Вступ

Микола Костомаров в українському письменстві першим звернувся до образу Сави Чалого. Його драма «Сава Чалий» поклала початок розробці історичної тематики в новій українській драматургії. Письменник у цьому творі порушує одне з найважливіших для українського суспільства першої пол. XIX ст. питань — самозбереження нації.)

Образ Сави Чалого був дуже популярним у народі, він відбився і в усній народній творчості, і в літературі, але трактувався по-різному.

Карпенко-Карий порушує цілий ряд животрепетних проблем морально-етичного плану. Перша з них — проблема відступництва і зради, яку драматург вирішує, дотримуючись віковічних принципів народної моралі, а також спираючись на народнопоетичну творчість.

Друга проблема — компромісне розв’язання протиріччя між інтересами уярмлених українців і поляків-гнобителів. В інтерпретації Карпенка-Карого протистояння цілком непримириме й позбавлене будь-яких перспектив. Саме в цьому полягає основна відмінність у трактуванні історичних подій Карпенком-Карим і М. Костомаровим.

Третя проблема — утвердження праведності гайдамацької боротьби як національно-визвольного руху за відновлення суверенності України.)

1. Постать Сави Чалого в національно-визвольній боротьбі українського народу

Указом 1783 року було здійснено остаточне закріпачення селян на Слобожанщині, тобто там, куди віками втікали знедолені українські хлібороби від визиску польських магнатів, орендарів, насильницького спольщення і окатоличення. На колишніх вільних землях, які російські царі роздарували своїм фаворитам, запроваджували кріпосне рабство.

Могутніх ударів окупаційно-кріпосницька система зазнавала від селянських повстань, що набули широкого розмаху й охопили всі території українських земель особливо з другої половини ХVІІІ ст. – селянський рух на Лівобережній Україні (1701-1702 рр.), на Поділлі, Брацлавщині і Волині (1702-1704 рр.), в Закарпатській Україні (1703-1711 рр.), гайдамацький рух, вершиною якого стала Коліївщина 1768 р., повстання в селі Турбаях на Полтавщині (1789-1793 рр.), під проводом Кармалюка на Поділлі і Волині (1812-1835 рр.) тощо [6, с. 25].

Незважаючи на те, що гайдамацькі повстання раз за разом жорстоко придушувалися, потопали в крові, деяка частина повстанців, розсіявшись невеликими загонами, встигала відійти у ліси, степи, плавні, щоб продовжувати боротьбу.

Повстанці розбивали шляхетські війська, брали місто за містом. Гайдамацькі ватажки – Верлан, Грива, Гнат Голий, Харко, Рудь, Скорич, Моторний та інші – сприймалися народом як непереможні герої, про яких складали легенди, перекази й пісні. “Фольклорні твори були єдино можливою формою осмислення подій, своєрідним літописом, що відбивав художнє та історичне мислення народу” [7, с. 90].

Однією із центральних тем гайдамацького фольклору була тема служіння Вітчизні та відступництва. Вона є перманентною, поповнюючись на тих чи інших історичних етапах новими сюжетами, образами, мотивами. З історії відомо, що серед козацької верхівки були такі, що досить легко переорієнтовувалися і переходили на бік завойовників, саме такою ціною намагалися зберегти свої маєтки і займати чиновницькі посади у польській адміністрації. Для народу такі ренегати були заклятими ворогами, котрі нерідко характеризувалися як “ляхи”, “дуки-сріблиники”, бо, крім служби у ворога, допомагали переслідувати своїх же побратимів і борців за соціальну і національну справедливість.

Ця тема супроводжує всю українську літературу, спалахуючи новими іменами, творами в період загострення національно-визвольної боротьби. В новій українській літературі – від І.Котляревського до Лесі Українки, І.Франка, Б.Грінченка та інших – маємо блискучі, художньо довершені зразки, де порушується проблема відступництва, конформізму і ренегатства.

М.Костомаров звертається до трагедійних конфліктів, до змалювання сильних пристрастей. Це особливо характерно для його драматичних творів “Сава Чалий” (1838), “Переяславська ніч” (1841), “Драматические сцены из 1649 года” (середина 1840-х рр.), “Загадка” (1862), “Кремуций Корд” (1849), “Эллины Тавриды” (1884) та ін. Попри окремі ідейно-художні недоліки, які тогочасна критика закидала М.Костомарову, ці твори були першими спробами романтичної драми в українській літературі [7, с. 91].

Новим якісним етапом у висвітленні історичної теми стала творчість Т.Шевченка. Крім фольклорно-історичної поеми “Гайдамаки” (1841), сюжет та ідея якої ґрунтуються на народних переказах про Коліївщину, до цього блоку належать і твори раннього періоду його творчості “Іван Підкова” (1839), “Тарасова ніч” (1839), “Гамалія” (1842). В уяві Т.Шевченка зринали постаті українських кобзарів, гайдамаків, “мученические тени наших бедных гетманов”.

Як зазначає Ю.Івакін, звернення Шевченка до історичної тематики “давали вихід його громадянським і патріотичним почуттям”. Запорозький сотник Микита Гайдай засуджує зрадників, викриває лицемірів, які, прикриваючись розмовами про свою відданість справі миру між народами, запродають свою Батьківщину і перекидаються у табір ворогів. У цьому плані показовою є паралель з образом Сави Чалого М.Костомарова. На словах Сава був відданий Батьківщині, часто твердив про любов до козаків, до свого народу, а на ділі виявився звичайнісіньким зрадником. Микита виступає за збройну боротьбу проти поневолювачів, ганьбить таких байдужих сучасників та “угодовців” [7, с. 92]. Позитивні герої у Т.Шевченка не тільки страждають, але й протестують, борються проти гніту, безправності, мріють про вільне життя.

Починаючи з середини 1890-х років, письменники України співвідносять розвиток літератури із завданням соціального і національного визволення народу, у досягненні чого покликане було відіграти значну роль — як трибуна і як мобілізуюча сила – художнє слово. Суспільно-політичні зміни в країні сприяли появі історичних драм високого патріотичного звучання І.Карпенка-Карого (“Сава Чалий”, “Бондарівна”, “Гандзя”), М.Старицького (“Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”), І.Франка (“Сон князя Святослава”), Б.Грінченка (“Ясні зорі”, “Степовий гість”, “Серед бурі”) та ін. [7, с. 92].

У поглядах на окремі факти життя Сави Чалого панувала велика плутанина. Протягом багатьох років його вважали за діяча не ХVІІІ, а кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. – часів Наливайка. Такі неточні дані вперше подав І.Срезневський у “Запорожской старине”, базуючись на звістках популярної на той час “Історії русів” про те, як українська шляхта після Наливайка, подібно до Сави Чалого зрікалася своєї народності і переходила на службу до завойовників.

Перші історичні відомості про постать Сави Чалого знаходимо у працях А.Скальковського і Д.Мордовця, що мали здебільшого напівлегендарний характер, бо автори, як зауважує О. Єфименко, багато подають надуманого і занадто фантазують. І лише В.Антонович в “Архиве Юго-Западной России” вперше поставив постать Сави Чалого, перебільшену під впливом народної балади, на твердий ґрунт історичних документів і цілком розвіяв усі хибні погляди. Цей матеріал містить оригінальні акти і документи часів гайдамаччини, листи шляхтичів, записи в міських книгах, повідомлення польських газет того часу, універсали коронного гетьмана, скарги панів на гайдамаків і т. ін. Також польський письменник і історик Й.Антоній (А.Ролле) в праці “Сава Чаленко. З гайдамацької історії минулого віку” використовує досить важливий матеріал, недоступний для інших дослідників. Це том розпоряджень рашківського губернатора Михайла Рогуського від 1728 по 1740 рік [7, с. 93].

Усі подальші численні розвідки істориків і дослідників останньої чверті ХІХ ст. фактично базуються на матеріалі своїх попередників, а також широко використовують народну баладу, ідея якої має дидактичне спрямування, що увиразнюється з цілого тексту, і через форму своєрідного підсумовуючого узагальнення. Останнє особливо яскраво підкреслює дидактично-виховну, повчальну функцію балади.

2. Трагедія «Сава Чалий» — найвизначніша історична п`єса І.К. Карпенка-Карого

У спадщині Карпенка-Карого знаходимо кілька творів, в яких розробляється історична тематика. Інтерес до минулого рідної землі зумовлювався прагненням українських письменників — Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Франка, незважаючи на цензурні заборони, підносити національну самосвідомість народу. І.К. Карпенко-Карий йшов до розкриття минулого рідної землі через художнє переосмислення відповідних фольклорних сюжетів і образів. Так, в основу драми «Бондарівна» (1884) покладено мотив і сюжетну канву народної пісні «Ой в містечку Богуславку», де піднесено образ української патріотки, яка за відстоювання своєї честі поплатилася життям. Дія драми «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1893) відбувається на тлі боротьби запорожців проти турецько-татарських поневолювачів. Г. Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі історичної трагедії, написавши в 1899 році п’єсу «Сава Чалий», що стала одним з найдовершеніших зразків цього жанру в українській літературі [1, с. 83].

До постаті одного з керівників гайдамацького руху на Поділлі у XVIII ст. Сави Чалого, опоетизованого в народній баладній пісні ще в 1838р., звертався і Микола Костомаров. Його романтична трагедія «Сава Чалий» занадто вільно трактувала мотив та ідею народної пісні, де засуджувалося ренегатство повстанського ватажка, який перекинувся в шляхетський табір. Микола Костомаров намагався довести невинність зрадника, зобразити Саву Чалого як жертву свого прагнення до братерства «ляхів і козаків» і натомість показав Гната Голого, який вбив Саву, як лиходія [1, с. 84].

В основу сюжету трагедії Карпенко-Карий поклав історичну пісню про Саву Чалого, яка має біля п’ятдесяти варіантів, насичених соціальним і психологічним драматизмом, що перестає в трагізм.

Історичними матеріалами, які використовував Карпенко-Карий, доповнювався пісенний образ Сави Чалого й розкривався хоч й частково образ його противника – Гната Голого. Драматург усвідомлював, що боротьба Гната з Савою мала соціально-психологічний конфлікт, а не інтимну суперечку. Отож, щоб повніше з’ясувати характери Сави і Гната, потрібно було з’ясувати причини боротьби українського народу проти польської шляхти, показати, що боротьба Сави і Гната була боротьбою між різними моралями, поглядами на життя, на взаємостосунки між українським народом і польською шляхтою. Письменник всіляко наголошує, що український народ виборює свою волю і правду.

Деякі відомості про Саву Чалого і епоху перед Коліївщиною Карпенко-Карий міг взяти із робіт історика А. Скальковського («История Новой Сечи» і «Наезды гайдамак на Западную Украину») [6, с. 32]. Але ставлення Скальковського до гайдамаків було тенденційним. Це його (Скальковського) Т. Шевченко назвав у вірші «Холодний Яр» (1845) людомором за те, що він обзивав гайдамаків розбійниками, злодіями, які насправді були захисниками свого народу від зазіхань польської шляхти.

Використовуючи історичні документи, Карпенко-Карий наголошує на незадоволенні селянської маси панськими повинностями, яке переростає у відвертий протест. Селяни категорично відмовляються сплачувати панам чинш, втікають у ліси до гайдамаків, вливаються у їхні загони й сподіваються на визволення з-під влади панів. «Чужий я тільки на обличчя, а біда у нас одна. Тікаю з Слободи у ліс», — каже Грива, приєднуючись до втікачів з інших слобод. Так поповнювалися гайдамацькі курені [6, с. 33].

3. Проблеми особистості та народу в історичній драмі І. Карпенка-Карого „Сава Чалий”

Основний зміст трагедії «Сава Чалий» полягає у протидії українського народу, українського селянства іноземним загарбникам й доморощеним кривдникам. Конфлікт цей помітний вже в експозиції й розвитком дії сюжету він все більше і більше загострюється навколо постаті Сави Чалого, якого польська шляхта, зокрема Потоцький, задумав відірвати від повстанців і переманити до себе. Саме тому двоїстому характерові Сави Чалого у п’єсі приділяється чи не найбільше уваги. Автор намагається художньо з’ясувати й виписати цей образ й задає читачеві запитання: «Хто ж такий Сава Чалий як історична особа, чим викликав він таку особливу увагу народу до себе, що про нього збереглось… до п’ятдесяти варіантів різних пісень?» [5, с. 117].

Сава Чалий – психологічно складна постать. Суб’єктивно він ненавидить феодальну політичну систему і разом з тим, виражаючи обмеженість світогляду певних селянських прошарків, не знаходить виходу зі становища, яке склалося, йде на компроміс з панами. Виступаючи проти народу, щоб “захистити народ”, “герой трагедії неминуче стає найжорстокішим ворогом тих, за кого він прагне віддати своє життя” [5, с. 119].

Логічно міркуючи, Сава Чалий як гайдамака, мусив би підкоритися волі своїх товаришів. Та суспільне життя в кожному конкретному вияві має свою логіку, яка випливає із сутності конкретних обставин. У цьому випадку обставини такі, що Сава протиставляє себе масам: “Чи мені сидіти на човні, — говорить він, — щоб разом з другими втопитись, а чи боротись з хвилею і власними руками достатись до берега другого”. Для Чалого це вирішене питання. “Боротись ! Боротись!” – ось його пристрасть, головне бажання, яке не дає йому спокою. “Коли стерно із рук моїх однято і другому оддано, — каже він, — і бачу я, що човен повернуть на неминучу гибель, — я кину свій човен і випливу на другий берег сам!” У цій фразі відбита ідейна сутність характеру трагічного героя, втілена вся його трагедія. “Один раз протиставивши себе народові, керівники народного руху подібні до Сави Чалого, з титанів перетворюються на геростратиків, ладних згубити цілий народ, навіть цілий світ, аби задовольнити своє самолюбство”. Саме такого змісту набуває дія Сави Чалого. Ціною неймовірних зусиль він створював разом зі своїми товаришами армію народних месників. І тепер, піддавшись егоїстичному почуттю, вирішує: “Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував…” [6, с. 57].

Картина помсти над Савою Чалим – це народна кара за зраду. Сава не тільки підкоряється силі, зрозумівши свою помилку, свою вину, він виявляє готовність до смерті, усвідомлює її неминучість, як і те, що посланець коронного гетьмана підвів його до думки про необхідність “рятувать Україну від гайдамацької руїни”.

Отже, те, що у романтичному творі було однією з особливостей поетики, тут, у творі реалістичному, виявляє різку ідейну суперечність у розкритті головного персонажа.

Трагедія Сави Чалого у творі І.Карпенка-Карого не в тому, що його страчено як зрадника, а в моральній загибелі, у звироднінні цієї непересічної особистості.

І.Карпенко-Карий розуміє, що хід дії залежить не від волі окремих особистостей, а від взаємодії різних суспільних сил, що людина підкоряється певним об’єктивним законам, які існують незалежно від її волі. Тому драматург послідовно проводить думку, що рушійною силою в історичному процесі розвитку є не окремі, нехай і сильні, особистості, а народ. От чому драматург, поставивши в центр зображених подій Саву Чалого і Гната Голого, не залишає поза увагою народних мас.

У концепції І.Карпенка-Карого народ – не пасивна сила: він не тільки страждає, зазнає нестерпного гніту з боку панів, але й виявляє нестримну волю до національного визволення. Драматург з великою прихильністю малює образи представників народу, поетизує героїзм, мужність і вірність присязі.

Герої трагедії “Сава Чалий” борються із власною слабкістю, недоліками, втілюють краще, що має справжня людина. І.Карпенко-Карий розв’язує в гуманістичному аспекті порушені ним актуальні питання національного буття. Головний герой трагедії гине, проте головною ідеєю твору є ідея життя українського народу, який, хоч і опинився в неволі у двох чужих йому державах, але вірність своїй Батьківщині-Україні є найголовнішим, найсвятішим моральним законом, законом життя, порушення якого суворо карається.

Особа Сави Чалого, якого засуджено в народній пісні за зраду батьківщині і народу, залишилась майже до 1870-х років. Інтерес же до пісенного образу Сави викликав появу багатьох легенд про нього. Біографічні відомості про Саву Чалого були досить незначними і суперечливими. Історики, етнографи і фольклористи відносили його діяльність до XVI – початку XVII століття. Тому, очевидно, в народних історичних піснях, думах, історичних дослідженнях та художніх творах наголошувалося на фактах інтимного життя Сави й його особа оповивалася, прямо-таки, романтичними легендами. Щоправда, появлялися друком й більш-менш вірогідні дані про його життя. Драматург використовує ці матеріали, зокрема, розбіжності Сави Чалого в поглядах на боротьбу з польською шляхтою із старшиною Запорозької Січі. Саме таких матеріалів бракувало в народних піснях про нього. Та й драматурга цікавила не стільки вірогідна біографія Сави, скільки його психологія, мораль. Він намагається розібратися в психології особистості Сави Чалого, пов’язуючи її з його діяльністю та складними взаєминами з повстанцями і польською шляхтою, які переростають у стосунки між Україною і Польщею. Образ Сави Чалого у трагедії І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого) розглядається у різних ракурсах: як особистість, як людина і, зрештою, як керівник повстання та відступник від своїх переконань – борця за волю і незалежність свого народу, а отже, і своєї держави – України [6, с. 60].

Трагедії ж І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв. Драматург відійшов від сюжетних та етичних акцентів пісні, де Гнат Голий є уособленням народної позиції й ім’ям своїх побратимів карає зрадника Саву. Реаліст Карпенко-Карий показав усю хибність як вихідних позицій Сави Чалого, так і остаточної мети його боротьби за інтереси народу: часткове зменшення панщини, певні пільги селянам тощо. Суть розвитку колізії твору полягає не стільки у зрадництві, не в процесі переродження Сави Чалого, скільки у неминучості, історичній закономірності політичного й морального виродження такого «заступництва» за народ, яке базується на угодовських засадах. Нерозв’язна внутрішня суперечність між суб’єктивним бажанням Сави Чалого зробити добро для свого народу та об’єктивною неможливістю досягти мети обраним шляхом надає трагедійності цьому характерові, підсилюваної тим, що йдеться про непересічну особистість, яка не знайшла історично перспективних шляхів боротьби. До того ж трагедійність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати інтереси поневоленого, закріпаченого селянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхтичем Шмигельським, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати «слушного часу». Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, і до переходу гайдамацького ватажка в табір Потоцького. Так непересічна особистість вироджується на наших очах, стає однодумцем хитрого, підступного Шмигельського, який, маскуючись, грає роль козака [6, с. 63].

У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайдамаками («Я лиш обороняв від кривди вашої увесь край»). Але такі «виправдання» Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народові. Пафос твору — в осуді зради як найстрашнішого зла.

І. Карпенко-Карий зображує гайдамацький рух за фольклорною традицією. Показуючи трагедію визвольних змагань народу, зумовлену зрадою ватажка, який «за панські ласощі й принади» перекинувся на бік Потоцького й став страчувати своїх недавніх побратимів, драматург акцентує на справедливості помсти над перебіжчиком, здійсненої його колишнім товаришем Гнатом Голим. Осуджуючи поведінку зрадника, Карпенко-Карий порушував болючі проблеми сучасного йому суспільного життя, розв’язував їх з демократичних позицій.

Уроки трагедії Карпенка-Карого, її злободенність полягають насамперед у тому, що і в момент її написання, і пізніше, навіть сьогодні, вона закликає до єдності народу, до єдності ватажка і мас. Трагедія, звертаючись до кожного з нас, навчає обдумувати кожен крок, кожний вчинок, нагадує, що невиважені дії можуть привести людину до горя, нещастя, до невідворотного кінця.

Як бачимо, у п’єсі «Сава Чалий» Карпенко-Карий підніс проблему етичного і морального характеру на матеріалі історичного минулого України. У п’єсі правдиво розкрито класові суперечності в українському суспільстві першої половини XVIII століття, показано непримиренність інтересів двох ворожих соціальних сил — панства і трудящих селян.

Досить точно відтворюючи історичний колорит XVII ст., реалістична трагедія Карпенка-Карого «Сава Чалий» є «своєрідною відповіддю драматурга-демократа на питання, що робити селянству, щоб звільнитися від поміщицького гніту» [1, с. 89]. Це споріднює п’єсу з іншими творами, в яких соціальні проблеми аналізувалися на матеріалі історичного минулого, і свідчить не лише про її політичну актуальність, а й про глибоку народність.

Таким чином, творчість Івана Карпенка-Карого, говорив Іван Франко, «наповнює нас почуттям подиву, для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».

Творчість І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності, являє собою розмаїту картину життя України протягом століть. У художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв’язок з тогочасними життєвими проблемами. Його драми на сучасні теми з психологічною глибиною й переконливістю показали трагічне становище безправного, затурканого трудового люду, потворні форми його побуту і — в окремих випадках — його протест. Замислювався митець і про місце інтелігенції в сучасному йому суспільстві. Твори І. Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.

Висновки

Трагедія “Сава Чалий” І.Карпенка-Карого в українській літературі 90-х рр. ХІХ ст. протистояла тогочасній модній суб’єктивній соціології народників, які проповідували культ видатних одинаків, “активних героїв”. Об’єктивний висновок про те, що ватажок, відірваний від народу, гине, є тому підтвердженням.

Виходячи з особливостей художньої структури п’єси І.Карпенка-Карого “Сава Чалий”, пропонуємо таке визначення твору: соціально-історична трагедія, якій притаманна актуальність політичного звучання конкретно-історичного конфлікту. Позитивну роль трагедії “Сава Чалий” критики вбачають у тому, що І.Карпенко-Карий шляхом з’ясування всіх істотних обставин конфлікту й мотивів поведінки героїв, шляхом зіткнення двох сильних антагоністичних індивідуальностей зумів зацікавити читача, викликати в нього інтерес до розвитку подій, до результатів боротьби. При цьому і в зображенні далекого минулого українського народу він жодного разу не вдається до мелодраматичних ефектів, залишається “суворим реалістом”. Зрада Сави в трагедії І.Карпенка-Карого – закономірний наслідок його компромісу. Завдяки такій мотивації І.Карпенко-Карий створив колізію величезної узагальнюючої сили. Драматург глибоко розкриває причини угодовства і зради. Його персонаж стає зрадником передусім через те, що боїться широкого народного руху, не вірить у народ і його перемогу. Повстанці в його уяві – це темна і загрозлива стихія, здатна принести тільки “смуту, і пожежу, і кров”. Він обстоює згоду, примирення з шляхтичами, а не рішучу боротьбу. Зрадництво Сави, запроданство зумовлюють його загибель, що показана у творі як кара іменем народу. Тому драматург не випадково протиставляє Саві Чалому Гната Голого – людину високих патріотичних почувань і обов’язків. Гнат – герой трагедії, на шляху якого історія ставить ще дуже багато непоборних перешкод; герой, який з мужністю воїна зносить зраду друга, смерть товаришів, розгром народного повстання, це герой, який стверджує святість і непереможність народної боротьби. З психологічного боку образ Гната Голого становить собою зразок цільного характеру, що прагне до однієї високої мети, завжди залишається вірним народним інтересам у боротьбі з ворогом і зрадником.

Отже, І.Карпенко-Карий акцентує свою увагу на двох головних типах українця, що є породженням обставин, у які потрапила Україна внаслідок втрати своєї державності.

Список використаних джерел

1. Дем’янівська Л. С. Іван Карпенко-Карий (І.К.Тобілевич): Життя і творчість: Посіб. для студ. вуз. /Ред. М.С.Тимошик. — К. : Либідь, 1995. — 141, с.
2. Карпенко-Карий І. К. Вибрані п’єси. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1982. — 445, с.
3. Карпенко-Карий І. К. Твори в 3 т. /Упоряд. П.М.Киричка, Л.Ф.Стеценка; Приміт. П.М.Киричка. — К.: Дніпро, 1985 — Т.3.: Драматичні твори, Статті, Листи. — 1985. — 372, с.
4. Карпенко-Карий І. К. Твори в 3 т. /Упоряд. П.М.Киричка, Л.Ф.Стеценка; Приміт. П.М.Киричка. — К.: Дніпро, 1985 — Т. 2.: Драматичні твори. — 1985. — 348, с.
5. Пільгук І. І. Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). — К.: Молодь, 1976. — 293, с.
6. Шнайдер Б. І. Трагедія «Сава Чалий» Карпенко-Карого і українська історична драма ХІХ ст. — К. : АН УРСР, 1989. — 274 с.
7. Ярошевич І.А. Історичний прототип фольклорного і літературного образу Сави Чалого // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 1999. – Вип. 3. – С. 89-96