своїй основі дещо відмінні витоки. При цьому, їх розвиток був паралельним, але часто носив конкурентний та взаємовиключний характер.

Основу сучасної архітектури європейської безпеки було закладено ще на початку 1990-х ровів ХХ століття, коли на заміну „холодному” протистоянню прийшла хистка рівновага постбіполярного світу з якісно новими викликами, загрозами та конфліктогенним середовищем. Ще в середині ХХ століття Європа була надійно захищена у безпековому та оборонному плані і, вочевидь, не потребувала жодних додаткових механізмів у цій сфері. Справді, з одного боку, існувала американська ядерна парасолька та чисельні звичайні збройні сили НАТО, які були, є й надалі залишатимуться ключовим інструментом підтримання безпеки європейців у випадку прямої військової загрози або агресії ззовні. З іншого боку, питанням миру та безпеки на європейському континенті покликана опікуватися створена в 1975 році в м. Гельсінкі Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі, яка згодом інституціоналізувалась та зросла до статусу організації. Разом із цим, не слід також забувати і про значну роль по підтриманню миру і стабільності в усьому світі, що її з середини минулого століття відігравала Організація Об’єднаних Націй. [1, c. 87]

Систематичне порушення прав людини та норм законодавства призводить до активізації діяльності організованої злочинності, яка, зростаючись із міжнародними кримінальними угрупуваннями, може поширювати сферу свого впливу на території Європи, в тому числі, загострюючи такі проблеми, як нелегальні оборудки зі зброєю, торгівля наркотиками, людьми, небезпечними хімічними речовинами, радіоактивними матеріалами, зброєю масового знищення тощо.

Значну загрозу для Європи становить також неконтрольований притік біженців та нелегальних мігрантів з районів нестабільності та пов’язані з цим, привнесені в країни-члени Євросоюзу, соціальні проблеми, як то перенасичення ринку некваліфікованої робочої сили, збільшення дотаційних категорій населення, ускладнення криміногенної ситуації, поширення інфекційних хвороб, прояви ворожнечі на релігійному та етнічному ґрунті тощо.

Новітнім чинником опосередкованих загроз стала світова фінансова криза. З одного боку, вона змусила європейців згуртуватися з метою пошуку шляхів її подолання, з іншого – продемонструвала глибину суперечностей між „бідними” та „багатими” мешканцями європейського дому, готовність окремих гравців задля матеріальних дивідендів до політичних поступок потенційним порушникам миру та спокою на континенті, тенденцію до переосмислення поняття сили та переліку її носіїв в сучасній архітектурі європейської безпеки. Криза стала також каталізатором інших соціально обумовлених  „м’яких” загроз, пов’язаних з помітним падінням якості життя в Європі та сусідніх регіонах.

На сьогодні простежуються чіткі тенденції до визначення спільної зовнішньої політики й політики безпеки стосовно окремих регіонів, а саме Африки та Латинської Америки. Можливо, саме діяльність у цих регіонах стане базовою основою для майбутнього взаємопорозуміння європейських держав стосовно розвитку СЗПБ ЄС.

Крім того, перед Європейським Союзом залишається стояти завдання — подолати суперечку між національними інтересами окремих держав й інтересами ради подальшої інтеграції [3, c. 27].

Особливістю формування нової системи відносин у сфері європейської безпеки було її формування переважно на основі євроатлантичних інституцій, що виникли в період «холодної війни» та організаційно зміцнилися в ході декількох фаз просторового розширення 1999, 2003 та 2009 рр.. однак без докорінних змін в їх структурі та характері завдань. Еволюція НАТО не передбачала скасування пріоритетних військових та оборонних функцій, проте відбувалася шляхом раціоналізації воєнно-політичних засобів, необхідних для виконання визначених оборонних цілей за нових умов формулювання додаткових, здебільшого політичних, екологічних та миротворчих функцій і нових структур широкої взаємодії з усіма країнами, які висловити прагнення співпрацювати з ЄС та НАТО в якості партнерів.

Таким чином, оцінюючи перспективи і очікування від партнерства між ЄС та НАТО, слід прагнути не лише до поглиблення співпраці й налагодження стосунків, але й до збільшення ефективності цієї кооперації для досягнення максимальних результатів. На сьогоднішній день Америка і Європа вже мають позитивний досвід тісного та ефективного співробітництва в таких сферах, як торгівля чи проблеми зі зміною клімату на планеті, однак нові виклики та зміни в геополітичному середовищі на початку ХХІ століття надали пріоритетності проблемам оборони та безпеки, які можуть стати таким об’єднуючим фактором для трансатлантичного партнерства, як радянська загроза в часи “холодної війни” [2, c. 65].

Висновки

Отже, результатом поглиблення процесів європейської інтеграції, як прогнозується, стане подальше посилення у цьому контексті ролі Європейського Союзу. Адже економічний союз таких географічних розмірів, з населенням понад 400 млн. осіб і ВВП понад 8500 млрд. дол., не може розвиватися без ефективного забезпечення власної безпеки і оборони. У цьому зв’язку перспективним уявляється СЄПБО — механізм, що, на відміну від традиційних наднаціональних чи національних безпеково-оборонних інституцій (ООН, НАТО, ОБСЄ, спецслужб та армій окремих держав), здатен охопити одночасно усі рівні безпеки – від базового до найвищого, а також працювати на „стиках” повноважень таких інституцій. Таким чином європейська архітектура безпеки отримує свою завершену інституційну основу, яка охоплює усі сфери сучасних викликів та загроз.

Розробка засад стратегії національної безпеки відповідно до національних інтересів, базових геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів є сьогодні одним з найважливіших завдань України. Однозначне вирішення геополітичної дилеми – повернення до європейського цивілізаційного простору як повноправного суб’єкта євроатлантичної геополітики – це сьогодні єдино логічний вибір для українського народу. Внутрішнє і зовнішнє середовище України обумовлює її геополітичну стратегію, що звичайно характеризується як багатовекторна. Вона продиктована необхідністю збереження стратегічної рівноваги в наявному геополітичному оточенні та спрямована на зміцнення національної і міжнародної безпеки. Безпека України у контексті загальноєвропейської безпеки ґрунтується на тому, що розвиток i зміцнення Європейського Союзу поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах.

Список використаної літератури

1. Баймуратов М.О., Делінський О.А. Міжнародно-правові аспекти становлення і розвитку європейської безпеки на порозі ХХІ століття: Монографія (Рос. мовою). — Одеса: Юридична література, 2004. — 184 с.
2. Бодрук О.С. Воєнно-політичні аспекти забезпечення безпеки // Стратегічна панорама.- 2008.- №2.- с. 65-74.
3. Заворітня Г. Етимологія та розвиток поняття “спільна політика безпеки” // Вісник Львівського університету. Серія Міжнародні відносини.- 2006.- Вип. 11.- с. 22-27.
4. Семенюк О. Спільна політика Європейського Союзу у сфері безпеки та оборони в умовах його розширення: Дисертація кандидата політичних наук: 23.00.04.- К., 2007.- С. 84
5. Сенченко О.А. НАТО на шляху до кооперативної безпеки: перспективи євроатлантичного партнерства для України // Стратегічна панорама.- 2008.- №1.- с. 29-36.