Вступ

Актуальність теми. Сучасний напрямок психологічної науки, пов’язаний із вивченням часових характеристик людини, вирізняється великим різноманіттям і має значну кількість досліджень. Часове сприйняття — одна з найважливіших характеристик психіки, яка проявляється на різних рівнях психічної організації — від нейропсихологічного й психофізіологічного до особистісного. Як одна з основних категорій психології, час є об’єктом вивчення її різноманітних шкіл та напрямків. Ідеї багатьох філософів давніх часів знаходять своє відображення в сучасних психологічних концепціях. Так, розуміння часу як об’єктивної сутності, безперервного, нескінченного, «абсолютного часу», яким він представлений у концепції І. Ньютона, стимулювало психологічні дослідження у вивченні особливостей хронологічного часу. В дослідженні П. Гайденко наголошується, що кожна велика епоха характеризується певними підходами в дослідженні часу. Так, у класичній античності час розглядається у зв’язку з життям космосу (Платон, Аристотель); в епоху еллінізму він позиціонується як форма життя світової душі (Плотін). Тема «час — вічність» уперше висувається в епоху Середньовіччя. У новоєвропейській філософії та науці підкреслюється відносність та суб’єктивність часу, який має й об’єктивну основу — тривалість (Декарт, Ньютон, Лейбніц). У постметафізичний період ХІХ-ХХ ст. час розглядається як онтологічна реальність. Таким чином, у різні періоди розвитку людства темпоральність дійсності по- різному трактується в різних формах її духовного розуміння.

Розглядаючи онтогенез людини як єдність біологічного й соціального, науковці виокремлюють часові структури людини як індивіда, особистості, суб’єкта діяльності й говорять про людину як про «поліморфного носія часових упорядкованостей різного порядку». Такий підхід дозволяє виокремити різні рівні часових співвідношень, кожен із яких має відповідний аспект психологічних досліджень. Нині можна виокремити три провідних напрямки дослідження часу в психології: психофізіологічний, психологічний і особистісний.

На психофізіологічному рівні виокремлюють проблему адаптації людини до системи плинного часу, що є необхідною передумовою для успішної орієнтації в навколишньому світі. Така адаптація проявляється в різних формах. З погляду науковців (Дж. Бедді, Ю. Бушов, В. Лисенкова, В. Лупандін, Т. Мерінг, Н. Нєсмєлова, О. Сурніна, Н. Фонсова, І. Шестова та ін.), відлік часу здійснюється за допомогою складної системи, в якій поєднуються ендогенні процеси організму у вигляді серцевих скорочень, дихального циклу, циклу обміну речовин й екзогенні впливи у вигляді циркадних ритмів, температурних змін, змін вологості тощо. Подібний відлік часу пов’язують з функціонуванням біологічного годинника [12]. Із його погляду, суб’єктивний образ тривалості в даному випадку будується з опорою на певний часовий проміжок, який виконує роль своєрідного індивідуального «кроку» й збігається з тривалістю ендогенних змін. Така суб’єктивна одиниця сприйняття об’єктивного часу приблизно дорівнює 0,87-0,89 сек. Проте механізм функціонування «біологічного годинника» до кінця не з’ясований; установлено, що керує цим «годинником» певна ділянка головного мозку, яка впливає на гіпофіз, а він установлює ритм роботи всіх залоз, що регулюють життєдіяльність організму. Значну роль у часовій орієнтації відіграє також умовно-рефлекторний відлік інтервалів часу. Умовний рефлекс на час проявляється у здатності людини визначати мікро та макро інтервали часу.

1. Підходи та напрями вивчення психологічних теорій часу

У психології можна виділити кілька підходів і напрямків до вивчення часу.

А. А. Кронік і Е. І. Головаха розрізняють три концепції психологічного часу: квантова, подієва і причинно-цільова [6, с. 207].

В рамках першої досліджуються концепції існування суб’єктивного або об’єктивного кванта часу, що представляє собою одиницю часової тривалості [4]. «У психології особистості поняття кванта часу використовується для опису переживань сьогодення, яке триває в фізичному часу дні, місяці, роки» [6, с. 208]. Питання стоїть тільки про розмір кванта в одиницях фізичного часу. Це питання є одним з двох уразливих місць в квантової концепції. Друга проблема — «феномен парціального справжнього» — явище, коли між подіями сьогодення нерідко перебувало кілька подій, справжньому не належать [5, с. 73].

З точки зору подієвої концепції, особливості психологічного часу залежать від числа і інтенсивності подій (змін у внутрішній і зовнішній середовищі, в діяльності людини) [4, с. 115]. У цьому випадку «справжнє завжди пов’язане до якого-небудь готівковим станом, події, і тривалість цієї події, стану визначає« розміри »сьогодення, причому в кожному конкретному ряду подій це визначення специфічно» [3, с. 85]. Тобто головною особливістю даного типу часу є його суб’єктивний характер, де тривалість подій залежить від переживання їх людиною, а не об’єктивно розрахованим квантом.

Ключове положення причинно-цільової концепції можна визначити наступним чином: «Психологічний час формується на підставі переживання особистістю детермінаційних зв’язків між основними подіями її життя. Специфіка детермінації людського життя полягає в тому, що поряд з причинного обумовленістю наступних подій попередніми (детермінація минулим), має місце і детермінація майбутнім, тобто цілями і передбачуваними результатами життєдіяльності. Такого роду причинні цільові зв’язку є, згідно запропонованої концепції, одиницями аналізу психологічного часу особистості» [6, с. 210 — 211].

На думку авторів, «причинно-цільова концепція дозволяє не тільки пояснити власне тимчасові переживання (віку, віддаленості в минуле і майбутнє, стислості і розтягнутості, переривчастості і безперервності часу), але і зрозуміти джерела переживань значущості самих подій життя для особистості» [6, с. 212].

Одним з важливих напрямків дослідження часу пов’язано з вивченням феномена часу щодо життя людини. В рамках цього напрямку виділяють кілька підходів [4].

Перший підхід — еволюційно-генетичний, де основним напрямком досліджень часу особистості є розгляд психологічних змін людини в об’єктивно-біографічному часу. Стрижневим тут є поняття життєвого шляху, або індивідуальної історії особистості. Засновниками даного підходу є П. Жане і Ш. Бюлер.

Особливість другого напрямку — уявлення людського часу як суб’єктивного переживання. Представники цього напряму (Дж. Кохен, Р. Кнапп, І. Гурбутт) ведуть дослідження власне психологічного часу, суб’єктивно пережитих діяльності і послідовності подій життя, тимчасової перспективи особистості, її майбутнього як найважливішого чинника регуляції життєдіяльності.

Третій напрям — особистісне. Представники даного напрямку ставлять в основу особистість як активний суб’єкт часу життєдіяльності [1]. На їхню думку, цей підхід дозволить інтегрувати об’єктивний і суб’єктивний час, ретроспективу і перспективу.

В останні роки у психології зусиллями К. А. Абульханової-Славської [2], В. І. Ковальова [7; 8], Л. Кубліцкене [9], В. Ф. Сєрєнкова [12] та іншими активно розробляється особистісно-тимчасова проблематика. У концепціях, розвиваючих даний напрямок, психологами вводиться поняття особистісного часу, під яким розуміється «діяльно-усвідомлювана організація особистістю процесів сприйняття і переживання, спогади і передбачення, планування та прогнозування перебігу часу власного життя, своїх практичних дій по використанню часу. Ця організація потім закріплюється в системі особистісних відносин людини до природно-громадському хронотопу свого життя »[7, с. 218 — 219].

Передбачається, що особистісне час виступає як послідовний синтез психічних часів: суб’єктивно пережитого або часу переживання, що відбувається на підсвідомому рівні; перцептуального часу — часу споглядань і вражень, що відбувається на частково усвідомлюваному рівні; функціонального часу, або часу діяння, часто відбувається на підсвідомому рівні; рефлексивного часу, або часу роздумів, що відбувається в свідомо-дискурсивної формі; креативного часу, або часу творіння — осяяння, натхнення, що відбувається на надсвідомому рівні [8].

Через введення категорії особистісної організації часу, що розробляється школою К. А. Абульханової-Славської, можна вирішити ряд важливих проблем, пов’язаних з активною роллю самої людини як суб’єкта свого життя і свого часу: можливість зверни-мости і множинності психологічного часу, взаємне звернення послідовності минулого , сьогодення і майбутнього.

І. Пригожин виділив в дослідженні часу тільки дві темпоральні протяжності: час зовнішнє і внутрішнє. «У кожній системі (від хімічної реакції Бєлоусова — Жаботинського до людини і від зоряної системи до погодного циклу на Землі) існує свій внутрішній час, і в залежності від ступеня складності системи її внутрішнє час буде мати ті чи інші темпоральними якостями (психологічними, соціальними, геологічними), але ці якості визначаються насамперед структурою та властивостями самої системи, а не особливостями нової категорії часу» [4, с. 119 — 120]. Тобто кожне з безлічі знайдених часів буде володіти одним загальним для всіх властивістю — вони внутрішні по відношенню до якоїсь зовнішньої системі і повинні володіти рядом самостійних властивостей, що дозволяє вивчати ці часи з якоїсь єдиної схемою.

Оскільки І. Пригожин розробляв концепцію для простих фізичних і хімічних систем, з приводу людини і часу він лише припустив, що його «внутрішній час істотно відрізняється від зовнішнього часу, який починається за наручним годинником, воно відповідає, скоріше, віком людини» [10, с . 235].

Представники суб’єктного підходу у вітчизняній психології вважають, що в рамках концепції особистісного часу К.А. Абульханової внутрішній час людини в процесі розвитку особистості і становлення його як суб’єкта життя стає все більш психологічним і в межі особистісним.

Тобто, слідуючи цій теорії, стає безглуздим розділяти час, як це робить традиційна філософія і психологія, на фізичне, хімічне, біологічне, психологічне і соціальне, кожне з яких має ряд характерних лише для цього часу властивостей. Так як в будь-якій науці присутній людський фактор, кожне темпоральні явище, виявлене хоча б на якомусь об’єкті, є властивістю і людського часу; і навпаки, все феномени внутрішнього часу мають своє місце і в масштабах всього світу. «При всій глибокій вивченості проблеми часу і простору і такій же глибині непізнаності в її вирішенні особливе місце займають соціально-психологічні аспекти, людський фактор як важливий утворює момент у ставленні до простору і часу і реалізація їх об’єктивної даності в соціальній матерії, в соціальній еволюції» [13, с. 15].

«Таким чином, особистісне час — не просто ще одна з темпоральних протяжностей, внутрішніх по відношенню до зовнішнього оточення; саме воно вінчає собою тимчасову ієрархію, у всякому разі, в нашій, людській картині світу».

2. Аналіз та значення дослідження категорії часу

Упродовж розвитку цивілізаційного процесу людству було притаманне різне розуміння часу як психологічної категорії. Категорія часу відграє важливу роль у формуванні світоглядної позиції особистості, обумовленої культурно-історичним розвитком. Усвідомлене розуміння часу як категорії, визначає спрямованість особистості у соціально-психологічному аспекті як темпоральне спрямування та визначає сенс буття особистості, адже час, перш за все, це послідовність буття опосередковане соціально-культурним аспектом життя. Час у його різноманітних виявах і формах є дуже важливим чинником життя кожної людини та суспільства загалом.

Засновник генетичного підходу в психології Дж. Локк вбачає формування уявлення про час не в тривалості, а в послідовності, котру людина отримує із чуттєвого пізнання. Дж. Локк погоджувався з поглядами Августина, що життя стає головним джерелом ідеї часу. Августин розглядав життя душі з точки зору теології, Дж. Локк вивчав її як психолог.

Дослідження категорії часу займає істотне місце в основних психологічних теоріях особистості. Позиція, яку займає персонолог відносно часу, впливає на характер його теорії. Не завжди це виражено в явній і очевидній формі. Положення про час може служити критерієм, основою для визначення схожості і відмінності теорій особистості. Проаналізуємо основні теорії особистості і підходи до її вивчення в зарубіжній і вітчизняній психології з точки зору взаємодії особистості і часу. Засновник психоаналізу 3. Фрейд [15] вважав, що на розвиток і формування особистості безпосередньо впливає минуле як індивідуальне, так і соціально-історичне. Прихильник даного напряму А. Адлер [19] відмічав цілеспрямований характер лінії життя, що знаменує спрямованість людини в майбутнє, вважаючи, що життєві цілі особистості мотивують поведінку людини сьогодні, орієнтують її на розвиток і досягнення здійснення бажань у майбутньому, кореняться в її минулому досвіді, а в сьогоденні підтримуються актуалізацією почуття небезпеки, незахищеності.

У психології біхевіоризму функціонування психіки в цілому пов’язане з категорією сьогодення. Реальними можна вважати дії суб’єкта, що лише здійснюються і описуються в термінах «сьогодення». Класична формула біхевіоризму «стимул-реакція» описує взаємодію суб’єкта і зовнішнього середовища зараз, миттєво, «тут і тепер», тобто всі дії, що відбуваються із особистістю, відбуваються лише у теперішньому часі.

Гештальтпсихологія в класичному варіанті безпосередньо не пов’язана з психологією особистості і її часом, але на її основі була розроблена і набула широкого поширення теорія поля К. Левіна. Вчений акцентував свою увагу на вивченні рушійних сил розвитку особистості саме з категорії сьогодення і сформулював одне з основних положень психологічної теорії поля. Науковець першим серед психологів побудував просторово-часову модель, в якій свідомість і поведінка людини розглядаються крізь призму довготривалої перспективи і різносторонніх характеристик індивідуального життєвого простору особистості. Представники гуманістичної психології (А. Маслоу, Г. Олпорт та ін.) вважають, що однією з рушійних сил людської діяльності є її спрямованість у майбутнє, прагнення до особистісного зростання та самоактуалізації. Психосоціальні концепції особистості розглядають її як результат процесу соціалізації. В процесі розвитку людина проходить певні стадії, що обумовлені певними соціальними умовами і формують орієнтири відношення до себе в своєму соціальному середовищі. Однією з основних теорій цього напряму є теорія особистості Е. Еріксона, який розглядав розвиток особистості упродовж усього життя людини. Його періодизація охоплює увесь життєвий шлях особистості, показуючи часову перспективу розвитку особистості упродовж цілісного життєвого циклу людини. Вивчаючи поняття ідентичності Е. Еріксон дійшов висновку, що з віком людина повинна відчувати зростаючу безперервність між тим, що вона пережила в минулому, і тим, що вона планує пережити в майбутньому. Таким чином, можна вважати, що його дослідження торкнулося проблеми часової перспективи особистості.

Представники екзистенціального підходу М. Хайдеггер [16], К. Ясперс [18] та ін. вважають людину нерозривно пов’язаною з навколишнім світом. У екзистенціалізмі акцент ставиться не на існуванні людини в часі, а на існуванні часу в людині як суб’єкта власного життєтворення.

С. Рубінштейн в межах суб’єктно-діяльнісного підходу підкреслює, що людське буття, буття конкретної людини обмежене в часі і виступає втіленням структури і змісту її внутрішнього, суб’єктивного світу в об’єктивній реальності, на відміну від філософського розуміння буття, що підкреслює його позачасовий характер.

Концепція особистісної організації часу, запропонована К. Абульхановою-Славською, Т. Березіною підкреслює онтологічний характер організації часу особистістю, яка здійснюється або в діяльності, або в житті в цілому [1]. У контексті цієї концепції категорія часу особистості розкривається через поняття активності, яка і виступає як реальна організація часу власного життя, що свідчить про зв’язок об’єктивного і суб’єктивного часу людини, який в інших підходах і дослідженнях були відособлені один від одного.

В. Вернадський трактує час як частину реального світу, органічно в неї включену. Історично мінливий, еволюціонуючий цілісний світ мислиться лише в єдності з поточним часом: це світ, в якому є сьогодення, перед ним відкрито майбутнє, він має свою історію, своє минуле. Час не можна відірвати від живого; час — це і є життя, тлінність живого — це і є плин часу, це і є час. Плинність часу в єдності з природними процесами не знаходить свого вираження у фізичному часі. Велика загадка «учора-сьогодні-завтра», що безперервно нас турбує, поки ми живемо, поширюється на усю природу. Простір-час не є стаціонарною абстрактною складовою чи явищем [5]. Вчений неодноразово висловлював думку про те, що в області живого час може бути іншим, чим у фізичних процесах: «вступаючи в сферу життя, ми знову підходимо до глибшого, ніж в інших процесах природи, проникненню в реальність, до нового розуміння часу». Ідея В. Вернадського про те, що час стає предметом вивчення в науці, утілюється в життя і в сучасних дослідженнях.

В. Франкл, розмірковуючи про структуру часу, визначив її як тріаду понять минуле-теперішнє-майбутнє, в якій він зазначав, що в теперішньому нічого крім нього не існує, так як минулого вже не має, а майбутнього ще не має [21].

В. Ярська відмічає головну властивість часу, що полягає в протіканні від минулого часу до майбутнього. Якби цей принцип порушився, пізнання б зупинилося. Незворотність часу є найважливішим чинником пізнання [269].

В. Плохіх визначає час як спосіб, за допомогою якого душа відповідно до зовнішніх обставин певним чином впливає сама на себе, надає собі певної форми і в такому оформленому вигляді, відстежуючи свій стан, деяким чином зазнає змін [14, с.19].

У понятійному апараті психології час як часова форма включена в основу устрою та функціонування психологічного знання. З’ясування дослідниками значущості для людини поняття «категорія часу» дасть можливість внести вклад в побудову моделі її «образу світу». Тривалий період категорія часу розглядалася як форма існування буття і тому досліджувалася природними науками, передусім фізикою і філософією. Проблему часу як суб’єктивного віддзеркалення об’єктивних часових стосунків активно психологія стала вивчати у кінці XIX — початку XX ст. у зв’язку з розвитком основних психологічних теорій. Час як міра людського життя, величина саморозвитку особистості, стає тією призмою, крізь яку людина бачить світ зацікавлено, проектуючи в ньому власні плани, цінності та інтереси, прогнози і спогади, нездійснені надії і конкретні наміри [8; с.20].

На початку ХХ ст. відбулася диференціація змісту категорії «час» і сформувалися такі поняття, як: фізичний, біологічний, соціальний, психологічний час. Як до будь-якого фізичного об’єкту, до людини застосовані еталони і одиниці фізичного часу, і саме в цих одиницях ми вимірюємо хронологічний вік. Фізичний час відміряється годинами, хвилинами, проте вони дають лише кількісну, а не якісну характеристику. Разом з тим фізичний час не є абстракцією позбавленою якісних ознак, цей час завжди призначений для чогось, для виконання певної діяльності передбачається переважно іншій. Біологічний вік, час функціонування індивіда як живого організму, ми вимірюємо, керуючись т.з. біологічним часом. У суспільстві так само існують свої особливі часові відносини — соціальний час. У цьому вимірі ми можемо говорити про соціальну зрілість людини, про час як про простір розвитку людства. Динаміка ж внутрішнього світу особистості, що включає цінності та ідеали людини, її життєвий досвід, почуття, думки, спонукання, підпорядкована особливим часовим стосункам, які можуть бути визначені як «психологічний час». Психологічний час є найважливішим для людини як суб’єкта життєдіяльності. Підставою для такого висновку є можливість подолання розриву між вивченням об’єктивного (фізичного, біологічного, соціального, історичного) та суб’єктивного (психологічного) часу, де сполучною ланкою стає суб’єкт зі своєю темпоральною організацією. Саме він співвідносить свій суб’єктивний час із часом самореалізації в життєдіяльності.

Уперше питання про психологічний час поставив Курт Левін, він визначив структуру психологічного часу, складовими елементами якої розглядав минуле, сьогодення, майбутнє. Акцентуючи увагу на взаємозв’язку цих компонентів, дослідник вважав, що сприйняття людиною сьогодення пов’язане з його спогадами про минуле, очікуваннями і намірами на майбутнє.

У дослідженнях вчених було визначено, що початком психологічного часу є майбутнє, а не минуле, що не характерно для фізичного часу, хід якого завжди йде від минулого до майбутнього. О. Логінов пояснює цю закономірність тим, що в біологічних системах упродовж еволюції відбувається «розщеплення» часу на фізично-біологічий та індивідуально- переживаний. Для людини час тече в двох різних напрямах: онтогенез здійснюється відповідно до плину об’єктивного часу — від минулого до майбутнього, а індивідуальний розвиток йде в протилежному напрямі — від майбутнього через сьогодення до минулого. Оскільки майбутнє є початком психологічного часу, то для особистості він набуває значення безперервності, динамічності, змінності та неоднорідності. 

Висновки

Отже, інтерес психологічної науки до проблеми часу невипадковий і пояснюється перш за все тим, що «всі основні об’єкти дослідження — діяльність і життєдіяльність, психіка і свідомість особистості є динамічними, що розвиваються у часі утвореннями» [7]. Час, який людина переживає, можна назвати психологічним часом.

Психологічний час — одна з фундаментальних категорій психології, предмет численних теоретичних і експериментальних досліджень. Якщо брати до уваги визначення часу, дається в різних словниках, можна виділити такий зміст психологічного часу; оцінки одночасності, послідовності, тривалості, швидкості протікання різних подій життя, їх приналежності до справжньому, віддаленості в минуле і майбутнє, переживання стислості і розтягнутості, переривчастості і безперервності, обмеженості і безмежності часу, усвідомлення віку, вікових етапів (дитинства, молодості, зрілості, старості), уявлень про ймовірну тривалість життя, про смерть і безсмертя, про історичну зв’язку власного життя з життям попередніх і наступних поколінь, сім’ї, суспільства, людства в цілому і т. д.

Своєї значущості категорія часу в психології набула у зв’язку з постановкою питань про час життя, часові уявлення особистості, способи організації часу людиною. Згідно наукової традиції, що склалася, особистість уявляє, осмислює, організовує себе в часі і вибудовує власну часову перспективу як узагальнений спосіб життя. Можливість уявити себе в певному модусі часу дозволяє людині власне аналізувати досвід минулих подій, розкривати сенс справжнього моменту, вибудовувати цілі і плани на майбутнє.

Наукові розробки вчених щодо категорії психологічного часу дозволяють простежити особливості переживання людиною часу власного життя, свого минулого, сьогодення, уявлень про майбутнє та можливість скоригувати власний життєвий шлях саме в той період розвитку особистості, коли уявлення про власне майбутнє і перспективи його побудови перетинаються у теперішньому.

Список використаної літератури

1. Абульханова К. А. Психология и сознание личности / К. А. Альбуханова. М.; Воронеж, 1999.
2. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни / К. А. Альбуханова-Славская. М., 1991.
3. Аскин Я. Ф. Проблема времени / Я. Ф. Аскин. М., 1966.
4. Березина Т. Н. Многомерная психика. Внутренний мир личности / Т. Н. Березина. М., 2001.
5. Головаха Е. И. Понятие психологического времени / Е. И. Головаха, А. А. Кроник / / Категории материалистической диалектики в психологии / под ред. Л. И. Анцыферовой. М., 1988. С. 194 — 195.
6. Калугина Н. А. Временные характеристики индивидуального стиля деятельности : дисс. … канд. психол. наук : 19.00.01 / Калугина Наталья Андреевна. — М., 2000. — 147 с.
7. Ковалёв В. И. Категория времени в психологии (личностный аспект) / B. И. Ковалёв // Категории материалистической диалектики в психологии ; [ответ. ред. Л. И. Анцыферова]. — М. : Наука. — 1988. — С. 216-230.
8. Кублицкене Л. Ю. Личностные особенности организации времени : автореф. дисс. на соискание науч. степени канд. психол. наук : спец. 19.00.01 «Общая психология» / Л. Ю.Кублицкене. — М., 1989. — 17 с.
9. Мухина В. С. Феноменология развития и бытия личности / В. С. Мухина. — Воронеж : НПО «МОДЭК». — 1999. — 348 с.
10. Полунін О.В. Переживання людиною плину часу: експериментальне дослідження: монографія / О.В.Полунін. — К. : Гнозіс, 2011. — 360 с.
11. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии / С. Л. Рубинштейн. — СПб. : Питер, 1999. — 720 с.
12. Цуканов Б. И. Время в психике человека / Б. И. Цуканов. — Одесса : «АстроПринт», 2000. — 220 с.