1. Взаємозв’язок економічної науки, соціології та політології

Соціологія та політологія найбільш тісно пов’язані один з одним. З точки зору об’єкту та методів дослідження політологія та така галузь соціології як політична соціологія, мало різняться. У соціологів політологія активно сприймає методи вивчення політичного життя, особливо тих явищ та процесів в політиці, які проходять за участю великих мас людей. Досягнення соціологічних знань впливають на технологію політику виборчої боротьби, методи пропаганди, свободи керівництва масовою поведінкою. Але залишаються і принципові відмінності в предметі їх дослідження. Політологія розглядає політику як процес, який підкорений певним закономірностям. Соціологія політики вивчає цей процес не сам по собі, а його “людський вимір”. Її цікавить, як політика впливає на розвиток людей та їх спільнот. У політології в центрі уваги політика, її складові, рух та ефективність; в центрі уваги політичної соціології – людина в політиці, взаємозв’язок політичних та соціальних відносин.

Політична економія, економічно обґрунтовуючи політичні процеси, дозволяє бачити в останніх боротьбу за реалізацію економічних інтересів. Економіка має вирішальний вплив на політичні явища шляхом вольових зусиль людини, яка, знаходячись в неоднорідних умовах (історичні, ідеологічні, культурні, природньо-географічні, інші), по-різному сприймає її вимоги, використовує різні засоби, форми та методи впливу. Але й політика має зворотний вплив на економічні процеси, закріплюючи, гальмуючи або стимулюючи їх розвиток. За допомогою політики та політичної влади соціальні шари, що займають в суспільстві домінуюче становище, закріплюють та помножують свій матеріальний стан, гарантують його незалежність від можливих посягань з боку інших членів суспільства. У зв’язку з цим економічну науку можна розглядати як одну з методологічних основ політології. В свою чергу, політологія дає наукове обґрунтування принципів відпрацювання та здійснення економічної політики, державного регулювання економічних процесів.

Особливе значення політологія має для конкретної людини в суспільстві, яке тільки створює демократичні засади життя. Політологія збагачує особистість політичним досвідом, формує свідомого та самостійного суб’єкта історичного процесу.

2. Співвідношення економіки та політичної економії

Економіка є найважливішим об’єктом політичної діяльності. З одного боку – як основа політичної влади, в розумінні її економічної могутності (це стосуєтся будь-якої держави, незалежно від характеру втручання держави в економіку). З іншого боку – як основа авторитету політичної влади в розумінні успішної економічної політики. Таким чином, економічна політика є одним з головних напрямків діяльності держави, і, одночасно, одним з головних предметів у програмах політичних партій.

Економічна теорія виконує позитивну функцію і відповідає на питання «що» і «чому» відбувається в реальній економіці. Економічна політика виконує переважно нормативну функцію і вирішує питання «що треба зробити», щоб досягти певних цілей економічного і соціального розвитку. Однак дати відповідь на питання «що треба зробити» економічна політика не може без залучення економічної теорії.

Дії урядовців, політиків, бізнесменів більшою мірою залежать від економічної теорії, ніж це здається на перший погляд. Можна зробити висновок, що економічні теорії приховано панують над нами незалежно від того, чи знаємо ми що-небудь про них, чи ні. Той чи інший захід економічної політики завжди можна віднести до певного напряму економічної теорії так само, як ці теорії мають сукупність властивих саме їм уявлень про інструменти і механізми економічної політики. Люди як носії економічних відносин водночас є носіями системи інших суспільних відносин: політичних, національних, сімейних, ідеологічних, з якими економічні відносини теж пов’язані і взаємодіють. Політична економія досліджує економічні відносини обов’язково в їх зв’язку і взаємодії з іншими суспільними відносинами та інститутами.

3. Особливості поведінки людей у економічній та політичній сферах

Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб’єктів політичного процесу. Психіка і поведінка людини є продуктами біологічних і соціальних процесів. Ми поділяємо погляд, що в переважній більшості сучасних суспільств люди вибирають ті мотиви і цінності, мету і засоби, ту лінію поведінки, якими вони керуються саме в суспільно-політичному житті [3, 25].

Кожній людині властиве індивідуальне ставлення до політики; її участь у політичних процесах залежить від особистісних характеристик, а також від конкретних матеріальних, соціально-культурних, політико-правових умов. Так, малоосвічена, з низькою політичною культурою людина найчастіше є простим об’єктом політичного впливу, маніпулювання з боку інших; у суспільствах з високорозвиненими демократичними засадами і нормами безпосередню участь у політичних процесах беруть значно більше людей, ніж у суспільствах з низьким рівнем демократії.

Механізм політичної поведінки неоднозначний і складний. Незалежно від власного бажання кожен політик тією чи іншою мірою виконує багато функцій, основними з яких (згідно з їх суспільним, політичним значенням) є такі:

• об’єднання суспільства, громадян навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво ця функція простежується в діяльності політиків —лідерів політичних партій, об’єднань;
• пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує певних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від певного політичного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати заради досягнення очікуваного результату;
• захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримання громадського порядку. Ця функція, як ніяка інша, експлуатується найчастіше, нерідко стаючи знаряддям дешевого популізму;
• зміцнення політичних зв’язків з масами. Без цього політик швидко відчужується від своїх прихильників;
• ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функція широко використовується політиками-популістами, трибунами, майстрами проголошення гучних промов, людьми, що добре володіють словом і пером.

4. Соціальна сфера: публічне адміністрування та людина; публічне адміністрування та колектив; публічне адміністрування та суспільство

Публічне адміністрування – це цілеспрямована взаємодія публічних адміністрацій з юридичними та фізичними особами з приводу забезпечення реалізації законів та підзаконних актів і виконання частини основних функцій: орієнтуючого планування, що визначає бажані напрямки розвитку, створення правових, економічних та інших умов для реалізації інтересів учасників взаємодії, розподілу праці, кооперування та координування діяльності, моніторинг результатів.

Соціальна сфера діяльності на регіональному рівні полягає у здійсненні просторових процесів у суспільстві, впровадженні раціональних форм організації життя людей з точки зору умов праці, побуту, відпочинку, розвитку особистості, відновлення життя, відтворення населення. Ця сфера безпосередньо пов’язана з політикою, економікою, соціологією, демографічними дослідженнями тощо. Питання стосовно розвитку соціальної сфери як виду економічної діяльності розглядаються виключно в контексті організації життя людей в межах конкретної території, територіальної організації праці.

У публічному управлінні можна виділити особливу сферу, де суб’єктами є органи державного управління або місцевого самоврядування. Ця сфера пов’язана з управлінням державою, окремими її галузями та узагальненими напрямами діяльності (державне управління) або місцевими спільнотами людей, що мешкають на певній території й розглядаються не як члени колективів організацій, а як єдина територіальна громада (місцеве самоврядування).

Застосування права в процесі управління є одночасно функціональною якістю і самого управління, але при цьому не слід забувати, що застосування права є самостійним явищем. Водночас правозастосування за своєю природою є управлінською діяльністю. Право само по собі не є ефективним чи неефективним. Воно стає таким у процесі цілеспрямованої діяльності. Загальна характеристика права, правових норм повинна зводитися до якісних рис – обґрунтованості, чіткості, масштабу охоплення суспільних відносин, своєчасності тощо. Насправді усі норми права мають однакову ефективну вагу, тоді як ефективність діяльності із застосування цих норм, як правило, різна. Висока якість правової регламентації управлінського процесу надає останньому сталості, законності й ефективності. При цьому не існує однобічної залежності між управлінням і правом. Чим ефективніший управлінський процес, тим ефективніший і юридичний механізм управління, а отже, й саме правове регулювання державного управління.

Слід додати, що критерії оцінки якості діяльності органів державного управління є також інструментом підвищення ефективності взаємодії органів публічної влади з громадськістю. Вони демонструють, наскільки результативно працює орган місцевої влади, за якими напрямами та в якому обсязі він використав наявні фінансові ресурси. Завдяки цим критеріям громадськість має можливість контролювати діяльність влади.

Діяльність органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування в сучасній Україні має ознаки публічного адміністрування, що пов’язано із зміною характеру відносин з юридичними і фізичними особами у зв’язку з розвитком ринкової економіки та демократизацією суспільства.

У числі інструментів, які можуть використовуватися для нарощування потенціалу публічно-адміністративній діяльності на рівні державних організацій, входять: стратегічне планування з кінцевою метою встановлення і корегування напрямів діяльності; партнерський підхід на основі широкої мережевої взаємодії, створення коаліцій і пропаганди концепції національної відповідальності урядів і місцевих співтовариств; налагодження колективної роботи, у тому числі за рахунок багатогалузевого підходу й управління перетвореннями; адміністративна і бюджетна децентралізація для підвищення підзвітності в контексті розробки політики; гнучке надання високоякісних послуг.

5. Дія ринкових принципів у політичній сфері

Доцільно визнати єдність найважливіших сфер суспільного буття – економічної, соціальної, політичної, державної, які настільки пов’язуються між собою, що неможливим є вивчення кожної з них, відокремлене від усіх інших. Саме тому широкого розповсюдження в соціальних гуманітарних науках набула так звана концепція раціонального вибору, суть якої полягає в перенесенні принципів ринкової економіки на інші сфери суспільного життя.

Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя.

Особливості економічного і політичного життя варіюються залежно від розвиненості ринкової економіки і політичної системи. Чим більш розвинені ринкові відносини і відповідне їм економічне життя, тим демократичніше політичне життя і політична система, що йому відповідає. І навпаки, звуження сфери ринкової економіки, набуття нею командних рис, а також зниження активізації економічного життя в суспільстві, централізація його в державних структурах призводять значною мірою до згортання обсягу демократичних форм політичного життя, одержавлення його.

6. Публічна сфера і публічна політика

«Публічна політика» – є симбіотичним поєднанням політичної дії, аналітичної обробки, висвітленням проблемних питань в ЗМІ та (наукової) рефлексії [5]. Публічна політика має різні форми, і кожна з них направлена на вирішення своєї соціальної проблеми. Відповідно до цього кожна форма публічної політики має свою «публіку», тобто тих, чиї проблеми вона вирішує. Проте проблема, так само як і соціальна категорія, не є чимось  безумовно і однозначно даним. Вони є результатами діяльності учасників публічної політики – державних чиновників, політичних експертів та активних членів громадськості – всіх учасників процесу публічної політики. В. Парсонс наводить десять ключових ознак, притаманних публічній сфері [2, с. 28]:

• вона має справу зі складнішими й неоднозначними завданнями;
• вона має більше проблем із впровадженням рішень;
• вона використовує більше людей із ширшим діапазоном мотивацій;
• вона більше має справу із забезпеченням можливостей чи здатностей;
• вона більше має справу із компенсацією ринкових невдач;
• вона бере участь у заходах більш символічного значення;
• вона пов’язана із суворішими стандартами зобов’язань і легальності;
• вона має більше можливостей реагувати на проблеми справедливості;
• вона повинна діяти чи намагатися діяти в інтересах суспільства;
• вона має забезпечувати мінімальний рівень державної підтримки, вищий за той, що вимагається у приватному виробництві.

Завдання публічної політики – досягнення консенсусу, тобто суспільної згоди по окреслених всіма учасниками політики проблемах. Саме поняття згоди є достатньо відносним – зараз, наприклад, в країні приймається безліч законопроектів, з якими незгодні велика кількість виборців, проте не маючи змоги активно діяти, чи під впливом комформізму, вони дають свою мовчазну згоду – це також своєрідний консенсус, проте – досить своєрідний. Істотним на нашу думку є те, що в обговоренні суспільних проблем поєднуються як владні структури, так і суспільні об’єднання, як населення, так і бізнес, як органи місцевого самоврядування, так і ініціативні люди. Діяльність цих різних груп може бути тимчасовою і учасники процесу  можуть навіть не підозрювати про наявність ще однієї ланки зацікавленої у вирішенні даного питання, маючи на меті створення управлінського документа – стратегічного плану дій [7].

Політика може вважатися публічною, якщо вона є прозорою, ефективною, а також націлена на вирішення проблем населення і користується його довірою.

В результаті публічна політика виявляється тісно пов’язаною з поняттям суспільної участі в ухваленні владних рішень і є способом і результатом суспільної участі в процесі ухвалення життєво важливих для суспільства рішень. М. Ріттер, німецький дослідник, центральним поняттям, що допомагає усвідомити і описати публічну сферу, вважає саме «демократію участі», або «партиципаторну» демократію: «Партоципаторна і нормативна теорії демократії виходять з того, що постійна добровільна участь населення в політичному процесі є єдиною гарантією збереження справжньої демократії.

Список використаної літератури

1. Адміністративне право. Загальна частина: навч. посібник / Сергій Алфьоров [та ін.], 2011. — 213 с.
2. Кісіль, З. Адміністративне право [Текст] : навчальний посібник / Зоряна Кісіль, Роман Кісіль, 2011. — 695 с.
3. Малиновський, В. Державне управління [Текст] : навч. посіб. / Валентин Малиновський, 2009. — 606 с.
4. Мельник, А. Державне управління [Текст] : підручник / Алла Мельник, Олексій Оболенський, Алла Васіна ; ред. А. Ф. Мельник, 2009. — 582 с.
5. Менеджмент у державному управлінні: загальна частина [Текст] : навчальний посібник / С. В. Пєтков [та ін.]; за заг. ред. С. В. Пєткова, 2011. — 311 с.
6. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / М. Ф. Рудич, Р. В. Балабан, Ю. С. Ганжуров та ін., 2008. — 438 с.
7. Теорія та історія державного управління [Текст] : навч. посібник / Галина Одінцова [та ін.]; за заг. ред. Г. С. Одінцової, О. Ю. Амосова, 2008. — 285 с.