Вступ

Актуальність теми. У сучасному українському суспільстві труднощі вирішення економічних завдань як ніколи раніше підняли значення обґрунтованості і вірогідності економічної теорії, що має служити основою господарської політики, яка прийнята в країні як керівництво до дії. Ті наукові суперечки і дискусії, які ведуться протягом останніх років, зачіпають проблематику об´єктивних закономірностей розвитку світової і в тому числі вітчизняної економіки, питання прийнятності економічних ідей і концепцій, які представлені як в теоріях іменитих економістів, так і в теоретичних досягненнях шкіл, течій і напрямів економічної думки на різних етапах її розвитку.

В економічній науці немає простих правил для того, щоб відрізнити вірну теорію від невірної, адекватну від неадекватної. Критерій спростування може поділити всі економічні вислови на позитивні й нормативні, і таким чином підказати нам, в якій галузі слід зосередити наші емпіричні дослідження. При цьому можна показати, що навіть нормативні тези часто мають приховану позитивну основу, що залишає нам надію коли-небудь перевірити їх на практиці. Однак деякі основні нормативні теореми ніколи не зможемо піддати емпіричній перевірці.

Крім того, існує набір тез і теорем, які, на перший погляд, належать до економічної поведінки, але ж дозволяють її прогнозувати. Тобто значна частина існуючої економічної доктрини — це чиста метафізика. У цьому немає нічого поганого, якщо, звичайно, не приймати цю метафізику за науку. На жаль, історія економічної науки свідчить, що економісти часто приймають полову за зерно і думають, що володіють істиною, хоч в дійсності — це лише складний ланцюг визначень або ціннісних роздумів, замаскованих під наукові висновки. Відшукати цю тенденцію можна лише вивчаючи історію економічної науки.

Варто відмітити, що у колишньому Радянському Союзі були відсутні в достатній кількості серйозні фундаментальні дослідження з цієї проблематики. На жаль, істотних позитивних зрушень у цьому плані не відбулось і в наші дні. Хоча в Україні, Росії та деяких інших країнах, сформованих на теренах колишнього СРСР, останнім часом з’явилось багато наукових досліджень і навчальних видань, у яких тією чи іншою мірою автори намагалися звертатися до наукової творчості Ф. Кене та інших представників цього етапу. Однак до кінця розкрити глибину й складність тих проблем, які ставили та вирішували великі мислителі минулого, так і не вдалося.

Дослідженням наукової спадщини наукового етапу економічної думки й, безпосередньо фізіократів, займалися такі видатні вітчизняні та зарубіжні науковці, як Г.А. Афанасьєв, В.Д. Базилевич, І.А. Болдирєв, М. Блауг, Н.О. Пільгуй, К. Маркс, Є.М. Майбурд, Й. Шумпетер, С.В. Мартиновський, письменник М. Руденко та ін.

Основним завданням в роботі є спроба по-новому поглянути на з’ясування однієї із причин, що викликала деформацію економічної ситуації в Україні через з’ясування методів наукового етапу економічної думки. Воно дає змогу по-новому подивитися на маловивчені сторони української дійсності в плані застосування методології фізіократії для осмислення й удосконалення господарського механізму України.

Розділ 1. Зародження економічних теорії на території України

1.1. Економіка України у прадавні часи

Основою господарства слов´янських земель України було орне землеробство. У землеробстві практикувалася перелогова система, за якої поле використовувалося доти, доки ґрунт залишався родючим. У V—VII ст. вже використовували рало із залізним наральником, а потім плуг із череслом і лемешем. Розвивалося тваринництво. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

Значного успіху досяг розвиток ремесла. У VII—VIII ст. існували вже спеціалізовані центри з виплавлення заліза біля с Гайворон на Південному Бузі, поблизу с. Григорівка на Вінничині, с Рудники на Львівщині. Незважаючи на відсутність сировини кольорових металів, центром бронзоливарного та ювелірного ремесла вже у VI—VII ст. було Зимівське городище. У басейні Південного Бугу діяв ремісничий центр з видобування вулканічної породи — туфу, з якого виготовляли жорнові камені. Спеціальні породи каменю, сланець з району Овруча та марганець використовували для виточування пряслиць — тягарців для веретен. У VIII ст. слов´янські племена оволоділи гончарним кругом. Розвивалися обмін і торгівля.

Протягом VI—VIII ст. у східних слов´ян відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об´єднання — зародки держав. Основною організаційною формою східнослов´янського суспільства поступово ставала сільська громада, яка найбільш відома під назвою верв. Виокремлення сім´ї, розвиток приватної власності спричинили виникнення майнової нерівності. Влада переходила від племінного зібрання у руки окремих вождів, роль яких поступово зростала. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної феодальної держави східних слов´ян — Київської Русі (IX ст.)

З утворенням держави відбувається становлення системи її взаємовідносин із населенням, яка передбачала виробництво продукції, збирання податків, несення військової служби. Проявом встановлення першої форми панування і підлеглості було збирання данини на користь держави — так званого полюддя (данина з людини). Вона виражала верховне право князя на землю і встановлювала поняття підданства.

Першою спробою регламентувати повинності залежного населення стала податкова реформа княгині Ольги, згідно з якою було встановлено «уроки» — норми данини, а також час і місце її збирання в укріплених пунктах — «становищах». Це були пункти, де здійснювалася торгівля. Вводилась одиниця обкладання: в одних місцях це був «дим» (сім´я), в інших — «плуг» або «рало», коли обкладося окреме господарство. Декілька «димів» утворю вали «дворище». Дуже рідко використовувалось полюддя. Також було створено устави, що їх застосовували княжі дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції.

У міру розвитку великого землеволодіння і зміцнення держави форми підлеглості змінювались і диференціювались — в одних випадках данина перетворювалася у подать, яка вилучалась на користь князя, держави; в інших — у феодальну ренту, яка сплачувалася феодалу.

Давньоруська держава виникла в дофеодальну добу й існувала як така аж до князювання Володимира Святославича. Але й у його часи власність на землю залишалася колективною. Земля належала панівному класу загалом, князеві з дружиною й боярами, переважна більшість яких теж входили до дружини.

Індивідуальна земельна власність зародилась у Київській Русі лише в другій половині XI ст. «Руська правда», складена за Ярослава до 1073 p., ще не знала такого способу власності, тому в «Правді Ярославичів» 1073 р. можна знайти підтвердження наявності особистого землеволодіння, поки що князівського. Лише у «Розширеній редакції» «Руської правди», що оформилась наприкінці XII — на початку XIII ст., зустрічаємо ясні докази наявності боярського землеволодіння й ведення боярами власного господарства. У літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст., а боярське — починаючи з XII ст.

Названі документи закріпили також привілеї феодала, становище залежних від нього селян та інших груп населення. Низка статей передбачала покарання за посягання на власність, за розорення межі, за пограбування боярської садиби, за вбивство слуг феодала (тіунів, огнищан та ін.).

«Руська правда» відобразила походження феодальної залежності населення шляхом як економічного, так і позаекономічного примусу. Приклад останнього — розорений смерд вимушений був іти в кабалу до світського або церковного феодала (рядовичі й закупи).

У «Правді Ярославичів» показано влаштування вотчини як форми земельної власності й організації виробництва. Її центр становили палаци князя або боярина, будівлі його наближених, конюшні, приміщення для худоби. Вотчину можна було купити, продати, передати у спадщину. Як правило, вона з´являлася шляхом приєднання багатими людьми земельних ділянок інших общинників, зокрема збіднілих. Інколи таке приєднання здійснювалося насильницьким шляхом. Таким чином, на Русі вотчинники перетворювались у великих землевласників.

Вотчина могла бути княжою, боярською, монастирською, церковною. З цього періоду (X—XI ст.) смерди (сільське населення) не тільки сплачують данину державі, а й стають залежними від феодала (боярина) і сплачують йому за користування землею оброк (натуральний) або відпрацьовують барщину. Але в цей період ще значна частина жителів залишались незалежними від бояр. Існувала общинна власність, яка переважала у сільському господарстві.

1.2. Перші джерела економічної думки України

Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя зв’язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо. Визначною пам’яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» — зведення законів давньоруського права ХІ—ХІІ ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в ХІІІ—ХVIIІ ст.

Статті «Руської правди» відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в ХІ ст., що грунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків. За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товарно-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах «Руської правди» трапляються такі поняття, як «істоє», «рез», «отариця» і «купа», що означають позичені під процент гроші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збіднів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує від хазяїна-землевласника. Трапляються також слова «товар», «торг» (ринок), «гостьба» (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економічної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» — монументальний історіографічний і літературний документ початку ХІІ ст., що належить перу ченця Печерського монастиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливого значення для пояснення історичних подій. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв’язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел. Літописець виявляє шанобливе ставлення не лише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для забезпечення його багатства й добробуту.

З пам’яток давньоруської літератури, що з них можна дізнати ся про економічну складову суспільного життя, можна назвати   також «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок ХІІ ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень   та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залежними селянами, дає поради щодо подолання соціальних суперечностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення  землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могутності держави.

Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. розповідає про економічну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.

1.3. Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя

Починаючи з ХІІІ ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина й Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. За Середньою Наддніпрянщиною, Київською землею раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., почали позначати етнічну територію українського народу. На межі ХІІІ — XIV ст. із давньоруської мовної основи виділяється українська мова. У найрізноманітніших документах XIV — XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) відображені відносини вотчинної форми власності, тогочасна система повинностей, деякі аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тім числі земельних володінь.

З XIV ст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право — міське право, що виникло у ХІІІ ст. в місті Магдебурзі (звідси й назва). За ним міста звільнялися від управління та суду великих князів чи королів, тобто одержували права самоврядування. Магдебурзьке право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки та успадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. 1339 р. таке право одержало місто Сянок Галицько-Волинського князівства, 1356 р. — Львів, 1432 р. — Луцьк, 1494 р. — Київ. Протягом XV — XVI ст. Магдебурзьке право поширилося на більшість міст на українських землях. Міста, що перебували під безпосередньою юрисдикцією польського короля або великого князя литовського, не платили за міські землі, а міщан було звільнено від повинностей на користь феодалів. Міщани сплачували лише державний податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони мали право використовувати на потреби міста грошові збори, встановлені міським правлінням (магістратом), податок від броварень, солодовень, воскобоєнь, млинів, земельних угідь, мали значні привілеї в галузі організації та регламентації стаціонарної торгівлі, ярмарків і ремесел. Однак зі збільшенням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за збільшення участі у міському самоврядуванні.

У 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму виникає так звана полемічна література, яка в багатьох аспектах стосується й економічних проблем. З цього погляду важливими є твори Івана Вишенського (1545/50 — 20-ті роки XVII ст.), який наголошував на проблемах соціальної рівності. Він говорив, що будь-яке багатство, яким володіють пани й духовенство  і яке вони «пожирають», створене «працею й потом» кріпаків. І. Вишенський показав основні форми, за допомогою яких здійснювалося привласнення результатів праці селян і ремісників: панщину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток тощо. На його думку, одночасно зі зростанням багатства й розкошів панів, шляхти, торговців посилюються злигодні кріпаків, бідняків. Він розумів, що майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей. У цілому полемічні твори справили величезний вплив на формування та розвиток самосвідомості українського народу, на розгортання національно-визвольної боротьби на чолі з Богданом Хмельницьким.

У найбільш закінченому вигляді економічну думку пізнього середньовіччя репрезентує меркантилізм.

Розділ 2. Економічна думка часів Середньовіччя в Україні

2.1. Економічні медитації Станіслава Оріховського-Роксолана

У документах пізнього Середньовіччя зафіксовано значне поширення и Україні вотчинної форми власності на землю, давалося тлумачення її як такої, що надавалася у спадкове володіння з дозволом обміну, дарування, продажу (маєтку). Ряд грамот зумовлював можливість вилучення вотчини у власника на користь держави, проте з наданням грошової компенсації, яка заздалегідь фіксувалася в «жалуваній грамоті» на право володіння вотчиною.

З тих часів до нас дійшли деякі актові матеріали, що свідчать про ведення обліку доходів і майна. Економічна думка відбиває розвиток лихварства. Позичкові грамоти свідчать, що кредитні операції здійснювалися під заставу майна, в тому числі земельних володінь. Таким чином, земля стає товаром. Інвентарі та люстрації, що збереглися на території України з XV ст., містять відомості не тільки про оподаткування населення на користь держави, а й про одиниці обліку, порядок оподаткування. Як показують статистичні записи, основною одиницею оподаткування в різних українських землях були плуг, рало, двір, дворище у сільській місцевості, дім — у містах, що свідчить про збереження старовинних мір оподаткування, які застосовувалися ще в Київській Русі.

У поступальному розвитку суспільно-економічної думки пізнього середньовіччя помітне місце посідають Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1567) та Іван Вишенський (близько 1550-1620). Їхні економічні роздуми дають змогу простежити еволюцію економічної думки в період формування національних економічних систем та інтенсивних контактів України з країнами Центральної та Західної Європи.

Станіслав Оріховський — помітна постать ренесансно-реформаторської доби. Він народився у сім´ї священика в селі Оріховці Перемишльської єпархії 1513 року. «Родом я, — писав він до римського папи Юлія, — зі скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому, що Руссія, моя батьківщина, лежить в європейській частині Сарматії». С. Оріховський 16 років здобував знання у різних містах Європи. Освіченість і світогляд С. Оріховського відображені в його численних писаннях, зазвичай, у вигляді листів, звернень, роздумів, адресованих світським і духовним правителям, у яких він не оминав економічних явищ і процесів [4,c. 55-56].

Одним із найпотужніших джерел суспільного добробуту, на думку С. Оріховського, є знання і наука. Дещо незвично сприймаються настирливі поради мислителя опановувати знання. Якою б обдарованою не була людина від природи, вважав він, але якщо вона «знехтує наукою, нічого не зробить гідного похвали». «Ніхто, — твердив С Оріховський, — не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися».

Під мистецтвом тоді й пізніше розуміли різні види ремесла, опанування якими вимагало навчання. Треба, щоб людина прагнула науки, бо тільки наука зробить її справедливою і правдивою. Правитель держави, король, на думку С. Оріховського, тільки тоді може належно правити, коли оточить себе розумними і освіченими порадниками.

Серед усіх чеснот, вважав С. Оріховський, передусім мудрість є захисницею. «…Навіть худоба швидше піде за розумним своїм ватажком, ніж за тим, хто її зваблює їжею. Те саме спостерігаємо й серед людей…», — узагальнив С. Оріховський, який науку, мудрість, розум підносив понад матеріальні блага. Обґрунтовуючи значення освіченості в долі людини і народу, він закликав закладати «школи і гімназії, оселі правдивої мудрості у державі». З особливим завзяттям радив створювати «прості школи», звичайно, для навчання простолюддя. С. Оріховський покладав особливі надії на освіченість молоді, бо вона — майбутнє суспільства і держави. Освіта і наука, як він міркував, застереже молодь від поганих вчинків і буде запорукою продуктивної праці — основного фактора економічного зростання.

Треба зазначити, що С. Оріховський не тільки всіляко доводив необхідність науки і освіти, «простої школи» і гімназій, але й сам був добре обізнаний зі станом науки і освіти в античності та середньовічній Європі. Це видно з його посилань на твори Платона і Арістотеля та інших видатних грецьких мислителів, на сільськогосподарські трактати римлянина Колумелли, на Тому Аквінського та ін. Цікавою є згадка С. Оріховського про Анахарсія з Подніпров´я. Це свідчить про широку обізнаність гуманістів зі світовою і національною економічною думкою.

Якщо освіта і наука служать дороговказом у людських вчинках, роблять їх цілеспрямованими і плодотворними, то особиста свобода і воля є джерелом мотивацій активної поведінки. Виступаючи пристрасним поборником свободи, С. Оріховський неодноразово зазначав, що ніякі харчі, розкоші чи матеріальні вигоди не замінять свободи, яка дає простір для людських дій. Відважне лицарство йде у смертельний бій з ворогом з любові до свободи. За тиранії не належать підлеглому «ані поле, ані товар», а палиця, тюрми, ланцюг і канчуки привчатимуть до відповідної поведінки. Це «робить неволю гіршою від смерті». Щоб цього не сталося, можна «тисячу разів прийняти смерть»: «все майно наше ліпше вкинути у вогонь, аніж залишити на поталу жорстокому і лютому ворогові».

Йдеться про одного з турецько-татарських поневолювачів, якого всіляко закликав поборювати С. Оріховський, захищаючи свободу, яку цінував понад усе, бо «у турецькій неволі майбутнє буде у сто крат гіршим від існування худоби». Посилаючись на турецькі порядки, український гуманіст наголошував на матеріальних набутках турків від загарбницьких війн, які тільки підсилюють неволю завойовників. «Якщо і збільшується платня солдатові, то оті динари означають не почесті, а лише погіршення умов неволі… ані кінь, ані посада, ані кармазини, ані навіть шість сотень власної дружини не є почестями… Хіба може бути почесним те, чим пан наділяє своїх невільників. Нехай ті збіглі раби мають свої кармазини, хай купаються у золоті та іншому добрі, володіють провінціями й цілими царствами — усе це хоч і надзвичайні скарби, ще й прегарні, але ці багатства не є винагородою за мужність, а завдатком за волю» [9, c. 73-74].

Жодні блага, на думку В.С. Оріховського, не можуть замінити волі, що, до речі, підтверджували своєю поведінкою і турецькі воїни; їх треба було підганяти канчуками при взятті чужих твердинь, незважаючи на очікувані матеріальні винагороди. Прагнення волі є найсильнішим мотивом у людській діяльності, в тому числі й господарській. На цьому неодноразово наголошував гуманіст, економічний світогляд якого відповідає сучасній економічній теорії, яка трактує свободу господарських дій як найпотужніший чинник ефективного функціонування соціально-ринкової системи.

В економічному поступі, крім освіти і свободи, велике значення має поділ праці, запорукою якого є природна обдарованість людей та їх подальше вдосконалення. Наші предки, зазначав С. Оріховський, вчинили добре, що поділили громадян на певні стани, щоб кожний виконував свою працю, пильнуючи лише власне заняття, міг найбільше прислужитися громаді. Першим був стан хліборобів, яким доручено було турботу про достаток харчів. Другий стан — духовенство, третій — лицарський стан, охоронці й захисники громадян. Отже, кожен був зайнятий «своєю працею: воїн не відбирав плуга в землероба, священик не сперечався з воїном за меча; селянин орав, солдат боровся, духівник научав. Отже, ратай плодами, воїн зброєю, священик красномовством виконували свої обов´язки перед громадою».

Поділ праці в громаді С. Оріховський, як видно, виводив з природного обдарування й особистого таланту кожної людини, а не із законів економічної ефективності. Це пояснюється як гуманістично-реформаційним світоглядом мислителя, так і тогочасним станом поділу праці.

Суттєвим компонентом економічних медитацій С. Оріховського є приватновласницький інтерес, поділ майна на «твоє» і «моє», що в сукупності пов´язане з економічною й особистою свободою. Правда, надмірна схильність до приватного містила загрозу стати його рабом. «Ворога боїмося, миру випрошуємо, силу втрачаємо, уже й свободу свою ледве здужаємо оборонити. Чому — питаєте? Бо всі, — казав С. Оріховський, — пильнують приватного, загального ж — нікому». Замість того, щоб спільно стати проти ворога, кожен пильнує своє майно, а буває пограбований, то каже: «Мені вистачить і того, що лишив». С. Оріховський вважав, що кожен повинен обороняти своє добро, бо інакше лишається хіба «лягти та й умерти».

Надмірна захопленість власним добробутом, нехтування видатками на суспільні справи, зокрема на оборону, є причиною того, що «люд у Русі нещасливо гине. Та ще й як гине!

Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон; немовлят порубано, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов´язано і забрано разом з реманентом і худобою, так що нема чим і землю обробити. Жах і смуток всюди на полях і в оселях наших».

Ось як виглядало господарське плюндрування України-Русі часів С. Оріховського, причину якого він вбачав у відсутності єдності та політичної волі громадянства, яке мало захистити своє майно і свободу. Однак для багатьох властиві ще й неробство і бездіяльність. Є в нашій вітчизні свої Арістотелі й Фенікси, але «не знаю тільки, — писав С. Оріховський, — чому їм більше до вподоби неробство, ніж діло». Він радив утримуватися від лінощів, розкошів, марнотратства, закликав не заощаджувати на купівлі добрих коней, зброї, вчити молодь військової справи, щоб всеоружно зустрічати нападників [2, c. 56-58].

Мислитель-гуманіст був прихильником приватної власності: «Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав, бо інакше з´являться хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими». Зрозуміло, що охоронцем приватної власності мають бути держава і закон.

Не хабарництво, не підкуп, не улесливість, блуд, гроші повинні правити в суспільстві, а справедливість, допомога слабшим і біднішим. Не можуть бути людські доля і щастя тривкими, якщо будемо безжурно спостерігати лихо наших братів, неначе то град у сусідньому городі.

Водночас С. Оріховський вважав, що кожний громадянин, незалежно від майнового стану, повинен мати певні обов´язки перед державою. Він радив королеві, призначаючи збори на формування військ, враховувати спосіб життя мешканців. Кожний повинен мати обов´язки. Наприклад, шляхтич має служити на користь свого краю. На утримання воїнів повинен давати і жрець, а також селянин і купець. Одні хай поле обробляють, інші торгівлею займаються, ще інші службу Богові правлять. Однак кожен з них, у тому числі й священик, мають дати свій пай на державні потреби. Селяни, купці та інші повинні бути оподатковані. «Хай платять якусь свою частку з прибутку. Але частка грошей нехай залишається у них недоторканою — на зразок шляхетських помість. Хай цензові не підлягає і те, — писав С. Оріховський, — що вони відклали на придбання нерухомого майна».

Ці економічні міркування настільки глибокі й точні, що вони узгоджуються зі здобутками економічної теорії. Адже відстоюючи необхідність оподаткування усіх категорій громадян, С. Оріховський одночасно радив залишати неоподаткованою ту частину майна, що є основою економічного зростання. Податкова система не може діяти всупереч законам відтворення багатства. Власне це мав на увазі мислитель, висловлюючи цікаві економічні міркування.

Звичайно, останні не були випадковістю. Річ у тому, що життя С. Оріховського припало на період, коли влада товарно-грошових відносин охопила всі сфери економічного життя; складалися національні економічні системи, утверджувалися меркантилістичні економічні теорії, відбувався процес нагромадження капіталу, формування банків і т. ін. Зростала влада грошей. «Важко спорудити щось велике, — зауважував С. Оріховський, — коли нема грошей. Бо гроші є жилами всіх добре ведених справ».

Навіть нині важко точніше визначити роль грошей в економічних процесах. Це є ще одним свідченням глибокодумності українського вченого, який так вдало схарактеризував функцію грошей ще 1551 року. Він добре усвідомлював, що простолюдин може заробити гроші тільки тяжкою працею. Що стосується світської та духовної шляхти, то вона має маєтки та інші джерела грошових доходів, і ціна маєтків швидко зростає. Великий маєток, який коштував колись сто гривень, тепер складно придбати і за три тисячі. Яка ж тому причина, запитував С. Оріховський, і відповідав: «А та, що появилася захланність, котра спонукає примножувати приватне добро за рахунок громадського».

Якщо раніше родовиті громадяни, тобто шляхтичі, мало відрізнялися від посполитого люду їжею, одягом, житлом, то згодом усе перемінилося, і пани почали хизуватися гордовитістю та грошовитістю. Так пояснював зростання відмінностей між посполитами і шляхтою С. Оріховський, який запримітив розширення маєтків та підвищення їх цінності, що було пов´язане з розвитком товарно-грошової економіки в європейських країнах, на якій позначилися і географічні відкриття, зокрема, Америки. Як зауважував С. Оріховський, раніше шляхта дотримувалася закону бідності, згідно з яким навіть сенатори не могли дати за дочкою віна більше, ніж на сто марок [10, c. 49-51].

Найпереконливішою прикметою, іманентною рисою всіх економічних, політичних, історичних, релігійних, філософських роздумів С. Оріховського був чітко виражений патріотизм, любов до рідного краю і вболівання за долю українсько-руського народу. «…Всяк, — твердив він, — хто відступить назад від своїх предків, як би навіть народився на небі або під землею, ніколи не буде мати у Бога ласки, а від людей хвали. Кожен син шляхетського роду доброчесні справи предків має взяти на себе, певно знаючи, що без добрих учинків нічого не варті ні багатство, ні краса, ні сила. Навіщо нікчемній людині багатство, навіщо краса, навіщо сила? Нарешті кожна людська справа без чеснот і без справедливості є щирою ганьбою».

Отже, основними компонентами економічного світогляду С. Оріховського були наука, освіта, свобода, приватна власність, поділ праці, товарно-грошові механізми і морально-етичні цінності з людськими чеснотами й патріотичними почуваннями. Весь цей спектр економічних медитацій українського вченого-гуманіста є важливою віхою на шляху поступу української економічної думки, яка розвивалася у загальноєвропейському і світовому контексті [1, c. 41].

2.2. Соціально-економічні процеси у поглядах І.Вишенського

Яскравою постаттю українського громадянства кінця XVI — початку XVII ст. був Іван Вишенський, точні дати народження і смерті якого досі не з´ясовано. Однак не тільки прихильники, але і противники визнають небуденний талант цього полеміста, який присвятив свої твори, головно, захистові православної церкви, але водночас наповнював їх відповідним соціально-економічним змістом.

Іван Вишенський родом із містечка Судова Вишня на Львівщині. Майже 40 літ він провів на горі Афон у Греції, зрідка навідуючись в Україну. Ніхто досі не з´ясував причини, чому Іван Вишенський засудив себе на аскетичне життя. Однак його ніколи не покидали думки про долю України, яку полеміст згадував у своїх працях і листах. Особливо активною була публіцистична діяльність Івана Вишенського після Берестейської унії (1596 p.). Усі свої найвизначніші твори написав у 1597-1601 pp., а згодом сам упорядкував їх в окрему «Книжку».

У «Книжці» вміщено десять праць неоднакової значущості та вартості, в яких під релігійною оболонкою приховані філософські, політичні й економічні погляди Івана Вишенського. Він зізнавався, що еллінського стилю не вміє, «граматичного дроб´язку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского высокомечтательного ни слыхах. Мой ест даскал простак, але от всех мудрейший».

У першій главі «Книжки» Іван Вишенський у формі діалогу веде мову про справжнє православно-християнське і єретичне сприйняття дійсного буття. Диявол-виродженець за відступ від релігії обіцяє обдарувати різними земними благами, чинами і привілеями. «Если хочеш идолопоклонником, сребролюбцем и лихоимцем быти, я тебя мытником, купцом и карчмарем учиню… Если хочеш хитрицем, майстром, ремесником рукодельным быти и других вымыслом превозвести чим бы еси и от сусид прославитися и грошики собрати могл, пад, поклонимися, я тебя упремудрю, научу, наставлю и в досконалост твоего прагнення мысл твою приведу» [1, c. 44-45].

Іван Вишенський твердив, що жодного пожитку від такого дару не буде, який придбано нечесним шляхом. Ні сіл, ні маєтків, ні землі, ні ремесла, ні фільварків, ні грошей не треба приймати. «Прето да знаєш, як я от тебе жоны, дому, земли дочасное не прагну, тоби поклонитися не хочу», — такою була відповідь Івана Вишенського на принаду світського життя. Ці погляди суперечили реаліям тогочасної дійсності, в якій відбувалися процеси нагромадження багатства, розвивалися ремесла і торгівля, формувалося бюргерство з його грошовою владою, у товарно-грошові відносини щораз більше залучалося фільваркове господарство. Ці процеси супроводжувалися і негативними явищами; їх не міг не помічати Іван Вишенський, що обстоював аскетичний спосіб життя, виправдовуючи його посиланням на догми православ´я.

«Иоан мних з Вишньот святое Афонское Горы усердно желает благодати, милості, миру і радості князеві Василю Острозькому і православним християнам «Малое Руссии». Треба сказати, що Іван Вишенський всі послання адресував своїм співвітчизникам в Україні, завжди розрізняв Московщину і Русь. Він був, безумовно, патріотом своєї вітчизни і як умів, так захищав її від поневолення, звідки б воно не загрожувало. Тоді для України найнебезпечнішою була Польща з її католицькою експансією. Отже, не дивно, що саме проти неї найбільше виступав Іван Вишенський, використовуючи доступні йому аргументи і факти. В ході полеміки з латинниками та їхніми прихильниками з українсько-руського середовища Іван Вишенський торкався економічних проблем. Однак ченця з Афону турбували не земні блага, а спасіння душі.

Виступаючи за чистоту матірної православної церкви, проти єретиків будь-яких виявів, Іван Вишенський мав на увазі збагачення духовенства, монастирів, пристосування релігії до потреб фільваркового господарства і т. ін. Він виступав проти підпорядкування церкви земельним магнатам, закликав людей, щоб вони звільнили монастирі з-під влади фільварків. «Ныни, — писав полеміст, — владыкове проклятые фолварки соби починили з опщих манастырев и мысливства перекорм-ляют в них». Він уважав, що в селах, містах, замках, на ґрунті й полях про царство небесне думати не можна, а християнський шлях — це «молити, просити, припадати, блажити, утишати, почитати, велбити и хвалити».

Отже, людську, в тому числі й господарську, діяльність Іван Вишенський обмежував релігійними догмами в їх традиційній конструкції. «А ныни межи ляхи князеве руские всы поеретичыли и християнства истинное виры отступили…». Відступ від православної церкви Іван Вишенський вважав зрадою справжній вірі, спробою виправдати власний добробут, збагачення і т. ін. Він не вибачав відступництва [11, c. 52-54].

Соціально-економічні процеси, які відбувалися в тогочасному українському суспільстві, зачіпали чернечий стан. Іван Вишенський загалом захищав ченців, але водночас критикував тих, які намагалися розбагатіти, вели розпусне існування. Ченці відвідували корчми, збагачувалися, насолоджувалися світським життям. Це осуджував Іван Вишенський. Тих ченців, які гроші нагромаджують, займаються лихварством та іншими мирськими справами, не гідно зараховувати до чернечого стану. Однак не можна забувати, зазначав Іван Вишенський, що монах докладає багато сил, щоб протистояти мирським спокусам, а тому не можна хулити його за окремі негідні вчинки. «Наше тило — от земли; земля — земленого тяжару и покарму прагнет».

Полеміст закликав відмовитися від «празничних ярмарків» з їх пияцтвом і купецькими торгами, оскільки «празник бо ест таковый не християнский, але дияволский». Тут же він пропонував «вигнати» коляди з міст і сіл, називав коляди диявольськими. «Щедрый вечер з мист и сил в болота зажените, нехай з дияволом сидит, а не с християн ся ругают». Такі погляди мали не тільки релігійний характер, а стосувалися соціально-економічного змісту обрядовості. Адже «диявольські погляди» нічого релігійного не містять. Вони наповнені господарським змістом, своїм корінням сягають дохристиянської доби, а їх залучення в християнську обрядовість за часів Івана Вишенського свідчить про реформаційні процеси, що мали в Україні свої особливості. Проти цих явищ, пов´язаних з відродженням, з наповненням християнства світськими засадами виступав Іван Вишенський.

Він не радив простим людям надіятися на своїх панів, бо в них нема спасіння, оскільки всі вони відступили від живого Бога і «прелести же еретической, любви духа тщеславного, жизнелюбию и лихоимству ся поклонили». Іван Вишенський проклинав тих владик, архімандритів та ігуменів, які занедбали монастирі, зробили собі з них фільварки, дбають тільки про тілесні вигоди, нагромаджують гроші, своїм дочкам і синам віно готують, жінок прикрашають, прислугу збільшують, карети купують і т. ін. Країна грішна, люди повні гріхів, плем´я злісне, сини беззаконні — так характеризував Іван Вишенський тогочасну Україну в складі польської держави. Він не шкодував терпких слів і докорів, закликаючи народ і його провідників звернути з гріховного шляху єретизму: «Иоан инок з Вишни от святоя Афонское Горы прочух», тобто довідався, що в Україні мають місце «зло ереси». В одному зі своїх послань Іван Вишенський виклав п´ять постулатів поведінки, в яких обстоював стан бідності як такий, що відповідає християнській моралі («Конечная нищета») [3, c. 36-37].

Іван Вишенський схвалював соціальну рівність. Він посилався на те, що Христос народився в бідності, намагаючись нагадати людям, що в нестатках народжені не позбавлені достоїнств заможних. Полеміст показав, з одного боку, розкіш і добробут вищого духовенства, з іншого — злидні православних християн. Останні, за твердженням полеміста, ліпшими були і «ныни суть». Єпископи селами володіють, а їх душами диявол розпоряджається. Саме так розмірковував Іван Вишенський, стоячи на захисті економічних і культурних потреб широких селянських мас. Водночас він застерігав їх перед «поганскими даскалы»: «Ты же, простый, неученный и смиренный русине, — писав Іван Вишенський, — простого и нехитрого Евангелия ся крипко держи, в нем же живот вечный тебе сокровен ест».

Подібні твердження, безумовно, мають консервативне навантаження, але вони є й голосом самозбереження, оскільки в той час «войтове, бурмистрове, лантвойтове, власт миреная, градская и повсюду» в Україні всіляко обмежували діяльність православного українського люду: «В куплях, торгах, ремеслах русин с належником волности єдиного да не имат; в цехах ремесницких русину быти недостоит, доколы у належане уверуют».

Усі «зачіпки», діалоги, послання, відповіді латинникам і єретикам Іван Вишенський тлумачив, керуючись старовірством. Усе, що поза ним — було поганством. У посланні до Львівського братства він писав: «Молю вас, — єсть яко Русь проста, глупа и ненаказана, — толко в вири православней да ся знаходите». Таких настанов-рекомендацій в Івана Вишенського можна знайти чимало. Всі вони спрямовані на консервацію старосвітського способу життя.

У контексті сказаного і наведених висловлювань дивно, що окремі польські дослідники побачили в особі Оріховського прихильника феодальної реакції. Мовляв, він був послідовником Арістотеля, але не підтримав його інтерпретації праці, ремесла і економічної активності населення. Насправді Є. Оріховський відстоював концепції епохи відродження, що були спрямовані на активну економічну діяльність [8, c. 49-50].

2.3.Основні риси меркантилізму в українській соціально-економічній думці кінця XVII — початку XVIІІ ст.

Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціально-економічній думці кінця XVII — початку XVIІІ ст. Уже економічна політика Б. Хмельницького (XVII ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на застосуванні принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивезення товарів і обмеження вивезення коштовностей, установлення захисного мита, пільг місцевим підприємцям і купцям. Велике значення мали економічні зв’язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об’єктивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.

Одним із найбільш послідовних прихильників реформ Петра І в галузі економіки, освіти, державного управління став Феофан Прокопович (1681 — 1736) — історик, філософ, письменник, політичний діяч, професор Київської академії, а згодом її ректор.

Ф. Прокопович, як і сучасні йому російські меркантилісти, був прихильником активного господарського й торгового балансу. Він уважав, що досягти такого балансу можна лише безперервним розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення тощо, а також удосконаленням системи державних органів управління. Він палко підтримував реформи Петра І і вважав їх необхідними для поліпшення господарювання.

Г. Грабянка та С. Величко — ідеологи козацької старшини та шляхетства першої половини XVIII ст. — також надавали великого значення розвитку ремесел, промисловості й торгівлі, поширенню освіти.

Економічна думка України (як і Росії) тієї доби здебільшого відрізнялася від західноєвропейських меркантилістських концепцій широтою й оригінальністю підходу до розв’язання багатьох питань, зокрема суті багатства та його джерел, ролі промисловості в економіці країни тощо.

У цілому меркантилізм (особливо на другому етапі свого розвитку) мав історично прогресивний характер. Значення теорії «торгового балансу» полягало в тім, що вона пропонувала більш зріле  та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом  збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не зв’язаним із випадковостями політичного життя та адміністративної  діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне  з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових переворотів іще не наспів.

Розділ 3. Сучасна економічна теорія та розвиток економічної думки в Україні

3.1. Сучасний розвиток економічної думки в Україні

Видатним науковцем, політекономом та господарським діячем ХІХ ст. був Микола Христофорович Бунге (1823-1895). Вихованець, а згодом професор і ректор (1859-1862, 1871-1875, 1878-1880) Київського університету. Теоретичні погляди Бунге дещо еклектичні, в більшій мірі маржиналістські. Головна сфера наукового інтересу — грошовий обіг, фінанси, кредит, банківська справа. Основні праці: «Теорія кредиту»(1852), «Основи політичної економії»(1870), «Банківські закони і банківська політика»(1874), «Про відновлення металевого обігу в Росії»(1877), «Державні рахунки та фінансова звітність в Англії» (1890). В останній своїй праці «Нариси політико-економічної літератури» (1895) він виступає з критикою К.Маркса та ідей соціалізму.

Напевне, більш плідною ніж наукова, була державницька діяльність М.Х.Бунге. У 1881-1886 рр. він посідав місце міністра фінансів, а з 1887-1895 рр. був головою Комітету міністрів. В інтересах розвитку національної економіки протягом цього часу він проводив протекціоністську політику. Зокрема, посилив державне залізничне будівництво, викуповував приватні залізниці для поліпшення їх використання. Бунге був фундатором Дворянського і Селянського поземельного банків. Рятував від банкрутства великі підприємства та банки. Для поліпшення становища робітників та селянства заснував фабричну інспекцію та відмінив подушну подать. Провадив заходи по впорядкуванню бюджету та поліпшенню грошового обігу в Російській імперії. Сучасні історики народного господарства говорять, що усі відомі економічні реформи С.Ю.Вітте та П.А.Столипіна підготовлені плідною діяльністю М.Х.Бунге.

Розвитку економічної науки сприяв професор Київського університету Іван Васильович Вернадський (1821-1884). Він був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію, намагався довести, що протекціонізм суперечить «природним» економічним законам. Свої економічні погляди І.Вернадський найповніше викладав у журналі «Економічний покажчик», який був на той час унікальним виданням.

Неможливо не відзначити Володимира Навроцького (1847-1882), який походить з Теребовлянщини. Після закінчення Львівського університету він до кінця життя працював в м.Жешові на посаді державного службовця. Навроцький був талановитим публіцистом, етнографом, але насамперед він був чи не найкращим дослідником економіки Галичини. Сфери дослідницьких інтересів: причини зубожіння галицького селянства в пореформенний (після 1848 р.) період, причини та напрямки трудової міграції галичан. Активно виступає проти пропінації (монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), вказуючи на погіршення становища селянства. Зокрема, в статті «П’янство і пропінація в Галичині» він пише, що кожен крейцер, одержаний паном від продажу горілки «обмитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин».

У статті «Подвійна крейдка» В.Навроцький розкриває грабіжницький характер податкової системи Австро-Угорщини, щодо галицького селянства. Влучна, образна мова та назви економічних статей свідчать про літературну обдарованість В.Навроцького, недаремне ж його вірші входять в антологію поезії, складену І.Франком.

Ідеї трудової вартості були відображені в творах відомого політичного діяча і науковця Сергія Подолинського(1850-1891). Він різко критикував кріпосницький характер реформи 1861р., виступав проти поміщицького землеволодіння. С.Подолинський зробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Його відкриття зараз називається «законом Подолинського».

Важливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету Миколі Зіберу(1844-1888), який захистив дисертацію про еволюцію трудової теорії вартості від Д.Рікардо до К.Маркса. М.Зібер значну увагу в своїх працях приділяє розвитку машинного виробництва, простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції, а також досліджує капітал, прибуток, трудову теорію вартості. Він був ученим-економістом, який вніс значний вклад у розробку багатьох суспільно-економічних проблем.

Знаним для свого часу економістом був Іван Франко (1856-1916) — видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, людина енциклопедичних знань. Він видав ряд економічних праць, зокрема, «Катехізм економічного соціалізму» (1878р.), «Основи суспільної економії» (1879р.). Показуючи в своїх творах боротьбу праці з капіталом, Франко розкриває суперечності між ними. Надзвичайно важливого значення він надавав політичній економії, відводячи їй одне з центральних місць у системі загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук».

Економічні погляди І.Франка відбивають складний процес поступового засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думки. Певний вплив на його економічні погляди мав марксизм, який був тоді дуже популярним. Він став першим перекладачем українською мовою окремих глав «Капіталу» К.Маркса і «Анти-Дюрінга»Ф.Енгельса, але не поділяв поглядів Маркса на шляхи переходу до соціалізму та його устрою. У творчій спадщині Франка-економіста вражає обізнаність із світовою економічною думкою різних епох і народів. Його економічні погляди є своєрідним етапом української економічної думки.

Найвизначнішим українським економістом був Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919). Він був теоретиком економічної науки, міністром фінансів Центральної Ради Української Народної Республіки, професором Київського університету, академіком АН України. Економіста-теоретика такого масштабу Україна не знала ні до, ні після нього.

Особливості інституціоналізму в українській економічній думці пояснюються специфічними умовами її розвитку. Вектор цього розвитку задавався колоніальним станом українських земель у складі чужих імперських держав. У тому зв´язку економічна теорія інституціоналізму зазнавала відповідних трансформацій; вона служила засобом економічної самооборони населення.

Незважаючи на це, українська економічна думка містить цінності інституціоналізму загальноцивілізаційного значення. У тому зв´язку достатньо послатися на праці представників Київської школи в політекономії, в яких доволі чітко окреслені поняття, якими оперує інституціоналізм. Ще рельєфніше сформульовано положення інституціоналізму в науковій спадщині всесвітньо відомого українського вченого М. Туган-Барановського, який до з´ясування економічних процесів щедро залучав соціологію, психологію, культуру, історію тощо, тобто всі компоненти, що знаходяться в теоретичному арсеналі інституціоналізму.

Теорія і практика інституціоналізму в Україні були пов´язані з кооперативним рухом, в якому в умовах імперських режимів українство знаходило можливості для самореалізації. Через те у цій ділянці інституціоналізм має визначні постаті та теоретико-організаційні надбання.

3.2. Становлення наукового етапу економічної думки та вирішення сучасних проблем України

Вже минуло майже двадцять років з дня проголошення незалежності України й даний період висвітлив багато проблем, які усе чіткіше показують наростання в її економіці негативних тенденцій. Починаючи з 90-х років минулого століття і дотепер, продовжує зберігатися диспропорція між галузями, орієнтація у зовнішній торгівлі на сировинний експорт, болісна стагнація сільського господарства, що тісно зрослися із процесами депопуляції населення України, насамперед сільського тощо. Нетривалий період економічного росту не призвів до кардинального перелому відзначених негативних тенденцій.

Україні дісталася від колишнього СРСР мозаїчна система економіки, де переважають потужні рудименти феодальних відносин, необхідність діалектичного зняття яких сумнівів не викликає. Щоб визначитися зі стратегією й тактикою проведених реформ, спочатку необхідно одержати чітке уявлення про соціально-економічну тканину досліджуваного суспільства, що виводить науковця на пошук інструментарію дослідження, тобто метод. Останній багато в чому визначається об’єктом і вимагає фіксації багатьох обставин. По-перше, врахування форми руху матерії (у нашому випадку соціальної), по-друге, фіксацію її стану (доринковий, ринковий, постринковий типи) і, нарешті, наявність або відсутність перехідності від однієї форми до іншої.

Найадекватнішою до стану України є перехідна економіка Франції другої половини ХУІІІ ст., відтворена у вченні фізіократів. Вони виявилися піонерами в застосуванні нового (наукового) методу дослідження, що включає в себе визнання об’єктивних законів розвитку суспільства (ідея «природного порядку»), з яких виводилися правові форми (ідея «природного права»). В економічних відносинах між людьми ними фіксувався принцип еквівалентності.

Поступово суб’єкти господарювання від жорстко централізованої системи стали переходити до умов посилення вартісного (еквівалентного обміну), який є принципово іншим видом пропорційності. Це оголило суперечності між старими продуктивними силами і новими правовими формами на тлі наростаючої диспропорційності в економіці як наслідок міжформаційного переходу, що досягли свого апогею сьогодні.

З часом диспропорційність, що виникла, стане результатом прояву і функціонування ринкового вартісного механізму. Однак у сучасній Україні вартісний механізм, як і закон вартості, не діє. Звідси сторона споживчої вартості у формуванні ціни відіграє немаловажну роль. Для переходу суспільства до того стану, де цю роль більшою мірою виконували б витрати праці, варто знайти галузь масового виробництва продуктів на продаж.

Для фізіократів — це сільське господарство. В Україні такою галуззю розкручування масового виробництва на продаж може стати та сама галузь, що і у фізіократів. Саме через неї потрібно почати відновлення пропорційності, як базової умови, а з нею і зміни інших пропорцій у народному господарстві. Ринкова пропорційність, як показали фізіократи, можлива через пропорційність функціонування сільського господарства, що на сьогоднішній день в Україні порушена і, насамперед, між рослинництвом і тваринництвом, як ключовою пропорцією аграрної сфери. Наслідком цього є збереження диспропорційності в інших галузях далеко не ринкового типу, коли ринковий ціновий механізм не працює. У такий спосіб необхідно перевести усунення міжформаційної диспропорційності через директивне керування з усуненням їх через ринок, тобто цінові сигнали.

Отже, негативні процеси, що склалися в Україні, не мають основною причиною винятково трансформаційні процеси, як і дві світові кризи 1998 р. і сьогодні. Вони викликані насамперед ігноруванням генетичної основи ринку, що лежить в основі мінових відносин і цінових сигналів, що проявляються як закони цін.

Тому ми бачимо, що напрацювання фізіократів дають змогу виявити деякі причини негативних явищ, що склалися в Україні, які можна звести до такого:

Процеси трансформації економічної системи в період первісного нагромадження капіталу і промислової капіталізації, як пошук галузі проникнення промислового капіталу в економіку України навіть не позначені, хоча у фізіократів вони несвідомо були поставлені через пошук масового виробництва товарів на продаж, а з ним і на капіталізацію сільського господарства.

Ігнорування впливу на економічні процеси переваги сторони корисності, які поки що домінують в Україні, призводить до переоцінки зрілості таких економічних форм, як, наприклад, гроші, капітал тощо. Що стосується останнього, то в нас він представлений його допотопними формами купецького й лихварського капіталів, а звідси маємо надвисокі доходи в торговельному і банківському секторі, і відповідно наднизькі — у промисловому.

3. Допущені керівництвом помилки, що мають наслідком перекоси, що зберігаються у системі сформованих народногосподарських пропорцій, викликані двома обставинами: базовою — диспропорціями у сільському господарстві і спробами змінити ситуацію за допомогою впливу не на зміну системи загалом, а впливом на окремі її частини. Звідси застосовувані рекомендації в економічній політиці з поліпшення господарської діяльності не враховують загальних законів розвитку, тобто розглядають суспільство як механічний агрегат, про згубність чого попереджали ще фізіократи.
4. Нерозвиненість інфраструктури ринку підсилює в Україні консервацію до ринкових відносин, що мають своїм наслідком збереження диспропорцій у суспільному виробництві і спроби їхнього виправлення через ручне керування економікою, що підміняє реальне керування ринком.

Висновки

Отже, в українській економічній думці можна виокремити чимало постатей, які були прихильниками й утверджували теорії інституціоналізму на національному ґрунті. Морально-культурний і соціально-психологічний аспект інституціоналізму надавав певних особливостей національному інституціоналізму. Врахування цих особливостей збагачувало не тільки українську економічну думку і господарську практику, але й теорію інституціоналізму взагалі, теорія якого на сучасному етапі значною мірою стає модою. Безумовно, інституціоналізм має відповідні передумови для активного визнання. Однак його, як і будь-яку іншу економічну теорію, не можна надмірно глорифікувати, бо нові господарські ситуації вимагають перегляду та конкретизації попередніх теорій.

Важливим моментом дослідження історії економічної думки є виявлення співвідношення між економічними теоріями та ідеологією. Ця проблема є особливо актуальною для пострадянських країн. Адже історія економічної думки, як і всі суспільні науки, була занадто ідеологізованою. Деякі економісти пострадянських країн удаються тепер у іншу крайність. Намагаючись позбутись марксистського догматизму та зайвої ідеологізації економічної теорії, вони заперечують будь-який зв’язок економіки та ідеології. Але ігнорувати цей зв’язок неправомірно. Це питання є предметом широких дискусій серед західних економістів. Усі вони визнають роль ідеології, проте не всі однаково визначають цю роль. Одні економісти заперечують наявність ідеологічних елементів у економічній теорії, інші — визнають ці елементи як такі, що реально існують і є неминучими. Одні намагаються «звільнити» економіку від ідеології, інші — визнають функціональну роль ідеології і науки як знарядь соціального контролю.

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. Підсумовуючи цей короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, слід ще раз наголосити на його певних особливостях. Українські вчені не тільки запозичували економічні ідеї, теорії західних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-економічних особливостей розвитку України, а й створювали наукові теорії, які стали надбанням світової економічної думки.

Знання напрацювань мислителів минулого виявляються придатними для використання в країнах, рівень розвитку яких їм відповідає. Це тим більш важливо, що переважна кількість цих проектів зміни дійсності пройшли практичну апробацію в минулому, а це не потребує сьогодні від можновладців перевірки вже випробуваних раніше істин на практиці.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.
2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В’ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.
4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.
5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.
6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
8. Несененко П.П., Артеменко О.А. Формування наукового етапу економічної думки та можливості застосування деяких аспектів його методології для осмислення та вирішення сучасних проблем України // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Менеджмент. – 2009. — с. 520-525
9. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.
10. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.
11. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ О.Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К.: Університет «Україна», 2007. — 301 с.
12. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.