Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Мова як засіб кодування інформації

Вступ

Актуальність теми. Мова виникла одночасно з виникненням суспільства в процесі спільної трудової діяльності первісних людей. Біологічними передумовами людської мови стали складні рухові і звукові форми сигналізації, що існували у вищих тварин. В процесі антропогенезу (походження людини) звуки із засобу вираження емоцій поступово стають засобом позначення речей, їх властивостей і стосунків, починають виконувати функції умисного повідомлення; складається відносно стійкий зв’язок між уявленням про предмет і кинестетическими відчуттями речедвигательного апарату (із слуховим чином звуку). Від елементарних, нечленороздільних звукових комплексів первісні люди поступово переходили до усе більш складних узагальнених звукових комплексів.

Виникнення членороздільної мови стало потужним засобом подальшого розвитку людини, суспільства і свідомості. Завдяки мові здійснюється специфічно людська форма передачі соціального досвіду, культурних норм і традицій, через мову реалізується спадкоємність різних поколінь і історичних епох. Історія кожної мови тісно пов’язана з історією тієї соціальної спільності (мовного колективу), яка є його носієм.

У суспільстві основним способом кодування інформації є мова, причому в кожній державі вона може бути інша чи навіть одночасно можуть використовуватися кілька мов.

Мета: розглянути мову як засіб кодування інформації.

Завдання роботи:

— охарактеризувати мову як засіб кодування та передачі інформації;

—  показати  традиційну та спеціальну  систему письма;

— розкрити основні потоки інформації в інформаційному суспільстві.

1. Мова як засіб кодування інформації

Звукова мова, як і пластика людського тіла, є «природною» системою знаків — на відміну від штучних мов, що спеціально створюються в науці (напр., логіці і математиці) або мистецтві.

Мова — це мова в дії. Мова — система знаків, що включає слова з їх значеннями і синтаксис — набір правил, за якими будуються пропозиції. Слово є різновидом знака, оскільки останні присутні в різного роду формалізованих мовах [14, с. 18].

Об’єктивним властивістю словесного знака, що обумовлює нашу теоретичну діяльність, є значення слова, яке представляє собою відношення знака (слова в даному випадку) до позначається в реальній дійсності об’єкту незалежно від того, як він представлений в індивідуальній свідомості.

На відміну від значення слова особистісний зміст — це відображення в індивідуальній свідомості того місця, яке займає даний предмет (явище) у системі діяльності людини. Якщо значення об’єднує соціально значущі ознаки слова, то особистісний зміст — це суб’єктивне переживання його змісту.

Виділяють наступні основні функції мови:

1) засіб існування, передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду;

2) засіб спілкування (комунікації);

3) знаряддя інтелектуальної діяльності (сприйняття, пам’яті, мислення, уяви) [14, с. 20].

Виконуючи першу функцію, мова служить засобом кодування інформації про вивчених властивостях предметів і явищ. За допомогою мови інформація про навколишній світ і саму людину, отримана попередніми поколіннями, стає надбанням наступних поколінь.

У суспільстві основним способом кодування інформації є мова, причому в кожній державі вона може бути інша чи навіть одночасно можуть використовуватися кілька мов. Приклад з позначенням снігу в мові ескімосів (більше 30 назв), у нас — до півдесятка.

Мова реалізується в усній та писемній формах. Писемна мова є похідною (вторинною) стосовно усної. Письмо — це графічна знакова система, призначена для фіксації усного тексту на площинному носії інформації.

Усний текст не обов’язково повинен бути вимовленим (наприклад, пишуть мовчки). Проте він обов’язково повинен бути присутнім у свідомості мовця.

Письмо дає змогу передавати (закріплювати) тексти в часі, а також переміщати їх на потрібну віддаль.

Існують два види письма: традиційне й нетрадиційне. Традиційне письмо — це таке письмо, яке призначене для використання всіма членами суспільства. Звернемо увагу на те, що деякі мови мають по дві чи навіть по три паралельні системи письма. Так, сербська мова паралельно використовує як кирилицю, так і латиницю; японська мова одночасно використовує ієрогліфічне письмо, літерне письмо для слів власного походження (хірагана), а також літерне письмо для слів іноземного походження (катакана) [11, с. 55].

У противагу цьому спеціальне письмо — це таке письмо, яке призначене для використання  лише якоюсь частиною суспільства чи  з якоюсь певною метою. Такими частинами суспільства можуть виступати, наприклад, незрячі чи люди з вадами органів мовлення. Цілі, для яких можуть використовувати спеціальні системи письма, є такі:

— зафіксувати вимову усного тексту на носії інформації;

— передати писемний текст за допомогою іншого алфавіту;

— обмежити коли тих, хто може читати писемний текст;

— зробити алфавіт зручним для використання в технічних каналах передачі інформації тощо [11, с. 56].

Останнім часом у системах письма з’являються суттєві доповнення. Так, використання комп’ютерів призвело до того, що графеми стали позначати цифровими кодами, а носії інформації, на яких записують тексти, можуть бути й тривимірними.

2. Традиційна система письма

Графіка. З часом письмо в різних мовах почало розширюватися, зокрема доповнювалася графіка, встановлювалися орфографія та напрям письма. Усі ці три компоненти (графіка, орфографія, напрям письма) становлять систему письма. Розглянемо ці компоненти детальніше.

Критерії оцінювання графіки. Мови, в яких кожному звуку відповідає окрема літера, — відсутні. В усіх мовах літер менше, ніж звуків. Дублювання літер є недопустимим, хоча в деяких мовах за традицією воно зберігається (наприклад, англійську літеру x, у принципі, можна замінити двома іншими ks, а q — літерами kw) [3, с. 44].

Для оцінювання якості графіки використовують різні критерії. Так, співвідношення кількості літер і кількості звуків мови визначає оптимальність алфавіту (A). Її підраховують за формулою:

A = L / S, де L — кількість літер в алфавіті певної мови, а S — кількість звуків у цій мові. Чим ближче A до 1,0, тим оптимальнішим є алфавіт. З часом розбіжність між кількістю літер і кількістю звуків, як, наприклад, в англійській мові, може зростати [3, с. 44].

Коли внаслідок того, що різні літери позначають один і той самий звук, можливі різні варіанти написання слова, тоді, як вказувалося, використовують норми орфографії. Наприклад, у німецькій мові дві літери f, v, а також біграма ph можуть позначати звук (як у словах für, vor, Phonetik). Враховуючи наявність таких фактів, лінгвісти встановили такий показник як надлишковість графіки (H). Цей показник визначають за формулою:

Н = G / S, де G — кількість графем у певній мові, а S — кількість звуків у ній. Чим більша за 1,0 величина H, тим більша надлишковість графіки [3, с. 45].

Пристрої для традиційного письма. Здавна люди для письма використовували цілу низку різних пристроїв. Основними серед них можна назвати:

— стилoс (невеличка паличка з гострим кінцем) і глиняні чи з іншого аналогічного матеріалу таблички;

— перо (ручка) чи олівець і пергамент або папір;

— клавіатура й папір, фотопапір, фотоплівка, друкарська форма чи електронна пам’ять.

Літери на клавіатурах розташовані з врахуванням частоти їх появи в текстах. Для набирання текстів у комп’ютерах використовують спеціальне програмне забезпечення (текстові процесори (ТП)), які дають змогу набирати й виправляти тексти.

Для автоматичного набирання текстів (з готових друкованих чи навіть стилізовано написаних рукою оригіналів) використовують системи оптичного читання.

На першій стадії свого розвитку „письмо” було предметним (тобто не у формі графічних символів, нанесених на площинний носій інформації). Типовим прикладом такого письма є вузлове. У давнину вузлове письмо було в широкому вжитку в китайців, мексиканців, персів та інших народів (Рис. 2.1.) [3, с. 46].

На пізніших стадіях розвитку письмо стало графічно-символьним. Відомі чотири різні види такого письма.

Піктографічне письмо. Воно виникло в час близько 8–6 тис. р. до н. Пам’ятки такого письма (раннього шумерського з 3-го тисячоліття до н. е.) дійшли до нашого часу. У цьому письмі передачу текстів здійснювали за допомогою малюнків (піктограм). Піктограми відображала окремі події, іноді — речення. Піктограми не мали нічого спільного зі звуками, складами, часто й зі словами, їх послідовностями та їх граматичними категоріями.

Іншим прикладом може служити рисунок людини, яка сидить на березі річки й ловить рибу (відповідає текстові Я ловив рибу); рисунок людини, що несе від річки рибу (відповідає текстові Я упіймав рибу).

Ідеографічне письмо (інша його назва — логографічне (словесне), або ієрогліфічне). Цей вид письма базується на виділенні в мовленні слів або їх коренів. Основою ідеографічного письма є графічні символи (ідеограми), за якими закріплено певне значення. Іноді такі ідеограми виникали з відповідних піктограм. Наприклад: знак, що нагадує ногу означав „ходити”, „стояти”, „приносити”, але не „ступня”, оскільки для цього вже був інший знак. До них ієрогліфів потребі вже навіть могли додавати спеціальні позначки, що вказували на усну вимову, граматичні категорії, особливості значення [3, с. 47].

За допомогою ієрогліфічного письма забезпечувалася можливість спілкування незалежно від діалекту мови чи навіть від самої мови. Прикладом може служити древнє єгипетське (4 тис. до н. е.), шумерське (3 тис. до н. е.), протоіндське (3 тис. до н. е.), китайське (2 тис. до н. е.) чи майя (1 тис. н. е.) письмо. Серед усіх цих письмен лише китайське збереглося до нашого часу [3, с. 48].

Прикладами використання ієрогліфів у нашій мові (українській) є цифри, знаки в формулах тощо.

Силабічне (складове) письмо. Наступним кроком у вдосконаленні писемної мови був перехід від позначення слів до позначення їх складів. Таке письмо вже повністю передавало усну вимову слова. При цьому виділяли такі типи складів:

— приголосний + голосний;

— голосний + приголосний;

— приголосний + голосний + приголосний;

— приголосний + приголосний + голосний;

— приголосний + голосний + приголосний + голосний (два склади одночасно) [11, с. 63].

Іноді в таких письменах виділяли також окремі приголосні чи голосні. Кількість знаків у таких письменах досягала 100–300. Прикладом такого письма є деванагарі (санскрит). Зараз таке письмо використовують в Індії.

Літерно-звукове письмо. Наступним кроком у розвитку письма був перехід від позначення складів до позначення звуків. Це реалізувало принцип: позначати одним знаком приблизно одну фонему.

Історично відомі два різновиди цього письма — консонантне й вокалізоване.

У консонантному письмі символами позначали в основному лише приголосні звуки. Прикладом служить фінікійське, протосинайське, давньоєврейське, арамейське, арабське й древньогрецьке письмо. Час виникнення цього письма — 1,5 тис. р. до н. е. Першими застосували таке письмо (22 приголосні звуки) фінікійці. При такому письмі голосні звуки доводилося вгадувати. Потім для полегшення читання над чи під приголосними почали ставити спеціальні окремі знаки огласовки (наприклад, як в арабському письмі: одна, дві чи три крапки) [11, с. 64].

У вокалізованому письмі символами позначали як приголосні, так і голосні звуки). Вперше у 8 ст. до н. е. на основі фінікійського таке письмо застосували в Греції. Далі давньогрецьке письмо розділилося на західне (у 7 ст. до н. е. виникли італійський та латинський алфавіти) й східне (у 5 ст. до н. е. класичний грецький алфавіт, а далі візантійське письмо) [11, с. 64].

У часи середньовіччя алфавіти розповсюджувалися разом з релігіями (наприклад, арабський алфавіт — в країнах ісламу; гебрейський (квадратний) алфавіт — в країнах іудаїзму; латинський алфавіт — в країнах християнства; арамейський алфавіт — в країнах зороастризму).

В Європі латинський алфавіт набув поширення разом із поширенням католицизму. При цьому виникали певні труднощі: для позначення відсутніх у латинській мові звуків доводилося використовувати бі-, три- й тетраграми, а також літери з діакритичними знаками.

У 4 ст. н. е. були створені алфавіти для мов народів Кавказу.

На основі східногрецького письма в 9 ст. н. е. було створене кириличне письмо (до 24 грецьких літер було додано ще 19 слов’янських). У ньому було використано також елементи складового письма (літери я, ю, є, ї), лігатури (щ), позначення пом’якшення, або палаталізації (ь). У сербській мові для позначення м’яких приголосних використовували окремі літери (наприклад љ, њ) [11, с. 66].

Цікаво, що до появи кириличного письма в слов’ян існувало інше письмо — глаголиця (Рис. 2). Вона повністю збігається з кирилицею за кількістю літер, їх порядком в алфавіті й відповідністю фонемам.

Існує гіпотеза, яка твердить, що глаголиця була створена Кирилом (Константином-Філософом) ще до поїздки Кирила й Мефодія в Моравію. Глаголицю широко використовували в середині 9 ст. З Моравії вона проникла в Болгарію й Хорватію, де проіснувала до 18 ст. Іноді її використовували в Древній Русі (є письмові пам’ятки 10 ст.). У Хорватії в церковних книгах глаголицю використовують і нині [11, с. 67].

3. Спеціальні системи письма

Транскрибування — це вид спеціального письма, за допомогою якого фіксують вимову усних текстів. Запис можуть здійснювати з різним ступенем точності, що залежить від потреб того, хто записує. Транскрибування розрізняють залежно від одиниць мови, які записують: для опису звуків використовують звукове, а для опису синтагм і фраз — інтонаційне транскрибування [22, с. 49].

Звукове транскрибування.

Для транскрипції використовують позначення Міжнародної фонетичної асоціації (МФА), виконані на базі латинського алфавіту. Основний наголос вказують знаком “ ΄ ”, а додатковий — знаком “ ˛ ” (перед відповідним знаком).

Іноді замість таблиць МФА (наприклад, в орфоепічних словниках) використовують національні алфавіти. Для транскрипції українських текстів використовують український алфавіт (без літер я, ю, є, ї, щ, ь), а також знаки w, v, j [22, с. 49].

Використовують в орфоепічних словниках (орфоепія — це сукупність норм вимови одиниць літературної мови, їх наголошення й інтонації у фразах усного тексту). Такі словники служать джерелами нормативної літературної вимови для працівників ЗМІ. Наприклад, слово української мови кожух записують як [коуж΄ух].

Наприклад, в українській мові нормативною є вимова [шчо], [чого]; порушення на зразок пом’якшення шиплячих [ш’ч’о], [ч’ого] не допускається.

Найкращий орфоепічний парадигматичний словник — компакт-диск „Словники України” (близько 156 тис. слів; близько 1,5 млн. словоформ, для кожної з яких вказано наголос). Використовують на радіо й телебаченні для готування текстів дикторам, зокрема малим досвідом роботи, а також для складних слів [22, с. 50].

Інтонаційне транскрибування. При інтонаційному транскрибуванні поділ на синтагми вказують однією ( / ), на фрази — двома ( // ), а кінець тексту — трьома ( /// ) косими.

Приклад. Перший варіант розуміння: Ходити/ довго не міг. Другий варіант розуміння: Ходити довго/ не міг.

Фразовий, або як його ще називають логічний наголос, вказують знаком “ ΄΄ ” (перед відповідним словом) [22, с. 50].

Інтонаційне транскрибування широко використовують у ЗМІ для розмічування текстів дикторам радіо й телебачення, а також для акторів театру й кіно.

Інші сфери застосування транскрибування.

  1. Практичне транскрибування (наприклад, передача іноземних власних назв чи слів за допомогою українського алфавіту) використовують для найпростіших типів перекладних словників-розмовників, путівників, перекладів на рідну мову іноземних власних назв, термінів, номенклатур, топонімів тощо. При цьому допускається незвичне поєднання літер.
  2. Використовують під час перекладів міжнародної інформації на українську мову [22, с. 51].

В Україні таблиця для практичного транскрибування (передачі українських власних назв засобами англійської мови) на основі національного алфавіту затверджена Міністерством юстиції України в 1996 р.

  1. Використовують під час перекладів повідомлень українською мовою на англійську.

Транслітерування — це вид спеціального письма, за допомогою якого здійснюють політерну передачу слів і цілих текстів, написаних однією графікою, за допомогою іншої графіки. У найпростішому випадку графікою виступає алфавіт. Транслітерування допускає умовне використання літер, введення додаткових і діакритичних знаків. Транслітерування за допомогою латинського алфавіту називають романізацією [22, с. 60].

Правила транслітерування розробляє Міжнародна організація по стандартизації (МОС) [International Standard Organization (ISO)], а також самі країни, що зацікавлені в цьому. Іноді стандарти МОС і конкретної держави можуть не збігатися. Більше того, іноді в країні одночасно можуть використовувати кілька різних систем транслітерування. Наприклад, для російської мови відомо близько 20 таких систем, хоча офіційно затвердженою є лише одна [22, с. 60].

Використовують в бібліографічних описах у повідомленнях, яке і перекладають з української на іноземні мови.

Українського стандарту на транслітерування літер української абетки латинською немає.

Транслітерування виникло в 19 ст. в Прусії через потребу укласти бібліографічні описи видань на іноземних мовах (слов’янських, країн Близького й Далекого Сходу, Індії та ін.).

Стенографування — це вид спеціального письма, за допомогою якого запис усного тексту можна здійснювати у кілька разів швидше, ніж за допомогою звичайного письма. Швидкість запису стенографічним письмом порівняно з традиційним зростає від чотирьох до семи разів [22, с. 63].

Зростання швидкості забезпечується за рахунок спрощення графічного позначення літер (під час фіксації усного тексту переміщення інструменту писання повинно відбуватися тільки вперед; повернення назад заборонено), а також за допомогою інших прийомів. У стенографічному письмі використовують елементи символів традиційних алфавітів: крапки, лінії (прямі й нахилені праворуч), овали, частини овалів, сполучення всіх цих елементів.

У колишньому СРСР в 1933 р. на знаки стенографування було введено стандарт. У 1967-1968 р. в нього було внесено вдосконалення. Українська стенографія виникла лише в 20–30 роках ХХ ст. У наш час, незважаючи на наявність диктофонів, не тільки стрічкових (аналогових), а й цифрових, потреба в стенографуванні звужується, але не зникає, як, наприклад, у дипломатії [22, с. 64].

Зараз у ЗМІ замість стенографування використовують під час інтерв’ю диктофони.

Стенографія зародилася в Єгипті, отримала розквіт в античних Греції та Римі. Автором давньоримської стенографії (1 ст. до н. е.) вважають Тирона — раба й секретаря відомого оратора Цицерона. Саме слово стенографія з’явилося в 1602 р. (цим словом в Англії назвав свою працю „Мистецтво скоропису, або стенографія” Джон Уілліс). Стенографія в перекладі зі старогрецької означає „вузькопис, тіснопис”. У 1933 р. в Лондоні світова громадськість відзначила 2000-ліття стенографії. У першій половині 20 ст. існували спеціальні стенографічні друкарські машинки [22, с. 65].

Системи письма для незрячих — це вид спеціального письма, який дає змогу позначати літери алфавіту знаками, які людина може сприймати тактильними аналізаторами (наприклад, руками). Для кодування літер, цифр та інших знаків брайлівська система письма використовує шість опуклих точок (два стовпці по три точки). Вони дають змогу кодувати 64 знаки.

В Україні використовують адаптацію шрифту Брайля для української мови. Видавництва видають літературу, підготовану брайлівськими шрифтами, для незрячих.

У 17–19 ст. для незрячих було розроблено десятки різних систем письма. Проте базувалися вони на тому принципі, щоби бути одночасно зручними як для незрячих, так і для зрячих людей. На противагу цьому француз Луї Брайль (1809-1852) запропонував систему письма для незрячих, яка була зручною саме для них. Сам Луї Брайль втратив зір у підлітковому віці. Хоча спершу систему письма Луї Брайля було повністю відкинуто, проте пізніше, з кінця 19-го ст., вона стала загальноприйнятою (міжнародною) [22, с. 65].

Луї Брайль запропонував не тільки шрифт, а й обладнання для письма незрячих — сторінку у вигляді таблиці (така сторінка містить 18 рядків по 24 клітинки в кожній, тобто 432 знаки на сторінці). Під час навчання використовують спеціальні рамки з дротиків, які дають змогу писати рівно, по рядках. Незрячі пишуть літери спеціальним „олівцем”-шилом (ним роблять у цупкому папері дірки), причому справа наліво, тоді перегортають сторінку й читають літери пальцями зліва направо [22, с. 65].

Крім системи письма, Луї Брайль розробив для незрячих також систему нотопису.

Мова жестів (МЖ) — це вид спеціального письма, який дає змогу позначати цілі слова, а також літери алфавіту певними жестами. Мову жестів для обміну інформацією використовують як люди з вадами голосових зв’язок та слуху, так і люди без таких вад. Відповідно розрізняють:

а) мову жестів для людей без вад органів мовлення (наприклад, в австралійських племенах вдови після смерті чоловіків рік розмовляють лише мовою жестів);

б) мову жестів для людей з вадами органів мовлення — глухих чи глухонімих (таких людей за наявними даними від 0,4 до 1,5%) [22, с. 68].

Структурно МЖ складається з двох компонентів: множини тисячі–півтори слів, для позначення яких використовують окремі жести (як правило, це найбільш часто вживані слова), а також решти слів, для яких використовують пальцеву абетку (в цьому випадку пальцями позначають окремі літери). Розрізняють одноручну та дворучну абетки.

Деякі ЗМІ (телебачення) подають паралельно до озвученого повідомлення його сурдопереклад мовою жестів.

У наш час створено комп’ютерні системи, що дають змогу перетворювати МЖ в усний текст. Для використання таких систем потрібно вдягнути спеціальні рукавички з детекторами, що фіксують рухи; детектори на рукавичках кабелями під’єднують до комп’ютера.

Криптографування (грець. krypto — таємно і grafo — письмо; таємне писання) — це вид спеціального письма, який дає змогу записати писемний текст, зафіксований природною писемною мовою, в такий спосіб, який робить його політерне розпізнавання максимально ускладненим [22, с. 71].

Криптографування складається з двох протилежних процесів — шифрування й дешифрування текстів. Шифрування — це зміна в тексті зображення символів, їх кодів чи порядку на основі певних наперед заданих правил. Такі правила називають ключем. Використовують криптографування тоді, коли хочуть зробити текст доступним (зрозумілим) лише для певного кола реципієнтів, які знають ключ (для решти реципієнтів текст повинен бути незрозумілим) [22, с. 71].

У 5 ст. до н. е. спартанці почали шифрувати військові повідомлення. Для цього відправник й отримувач тексту повинні були мати палиці однакового діаметру. На одну з них відправник тексту спіралеподібно намотував вузьку стрічку й по горизонталі записував потрібний текст. Отримувач повинен був намотати стрічку на таку саму палицю й так само по горизонталі прочитати його. Інший діаметр палиці не давав змогу прочитати текст (літери зсовувалися по вертикалі, внаслідок чого виникала абракадабра). Такий спосіб шифрування текстів за іменем його винахідника назвали шифром Скитали.

У 1 ст. до н. е. римський полководець Юлій Цезар шифрував свої повідомлення вже дещо іншим способом, зсовуючи другу (шифруючу) стрічку абетки на кілька позицій стосовно першої, поданої в правильній послідовності. Далі він у тексті замість кожної літери підставляв ту, яка стояла в другому рядку абетки. У результаті слово імперія після шифрування набувало такого вигляду: жймгнжщ.

а б в г ґ д е є ж з и і ї й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ь ю я

ь ю я а б в г ґ д е є ж з и і ї й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ

 

Рис.3.1 . Шифрування способом зсовування абеток

Якщо до цього додати ще можливість записувати літери в нижньому рядку не в тому порядку, що є в абетці, а в довільному порядку, то розшифрувати такий текст стає значно важче.

У 16 ст. Блез де Віженер створив інший оригінальний спосіб шифрування, який базувався на таблиці, спеціальним чином утвореній з абетки. Для шифрування тексту за допомогою цієї таблиці для кожної літери тексту потрібно було вказати дві її координати: горизонтальну й вертикальну. При цьому одна й та ж літера отримувала різні коди залежно від рядка, з якого її вибирали. Записувати координати можна було як літерами, так і цифрами [22, с. 75].

Один із можливих способів шифрування того ж, що й вище, слова імперія на основі таблиці показано нижче:

а) цифрами (кожна координата позначається чотирма цифрами: перші дві цифри — вертикальну координату й другі дві — горизонтальну координату):

24 13 25 09 25 06 10 04 18 31 16 05 27 28

б) літерами (кожна координата позначається двома літерами: перша позначає вертикальну, а друга — горизонтальну координату):

ї у ж ф ф д з г н ь л ґ ц ч

Якщо літери в 33 рядках записувати не в їх порядку, передбаченому алфавітом, а в довільному порядку, то дешифрування стає вкрай складним. Враховуючи, що кожну літеру можна шифрувати не одним і тим самим, а різними кодами, використовувати метод дешифрування, запропонований раніше арабськими дослідниками, тут стало неможливо [22, с. 77].

Можливим є також шифрування не тільки в двомірному, а й у три- чи взагалі n-мірному просторі.

Дешифрування — це відновлення в тексті на основі ключа первинного зображення символів, їх кодів чи порядку. Дешифрування можливе й без знання ключа, проте в такому випадку воно вимагає непорівняно більших затрат на відновлення тексту [22, с. 78].

Звісно, в масовій інформації криптографування не використовують (виняток — деякі кросворди). Проте іноді в працівників ЗМІ виникає потреба користуватися криптографуванням при журналістських розслідуваннях, при виконанні функцій зарубіжних кореспондентів тощо.

Методи криптографування:

— одномірні, двомірні, тримірні ключі шифрування — для шифрування на паперових носіях;

— шифрування електронної пошти засобами поштових скриньок;

— паролювання файлів різними методами (наприклад, у ТП, в архіваторі).

Найяскравішими досягненням свого часу було дешифрування древніх перської, акадської та шумерської писемностей (1802, Ґротефенд), а також древньої єгипетської писемності (1822, Ж.-Ф. Шампольон). Основою для дешифрування Ґротефенда було зіставлення титулів двох царів, а для Шампольона — порівняння імен царів (у першому й другому випадках титули й імена були виконані різними мовами, з яких одна була відомою) [22, с. 80].

Ще один спосіб кодування традиційного письма, який донедавна використовували в електричних каналах зв’язку, називають за прізвищем її автора азбукою Морзе. Кодування знаків у азбуці Морзе відбувається короткими („крапками”) й довгими („тире”) електричними сигналами. При цьому крапка вважається одиницею тривалості. Тривалість тире повинна дорівнювати тривалості трьох крапок. Пауза між сигналами в літері — одній крапці, а пауза між літерами — трьом крапкам [22, с. 81].

Як видно, кирилізований варіант цієї азбуки базується на зовнішній (графічній) схожості літер з латинськими. У випадках, коли кириличні літери не мають графічних аналогів, коди їм присвоєно довільно.

В азбуці Морзе існують також позначення для розділових знаків (крапка, кома, знак оклику, знак питання, крапка з комою, двокрапка, дужки, дефіс, лапки) та спеціальних сигналів (границя розділу, стирання попереднього знака, початок передачі, готовність прийому, початок дії, закінчення передачі).

Кількість „крапок” і „тире” в кодах, які позначають літери, залежить від частоти літер у текстах (за принципом: чим частіше вживається літера, ти коротше її позначення).

У зв’язку з переходом на використання комп’ютерної техніки (відповідно, цифрових кодів) використання азбуки Морзе (аналогових сигналів) останнім часом скорочується. Зараз нею користуються найчастіше радіоаматори.

Цифрові (комп’ютерні) системи письма. З виникненням комп’ютерів для організації їх спілкування з людьми виникло завдання — створити для них спеціальні шрифти (шрифтокомплекти), в яких літери було б позначено не графічними (як у традиційному письмі), а цифровими образами (цифровими кодами). До кожного такого цифрового коду “чіпляли” відповідне графічне зображення знака [22, с. 82].

Розглянемо шрифтокомплекти, які поставляють разом з операційною системою Windows. До складу цих шрифтокомплектів як обов’язкові входять Ariel, Courier New, Times New Roman. У кожен такий шрифтокомплект входять 224 знаки, серед яких є латинський алфавіт, а також можуть бути присутні деякі інші.

Шрифтокомплекти UNICODE містять приблизно по 60 тис. знаків. У кожен такий комплект входять алфавіти й ієрогліфи більшості мов світу (рис. Х). У цих шрифтокомплектах:

— коди від 0 до 8191 (шістнадцяткові коди 0…1FFF) відведено під алфавіти всіх європейських мов, гебрейський, алфавіти арабських та індійських мов, а також фонетичні знаки;

— коди 8192…12287 (шіснадцяткові 2000…2FFF) — під пунктуаційні, математичні, технічні символи й орнаменти;

— коди 12288…16383 (шістнадцяткові 3000…3FFF) — під фонетичне китайське, японське та корейське письмо;

— коди 16384…59391 (шіснадцяткові 4000…E7FF) — під китайські, японські та корейські ієрогліфи, а також каліграфію хань;

— коди 59392…64023 (шіснадцяткові E800…FDFF) — під приватне використання;

— коди 64024…65535 (шіснадцяткові FE00…FFFF) — під забезпечення сумісності з іншими шрифтами [22, с. 85].

У створенні шрифтокомплектів можна виділити три етапи.

На першому етапі кожен знак (в тому числі й кожну літеру) кодували одним байтом. Оскільки байт може позначати не більше 256 різних комбінацій двійкових чисел, то в такий шрифтокомплект могло входити не більше 256 знаків. Фактично, в такому шрифтокомлекті для кодування знаків використовували лише 224 коди (починаючи з 32-го по 255-й), а решту 32 (з 0-го по 31-й) — для кодування команд дисплеїв та друкарок. Графічне зображення літер мало лише одне єдине накреслення (на зразок, як на друкарській машинці). Такі шрифтокомплекти записували в спеціальні мікросхеми дисплеїв і друкарок назавжди. З такими шрифтами працювала, наприклад, операційна система MS DOS [22, с. 86].

На другому етапі, як і на першому, кожен знак продовжували кодувати одним байтом, проте графічне зображення знаків уже могло бути різноманітним (на зразок, як у шрифтах Courier New, Times New Roman, Ariel тощо). Такі шрифти вже не записували назавжди в спеціальні мікросхеми дисплея чи друкарки, а використовували як звичайне інформаційне забезпечення комп’ютера, котре, як і будь-які програми, можна встановити, а при потребі — видалити. Для подання в цих шрифтокомплектах інформації про графічне накреслення знака було розроблено спеціальні стандарти. Таких оцифрованих шрифтів було розроблено дуже велику кількість. Їх використовували вже з іншими типами операційних систем (це були системи на зразок сімейства Windows). Такі шрифти містили: в зоні кодів від 32 до 127 — зокрема літери латинського алфавіту (малі й великі); в зоні кодів від 128 до 255 — або латинські літери з діакритичними знаками (для мов на базі латинського алфавіту), або літери інших алфавітів (грецького, кириличного, гебрейського, арабського тощо). Таким чином, зона кодів від 128 до 255 була змінною, що унеможливлювало спілкування людей, які використовували різні алфавіти (наприклад, одночасно латинський з діакритичними знаками й кириличний, арабський та кириличний тощо) [22, с. 88].

На третьому етапі — його появу викликали потреби Інтернет — для забезпечення можливості спілкування людей, що обмінюються інформацією на різних мовах (наприклад, на базі латинського алфавіту та ієрогліфів), з’явилася потреба суттєво розширити кількість знаків (в основному літер, лігатур та ієрогліфів) у цих шрифтокомплектах. У результаті пошуків було створено шрифтокомплекти, в яких один знак стали кодувати не одним, а двома байтами (два байти дають змогу кодувати більше 60 тис. різних комбі націй двійкових чисел, а, отже, й знаків). Такі шрифти отримали назву UNICODE. Як і шрифти другого етапу, їх використовують в складі операційних систем на зразок сімейства Windows [22, с. 89].

4. Мова як засіб передачі інформації

У суспільстві використовують різні класифікації видів інформації.

Перша класифікація суспільної інформації за видами:

— інформація аналогова й дискретна (оцифрована). Суспільства, в тому числі й ЗМІ, поступо переходять на цифрове кодування інформації (наприклад, цифрові телеприймачі);

— інформація статична (наприклад, ілюстрація в книзі) й динамічна (відеоінформація на телебаченні);

— інформація незнакова (програмна, аудіальна, графічна, відео) й знакова (невербальна й вербальна);

— невербальна (міміка, жести тощо) й вербальна, образна (художня література), понятійна (науково-технічна література), образно-понятійна (публіцистична література) [16, с. 165].

Друга класифікація суспільної інформації за видами: несоціальна; соціальна; незнакова; емоційна; естетична; вольова; знакова; вербальна; ненаукова; масова; наукова; первинна; вторинна; управлінська.

Третя класифікація суспільної інформації за видами  — тематикою (згідно до „Закону про інформацію” України):

— статистична інформація;

— масова інформація;

— інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;

— правова інформація;

— інформація про особу;

— інформація довідково-енциклопедичного характеру;

— соціологічна інформація [16, с. 166].

Масова інформація — це така інформація (відомості, дані, знання), яку оприлюднено. Масова інформація може бути як документована, тобто записана на носії інформації, так і недокументована (наприклад, виголошена промова).

Немасова інформація оприлюдненню не підлягає (наприклад, стан здоров’я людини, банківські рахунки, листування тощо; у законодавстві України є перелік видів такої інформації) [1].

ЗМІ є основним джерелом масової інформації. Інші джерела масової інформації, що не належать до числа ЗМІ: кіно, театри, концертні зали тощо. Таким чином, масова інформація — це значно ширше поняття, ніж та інформація, яку розповсюджують ЗМІ.

Оскільки основ поділу інформації на види може бути обрано безліч, то й її класифікацій також може бути безліч.

В контексті проблематики інформаційного суспільства склалося уявлення про дві своєрідні революції в передачі інформації, які пережило людство. Перша з них пов’язана з переходом від усного мовлення до широкого використання письма при передачі інформаційних повідомлень. Друга ж інформаційно-комунікативна революція пов’язана з переходом від використання друкованого тексту до технологій звукової та аудіовізуальної (образної) передачі інформації [18, с. 287].

Засобом мислення, своєрідною практичною свідомістю людини, яка уможливлює саме існування поняття смислу та інформації як таких, с особлива система знаків — мова. Мова є також специфічним соціальним засобом збереження й передачі інформації. Початки людської мови бачимо у складних системах візуальних і звукових сигналів, якими користуються вже вищі тварини. У процесі культурогонезу ці сигнали, які спершу здебільше були засобом вираження емоцій, поступово почали використовуватися для означення речей, їх властивостей і відношень та формувати дедалі більш і більш широкий смисловий, інформаційний простір культури. Звукові сигнали при цьому почали перетворюватися на слова.

Слово знаходиться, так би мовити, «між» свідомістю і мислимим предметом. Воно уможливлює уявлення і разам з тим відділяє уявлення від предмета. Але слово також і пов’язує предмет і свідомість: без слова уявлення не могло б бути знаком того, що мислиться. В цій функції відокремлення і зв’язування буття та його усвідомлення і полягає причина зумовленості нашого мислення нашою мовою, причина того, що реальність буття осягається нами згідно з реальністю і способом буття нашої мови. Можна сказати і так, що в процесі мислення і пізнання світ відкривається нам як особливого роду мова [18, с. 289].

Протягом багатьох тисячоліть людська мова існувала майже виключно у формі звукової (мовленої) мови. її основним обмеженням при цьому було обмеження просторово-часове: вимовлене слово поширювалося на обмежену фізичними законами поширення звуку територію та як матеріальна реальність існувало фактично тільки під час вимовляння, відразу по тому цілком відходячи в минуле і втрачаючись у ньому.

Винайдення письма (тобто можливості фіксації мови за допомогою спеціально розробленої системи графічних знаків) дало змогу передавати мовну інформацію на необмежену (принаймні силою людського голосу) відстань та надзвичайно розширило її існування в часі. Безперечно, поява письма створила нові додаткові умови і можливості для реалізації потенціалу людської культури. Однак разом з тим письмо призводить й до обмеження, звуження інформаційної насиченості мови. Справа в тому, що письмо є знаковою системою і, як кожен знак, виступає тільки представником означуваного, тобто передає тільки частину властивостей та смислів того, що означає, в даному разі — тільки частину властивостей і смислів, що містяться в «живому» мовленні (нехай навіть і найсуттєвішу частину, але ж ніколи не ціле, ніколи не повністю).

Так, при письмовій фіксації мови фактично повністю втрачається так звана просодична інформаційність, яка міститься у «живій» мові, що звучить. Ідеться про те, що при графічному означенні втрачається та інформація, яка виражається і передається в безпосередньому мовленні системою висотних, силових і часових фонетичних засобів, що також мають смислорозрізнювальне значення. Тобто втрачається інформація, що передається, наприклад, загальною висотою тону голоса та її підвищенням і зниженням, силою та розподілом наголосу, ритмом, темпоральними аспектами мовлення, паузами, тембральними характеристиками тощо. Г.-Г. Гадамер, наприклад, цілком слушно вказував на автономію, тобто певну самостійність, просодичного аспекту мови, який відіграє провідну роль у спілкуванні з маленькими дітьми та домашніми тваринами, коли «очевидно, що весь комунікативний обмін відбувається за допомогою просодичної структури…». Крім того, Гадамер зауважує, що «…ця структура впроваджується й далі — безпосередньо в мовну комунікацію» [21, с. 135]. Можна сказати також, що на письмі втрачається значна частина тих змістових аспектів мовлення, які є предметом дослідження такої науки, як риторика, — інтонація, емоційність і т.д.

І не варто недооцінювати просодичну змістовість мовлення, — згадаймо, що в реальному житті всі ми нерідко потрапляємо в ситуації, коли більшу увагу звертаємо навіть не на те, що сказано, а на те, як саме сказано (наскільки привітно, переконливо, серйозно, щиро, впевнено, зацікавлено і т.д., або навпаки, — неприязно, невпевнено, жартома, в’їдливо, лицемірно, з байдужістю тощо). У зв’язку з цим показово, наприклад, що в політиці нерідкими є ситуації, коли передвиборні програми конкуруючих партій або претендентів майже тотожні, проте виборці активно схиляються на бік тієї чи іншої політичної сиди або особистості. І в створенні привабливого іміджу того чи іншого кандидата не менш важливу роль, ніж його справи та вчинки, відіграють саме просодичні характеристики його мовлення, його переконливість і, в широкому розумінні, привабливість, які він демонструє (або не демонструє) під час своїх промов та виступів. Звернімо також увагу, що харизматичні лідери фактично ніколи в історії не з’являлися завдяки написаному ними, а тільки завдяки сказаному, — і важливо було, саме як сказаному [17, с. 277].

Хоча, безперечно, тривалий час саме письмовий текст був незамінною формою збереження та передачі інформації, джерелом знань, проте вже Платон у своєму діалозі «Федр» з позицій метафізичного логоцентризму протиставляє голос-логос письмовому тексту і вважає останній обмеженим та навіть шкідливим для мови, що звучить. Писання загрожує втратою істини, безпосередньо явленої в голосі. Конкретний логос замінюється абстрактними знаками-символами, а тотальне переживання істини — сухим пригадуванням записаного тексту.

Необхідно визнати, що Платон та його послідовники логоцентрики протягом більш ніж двох тисячоліть перебували у двозначному становищі, адже культура всіх попередніх епох не знала іншого шляху збереження інформації поза кінечністю живої людської пам’яті, окрім письма. Принципово інша ситуація складається у XX ст., коли завдяки глобальному розвиткові радіомовлення та поширенню технологій звукозапису виникають нові унікальні можливості зберігання і передачі живого мовлення у незрівнянній з письмом інформаційній повноті [17, с. 279].

Крім того, технологічні надбання сучасної цивілізації, починаючи з винаходу Дагера і закінчуючи найсучаснішими мультимедійними програмами, на якісно новому рівні повертають людству актуальність недискретного, не-лінеарного сприйняття та аналізу явищ. Відомий американський естетик і психолог Р. Архейм пише: «Завдяки фотографії, кіно і телебаченню, висвітленню ними подій, що відбуваються у світі, людині вдалося збагнути суть багатьох важливих речей і багато чого зрозуміти й осмислити… Людина зіткнулася із зображенням таких подій, словесні описання яких можна зробити лише приблизним чином…» Власне, йдеться про те, що навіть і живе словесне мовлення через свою знакову природу здатне вміщати і відтворювати тільки певну частину потенційної інформаційної насиченості відтворюваної реальності. Адже будь-яке слово завжди запишається тільки знаком, своєрідною абстракцією завжди конкретного й інформаційно повнішого реального буття. Іншими словами, на довербальному (домовному) рівні сприйняття реальності, тобто на рівні суто перцептивному (насамперед звуко-зоровому), людина бачить, сприймає, відчуває навколо значно більше інформації, ніж вона відтворює (і здатна відтворити в принципі) у своєму мовленні. Звертаючись до проблеми меж мови, Г.-Г. Гадамер пише про «усвідомлення кожним мовцем того, що кожен раз, коли він підшукує потрібне слово, яке повинне дійти до співрозмовника (а до співрозмовника доходить якраз слово), у нього виникає почуття, що це слово не зовсім доречно підібране. Завжди те, що один мовець має на увазі і що прагне донести до співрозмовника, проходить повз цього співрозмовника, який реально отримує через мову дещо інше» [21, с. 138].

Як відомо, кількість наукової інформації (принаймні обсяг текстів) нині подвоюється швидше ніж за два роки, популярним терміном стало словосполучення «інформаційний бум». Ці обставини негативно позначаються на існуванні людини початку XXI ст., оскільки інформаційне перевантаження, надактивний темп життя як мінімум викликають стресовий стан. І саме використання переваг образно-інтуїтивної інформації над логічною може дати людству можливість упоратися з цим інформаційним перевантаженням. Як писав ще десятиліття тому В. Іванов, «… якщо б навіть ідеї прихильників нових засобів передачі інформації звукозоровими каналами і не були підтримані новітніми дослідженнями, що стосуються можливостей людського мозку (зокрема його правої півкулі, яка відає зоровими образами), ми все одно із загальносвітової практики повинні були б зробити висновок про зростаюче значення телебачення та інших пов’язаних з ним засобів, таких як відеозапис» [17, с. 280].

Справа в тому, що права півкуля головного мозку, яка відповідає за образно-інтуїтивне сприйняття, як доведено наукою, обробляє інформацію з незрівнянно більшою швидкістю, аніж ліва (пор.: права півкуля 10 у 9-му степені біт/сек, а «логічна» ліва — лише 10 у 2-му степені біт/сек — тобто відповідно сто і мільярд біт/сек). Тож, чигаючи друкований текст, людина засвоює до ста біт інформації за секунду, коли ж вона, наприклад, переглядає відеозображення, то кількість інформації надзвичайно зростає [17, с. 280].

Уявімо такий експеримент. Одна людина протягом однієї-двох секунд читає текст (наприклад, починає читати оповідання або повість), а інша протягом того ж часу дивиться відеозображення (наприклад, перші кадри художнього фільму).

Таким чином, можна говорити про втрату книжковою культурою її колишніх позицій. Науковці все частіше говорять про закінчення «епохи Гутенберга». Безсумнівним є той факт, що більшу частину інформації вже сьогодні людина отримує аудіовізуальним шляхом, а не через друкований текст, і ця тенденція посилюється. Сама книга поступово стає розкішшю, набуває рангу сувеніра. Звісно, ці факти заходять в емоційну суперечність із уже майже генетично успадкованою нашою пошаною до книги як найяскравішого світоча знань, ознаки духовності і т. ін., проте суб’єктивні емоції й точки зору, як показує історія, не можуть реально протистояти об’єктивним змінам у культурі. В інтересах розвитку суспільства необхідно вчасно відреагувати на закономірності і непідвладні суб’єктивним звичкам та бажанням процеси.

Звісно, можна наводити традиційні аргументи на користь звичності, вишуканості, духовності, елітарності і т.д. книжкової культури, проте ці аргументи, будучи суто теоретичними міркуваннями, навряд чи здатні вплинути на культурну ситуацію: практично більшість людей уже сьогодні віддає перевагу кінофільмам і телевізійним передачам, а не книжкам. Та й питання про нібито «вишу якість» книжкової культури порівняно з аудіовізуальною не завжди ставиться коректно. Аналізуючи рівень художньої та ідейної досконалості обох явищ, треба порівнювати «одновагові» групи: творчість, наприклад, Р. Баха, Я. Гашека, Т. Манна, Л. Фейхтвангера, С. Фітц-джеральда та ін. — з творчістю С. Ейзеншгейна, Ч. Чапліна, С. Параджанова, А. Тарковського, Ф. Фелліні, а низькоякісне кіно групи «В» — з ерзац-літературою, яка кількісно, здається, навіть переважає [17, с. 281].

Можна прийняти зауваження прихильників традиційної книжкової культури про те, що книгу читати значно важче, аніж дивитися кінофільми: книга потребує більшої зосередженості, уваги, напруження, мовляв, саме тому люди і віддають перевагу перегляду кінофільмів і телепередач перед читанням.

5. Основні потоки інформації в інформаційному суспільстві

Виділяють висхідні, низхідні й горизонтальні потоки інформації.

Висхідні потоки інформації — це потоки, які формують бази даних ЗМІ. Наприклад, автори (журналісти) готують свої повідомлення й передають їх у свої ЗМІ чи інформаційні агентства.

Висхідні потоки інформації характеризуються такими показниками:

— кількістю журналістів, які зайняті готуванням (написанням, записом радіо чи телепередач) повідомлень для ЗМІ чи ІА;

— кількістю авторів, яких видавництво залучило до написання книг;

— кількістю ІА, з яких ЗМІ отримує повідомлення [17, с. 114].

Низхідні потоки інформації — це потоки, які ЗМІ надсилають безпосередньо споживачам інформації (читачам, глядачам, слухачам тощо).

Низхідні потоки масової інформації характеризуються такими показниками:

— кількістю ЗМІ кожного виду, тобто електронних (радіо, телебачення), друкованих (газет, журналів, книжкових) та інших ЗМІ;

— кількістю назв періодичних або книжкових видань;

— накладами періодичних або книжкових видань;

— обсягом (наприклад, в авторських аркушах) періодичних або книжкових видань;

— обсягом мовлення (у годинах на добу);

— кількістю часу, які середньостатистчний реципієнт витрачає на споживання інформації окремо для різних її видів (газети, журнали, книги, радіо, телебачення, театри, кіно, концерти, інтернет тощо), наприклад на тиждень чи місяць;

— обсягом фінансових ресурсів, які середньостатистчний реципієнт витрачає на споживання інформації окремо для різних її видів (газети, журнали, книги, радіо, телебачення, театри, кіно, концерти, інтернет тощо), наприклад на тиждень чи місяць [27, с. 115].

Горизонтальні потоки інформації — це потоки, які циркулюють між інформаційними агентствами й ЗМІ (наприклад, інформаційні агентства передають наявні в них повідомлення тим ЗМІ, які їх замовили згідно угоди), а також обмін повідомленнями між реципієнтами (наприклад, передача товаришеві цікавої статті з газети, інформування знайомого про час показу по телебаченню футбольного матчу тощо) [27, с. 116].

Потоки інформації свої кількісні параметри змінюють у часі. Наприклад, частина громадян перейшла на читання новин із паперових вмидань на інтернет-видання.

Потоки інформації мають також свої територіальні відмінності. Наприклад, кінофільми в США дивиться значно більший відсоток населення, ніж у наш час у країнах Східної Європи.

Потужність потоку інформації вимірюється кількістю інформації, яку цей потік передає за певну одиницю часу.

Регулювання потоків інформації частково здійснює держава, видаючи дозволи на функціонування ЗМІ, а також здійснюючи їх моніторинг (відслідковування їх діяльності) та приймаючи за його результатом відповідні рішення (згідно до чинного законодавства). Неправове регулювання потоків інформації державою в інформаційному суспільстві (на зразок цензури, телефонного права) законодавством заборонено.

Регулювання потоків інформації в ЗМІ здійснюють їх керівні працівники.

У наш час інформація є продуктом споживання. Її споживання відбувається у вагонах метро (читання книжок), на пляжі (слухання радіопередач), у залах театрів (перегляд спектаклів), на вулиці (читання торгівельної чи політичної реклами) тощо. Споживаючи цю інформацію, люди задовільняють свої емоційні, естетичні, пізнавальні чи навчальні потреби. Таким чином, в інформаційному суспільстві інформація, будучи ідеальною субстанцією, стала таким самим продуктом споживання, як і будь-які матеріальні продукти чи надані послуги [16. с. 233].

Проте масова інформація, яку сприймає людина, не є однаковою. Так, за один вид інформації людям доводиться платити (наприклад, за книги), за другий платити не доводиться (наприклад, за різні види реклами). Платять, як правило, за ту інформацію, яка задовільняє емоційні, естетичні, пізнавальні чи навчальні потреби людини. За інформацію, яка закликає чи примушує людину до чогось (пропагандистська й рекламна інформація різних видів), як правило платити не доводиться. Розповсюджуючи таку інформацію, її виробники самі повинні турбуватися про те, щоби реципієнти всупереч їх спротиву цю інформацію все ж сприйняли.

Інформація як товар. Як товар, інформація має низку властивостей товарів:

— вона є продуктом праці;

— її продають і купують.

Відмінності від традиційних товарів:

— інформація виготовляється один раз, а далі лише копіюється (кожен товар виробляється окремо);

— після споживання інформація не зникає (товар зникає — споживається, зношується, псується, через певний проміжок часу підлягає утилізації тощо) [16, с. 234].

Інформація має собіватність, вартість і ціну. Собівартість інформації формує ціна носія інформації та вартість самої інформації. Вартість масової інформації становить собівартість плюс прибуток, який повинні отримати виробник та розповсюджувачі (продавці) інформації. Ціна масової інформації включає її вартість, а також ті коливання, які є в попиті на ринку цих товарів. Так, ціна компакт-диску із записами улюбленого ансамблю може бути максимальною в момент його виходу на ринок і поступово спадати. Може бути й навпаки: спершу ціна на компакт-диск маловідомого ансамблю може бути мінімальною, а після його реклами попит на цей компакт-диск може зрости, а, отже, може зрости і його ціна. У деяких випадках (наприклад, при наявності спонсора) ціна масової інформації може бути мінімальною й не перевищувати вартості носія інформації. Можливі випадки, коли масову інформацію розповсюджують на безоплатній основі, що знову ж таки можливо лише при наявності спонсорських капіталовкладень. Таким чином, масова інформація є таким самим товаром, як і будь-який інший [16, с. 236].

Інформація як засіб виробництва. Останнім часом в інформації з’явилася ще одна властивість: вона перетворилася з предмету купівлі-продажу в засіб (інструмент) виробництва. Пояснимо сказане. Як відомо, програмні продукти (наприклад, транслятори з різних мов програмування) є інформацією. За допомогою такої програмної інформації можна виготовляти іншу програмну інформацію (інші програмні системи), які можуть бути товаром на споживчому ринку. Подамо приклад: за допомогою транслятора можна сконструювати системи конструювання будинків, автомобілів, радіоелектронної апаратури, здійснювати керування літаком, кораблем, розповсюджувати рекламу каналами зв’язку Інтернет тощо.

Інформаційний бізнес. Оскільки інформація є товаром, продуктом споживання й засобом виробництва, то в кожній державі формується ринок інформаційних послуг.

Джерела надходжень у бюджети ЗМІ:

— державні асигнування (для державних ЗМІ, якщо є);

— допомога спонсорів (якщо є);

— доходи від передплати на паперові видання чи їх продажу;

— доходи від реклами чи оголошень [16, с. 237].

Висновки

Мова реалізується в усній та писемній формах. Писемна мова є похідною (вторинною) стосовно усної. Письмо — це графічна знакова система, призначена для фіксації усного тексту на площинному носії інформації. Усний текст не обов’язково повинен бути вимовленим (наприклад, пишуть мовчки). Проте він обов’язково повинен бути присутнім у свідомості мовця.

Письмо дає змогу передавати (закріплювати) тексти в часі, а також переміщати їх на потрібну віддаль.

Існують два види письма: традиційне й нетрадиційне. Традиційне письмо — це таке письмо, яке призначене для використання всіма членами суспільства. Спеціальне письмо — це таке письмо, яке призначене для використання  лише якоюсь частиною суспільства чи  з якоюсь певною метою. Цілі, для яких можуть використовувати спеціальні системи письма, є такі: зафіксувати вимову усного тексту на носії інформації; передати писемний текст за допомогою іншого алфавіту; обмежити коли тих, хто може читати писемний текст; зробити алфавіт зручним для використання в технічних каналах передачі інформації тощо.

Останнім часом у системах письма з’являються суттєві доповнення. Так, використання комп’ютерів призвело до того, що графеми стали позначати цифровими кодами, а носії інформації, на яких записують тексти, можуть бути й тривимірними.

Виділяють висхідні, низхідні й горизонтальні потоки інформації. Висхідні потоки інформації — це потоки, які формують бази даних ЗМІ. Наприклад, автори (журналісти) готують свої повідомлення й передають їх у свої ЗМІ чи інформаційні агентства. Висхідні потоки інформації характеризуються такими показниками: кількістю журналістів, які зайняті готуванням (написанням, записом радіо чи телепередач) повідомлень для ЗМІ чи ІА; кількістю авторів, яких видавництво залучило до написання книг; кількістю ІА, з яких ЗМІ отримує повідомлення.

Список використаних джерел

  1. Закон України. Про інформацію: Закон України: Затверджено 2 жовт. 1992 р. // Відомості ВРУ. – 1992. – № 48. – Ст. 650
  2. Архівознавство /Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна та ін.; Ред.: Ярослав Калакура, Ірина Матяш; Держ. комітет архівів України, Укр. наук.-дослід. ін-т архівної справи та документознавства. -2-е вид., виправл. і доп.. — К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2002. — 354 с.
  3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство: Навч. посібник для студентів філол. спец. вищ. навч. закладів. — К.: “АртЕк”, 1997. — 224 с.
  4. Буран В. Я. Бібліографія: Заг. курс. Навч. посібн. для культ.-освіт. уч-щ. — К.: Вища шк., 1984. — 215 с.
  5. Вісник Харківської державної академії культури: Зб. наук. праць/ М-во культури і мистецтв України. — Х.: ХДАК, 1999- Вип.1: Бібліотекознавство. Документознавство. Інформатика/ Відп. ред. Н.М.Кушнаренко. — 1999. -186 с.
  6. Документально-інформаційні ресурси ХДНБ ім. В.Г.Короленка: Збірник наукових статей. — Харків: ХДНБ ім. В.Г.Короленка, 1996 — Вип. 2. — 1996. — 92 с.
  7. Документы и делопроизводство : Справ. пособие. -М.: Экономика, 1991. -270, с.
  8. Здобнов Н. В. Труды по библиографоведению и книговедению : Избранное,. — М.: Книга, 1980. — 272 с.
  9. Інформація та документація: Комплектування фонду, бібліографічний опис, аналіз документів: Терміни та визначення: ДСТУ 2394-94/ Розроб. А.Стогній та ін.; Держ. комітет України з стандарт., метрології та сертифікації. — Введ. з 1995-01-01. — К.: Держстандарт України, 1994. — 45 с.
  10. Інформація та документація. — К.: Держстандарт України, 1994. – 51 с.
  11. Кодухов В. И. Введение в языкознание: Учеб. для студентов пед. ин-тов по спец. №2101 ”Рус. яз. и лит.”. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Просвещение, 1987. — 288 с.
  12. Короткий термінологічний словник із бібліографознавства та соціальної інформатики/ Hаук. ред. і автор вступ. ст. Шведова — Водка Г.М.; Книжкова палата України. — К.: Кн. палата України, 1999. -115 с.
  13. Коршунов О. П. Библиографоведение: Общ. курс: Учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, ун-тов и пед. вузов,. — М.: Кн. палата, 1990. — 231, с.
  14. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти. — К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. — 288 с.
  15. Кулешів С.Г. Документознавство. — Історія. Теоретичні основи / УДНД і АСД, ДАККіМ. — К., 2000. — 161 с.
  16. Кушнаренко Н. М. Наукова обробка документів: Підручник. — К.: Вікар, 2003. -328, с.
  17. Кушнаренко Н. Н. Документоведение: Учебник. -К.: Знання, 2006. — 459 с.
  18. Кушнаренко Н.Н. Документоведение : Учебник -2-е изд., перераб. и доп.- К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.- 460 с.
  19. Ладоня І. О. Українська мова: Навчальний посібник для студентів вузів I-II рівнів акредит. — К.: Вища школа, 2001. — 157, с.
  20. Морозюк І. Документознавство та інформаційна діяльність: проблеми спеціалізацій і вимоги практики // Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 8. — С.18-2
  21. Отле, Поль Библиотека, библиография, документация : Избранные труды пионера информатики; Пер. с англ. и фр., предисл., сост., коммент. Р. С. Гиляревского; Рос. гос. б-ка. -М.: ФАИР-ПРЕСС: Пашков дом, 2004. -348, с.
  22. Панов Е. Н. Знаки, символы, языки. — М.: Знание, 2000. — 191 с.
  23. Плешкевич Е. Документоведение и теория библиографии в поисках своего » документа» // Библиотековедение. — 2004. — № 4. — С. 44-47
  24. Романюк М. М. Загальна і спеціальна бібліографія : Навч. посібник для студ. спец. «Видавнича справа та редагування». -2-е вид., випр.. -Львів: Світ, 2003. — 95 с.
  25. Сошинська В. Основні канали професійної комунікації документно- інформаційній сфері // Вісник Книжкової палати. -2006. -№ 9. — С. 30- 32
  26. Терминологический словарь по библиографичному делу и смежным отраслям знания. — М., 1995. — 268 с.
  27. Швецова-Водка Г. М.   Вступ до бібліографознавства; Ред. Валентина  Вдовиченко,; М-во освіти і науки України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. — К.: Кондор, 2004. — 217 с.