Вступ

Актуальність теми. У сучасній історичній науці індустріалізацію розглядають як закономірний процес створення великого машинного виробництва в промисловості та інших галузях народного господарства. Це створює умови для підвищення продуктивності суспільної праці, зростання темпів виробництва і розвитку продуктивних сил. Індустріалізація супроводжується заміною дрібного промислового виробництва великим, зростанням міст і створенням значних центрів виробництва. Протягом значного часу такий рубіж долала й Україна.

Даній проблемі присвячено чимало досліджень. Переважна їх частина належить до радянських часів. У вітчизняній історіографії традиційно модель радянської індустріалізації протиставлялася капіталістичній. Дослідники підкреслювали, що в СРСР індустріалізація відбувалася на основі соціалістичних виробничих відносин і супроводжувалася поширенням та зміцненням соціалістичних форм господарства. Вона здійснювалася не стихійно, а за планом, з урахуванням об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Держава, використовуючи планову систему, централізовано фінансувала важку промисловість, тому соціалістична індустріалізація розвивалася більш високими темпами. Обраний шлях обґрунтовувався наявністю капіталістичного оточення, економічною відсталістю і післявоєнною розрухою. За цих умов треба було швидко укріпити техніко-економічну незалежність і обороноздатність країни.

Усупереч фактам стверджувалося, що соціалізм виключає таке джерело накопичення, як експлуатація трудящих. У дійсності фінансування радянської економіки супроводжувалось обмеженням споживання населення і пограбуванням села. Адміністративно-командна система сприяла мобілізації внутрішніх ресурсів для індустріалізації. Але це призвело до деформації соціально-економічного розвитку, відставання галузей, які мали першорядне значення для покращання життєвих умов народу. Поступово посилювалися структурні диспропорції в народному господарстві, відставання економіки від сучасних вимог науково-технічної революції.

Тому актуальність обраної теми дослідження зумовлена важливістю більш глибокого і об’єктивного вивчення проблем розвитку української промисловості в міжвоєнну добу як цілісного суспільного явища, невід’ємної складової частини централізованого економічного життя. Вона визначається потребою комплексного аналізу проблем історії промисловості України у 1921-1941 рр.

Сучасні дослідники суттєву увагу приділяють об’єктивному вивченню радянської індустріалізації. Про це свідчать публікації С.В.Кульчицького, А.А.Гордона, Е.В.Клопова, В.С.Лельчука, О.Р.Лаціса та ін. Проте чимало аспектів даної теми залишилися поза увагою істориків.

1. Причини та форсування індустріалізації в Україні

Традиційний інтерес дослідників новітньої вітчизняної історії викликають питання української історії розвитку промисловості в міжвоєнну добу. З одного боку, це період формування тоталітарної держави, масових репресій, з іншого боку, на цьому етапі принципово важливою була індустріалізація країни. Будучи логічним продовженням НЕПу, офіційно курс на індустріалізацію був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства.

Важливе місце у здійсненні накресленого курсу на індустріалізацію відводилося Україні, яка за порівняно короткий період здійснила вихід на якісно новий рівень промислового розвитку, а за низкою головних індустріальних показників – європейського та світового рівня.

Цей феномен формування промислового потенціалу республіки викликав і продовжує викликати інтерес науковців. За роки радянської влади в українській історіографії з’явилася низка цікавих робіт, присвячених загальним проблемам розвитку промисловості в СРСР і Україні та здійснення на цих територіях радикальних суспільних перетворень. Проте, у радянській історіографії проблема розвитку промисловості України в міжвоєнну добу розглядалася переважно побіжно, фрагментарно, з позицій діючої комуністичної ідеології.

Важливе місце у здійсненні накресленого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На IX з´їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) наголошували на принципово важливій ролі важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на об´єктивні труднощі. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам. Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпами, щоб, по-перше, остаточно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще досить реальною [3, c.165].

На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансування накреслених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов´єв, Л. Каменев і Л. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Цю ідею «надіндустріалізації» піддавали гострій критиці голова ВУЦВК Г. Петровський, голова РНК УСРР В. Чубарь та ін. і було засуджено на XV з´їзді ВКП(б) (грудень 1927 p.). Цей же з´їзд затвердив директиви першого п´ятирічного плану (1928/1929—1932/1933 господарські роки).

План готували ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського розробила 50 варіантів можливого економічного розвитку. У підсумку було запропоновано вибрати із двох варіантів: відправного й оптимального, що майже на 20% перевищував показники відправного.

Певною політичною наївністю відзначалась робота над п´ятирічним планом в Україні. Ще в передмові до «Контрольних цифр народного господарства УСРР за 1926— 1927 pp.» голова Держплану республіки Г. Гринько писав: «Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової економічної думки в країні, вищим проявом економічного прогнозу на найближчий Рік… Контрольні цифри, однак, не є тільки економічним прогнозом, — вони є також системою економічних директив, формулюють практичні завдання економічної політики на найближчий рік». У середині 20-х років концепція синтезу прогнозу і директиви була застосована і до перспективного планування. Так, стосовно п´ятирічного плану Держплан УСРР стояв на таких позиціях: «План має бути: а) науковим прогнозом об´єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою заходів, що спрямовані на практичне здійснення політичних прагнень державної влади»). На практиці «здійснення політичних прагнень державної влади» фактично витіснило і підім´яло під себе науковість, об´єктивність.

У квітні 1929 р. XVI партконференція схвалила оптимальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в «Правді» з´являється стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошується курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50% [7, c. 108].

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

1) перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість;

2) податки з населення (для села «надподаток» — постійне зростання цін на промислові товари);

3) внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — «під контролем суспільних організацій». Так, протягом 1927—1929 pp. було випущено 3 державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн. крб;

4) випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п´ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. крб.);

5) розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін у листі до Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн. крб., 1930 р. — 2,6 млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб.;

6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

7) режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат зекономила за два з половиною роки майже 65 млн. крб.;

8) небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в´язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні в основному збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості [1, c. 126].

2. Особливості процесу індустріалізації в Україні

Особливості процесу індустріалізації в Україні зумовлені широким спектром природних багатств, спеціалізацією промисловості республіки, структурою розміщення продуктивних сил.

1. Інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів. У 1926—1927 pp. капіталовкладення в індустрію СРСР становили майже 1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб. припадало на промисловість УСРР. Всього ж за роки першої п´ятирічки на промислову модернізацію України виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.
2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих промислових об´єктів. У період технічної реконструкції 20—30-х років у промисловості СРСР основними вважалися 35 об´єктів, серед них в Україні знаходилося 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ) і ХТЗ. Гігантськими серед реконструйованих об´єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську).
3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. Якщо в роки першої п´ятирічки з 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п´ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій — 600 з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на початку індустріалізації необхідно було зміцнити базу для розгортання процесу модернізації. Робилося це, як правило, там, де були найсприятливіші для цього умови, а згодом зростаючі масштаби реконструкції, реальна загроза війни змусили союзне керівництво подумати про індустріальний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з´їзді ВКП(б) (червень 1930 p.), Сталін акцентував: «Зараз… наша промисловість, як і наше народне господарство, спирається в основному на вугільно-металургійну базу на Україні. Зрозуміло, що без такої бази немислима індустріалізація країни. Нове в розвитку нашого народного господарства полягає… в тому, щоб, всебічно розвиваючи цю базу і надалі почати… створювати другу вугільно-металургійну базу на Уралі».

Незважаючи на те що жодна з перших довоєнних п´ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією.

Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в містах проживав лише кожен п´ятий житель України, то перед Другою світовою війною — кожен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формуються національний український робітничий клас та інтелігенція [8, c. 96-97].

Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво засобів виробництва) порівняно з групою «Б» (виробництво предметів споживання) в умовах фактичної ліквідації ринкових зв´язків вело до відриву підприємств групи «А» від кінцевого споживача, а це зумовлювало втрату стимулів розвитку, диктувало необхідність створення державою для неї сприятливих умов.

3. Промисловий потенціал України у міжвоєнний період

Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас і Придніпров´я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Протягом перших п´ятирічок остаточно було зламано Механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації центром управління промисловістю республіки. Вже в 1927—1928 pp. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50%. Командні методи управління економікою зумовлювала відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

Україна посідала важливе місце в загальноросійському промисловому виробництві. У 1913 р. її питома вага становила 24,3%. Тут зосереджувалося 71% загальноросійського видобутку вугілля, 72% — залізної руди, 68% — виплавки чавуну, 58% — сталі тощо. Важка промисловість була сконцентрована переважно у Південно-Східній Україні. У наступні роки воєнні дії призвели до руїни і занепаду народного господарства. У 1920 р. порівняно з 1913 р. загальний обсяг промислової продукції скоротився майже в дев’ять разів. Близько 600 шахт було зруйновано і затоплено тощо.

Відбудова створила умови для подальшого розвитку України. Радянську індустріалізацію планувалося здійснити надзвичайно швидкими темпами. Першорядна роль в її реалізації відводилась Україні.

Радянській моделі індустріалізації традиційно протиставлялася капіталістична. Всупереч фактам, стверджувалося, що соціалізм виключає таке джерело накопичення як експлуатація трудящих. У дійсності фінансування індустріалізації супроводжувалось обмеженням споживання і пограбуванням українського села, що мало довгострокові негативні наслідки.

Напружені плани затверджувались із запізненням. У процесі їх виконання контрольні завдання збільшувались інколи у два — три рази. При цьому питома вага накопичень у національному прибутку зросла з 10-15% у середині 1920-х років до 40-45% наприкінці першої п’ятирічки [2, c. 153].

Була запроваджена карткова система. Грабіжницького характеру набули хлібозаготівлі. В Україні лютував штучний голодомор. А більшовицьке керівництво продовжувало вивозити зерно за кордон. За офіційними даними з 1929 р. по 1933 р. експорт зерна становив близько 14 мільйонів т. У 1932 р. порівняно з 1929 р. вивіз за кордон пшениці, жита, ячменю тощо збільшився майже в 7 разів.

Інколи встановлені норми карткової системи зменшувалися. Так сталося серед працівників транспорту у грудні 1932 р. На зборах з цього приводу, а також в особистих розмовах, які, до речі, старанно фіксувались відповідними органами, лунали протести і погрози на адресу влади. Так, на зборах Маріупольського судоремонтного заводу робітник Д. Коваль заявляв: „…делайте поскорей всем гробы, ибо этих норм хлеба не хватало, а тут еще отнимают, совсем придется быть голодному, ведь подумайте как можно существовать рабочему на 700 грамм, а иждивенцу на 300 грамм и никакой больше засыпки нет, ни крупинки, ни пшенинки и ни капустинки, а купить за наши деньги на базаре ничего нельзя». Слюсар депо Сталіно Сарновський був ще більш рішучим: „Вот как кормит Сталин, на таком продовольствии вторую пятилетку не построим. Первую пережили, а на второй все поздыхаем» Оцінки оглядача вагонів станції Ясинувата Павла Фесенка були зафіксовані в робочому потязі: «Мучают, издеваются, морят голодом народ, а говорят, что власть рабочих и крестьян …мучают, садятся на его шею, гонят рабочего голодного выполнять промфинплан, но ничего скоро будет конец царям» (виступи робітників наведено за текстом оригіналу російською мовою) [2].

Для пограбування селян широко використовувалася податкова політика. Вона мала так званий „класовий характер». В окремих випадках одноосібники сплачували сільськогосподарський податок учетверо вищий порівняно з колгоспниками. У 100 разів більше вносили „куркулі», що становило 1651 крб. (для членів артілей — 16,32 крб.). До цього треба додати численні безпідставні штрафи тощо [3, c. 145].

З відчаю лунали протести окремих працівників проти позик індустріалізації. Так, робітник прокатного цеху Трофимов заявив: „Соціалізм ми уже побудували, залишилось тільки дах добудувати, для цього у держави вистачить коштів і тому підписуватись не буду.» (1933 р., завод ім. Рикова). На заводі ім. Ілліча комуніст, групорг Агаєв відмовився підписатись на позику і радив іншим діяти аналогічно. У підсумку його виключили з партії. Металург заводу ім. Ворошилова слушно зауважив: „Спочатку треба нагодувати робітників, а потім підписувати на позику». Аналогічні виступи мали місце серед шахтарів і працівників інших галузей, але це не справляло належного впливу. Підписки на позики індустріалізації набули примусового характеру. Кожен працівник щорічно віддавав на ці заходи приблизно одномісячну зарплату. При цьому відверте насилля прикривалось пропагандистськими заявами про високу свідомість робітників [3].

Було відновлено і нарощувалося виробництво лікеро-горілчаної продукції. Й.Сталін пояснював, що це робиться „заради перемоги пролетаріату і селянства». „П’яні» гроші суттєво доповнювали державний бюджет, значна частина якого витрачалася на потреби індустріалізації.

Отже, адміністративно-командна система сприяла мобілізації внутрішніх ресурсів для прискореного розвитку важкої промисловості протягом 1926 — 1941 рр. Наприклад, у 1934 р. в легку промисловість спрямовувалося тільки 1,3% капіталовкладень. Водночас для розвитку важкої індустрії було виділено 82,4% коштів. У 1937 р. важка промисловість України отримала 8 млрд. крб., а легка — лише 1 млрд. тощо. У підсумку це призвело до деформації соціально-економічного розвитку, відставання галузей, що мали покращувати життєві умови народу [7, c. 214].

В період індустріалізації було збудовано і реконструйовано чимало підприємств. Наприкінці 1930-х рр. в Україні діяли понад 126 тис. промислових об’єктів. 3631 з них мали союзне значення, 4560 — союзно- республіканське і 2445 — республіканське [20]. Серед них традиційно згадували Дніпрогес, Харківський тракторний завод, „Азовсталь» тощо. Особливо виділявся Новокраматорський машинобудівний завод. Проектування і монтаж устаткування тут проводилися без допомоги іноземних фірм. Жодне підприємство у світі не мало таких потужних і технічно досконалих верстатів. Це сприяло виробництву устаткування для металургійної, хімічної, вугільної, електротехнічної та інших галузей промисловості. Чимала частина виробів, які раніше імпортувалися, була освоєна вперше у вітчизняному машинобудуванні.

Значна частина підприємств мала подвійне призначення. Показовий у цьому відношенні Горлівський азотно-туковий комбінат. На випадок війни тут було передбачено виробництво в 24 цехах (із наявних — 25) „…сотень тисяч і мільйонів пудів вибухових і отруйних речовин» [1].

Здійснення індустріалізації супроводжувалося збільшенням чисельності робітників. Основна їх частина прибула на виробництво переважно із села у 1926 — 1932 рр. Вони не мали досвіду і професійної підготовки, необхідної для роботи у промисловості. Становище ускладнювалось тим, що на початок 1930-х рр. стару технічну інтелігенцію майже повністю знищили. Її місце зайняли практики-висуванці, питома вага яких серед інженерно-технічних працівників становила 50-60%. Вони не навчалися в технікумах і вузах, але тривалий час працювали на виробництві. Отже, не дивно, що не тільки робітники, а навіть, інженери і техніки часто мали лише приблизне уявлення про сучасне устаткування. Незадовільна технічна підготовка робітників була однією з головних причин численних аварій, перевитрат сировини і матеріалів та інших негативних явищ.

За цих умов абсолютна більшість робітників отримувала спеціальність і набувала професійні знання безпосередньо на виробництві. Існували різноманітні форми підготовки, але основною і найбільш поширеною формою навчання з 1932 р. були гуртки з вивчення технічного мінімуму. Форсованими темпами велась підготовка кадрів у гірничопромислових і фабрично-заводських училищах. Вагому роль у підготовці кваліфікованих робітників мав рух за передання молоді виробничих знань і досвіду кадровими працівниками. Він виник з ініціативи знатного гірника Микити Ізотова.

Отже, загальний рівень кваліфікації робітників підвищився, але не відповідав вимогам часу. Тому, наприклад, одну домну навіть на кращих українських заводах (ім. Кірова і „Азовсталь») обслуговували втричі більше робітників, ніж у США. Порушення технологічних процесів спричиняли передчасний вихід з ладу цінного устаткування. Так, на „Азовсталі» в 1938 р. мартенівські печі витримували пересічно 60-80 плавок (кращий результат — 135 плавок). На Макіївському металургійному заводі здійснювали від 175 до 235 аналогічних операцій. Для порівняння, у США проводили 350, а в окремих випадках до 500 плавок [7, c. 215].

Певні зрушення відбулися в техніці безпеки. Так, на металургійних заводах після механізації операцій з завантаження доменних печей кількість смертельних травм зменшилася в 11 разів, інших нещасних випадків — у 6 і професійних отруєнь — у 34 рази. У вугільній промисловості на початок 1930-х рр. діяла 121 гірничорятувальна станція. Удосконалювалась вентиляційна система, бензинові лампи поступово замінялись акумуляторними. Кожні 9 із 10 шахт мали лазні (до революції вони діяли тільки на 13 вугільних підприємствах) тощо.

Але в цілому ситуація у вугільній промисловості залишалася складною. Тут кількість нещасних випадків збільшилася з 101 тис. в 1931 р. до 132 тис. у 1935 р. (з них смертельних відповідно 609 і 803). Подібний стан пояснюється, з одного боку, низьким професійним рівнем робітників, через що чинилися кожні 30 із 100 виробничих травм. У 40% нещасних випадків винуватцями були представники адміністрації, які не створювали організаційно-технічні умови, потрібні для безпечної праці [9]. Дійсно, в шахтах часто-густо не було навіть елементарного порядку. „В більшості шахт, — фіксував досить безрадісну картину журналіст Гершберг, — низькі, вузькі брудні і сірі штреки … шахтарські лампочки скупо освітлюють скривлену колію, а ноги спотикаються об дерев’яні стояки, які валяються на ґрунті». До цього треба додати недостатнє асигнування техніки безпеки, незадовільне забезпечення матеріалами і знаряддями праці. Мав місце хронічний дефіцит спецодягу, якість якого не завжди відповідала потребам виробництва. Аналогічні недоліки, до речі, були характерні і для інших галузей промисловості.

Характерною рисою радянської індустріалізації було широке використання жіночої праці. У відповідності з рекомендаціями вітчизняних медиків жінки без шкоди для здоров’я могли працювати навіть на підземних роботах. Наприклад, лікарі твердили, що „жінки можуть допускатись до кріпильних робіт тільки в змішаних з чоловіками бригадах на пологих пластах при висоті робочого місця не менше 1 м. Граничне підняття ваги до 20 кг.» [8, c. 134].

Наприкінці 1920-х і в 1930-ті роки розгорнулось так зване соціалістичне змагання. Фактично воно було своєрідною формою позаекономічного стимулювання трудової діяльності робітників. Рекорди ударників і стахановців афішувались як наочне свідоцтво виробничої активності робітничого класу. В дійсності ініціаторами соціалістичного змагання були партійні і профспілкові організації.

При встановленні рекордів, за деякими винятками, дійсна кількість робітників не враховувалася. Наприклад, О.Г.Стаханову 30 серпня 1935 р. допомагали кріпильники Щиголєв і Калінін (за іншими даними — Г.Борисенко і Т.Щиголєв). Результат відомий: було добуто 102 т вугілля. Причому весь видобуток приписали тільки О.Г.Стаханову, зовсім „забувши» про кріпильників. Простий арифметичний підрахунок свідчить, що норма виробітку була перевищена не в 14 разів, а, приблизно, в 4,8 рази [2].

Мали місце і явні перекручення. Так, у період зимових канікул слухач Московської промислової академії Микита Ізотов на шахті „Кочегарка» встановив черговий рекорд з видобутку вугілля відбійним молотком — 607 т. При цьому поза увагою залишилась одна деталь: йому допомагали вже 12 кріпильників [8].

Заради об’єктивності треба визнати, що окремі робітники вели творчі пошуки, підсумком яких були організаційні і технічні вдосконалення. Наприклад, Г.Ф.Свиридов — вибійник шахти №10 тресту „Ворошиловвугілля» — запропонував подовжити уступи у вибої й одночасно зменшити їх кількість. Автор удосконалення розробив рекомендації щодо запобігання нещасним випадкам при подібній організації робіт. Після переходу на систему Г.Ф.Свиридова середньо змінна продуктивність відбійного молотка збільшилася з 7 до 9 т. Пізніше він запропонував запровадити спарену рубку вугілля вибійником і кріпильником [1].

Згодом „авторські права» на метод будуть передані О.Г.Стаханову. Зачинатель руху в своєму першому інтерв’ю відверто повідомляв: „Я не вигадував ніяких Америк, я просто змащував на початок роботи мій молоток і двічі змащував його в процесі роботи. Але зате працював я, не покладаючи рук». Природно, що подібне пояснення було малопереконливим. Саме тому партійний комітет шахти „Центральна-Ірміно» попереджав: „Пленум парткому визнає необхідним заздалегідь зазначити і попередити всіх, хто спробує зводити наклепи на тов. Стаханова і його рекорд як на випадковий, видуманий і т.д., що партійним комітетом вони будуть розцінені як найзлісніші вороги…» [2].

У металургії особливо помітних результатів досяг сталевар Маріупольського заводу ім. Ілліча М.М.Мазай. Суть його починання зводилася до інтенсифікації процесів горіння, перевантаження мартена і форсування плавки. Сам Макар Мазай визнавав: робота на такому мартені надто ускладнюється через те, що при найменшому недогляданні метал може збігти на робочий майданчик. Виявилось також, що після запровадження згаданих новацій мартенівська „піч спрацьовувалась удвоє швидше ніж раніше» [4].

Міф про видатні рекорди стахановців був створений під тиском адміністративно-командної системи зусиллями партійних працівників і економістів, журналістів і науковців. Вони традиційно підкреслювали, що висока продуктивність стала можливою внаслідок зростання технічних знань робітників, удосконалення виробництва, уміння максимально використовувати можливості техніки. За деяким винятком, рекорди оцінювалися позитивно і всіляко пропагувалися як у періодичній пресі, так і в спеціальних дослідженнях.

Подібний підхід перешкоджав усебічному, об’єктивному вивченню цього явища. Вартий уваги той факт, що від захоплених оцінок відійшли невдовзі після початку стаханівського руху. До того ж стали з’являтися матеріали, що свідчили про їх дезорганізуючу роль та штучний характер. Підкреслювалося, що „рекордисти забезпечуються всім необхідним, у той же час незадовільна організація постачання матеріалами стахановців — не рекордистів розглядається як нормальна річ і ставить інколи під удар навіть виконання звичайних норм».

Показово, що на шахті імені Сталіна (колишня „Центральна-Ірміно») лише за неповний 1937 р. було зафіксовано близько тисячі „найрізноманітніших рекордів на всіх видах вугільних робіт». Але при цьому шахта виконала 70% встановленого плану. Тут за методом О.Г.Стаханова через три роки після його рекорду працювали тільки 20 робітників [12].

Партійні функціонери, господарчі та громадські організації прагнули надати стаханівському руху масового характеру. Основними етапами його розвитку вважаються стахановські зміни, доби, п’ятиденки, декади тощо. Їх підготовка і проведення вимагали надзвичайного напруження людських сил і матеріальних ресурсів. Вони по суті підмінялися штурмівщиною, призводили до дезорганізації виробництва, погіршення умов праці і порушення техніки безпеки. Досягнення і рекорди стахановців спонукали до значного підвищення норм виробітку і планових завдань. Невиконання останніх розглядалось як саботаж та шкідництво і було приводом для масових безпідставних репресій проти інженерно-технічних і господарчих працівників Донбасу.

Основними критеріями оцінки стаханівського руху є конкретні економічні результати. Вони свідчать про те, що вже в 1936 р. значно погіршилися якісні показники роботи підприємств, не були виконані і планові завдання, і соціалістичні зобов’язання. В 1937 р. фактично припинилося зростання вуглевидобутку і виплавки чавуну. Отже, лінія на повсюдне впровадження стахановських методів себе не виправдала.

Провал стахановського руху визнав і сам Сталін. У доповіді на лютнево-березневому (1937 р.) Пленумі ЦК ВКП(б) він твердив, що „шкідники» в Кузбасі і Донбасі „систематично водили за ніс стахановців, ставили їм палиці в колеса, штучно створювали безліч перепон для їх успішної роботи і добились, нарешті, того що розладили їх роботу».

Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав і свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п´ятирічок більшості запланованих промислових об’єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектору [13, c. 174].

Висновки

Значні результати довоєнних п’ятирічок досягнуті були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для України неоднозначні:

— з аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну;

— розгорнувся процес українізації робітничого класу, сформувалися національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція;

— розгорнувся процес урбанізації (якщо до проведення індустріалізації лише кожен п’ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років — кожен третій);

— для одержання коштів для індустріалізації експлуатувалося і грабувалося українське село;

— демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; трестівський госпрозрахунок було замінено госпрозрахунком підприємств;

— ліквідовано рештки економічної самостійності України, велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів;

— створено атмосферу напруження, підозри, доносів, пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових репресій.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.
2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.
5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.
6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.
7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.
9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.
11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.
12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.
13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.