Вступ

Актуальність теми. Складовою сімейної обрядовості є родильна, яка поєднує звичаї та обрядові дії, спрямовані на створення сприятливих психологічних умов для породіллі, прийому родів та вшанування породіллі та новонародженого. Починаючи з витоків свого формування, родильна обрядовість убирала в себе незліченні магічні запобіжні дії, які мали захистити матір, дитину від злих сил, забезпечити сім’ї добробут, щастя. Традиційно етнографи поділяють родильну обрядовість на три цикли обрядів: передродовий, власне родильний та післяродовий.

Народознавчий аспект родильної обрядовості в різний час вивчали В. Бабенко, Г. Булашев, Ф. Волков, Д. Зеленін, З. Кузеля, М. Маркевич, М. Сумцов, акцентуючи увагу на звичаєвих, ритуальних, аксіологічних аспектах обряду. Мовним особливостям родильного обряду присвятили праці М.Бігусяк, С. Гвоздевич, В. Дроботенко, Н. Коваленко, Г. Кожолянко, Т. Маркотенко, І. Мілєва та інші науковці.

Дослідники-етнографи не висловлюють спільного бачення щодо початку післяродового циклу обрядів: післяродовими діями називають і власне фізіологічне завершення пологів (Д. Зеленін, С. Павлюк), і обряди хрещення (який здійснювався в різний час — від першого до сорокового дня життя), вибору кумів, святкування хрестин (Х. Вовк, І. Огієнко).

У родильному обряді виділяють чотири етапи: передпологовий, власне пологовий, післяпологовий та соціалізуючий.

До післяпологових обрядів відносимо такі етапи обряду: надання імені новонародженому, обряд провідування породіллі і немовляти, вибір кумів і церковне хрещення, обряд очищення матері.

Духовна культура у процесі розвитку нації відіграє одну з основних її складових і виконує важливі суспільні функції. Саме культурні особливості допомагають ідентифікації людських спільностей за етнічною чи соціальною ознакою, а також збереженню їх самобутності та внутрішньої консолідації. Мало наукової літератури і про родинні звичаї та обряди на Київщині, які стосуються народження й виховання дитини. Про них писали Іван Франко, Володимир Гнатюк, Володимир Охримович, Михайло Зубрицький та інші дослідники побуту.

Актуальність даної роботи викликана загрозою поступового відмирання родинного побуту, звичаїв та обрядів на Київщині в другій половині XX — на початку XXI століття.

Мета дослідження — проаналізувати основні аспекти післяродового циклу обрядів на Київщині, простежити закономірності їх творення.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити родильна обрядовість українців XIX — поч. XX ст.;

— провести дослідження післяродової обрядовості на Київщині кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Розділ 1. Родильна обрядовість українців XIX — поч. XX ст.

Важливим компонентом духовної культури народу є сімейна святково-звичаєва обрядовість. Без її вивчення та творчого використання неможлива побудова нової суверенної України, оскільки культура народу, зокрема й духовна, є будівельним матеріалом культури XXI ст.

Комплекс свят, звичаїв, обрядів, які складалися, формувалися протягом віків, належить до тих компонентів культури, які об’єднують людей в єдиний народ, одну націю. З виникненням людського суспільства надбання культури, зокрема свята, звичаї та обряди, передавались від покоління до покоління, вдосконалюючись, шліфуючись, вбираючи нашарування різних епох.

Що ж таке звичай, обряд та свято? Звичай — це загальноприйнятий спосіб дій, порядок, норма поведінки, звичка робити щось певним чином. Він слугує засобом збереження та передачі досвіду, освячення встановлених порядків, регламентації поведінки окремої людини, зміцненню зв’язку людини з общиною, народом, нацією. Звичай проявляється у сфері праці, побуту, сімейних відносин.

Обряд — це особлива колективна символічна дія для відзначення важливих подій суспільного та особистого життя. Особливістю обряду є його символічність, образність та умовність. Обряд завжди є символом певних норм, ідей, цінностей, ідеалів, соціального досвіду. Для обряду характерне художнє оформлення (термін «обряд» походить від слова «обряджати», тобто прикрашати, прибирати, робити ошатним).

Свято — це день чи дні, в які урочисто відзначаються події, історичні та календарні дати. Свято — це також вираження почуттів, переживань, настроїв, пов’язаних з подіями в сім’ї, громаді, суспільстві. Часто складовою частиною свята є обряд чи кілька обрядів. Отже, свято є ширшим явищем, ніж обряд. На відміну від обряду, свято позбавлене суворої регламентації у його проведенні, воно охоплює також розважальні елементи [20, c. 19].

У комплексі традиційних сімейних обрядів XIX — поч. XX ст. важливе місце належало родильній святковості та обрядовості. У ній переплелись давні вірування, магічні дії з раціональними, виробленими практичним досвідом протягом віків. Народження дитини завжди було важливою подією в житті сім’ї та цілої громади. Згідно зі звичаєвим правом, новостворена сім’я набувала чинності лише після народження дитини [1]. Бездітність вважалася великим лихом, про що свідчить і прислів’я: «Хата з дітьми — базар, а без дітей — цвинтар».

Родильну обрядовість українців XIX — поч. XX ст. складають чотири цикли: передродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі, тобто прилучення немовляти до роду, сім’ї та колективу.

Передродові звичаї мали на меті забезпечити нормальний перебіг вагітності, сприяти народженню фізично здорової та розумово повноцінної дитини. Передродовий цикл містив багато повір’їв та заборон, які регламентували поведінку породіллі. Так, вагітну жінку оберігали від сварок, неприємностей, від переляку. Їй забороняли дивитись на вогонь (щоб на тілі дитини не було родимих плям), на калік, хворих та сліпих людей (щоб такою не була дитина).

По всій Україні вагітна жінка намагалась якнайдовше тримати свій стан у таємниці, щоб ніхто не врік. Іноді для цього підперезувались широким вовняним поясом. Тому, що в цьому поясі навіть спали, це негативно впливало на здоров’я дітей, які народжувалися хворобливими і кволими.

Власне родильна обрядовість складалась з таких складників: родини, (народини), ім’янаречення, очищення, обрання кумів, хрестини [17, c. 21-22].

Власне родильні обряди розпочиналися із запрошення баби-повитухи — жінки, яка допомагала породіллі під час пологів. Повитуху називали ”’бабою-бранкою” (на Житомирщині) чи просто ”бабою”. Запрошував бабу-повитуху чоловік породіллі, обов’язково з буханцем хліба. Пологи відбувались вдома, найчастіше в коморі, а влітку в полі. Повитуха приходила до породіллі з хлібом, а також приносила різне зілля та свячену воду. Процес народження дитини супроводжувався магічними діями. Баба-повитуха розв’язувала всі вузли, розстібала ґудзики, відмикала колодки, відкривала скриню, вікна, двері. Якщо пологи були важкими, повитуха просила відчинити в церкві царські ворота. Ці магічні дії, згідно з народними уявленнями, мали полегшити пологи. У разі важких пологів, крім магії, повитуха застосовувала раціональні прийоми народної медицини: робила породіллі масаж, підкурювала зіллям, клала компрес з льону, а також читала молитви.

Обрядові дії повитухи після народження дитини були тісно пов’язані з виробничою та господарською сферою діяльності. Пуповину хлопчика баба відсікала ножем на сокирі (щоб був господарем), а дівчинки — на гребені чи веретені (щоб була доброю пряхою). Ця магічна дія мала вплинути на професію новонародженого. При бажанні батьків у майбутньому мати дівчат, пуповину дитини відсікали на кужелі; якщо ж хотіли мати хлопців — пуповину «рубали» на сокирі. Пуповину зав’язували прядивом з конопель-матірки (для продовження роду). Якщо ж батьки не хотіли мати більше дітей, пуповину новонародженого баба перев’язувала конопляною ниткою [4, c. 55].

У карпатських селах був поширений звичай зберігати перев’язану пуповину доти, поки дитина її сама не розв’яже, щоб розв’язати розум. Відсічену пуповину закопували на подвір’ї.

Одразу після народження дитину купали, що було зумовлено гігієнічними потребами та необхідністю оберегти від злих сил. Вода в народних уявленнях була символом сили, чистоти та здоров’я. Першу купіль супроводжували магічні дії. У воду вкидали освячене зілля (рум’янок, любисток), вливали освячену воду (проти нечистої сили), вкидали монети (для багатства), клали хліб (щоб дитина «при хлібі була»). У купіль дівчинки, крім цього, вливали мед і клали квіти (щоб була солодкою, як мед, та гарною, як квітка). На Поліссі воду після купання дівчинки виливали на поріг, щоб дівчина швидко вийшла заміж, а не засиджувалась в дівках. У купіль хлопцю клали ще корінь дев’ясилу (щоб був сильним) або сокиру (щоб умів майструвати). Якщо хтось зайшов до хати в час першої купелі дитини, мусив кинути в ночви монети «на щастя».

Скупану дитину обсушували перед палаючою піччю. Це було пов’язано з давнім звичаєм прилучення новонародженого до домашнього вогнища та роду. Згідно з давніми віруваннями українців, новонароджена дитина та її матір зазнавали згубного впливу злих сил. Тому, щоб оберегти матір та новонародженого, виконували цілу низку магічних обрядів апотропейного характеру. Так, у колиску клали металеві речі (ніж чи ножиці). У поліських селах роль оберега виконували два гвіздки, які забивали в поріг. Апотрепейну функцію виконували також глина або вугіль з печі, шматок хліба та сіль, часник, які клали дитині під подушку.

Роль оберега виконував і червоний колір: червону нитку прив’язували дитині до руки, червоним поясом зав’язували сповите немовля; голову дівчинки зав’язували червоною хустинкою. Важливе місце в родильній обрядовості належало вибору імені дитини, що мали назву «ім’янаречення». Обряд їм’янаречення — це акт прилучення дитини до громади. У різних регіонах України цей звичай мав локальні особливості. На Поліссі зберігся архаїчний звичай вибору імені дитини бабою-повитухою ще до хрещення дитини. На Полтавщині ім’я вибирала баба-повитуха та куми, а в селах Півдня України — лише куми. Згідно з народними віруваннями, від вибору імені дитини залежить її щастя. Часто дитині, особливо першій, давали ім’я діда чи баби. Вибір імені дитини був тісно пов’язаний також з церковним календарем [3, c. 105-106].

Відразу після народження дитини протягом двох-трьох тижнів відбувалися провідування породіллі, яке звалося одвєдки, одвідки. На обвідки ішли без запрошення родичі та сусіди, приносячи із собою їжу (горщик каші, узвар, млинці, пиріжки). Мета одвідок — допомогти породіллі в перші дні після пологів. Майже щодня породіллю провідувала і баба-повитуха.

До власне родильних звичаїв належали родини, на яких вшановували новонародженого та частували породіллю. На родини сходилися родичі, в ок-ремих районах — сусіди, майбутні куми і обов’язково баба-повитуха. На родини приносили обов’язково полотно на пелюшки, а також їжу (млинці, пиріжки, узвар тощо). Роль баби-повитухи на родинах була велика: вона допомагала породіллі або сама готувала страви. На родинах гості вшановували новонародженого та породіллю, висловлювали їм різноманітні побажання: «Щоб дитина була багата, як земля, дужа, як вода, щоб в коморі і в оборі всього було доволі», «Щоб дитина стояла і в’язи тримала» й ін. На родинах чоловік породіллі підносив бабі-повитусі на знак подяки подарунок та хліб- сіль.

Обряд хрещення дитини мав на меті прилучити дитину до сім’ї та християнського світу. Батьки дитини вибирали кумів — хрещеного батька і матір, які були опікунами, покровителями дитини. Куми були представниками громади, посередниками між батьками новонародженого та громадою. Хрестити дитину могли тільки куми, оскільки породілля, її чоловік та баба-повитуха, згідно з усталеними поглядами, були «нечистими» і не мали права брати участь в обряді хрещення. Зазвичай, кумів була одна пара. На Волині брали дві-три пари кумів, а на Гуцульщині існував звичай брати п’ять пар кумів. Селяни вважали, що дитина буде щасливішою, коли в неї буде більше хрещених батьків. Похресник чи похресниця називали хрещених батьків батько та мати, матка, а в гуцульських селах ще нанашка та нанашко.

Перед охрещенням баба купала немовля та загортала дівчинку в материну сорочку, а хлопчика — у батькову, після чого клала дитину на вивернутий кожух. У гуцульських селах існував своєрідний звичай: дитину перед церковним хрещенням клали на поріг, на якому стелили верхній суконний одяг петик, мати тричі переступала через дитину, після чого кума брала дитину. Кума з дитиною переступала через ніж, який лежав надворі під порогом. Очевидно, це релікти апотропейної магії, а кожух і суконний одяг були символами достатку і багатства.

У селах хрещення дитини відбувалося на другий день після народження, оскільки, згідно з народними поглядами, нехрещену дитину «бісиця» могла підмінити. Породілля не годувала дитину, поки її не похрестили. Після церковного хрещення дитини вдома влаштовувалась гостина хрестини, на яку приходили куми, родичі, сусіди, баба-повитуха. Куми приносили на хрестини крижмо — подарунок новонародженому.

У поліських селах на хрестини готували бабину кашу, з якою було пов’язано багато магічних дій. Корені обряду бабина каша, на думку відомого українського вченого М. Сумцова, пов’язані з культом давнього слов’янського божества Рода і Рожениці. У XIX ст. бабина каша уособлювала продовження роду.

Пшоняну чи гречану кашу варила баба-повитуха, а рідше породілля чи свекруха. Наприкінці хрестинного обіду відбувався обряд розбивання горщика з кашею. Право розбити горщик мав той, хто дав на кашу найбільше грошей. Як правило, розбивав горщик з кашею на кришці хлібної діжі кум. Якщо каша залишалась цілою, це було доброю прикметою: в сім’ї буде благополуччя та достаток. Усі гості втикали в кашу монети, загороджуючи середину, і примовляли: «Ану городи, нехай не лазять поросята в просо» [8, c. 48]. Потім вершок каші з грішми зрізали і віддавали породіллі, а бабі-повитусі — гроші на новий горщик.

Звичай готувати бабину кашу на хрестини був поширений в побуті білорусів та росіян. Обов’язковим компонентом родильної обрядовості були зливки, злити на руки. Цей обряд, що відбувався переважно після хрестин, мав за мету очищення породіллі та баби-повитухи за допомогою непочатої води. Баба-повитуха рано-вранці набирала непочатої води, вкидала в неї калину, овес, хміль, конопляне сім’я. На долівку клали сокиру (якщо народився хлопець) або прядку (якщо народилась дівчина), на них правою ногою ставала породілля, а повитуха лила воду на руки. Потім породілля зливала воду на руки баби. Баба-повитуха прикладала мокрі руки до обличчя породіллі зі словами: «Зливаю свою руку, а твою душу». Обряд зливки закінчувався частуванням. Породілля сиділа за столом на вивернутому кожусі. Кожух виконував апотропейну функцію: оберегти матір та дитину від нечистої сили.

До післяродильної звичаєвості та обрядовості належали пострижини, обтинання, які відбувалися через рік після народження дитини. Пострижини справляли хлопцеві, запрошуючи бабу-повитуху та хрещених батьків. Хлопчика садили посеред хати на вивернутий кожух, і хрещений батько вистригав трохи волосся навхрест. Вивернутий кожух, як і в обряді зливки, виконував роль оберега. Деякі дослідники вбачали в обряді пострижини прилучення дитини до роду. У селах пострижини називали рубання, обрубування волосся, відбувалися вони через місяць (на знак прилучення дитини до роду) та в рік повноліття, що символізувало перехід підлітка в інший віковий стан.

Волосся у дівчаток не обстригали, а в рік відбувався обряд заплітання: хрещена мати плела навхрест перші кіски. У закарпатських селах обряд заплітання відбувався не через рік, а через п’ять років після народження. Хрещеній матері дарували хустку та калач [16, c. 94].

Традиційна родильна звичаєвість та обрядовість, складаючи етнічну самобутність, багатство культури народу, є невичерпним джерелом для використання цього багатовікового досвіду в наш час. Звичайно, в XX — XXI ст. у зв’язку зі зміною світоглядних уявлень, соціально-економічних та культурних умов, покращення медичного обслуговування, частина циклів родильної обрядовості вийшла зі вжитку. Пологи здебільшого відбуваються не вдома, а в пологовому будинку. Тому відпала потреба в послугах баби-повитухи.

У сучасному родильному обряді зберігається турбота про вагітну жінку, оберігання її від стресів, сварок та неприємностей, вшанування немовляти та породіллі. Широко побутує звичай провідувати породіллю та немовля не лише родичами, сусідами, а також колегами по роботі, зберігається звичай приносити подарунки дитині. За час незалежності України відродився обряд хрестин, інститут кумівства. Частина родильних обрядів вийшла зі вжитку (ім’янаречення, зливки) або зазнали змін. Так, у трансформованому вигляді існує на Поліссі бабина каша: замість каші гостей на хрестинах частують тортом. Разом з тим, у сучасній родильній обрядовості послабилась роль магічних дій.

Розділ 2. Традиційні елементи родильної обрядовості

Родильна обрядовість — складова сімейної обрядовості. Вона є сукупністю звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення сприятливого психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування породіллі й новонародженого.

Обряди, пов’язані з народженням дитини, прийнято підрозділяти на три цикли: передродові, власне родильні і післяродові.

Передродові обряди покликані сприяти нормальному протіканню вагітності та доброму самопочуттю жінки. Оскільки вони торкалися делікатних справ — чекання родів та появи нового члена сім’ї, то були насичені обереговими діями та повір’ями. Породіллю насамперед оберігали від усіляких несподіванок та неприємностей. Народженню дитини колись надавали більшого значення: згідно із звичаєвим правом сім’я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітність — нещастям: Хата з дітьми — базар, а без них — цвинтар.

У народі склалася ціла система табуацій, що нібито оберігали жінку. Породіллі заборонялося, наприклад, споживати горілку, дивитися на змій, зустрічатися з каліками, сліпими та хворими. Нерідко жінка підперезувалася широким вовняним поясом, який слугував за оберег, а гуцулки натягали чоловічі штани, щоб відволікати увагу злих сил. Узагалі вважалося: чим менше людей знають про вагітність жінки, тим легше пройдуть роди. В деяких гірських районах України жінки з цією метою шили спеціальний облягаючий одяг, в якому і спали: через це діти нерідко народжувалися кволими.

Перед тим як прийняти роди, повитуха на знак того, що саме відбувається в хаті, стелила на призьбі веретку, а на вікні ставила пляшку з буряковим борщем. Прийнявши дитину, вона відтинала пупа: хлопчику на сокирі (щоб господарем був), дівчинці на гребені (щоб доброю пряхою була).

Великого значення при родах надавали першій купелі — і не лише з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу і чистоту. Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля), у купіль дівчинки доавали меду, іноді молока (щоб гарною була), хлопчикам клали коріння дев’ясила (щоб сильними були) або й сокиру (щоб умів майструвати). Кожен, хто приходив до хати під час купання, мав кинути у купіль монету на щастя.

Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давнім звичаєм: прилучення до домашнього вогнища [15, c. 272].

Ім’янаречення — давній звичай, пов’язаний з вибором імені для новонародженого. Був відомий також під назвою йти за іменем і в основному поширений на Волині, Київському Поліссі, Харківщині. Це найдавніша форма вибору імені, в якому брала участь баба-повитуха. Пізнішою формою було І., пов’язане з хрещенням, — йти за молитвою. Одним з її різновидів, поширеним на Чернігівському Поліссі та Східній Полтавщині, було обрання імені бабою-повитухою разом з кумами; другий варіант, характерний для Середньої Наддніпрянщини і Півдня України, передбачав І. дитини тільки кумами.

Зазначені форми ім’янаречення, відрізняючись лише головними дійовими особами ритуалу, за змістом були майже ідентичними. Баба-повитуха або ж повитуха з кумами, чи самі лише куми йшли з подарунками (хлібом, пшоном та куркою) до священика, щоб одержати ім’я. Причому воно обов’язково мало сприяти щастю та благополуччю новонародженого, а таким могло бути або ім’я святого, якого мали відзначати найближчим часом, або ім’я відомої людини.

Звичай надання імені відбивав і певні норми моралі та звичаєвого права, наприклад, дитині, яка народжувалася поза шлюбом, давали негарне (нелюдське) ім’я. Таке ім’я давалося і в тому разі, коли до церкви йшли без дарунків або коли родина новонародженого чимось завинила перед церквою чи громадою. А втім гарне ім’я можна було і випросити у попа за певне підношення.

Як би там не було, але, повернувшись додому, баба-повитуха поздоровляла батьків з ім’ям і оголошувала про день хрестин.

Провідування (отвєдки, обвідки) — невід’ємна частина звичаїв, пов’язаних з народженням дитини. П. мало за мету підтримати породіллю та віддати їй шану. Цю місію виконували тільки жінки. Участь чоловіків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити роділлі. З цієї ж причини не мали права провідувати породіллю хворі та вагітні жінки. Певні обмеження на провідування мали жінки різного віку та родинного стану. Залежно від цього розрізнялися два види провідування — одвідки та родини.

Коли приходили на одвідки, усе принесене віддавали породіллі та бабі-повитусі; на родинах же влаштовували гостину з обов’язковою стравою — кашею. Першою їла кашу породілля, потім баба-повитуха, а далі й усі присутні, немовби демонструючи прилучення до спільних жіночих справ. Останнє особливо яскраво виявилося у звичаї першого годування новонародженого тією з присутніх жінок, котра мала своє немовля. Цей звичай сягає давніх часів матріархату, коли жінки поліції матері становили ядро однієї общини [12, c. 421].

Отже, звичаї та обряди, пов’язані з народженням дитини містили в собі багато архаїчних, магічних елементів, що оберігалися порівняно стійко для забезпечення успішного народження дитини, благополуччя і щастя новонародженого та його матері.

Розділ 3. Дослідження післяродової обрядовості на Київщині кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Етнографічні матеріали засвідчують, що в усіх місцевостях Київщини велика увага приділялася традиційним звичаям і обрядам, що пов’язані з народженням дитини. Згідно з народними віруваннями, дотримання й виконання відповідних звичаєвих настанов і обрядів — необхідна передумова успішного народження, здоров’я і благополуччя матері, дитини та щасливої їхньої долі.

Цей комплекс обрядовості поділяють в етнографії на чотири групи: допологові, власне пологові, післяпологові та обрядові дії, що знаменують “приєднання” дитини до роду, громади.

Допологові охоплюють низку ритуальних, магічних дій і звичаїв, що виконувалися вже під час весілля і спрямовувалися на забезпечення плодовитості подружжя, народження синів, розплітання коси молодої хлопчиком, влаштування першої постелі молодих на необмолочених снопах та ін.

Пологи, або як ще їх називали на Київщині народини, відбувалися в домашніх умовах, але без сторонніх. Постіль породіллі намагалися відгородити “завісою” (рядном чи іншою тканиною), щоб оберегти її та немовля від поганих очей. Приймала пологи повивальна бабка, котру заздалегідь запрошували. У різних місцевостях Київщини її називали: кушарка, бабка. Саме від її знань та вмінь залежали значною мірою успішні пологи, життя і здоров’я матері й дитини. Тому повивальна бабка користувалася пошаною в народному середовищі.

Крім безпосередніх заходів щодо прийняття дитини, повивальна бабка виконувала певні обрядові дії, що також додавало їй поваги: розв’язування вузлів, відмикання замків, розплітання кіс та інше для полегшення родів, відсікання пуповини хлопчикові на сокирі, поліні, а дівчинці на веретені, гребені, щоб прищепити їм навички до основних видів сільськогосподарської праці. Бабці навіть надавалося право охрестити хвору, вмираючу дитину. Пуповину зав’язували конопляним прядивом — матіркою, “щоб дитина була плодовитою”, “щоб у жінки діти велися”. Коли вже не хотіли мати дітей, то зав’язували лляним прядивом. Зав’язуючи, повивальна бабка примовляла: “Зав’язую щастя, здоров’я і многії літа”, “Зав’язую тобі щастя і здоров’я, і вік довгий, і розум добрий’.

Вагомим ритуалом після народження дитини була перша купіль. Вона супроводжувалася певними діями і словесними формулами, в яких зберігся відгомін давніх вірувань у магічну силу води, слова й першого (ініціального) стикання дитини з різними життєво необхідними предметами. Перша купіль розглядалася не лише як очищення, а й як охорона дитини від злих духів. До першої купелі додавали свяченої води, клали лікарські трави, шматок хліба чи трохи зерна, кидали срібні або золоті монети. Подекуди до першої купелі дівчаток доливали меду, молока, клали голку, хлопчикам клали молоток, обценьки, щоб умів майструвати. У наші дні до цих та інших предметів додалися ручка й олівець, “аби дітина була розумною, та й добре сі вчила”. Коли хтось заходив до хати під час першої купелі, повинен був укинути монету. Воду з першої купелі годилося вилити вранці в куток, куди ніхто не заходив. А щоб дитина добре спала, купіль виливали за третю межу або клали під подушку солому з-під поросяти [11, c. 39-40].

Вірування в магічну силу води простежується і в народних очисних обрядах жінки-породіллі та повивальної бабки. Вважалося, що жінка після пологів “нечиста” й може зашкодити людям, що стикаються з нею, негативно вплинути на врожай, сімейний достаток тощо. Тому годилося якнайшвидше охрестити дитину, після чого повивальна бабка проводила обряд “очищення” породіллі та себе (зливки, очищення, зливання, проща, злиття на руки та ін.). Скрізь на Київщині цей обряд відбувався зі свяченою або “непочатою” водою (вперше зачерпнутою вранці з криниці). Кушарка скроплювала породіллю, до трьох разів давала їй напитися води або змивала зовнішнім боком долонь її руки й лице, проказуючи молитви чи побажання. Породілля, у свою чергу, зливала на руки повивальної бабки, обдаровуючи її підносила хліб, сіль, трохи полотна, хустку або намітку тощо. Народно-звичаєва процедура очищення доповнювалася церковним ритуалом “виводу” через 35 днів від пологів, після чого породілля вважалася цілком очищеною.

Подекуди в народних обрядах збереглися обсушування дитини після першої купелі біля палаючої печі, запалювання свічки після народження дитини, світло якої, згідно з віруваннями, оберігало породіллю і немовля від злих сил, та ін.

Упродовж кількох днів після народження дитини звичаєво в Київі було відвідування породіллі заміжніми жінками з родини, сусідами, подругами з вітаннями й обов’язковим принесенням традиційних для такої оказії продуктів (меду, цукру, сиру, масла, калача, каші, сирих яєць тощо).

Цей звичай належить також до групи післяпологових обрядових дій, які означають і прилучення дитини до ширшого родинного й позародинного колективу. Ще більше дана тенденція виражена в інших післяродових актах: виборі імені (за церковним календарем відповідно до дня народження чи, як було поширеніше, надання новонародженому імені дідуся, бабусі або когось іншого з предків); хрещенні з обов’язковою участю хресних батьків, яких запрошували з родини або друзів. У деяких місцевостях запрошували “в куми” кілька пар. Згодом похресник називав їх нанашка, нанашко. Якщо в сім’ї “не велися” (нести до хреста лише на правій руці; при ній мали бути традиційні обереги (часник, сіль, шматок хліба).

Куми обов’язково приносили в подарунки полотно (крижму), а в наш час ще й цукор та інші солодощі. Вірили люди в магічну силу крижми. Якщо хресні батьки не принесли її, то вважалося, що дитина пізно почне ходити, говорити. Частування гостей, серед яких головними особами вважалися кушарка й куми, супроводилися примовляннями й побажаннями. Складовою хрестин були й спеціальні обрядові пісні, вони возвеличували новонароджене дитя, його батьків, висловлювали подяку кушарці та різні добрі побажання: 

А в нашого кума весела гостина.

Ний ся му ховає на радість дитина.

Традиційно визначали й набір страв на хрестини. Обов’язковою в ньому була каша, мабуть, як залишок давніх жертвувань у вигляді зернових. У деяких місцевостях ми зафіксували цікаві обрядові дії із кашею: кушарка або хресний батько за столом піднімали горщик із кашею, бажаючи добра й щастя, мов “зірок на небі”. Звичаї, пов’язані з кашею, знаходимо і в інших субетнічних регіонах. Зокрема, на Поділлі традиційним було “молити кашу”, “розбивати кашу”, тобто розбивати горщик із кашею, якою частують гостей, котрі платять за це пожертвами для дитини, породіллі чи кушарці15.

Після хрестин практикували також різні охоронні дії для захисту дитини та матері від шкідливого впливу злих сил і духів, “поганих очей” — вроків. У колиску клали гострі металеві предмети (ніж, ножиці, голку), вірячи в їх магічну силу. На руку дитині пов’язували червону стрічку або нитку “від уроків”. Спеленану дитину перев’язували червоною крайкою.

Через рік після народження на Київщині досить урочисто відбувався обряд першого постригу з участю кумів і з гостиною, що символізував прилучення дитини до роду. Цей звичай мав традиційні ритуальні елементи: спочатку кум чи кума вистригали волосся над чолом, потилицею, вухом це волосся пускали за водою, спалювали або зберігали [10, c. 75-76].

Вважалося, що перше волосся дитини акумулює життєву силу, яка необхідна для подальшого її розвитку.

Народна традиція покладала на батьків основний обов’язок — добре виховати дитину, виростити повноцінну людину: “Умів дитину народити, умій і вивчитгі’, “Не той батько, що зродив, а той, що до ума довів”. Згідно з традиційним звичаєвим правом, батьки повністю відповідали перед громадою за виховання дітей не лише малолітніх, а й дорослих. Матеріали судових справ й етнографічні дані засвідчують, що у випадках провин дітей, порушення ними усталених морально-етичних норм каралися і їхні батьки. Тому вихованню дитини в сім’ї приділялася велика увага.

Крім турботи про нормальний фізичний розвиток дитини (“Ой щоб спало, не плакало, та щоб росло, не боліло на головку і на тіло”, щоб виросло “здоровим, дужим та добрим мужем”), у народі наголошувалася потреба змалку виховувати, навчати дитину. Уже колисковою піснею закодовуються в душі дитини такі першорядні якості, як працьовитість, чесність, доброта, шанобливе ставлення до вітця-неньки, “людей старших”: “Коли дитини не навчиш у пелюшках, то не навчиш у подушках“, “Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, то вже його тєжко вчити”, “Гни тоди, як іще дубчик, а не тоди, як уже кілок стане”, “Як не навчиш Івасє, то Івана пізно буде”. У багатьох прислів’ях, сентенціях висловлюється принципова настанова народної педагогіки — виховувати й навчати дитину з раннього віку.

Оскільки народження дитини розглядалося як поява майбутнього господаря, продовжувача справи батьків, основна увага в сім’ї зверталася на трудове виховання. Підготовка дітей до праці ґрунтувалася на прямій передачі досвіду від батька синові, від матері дочці. Досягши семи років, хлопчик уже ставав пастухом (пас корів, овець, телят), дівчинка — пряхою (навчалася прясти), нянькою (доглядала менших братів і сестер), помагала матері в хатньому господарстві. З 12 років хлопець повинен був опанувати всі види “чоловічого діла” і працювати разом із дорослими, а дівчина знати жіночі роботи: прясти, ткати, жати, шити одяг, варити їжу тощо [7, c. 15-16].

Основний принцип трудового виховання в сім’ї — “Ніхто не сміє дармуватгі’. Він неоднаково реалізувався у великих і малих сім’ях (коло обов’язків в останніх було ширшим), у бідних і заможних, мав не лише надавати практичну допомогу батькам, а й прищепити любов, прив’язаність до праці, обов’язковість, нетерпимість до неробства й байдикування. Тому тема праці посідала чільне місце навіть у дитячому фольклорі, іграх, забавах.

Пильна увага приділялася в сім’ї й інтелектуальному розвиткові дитини. Цінності розумових якостей, знань людини яскраво виражені в народних прислів’ях: “Не бажай синові багатства, а бажай розуму”, “Розум скарб людини”, “Знання робить життя красним” Те, щоб дитина швидше “приходила до розуму”, “змислила”, з колиски стимулювалося піснею, різними “забавлянками”, “пестушками, “утішками”, навчанням рідної мови, розмовами з нею, а далі й оповідями казок та інших доступних сюжетів, аби побачити, як дитина реагує на них, сприймає, запам’ятовує. Дуже істотним у Київській педагогіці є наголос на потребі розвитку в дитини не розуму взагалі, а “розуму доброго”, тобто такого, що буде приносити добро.

Настанови народного виховання застерігають від потурання дітям, надмірного пещення їх (“Дитині дай волю, так сам підеш у неволю”, “Хто дітям потаче, той сам плаче”), рекомендують навчати добрими вчинками, прикладами, розумним словом (“Що посієш то й пожнеш”, “Учи дітей не страшкою, а ласкою”), водночас не застерігають і від крутіших заходів, у тому числі батьківського покарання, коли воно потрібне (“На круте дерево треба крутого клина”, “Вітець по-батьківськи поб’є, по-батьківськи й помилує”, “Мамині побої не болять”).

Значну роль у процесі виховання відігравали хресні батьки, сусіди, громада. Церква покладала на хресних батьків обов’язок виховати дітей добрими християнами. Якщо дитина на вулиці не сказала дорослому “помайбі” (не привіталася), то він мав право зробити зауваження, а при потребі і вдарити.

У сімейній педагогіці києвлян було багато такого, що походило від традицій патріархальних устоїв і їх пережитків. Але переважно засади сімейного виховання, його практика ґрунтувалися на здоровій житейській основі, праці.

Зібрані матеріали про звичаї та обряди, пов’язані з народженням і вихованням дитини, доносять до нас багаті архаїчні елементи й різноманітність їх локальних варіантів. У побутуванні вони не завжди осмислювалися відповідно до первісної магічно-символічної значущості. Проте оберігалися порівняно стійко, оскільки народна традиція поєднувала їх із життєво важливою функціональністю, успішним народженням, здоров’ям матері та дитини, благополуччям і щастям новонародженого. Це — основні мотиви всього комплексу народних звичаїв і обрядів, їх практично-раціональних і магічно-ілюзорних, забобонних елементів.

Важливе місце в традиційній обрядовості українців мали звичаї та обряди пов’язані з народженням дитини. В 20 — на початку 40-х років більшість сільських мешканок народжували дітей вдома з допомогою бабки-повитухи. Причиною цього була відсутність в селах медичних закладів та кваліфікованих лікарів.

Як згадує Білаш Ніна Микитівна, 1931 року народження, мешканкою с. Єлисеївка Київської області: «…були бабки-повитухи, тоді дитина народжувалась, больниць не було, дома родили, дома родили.»

Після народження бабка читала молитву та купала немовля в відварі із трав. Бабка-повитуха не лише приймала пологи, а й могла передбачити майбутню долю дитини. Вона виходила з будинку, підходила до вікна й бачила майбутнє щойно народженої дитини. Говорила, буде дитина щасливою чи ні. Якщо дитині випадала рання смерть чи якесь нещастя повитуха попереджувала про це батьків, але люди говорять, що доля все одно знаходила дитину.

До двох місяців не можна було показувати дитину чужим людям. Якщо навіть в цей час приходили гості, то вони не повинні були дивитися на дитину. Протягом шести тижнів мати не повинна була нікуди ходити, а тим паче набирати воду з чужого колодязя. Приходити до породіллі в гості з пустими руками також не можна. В подарунок часто несли крижму, хустку або, навіть, цукерки. Крім того, вагітній жінці заборонялося ходити на кладовище, позичати щось тощо.

Хрестили дітей потайки, іноді навіть запрошували священика додому або хрестили у нього дома. В куми брали людей близьких — сусідів або родичів. Брати кумів з однієї сім’ї не дозволялося. Як приходили до церкви, кум обов’язково платив за хрестик та за сам обряд, а хрещена мати мала заздалегідь купити крижму, в яку замотували дитину після купання в купелі. Хрестини пишно ніхто не справляв, збиралися в тісному сімейному колі — батьки, куми.

Отже, проаналізувавши інтерв’ю респондентів, можна зробити висновок, що традиційна родильна обрядовість українського населення Київщині наприкінці ХІХ – поч. ХХ століття не зазнала суттєвих змін порівняно з попередніми роками [2, c. 122-123].

Відсутність кваліфікованих медпрацівників в селах або недовіра їм населення сприяло популярності серед селян послуг повитух. Після встановлення радянської влади обряд хрещення іноді відбувався таємно. Іноді діти довгий час залишалися нехрещеними.

Висновки

Народження дитини завжди було важливою подією в житті кожної родини. Адже діти зміцнюють сім’ю, дарують радість життя, є надійною опорою на старість. Тому й не дивно, що з цією подією пов’язано чимало звичаїв та обрядів, які формувалися протягом тисячоліть та складалися з системи різних символічних, магічних дій, повір’їв, норм поведінки.

Родильна обрядовість є складовою сімейної обрядовості. Вона поєднує комплекс звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення спокійного психологічного середовища для породіллі, прийому пологів та вшанування породіллі та новонародженого. Пологові обряди і звичаї традиційно складаються з трьох тісно пов’язаних циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий.

Відомий етнограф Д.К. Зеленін виділяє в родильній обрядовості три складові частини: звичаї та обряди, пов’язані з вагітністю та пологами; обряди прийняття новонародженого в родину, громаду; обряди очищення.

До першої групи звичаїв та обрядів відноситься обрядовість, пов’язана з вагітністю і пологами. Українці мають величезну кількість повір’їв, які регламентували поведінку вагітної жінки, тобто забороняли їй певні дії.

Передродові обрядові дії були спрямовані на добре протікання вагітності жінки та її спокійне самопочуття. Цей період був насичений багатьма обереговими діями та повір’ями.

Метою передпологових та пологових звичаїв є повір’я та обрядові дії, які допомагають зберегти вагітність і успішно завершити пологи. Ці звичаї та обряди були направлені на збереження доброго самопочуття вагітної жінки, забезпеченню фізичної, розумової та моральної повноцінності новонародженої дитини. Так, наприклад, вагітній жінці заборонялося споживати певні продукти, не дивитись на деяких звірів і плазунів, обходити стороною калік, сліпих та інших хворих людей. Щоб негативні дії і вади оточуючих людей не перейшли на породіллю, жінку охороняли від нервових потрясінь, переляку, сварок. Сама жінка, як правило, приховувала свою вагітність якомога довше, щоб ніхто не наврочив на неї та її майбутню дитину і щоб пологи були не тяжкими. За народними приданнями, вагітна жінка не повинна була сваритись, гнівитись, підтримувати плітки, займатись крадіжками і т. інш., тому що всі ці негативні риси могли передатись її дитині.

Після успішного завершення пологів для очищення і охорони матері і новонародженої дитини в дію вступали післяпологові обряди та звичаї. Особливою різноманітністю відзначався обряд пов’язаний з відрізанням пуповини у новонародженого. На всій території України існувало повір’я: якщо її відрізати на куделі, то в майбутньому будуть народжуватися дівчата, на сокирі – хлопці.

Отже, в родильній обрядовості поєднувалися як раціональні елементи народного досвіду, так і забобонні та магічні дії.

Список використаної літератури

1. Балушок В.Г. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян. — Львів-Нью-Йорк, 1998. — С.26.
2. Бондаренко Г. Б. Біля колиски народної культури [Текст] / Г. Б. Бондаренко // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 4. — С. 121-123
3. Борисенко В. Обряди і звичаї в українській родині // Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу. – К., 2000. – С. 101–184.
4. Бриняк, О. Родильна обрядовість українців : регіональні варіації за етнографічними записами кінця ХІХ — початку ХХ ст. [Текст] / О. Бриняк // Київська старовина. — 2011. — № 2. — С. 55-80
5. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995. — С.56.
6. Воропай О. Звичаї нашого народу, етнографічний нарис. — Мюнхен: Українське видавництво, 1966. — Т.2. — С.31.
7. Горян Г. Родинна обрядовість українців (Народини) // Українська мова і література. – 2002. – № 23–24. – С. 14–17.
8. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. — К., 1966. — С.48.
9. Культура і побут населення України. — К. : Вид-во «Либідь», 1991. — С. 154.
10. Лазуренко В. Від роду до роду. Громадське життя і побут українського селянства у другій пол. ХІХ ст. / В. Лазуренко, С. Крохмаль. – Черкаси: Ваш дім, 2004. – 92 с.
11. Логвин В. Родильна обрядовість українців: минуле та сучасне // Родовід. – 1994. – №7. – С. 38–43.
12. Луців В. Звичаї й обичаї на Київщині // Київщина. Монографічний збірник матеріалів про Київщину з географії, історії, етнографії та побуту. — Філадельфія, Нью-Йорк, 1980. — С.421.
13. Молчанова Л. Материальная культура белорусов. — Минск, 1968. — С. 204.
14. Онищук А. З народного життя гуцулів. Родини і хрестини та дитина до шостого року життя. / А. Онищук // Матеріали до української етнології. — Львів, 1912. — Т. 15. — С. 97.
15. Пономарьов А. Українська етнографія / А. Пономарьов. — К. : Вид-во «Либідь», 1994. — С. 272.
16. Родини. Хрестини. Проводи в останню путь // Шкільна бібліотека. – 2004. – №8. – С. 94–96.
17. Супруненко В. Народини. – Запоріжжя, 1993. – 76 с.
18. Сявавко Є. Сімейна обрядовість / Є. Сявавко // Гуцульщина. — К. : Вид-во «Либідь», 1987. — С. 303.
19. Товстуха Є.С. Чари: Лікувально-оздоровчі та ужитково-етнічні традиції українців. — К., 2001. — С.75.
20. Українці: Свята. Традиції. Звичаї / Упоряд. І. Коверець. – Донецьк: Альфа-Прес, 2004. – 304 с.
21. Чмелик Р. Мала українська сім ’я другої половини ХІХ — початку ХХ століття. — Львів, 1999. — С.36.
22. Чубинський П.П. Мудрість віків (Українське народознавство у творчій спадщині П. Чубинського): У 2-х кн. Кн. 2. – К.: Мистецтво, 1995. – 224 с.