Дедалі частіше в загальній і науковій періодиці з’являються думки і пропозиції щодо формування медичного права як окремої галузі правової системи України. Це пояснюється низкою причин: проблемою забезпечення прав людини, серед яких право на охорону здоров’я та медичну допомогу посідає одне з го­ловних місць; медична практика вимагає належного правового рег­ламентування медичної діяльності; у сфері охорони здоров’я прово­диться реформа, значно збільшилося і суттєво змінилося законодав­ство у сфері надання медичної допомоги, активно розробляються нові законопроекти.

Основою відносин, які виникають у сфері охорони здоров’я, є відносини між громадянином (пацієнтом) і медичним працівником або закладом охорони здоров’я до якого перший звертається за медичною допомогою. Відповідно до цього в сфері охорони здоров’я можуть виникати такі види правовідносин: конституційно-правові, цивільно-правові, трудові, адміністративно-правові та кримінально-правові, фінансово-правові відносини.

У науковій літературі систематично публікуються роботи, присвя­чені різним аспектам медичного права, зокрема з’ясуванню його га­лузевої природи. Взагалі ж можна стверджувати, що ідея визнання існу­вання медичного права як галузі права отримує делалі більше прихиль­ників. Залишається дискусійним питання щодо природи цієї галузі права. Основою для її визначення завжди трактувалася медична до­помога як специфічний вид послуг. Представники науки цивільного права доказували цивільно-правову природу медичної допомоги (В. Л. Суховерхий, В. А. Ойгензіхт, А. М. Савицька); вчені-адміністративісти розглядали договір про надання медичної допомоги як адмі­ністративно-правовий (К. Б. Ярошенко, В. І. Новоселов, А. Ю. Кабалкін, Ц. А. Ямпольська); представники науки права со­ціального забезпечення вважали, що медична допомога є одним із видів соціального забезпечення, а відтак норми, що регулюють її на­дання, належать до права соціального забезпечення (В. С. Андрєєв, Р. І. Іванова, В. А. Тарасова). Автори останніх наукових публікацій вважають, що медична допомога має цивілістичну природу. Суб’єктами цивільно-правових відносин, як правило, виступають фізичні особи, тобто громадяни, іноземці, особи без громадянства, з одного боку, та медичний заклад, з іншого боку. Заклад охорони здоров’я може мати статус як юридичної особи, так і не мати такого. Об’єктом таких правовідносин є надання медичної допомоги або медичних послуг, які можуть бути як безкоштовними, так і оплатними [2]. Щодо відносин, які виникають при заподіянні шкоди пацієнту, зокрема його здоров’ю, і теж належать до сфери охорони здоров’я, то в цьому випадку суб’єктом відповідальності буде виступати саме заклад охорони здоров’я, в якому пацієнту була заподіяна шкода. Правовою основою цього є норма статті 1172 Цивільного кодексу України [3], яка передбачає таку відповідальність за умови наявності у працівника, що завдав шкоди пацієнту, із закладом охорони здоров’я трудового договору або фактичних трудових відносин. Однак поряд із цим законодавство надає право закладу охорони здоров’я пред’явити регресні вимоги своєму працівнику, з вини якого відбулось ушкодження здоров’я пацієнта чи його смерть.

Проте у цій системі виділяється певна систематизована сукупність норм, які не належать до жодної з перелічених галузей, – це норми медичного права. Предметом медичного права виступають медичні відносини, змістом яких є здійснюваний медичними працівниками за допомогою медичних засобів вплив на фізичне та психічне здоров’я людини. Такі відносини мають якісну відмінність від інших відносин. Медицина – система наукових знань і практичної діяльності, метою яких є збереження здоров’я, продовження життя людей, попередження і лікування хвороб людини. Медична діяльність – це специфічний вид суспільної діяльності, який своїм основним змістом має надання ме­дичної допомоги пацієнту. Медичні відносини складаються між фізичною особою – пацієнтом і медичним пра­цівником – лікарем, медичною сестрою, тобто особою, яка має необ­хідну і визнану належним чином кваліфікацію. Медична допомога на­дається у спеціально акредитованих закладах охорони здоров’я – поліклініках, амбулаторіях, лікарнях тощо. Правила лікування – про­ведення медичних маніпуляцій, операцій, трансплантації тощо – є загаль­ними й обов’язковими для медичних працівників, незалежно від виду медичного закладу, його галузевої приналежності та форми власності [1].

На користь формування медичного права як окремої галузі правової системи можна навести такі аргументи. По-перше, правові норми, які регулюють правовідносини у сфері охорони здоров’я, діють у чітко визначеній сфері суспільного буття, науки і практики, яка доволі чітко відокремлена від інших життєвих сфер і має свою яскраво виражену специфіку. По-друге, об’єднання всієї сукупності цих правових норм можливе лише за умови виявлення і виділення (окреслення) предмета правового регулювання. Ним, на нашу думку, є правовідносини, які виникають у сфері організації і здійснення медичної діяльності (профілактики, діагностики, лікування, реабілітації захворювань людей), тобто у сфері надання медичних послуг з метою забезпечення інтересів особи, суспільства і держави.

Видається об’єктивно виправданим розуміння предмета медичного права у вузькому значенні, шо передбачає включення до його складу лише тих правових норм, які безпосередньо регулюють відносини у сфері надання медичної допомоги та охорони здоров’я населення.

До джерел медичного права необхідно зарахувати Конституцію України, Основи законодавства України про охорону здоров’я, значну кількість законодавчих актів, серед яких – „Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», „Про захист населення від інфекційних хвороб». „Про лікарські засоби», „Про донорство крові та її компонентів», „Про психіатричну допомогу», „Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України та нормативио-правові акти, прийняті Міністерством охорони здоров’я України. Важливого умовою формування медичного права є необхідність систематизації численного нормативного матеріалу шляхом прийняття Медичного кодексу України.

Медичному праву притаманна низка специфічних рис. По-перше, наявність спеціальних медичних норм, пов’язаних із методикою діагностики і лікування захворювань, проведенням медичних оглядів та обстежень, різноманітних медичних маніпуляцій встановленням ступеня втрати працездатності, хірургічного втручання в тіло людини, штучним заплідненням, стерилізацією чоловіків і жінок, констатацією смерті тощо. Такі норми, з медичною „забарвленістю», є одночасно біологічними та технічними (техніко-біологічними) і водночас правовими, оскільки є формально обов’язковими для всіх медичних працівників незалежно від місця їх праці та форми власності закладу охорони здоров’я, в якому вони працюють. По-друге, значне місце у структурі медичного права посідають норми про соціальний захист особи при застосуванні медичних заходів щодо людини, зокрема при лікуванні лікарськими засобами, проведенні медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановлення у визначених законом випадках обов’язкових медичних оглядів, вакцинації, примусового лікування. По-третє, тісний зв’язок норм медичного права з нормами як загальнолюдської, так і професійної медичної моралі, медичною етикою (біоетикою). Вони виступають принципами, які забезпечують, зокрема, безоплатність для пацієнта гарантованого державою мінімуму медичної допомоги, неможливість відмови лікаря від пацієнта, безоплатності донорства, заборони евтаназії, забезпечення лікарської таємниці. Слід підкреслити об’єктивний характер відносин, які становлять предмет медичного права. Кожна людина обов’язково стає суб’єктом медичного права, оскільки воно „супроводжує» її протягом усього життя, від його початку – народження – аж до смерті.

На нашу думку, предмет медичного права має бути більш чітко окресленим і до нього повинні включатися лише ті правовідносини, які мають чітко визначений медичний характер, тобто спрямовані на надання медичної допомоги і здійснення різноманітних заходів охорони здоров’я.

Специфічність медико-правових норм спонукала вчених медиків та юристів виступити на IV Міжнародній медико-правовій конференції в Празі (І977 р.) з пропозицією про виділення правових питань медицини й охорони здоров’я в самостійну галузь – медичне право. В цьому ж напрямі працює Міжнародна асоціація медичного права, видаючи журнал „Медичне право» [4].

Медичне право як галузь права є сукупністю норм, що регулюють відносини, які виникають у процесі надання медичних послуг з метою забезпечення інтересів громадян і держави.

Медичне право – це система правових норм, що регулюють якісно однорідні суспільні відносини, змістом яких є здійснюва­ний медичними працівниками за допомогою медичних засобів вплив на фізичне та психічне здоров’я людини.

Медичне право містить норми і використовує методи правового регулювання різних галузей права і тому є комплексною галуззю права, причому необхідно ще раз підкреслити, що це не механічне об’єднання норм різних галузей права, а якісно нове, юридичне, цілісне правове утворення.

Серед інститутів медичного права необхідно виділити: правовий статус пацієнта; етико-правовий статус медичного працівника; медична допомога; трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів людині; донорство крові та її компонентів; профілактика та лікування інфекційних хвороб; спеціальні заходи профілактики та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД; спеціальні заходи профілактики та лікування наркоманії; медичне забезпечення репродуктивної функції людини; корекція (зміна) статі; психіатрична допомога; забезпечення населення лікарськими препаратами та засобами медичного призначення; біомедичні досліди за участю людини; медична експертиза тощо. [5]

Знання медичного права необхідне юристам, адже у сферінадання медичної допомоги виникає багато спорів, порушень прав як пацієнтів, так і медичних працівників. Зрештою, знання медичного права необхідні кожному пересічному громадянину України, а також іноземцям, особам без громадянства, адже всі ми за різних обставин є пацієнтами, а норми медичного права – це і є той юридичний механізм, яким передбачені наші права й обов’язки у сфері медичної допомоги, а також їх захист [6].

Список використаних джерел

1. Скомороха І.І. Права людини на охорону здоров’я, медичну допомогу, медичне страхування та конституційне правосуддя // Право України.– 2002. – № 6.–С. 3.
2. Постанови Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 року № 955 «Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги» і №989 «Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти».
3. Цивільний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України.–2003.–
   № 40-44.–Ст. 356.
4. Руководство по социальной гигиене и организации здравоохранения: В 2 т.–М.: Медицина, 1987. – Т. 1 / Ю. П. Лисицин, Е. Н. Шиган. Й. С, Случанко и др.; Под ред. Ю. П. Лисицина.–С. 27.
5. Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів / Упоряд. і наук. ред. Н. Б. Болотіна. – К.: ВД “Ін Юре”, 2001.–С. 4,
6. Поляков Й. В., Максимов А. В. Об особенностях медицинского права // Проблеми социальной гигиены, здравоохранения и истории медицины –2001.–№ 1.–С. 25-28.