Санкції в міжнародному праві

Вступ

Актуальність теми. Вивчення взаємозв’язків і закономірностей між проблемами підтримання міжнародного миру і безпеки та ефективним застосуванням санкцій має особливу наукову і практичну цінність в сучасних умовах зростання кількості різноманітних небезпечних конфліктів і пошуків адекватних засобів їх врегулювання.

Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм примусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції.

У історичній ретроспективі санкції спочатку застосовувалися в порядку самодопомоги. Але в міру становлення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій, у першу чергу, була викликана створенням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов’язань щодо організації або виконуючих їх неналежним чином. Таким чином, виступаючи в якості елемента правосуб’єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові заходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб’єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Для вироблення спільного підходу щодо використання міжнародних санкцій шведський уряд у 2003 р. ініціював проведення третьої конференції, що стала відомою як Стокгольмський процес. У результаті його роботи дипломати та науковці визначили ключові параметри успішності концепції санкційної політики.

Вони в цілому можуть бути зведені до такого:

по-перше, було відзначено, що міжнародні санкції є вагомим політичним інструментом на світовій сцені. До того ж, акцентувалося на необхідності побудови легітимної платформи санкційної політики, співвіднесеної із моральними принципами розвитку людства.

Безумовно, такий критерій націлює міжнародні санкції на відстоювання універсальних цінностей як фундаменту світового порядку, що цілком «вписувалося» у популярний на той час серед західних теоретиків мейнстрім неолібералізму та постпозитивізму;

по-друге, санкційна політика має визначатися часовими критерієм, чітким планом проведення та умовами скасування режиму санкцій. Це означає, що ухвалюючи рішення щодо міжнародних санкцій, слід визначитись, які політичні цілі переслідуються, і встановити чіткі критерії їх досягнення цільовою країною.

Мета дослідження: на основі аналізу і узагальнення документів вивчити сукупність концептуальних підходів до вироблення і застосування санкцій в міжнародному праві. Ця загальна мета конкретизується в таких основних завданнях:

— визначити міжнародні санкції у світовій політиці, здійснити теоретико-методологічний аналіз проблеми;

— проаналізувати особливості економічних міжнародних санкцій;

— розглянути види міжнародних санкцій;

— дослідити категорії економічних санкцій.

Об’єктом дослідження є діяльність міжнародних організацій щодо поновлення і підтримання міжнародного миру та економічної стабільності за допомогою санкцій.

Предметом дослідження є сукупність ненасильницьких примусових заходів, які застосовуються для тиску на порушників миру і безпеки.

Структура дослідження обумовлена особливостями досліджуваної проблематики та характером питань, що в ній розглядаються. Робота складається із вступу; двох розділів, висновків (2 с.) та списку літератури ( 15 найменувань).

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поняття міжнародних санкцій

1.1. Міжнародні санкції у світовій політиці: теоретико-методологічний аналіз проблеми

Використання примусових заходів невоєнного характеру як способу тиску однієї держави на іншу з метою змусити уряд останньої піти на поступки та внести корективи щодо зовнішньої політики відоме ще з давніх часів, коли в 432 р. до н. е. афінський стратег Перікл наклав заборону на торгівлю із Мегарою, що стало одним із приводів до початку Пелопоннеської війни [458, р. 225-290]. Відтоді такі обмеження застосовувались різними країнами для досягнення тих чи інших зовнішньополітичних цілей. У XX ст. використання міжнародних санкцій увійшло до арсеналу дипломатії провідних держав світу. Роль санкцій, насамперед економічних і фінансових, як чинника зовнішньополітичного впливу зростає і протягом ХХІ ст. у зв’язку із процесами глобалізації, що посилює взаємозалежність акторів на світовій арені, видозмінює параметри національної могутності держави, ускладнює архітектуру міжнародного співробітництва.

Разом із тим, вивчення значення міжнародних санкцій є досить новим напрямом у політології міжнародних відносин, оскільки в добу «холодної війни» через високий антагонізм національних інтересів наддержав основна увага вчених приділялась військово-стратегічному рівню взаємодії глобальних центрів сили. Проте закінчення блокового протистояння проклало шлях до використання невоєнних інструментів зовнішньої політики, на передній план у академічному дискурсі висунулись два питання: концепція «м’якої сили» і потенціал застосування примусових механізмів зовнішньої політики незбройного характеру (міжнародних санкцій), — категорії, на перший погляд, взаємовиключні, однак і такі, що, за певних обставин, здатні у своїй онтологічній природі включати елементи одна одної.

Важливо підкреслити, що найбільш складною науковою проблемою в західній міжнародно-політичній науці стало вивчення саме питання ефективності застосування міжнародних санкцій [12].

У ході дебатів, незважаючи на різну методологічну основу, загальноприйнято вважати, що результативність використання такого зовнішньополітичного інструменту, як санкції, залежить від того, що розуміється під поняттям «міжнародні санкції», виду санкційних заходів, які впроваджуються задля зміни зовнішньополітичної поведінки цільової країни. Адже диференційовані підходи до визначення міжнародних санкцій суттєво звужують чи розширюють сферу застосування такого інструменту, змінюють характер цілей, варіюють кут, під яким оцінюють їх практичне впровадження.

Виходячи з цього, ми ставимо за мету розглянути головні теоретичні підходи до аналізу міжнародних санкцій як методу реалізації національних інтересів держав та способу підтримки міжнародного миру та безпеки.

В академічній літературі з політології міжнародних відносин термін «санкції» не використовується послідовно й має різні інтерпретації, змістовні акценти, адже він був запозичений із юридичної науки. Як справедливо зауважує А. Бидирим, специфіка такого стану речей полягає в тому, що «застосовані в міжнародних відносинах заходи, способи відновлення миру, примусові дії можуть поєднуватися і навіть співпадати із мірами міжнародно-правової відповідальності» [11, с. 354].

Але насправді, якщо звернутися до етимології поняття «санкція», то в буквальному перекладі від латинської воно означає «примусовий засіб» [80, с. 1]. Таким чином, онтологія санкцій не вичерпується і не визначається виключно сферою юридичного, політичного, економічного, або взагалі будь-якою сферою існування, але значною мірою визначатиметься онтологією влади (Дж. Вінсент, М. Дойл, Х. Суганамі), регламентованої правом чи ні, уповноваженою дією чи волюнтаристським актом. Адже примусити означає змінити стан будь-якого об’єкта силовим способом.

Е. Гідденс, професор Кембриджського університету, наприклад, вважає, що санкції за змістом найбільше відповідають природі соціального, тобто мають використовуватися первинно в соціології. Учений зазначає, що «санкції, класифіковані як формальні й неформальні, застосовуються суспільством для виконання соціальних норм. Право має справу лише з формальними санкціями для забезпечення виконання норм, встановлених державою» [5, р. 95]. М. Дугал і Ф. Фелічіано, розвиваючи думку відомого британського науковця, пишуть: «Термін «санкція» має різні інтерпретації. У широкому розумінні, це може бути спосіб, що використовується для підтримки соціального порядку через регулювання поведінки людини. Мета таких санкцій — привести поведінку у відповідність до загальноприйнятої думки, що склалася в соціумі, щодо того, що корисно для суспільства … і попередити поведінку, яка, з точки зору загальноприйнятої думки, шкодить суспільству і, таким чином, соціальному порядку… Більш вузька концепція «правових санкцій» … це примусові реакції на порушення норм права» [7, р. 280]. У подібному ключі висловлюється і Дж. Коулман, який розуміє під санкціями методи примусу для виконання соціальних норм поведінки [4, р. 242].

У міжнародно-політичній науці часто під санкціями розуміють «блокаду», «бойкот», «ізоляцію», «економічну могутність», «економічну дипломатію», «економічний примус». С. Вейнтрауб таку термінологічну строкатість іронічно називає «семантичними уподобаннями» фахівців [1048, р. Х]. Водночас міжнародні санкції, на переконання переважної більшості науковців, передбачають припинення нормальної взаємодії між державами в певних галузях. Їх мета, в контексті такої взаємодії, — змінити зовнішньополітичну поведінку цільової держави (хоча останнім часом санкції інколи уводяться й проти недержавних акторів) [9, р. 373-403].

Із точки зору О. Шмітта, європейського спеціаліста, апологета теорії стратегічних досліджень санкцій у міжнародних відносинах, міжнародні санкції за природою впливу подібні до війни, різним же є їх ступінь впливу. Олівье Шмітт зазначає: «Як санкції, так і війна передбачають діалектичні відносини між, як мінімум, двома політичними одиницями; санкції … використовуються політичною одиницею, аби примусити іншу політичну одиницю виконувати її волю. Ідея примусу й підкорення є важливою, оскільки вона підкреслює політичну природу санкцій» [909, р. 7-8]. Тож, як резюмують Б. Булл і А. Тостенсен, «санкції можуть розглядатися як один із політичних інструментів у континуумі засобів, які перебувають між м’яким переконанням і війною».

Д. Дрезнер, професор Інституту Колорадо, науковий консультант корпорації РАНД, міжнародні санкції визначає як примус (здебільшого економічний) держави- нації чи коаліції країн, які є санкціонером, або погрозу з їхнього боку розірвати зв’язки з іншою державою-ціллю, допоки остання не задовольнить висунутих до неї політичних вимог [4, р. 2].

Британський експерт Міжнародного інституту стратегічних досліджень Б. Тейлор міжнародними санкціями називає примусовий політичний інструмент економічного характеру, що використовується одним або декількома міжнародними акторами щодо іншого, найчастіше задля того, аби вплинути на його зовнішню чи безпекову політику [9, р. 12].

За М. Деуді і М. Даджані, санкції являють собою односторонні чи колективні каральні дії проти країни-правопорушника, направлені з метою примусити цю державу дотримуватися своїх зобов’язань [4, р. 5-8].

Норвезький спеціаліст Й. Г алтунг визначає міжнародні санкції як «дії, ініційовані одним або кількома міжнародними акторами проти одного або декількох суб’єктів із переслідуванням однієї чи двох цілей: покарати певну сторону позбавленням окремих цінностей і/чи змусити її виконувати окремі правила, які ініціатор вважає значущими» [5, р. 379].

Г. Лентнер до міжнародних санкцій відносить примусові економічні інструменти, застосовані, аби примусити інших поводитися у такий спосіб, за яким вони б в інших обставинах не діяли [8, р. 197]. Фахівець підкреслює: «Санкції найчастіше впроваджуються у спробі змусити лідерів країни задовольнити політичні вимоги інших, які вони часто не розділяють» [638, р. 196].

Професор Оксфордського університету М. Доксі визначає міжнародні санкції як «погрозу покарання або покарання, винесеного в результаті нездатності цільової держави дотримуватись міжнародних стандартів або міжнародних зобов’язань» [9, р. 4].

У словнику з міжнародних відносин Л. Зірінг, Д. Плано, Р. Олтон визначають санкції як «покарання, винесені як наслідки протиправної поведінки. У міжнародних відносинах санкції включають колективні зусилля міжнародного співтовариства, щоб змусити державу діяти у відповідності з міжнародним правом, коли дипломатичні й правові техніки врегулювання спорів не мали успіху». Д. Болдуїн визнає, що це може бути лише одним із визначень санкцій як «використання … заходів для забезпечення дотримання норм міжнародного права». Дослідник заперечує такий підхід на тій підставі, що це «вузько юридичний і тому непридатний для аналізу загальної зовнішньої політики напрям».

З.Селден пояснює зміст дії санкційного механізму здатністю переводити економічний біль у політичні зміни.

Директор центру зовнішньополітичних досліджень, спеціальний помічник президента Дж. Буша в 1989-1993 рр. Р. Хаасс під міжнародними санкціями розуміє переважно економічні, але також політичні й воєнні каральні заходи, направлені проти держави чи інших спільнот із метою зміни її політичної і/або воєнної поведінки.

Д. Кортрайт і Дж. Лопез, узагальнюючи підходи до розуміння природи міжнародних санкцій у американській і європейській наукових школах, наголошують на тому, що під останніми слід мати на увазі примусові інструменти національної або багатосторонньої дипломатії, які застосовуються, аби досягти політичних цілей шляхом завдання збитків (найчастіше, економічних) цілі [5, р. 3-17].

Російські спеціалісти в царині політології міжнародних відносин А. Богатуров, A. Кокошин, А. Сидоров вважають санкції однією із найбільш поширених форм відповідальності держав, що настає внаслідок порушення ними загальновизнаних норм, які мають важливе значення для світової спільноти. Санкції можуть стосуватися різних сторін міжнародної діяльності держави — від дипломатичної (скорочення персоналу посольств, відкликання посла, обмеження пересувань тощо) до культурного (припинення обмінів, відмова в допуску на престижні заходи, наприклад Олімпійські ігри, тощо). На відміну від дипломатичних або політичних методів впливу, спрямованих, насамперед, на зниження легітимності та авторитету країни-правопорушниці, міжнародні санкції покликані спонукати її відмовитися від дій, які призвели до їх накладання шляхом нанесення їй збитку [11]. Вищевказане тлумачення міжнародних санкцій було взяте за основу й у доповідях політиків і вчених під час проведення у квітні 2000 р. під егідою Дипломатичної академії МЗС Росії і Центру дослідження проблем миру ІСЕМВ РАН міжнародно-практичної конференції «Міжнародні санкції і світовий порядок ХХІ ст.» [2, с. 71-74].

М. Братерський у своїй монографії «Економічні інструменти зовнішньої політики і політичні ризики» кваліфікує міжнародними санкціями примусові дії, такі як: переривання дипломатичних відносин, бойкот культурних і спортивних заходів, секвестрування власності іноземної держави або її громадян, обмеження на міжнародну торгівлю, фінансові операції та переміщення громадян держави- порушника [16, с. 84].

Із визначенням міжнародних санкцій у західній і російській міжнародно-політичній науці перегукується й розуміння цього інструменту зовнішньої політики вітчизняними фахівцями.

Наприклад, В. Бруз, дипломат і видатний учений, ототожнює міжнародні санкційцні заходи із колективними примусовими діями невоєнного характеру, які несуть у собі потенціал модифікації зовнішньополітичної поведінки держави-порушниці [18].

В. Пахіль, аналізуючи досвід ООН із застосування міжнародних санкцій, під останніми уявляє колективні примусові заходи незбройного (політичного, дипломатичного та економічного) характеру, що їх застосовують члени цієї організації і спеціалізовані установи ООН проти держави, яка порушує або загрожує міжнародному миру та безпеці, порушує приписи Статуту ООН і відмовляється виконувати рішення Ради Безпеки ООН, з метою змусити цю державу припинити міжнародне правопорушення, понести міжнародно-правову відповідальність за неправомірну поведінку та виконувати свої зобов’язання згідно зі Статутом ООН [129, с. 12-13].

Погоджуючись у цілому із дефініцією В. Пахіля, автор, разом із тим, вважає, що міжнародні санкції не завжди здійснюються у форматі багатосторонньої дипломатії, на що вказує багатий досвід реалізації санкційних заходів у зовнішній політиці США, держав Євросоюзу, Японії, Росії. Окрім того, представлена В. Пахілем концепція міжнародних санкцій має високий ступінь валідності, адже ООН є єдиною універсальною організацією, яка легітимно уповноважена на реалізацію примусових заходів невоєнного характеру заради підтримки міжнародного миру та безпеки.

Отже, на підставі критичного та неупередженого вивчення й узагальнення теоретичних підходів до визначення міжнародних санкцій, автор розумітиме під ними односторонні або колективні примусові дії невоєнного характеру (дипломатичні, торговельно-економічні, фінансові, культурні), ініційовані й застосовані проти однієї або більше держав із метою змусити їх змінити зовнішньополітичну поведінку, дотримуватися взятих на себе зобов’язань із підтримки міжнародного миру та безпеки.

1.2. Аналіз економічних міжнародних санкцій

Найпоширенішими в застосуванні й водночас найбільш суперечливими у використанні є міжнародні економічні санкції, під якими зазвичай розуміють розрив наявних економічних угод або обмеження доступу до економічних ресурсів держави-об’єкта.

Б. Картер вважає, що економічні санкції можуть бути визначені як примусові заходи економічного характеру, що реалізуються державами з метою зміни політики чи демонстрації позиції щодо країни-об’єкта цих дій.

Фахівці Інституту міжнародної економіки (Вашингтон) Г. Хафбауер, Дж. Шотт і К. Елліотт, які є загальновизнаними експертами в галузі дослідження примусових економічних засобів впливу, визначають міжнародні економічні санкції як «навмисну, ініційовану урядом відмову чи загрозу відмови від звичайних торговельних чи фінансових відносин». Згодом вони звужують визначення: «Ми виключаємо із зовнішньополітичних цілей економічні інтереси, про які дбають у банківських, торговельних та митних переговорах між суверенними державами» [6, с. 31].

Професор політичних наук Університету Чикаго Р. Пейп погоджується з думкою науковців Інституту міжнародної економіки у ставленні щодо застосування методів економічного тиску для досягнення як економічних, так і політичних цілей. Він стверджує, що економічний вплив може бути використаним трьома різними способами: як міжнародні економічні санкції, торговельні війни та економічна боротьба. Коли держава використовує економічний тиск для досягнення економічних цілей, він визначає це торговельною війною, а не міжнародними економічними санкціями [8, р. 93]. Продовжуючи думку експерта, М. Сміт, зі свого боку, підкреслює, аби кваліфікувати економічний примус економічними санкціями, він має бути застосований для досягнення політичних цілей. Зокрема, економічний тиск, використаний, аби змусити Китай захищати та поважати права людини, є політичним, у той час як економічний примус для переконання Китаю захищати інтелектуальну власність є економічним. Перший випадок демонструє застосування міжнародних економічних санкцій; другий — є торговельною війною.

Американський дипломат і вчений Р. Хаасс, пояснюючи власне визначення, стверджує, що міжнародні санкції діють через механізм контролю доступу на ринок або виконання торговельних угод і мають політичні цілі [3, р. 1].

Професор Прінстонського університету Д. Болдуін не повною мірою погоджується з підходом Р. Хаасса. Він зазначає, що «термін «економічні санкції» нараховує різні інтерпретації, а отже, застосування цього інструменту стає можливим для досягнення як економічних, так і політичних цілей» [340, р. 6]. Учений, зі свого боку, рекомендує визначати економічні санкції в широкому сенсі, щоб охопити всі примусові економічні методи державного впливу.

Особливо Д. Болдуін заперечує обмеження у визначенні економічних санкцій як інструменту для досягнення політичних цілей. Він стверджує, що термін «економіка» має широку природу, тому важко встановити межі для визначення, які примусові заходи повинні бути включені або виключені з поняття «економічні санкції». До того ж, на думку науковця, економічні засоби є однаково ефективними в досягненні економічних і політичних цілей [13, р. 23].

Те, що рекомендує Д. Болдуін, є досить поширеною практикою. Варто нагадати, що однією з перших передумов, що призвела до американсько-кубинського конфлікту й застосування санкцій США, була націоналізація американської приватної власності на території Куби, у той же час безсумнівним є й те, що нарощування видів міжнародних санкцій проти Гавани зумовлювалося політичними чинниками.

Г. Хафбауер, Дж. Шотт і К. Елліотт усі випадки використання міжнародних економічних санкцій розподіляють на п’ять видів за поставленою метою: 1) спрямовані на досягнення незначних змін у цільовій країні; 2) метою яких є дестабілізація цільового уряду; 3) застосовуються для послаблення спроможності цільової держави проводити тактичні військові операції; 4) мають за мету підірвати військовий потенціал «цілі»; 5) направлені на значні політичні трансформації цільової країни [6, р. 25].

Зі свого боку, Р. Пейп стверджує, що деякі з цих видів не слід розглядати як міжнародні економічні санкції, оскільки вони фактично є економічною війною. Прикладом останньої є економічні засоби, що спрямовані на дестабілізацію уряду, або підрив військового потенціалу цільової країни. Такі інструменти застосовуються для того, аби зробити «ціль» іншою, призвести до кардинальних політичних/зовнішньополітичних змін або суттєвого підриву її військової чи економічної могутності. У той час як попередження чи припинення незначних військових операцій передбачає санкційний примус для цільової держави.

Р. Пейп наводить дві причини особливого підходу до двох типів економічного примусу. Він стверджує, що «фактори, які визначають успіх цих різних категорій цілей, не можуть бути тотожними і тому вимагають окремого теоретичного дослідження» [8, р. 95]. Тобто механізм реалізації «економічної війни» відрізняється від способу дії міжнародних економічних санкцій для досягнення політичної мети. У зв’язку з тим, що зазначені вище економічні засоби діють диференційовано, вказує М. Рижова, вони повинні мати різні назви [2].

Інший аргумент Р. Пейпа для чіткого розмежування понять «економічна війна» та «економічні санкції» є те, що останні є інтегральною складовою «стратегії примусу на основі сили». Економічні санкції не відрізняються від військових засобів, що використовуються для переслідування політичних цілей. Як приклад, учений наводить морську блокаду, уведену для заборони поставок зброї [9, р. 97-98]. З огляду на таку логіку, політичні фактори ефективності примусових засобів зовнішньополітичного впливу мають мати спільну природу.

Ймовірно, якби Р. Пейп розглядав заморожування активів цільової країни чи атак на її валюту ретельніше, він розробив би чіткіші механізми/критерії успішності, аби розрізняти ефективність економічного примусу, що використовується для підриву військового потенціалу або дестабілізації уряду, від застосування військової сили для досягнення вищевказаних цілей. Більш того, країни можуть розцінити блокаду виключно як стратегічний елемент, а не міжнародні економічні санкції, і навпаки.

Д. Болдуін у своєму широкому визначенні також включає військові елементи до концепції міжнародних економічних санкцій. З таким підходом погоджується і Р. Хаасс, який стверджує, що на сучасному етапі міжнародні санкції використовуються США для запобігання розповсюдженню зброї масового знищення та балістичних ракет, попередження збройної агресії та зміни уряду [583]. Через це застосування економічних санкцій нерозривно пов’язане з військово-політичними факторами. Й. Галтунг підтверджує умовиводи своїх колег, зазначаючи, що економічні збитки, спричинені санкціями, переходять у політичний тиск, адже це змушує лідерів у цільовій країні змінити зовнішньополітичний курс або усуває їх від влади [560].

Особливим питанням у визначенні економічних санкцій як інструменту зовнішньої політики держав є те, чи слід розглядати економічні стимули чи заохочення як міжнародні санкції.

Деякі вчені наголошують, що заохочення та покарання у зовнішньополітичній практиці держав діють як дві сторони однієї медалі. Зняття покарання є винагородою; скасування нагороди — покарання.

Д. Болдуін також відносить економічні стимули до одного із видів міжнародних санкцій. Він виокремлює позитивні та негативні санкції [340, р. 63]. За такого підходу пропозиція іноземної допомоги буде позитивною економічною санкцією.

Традиційним напрямом у дослідженні економічних засобів впливу є розуміння під міжнародними економічними санкціями покарання, помсти, штрафів, примусу або загрози таких дій [318].

Декілька випадків, розглянутих Г. Хафбауером, Дж. Шоттом і К. Еліотт, позиціонують скасування іноземної допомоги як міжнародні санкції. Може бути так, що країна, яка звикла отримувати допомогу від іншої, буде розцінювати припинення дії економічної підтримки як покарання. Але слід пам’ятати, що будь-які прояви допомоги є стимулом. І коли країна відмовляється надавати певні преференції, це не обов’язково є різновидом міжнародних економічних санкцій, а може пояснюватися об’єктивною природою економічного розвитку [615].

Між іншим, окремі епізоди економічних відносин, що стосувалися стимулів, були сприйняті як покарання. Зокрема, поправка Джексона-Веніка оцінювалася у СРСР як прояв міжнародних економічних санкцій. Йдеться про законодавчу ініціативу президента США щодо скасування статусу найбільшого сприяння Радянському Союзу до тих пір, поки уряд СРСР не дозволить емігрувати євреям. Режим найбільшого сприяння є стимулом, винагородою. Щоб отримати цю нагороду, Радянський Союз повинен був задовольнити поставлену вимогу.

Переважна більшість науковців не розділяють поглядів Д. Болдуїна щодо сприйняття економічних стимулів як виду міжнародних санкцій. Вони виступають прихильниками підходу до розуміння санкцій як покарання за неправомірну загрозливу для міжнародної безпеки діяльність цільової держави.

Отже, у ході наукових дискусій прийнято розуміти під міжнародними економічними санкціями цілеспрямовані, ініційовані урядом обмеження в торговельних або фінансових відносинах для досягнення зовнішньополітичних цілей [616, р. 2].

Виходячи з цього формулювання, визначимо два центральні елементи, що формують концепцію міжнародних економічних санкцій у світовій політиці: примусові заходи, що мають економічну природу та переслідують зовнішньополітичні цілі. Це автоматично виключає переслідування за допомогою них економічних інтересів.

Слід зазначити, що в багатьох випадках цілі застосування економічних санкцій є комплексними і необов’язково є покаранням за порушення. Санкції можуть бути введені з різних причин, у тому числі, щоб покарати або послабити цільову державу, виказати несхвалення, викликати зміни в політиці або домогтися зміни режиму. Вони можуть бути введені, щоб спробувати уникнути війни або прокласти шлях до війни. Усередині країни вони можуть бути спрямовані на заспокоєння внутрішніх груп тиску або надання громадськості враження прийняття рішучих дій, але без будь-яких очікувань, що «ціль» понесе значні витрати або змінить свою поведінку. На практиці держави, що застосовують санкції, часто мають декілька цілей, хоча одна з них, як правило, є домінантною.

Розділ 2. Класифікація міжнародних санкцій

2.1. Види міжнародних санкцій

Виділяють такі типи санкцій:

1) міжнародні санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги;

2) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами з допомогою міжнародних організацій.

Кожному з типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій, форми і способи їх застосування. Санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги — це самооборона, репресалії, реторсії, розрив дипломатичних і консульських відносин, невизнання.

Реторсії можуть застосовуватися у відповідь на недружній акт, несправедливу, упереджену поведінку іншого суб’єкта, але в межах» допустимих міжнародним правом. Реторсіями є: заборона дипломатичним представникам або громадянам іноземної держави вільно відвідувати певні райони країни їхнього перебування у відповідь на подібні обмеження щодо своїх дипломатів і громадян в тій державі (інші обмеження); відкликання посла з держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення; висилка з країни такої кількості дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави; оголошення дипломатів persona non grata; заборона в’їзду в країну або скасування візиту делегацій тощо.

Репресалії — односторонні заходи примусу, спрямовані на обмеження або ліквідацію прав іншої держави, які передбачені міжнародним правом як контрзаходи в разі правопорушення. Вони не застосовуються у відповідь на акти, які не є міжнародним правопорушенням.

Репресалії мають відповідати завданим збиткам із застосуванням примусу, необхідного для їх відшкодування. Правомірними є лише політичні та економічні репресалії: позбавлення дипломатичних привілеїв та імунітету офіційних представників держави-порушниці; ембарго; бойкот; секвестр майна тощо.

Розрив дипломатичних відносин може відбуватись окремо або одночасно з розривом консульських відносин. Крім того можливе призупинення дипломатичних і консульських відносин як більш м’яка форма впливу на державу-порушницю.

Самооборона — це заходи, які застосовуються державою у відповідь на збройний напад на неї і передбачають використання збройних сил. Застосування цієї форми можливе і при недружніх актах, але в такому разі вона не є санкцією, бо застосовується не у відповідь на міжнародне правопорушення.

Виділяють дві форми самооборони: необхідна оборона, самооборона від агресії. При необхідній обороні бажане попередження про можливість її застосування, якщо держава-порушниця не припинить порушення. Попередження необхідне тому, що правопорушення може бути ще об’єктивно відсутнім (підготовка до вторгнення) або вимушеним (порушення територіальної недоторканності через аварію чи помилку). Застосування збройної сили в таких випадках не є правомірним.

Формами невизнання є відмова держави визнати дійсність міжнародного договору, укладеного під тиском чи з іншими порушеннями, передбаченими нормами міжнародного права; невизнання неправомірних територіальних змін; невизнання фашистського, расистського чи колоніального режиму держави, яке веде до ізоляції такої держави тощо.

2.2. Категорії економічних санкцій

Для досягнення державою зовнішньополітичних цілей, санкції можуть бути розроблені для завдання різнопланового економічного тиску. У міжнародній політичній науці визначають три категорії економічних санкцій у порядку спадання економічної шкоди від їх застосування.

Інструментальні санкції.

Ці заходи покликані запобігти отриманню цільовою країною конкретного товару або фінансового капіталу. Після Другої світової війни західні ембарго на військові технології комуністичним державам демонструють військові цілі. За часів «холодної війни» Координаційний комітет, неформальне об’єднання західних країн, був створений для контролю за експортом цивільних технологій, які могли бути використані для підвищення військового потенціалу комуністичних країн [3].

Всеосяжні торговельні й фінансові санкції, введені Організацією Об’єднаних Націй у 1990 р. проти Іраку, є спробою підірвати торгівлю країни та обмежити її здатність вести війну, заборонивши поставки військової техніки й запасних частин.

Безпрецедентний ступінь співпраці між державами, що застосували санкції та військову блокаду, був вироблений для забезпечення заходів, спрямованих на серйозну дестабілізацію економіки Іраку. Головною метою таких дій було виведення військ Іраку з території Кувейту й перешкоджання здатності іракських військових вести війну.

Каральні санкції.

Ці заходи передбачають покарання цільової держави економічно за неприйнятну зовнішньополітичну/внутрішньополітичну поведінку. Такі санкції не заважають цільовій країні отримувати товари чи капітал, але можуть завдавати значних економічних збитків. Наприклад, обмеження з боку США, уведені в 1981-1982 рр. на нові кредити, експорт високих технологій, преференційний режим торгівлі з Польщею, були покликані, щоб покарати цю країну за стримування діяльності профспілкового руху «Солідарність». Польща, як і раніше, мала змогу торгувати та отримувати кредити, але санкції чинили певний економічний тиск.

Символічні санкції.

Наслідки таких економічних заходів настільки незначні, що держава, яка застосовує санкції, не очікує значних економічних збитків у цільовій державі. Помірне західне ембарго 1989 р. на експорт зброї та багатосторонні кредити КНР після придушення студентської демонстрації є прикладом такого роду санкцій. Метою США було висловити дипломатичну несхвалу діям китайського уряду, зберігаючи при цьому комерційні відносини з КНР [1, р. 9].

Дипломатичні міжнародні санкції — це політичні заходи, спрямовані на вираження несхвалення чи незадоволення певною дією шляхом міжнародно-політичної ізоляції цільової держави. На думку Ч. Хайда, дипломатичні санкції є «не лише проявом національного обурення, але вони часто виступають переконливим доказом для держави про доцільність задоволення вимог» [11, с. 531].

Такі засоби можуть приймати диференційовані форми залежно від типу та тривалості санкційного режиму, зокрема від обмеження обсягу (як скасування окремих візитів, позбавлення права голосу при обговоренні важливих для цільової держави питань) чи припинення міжнародного спілкування в цілому [8, с. 66]. Наприклад, санкційний режим ООН проти Іраку, уведений у дію в 1990 р. через збройний напад цієї країни на Кувейт, забезпечив, за винятком постачання товарів гуманітарного призначення, повну ізоляцію Багдада. Подібний до нього режим функціонував і щодо Гаїті, СРЮ.

До санкцій дипломатичного характеру часто відносять заяви типу «назвати та піддати сорому» (name and shame — англ.), тобто публічне викриття цільової країни у вчиненні дій, які викликали негативну реакцію міжнародної спільноти, що тягне за собою виключення цільової сторони з важливих міжнародних форумів, конференцій, самітів тощо.

Специфіка дипломатичних санкцій проявляється в тому, що: по-перше, цільовою стороною режиму санкцій виступає держава чи її офіційні представники, що зумовлено загальною практикою: дипломатичні відносини встановлюються й реалізуються виключно державами та уповноваженими особами, які мають представляти та захищати інтереси країни на міжнародній арені, тому будь-які санкції цього виду розглядатимуться в розрізі інтенсивності дипломатичних контактів; по¬друге, дипломатичні санкції проти конкретних осіб можуть запроваджуватися за фактом приналежності індивіда до окремої країни та підтримки нею його політичних поглядів, діяльності в цілому; по-третє, використання цього виду примусових дій залежить і від політичної ситуації в цільовій державі, яка кожного разу є унікальною, що ускладнює процес вироблення єдиного підходу із запровадження таких примусових заходів [7, с. 22].

Ембарго на поставки озброєнь, у свою чергу, покликане обмежувати або ліквідувати канали доставки зброї та боєприпасів, що носить критичний характер для припинення воєнних дій у зонах конфлікту. Через це такий вид санкцій може розглядатися як елемент загальної стратегії розбудови миру [8, с. 132].

Висновки

Отже, можемо зробити такі висновки:

Міжнародно-правові санкції є засобом, за допомогою якого відновлюють порушені права та домагаються відшкодування завданих збитків. Це форма міжнародно-правової відповідальності, форма дозволеного примусу в міждержавних стосунках.
Примусові заходи можуть бути санкціоновані і несанкціоновані. Несанкціоновані примусові заходи застосовуються до виникнення міжнародно-правової відповідальності як реакція на недружні акти, ситуації, нездоланну силу, конфліктні ситуації. Більшість правомірних заходів з виникненням міжнародно-правової відповідальності набувають характеру міжнародних санкцій.

Їх мета — відновлення функціонуючого механізму міжнародно-правового регулювання. Застосування санкцій * односторонній процес. Суб’єкт, який вдається до санкцій, не може бути стороною-правопорушницею. Санкції можуть застосовуватися лише у відповідь на правопорушення — у цьому їх відмінність від неправомірного застосування сили в міжнародних відносинах і правомірних превентивних примусових заходів.

Право на примусові заходи належить кожному суб’єкту міжнародного права. Держави реалізовують його індивідуально, колективно і за допомогою міжнародних організацій. Тобто виділяють такі типи санкцій: