Вступ

На сучасному етапі можна констатувати зростання ролі релігійного чинника у міжнародних відносинах. Це пов’язано з підвищенням значення культурних факторів у формуванні світової політики через виникнення певного ідеологічного вакууму після кризи комунізму. Якщо за часів «холодної війни» світ був розподілений на ідеологічні групи, то у постбіполярну добу розв’язання проблеми ідентифікації відбувається із врахуванням інших важливих цінностей: історичного минулого, релігії, мови, належності до певної культурної групи, нації, цивілізації.

Релігійні доктрини, властиві для нашої епохи, є важливим фактором, що обумовлює як специфіку політичного процесу окремої держави, так і тенденції міжнародного життя. Останнє дає підставу дослідникам стверджувати про те, що відбувається процес модернізації релігії, і в XXI столітті вона продовжуватиме визначати характер міжнародних відносин.

Релігійна ситуація у світі, що супроводжується зростанням політичної активності на тлі релігійного фундаменталізму, являє собою складний і суперечливий феномен, що потребує ретельного добору інструментарію пізнання, що, у свою чергу, дозволить оцінити вплив релігійного фактора на світовий політичний процес у всьому комплексі діалектичного впливу чинників, різнопланових за своїм змістом та рівнем.

Церква має такі основні напрямки суспільно-політичної діяльності: формування впливу на ставлення парафіян до суспільства, пропаганда соціально-політичних аспектів релігійних теорій, участь у масових акціях, захист суспільно-політичного ладу, функціонування церкви як елементу політичної системи.

1. Теоретичні засади дослідження релігійного фактора у політиці

Наявність взаємозв’язку між релігією і політикою очевидна. Релігія ніколи не означала тільки віру в Бога і в потойбічне життя, здійснення релігійних обрядів. Релігія по-своєму пояснює реально існуючий світ і регулює реальні відносини між людьми.

Особливу роль у дослідженні релігійного чинника у політиці виконує цивілізаційний підхід, адже, з одного боку, цивілізаційний фундамент будь-якого суспільства спирається на релігію, яка є його основою, але з іншого — релігії являють собою складні багатоваріантні та динамічні конструкції, які формуються значною мірою відповідно до тих принципів, які несе та чи інша цивілізація. При цьому рівень впливу релігії на міжнародні відносини визначається із врахуванням типу цивілізацій, цивілізаційних ойкумен, окремих культурно-цивілізаційних блоків, певного етапу розвитку локальних цивілізацій.

Із врахуванням релігійного чинника виокремлюються наступні цивілізаційні ойкумени: Макрохристиянський світ з трьома основними компонентами — Західноєвропейсько-Північноамериканський (католицько-протестантський), Латиноамериканський (католицький) і Східноєвропейсько- Євразійський (православний з анклавами ісламу та буддизму), Мусульманський, Індійсько — Південноазійський та Китайсько-Далекосхідний світи.

Запропонована концепція Макрохристиянського світу у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько — Євразійського цивілізаційних блоків дає можливість розв’язати протиріччя між традиційно-західним і традиційно-східноєвропейським підходами до цивілізаційної ідентичності Східноєвропейсько- Євразійського регіону.

Серед цивілізаційних ойкумен сформувалися соціокультурні системи зі своїми специфічними релігійно-світоглядними особливостями.

Можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків:

—         китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В’єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг);

—         індо-буддистсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія);

—         арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).

Для китайсько-конфуціанського блоку характерним є акцент на соціальну етику та адміністративно регламентовану   поведінку, ідеї добробуту, рівноправ’я.

Конфуціанство, виконуючи роль державної ідеології та політики, виступало як регулятор у взаємовідносинах країни з небом і від імені неба — з різними племенами і народами, що населяли світ. Піднебесна держава розглядалася як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, весь світ поділявся на цивілізований Китай і варварів, що населяли його околиці. Цей світ на кінець середньовіччя був цілком самодостатнім і мав зовсім не злиденний, як часто уявляють, життєвий рівень. У даному регіоні зосереджено три релігії — конфуціанство, буддизм, даосизм.

Для індо-буддистсько-мусульманського характерним є акцент на релігійно детерміновану індивідуальну поведінку людей, матеріальний добробут, соціальна гармонія та рівноправ’я людей цінності практично не мають.

Арабо-мусульманському блоку притаманний акцент на релігійно детерміновану соціальну поведінку, турбота про добробут соціуму (уми), соціальне страхування. У країнах, де поширений іслам ряд дослідників вважає за необхідне виділити арабо-мусульманський та ірано- мусульманський блоки, а можливо і «османську цивілізацію» (як це робив, наприклад, А. Тойнбі).

Отже, що стосується окремих культурно-цивілізаційних блоків, під релігійним фактором поряд зі загальними рисами розуміються й особливості, пов’язані з історією, культурою, політичним та економічним рівнем розвитку, етнопсихологічними рисами.

З точки зору системного підходу релігія являє собою складне соціальне явище, яке можна розглядати як самодостатню цінність, якій притаманні структурність та ієрархічність певним чином пов’язаних елементів. При цьому релігійний фактор у міжнародних відносинах розглядається як система, що постає у трьох вимірах: змістовному, часовому, просторовому.

Змістовний аспект кожної релігії може бути визначений лише при розгляді її як складної системи, яка має власну структуру. Ця система функціонує більшою частиною не окремими компонентами, а своєю цілісністю, з якої залежно від соціальних та історичних обставин виокремлюються ті чи інші компоненти та характеристики. У даному випадку релігійний фактор постає як ієрархічна система, що складається з видових підсистем — конкретних релігій, релігійних течій, напрямків, сект, кожна з яких посідає своє місце у ієрархізованій структурі.

Часовий вимір дозволяє проаналізувати вплив релігійного фактора на світові політичні процеси в історичній динаміці, виявити генетичні риси релігій, їх класичні та застійні варіанти, простежити рівень впливу релігійних концепцій на державотворчі процеси та міжнародний політичний простір в окремі історичні періоди. Загальновідомо, що історично вплив релігії на міжнародні відносини був неоднаковим. Особливо помітним і безпосереднім він був у стародавньому світі та в період середньовіччя. Однак, із XVIII ст. роль релігійних цінностей у політичному житті суттєво зменшується у зв’язку із піднесенням наукового знання, що стало спроможним висунути привабливі альтернативні концепції світоустрою. В ХХ ст. в основі протистояння двох наддержав було покладено конкуренцію комунізму  та капіталізму. Хоча, з іншого боку, не можна  не відзначити, що комунізм у деякій мірі наближається до релігійних        доктрин. Зокрема, проголошуючи гасло «рівність, братерство, справедливість», він конструював свого роду «рай на землі». Із розпадом СРСР релігія знову була взята на озброєння у конкурентній боротьбі між країнами світу, результатом чого стало зростання кількості так званих локальних «конфліктів ідентичності».     У цьому      плані вважаємо доцільним навести результати досліджень шведських фахівців М. Солленберг та П. Валлентин, які зазначають, що серед 94 конфліктів, котрі нараховувались у світі в період 1989-1994 рр., лише чотири можна вважати міждержавними. За оцінками одного із авторів щорічника СІПРІ Т. Сейболта, у 1999 р. лише два із 27 конфліктів не були «конфліктами цінностей». У даному плані відзначимо, що складність дослідження так званих «конфліктів ідентичностей» криється у таких моментах: по- перше, історичний досвід доводить, що відстоювання національної, культурної, релігійної ідентичності провокує неконтрольоване масове насилля; по-друге, подібні конфлікти майже не піддаються регіональному та міжнародному впливу, а отже їх врегулювання це достатньо тривалий і непростий процес.

Отже, наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. все чіткіше проглядається масове повернення до традиційних цінностей, аж до етнічно-трайбалістського елементу, до релігійно-цивілізаційної єдності окремих груп населення світу як до свого нового універсуму. Хоча серед фахівців- міжнародників немає єдиної позиції щодо пояснення «релігійного ренесансу» в сучасній світовій політиці, проте, більшість сходиться на тому, що даний феномен є відповіддю традиційних суспільств на виклики глобалізації (найбільш комплексно даний процес досліджується у межах теорії політичної модернізації, а також варто згадати роботи сучасних неореалістів, зокрема А. Лівена, Дж. Халсмана, Ч. Краутхаммера. Ч. Краутхаммер, наприклад, називає себе «демократичним реалістом», і погоджуючись у цілому із тезою неолібералів про те, що цінності демократії є найбільш прийнятними, водночас звертає увагу на те, що поширення демократії потребує «підготовленого національно-культурного ґрунту».

Щодо просторового виміру, дослідження проводяться, передусім у контексті взаємодії глобальних і регіональних територіальних релігійних систем. Глобальні релігійні системи утворюють три світові релігії. Кожна з них — самодостатня ідеологічна система, що розвивається за внутрішньою логікою, чітко структурована територіально, організаційно, має досить чітку ієрархію елементів.

У межах глобальних територіальних релігійних систем виділяються регіональні. Вони визначаються в межах частин світу, утворюючи релігійні зони — континуальні форми територіальної організації релігійного життя послідовників певної регіональної релігії, які мають надетнічний характер й охоплюють значну територію континенту.

У християнстві до них належить католицизм, протестантизм, православ’я. Католицизм переважає в Латинській Америці, де сконцентровано більше половини католиків світу, понад третини католиків припадає на Європу й по одній десятій частині — на Азію та Африку. Протестантизм поширений у Північній Америці, на яку припадає дві п’ятих від загальної кількості протестантів світу. В Австралії протестанти становлять дві третини населення, в Європі — одну третину, концентруючись переважно на півночі.

Православ’я поширене серед народів Південно-Східної та Східної Європи, у країнах СНД та Північно-Східної Африки (Єгипет, Ефіопія).

У рамках ісламу шиїзм, котрий поширений в Ірані, Іраку, на півдні Аравійського півострова.

Релігійний фактор у міжнародних відносинах виявляє себе досить неоднорідно у різних частинах земної кулі, хоча присутній повсюди. Це безпосередньо залежить від схеми поширення релігій (особливо світових). Історично склалося, що цей процес набув ознак закономірного явища, що відобразилося на сучасній географічній мапі релігій світу.

2. Взаємозв’язок релігії й політичних конфліктів

З трьох світових релігій найбільш чіткі соціально-політичні доктрини мають іслам і християнство. У буддизмі соціально-політична доктрина простежується слабо, у силу його особливих основних постулатів. Це вчення не ставить своєю метою перетворювати або покращувати суспільні відносини.

Здобуття Україною незалежності привело до формування різних підходів стосовно перспектив державно-церковних відносин, їх можна звести до трьох основних шляхів реформування: забезпечення рівності всім релігійним організаціям, надання державного статусу окремим християнським церквам, повне дотримання принципу свободи совісті.

Державно-релігійні відносини реалізовуються відповідно до Конституції України, Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»». Загальний зміст цих документів визначає Україну як світську державу, що не надає переваги жодній релігійній організації.

Найбільш висока релігійна активність у західному регіоні, середня — у північно-західному, низька — у південно-східному. Україна — поліконфесійна держава, 54 % громад є православними. З них найбільшу кількість мають УПЦ МП, УГОД КП, УАПЦ. Організаційно й чисельно зміцнюються громади протестантів, мусульман. Особливо швидко зростає кількість релігійних організацій новітніх конфесій (кришнаїтів, РУН-віри, мормонів) та ін.

Конфесійна ситуація на сьогоднішній день є напруженою і потребує структурного дослідження для виявлення проблемних зон та регіонів. Сама ситуація роздробленості населення країни, окрім національних відмінностей, по релігійний приналежності серед представників одної нації вже насторожує і викликає занепокоєння як серед саме громадян, так і державних органів влади. Розпал міжконфесійної ворожнечі негативно впливає на суспільні відносини, а також на економічну ситуацію на проблемній території. Вразі зростання масштабу конфлікту погіршуватиме не лише матеріальних добробут певної території, а й впливатиме на регіональну обстановку з відбиттям свого сліду і на національній економіці.

Держава, сповідуючи дотримання принципів свободи совісті та рівності релігійних організацій і будучи відокремленою від церкви, зробила б більше ніж своїми зусиллями в примирені чи об’єднанні. Відокремлення церкви від держави жодним чином не означає відокремлення церкви від суспільства, заборону її участі в суспільному житті. Навпаки, цей принцип звільняє церкву (релігійні організації) від її одержавлення, тотального контролю держави над її внутрішнім життям, внутрішніми приписами та релігійною практикою [7, с. 156-157].

Висновки

Отже, конфесійна ситуація та її вплив на стабільність українського суспільства є суттєвим і заслуговує на ґрунтовне дослідження. З одного боку, поглиблюючи та зміцнюючи міжконфесійні відносини, не декларувати, а впроваджувати конструктивну співпрацю, яка позитивно впливатиме на громаду та народ, можна зміцнити українське суспільство.

Завдяки такій роботі можливо покращити стабільність громадських відносин, які в свою чергу вливають на національну економіку та міжнародний імідж держави.

З другого боку, міжконфесійна нетерпимість є великою загрозою для стабільності українського суспільства і може погіршити суспільні відносини та спокій, що в свою чергу загрожує національній безпеці та економіці й ставить під загрозу збереження національного простору. Не можна забувати негативний міжнародний досвід руйнації держав через конфесійну нестабільність та адекватно реагувати на перші прояви проблеми релігійних конфліктів.

Питання конфесійної ситуації та її впливу на стабільність українського суспільства повинно активно розглядатися як науковим співтовариством, так і державою, що є вкрай важливим зміцнення громадських відносин, консолідації нації та укріплення країни.

Список використаної літератури

1. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.
2. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.
3. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.
4. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.
5. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
6. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
7. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.
8. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.
9. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма «ИНКОС»: Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.