Як зарубіжні, так і вітчизняні автори вказують на обмеження традиційних моделей психотерапії у роботі з соціально дезадаптованими неповнолітніми, зокрема тих, які передбачають підвищену конфронтаційність у процесі індивідуальних чи групових занять, пов’язуючи це із підвищеною вразливістю останніх у між особистіших контактах та ригідними механізмами захисту (Foulke Keller, 1976).

У зв’язку з цим підкреслюється цінність методів арттерапії, які дають змогу здійснювати процес терапії більш м’яким, невимушеним способом.

Близьким до арт-терапії є підхід, розроблений М. Бурно (1990), який призначений, головним чином, для пацієнтів з дефензивними розладами без гострих психотичних порушень (тобто з обтяжливим переживанням своєї неповноцінності). Автор вказує на зв’язок цього методу з терапією творчістю, але одночасно відзначає і його своєрідність: 1) пронизаний тонким клініцизмом, тобто узгоджується із клінічною картиною і захисними силами пацієнта, що виявляються в ній; 2) спрямований на навчання хворого прийомам цілющого творчого самовираження із усвідомленням суспільної корисності своєї праці і свого життя в цілому. Мета методу — допомогти хворому розкрити свої творчі можливості. Метод є практичним вираженням концепції емоційно-стресової психотерапії Рожнова, що звернена до духовних компонент особистості.

У цьому ж руслі працюють автори візуально-наративного підходу (У. Халкола, О.Копитін, 2012) у психотерапії, який передбачає поєднання будь-якого візуального матеріалу (фотографій, малюнків, відеозаписів) із усними чи письмовими повідомленнями. В одних випадках це розгорнутий коментарій автора до фотографії чи малюнка, в інших — створення клієнтом літературно-художнього тексту. Крім того, різноманітні оповіді, включаючи поезію, казки, притчі тощо, можуть застосовуватися як стимул для образотворчої діяльності, вибору чи створення фотографій.

Перевага візуально-наративного підходу полягає у можливості глибокого осмислення життєвого досвіду клієнта, що спирається на його активність. Застосування візуально-наративного підходу може бути пов’язане із створенням своєї «історії», яка відображає власну картину світу і різні життєві події в їх тісному взаємозв’язку. Значна увага в рамках візуально-наративного підходу надається рефреймінгу, тобто змінюванню смислу різних подій в особистій історії клієнта, а також житті його сім’ї, роду, країни. Це дає змогу клієнту знайти новий ракурс сприйняття життя. Застосування візуально- наративних прийомів забезпечує психологічну інтеграцію, а в багатьох випадках — також і зміну, і розвиток Образу Я особистості.

М. Ніколз и Р. Шварц (Nichols, Schwartz, 2004) зазначають, що наративні психотерапевти у своїй роботі з клієнтами переносять фокус уваги із зміни їх поведінки на зміни значення їх особистого досвіду. Д. Гольденберг і Г. Гольденберг (Goldenberg, Goldenberg, 2004) вважають, що наративні психотерапевти допомагають своїм клієнтам побачити, що життя допускає потенційну можливість створення безлічі історій (життєописів) і різні варіанти інтерпретації вчинків і стосунків (інтерпретативний підхід).