Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Основні теорії управління суспільством

Вступ

Механізм управління притаманний всім, без винятку, галузям діяльності людей. Він забезпечує пошук і застосування засобів, методів і форм здійснення накреслених змін у діяльності людей. Довгий час управління було об’єктом дослідження інших наук.

Головним об’єктом управління – в управлінні соціальними процесами — є людина, соціальні групи і суспільний розвиток у цілому. Соціальне управління — це управління окремими сторонами суспільного життя, суспільними інститутами, суспільством у цілому, спрямоване на підтримку динамічного стану і нормального функціонування соціальної системи. Наука соціального управління є соціальною галуззю наукового знання, котра вивчає цілісне засвоєння оточуючого світу під кутом зору системного впливу на всі сфери суспільного життя, для підвищення якості життя його членів – головної мети суспільства.

Система управління складається з двох підсистем:

  • регулююча (керуюча) – це суб’єкт управління;
  • регульована (керована) — це об’єкт управління.

Тому процес управління набуває вигляду впливу суб’єкта на об’єкт заради досягнення певної мети. Крім цього, під соціальним управлінням розуміється не тільки конкретний управлінський вплив, а і політична діяльність, яка спрямована на регулювання суспільних процесів у заданих напрямках.

1. Джерела ідей управління суспільством і країною

Перші науково обґрунтовані засади управлінської науки були зумовлені великомасштабними «вибухами» і «падіннями» промислового розвитку. До цього слід віднести появу, насамперед, теорії наукового менеджменту Ф. Тейлора, Г. Файоля, М. Фолетта. Більш теоретично-узагальнюючі знання про систему влади, бюрократичну систему розробляв відомий німецький соціолог-класик М. Вебер. Теорію «людських стосунків», або соціально-психологічний напрям, розробив американський психолог, соціолог Е. Мейо. Вагому роль відіграли спеціальні галузеві теорії Д. Макгрегора, К. Левіна, Ч. Бернарда, Г. Саймона, П. Друккера та ін. З’явилося багато допоміжних наукових галузей та теорій, які відповідним чином пов’язані з галуззю соціального управління: «теорія лідерства», «соціологія організацій», «соціологія влади», «психологія успіху», «психологія менеджменту», концепції так званого «ситуаційного підходу», «організаційної культури», «корпоративної етики» та багато інших. Ці прикладні концепції та теорії були пов’язані з розвитком нових знань у галузі соціології, соціальній психології, психології, політичній науці, економічній науці, етиці і т. ін. У зв’язку з цим у сфері управління дедалі більше почали застосовувати системні підходи.

Сьогодні особлива увага привертається до систематизованого «здорового глузду» в системі управління на всіх його рівнях, що безпосередньо пов’язано із науковими розробками та рекомендаціями психологічної та соціологічної наук.

2. Формування та розвиток теорій управління суспільством і країною

Ключову роль у розвитку та функціонуванні системи управління відіграють кадри та стиль управління. Від їх компетентності, вміння плідно працювати, знайти оптимальний режим, стиль, методику, рушії управління багато в чому залежить ефективність вирішення економічних, політичних, соціокультурних та інших завдань. Світова практика публічного управління давно вже звернула увагу на необхідність спеціального аналізу цієї ланки, бо саме це дає можливість критично оцінити ситуацію, зробити відповідні висновки та пропозиції.

Теорія соціального управління виявила і описала два типи механізмів регуляції поведінки людей у ​​суспільстві: свідоме (раціональне) і стихійне регулювання. Свідоме регулювання і є соціальне, в тому числі і державне управління. Суть стихійного механізму в спонтанному, мимовільному (автоматичному) регулюванні процесів поведінки і діяльності соціальних суб’єктів, що не вимагає втручання державних або яких-небудь інших керуючих сил. Таким виступає, наприклад, так званий вільний ринок з його регулюючим механізмом конкуренції. «Так званий» тому, що в реальності нині ринок в розвинених країнах в основному керований.

Державне управління складається із сукупності взаємопов’язаних типових дій, що утворюють структуру управлінського процесу. Це аналіз конкретної ситуації; вибір цілей, прогнозування, розробка державної стратегії та планування діяльності щодо здійснення обраних цілей, наміченої стратегії; інформування керованого об’єкта; організація; координація; активізація (мотивація, стимулювання), регулювання, контроль, узагальнена оцінка результатів управління. Зазначені види діяльності називають функціями управління, сукупність яких становить його зміст.

Треба зазначити, що перший напрям, який названий школою в управлінні, містить низку підходів, характерних для різних шкіл, а саме:

  • підхід з погляду наукового управління — школа наукового управління (1885—1920);
  • адміністративний підхід — класична або адміністративна школа в управлінні (1920—1950);
  • підхід з погляду людських відносин — школа людських відносин (1930—1950);
  • підхід з погляду поведінки — біхевіористична школа (1950 — донині);
  • підхід з погляду кількісних методів — школа науки управління, або кількісний підхід (1950 — кінець 1960);
  • підхід з погляду «чутливої» («responsive») адміністрації, поліцентризму, «плоских» структур.

3. Основні теорії та школи управління суспільством і країною другої половини XX століття

Державне управління — системне суспільне явище кадрів. Наукове управління також визнавало необхідність відокремлення управлінських функцій від фактичної виробничої діяльності.

Теорія управління бере свій початок з індустріальної революції та принципів ліберальної економіки, поширюючи свій вплив аж до наших днів у більш-менш модифікованій формі.

Так, школа „наукового управління” (автор – американський інженер, «батько менеджменту» Ф.Тейлор) розробила поняття „людський чинник”, втім соціальна природа особистості не бралася до уваги. Пропонувався механістичний підхід до ролі людини в організації, робітник розглядався як елемент виробничого процесу, безпосередньо пов’язаний із засобами праці. Стверджувалося, що людина здатна краще працювати за умови її ефективного матеріального стимулювання та існування системи ретельного контролю.

Також наукова організація праці відмовилася від традиційного для того часу принципу «розподілу прибутку» (наприкінці року за результатами праці). За Ф.Тейлором, необхідно стимулювати працівника кожного дня. Це означало по-перше, встановлення трудових норм (стандартів) через хронометраж, по-друге, відрядну оплату праці, по-третє, «платити людям за роботу, а не за їх присутність». Крім того, Ф.Тейлор чітко визначав обов’язок менеджера – брати на себе відповідальність за невдачі, і не перекладати їх на працівників.

Першим, хто звернув увагу на можливість і необхідність застосування досягнень нової науки в діяльності органів державного управління, був француз Анрі Файоль. Припускаючи, що основні принципи теорії управління однакові як для управління великим підприємством, так і для державного управління, він зробив спробу визначити принципи й основи правильної організації діяльності адміністративного апарату. Вихідним пунктом для досліджень Файоля стало сформульоване ним положення про те, що соціальні явища, подібно до фізичних, підпорядковані природним законам незалежно від нашої волі. Прагнучи сформулювати ці закони глибше, ніж його попередники, він розділив процес управління на первинні складові елементи і розробив шляхи ефективного формування цих елементів. Файоль вважав, що процес управління складається з таких складових: передбачення, організації, видання розпоряджень, координації, контролю. Ніхто до Файоля не показав так переконливо, що функція управління не є простою, що це функція, яка включає цілий ряд простіших елементів.

У результаті своїх досліджень А. Файоль сформулював принципи правильного функціонування органів управління. Він виклав їх у 14 пунктах: розподіл роботи; авторитет керівництва; внутрішня дисципліна; єдність керівництва; єдність видання розпоряджень; підпорядкування індивідуальних інтересів більш загальним інтересам; винагорода; централізація; внутрішня ієрархія; порядок; рівність прав і обов’язків; стабільність персоналу; вимога виявлення ініціативи адміністративним персоналом; єднання персоналу.

А.Файоль сформулював принципи управління, що виражають норми організаційної поведінки людей, серед них – дисципліна, корпоративний дух, ініціатива, рівність, підпорядкування індивідуальних інтересів спільній меті. Принципи управління втілюють суб’єктивний досвід керівника, його філософію.

Метою класичної школи (А. Файоль, Л. Урвік, Дж.Д. Муні, А.К. Рейлі, Ал.П. Слоун) було забезпечення ефективності роботи всієї організації, визначення універсальних принципів управління. Останні стосувалися двох основних аспектів: розробки раціональної системи управління на базі основних функцій бізнесу; побудови структури організації та управління працівниками. її здобутком можна вважати запропоноване описання функцій управління та систематизований підхід до управління всією організацією. Необхідно наголосити, що система управління має забезпечити реалізацію основних функцій бізнесу, тобто отримання прибутку від діяльності.

З погляду управління державою «класична» школа сконцентрувала свої зусилля на вивченні організаційних структур, їх ієрархії, взаємодії інформаційних потоків, статусу службовців різних рівнів, нормативного врегулювання всіх аспектів діяльності органу управління.

Школа людських відносив (М.П. Фоллет, Е. Мейо, А. Мас-лоу) пропонувала використовувати прийоми регулювання відносин між працівниками не тільки економічного плану, а й різні мотивації та потреби, що можуть бути задоволені частково або опосередковано фінансовими засобами. Основний акцент було спрямовано на організацію як людську систему, на соціологічні та соціально-психологічні аспекти поведінки її співробітників.

4. Японський варіант людських стосунків

Теорія людських відносин (так називається цей важливий етап у розвитку науки управління в період з 1930 по 1950 р.) народилася з необхідності обмежити надмірність, до якої призвела дегуманізація праці на початку XX століття. Теорія розглядала людський фактор як основний елемент ефективності управління.

Японський варіант використання теорії людських взаємин пов’язаний із колективістським методом: формуванням у працівників почуття «єдиної сім`ї», нерозривного зв’язку з трудовим колективом. Це почуття підкріплюється, наприклад, виданням заводських газет, проведенням спільних свят, спортивних змагань, «сімейних днів», коли на робоче місце запрошуються члени родини. Цей досвід докладно описаний у книзі президента фірми «Sony» А. Моріта «Зроблено в Японії».

У ділових відносинах японці неформальним зв’язкам приділяють не меншого значення, ніж офіційним  і прагнуть установити особисті взаємини, створити атмосферу співробітництва. Японська ділова культура намагається дотримуватися принципу рівного статусу представників договірних сторін, піклується про те, щоб не було нанесено втрати самолюбству кожного працівника. Тому перш ніж давати згоду на співробітництво, у японських фірмах воліють погодити питання попередньо з усіма майбутніми учасниками роботи, щоб вони були морально підготовлені до цієї роботи заздалегідь, і не виникало проблем на стадії реалізації проекту.

5. Соціально-інженерний та гуманітарний підходи

Коли в управлінні переважав інженерний підхід, метою якого було забезпечення поведінки людей відповідно до поставлених цілей, прийнятих правил і процедур, жорсткої субординації органів і посад.

Основними принципами організації взаємозв’язків вважалися принципи єдиноначальності, «виключення» (згідно з яким тільки важливі рішення, що не повторюються, повинні залишитися у компетенції начальника), раціоналізації сфери контролю (кількості підлеглих в одного керівника), чіткого розмежування функцій управління та ін.

Важливим напрямом науки про управління стало дослідження організації як певної соціальної системи, що передбачає ставлення до працівника як до індивіда з певними соціальними інтересами.

6. Концепція раціонального вибору та «новий менеджеризм»

Класичну (бюрократичну) модель державного управління, яка домінувала в теорії та практиці діяльності системи державного управління починаючи з 30-х рр. ХХ ст., було піддано жорсткій критиці наприкінці 70-х рр. ХХ ст. Основою для такої критики виступили закритість адміністративно-бюрократичної системи, низький рівень реагування на швидкі зміни в довкіллі, незначний влив громадськості на діяльність державних установ.

Зусилля “просунути постбюрократичні” форми зосередилися на відкритті можливостей керівництва з боку громадськості державними адміністраціями, поза традиційними контрольними установами, і зміні відносин між соціальними установами. Переорієнтація від бюрократичного адміністрування та керування до конкурентних ринків і мережі політики участі була діагностована дослідниками, або передбачена [3], і перетворення інтерпретувалися як “неминуча зміна” до більш розвинутої адміністрації з конвергенцією адміністративних форм, якщо не глобально, то, принаймні, серед розвинених країн [1]. Модель публічного менеджменту або, за Т. Пітерсом, “ринкова модель” зіграла певну роль у розвитку державного управління і в деяких розвинених демократичних країнах є домінуючої і по теперішній час.

Серед численних підходів до організації процесу державного (публічного) управління “новий публічний менеджмент” відіграв особливу роль у зв’язку з високою орієнтацією цієї моделі на ефективність, тобто результативність процесу управління. Нова модель державного управління стала результатом тривалого періоду пошуків її ефективності, який розпочинався, коли найбільші держави напередодні глобальних завдань зіткнулися з недостатністю ресурсів. Основні риси нової моделі державного управління було запозичено в недержавному секторі економіки. Їхнє оформлення в організаційну модель і практику державного управління відбулося в другій половині 70-х рр. ХХ ст., які прийнято пов’язувати з внутрішньодержавними ініціативами прем’єр-міністра Великої Британії М. Тетчер і президента США Р. Рейгана.

Упровадження менеджеризму в діяльність державних організацій включає встановлення п’яти типів індивідуальної підконтрольності як необхідного мінімуму для відповідального чиновника:

– правовий контроль (законодавче регулювання);

– фінансовий контроль (як витрачаються державні кошти);

– з позицій здійснення політики (досягнення цілей; виконання обіцянок і очікувань);

– демократичний контроль (інформація й консультування з виборними органами, зв’язки з громадянами);

– етичний контроль (дії відповідно до етичних норм).

Концепції Т. Пітерса і Р. Уотермена, Д. Осборна та Г. Геблера були сформульовані в дусі впливової в сучасній (перш за все, ”англосаксонскій”) адміністративній науці теорії ”нового державного менеджменту”. Частіше за інших можна почути визначення ”новий менеджеризм”, що означає – ідеї менеджменту, які здебільшого виникли у приватному секторі та витіснили концепції традиційного адміністративно-державного управління. “Подібні зміни отримали назву трьох “е” (економія, енергійність та ефективність) і суттєво вплинули на розуміння як ролі управління при визначенні державної політики, так і статусу державного службовця” [1]. Цей підхід не лише набув широкого розповсюдження в урядових органах, але і знайшов академічних захисників. Наприклад, професор політології Сентджонського коледжу м. Манітоба (Канада) П. Томас пише: “…книги, присвячені “новому державному менеджменту”, вводять в обіг такі поняття, як перебудова уряду, пожвавлення державної служби, перетворення організації, націлене на всебічне підвищення якості управління, зміна парадигм, заповзятливість і перерозподіл повноважень. Нова фразеологія покликана пропагувати нові ідеї й боротися з невірою, породженою невдачами в ході колишніх спроб реформування управління. Мабуть, нова фразеологія – це складова частина реформ; а який конкретний зміст в неї вкласти – це вже справа практиків”.

7. Публічне управління в контексті неокласичної теорії

Традиційні бюрократичні методи державного управління з позицій нового державного менеджменту було піддано жорстокій критиці як такі, що “пригнічують підприємницьку ініціативу й обмежують вибір, як передумову перевиробництва непотрібних послуг і як умова для розбазарювання коштів, нерезультативності, а ринок, точніше, ринки в різних сферах розглядалися як щось протилежне і позитивне: заохочуючи конкуренцію, вони максимізують свободу вибору, збільшують результативність у різних формах, створюють умови для розквіту підприємницької ініціативи в рамках держави”.

Сучасні дослідники державного управління сконцентрувалися на вивченні комунікацій, зв’язків і взаємодій між менеджерами державних, приватних і суспільних організацій, оскільки саме в цій сфері ухвалюються реальні рішення та здійснюються управлінські функції.

Серед дослідників (Д. Осборн і П. Пластрік, Б. Боземан і Д. Строссман, Л. Сморгунов) існує точка зору, що для державного менеджменту необхідне використання певної стратегії. Як ми можемо прочитати у Л. Сморгунова, який погоджується з Б. Боземаном і Д. Строссманом, “на відміну від традиційного державного адміністрування, для державного менеджменту, якщо він збирається досягти успіху, обов’язково потрібне відчуття стратегії.

Державний менеджмент ширший, більш інтеграційний і менш залежний від функціональної експертизи, ніж державне адміністрування. Державний менеджмент – це значною мірою управління зовнішнім оточенням організації. Державне ж адміністрування знаходиться всередині контексту організації” [2]. Основний акцент при реформуванні адміністративного державного управління на шляху впровадження менеджерських методів і структур концентрується на децентралізації й деконцентрації. Принцип децентралізації припускає делегування повноважень і відповідальності нижнім рівням управління. Принцип деконцентрації означає створення безлічі незалежних агенцій та ослаблення ієрархічних зв’язків.

Новий публічний менеджмент пропонує підходи до адміністративних установ як до організації з чіткими завданнями, цілями, ресурсами і сферою діяльності, відповідальної за отримані результати. Живий відгук і відповідальність мають на увазі здатність виявити і пристосувати сигнали ринку. При цьому населення – це клієнти, яким надаються індивідуальні послуги, у яких є, перш за все, комерційний, а не політичний інтерес до уряду. Така концепція була піддана сумніву у 90-х роках минулого століття, коли почали розроблятися нові моделі організації державного управління.

Висновки

Оскільки управління безпосередньо пов’язане із системою влади та державою, соціальним контролем, то його появу (як системи формальних принципів) пов’язують із зародженням цивілізації у стародавній Шумерії, із виникненням та покладанням перших функціональних обов’язків на відповідних суб’єктів даного суспільства. Перші теоретичні осмислення феномену управління були зроблені в далекі історичні часи Платоном, Конфуцієм, Ксенофонтом, коли управління було визнане як особливий вид мистецтва. Про деякі елементи відносин суспільства — держави — влади писав і відомий італійський мислитель Макіавеллі (галузь політичного управління). Однак управління як система наукового знання виокремилася у самостійну галузь лише на зламі ХІХ-ХХ ст.

Список використаної літератури

  1. Авер’янов В. Б., Дерець В. А., Ославський М. І., Писаренко Г. М., Пухтецька А. А.. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В.Б. Авер’янов (заг.ред.). — К. : Юстиніан, 2007. — 288c.
  2. Андрушко В. Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування: Посібник для навч. закл. системи підгот. та підвищ. кваліфікації держ. службовців, керівників держ. підприємств, установ, організацій / Хмельницький ін-т регіонального управління та права / О. Оболенський (ред.) — Хмельницький : Поділля, 2006. — 567с.
  3. Баришніков В. Державне управління та державна служба: Навч. посібник / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України / Микола Васильович Туленков (заг.ред.). — К. : ІПК ДСЗУ, 2003. — 322с.
  4. Власюк О. С., Дерюгіна Т. В., Запатріна І. В., Кишко О. В., Ковальова Т. І.. Державне управління: плани і проекти економічного розвитку / Інститут соціально-економічних стратегій / О.Ю. Кучеренко (заг.ред.), І.В. Запатріна (заг.ред.). — К. : ВІП, 2006. — 624с.
  5. Голікова Т. Державне управління територіальним економічним розвитком: теорія і практика: монографія / Національна академія держ. управління при Президентові України. — К. : НАДУ, 2007. — 296с.
  6. Дем’янчук О. Державна політика і державне управління: монографія / Національний ун-т «Києво- Могилянська академія». Факультет соціальних наук і соціальних технологій. Кафедра політології. — К. : Факт, 2008. — 272с.