Вступ

Зростання ролі інформаційно-розважальних і рекламно-комерційних функцій вітчизняних мас-медіа протягом останніх років призвело до зміни характеру українських засобів масової інформації. Цілком природньо, що публіцистика, в її колишньому традиційному вигляді, не знайшла відповідного місця у сучасній масово-комунікаційній системі.

Але твердження, що публіцистика відійшла в минуле і сьогодні не може бути актуальною для національного інформаційного простору, було б помилковим. Не можна уявити якісну журналістику без справжньої аналітики, досліджень і прогнозів, так само, як не можна не враховувати специфіки, певних традицій української публіцистики, пов’язаних з історичними умовами функціонування преси і ментальністю аудиторії.

Без перебільшення можна стверджувати, що сьогодні українська публіцистика має досить вагоме теоретичне підґрунтя, наукову базу, що дає можливість говорити про існування наукової школи. На жаль, науковці лише зрідка приділяють увагу дослідженню наукових портретів вчених. Професор Різун В. В. у статті «Штрихи до наукового портрета Д. М. Прилюка» вказує на проблему недостатнього вивчення журналістикознавцями наукової спадщини своїх попередників і відзначає, що наукова школа не може не мати своєї історії: «Історія наукової школи живе у постійному зверненні до попередників, цитуванні їхніх праць, аналізові досягнутого в попередні роки».

На відміну від текстів художньої літератури, публіцистика виконує функцію переконання і навіювання.

1. Особливості публіцистики як виду літературної діяльності

Публіцист мислить і поняттями, і образами, але не ставить знака рівності між пізнанням дійсності в журналістиці і в літературі, між образом художнього твору та образом, який використовується у журналістиці. Роль художнього образу в публіцистиці хоч і велика, але функція його інша. «Якщо керуватися широкою публіцистичною практикою, а не добрими побажаннями, — зауважує науковець, – необхідно визнати, що образ у публіцистиці не має такого самостійного значення, як у художній літературі, він усе-таки підпорядкований логічному відображенню дійсності; головне в публіцистиці, в більшості її жанрів, — науково-логічний аналіз фактів, явищ життя» [3, с.73].

Публіцист через специфіку цього виду творчості вдається до логічно-абстрактної та конкретно-образної форми осмислення дійсності. Вчений вважає, що конкретно-образну форму мислення не можна ототожнювати з художнім мисленням. Хоч публіцистиці й властиві елементи художньої образності, вона не обходиться без конкретних описів, які далеко не завжди є образами художніми.

Образ у публіцистиці В. Здоровега пропонує умовно назвати публіцистичним образом, який характеризується агітаційною пристрастю, дохідливістю, чіткістю і лаконізмом, відсутністю дрібної деталізації, а якщо говорити про відтворення образу персонажа, то й відсутністю всебічної чіткої індивідуалізації, психологічного аналізу, як у художньому творі. Ці властивості публіцистичного образу тісно зв’язані з природою самої публіцистики — її оперативністю, войовничістю, відкритою тенденційністю, активним втручанням у суспільне життя.

Проте, як у художній літературі, так і в публіцистиці вчений визначає різні види художнього образу. Найпростіші з них — словесний образ або образ-«атом», найдрібніша складова частина твору, в якій розкриваються не лише почуття, а й політичні, суспільні явища, а також художня деталь — важливий промовистий штрих, подробиця, за допомогою якої автор намагається яскравіше, виразніше відтворити певну картину, подію, образ людини. За допомогою слова і образних деталей публіцист теж створює образи-картини, які підсилюють, поглиблюють його логічні докази. Існують і такі види публіцистичного образу, як образ-теза, образ-емоція та образ-персонаж [2, c. 24].

Якщо словесний образ, художня деталь, образна картина, маючи низку своєрідних рис і властивостей, усе ж позбавленні суттєвих відмінностей від подібних видів образів у літературно-художніх жанрах, то образ-персонаж у публіцистиці, на думку вченого, ніяк не можна ставити в один ряд з образом-персонажем у белетристиці чи драматургії. У зв’язку з природою самої публіцистичної творчості тут, як правило, маємо справу не з художнім характером, а з певним соціальним типом людини, причому змальованим економно, без притаманної мистецтву індивідуалізації та деталізації, за допомогою специфічних публіцистичних засобів.

Як за своїми функціями, так і за внутрішньою структурою та своєрідністю засобів творення система художніх образів у публіцистиці відрізняється від системи художніх образів в епічному чи драматургічному творі, вона близька до системи художніх образів у ліриці.

Досліджуючи різновиди образу в публіцистиці, В. Здоровега зауважує, що поділ належності до різних жанрів умовний, бо навіть у невеликому публіцистичному творі ми знаходимо і словесний образ, і образ-картину, і образ-персонаж. Звичайно, у статті буде переважати словесний образ, рідше образ-картина, у фейлетоні, нарисі — образ-персонаж, в репортажі — образ-картина, та всі вони підпорядковані єдиній меті: переконливіше розкрити авторську думку.

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки.

Підсумовуючи більшість визначень публіцистики, дослідник зауважує, що першим і чи не єдиним критерієм виступає предмет відображення (література на суспільно-політичні теми ). Другим таким критерієм у значній частині визначень є ще й функції публіцистики (впливати на суспільну свідомість).

В. Здоровега визначає головну специфічну функцію публіцистики — формувати громадську думку, і робить висновок, що публіцистика і громадська думка повинні бути подібні за своєю структурою [2, c. 76-77]:

По-перше. Публіцистика, як і громадська думка, відображає ті ж явища дійсності, що й політична свідомість, моральні та естетичні види свідомості. Публіцистика має ознаки, властиві науці і мистецтву, політичним вченням і філософії, праву і етиці, не стаючи однак жодною з цих форм свідомості, не підмінюючи їх, залишаючись порівняно самостійним способом відображення дійсності та впливу на суспільство.

По-друге. Щоб ефективно впливати на громадську думку, публіцистика теж мусить включати в себе раціональні, вольові та емоційні моменти. Публіцист мусить знати суспільну психологію, свідомо чи інтуїтивно враховувати її закономірності, домагаючись впливу на тих, до кого він звертається.

По-третє. Публіцист апелює до громадськості. Як і громадська думка, публіцистика може вимагати, але вона не має сили закону.

Науковець переконаний, що, формуючи громадську думку шляхом переконання за допомогою фактів і суджень, публіцист впливає як на суспільну свідомість, так і на суспільну практику людини. Формуючи громадську думку, публіцистика навчає, збагачує духовно, дає певну естетичну насолоду. Цим не вичерпуються функції публіцистики, але вони є вирішальними.

2. Засоби впливу та переконання у публіцистиці

У численних соціологічних дослідженнях постулюється ідея про те, що публіцистика є «маніпуляторами свідомості». Навіювання і переконання є різновидами такої маніпуляції. Розглянемо особливості цих механізмів та їх використання в публіцистиці більш докладно.

Навіювання (сугестія) як метод соціально-психологічного впливу є нав’язування певних думок та станів на тлі їх некритичного (часто неусвідомленого) сприйняття. Це цілеспрямоване і неаргументоване вплив на окрему людину або групу. Перебуваючи під впливом навіювання, людина не контролює направлену на нього вплив.

Простіше за все навіяти людині те, до чого він схильний у силу своїх потреб та інтересів. Однак вселити щось можна і всупереч його волі, викликаючи певні почуття і стани, що штовхають до скоєння вчинку, можливо, зовсім не наступного з прийнятих ним норм і принципів поведінки. При навіювання спочатку відбувається сприйняття інформації, яка містить готові висновки, а потім на її основі формуються мотиви і установки певної поведінки. У процесі навіювання інтелектуальна (аналітико-синтезуюча) активність свідомості або відсутня, або вона значно ослаблена, а сприйняття інформації, настроїв, почуттів, шаблонів поведінки базується на механізмах зараження і наслідування.

На соціально-психологічному рівні навіювання має певну специфіку, що пов’язано з цілим рядом факторів, від яких залежить ефективність навіювання. По-перше, величезне значення мають особливості того, хто здійснює навіювання (суггестора) — його соціальний статус, привабливість, вольові та інтелектуальні характеристики. По-друге, важливими є особливості того, на кого навіювання направлено (суггеренд), зокрема, його здатність включати механізми психологічного захисту. Третім значущим чинником є особливості відносин між суггестора і суггерендом — довіра, авторитетність, залежність. І нарешті, ефективність навіювання залежить від способу конструювання повідомлення — рівня аргументованості, характеру поєднання логічних і емоційних компонентів, підкріплення іншими впливами.

Навіювання досягається різного роду вербальними і невербальними засобами — словами, інтонацією, мімікою, жестами, діями суггестора [9, c. 119-120].

Механізм навіювання сьогодні широко використовується всіма ЗМІ. Американські психологи сформулювали «технологічні» вимоги щодо практичного здійснення вселяючого впливу через масову комунікацію і розробили конкретні прийоми навіювання в пропаганді і рекламі. Суть цих вимог, що розділяються більшістю фахівців, що використовують маніпулятивні технології, зводиться до наступних основних положень:

Вважається доведеним, що навіювання визнається свідомістю, якщо вселяюче збігається з психічними потребами і мотивами, що випробовуються суггерендом. При цьому біологічні причини, що породжують психічні напруги, панують над соціальними.

Прийняття свідомістю вселяючого впливу виявляється більш вірогідним, якщо його зміст узгоджується з нормами групи, якій адресується інформація. При цьому, чим більше індивід пов’язаний зі своєю групою, тим імовірніше прийняття ним вселяючого впливу.

Ймовірність прийняття вселяючого впливу помітно підвищується, якщо джерело інформації асоціюється у свідомості аудиторії як носій високого престижу, а також за рахунок досить високого соціального статусу, особистісного чарівності, експертність.

Ефект впливу, що переконує, регулярно зростає, якщо імперативне надання інформації підкріплюється логічним аргументом на його користь.

Дотримуючись вищевказаним принципам, публіцистика, безсумнівно, впливає на нашу психіку, використовуючи різноманітні прийоми і форми навіювання.

Таким чином, сама по собі діяльність ЗМІ, що ставить завданням вселити що-небудь суспільству, є негуманною, оскільки люди не можуть контролювати спрямоване на них вплив і, відповідно, виявляються безсилими перед подібними навіюваннями.

Наступним механізмом спрямованого впливу є переконання. Переконання являє собою спосіб цілеспрямованого впливу у вигляді логічної аргументації. Процес переконання направлений на те, щоб перетворити певну інформацію в установки, власне переконання самої особистості. В основі переконання лежить усвідомлене, критичне сприйняття адресатом впливу переконує повідомлення, його аналіз і оцінка. Переконання, на відміну від навіювання, спрямоване на досягнення згоди людини шляхом логічного обґрунтування, на підставі якого людина повинна сама прийти до певного висновку. Переконання як засіб впливу найбільш ефективно в тому випадку, коли адресат зацікавлений в отриманні повної і докладної інформації і налаштований на її критичний аналіз. Таким чином, переконання є переважно інтелектуальним впливом [4, c. 65].

Ефективність переконуючого впливу безпосередньо визначається силою тих аргументів, які використовує суб’єкт для досягнення своєї мети. Разом з тим фактори, від яких залежить результативність переконання, не вичерпуються особливостями аргументації. Американський психолог Д. Майерс пропонує розглядати чотири чинники переконання: хто, кого, яким способом і в чому переконує. Ефективність впливу, таким чином, залежить від особливостей переконує суб’єкта, від змісту і форми переконує повідомлення, способу його передачі, а також від особливостей аудиторії, якій воно адресоване.

Для переконання у публіцистиці використовують такі техніки:

1. Техніка залучення «лідерів думок», тобто компетентних людей в різних областях. Техніка активно використовується ЗМІ як ефективного механізму впливу на ціннісні уявлення людини і формування громадської думки.
2. Апеляція до конкретних фактів і документації. Дана техніка заснована на особливості психології людини, що полягає в тому, що простий обиватель схильний більше вірити конкретних цифр і папірців з печаткою, ніж «голим» словами.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що методи переконання і навіювання не вичерпують весь арсенал способів і прийомів психологічного впливу, але в їх ефективності не доводиться сумніватися [6, c. 118].

3. Психологічний вплив публіцистики

Сьогодні психологічний вплив можна розглядати як одну з найбільш актуальних проблем суспільства. Інтерес до цієї проблеми і до всіх пов’язаних з нею питань помітно зростає протягом останніх десятиліть, причому і з боку науки, і з боку обивателів, коли психологічний вплив став настільки глобальним.

Щоб залишатися популярними і затребуваними, ЗМІ, природно, сповіщають соціум про існування і можливості використання різних механізмів психологічного впливу у публіцистиці, зокрема — механізмів навіювання і переконання. За допомогою телебачення, радіо і друку сучасна людина отримує популярну і, в основному, відповідну реальності інформацію про різноманітні джерела подібного впливу, наслідки, до якого воно може призвести і можливі способи його уникнення. Такі популярні сьогодні передачі як «Надзвичайні історії», «Інфо-шок» і інші, неодноразово інформували своїх глядачів про різні прийоми, за допомогою яких окремі люди або ж цілі організації чинять психологічний вплив на суспільство і окремо взятих людей. При цьому слід зазначити, що акцент в подібного роду передачах робиться на використання механізму навіювання, так як саме навіювання найбільше цікавить глядачів через свою загадковості, незрозуміло з точки зору життєвої психології і тому, в деякому роді, містичності. Так, популярні телепередачі повідомляють нам про «циганському гіпнозі», НЛП технологіях, мережевому маркетингу, діяльності сект і т.д. Все це чітко відображає використання різних механізмів психологічного впливу.

Крім того, дана проблема висвітлюється також за допомогою інших видів ЗМІ, таких як радіо і різних друкованих видань. У повідомленнях цих ЗМІ нерідко заявляється про тих випадках пов’язаних з використанням механізмів впливу, які мали місце бути в житті окремих людей. Тут ми можемо почути або прочитати про факти обману пенсіонерів, дітей, про трагічні випадки безглуздих пограбувань і т.д., де також в наявності використання механізмів навіювання і переконання.

Проте ніколи не говорили, щоб будь-якої телеканал, радіостанція чи друковане видання повідомляли про те, що ЗМІ також використовують різні механізми психологічного впливу, причому повсюдно і, очевидно, з метою власної вигоди. Ця інформація ретельно маскується і ховається, інакше як би тоді ЗМІ могли б впливати на суспільство? Дані про використання ЗМІ механізмів психологічного впливу, зокрема навіювання і переконання, стали доступні в мережі Інтернет зовсім недавно, та й то — в завуальованій формі [6, c. 122-123].

Таким чином, інтерес суспільства до проблеми психологічного впливу публіцистики помітно зростає, проте ЗМІ ретельно приховують і заперечують факт використання навіювання і переконання (особливо навіювання) при інформуванні соціуму.

Висновки

Отже, проблема психологічного впливу є сьогодні дійсно актуальною. Найбільш важливим аспектом у розглянутої проблематики є використання таких механізмів психологічного впливу як навіювання і переконання у публіцистиці, що часто чинить негативний вплив на споживачів інформації. Надалі, було б доречно розробити такі захисні техніки, які дозволили б людям чинити опір вселяє і переконливим впливів ЗМІ і зробити їх доступними для всього суспільства.

Прагматично потужні публіцистичні тексти реалізують різноманітні комунікативно-прагматичні функції, що є засобами впливу на поведінку та свідомість людей у процесі спілкування. Комунікативно-прагматичні функції публіцистичного мовлення поділяються на функції повідомлювальної та переконувальної настанови. Повідомлювальними функціями є актуалізаційна (нагадування), власне репрезентативна (повідомлення), експозитивна (підстави та аргументи повідомлень), корегувальна, посилювальна (сенсибілізуюча), стверджувальна та ін.

Я вважаю, що проблему психологічного впливу і використання механізмів впливу у публіцистиці є безумовно важливою і актуальною, тому що являє значну загрозу суспільству, а також обмежує право кожної окремої людини на справжню свободу, що суперечить гуманістичним принципам психології. Розглянута проблема ще «молода» і вимагає подальшого глибинного та детального вивчення.

Список використаної літератури

1. Вартанов Г. Засоби масової інформації. Короткий словник термінів і понять. – К.: Грамота, 2005. – 64 с.
2. Здоровега В. Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис. — К.: Радянський письменник, 1966. — 175 с.
3. Здоровега В. Пошуки істини, утвердження перспектив: Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики. – Львів: Вища школа, 1975. – 175 с.
4. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів: ПАІС, 2000. – 180 с.
5. Качкан Володимир Про публіцистику. Літературно-критичний нарис. – К., 1982. – 174 с.
6. Лось Й. Публіцистика і тенденції розвитку світу. – Л.: Видавничий центр ЛНУ ім.І.Франка, 2007. – 356 с.
7. Парцей М. Авторський фактор у публіцистиці. – Львів, 1990. – 200 с.
8. Стрельцов Б. Основы публицистики. Жанры. – Мн., 1990. – 240 с.
9. Титаренко М. Світоглядна публіцистика: спроба полемічного дискурсу// Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – 2006. – Вип..28. – С.118-134.
10. Черепахов М. Проблеми теории публицистики. – М, 1971. – 191 с.