Вступ

Актуальність теми. Кримська проблема посідає значне місце в комплексі російсько-українських, внутрішньо російських та внутрішньо українських політичних процесів. Впродовж останнього десятиліття вона стала джерелом конфліктних ситуацій не тільки в самій України, але й загрожувала вийти за межі країни.

Геополітичне розташування Криму завжди привертало до нього увагу сусідніх держав. Ми знаємо про факти численних війн на півдні України в античну добу, добу грецької та римської колонізацій, козацькі війни та походи в Крим, Кримські війни нового часу, бурхливі події революції і громадянської війни на півострові, руйнівну Другу світову війну тощо. І кожного разу “кримське питання” мало свою специфіку, свою актуальність.

Науковий комплексний аналіз історії Криму – важливий напрям історичних досліджень історії України. Попри сотні публікацій про Крим в його історії багато ще не з’ясованих повною мірою питань – концептуальних і фактологічних. Етнічна історія Криму, його органічні й багатоманітні історичні, культурні, економічні, політичні зв’язки з Україною, багатовікова історія кримсько-татарського народу, його плідна співпраця з українським народом в одні періоди і протистояння в інші – все це потребує глибокого осмислення і узагальнення як істориків, так і філософів, соціологів, економістів, археологів, етнологів, правознавців, мовознавців та ін.

Причини питань, пов’язаних з кримськотатарським народом та їх впливом на внутрішньополітичне положення України потрібно шукати в далекому минулому.

Уряд незалежної України проголосив курс на послідовне забезпечення повернення кримських татар на місця їх історичного мешкання. Таким чином Україна наслідувала весь тягар проблем, створених за часів СРСР12. Зокрема, прийняті в 1992 р. закони України про мову і громадянство, на думку незалежних експертів, носять дуже терпимий характер і всіляко сприяють розвиткові національної культури і релігії всіх народів, що проживають в Україні.

Мета дослідження – розглянути проблему Криму в україно-російських відносинах 1991-1997 роках.

Об’єктом дослідження є – проблема Криму в російсько-українських відносинах.

Предметом дослідження виступають передумови, перебіг, характер, специфіка україно-російських відносин  1991-1997 роках щодо Криму.

Хронологічні межі дослідження охоплюють дослідження охоплюють період 1991 р. – 1997 р. Нижня межа зумовлена тим, що з 1991 р. Україна здобула незалежність. Верхня межа дослідження обмежена початком 1997 р. коли було підписано Угоду про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України. В цей період продовжується формування україно-російських відносин щодо Криму.

Територіальні межі дослідження окреслені регіоном Кримської області, яка у 1954 р. ввійшла до складу УРСР.

Новизна роботи. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана робота є першим у вітчизняній науці комплексним дослідженням російсько-українських відносин в Криму в 90-х рр. ХХ століття, у якій автор доводить важливість вивчення питань регулювання діяльності ЧФ РФ та інших проблем АР Крим.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження, специфікою його об’єкта. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (99 найменувань). Обсяг основного тексту роботи – 80 сторінок.

Розділ 1. Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження

1.1. Історіографія проблеми

Протягом останніх двох десятиліть українські науковці виявляють значний дослідницький інтерес до проблем українсько-російських взаємин щодо проблем Криму. Вивчення системи двосторонніх зв’язків між Україною і Російською Федерацією, як складової міжнародних відносин, є особливо актуальним, оскільки Україна здобула свою незалежність лише на початку 90-х років ХХ ст. Їх дослідження дає можливість виявити і проаналізувати рівні й шляхи співробітництва двох країн в політичній, економічній, соціальній, науковій і культурній сферах та в системі загальноєвропейських міжнародних відносин.

Тож вивчення еволюції українсько-російського міждержавного співробітництва важливе як з наукової, так і практичної точки зору, бо дає можливість не лише реально оцінити його стан, а й виявити недоліки і прорахунки, основні тенденції і можливості його розвитку в політичній, економічній, культурній та гуманітарних сферах. Тому злободенним з науково-теоретичного погляду є цілісний аналіз сучасної національної історіографії українсько-російських відносин. Такий методологічний підхід уможливить оцінити її становлення, розвиток, нинішній стан та висвітлення окремих тенденцій і закономірностей, розбудови й перспектив співпраці між нашими народами в українській історичній науці. Україна і Росія залишаються близькими сусідніми країнами, які мають не лише спільний кордон, але й тривале спільне минуле. Це накладає особливий відбиток на розвиток української історичної науки, зобов’язує науковців досліджувати відносини на міждержавному рівні, виявляти національні особливості, тенденції, фактори, що їх обумовлюють, а також спільні проблеми, в контексті геополітичних змін новітньої доби рубежу ХХ-ХХІ ст.

Українські та закордонні дослідники вже приділили значну увагу цьому питанню. їхні праці в основному можна розподілити такі, що вивчають кримське питання з історичної перспективи, як наприклад роботи Ю. Зінченка, Ю. Піховшика та Ю. Данилюка. Інша група авторів досліджувала це питання в контексті внутрішньо українських проблем — Б. Бабін, С. Стюарт, С. Грабовський, або в світі двосторонніх відносин Росії та України — С. Глєбов, Т. Язикова. При цьому, оскільки історія кримсько-татарського народу, а також частиною російсько-турецького суперництва, сьогоднішній стан кримськотатарського питання треба аналізувати приймаючи до уваги і традиційне тяжіння кримських татар до Туреччини та з урахуванням активної ролі Росії в Криму. Таким чином при дослідженні кримського питання автор намагалася сконцентруватися на потрійному вимірі татарського питання.

Основновоположними джерелами, на які ми опирались під час написання дослідження були різноманітні двосторонні угоди та договори, нормативно-правові акти, статті таких авторів як Волович О., Деремедведь Р., Перепелиця Г., та ін..

У цьому контексті українська історична наукова думка протягом доби Незалежності поступово нагромаджувала знання з питань двостороннього українсько-російського співробітництва та місця України, її ролі у системі європейських міжнародних відносин. Досліджуючи процес становлення рівноправних і взаємовигідних стосунків між Україною і Росією, історіографія дає змогу усвідомити нерозривний зв’язок вітчизняної історичної науки з розвитком українського суспільства, відповідної йому зовнішньої політики, новим рівнем міждержавних зв’язків. Саме такий методологічний підхід дозволяє виявити основні тенденції й специфічні особливості розвитку українсько-російських взаємин у новітню добу, сприяє вивченню з боку історичної науки основних етапів, пріоритетів і змісту об’єктивного вивчення шляху становлення стосунків між нашими державами протягом зазначеного періоду[1].

Початки становлення національної історіографії українсько-російських відносин новітньої доби органічно поєднані з проголошенням Україною державної незалежності та внутрішніми суспільно-політичними трансформаційними процесами в Україні і Росії. Історики, політологи, громадські діячі намагалися проаналізувати процеси останнього десятиріччя ХХ ст. та визначити перспективи українсько-російського співробітництва у ХХІ ст., про що свідчить поява багаточисельних статей у періодичних виданнях, які оповідали про процеси, що відбувалися в Україні та Росії. Сьогодні в розпорядженні дослідників є достатньо широке коло різноманітних фактів і відомостей, які висвітлюють перебіг трансформації українсько-російських взаємин, на основі яких українські науковці робили перші спроби розкрити суть, зміст і глибину процесів їх становлення на якісно новому рівні на початку 1990-х років. Українські й російські вчені намагалися науково осмислити добу розбудови взаємин між Україною і Росією, подолати залишки старої заангажованості, виробити нові принципи й підходи до взаєморозуміння, об’єктивно вивчити проблеми міждержавної співпраці у контексті викликів новітнього державотворення. У цьому зв’язку певне значення мають праці загального характеру та видання, що висвітлюють новітню історію України, її зовнішню політику і діяльність на міжнародній арені та євроінтеграційні прагнення.

До праць теоретичного характеру, в яких піднімаються питання політичних і економічних трансформаційних процесів в Україні та її місця й діяльності у новій системі міжнародних стосунків відносимо дослідження С. Дністрянського[2], С. Лотоцького і С. Трохимчука[3], О. Івченка[4], Л. Д. Васильєвої-Чекаленко[5] та ін. Ці роботи носять комплексний характер, в яких, поряд з оцінкою зміни міжнародної ситуації, автори розробляють сценарії відносин України із зарубіжними країнами, Росією зокрема. Разом з цим вони торкаються і деяких аспектів розвитку українсько-російських відносин в нових геополітичних умовах.

Питання особливостей становлення новітньої системи міжнародних відносин, історії європейських країн, української та російської зовнішньої політики та геополітичної орієнтації України і Росії у нових умовах порушили у своїй праці Л. Гайдуков, В. Кремінь, Л. Губерський “Міжнародні відносини та зовнішня політика 1990-2000 рр.”[6], в якій предметно проаналізовано кардинальні зміни міжнародного становища і геополітичної ситуації упродовж означеного часу. Науковці значну увагу приділили висвітленню зовнішньої політики України та розвитку відносин з державами Центрально-Східної Європи, а також із Російською Федерацією у новітній період.

Серед робіт, автори яких у контексті аналізу діяльності України на міжнародній арені торкаються сучасних українсько-російських відносин, заслуговують на увагу праці С. Андрущенко (Гринько) “Україна в сучасному геополітичному середовищі”[7], В. Литвина[8], С. Василенко[9], В. Горбуліна[10], А. Зленка[11] та колективна монографія за ред. Ф. Рудича “Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти”[12]. Остання присвячена проблемам участі України у світовій системі міжнародних відносин, спробам визначення перспектив розвитку взаємин з іншими країнами, у т.ч. із Російською Федерацією. Особливу увагу привертає у контексті запропонованої теми праця колективу авторів С. Пирожкова, Б. Губського, А. Сухоруко[13], в якій автори зосереджені на внутрішньо- та зовнішньополітичних перетвореннях в Україні та Росії після розпаду колишнього Союзу РСР. Крім того, вони висвітлюють економічно-політичні аспекти українсько-російського співробітництва упродовж 1990-2000 рр.

Окремі аспекти відносин двох держав певною мірою знайшли відображення у В. Смолія[14], В. Крисаченка, О. Моліза[15], О. Горбача[16], в яких автори аналізують особливості політичної модернізації у посткомуністичних Україні й Росії та висвітлюють деякі питання українсько-російського партнерства у політичній та економічній сферах. У цьому зв’язку виокремимо колективне дослідження В. Литвина, Н. Барановської, В. Верстюка, С. Віднянського[17]. Проблеми формування та розвитку українсько-російських відносин, пошуку свого місця України і Росії в нових геополітичних умовах та значення поглиблення двосторонньої співпраці між нашими державами розглядає у своїй роботі І. Діяк[18]. Останній простежує ідейно-політичні передумови становлення двосторонніх міждержавних відносин, їх перебіг та можливі вектори конфліктності, перспективи співробітництва між обома країнами.

Друга група літератури з досліджуваної проблеми — це праці науковців, предметом дослідження яких є власне розвиток українсько-російських відносин сучасного періоду. З’ являються роботи, які мають багато спільних рис. Вони, як правило, висвітлюють окремі питання політичної, економічної та культурної співпраці обох країн, а також акцентують на необхідності їх розвитку як важливого стабілізуючого чинника у Центрально-Східній Європі. Зауважимо, що з другої половини 1990-х рр. кількість таких публікацій зросла, але вони мали надто загальний характер, а українсько-російські взаємини розглядались у загальноєвропейському контексті.

До числа публікацій, в яких достатньою мірою порушується українсько-російське співробітництво, можна віднести праці І. Кульбіди[19], М. Білоблоцького, І. Бодрука[20], О.  Валевського і М. Гончара[21], В. Кременя, Б. Парахонського, П. Ситника[22], А.          Кудряченка[23], С. Кульчицького[24]. Ці автори одними з перших намагалися визначити специфіку початкового етапу становлення українсько-російського міждержавного співробітництва. Вони зазначають, що в першій половині 1990-х рр. взаємини між Україною і Росією складалися складно й напружено, бо українська і російська дипломатія зосередила свою увагу на розробку й підписання, насамперед, політичних домовленостей та угод. У цьому контексті на перший план виходять політичні аспекти відносин. Ці питання висвітлювалися як із сучасних подій, так і в ретроспективному плані. Дослідження, як правило, опиралися на існуючу на той час політичну ситуацію, однак у них помітним було прагнення авторів осмислити проблему загалом.

Українсько-російське співробітництво 1991-2004 рр. проаналізували у своїх працях К. Чумак “Україна — Росія: між стратегічним партнерством та конфліктністю”[25], О.    Маначинський “Сучасні воєнно-політичні відносини України із суміжно-прилеглими державами”[26]. Перший висвітлив процеси налагодження українсько-російських взаємин 1990-1997 рр., особливу увагу приділивши формуванню їх нормативно-правової основи. Другий, наголосивши на загальній активізації українсько-російського міждержавного співробітництва, дав оцінку відносин України із прилеглими державами, зокрема із Росією, висвітлив стан відносин між двома країнами у військово-політичній сфері. Розглядає окремі питання українсько-російського співробітництва у військово-політичній площині та оцінює його стан В. Петровський у роботі “Військово-політичний чинник сучасних російсько-українських відносин”. Автор на фоні стосунків України із Російською Федерацією, акцентує увагу на традиційних зв’язках між ними і аналізує процес становлення та розвитку нових у сучасних геополітичних умовах.

Українська історіографія поповнилася багатьма дослідженнями, в яких розвиток українсько-російських відносин означеного періоду подається у контексті стратегічного партнерства та в процесі розширення НАТО та ЄС, створення СНД. Такими за змістом є праці В. Базіва[28], В. Гречанинова, О. Їжака[30], Є. Марчука[31], Ю. Мацейка[32], І. Мельничука[33] та ін. Усі ці дослідження мають багато спільних рис. У них автори висвітлюють загальну геополітичну ситуацію після завершення “холодної війни” та розпаду СРСР, роль та місце України та Російської Федерації в новому європейському просторі, перспективи становлення українсько-російських відносин, євроатлантичні прагнення України та формування української зовнішньої політики крізь призму Співдружності Незалежних Держав. Інший автор, О. Бойко, бачить головні перешкоди у розвитку сучасних українсько-російських відносин у намаганні деякої частини російського суспільства відродити в політичній практиці й суспільній свідомості щодо українців застарілі політичні концепції.

В окремих наукових працях українських дослідників розглянуто особливості сучасної зовнішньої політики України в контексті російсько-українського стратегічного партнерства, простежено основні тенденції та фактори у його поглибленні, а також впливу внутрішніх і зовнішніх чинників на визначення місця й ролі України і Росії в новітній системі міжнародних відносин. При цьому звернуто увагу на воєнно-політичне співробітництво обох країн на шляху пошуків гарантування національної безпеки в нових геополітичних умовах, основні проблеми двосторонніх відносин, на розвиток співпраці в торговельно-економічній сфері, а також на потенційні можливості українсько-російської взаємодії на міжнародній арені.

Заслуговують на увагу праця: О. Гараня, Я. Коваля, А. Шевчука, в якій проаналізовано питання Криму в російських геополітичних концепціях, О. Гринкевича, В. Кузьменко про налагодження й перспективи українсько-російських відносин, В.         Дурдинця про якісні зміни у взаєминах між Україною і Росією у новітню добу облаштування світового устрою.

Із найновіших публікацій про українсько-російські відносини в зазначений період відзначимо статті А. Дмитрука, у яких зроблено спробу висвітлити окремі аспекти формування договірно-правової бази двостороннього політичного співробітництва між Україною і Російською Федерацією, показати особливості взаємин і розглянути позиції України і Росії у рамках СНД, охарактеризувати військово-політичний чинник відносин України та Росії після розпаду СРСР; а також публікації Коврик-Токар Л. про деякі аспекти військово-політичних відносин України та Росії у постбіполярний період та ін.

Зауважимо, що тема українсько-російських відносин сучасного періоду стала предметом академічних досліджень українських науковців. Це, насамперед, успішно захищені дисертації. Однією з перших робіт, яка, хоч і частково, торкається предмету дослідження є докторська дисертація В. Ткаченка “Україна і Росія:   проблеми національного самовизначення (історіософський аналіз поточного моменту)”. Значним внеском у дослідження українсько-російських взаємин є кандидатська дисертація І. Мельничука про розвиток двосторонніх відносин під кутом зору діяльності СНД, проблем Чорноморського конфлікту і ядерного роззброєння України та участь у цьому Російської Федерації та США; П. Ігнатьєва, в якій автор розкриває різні аспекти взаємовідносин із членами країн СНД, у т.ч. через призму двосторонніх відносин України та Росії; А. Дмитрука, де він здійснив комплексний аналіз процесу становлення та основних напрямків розвитку російсько-українських відносин у 90-х рр. ХХ ст., визначив основні етапи співробітництва між РФ та Україною, проаналізував його основні пріоритети й охарактеризував військово-політичний чинник взаємин Росії та України у досліджуваний період. Виокремимо докторське дослідження В. Петровського, у якому дослідник професійно на широкому джерелознавчому матеріалі дав оцінку стану сучасних українсько-російських відносин у новітній науковій літературі. Праця містить значний фактичний матеріал, на якому він предметно проаналізував історіографію з даної проблеми, а також її джерельну базу на новітніх методологічних підходах.

У сучасних умовах в Україні проблеми українсько-російських відносин досліджують науковці Інституту історії України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, Національного інституту стратегічних досліджень, Європейського університету та провідних вишів України. Найпотужнішими центрами вивчення міжнародних відносин України з країнами світу є відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України (з 2012 р. — відділ міжнародних відносин і зовнішньої політики України, зав. доктор історичних наук, проф. С. В. Віднянський) та Інститут всесвітньої історії НАН України (дир. доктор історичних наук, проф. А. І. Кудряченко). Ученими видано кілька фундаментальних досліджень, в яких порушено ряд питань українсько-російського співробітництва. Серед цих праць виділяється анотована історична хроніка “Україна і Європа (1990-2000 рр.)” у двох частинах.

З-поміж значної кількості праць українських учених, які зверталися до історії України в міжнародному контексті, виокремимо колективні монографії науковців Інституту всесвітньої історії НАН України (до 2012 р. Інститут європейських досліджень НАН України) та інших академічних інститутів, дослідних установ, викладачів вишів за редакцією доктора історичних наук, професора А. І. Кудряченка в яких на високому професійному рівні проаналізовано актуальні проблеми міжнародних взаємин України з європейськими країнами упродовж ІХ-ХХІ століть та питання перспективи утворення незалежної України у колі європейських держав, всебічно досліджено феномен розвитку Європи, її культурно- цивілізаційні параметри і залученість України до цих процесів, охарактеризовано європейський вибір України, його цивілізаційну складову, а також розвиток Української держави в континуумі спільного європейського простору.

Що стосується російської історіографії відносин Росії та України, то відзначимо, що російські дослідники торкалися практично всіх складних питань пострадянської трансформації у колишніх республіках СРСР, місця й ролі Росії і України у новітній системі міжнародних відносин та становлення й розвитку російсько-українських відносин у нових геополітичних умовах. Загалом науковці Росії у своїх працях розглядають різні проблеми з метою їх узагальнення, виявлення причин і можливих наслідків процесів політичного, економічного і культурного співробітництва країни із зарубіжними державами, у т.ч. із Україною. Питанням змін у системі європейського облаштування, історії цього регіону та окремих країн, зокрема України, вироблення нової геополітичної стратегії елітою України й Росії та місця у ній російсько-українських двосторонніх відносин присвячені наукові праці М. Геллера, Б. Красуліна і В. Абуренка, С. Кройценберга, І. Кліміна.

З інших робіт російських фахівців велике значення у вивченні розвитку історіографії українсько-російських відносин мають праці А. Мошеса, А. Здравомислова, А. Макуніна і А. Волкова, Д. Катая, Н. Сидорової, М. Єфремової. В означених роботах науковці аналізують основні проблеми і перспективи зовнішньої політики України, розвитку її відносин з провідними країнами європейського регіону, еволюцію підходів України до США, ЄС, НАТО, а також місце й роль Росії у зовнішній політиці України на сучасному етапі. Автори досліджують процес становлення зовнішньополітичної стратегії Росії і України з врахуванням їх пріоритетних цілей та інтересів, двосторонніх зв’язків Росії і України як частини міжнародних відносин на пострадянському просторі, можливості їх оптимізації з врахуванням особливостей соціально-економічного, політичного, науково-технічного і культурного розвитку обох країн. Особливу увагу вчені Росії приділяють вивченню механізмів здійснення двостороннього міждержавного співробітництва Росії і України в умовах формування багатополюсного світу.

Таким чином, проведений аналіз української і російської історіографій свідчить, що окрім значної кількості публікацій загального характеру про напрямки і зміст зовнішньої політики України, науковці України і Росії почали вивчати й аналізувати українсько-російські відносини в нових геополітичних умовах. Але ще й досі вивчення новітньої системи міждержавних відносин і співробітництва між Україною і Російською Федерацією залишається недостатнім. Ґрунтовних цілісних праць з комплексним аналізом новітньої історії українсько-російського співробітництва на рубежі ХХ-ХХІ століть ще не опубліковано. Позитивним у розвитку української історіографії є те, що на сьогоднішній день накопичено достатню кількість матеріалу з даної проблеми, на основі чого можна простежити перебіг подій, дії окремих чинників, які сприяли розвитку українсько-російських відносин у сучасну добу, етапи їх розвитку та основні тенденції й специфічні особливості. У цьому зв’язку важко не помітити наукової важливості запропонованої праці для сучасної української історіографії і дальшого поліпшення українсько-російських відносин на загально вигідних умовах.

Проаналізувавши рівень вивченості досліджуваної теми в історіографії, на нашу думку, за найдоцільнішим хронологічно-країнознавчим принципом, можна використану нами літературу під час вивчення українсько-російських відносин в нових геополітичних умовах поділити на дві групи: перша — це праці українських науковців; і друга — студії російських авторів. У розрізі цих двох груп виокремимо наукові роботи загального характеру істориків і політологів, в яких проблеми українсько-російських відносин згадуються лише побіжно, проте висновки та оцінки авторів допомагають зрозуміти значення і причини багатьох подій та процесів, пов’язаних з розвитком зв’язків між Україною та Росією в сучасних зовнішньополітичних умовах. До них ми віднесли дослідження, присвячені проблемам міжнародних відносин сучасного періоду, євроінтеграції та геополітичної орієнтації обох держав в нових умовах участі України в міжнародних організаціях та деякі праці про місце та діяльність України в новітній системі європейських відносин. І, безпосередньо, у контексті запропонованої наукової проблеми — це праці науковців, предметом дослідження яких є власне розвиток українсько-російських відносин сучасного періоду. На сьогоднішній день відбувається активний процес нагромадження інформації питання, що дозволяє вдатися до ґрунтовного, цілісного та всебічного аналізу українсько-російських відносин в означений час. Активізації їх досліджень сприяло організаційне оформлення: нові кафедри історії Росії та міжнародних відносин, науково-дослідні центри у вишах і в академіях наук, історичні асоціації, відкриття фахових наукових журналів, удосконалення прийомів і методів та інноваційно-інформаційного забезпечення наукових розвідок й пошуків.

1.2. Аналіз джерельної бази

Джерельна база дослідження складається з опублікованих (законодавчі акти, збірники документів, статистичні матеріали, публіцистика, періодична преса) і архівних матеріалів. Оскільки тема належить до кола малодосліджених проблем вітчизняної історії, автор прагнув до вивчення та використання великої кількості джерел.

Рішення  РНБОУ «Про заходи щодо забезпечення  розвитку  України   як морської  держави»  від  16  травня  2008 р., затверджене  Указом  Президента  України № 463/2008  від  20 травня 2008  року,  перевело  питання  припинення з  2017  року дії  міжнародних  договорів про тимчасове перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації  у практичну  площину.

Процесу формування україно-російських відносин сприяв Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Договір ратифіковано Законом N 13/98-ВР від 14.01.98.

Ще одне джерело — Угода між Україною і Російською Федерацією        про статус та умови перебування Чорноморського флоту  Російської Федерації на території України визначає  Статус Чорноморського флоту Російської Федерації на території України.

З кінця 1990-х років українські історики більше предметно стали займатися проблемами Південної України, зокрема Криму. Були опубліковані спеціальні монографії. В результаті реальніше тема Криму представлена в сучасних підручниках для 9 кл., що охоплює період другої половини ХУІІІ — початку ХХ ст. За оцінкою професора Ф.Г. Турченка, “Кримське ханство складало важливий чинник, що впливав на перебіг подій в Україні”. Поразка Туреччини у війнах з Росією означала і кінець кримської державності. Після 1783 року першими найпомітнішими наслідками утвердження Росії на Кримських землях стало різке зменшення чисельності місцевого населення. Протягом 70-х — початку 80-х років ХУІІІ ст. воно скоротилося вдвічі.

Більше уваги приділяється історії Криму в ХХ ст. у нових підручниках з історії України 10-11 кл. (автори С. В. Кульчицький, Ю. Г. Лебедєва, Ф. Г. Турченко, П.П. Панченко, С.М. Тимченко) тема Криму висвітлюється в період громадянської війни, існування тут автономії, передачі його в склад УРСР та ін.

У підручнику з історії України для 10 кл. С.В. Кульчицького і Ю.І. Шаповала акцентується увага на спробі гетьмана П. П. Скоропадського довести світовій спільноті “українськість Криму”. В листопаді 1918 р., коли Німеччина залишала Україну, окупаційна адміністрація передала владу в Криму колишньому царському генералу С. Сулькевичу. Утворений ним крайовий уряд не приховував намірів зберігати Крим для “єдиної і неділимої” білогвардійської Росії. Міністерство закордонних справ Української Держави надіслано в Берлін кілька нот. Привертає увагу аргументація з боку П .П. Скоропадського: у дипломатичних нотах йшлося про те, що етнографічно, економічно і політично Крим тісно пов’язаний з Україною. Забезпечивши нейтралітет з боку Німеччини, П.П. Скоропадський оголосив блокаду Криму. Блокада виявила цілковиту залежність півострова від України: його економічне життя було паралізоване.

С.      Сулькевич капітулював і погодився на переговори про форму державного об’єднання з Україною. Але падіння режиму П.П. Скоропадського залишало тоді Крим поза межами України.

Сучасні українські автори підручників об’єктивно висвітлюють передачу Криму Україні. С.В. Кульчицький, зокрема, солідаризується із видатним українським мислителем ХХ ст. І. Лисяк-Рудницьким, який в 1956 р. опублікував статтю “Новий Переяслав”. Американський професор українського походження був правий, коли пов’язував указ президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні зі святкуванням ювілею “возз’єднання” України з Росією. Однак в самому тексті указу від 19 лютого 1954 року такого пов’язання немає. Але саме факт передачі Криму Україні став вінцем пропагандистської кампанії у зв’язку з 300-річчям Переяславської Ради. У підручниках не заперечується аргументація офіційних документів на користь передачі Криму: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки Криму і України.

Варто звернути увагу на кілька міфів, що побутують в історіографії, і щодо яких необхідно застерегти учнівську молодь. Перший — це міф про “царський дарунок” М. С. Хрущова Україні, який ніби-то був “агентом впливу” поневоленої України в Кремлі. На думку С.В. Кульчицького, М.С. Хрущов так само відстоював імперські, тобто російські національні інтереси, як його попередники В. І. Ленін і Й.В. Сталін. Другий — це міф про чергову помилку “реформатора” М.С. Хрущова, його волюнтаристське рішення, що не було продиктоване необхідністю, а виникло спонтанно. Звідси небезпечний висновок про можливість і необхідність виправлення помилки вождя.

Таким чином, сучасні українські підручники з історії стверджують “українськість” Криму, вірогідно, з наукових позицій оцінюють факт передачі півострова в склад України. Необхідно, щоб здобутки української історіографії та підручникотворення безпосередньо позитивно виливали на формування історичної свідомості молоді, насамперед в Криму. Адже, як показала остання перевірка рівня навчальних досягнень учнів з історії в Криму, проведена Міністерством освіти у травні 2003 р., якраз низькі результати й пояснюються використанням застарілих підручників.

Розділ 2. Крим в першій половині 90-х рр.

2.1. Передумови перебування ЧФ РФ та російської присутності на території АР Крим

Протягом  сторіч Крим відігравав роль сполучної ланки між Сходом і Заходом, з’єднував Північ і Південь Східної Європи з Чорним морем, східним Середземномор’ям і Близьким Схід.

Після приєднання в 18 столітті Криму до Росії, головною базою флоту став Севастополь. Тобто, протягом  наступних двох сторіч економіка й інфраструктура цілком були підлеглі рішенню головної задачі — забезпечення необхідних умов для базування Чорноморського флоту. Україна завжди була об’єктом «агресивних» устремлінь великих сусідніх держав, насамперед , як затверджує ряд українських політологів, Росії. Через своє положення Україна постійно знаходиться в геополітичній  «несамодостатності». Сьогодні вона намагається зв’язати свої минулі і дійсні проблеми з «підступів  Москви». Ця карта ще довго буде розігруватися частиною української політичної еліти і «друзями» України з боку.

Не можна заперечувати велику зацікавленість Росії в українських справах. Таким чином, Україна забезпечить Росії прямий вихід на Захід і можливість повідомлення через чорноморські протоки, дозволить натискати  на сусідні країни. Росія довгий час утримувалася або ж не могла сформулювати ясні довгострокові цілі своєї політики у відношенні України. Вона сама дотепер залишається актором з не устояними принципами і пріоритетами зовнішньої політики.

Після багаторічного млявого і не результативного діалогу Кучма — Єльцин об’єктивно нагромадилося багато проблем, не можна заперечувати, що накопичувався вантаж невдач у «великій зовнішній політиці». Обидві сторони, не раціонально, на мій погляд, оцінювали ситуацію. У цьому конфлікті Україна повелася дуже м’яко і нерозумно. Пасивність українського керівництва явно дала великий стимул Росії продовжувати боротися за території, за їхніми словами, що належали їм майже увесь час протягом  уже ні першого сторіччя. Зрозуміти Росію теж можна, якщо представити, що від тебе відриваються яку-небудь частину і ти, наприклад, не в змозі  займатися звичними справами. Треба враховувати і той факт, що Україна претендує на видну самостійну політичну роль у світі, швидше за все, натхненна політичними успіхами в завоюванні суверенітету Прибалтійськими республіками. І в неї є чималі можливості домогтися такої позиції. Я думаю, цим і можна пояснити таке сильне прагнення захопити Чорноморський флот і Севастополь. Адже для того, щоб стати політично активною державою, необхідно мати, у першу чергу, військову силу, не крім ядерної зброї. От чому багато хто націоналістично набудовані  українські діячі дуже шкодують про втрату Україною статусу ядерної держави. Але,  не треба забувати і про народ, якому вже набридла боротьба «верхівок», що намагаються грати на взаєминах росіян, українців і кримських татар. На щастя, на побутовому рівні відносини між людьми залишалися доброзичливими і безконфліктними[61].

Проблема базування ЧФ Росії була закладена ще при підписанні Угоди про статус ЧФ Росії в Севастополі, яка не містить чітких положень про виведення російського флоту, що залишає Росії можливість для маневру. На початку 90-х років відносно проблеми розподілу Чорноморського Флоту колишнього СССР спостерігалися вагання, нерішучість й непослідовність тодішнього українського керівництва, хоча Україна мала реальні юридичні підстави для підпорядкування принаймні тієї його частки флоту, яка базувалась на нашій території. Користуючись поступливістю українського керівництва, Росія категорично виступила проти такої перспективи, застосовуючи увесь арсенал засобів, включаючи шантаж, економічний тиск і відверті погрози. Всупереч українським національним інтересам українське керівництво погодилося на введення спільного командування Чорноморським флотом та поділ флотських об’єктів між Україною та Росією (50 на 50), яке згодом трансформувалось у співвідношення на користь Росії.

Статус Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні, його основні параметри, умови перебування та порядок розрахунків визначаються трьома основними документами: «Угодою між Російською Федерацією та Україною про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» (Угода про статус ЧФ), «Угодою між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту» (Угода про поділ ЧФ), та «Угодою між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» (Угода про розрахунки за ЧФ). Крім зазначених рамкових угод існує ще близько 10 окремих угод та низка допоміжних нормативних актів[62].

Угодою про статус встановлюється, що Чорноморський флот РФ з головною базою, розташованою у Севастополі, перебуватиме в Україні до 2017 року. У разі, якщо жодна із сторін не вийде з Угоди про статус шляхом письмового попередження іншої сторони не пізніше, ніж за рік до закінчення терміну її дії, весь комплекс угод про ЧФ автоматично пролонгується на наступні п’ять років.

В Угоді про статус ЧФ та Угоді про поділ ЧФ на території України встановлюються певні обмеження: особового складу не більше 25 тис, бойових літаків не більше 22, бойових броньованих машин не більше 132 одиниць, артилерії не більше 24 одиниць. Ядерну зброю на території України Чорноморському флоту мати заборонено. В цілому, Росія дотримується зазначених обмежень. На сьогодні ЧФ РФ налічує у Криму близько 15 тис військовослужбовців, і лише частина кораблів є у боєздатному стані. За період з 1992 року корабельний склад бойових одиниць флоту скоротився майже в 10 разів з 373 кораблів до 46.

Важливим є міжнародний аспект проблеми перебування ЧФ РФ на території України. У той час, як на офіційному рівні Росія негативно оцінює зростання ролі НАТО в Чорному морі, у своїй практичній діяльності Чорноморський флот Росії активно залучається до діяльності Альянсу, при чому в значно більших масштабах, ніж це роблять Військово-Морські Сили України. Зокрема, Росія першою з країн приєдналась до операції НАТО «Активні зусилля» в Середземному морі для боротьби проти терористичних угрупувань. Для цього Росія відрядила в Середземне море флагман Чорноморського флоту крейсер «Москва» та великий десантний корабель «Азов». На даний час на цих кораблях встановлюються системи зв’язку, сумісні із стандартами НАТО, а на головній базі ЧФ у Севастополі створюються відповідні управлінські структури.

Сам факт перебування ЧФ РФ на Українській території суперечить національному законодавству і, зокрема, положенню про її позаблоковий статус. З території України розвідка Чорноморського флоту виконує завдання щодо Румунії, Болгарії, Туреччини, а це означає, що Україна опосередковано втягується в процес військового протистояння з цими державами, особливо зважаючи на ту обставину, що всі вони є членами НАТО. У разі виникнення напружених відносин між Росією і НАТО Україна автоматично стає союзником Росії та супротивником альянсу[63].

Серед основних негативних наслідків базування Чорноморського флоту Росії на Кримському півострові слід виділити наступні:

• щорічні мільярдні збитки України через несплату за оренду землі, майна, баз, забруднення отруйними речовинами воєнного призначення української частини прибережних вод Чорного моря;
• незаконне утримання морською піхотою ЧФ навігаційно-гідрографічних об’єктів, маяків та систем забезпечення безпеки мореплавства, самочинне захоплення землі і об’єктів в Криму;
• підігрівання суспільного напруження, сепаратистських настроїв, інспірація українофобії, підтримка антиукраїнських організацій на Кримському півострові; поширення в Криму спецпідрозділами пропаганди ЧФ РФ друкованих засобів пропаганди антиукраїнського спрямування;
• недотримання Російською стороною базових угод між Україною та Росією щодо статусу ЧФ РФ в Криму;
• незаконне перебування на території України російських структур судів, прокуратури та тюрем;
• неузгоджене з органами влади в Криму пересування озброєних підрозділів ЧФ РФ з технікою та озброєнням за межами місць постійної дислокації;
• неузгоджене з компетентними органами України випробування новітньої морської зброї;
• зберігання сотень тисяч тон отруйного ракетного палива, яке загрожує екологічною катастрофою, а також застарілих боєприпасів;
• незаконне втручання військовослужбовців ЧФ РФ у діяльність військовослужбовців ЗС України (неузгоджене з командуванням ВМС патрулювання підрозділів ЧФ РФ у місцях дислокації підрозділів ЗС України);
• незаконне перебування в українських територіальних водах кораблів ЧФ, озброєних ударними ракетними комплексами, спроможними нести ядерні заряди, що суперечить положенню про без’ядерний статус України, яким передбачено відсутність не лише ядерної зброї, а також її носіїв;
• присутність ЧФ РФ в Севастополі і Криму стримує економічний розвиток півострова, зокрема розвиток туристичної інфраструктури на зайнятих Чорноморським флотом РФ прибережних територіях[64].

2.2. Кримська проблема в українсько-російських відносинах в 1991-1995 рр.

Проголошення Декларації про державний суверенітет України та незграбні спроби керівництва СРСР наприкінці 1990 — початку 1991 рр. утримати від розпаду Союзну державу посилили децентралізуючий рух республік до незалежності, активізували боротьбу народів за соціально-економічні, політичні права. За таких обставин у Кримській області постали умови для ініціювання питання про автономію. Переважній частині жителів Криму, особливо російськомовних, не імпонував курс України на створення власної держави, тому вона намагалася відкинути ідею виходу України з складу СРСР, та входження в альтернативні союзницькі структури, що пропонувались союзним керівництвом на чолі з М. Горбачовим.

На цьому тлі в області загострилася суспільно-політична ситуація. Вона неодноразово розглядалась обласною радою. Проте, через політичне протистояння депутатів прийняті рішення не приносили бажаних результатів. Враховуючи ситуацію, вона призначила на 20 січня 1991 р. референдум, який мав визначити ставлення населення півострова до ідеї відновлення автономії Криму. За відновлення Кримської Автономії, як суб’єкта Союзу РСР, учасника Союзного Договору, проголосувало 93,3% кримчан.

25 січня 1991 р. Кримська обласна рада направила звернення до Верховної Ради УРСР у якому відмічалося, що “ відновлення Кримської АРСР знаменна подія в історії Криму, обласна рада з величезною відповідальністю сприймає висловлену в результаті референдуму волю населення Криму, та пропонує Верховній Раді УРСР розглянути і внести відповідні зміни до Конституції, визначити порядок формування державних органів республіки”.

28 січня 1991 р. Президія Верховної ради УРСР прийняла постанову “Про звернення Кримської обласної Ради народних депутатів про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”, винесла питання на розгляд пленарного засідання Верховної Ради доручивши ряду постійних депутатських комісій підготувати пропозиції [67].

У свою чергу 12 лютого 1991 року Верховна Рада України — 72% наявного числа депутатського корпусу відновила статус Кримської АРСР у складі УРСР та ухвалила Закон України “Про відновлення Кримської АРСР”[65]. Кримській обласній раді надавався статус Верховної Ради, та право поновлення її складу. У довиборах кримського парламенту взяли участь представники громадських організацій, національно-культурних товариств, об’єднань редепортованих народів. Одночасно вносились зміни до Конституції України (ст. 75.1), та започатковувалось створення Основного Закону автономії. Ці дії Української незалежної держави були сприйняті неоднозначно політиками Російської Федерації, дехто з них почав розглядати взаємини України і Криму під кутом зору, вигідним лише їм. Під сумнів ставилась юридична сила законодавчих актів, які склали основу входження у 1954 р. Криму до України, наполегливо поширювались твердження, що рішення з цього питання приймалось партійним керівництвом колишнього Союзу.

Схвалена у січні 1992 р. постійною Комісією з міжнародних питань і зовнішньоекономічних зв’язків Російського парламенту постанова “О решении Президиума Верховного Совета СССР от 19 февраля 1954 г. и Верховного Совета СССР от 26 апреля 1954 г. “О выведении Крыма из состава РСФСР”” кримському питанню набуло особливої гостроти. У ній, зокрема, зазначалося, що попередні рішення як російських, так і союзних інстанцій прийняті з порушенням законів, були проігноровані норм міжнародного права. Комісія пропонувала Верховній Раді Росії оголосити рішення Верховної Ради СРСР щодо Криму від 1954 р. недійсним — як таке, що немає юридичної сили.

Поглибив російсько-українську конфронтацію візит до Криму навесні 1992 р. делегації російських парламентарів на чолі з О. Руцьким, яка зробила заяву у якій зазначалось: “що здоровий глузд” диктує, що Крим є частиною Росії, а ті, хто підписував рішення 1954 р. були під впливом “похмілля або сонячного удару”.

У самій Кримській Автономній Республіці сформувалося кілька політичних сил які мали відмінні погляди на проблему українсько-кримських відносин. Сили проросійської орієнтації, відстоювали ідею незалежної Кримської держави, яка б будувала відносини з Україною на договірній основі. Меджліс кримськотатарського народу наполягав на створенні національної автономії кримськотатарського народу у складі України. Дехто з політиків вважав взагалі помилковим відновлення автономії і хотіли бачити Крим у статусі області.

29 квітня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про статус Автономної Республіки Крим”[66], який визначав Кримську область як автономну складову частину України. Республіці надавались права: приймати та тлумачити Конституцію, брати участь у формуванні та здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики України; вирішувати питання адміністративно-територіального устрою республіки, призначати вибори депутатів до рад та визначати порядок організації і діяльності республіканських та місцевих органів влади в межах своєї компетенції, брати участь у зносинах з іншими державами тощо. Владні інстанції України залишали за собою право давати згоду на призначення керівників служби безпеки, прокуратури АРК та зобов’язувались виступати гарантом реалізації повноважень автономії.

Цей закон з боку деяких суспільно-політичних організацій півострова відразу був підданий різкій критиці. 5 травня 1992 р. Координаційна Рада Всекримського руху виборців за незалежну Республіку Крим направила звернення до парламенту Республіки, в якому вказувалося, що прийняття закону зруйнувало надії на можливість вирішення проблем Криму конституційно-договірним шляхом. У ньому містився заклик проявити рішучість і взяти владу на півострові у свої руки, прийняти акт про незалежність Криму, взяти під юрисдикцію Республіки Крим всі розміщені на її території військові формування, включаючи і Чорноморський флот.

Конфронтаційно налаштована частина депутатів парламенту АРК ініціювала розгляд акту проголошення державної самостійності. 118 голосами (79% складу) депутатів Верховної Ради Криму він був прийнятий. Необхідність цього кроку обґрунтовувалась потребою прискорити процес становлення державності Республіки Крим, тривогою і занепокоєністю ростом напруги між Україною і Росією, волевиявленням кримчан на референдумі 1991 р., реалізацією Декларації про державний суверенітет Криму, відповідальністю за повернення депортованих народів. 2 серпня 1992 р. парламент автономії прийняв рішення провести референдум, на який виносились питання: “Ви за незалежну Республіку Крим в союзі з іншими державами” та “Ви підтверджуєте акт проголошення державної самостійності Республіки Крим?”. Одночасно було направлено звернення до Президента та Верховної Ради України про укладення Договору між Кримом і Україною[67].

13 травня 1992 р. Верховна Рада України розглянула ці акти та визнала їх як такі, що порушують Конституцію держави, зокрема, статтю 70, за якою територія України не може бути змінена без її згоди, та поставила перед Верховною Радою Криму вимогу до 20 травня 1992 р. скасувати свої постанови.

Напруженість політичної обстановки на півострові посилила прийнята 21 травня 1992 р. резолюція закритої сесії російського парламенту, у якій рішення 1954 р. оголошувалось “таким, що немає законної сили з моменту прийняття”. Україна і Росія опинилися в стані відкритої конфронтації.

Разом з тим влада Криму, поринувши у боротьбу за державну самостійність, відкладала розв’язання нагальних соціально-економічних проблем, загострились проблеми працевлаштування татар, що поверталися на рідну землю. 1 — 6 жовтня 1992 р. татари, провоковані екстремістськими елементами вчинили акції непокори, та вдалися до самозахвату земельних угідь. У с. Ізобільному — центральній садибі заводу-радгоспу “Алушта” відбулося зіткнення учасників акції з правоохоронними органами. Правоохоронці змушені були заарештували деяких учасників конфлікту. У відповідь кілька тисяч татар пікетували приміщення Верховної Ради АРК і висунули вимогу розробити комплекс заходів щодо захисту переселенців.

Верховна Рада України для вивчення інциденту направила до Криму делегацію від депутатських комітетів з питань державного правопорядку і боротьби із злочинністю, питань державного суверенітету і міжнаціональних відносин. 26 жовтня 1992 р. за наслідками її роботи парламент розглянув на своєму пленарному засіданні це питання, та прийняв постанову “Про ситуацію в Республіці Крим, що склалася внаслідок подій 1 — 6 жовтня 1992 р.”, у якій рекомендувалось розглянути обстановку в Криму на засіданні Ради Національної безпеки і оборони України, посилити контроль над ситуацією з боку Служби безпеки та органів Внутрішніх справ України. Кабмін України зобов’язувався надати уряду автономії допомогу при розробці концепції розселення кримських татар, відрегулювати відповідно до конкретних обставин організоване їх повернення[68].

У 1993 р. в центр політичної конфронтації Росії з Україною перемістився у площину проблеми Чорноморського флоту. Росія проголосивши себе власником усіх флотів колишнього СРСР, прагнула зберегти під своєю юрисдикцією флот на Чорному морі з усією системою його комунікацій. В цьому питанні інтереси України практично ігнорувалися. Під час міждержавних переговорів про флот, Росія намагалася нав’язати розгляд питання про Крим комплексно. Крім того 9 липня 1993 р. Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову за якою м. Севастополь оголошувалося таким, що має “російський (федеральний) статус” і є “головною базою єдиного Чорноморського флоту”. 10 липня цього ж року Верховна Рада України направила Росії заяву, у якій розглядалися ці політичні рішення як “безпрецедентні”, та наголошувалося, що постанова Верховної Ради Росії є грубим порушенням загальновизнаних норм міжнародного права, зазіханням на територіальну цілісність України, перекрученням історичної справедливості.

З обранням 30 січня 1993 р. на посаду Президента Автономної Республіки Крим проросійськи налаштованого адвоката Ю. Мешкова дії кримських сепаратистів ще більше активізувалися. Кримський президент та його прибічники відразу повернулися до питання необхідності зміни статусу республіки та домоглися прийняття парламентом автономії нормативних актів, що не відповідали законам України. Особливої гостроти набирала дискусія навколо питання громадянства жителів півострова [70].

24 лютого 1994 р. Верховна Рада України прийняла постанову “Про статус автономної республіки Крим відповідно до діючої Конституції та законодавства України”, якою керівництво Криму зобов’язувалось у місячний термін привести Конституцію Кримської Автономії у відповідність до Основного Закону України та зажадала від кримської влади виконання закону України “Про Представника Президента України в Республіці Крим”.

Керівництво Криму користуючись правом формування місцевих органів влади, анулювало рішення парламенту України про проведення 26 червня 1994 року виборів, що вступало в протиріччя з загальнодержавним процесом реформування місцевих органів влади. 22 квітня 1994 р. Верховна Рада України зобов’язала Верховної Ради Криму переглянути свої рішення.

20 травня 1994 р. Верховна Рада Кримської Автономії прийняла постанову “Про відновлення конституційних основ державності республіки Крим”, яка загострила сепаратистські настрої і відновила дію положень Конституції Криму. Верховна Рада України постановою зупинила дію Закону України “Про розмежування повноважень між органами державною влади України і Республіки Крим”, та запропонувала Верховній Раді автономії у десятиденний термін привести своє законодавство у відповідність Конституції Автономної Республіки Крим. Для переговорів з парламентом автономії утворювалась депутатська комісія Верховної Ради України у складі 21 народного депутата на чолі з Б. Олійником. Але Верховна Рада АРК проігнорувала рішення парламенту України.

2 червня 1994 р. Верховна Рада України запропонувала Президентові України розробити перелік заходів, які могли б застосовуватися органами державної влади у разі, якщо влада Криму не виконуватиме законів України.

Восени 1994 р. різко загострилися стосунки між виконавчою та законодавчою владами АРК. Президент Ю. Мешков видав указ про розпуск парламенту, припинив повноваження місцевих рад, що фактично означало зміну державної влади на півострові та її узурпацію. Президент України, Верховна Рада України своїми політичними рішеннями, намагалися політичними і правовими засобами врегулювати ситуацію. 17 березня 1995 р. Парламент України прийняв пакет із семи законів та постанов: “Про скасування Конституції і деяких законів Автономної Республіки Крим”, “Про Автономну Республіку Крим”, “Про проведення виборів депутатів і голів місцевих рад народних депутатів в Автономній Республіці Крим”, “Про підготовку нової Конституції Автономної Республіки Крим”. Крім того анульовувалась посада Президента Республіки Крим.

Такі кроки центру були зустрінуті кримською владою протистоянням. 18 березня 1995 року парламент Республіки Крим прийняв заяву до Президента та Федеральних зборів Росії, у якій ішлося “ми ніколи не змиримося з втратою своєї Конституції і Севастополя. Ми звертаємося до Вас з настійним проханням не укладати Договір між Росією і Україною без врахування інтересів Республіки Крим та її громадян”. 14 квітня 1995 р. Голова Верховної Ради Криму С. Цеков у виступі на пленарному засіданні Держдуми Росії дезінформувавши депутатів, закликав російське керівництво втрутитися у конфлікт між Україною і Кримом. Восени 1995 р. органам державної влади в Україні вдалося шляхом послідовних дій поступово врегулювати стосунки з Кримом, посилити контроль за господарською діяльністю на півострові, організувати перевірку дотримання законів України.14 Проте проблема Чорноморського флоту ще тривалий час залишалась нерозв’язаною. Чотири рази відкладався візит Президента Російської Федерації Б. Єльцина в Україну, затягувалось підписання державної Угоди між двома державами, що стримувало розвиток добросусідських відносин.

Прийнята 28 червня 1996 р. Верховною Радою Конституція України завершила оформлення політико-правових відносин України та Криму. її десятий розділ — “Автономна Республіка Крим” — чітко тлумачив структуру влади, її повноваження, права автономії. Відповідно ст. 134 —      Автономна Республіка Крим — це невід’ємна складова частина України, яка в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання[69].

2.3. Політика України щодо Кримського півострову

Сучасний статус Автономної Республіки Крим визначений, насамперед, Конституцією України, згідно з якою вона є невід‘ємною складовою частиною України. Конституція Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 1998 р. відповідно до норм міжнародного права, світової практики розв’язує проблему взаємовідносин між суверенною державною і автономною республікою. Вона містить модель існування і функціонування адміністративно-територіальної автономії у складі унітарної держави.

Важливою особливістю соціально-політичного розвитку Автономної Республіки Крим є те, що, окрім наданих повноважень, вона має свої органи державної влади й місцевого самоврядування. Зокрема, Верховна Рада Автономної Республіки Крим є представницьким органом. Органом виконавчої влади на півострові є Рада міністрів, яка формується і є відновідальною перед Верховною Радою автономії. Важливу роль в соціально-політичному житті автономії відіграє Представництво Президента України в Криму, статус і діяльність якого регулюються законодавством України та положенням “Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим”.

В умовах найжорстокішої економічної кризи уряд України добровільно взяв роль єдиної сили, яка проводила послідовну політику реабілітації кримськотатарського народу. Думається, що лідери України пішли на це, виходячи із таких міркувань:

1. Подібними діями українське керівництво наочно демонструвало світовій спільності демократичний характер новоствореної держави і намагання всіляко виконувати всі міжнародні угоди про захист прав людини.
2. Реабілітуючи кримських татар в умовах економічної кризи Україна могла сподіватись на надання країнами Заходу певної гуманітарної, фінансової та матеріальної допомоги.
3. В умовах виходу на міжнародну політичну арену, українська дипломатія мала реальні шанси на позитивне рішення ряду зовнішньополітичних і економічних питань в мусульманських і тюркомовних країнах.
4. Український уряд прагнув протиставити кримських татар російським націоналістам в Криму і тим самим отримати певні аргументи в справі збереження Кримського півострова за собою.
5. Вирішуючи питання, зв’язані з кримськими татарами, українське керівництво подавало певний приклад татарам в Росії, у випадку загострення всіх або деяких аспектів, зв’язаних з Кримським півостровом зі сторони Російської Федерації, подібними діями українське керівництво могло дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Росії і тим самим добитись прийнятого для себе виходу із протиріч по Криму.

Вже до 1995 р. в Крим повернулось більше 250 тис. кримських татар. Ще 200 тис. знаходилось в країнах СНД, по-перше в Росії, для якої цей народ створював певну “незручність”. Адже в Росії також існує самостійна татарська проблема і її розвиток може привести до повної дезінтеграції Російської Федерації.

Під час повернення кримських татар до півострова українське керівництво побоюючись сценарію зіткнення двох активних національних рухів (російського та кримськотатарського), подальшого розподілу Криму, і його перетворення в “Чорноморський Кіпр” намагалося ретушувати проблему. При відтворенні Кримської АРСР вимоги кримських татар про окреме національне представництво не були враховані. В червні 1992 р. відбувся загальнонаціональний з’їзд — Курултай, який вибрав вищий повноважний орган кримських татар на чолі з Мустафою Джемільовим15. Курултай відразу ж став консолідуючим органом вимог кримськотатарського народу. Це фактично привело до тієї ситуації, який намагався запобігти офіційний Київ.

Таким чином підсумовуючи, зазначимо, що незважаючи на існуючі проблеми, Кримська автономія у складі незалежної України пройшла складний шлях становлення, від відтвореної у лютому 1991 р. Кримської АРСР до Автономної Республіки Крим, яка у жовтні 1998 р. ухвалила свою Конституцію. Тобто автономія відбулася.

Безумовно, що сьогодні вона повинна розвиватися і удосконалюватися. Перш за все необхідно розширювати компетенцію автономії і економічній і соціальній сферах. Потребують урегулювання на законодавчому рівні проблеми правового режиму власності автономії (особливо це стосується Південного берегу Криму), бюджетних відносин між державним центром і автономією[70].

Неповністю вирішенні і складні проблеми облаштування депортованого населення і перш за все кримськотатарського. На наш погляд необхідно законодавчо визначити місце в політичній системі автономії менжлісу і курултаю — органів національного самоврядування кримськотатарського населення. Вони діють, це реалії і мають досить великий авторитет серед кримських татар. За цих умов закон і порядок стануть основними регуляторами стабільності і безконфліктного розвитку на півострові.

Активізація етнодержавотворчих процесів наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні супроводжувалася могутньою хвилею національного і релігійного відродження, якісного оновлення релігійно-церковного життя.

Події 11 вересня 2001 р. сколихнули людство і прикували його увагу до таємничої і маловідомої сфери ісламського світу. Мусульмани, кількість яких сягає 1 млрд. 260 млн. на початку ХХІ ст. нагадали про себе як про політичний чинник у світі.

На початку 2002 р. в Україні (за різними оцінками) нараховується вже від 1,2 до 1,8 млн. мусульман. Сьогодні у мусульманському середовищі відбуваються складні процеси. Так, надмірне запізнення у розв’язанні соціально-економічних, юридичних проблем натуралізації та облаштування кримських татар на теренах Криму сприяло утворенню тут критичної, потенційно вибухонебезпечної ситуації. На сьогодні кримські татари не сповідують тактику насильницьких дій. Але наслідком подальшої консервації важких умов життя кримських татар може бути виникнення і оформлення організацій та рухів, які домагатимуться від влади покращення свого становища. Проте у разі переходу кримськотатарського народу або його части до активних форм протесту проти свого злиденного становища мусульманські інститути, що діють в Криму (Духовне управління Криму — 276 громад і 29 поза реєстрацією) в окремих випадках можуть стати каталізаторами і інтеграторами протесаної енергії населення.

Відбувається також початкова політизація ісламу в Україні, з’явились ісламінізовані форми політичних рухів серед кримських татар. Яскравим проявом інституалізації мусульманського руху стало утворення Партії мусульман України.

У травні 2004 року виповнюється 60 років з того трагічного дня, коли кримськотатарський народ був депортований з Криму. 60 довгих років цей народ прямує важкою дорогою до свого дому. Це непроста, важка дорога, і хочеться вірити, вона врешті-решт приведе до мети.

Протягом багатовікової історії кримські татари були тісно пов’язані з Україною, її народом. Але історія цих зв’язків замовчувалася і фальсифікувалася в радянській історії старанно закреслено майже всі світлі сторінки зв’язків Криму з Україною.

У 30-ті — 40-ві рр. доля українців і кримських татар на диво схожа: знищення інтелігенції та національних святинь, боротьба з так званим “націоналізмом” голодомор тощо. Народна пам’ять, історичні документи зберігають і те, як наші народи витримали часи фашистської окупації, як разом воювали на фронтах проти гітлерівців, партизанили і в Криму і на Україні.

Чимало бруду було вилито пропагандою на кримських татар і українців, які опинилися в окупації. Ця ж історія старанно замовчувала про татарські села знищені фашистами, не обмовилася про масові розстріли, забраних у рабство. Історію українсько-кримськотатарських зв’язків ще треба написати. Написати повноцінну історію кримськотатарського народу.

Кримські татари вбачають в Україні, її народі єдину надію у вирішенні своїх проблем. І на підтвердження цього наведу заяву, яка була висловлена на одному з мітингів: “Ми віримо Україні, яка впродовж століть боролося за свою свободу і незалежність і нарешті досягла цього. Ми впевнені, що така волелюбна держава, яка поклала мільйони кращих своїх синів і дочок на вівтар свободи, не стане на заваді національного самовизначення іншого народу”[71].

Таким чином аналізуючи кримськотатарське питання та його вплив на російсько-українські відносини можна дійти наступних висновків:

1)       Визнання прав кримського народу мало позитивний ефект для зовнішньополітичного іміджу нової незалежної держави — України, та підриву загально сталого стереотипу про “руськість Криму”. Тим не менше, це признання не було забезпечене чітко окресленою стратегією інтеграції татар в українське суспільство, що привело до соціальних негаразд репатріантів.

2)       В результаті масового повернення татар до Криму вірогідність дестабілізації ситуації на півострові з боку радикально-консервативних політичних партій та проросійськи налаштованих націоналістів зменшилась.

3)       Еволюція кримськотатарського руху привела до його трансформацію в політичний фактор з радикальним крилом.

4)       Процес формування російської зовнішньої політики на засадах жорстокого прагматизму, послаблення ультранаціоналістичних гасел у російської політичної еліти, що співпали з деякими радикалізацією позицій кримських татар привело до того, що на сьогоднішній день російська та українська політична еліти досягли компромісу щодо політики в Криму. Офіційна Москва розуміє, що подальші спроби дестабілізувати ситуацію на півострові приведуть до активізації кримськотатарського населення, і у перспективі посиленні позицій Туреччини, від чого Росія ніяк не виграє.

5)       Після десяти років геополітичної невпевненості, нова політична конфігурація Криму забезпечила Україні легітимний контроль на внутрішньою ситуацію над півостровом, практичну військову присутність Росії в Криму на вигідних на України умовах.

Розділ 3. Крим у 1995-1997 рр.

3.1. Базування Чорноморського флоту Росії у Криму та її міжнародне значення

Проблема базування Чорноморського Флоту (ЧФ) Російської Федерації у Севастополі була і залишається найбільш контраверсійною і складною в українсько-російських відносинах і значною мірою визначає і в найближчій перспективі визначатиме їх характер. Особливої актуальності на сучасному етапі даній темі надає питання пов’язане з продовженням дії терміну перебування ЧФ РФ на 25 років після 2017 року, стосовно якої серед науковців немає однозначної думки, та яка є малодослідженою.

Відповідно до поставленої мети, увагу зосереджено на вирішенні таких основних завдань:

• визначити основні юридичні колізії, що стосуються суперечностей укладання двосторонніх угод та договорів;
• визначити основні проблеми, які отримує Україна внаслідок базування іноземної військової бази на території Криму;
• проаналізувати яким чином перебування ЧФ впливає на двосторонні україно-російські відносини.

Низка положень угод України з Російською Федерацією щодо перебування ЧФ РФ на території України не відповідає національним інтересам нашої держави. Це проявляється сьогодні в інцидентах в ході навчання російських підрозділів на території Криму, в проблемах контролю за діяльністю, чисельністю та озброєнням ЧФ, у нецільовому використанні відповідної інфраструктури і в багатьох випадках відсутності угод про її оренду, у незаконному утриманні гідрографічних об’єктів. Україна також немає можливості гарантувати відсутність ядерної зброї на кораблях ЧФ, що базуються в українських портах та в арсеналах ЧФ, розміщених на українській території.

Протягом останніх років діяльність ЧФ і його допоміжних структур була джерелом суспільно-політичної напруги на кримському півострові, що проявлялося в координації дій проросійських радикальних організацій з боку представників командування ЧФ[72].

Як відомо, до 1991 року Чорне море було відправною точкою Росії в плані проекції своєї військово-морської могутності на район Середземномор’я. Але в середині 90-их років Росія залишилася з невеликою береговою смугою Чорного моря і з невирішеним спірним питанням з Україною про права на базування в Криму залишків радянського Чорноморського флоту. Витоки ж проблем слід шукати ще під час самого поділу радянського Чорноморського флоту. Зокрема, він був поділений так, що і українська і російська частини флоту не можуть працювати одна без одної, отже, їм потрібне спільне місце базування, а це ще одна можливість для Росії зберегти свою присутність у Криму.

Фактично питання базування ЧФ бере початок з підписання та ратифікації широкомасштабного політичного Договору «Про дружбу і співробітництво між Україною та Російською Федерацією», а також трьох базових українсько-російських угод щодо Чорноморського флоту: Угоди про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України, Угоди про параметри поділу ЧФ та Угоди про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом ЧФ та перебування ЧФ РФ на території України, які передбачають необхідність укладання додаткових двосторонніх українсько-російських угод, спрямованих на врегулювання взаємовідносин сторін із конкретних питань перебування ЧФ РФ на території України (військового, соціального, гуманітарного характеру). Ці угоди були укладені 28 травня 1997 року, ратифіковані українським парламентом 24 березня 1999 року і набули чинності 12 липня 1999 року[73].

Крім того, на виконання положень базових угод, сторонами було укладено ще низку договорів, що стосувалися, зокрема, питань екологічної безпеки, порядку використання літальними засобами ЧФ РФ повітряного простору України, використання ЧФ РФ полігонів бойової підготовки ВМС України, участі РФ у розвитку соціально-економічної сфери міста Севастополь та інших населених пунктів, в яких дислокуються військові формування ЧФ РФ на території України тощо. Підписання зазначених документів супроводжувалося складними і тривалими переговорами, що не раз ставали причиною політичного напруження між двома державами та й слугують поштовхом до дискусій і досі.

Однак основним документом, яким має керуватись Верховна Рада України та органи виконавчої влади у здійсненні контролю за іноземною військовою присутністю, є Закон України «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів Збройних Сил інших держав на території України», прийнятий Верховною Радою України 22 лютого 2000 р.

Великою перевагою цього закону є, насамперед, те, що він досить чітко формулює: цілі перебування підрозділів інших держав, на підставі яких вони можуть бути допущені на територію України; обмеження допуску цих підрозділів на територію України. Вагомими є також обмеження, які накладає закон на допуск іноземних збройних формувань. Ці обмеження насамперед враховують без’ядерний статус України та інтереси її національної безпеки.

Угода про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України не відповідає багатьом вимогам, які висуваються до міжнародного договору Законом України «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України». Угода не містить головного – мети, на підставі якої може бути допущений та перебувати на території України саме Чорноморський флот РФ. Таке перебування не відповідає жодній з цілей, визначених Законом, яка могла б бути підставою для перебування сил Чорноморського флоту РФ на території України.

В Угоді не передбачені і не визначені такі суттєві положення, як: порядок застосування сил Чорноморського флоту РФ під час їх перебування на території України, особливо в кризових ситуаціях; розміри і порядок внесення плати за оренду земельних ділянок, окремих об’єктів, а також плати за користування водами, використання повітряного простору України; порядок здійснення контролю за діяльністю військових формувань Російської Федерації на території України, включаючи можливість раптових перевірок; підстави для денонсації зазначеної угоди.

Таким чином, угоди сформульовані так, що будь-який пункт можна тлумачити як завгодно. В наслідок цього всі фонди, які перебувають в користуванні ЧФ РФ, не взяті на балансовий облік, не оцінена їх вартість і орендна платня, іншими словами, вони документально не передані в оренду Росії і тому вона за них не платить. Через відсутність договорів про оренду об’єктів інфраструктури Україна втратила і продовжує втрачати щорічно мільярди доларів. Не була так само інвентаризована і оцінена земля, що знаходилася у розпорядженні ЧФ РФ і підлягали передачі у власність громади Севастополя, Криму і інших областей негайно після підписання угод 28 травня 1997 року.

Також через відсутність механізмів верифікації, відповідні служби України не мають можливості перевіряти відповідність кількісного складу і основних озброєнь ЧФ на території України встановленим обмеженням. Україна до того ж не має можливості гарантувати відсутність ядерної зброї на кораблях ЧФ, що базуються в українських портах та в арсеналах ЧФ, розміщених на українській території. Фактично порушенням міжнародних договорів України є базування на нашій території потенційних носіїв ядерної зброї Росії – крейсера «Москва», сторожових кораблів «Питлівий», «Ладний» та «Смєтлівий», літаків типу Су – 24, Бе – 12 та вертольотів Ка – 27[74].

До цих проблем у своєму виступі віце-адмірал Кожина Б.Б. бачить ще ряд проблем, які доповнюють вищенаведений список, а саме це:

– засмічення систем навігаційно-гідрографічного забезпечення України, яка є міжнародним відповідачем за них;

– відсутність інвентаризації землі, об’єктів, майна, обладнання ЧФ на території України;

– розташування розвідки ЧФ як самостійного органу збору, обробки, відображення та передачі інформації Генеральному штабу РФ для прийняття рішень та дій, спрямованих на захист російських національних інтересів в Україні у політичній, економічній, соціальній, інформаційній, військовій тощо сферах;

– зберігання сотень тисяч тонн отруйного ракетного пального, яке загрожує екологічною катастрофою, а також застарілих боєприпасів.

У результаті такої невизначеності між російською і українською сторонами велися суперечки з вищезазначених питань, що унеможливлює здійснення ефективного контролю за діяльністю сил Чорноморського флоту РФ на території України як з боку органів виконавчої влади, так і з боку Верховної Ради України [18].

Однак, на разі варто зауважити, що за повідомленням прес-служби МЗС України, 25-26 лютого 2009 р. у Києві пройшла робоча зустріч українських і російських експертів з обговорення військово-політичних питань, пов’язаних з функціонуванням ЧФ РФ та його перебуванням на території України на чолі з послами з особливих доручень МЗС України В. Семеновим та МЗС РФ В. Дорохіним. Під час зустрічі російською стороною було запропоновано підписати міжурядову угоду про взаємодію з питань попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків у місцях дислокації Чорноморського флоту РФ на території України. Для України це великою мірою є позитивом.

Інша проблема полягає в тому, що до цього часу не визначена позиція України у випадку, якщо РФ вступить у воєнний конфлікт з третьою країною. Адже в такому разі, згідно з резолюцією 29-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, Україна може розглядатись як співучасник агресії і автоматично буде втягнута у війну, якщо кораблі ЧФ РФ, що базуються на її території, братимуть участь у бойових діях.

Угод, які б передбачали право України на заборону застосування сил ЧФ РФ з її території проти тієї чи іншої держави, не існує.

Згідно з угодою російське військове угрупування буде дислокуватись на Україні протягом 20 років, тобто до 2017 року. Україна за часів президентства Ющенка стояла на тих позиціях, що 2017 рік має стати роком виводу ЧФ, а не початком цієї процедури[75].

Російська сторона не бажає говорити про підготовку до виведення ЧФ РФ з території України й не допускає можливості перегляду вартості оренди об’єктів інфраструктури, використовуваних флотом.

Чергові гострі дискусії навколо ЧФ розгорнулися після заяв українських можновладців про прагнення держави приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. З огляду на це, Україні необхідно чітко визначитися з військовою присутністю іноземної держави на своїй території, оскільки базування російських ВМС є серйозною перепоною для такого кроку. З території України розвідка Чорноморського флоту виконує завдання щодо Румунії, Болгарії, Туреччини, а це означає, що Україна опосередковано втягується в процес військового протистояння з цими державами, особливо зважаючи на ту обставину, що всі вони є членами НАТО. У разі виникнення напружених відносин між Росією і НАТО Україна автоматично стає союзником Росії та супротивником альянсу[76].

На засіданні прес-клубу Міністерства закордонних справ, що відбулось в 2009 році, директор Першого територіального департаменту МЗС Леонід Осаволюк повідомляє УНІАН, що останнім часом надзвичайно посилюється динаміка росту грубого і свідомого ігнорування Чорноморським флотом як двосторонніх угод, укладених ще у 1997 році, так і законодавства України. В першу чергу це стосується безконтрольного перетину державного кордону силами і засобами Чорноморського флоту, безконтрольного пересування територією України, участі ЧФ РФ у бойових діях та військових конфліктах.

При цьому Осаволюк зазначив, що Віденська конвенція про право міжнародних договорів зазначає, що суттєві порушення двостороннього договору одним з його учасників дає підстави для припинення дії цього договору.

За висловлюваннями експерта Інституту зовнішньої політики при МЗС України Олександра Палія, сьогодні російський флот у Криму не виконує ні стратегічних, ані військових цілей, а є лише інструментом впливу Росії на Україну і саме в такому статусі підтримується Російською Федерацією.

ЧФ РФ відграє в Криму більше політичну роль, ніж військову. Користуючись бездіяльністю місцевої і центральної влади, прогалинами в угодах або порушуючи їх, ЧФ РФ в Україні здійснює надзвичайно активну, ворожу українській державності, пропагандистську, ідеологічну, культурницьку, освітянську діяльність, спрямовану на громадян України в Криму і Севастополі, координує антиукраїнські дії проросійських радикальних організацій, що призводить до перманентної дестабілізації суспільно-політичної ситуацію в Криму.

13 серпня 2008 року, після відомих подій на Південному Кавказі і військового конфлікту, в якому взяли участь кораблі ЧФ РФ, Президент України підписав Укази № 706/2008 та № 705/2008, якими були запроваджені нові правила перетинання державного кордону України (дозвільний механізм) військовослужбовцями, військовими кораблями (суднами забезпечення) і літальними апаратами ЧФ РФ, а також механізм погодження пересувань підрозділів флоту територією України.

У базових угодах щодо ЧФ РФ чітко записано зобов’язання про те, що під час перебування Чорноморського флоту РФ на території України він виконуватиме вимоги законодавства України. Проте порушення мають місце, і не тільки нового порядку перетину державного кордону.

21 квітня в Харкові Президент України Віктор Янукович і президент Росії Дмитро Медведєв підписали угоду по питаннях базування Чорноморського флоту Росії на Україні[77].

Згідно з ст. 1 даної Угоди сторони подовжують дію Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 року і Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року на двадцять п’ять років з 28 травня 2017 року з наступним автоматичним подовженням на наступні п’ятирічні періоди, якщо жодна зі Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення їх дії не пізніше, ніж за один рік до завершення терміну дії».

«Ми ухвалили рішення прискорити рішення з перебування Чорноморського флоту Росії на території України. Це важливо для наших колег – продовження терміну перебування Чорноморського флоту на севастопольській базі. Ми це питання розглядаємо в системі формування колективної безпеки», – заявив, зокрема, В. Янукович після підписання цього документа.

Угоду було ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» від 27 квітня 2010 року № 2153-VI. Відповідно до даного Закону Угода набирає чинності з дати останнього письмового повідомлення про виконання кожною з її Сторін внутрішньодержавних процедур, необхідних для набрання нею чинності. 236 народних депутатів від парламентської більшості проголосували за ратифікацію закону. У Верховній Раді у вівторок на пленарному засіданні зареєструвалися 211 народних депутатів.

Біля приміщення Верховної Ради на розі вулиць Грушевського та Липської в Києві сталися сутички між прихильниками опозиції та підрозділом «Беркут».

Депутати фракції НУНС і більша частина фракції БЮТ залишили сесійну залу Верховної Ради України. Це сталося після того, як у вівторок без обговорень Верховна Рада ратифікувала угоду.

Державна Дума Росії ратифікувала російсько-українську угоду, що передбачає перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі до 2042 року. Таке рішення російські депутати ухвалили 410 голосами на додатковому засіданні у вівторок[78].

Фахівці по-різному визначають юридичну силу та наслідки даної Угоди. Так, політолог М. Погребинський 21 квітня заявив: «Хоча підписання угоди про продовження терміну перебування Чорноморського флоту в Україні на 25 років і підписання угоди про зниження ціни російського газу для України між президентом України і Росії відбулося в один день, я не вважаю це одномірною обмінною операцією «ви нам продовження терміну ЧФ у Криму, а ми вам 100-доларову знижку на газ». М. Погребинський прокоментував ZAXID.NET : «Чорноморський флот не є значною військовою силою, він має більше символічне значення. Тим часом, ціна – газу виключно економічна річ. І я не вірю, щоб відбувався обмін символічних речей на економічні. Якщо досягнуто згоди щодо зниження ціни на імпортний російський газ, то, швидше за все, сторони дійшли згоди щодо сфер економічної співпраці, де спільно можуть заробляти. Чи це транспортування газу, чи нафти, чи співпраця в авіабудуванні, ми ще почуємо».

Експерт уточнив: «Підписуючи угоду про продовження терміну перебування Чорноморського флоту в Україні, Віктор Янукович продемонстрував російській стороні готовність України ставати реальним партнером, враховувати символічні інтереси Росії. Адже останні роки українська влада обіцяла вибудовувати партнерські стосунки, проте фактично цього не робила, і виходить дурила Росію».

М. Погребинський додав: «Що питання продовження перебування ЧФ в Україні врешті-решт буде вирішене, стало зрозуміло вже доволі давно. До цього уже відбулося перезавантаження стосунків Росії і США, перезавантаження стосунків Старої Європи і Росії. Єдине, що хочеться, щоб зробила Росія взамін на сьогоднішній крок президента Віктора Янукович – визнала головний символічний інтерес України – стремління до Європи, євроінтеграції. Я хочу від офіційних осіб Росії почути чіткі слова, що підтверджували б, що РФ визнає і поважає європейські устремління України».

Політолог вважає, що Віктор Янукович чітко продемонстрував, що підтримує євроінтеграційний вектор України, коли спершу з офіційним візитом відвідав Брюссель, а не Кремль. «Це була чітка заявлена позиція Януковича, який, я думаю, добре розумів, що це не сподобається Кремлю», – сказав фахівець.

З іншої сторони, лідер опозиції Юлія Тимошенко закликала громадян прийти 11 травня до парламенту, щоб змусити владу денонсувати угоду про продовження базування в Україні російського флоту, а також з вимогою оголосити дострокові парламентські вибори. Про це Тимошенко заявила на мітингу біля Верховної Ради.

Крім того, за її словами, опозиція ініціює створення комітету захисту України, в якому мають об’єднатися «всі здорові політичні сили», відкинувши свої амбіції. Також, заявила Тимошенко, опозиція закликатиме громадськість створити аналогічні комітети у всіх регіонах України, містах і селах[79].

3.2. Загострення ситуації у зв’язку роботи представників місії ОБСЄ в Криму

Україна є учасницею Організації з безпеки та співробітництва в Європі з 30 січня 1992 р. Вона бере участь у роботі всіх колективних органів Організації. Україна активно співпрацює з інститутами ОБСЄ, насамперед, з Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин, Бюро з демократичних інститутів і прав людини та Представником ОБСЄ з питань свободи ЗМІ. Виявом плідної та результативної співпраці між Україною та ОБСЄ стала співпраця з місією ОБСЄ в Україні в 90-х роках. Значну увагу місії привернуло становище кримських татар, депортованих сталінським режимом із території України. їхнє повернення на історичну батьківщину призвело до загострення соціально-економічної та політичної ситуації на Кримському півострові та зумовило необхідність втручання в неї місії ОБСЄ. Створена за ініціативою уряду України в серпні 1994 р. місія ОБСЄ основну увагу зосередила на питаннях гарантування суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів України відповідно до основоположних принципів ОБСЄ. Активно працюючи в цьому напрямі, місія зробила позитивний внесок у справу стабілізації ситуації в Автономній Республіці Крим (АРК). Місія ОБСЄ в Україні завершила свою роботу 30 квітня 1999 р. у зв’язку з виконанням свого мандата. Це стало першим в історії Організації випадком, коли місія ОБСЄ припинила своє існування саме завдяки успішному виконанню покладених на неї завдань[80].

Справа облаштування кримських татар і представників інших депортованих народів надалі перебуває під увагою Верховного комісара у справах національних меншин.

25–26 травня 1994 р. у Відні відбулося надзвичайне засідання Постійного комітету НБСЄ для розгляду подій у Криму з метою визначення можливої ролі НБСЄ у подоланні існуючих труднощів. На засіданні було враховано вимоги України і підтверджено готовність НБСЄ зробити внесок у стабілізацію ситуації, у тому числі й шляхом направлення до регіону особистого представника Діючого голови46. Влітку 1994 р., з метою вивчення ситуації в Криму, Україну відвідав Верховний комісар ОБСЄ у справах нацменшин (далі – ВКНМ) Макс ван дер Стул.

В оприлюдненій ним за результатами візиту заяві викладалися принципи, які визначали позицію Організації у кримському питанні: по-перше, повинен дотримуватись принцип територіальної цілісності і непорушності кордонів України; по-друге, всі рішення повинні базуватись на законних підставах; по-третє, при вирішенні спірних питань виключається принцип силового тиску47. Всупереч песимістичним прогнозам і відповідно до принципів ОБСЄ, вирішення кримської проблеми було спрямовано у русло переговорного процесу. 2–3 червня 1994 р. відбулось засідання делегації Верховної Ради України і робочої групи кримського парламенту, в ході якого сторони дійшли згоди відносно того, що окремі положення кримської Конституції не відповідають українському законодавству. Було вирішено створити спільну робочу групу по узгодженню Конституції Криму з українським законодавством.

Успішному просуванню переговорного процесу між Києвом і Сімферополем повинна була сприяти Місія ОБСЄ в Україні, яка розпочала роботу у листопаді 1994 р. У січні 1995 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння щодо Місії ОБСЄ в Україні між Урядом України та ОБСЄ. Відповідно до документа, основними завданнями місії були збір інформації, сприяння у запобіганні напруженості, аналіз поточної ситуації в Криму, сприяння діалогу між центральним урядом та органами влади Криму стосовно автономного статусу півострова в межах України. Строк перебування Місії визначався компетентними органами ОБСЄ після консультацій з Урядом України.

Аналіз звітів Місії ОБСЄ за період з осені 1995 р. по весну 1996 р. свідчить, що у центрі уваги ОБСЄ перебували наступні проблеми: загальна ситуація на півострові та рівень сепаратистських настроїв, конституційний процес в Криму і в Україні; вирішення питання власності у Криму; проблема кримських татар; процес розподілу Чорноморського флоту та українсько-російські відносини в цілому50. Слід відзначити, що багато в чому завдяки участі ОБСЄ у вирішенні кримської проблеми вдалось досягти позитивних результатів. Чимало сприяло ефективності діалогу між Києвом і Сімферополем проведення протягом 1995–1996 рр. “круглих столів” під егідою ОБСЄ. З 14 по 16 травня 1995 р. у м. Локарно було проведено “круглий стіл” з проблем взаємовідносин між центральною владою України і політичними структурами Криму. Співголовами “круглого столу” виступили ВКНМ Макс ван дер Стул і глава місії ОБСЄ в Україні А.Колшюттер. Участь у “круглому столі” взяли також представники Ради Європи. В ході дискусії розглядались два основні питання: перше, пов’язане з економічною децентралізацією, зокрема, створення вільної економічної зони; друге – правові і конституційні проблеми, політичні взаємовідносини, права людини, захист нацменшин.[81]

У ході дискусії з’ясувалось, що позиції кримського і центрального уряду з більшості аспектів співпали. В той же час, позиція кримського парламенту, викладена його спікером С.Цековим, виявила інше бачення ситуації. Зокрема, вказувалось, що відміна Конституції Криму (від 6 травня 1992 р.) і підпорядкування уряду Криму Кабміну України51 істотно урізали права регіону. Засновники “круглого столу” не висловлювали своїх позицій, але є підстави стверджувати, що Місія ОБСЄ і її експерти не знайшли у діях української влади якихось порушень норм міжнародного права. Враховуючи, що останні поширюються на відносини суверенних держав, а Крим не є такою, Парламент і Президент України правомірно намагались вирішити існуючі протиріччя політичними методами, спираючись на правові норми. Саме на цьому неодноразово наголошували представники Місії ОБСЄ.

У вересні 1995 р. у Сімферополі відбулось засідання “круглого столу” на тему “Політичні реалії і майбутнє Криму”. В ході дискусій визначились дві позиції у парламенті автономії відносно майбутнього Криму. Так, лідер “Російської партії Криму” С.Шувайніков наголошував, що мета його партії – входження Криму до складу Росії. Натомість заступник голови Верховної Ради Криму Р.Чубаров зазначив, що жодна національна група Криму не може жити інтересами чужої держави.

У цей же час у Ялті закінчив роботу “круглий стіл” “Проблеми реінтеграції депортованих народів у Криму”, організований Місією ОБСЄ. Обговорення фінансових, політичних та юридичних проблем, зокрема набуття депортованими українського громадянства, гарантоване їх представництво в органах влади, стало зручною нагодою для початку серйозного аналізу проблеми. У ході “круглого столу” Макс ван дер Стул наголосив на необхідності остаточного розв’язання суперечностей між керівництвом автономії і Урядом України54. У своєму листі до МЗС України з приводу круглого столу Верховний комісар, зокрема, високо оцінив закон про розмежування повноважень між автономією та центром, звернув увагу на необхідність спрощення процедури отримання репатріантами українського громадянства, висловився проти введення окремого кримського громадянства.

У листопаді 1995 р. Верховна Рада Криму ухвалила нову Конституцію автономії і подала її на розгляд українського Парламенту. З метою подолання протиріч між Конституцією України і Криму, за активної підтримки Місії ОБСЄ у 1996 р. у м. Нордвейку (Нідерланди) було проведено черговий “круглий стіл”. За його результатами Макс ван дер Стул звернувся до МЗС України з рядом пропозицій щодо прийняття нової кримської Конституції. Зокрема, Верховний комісар пропонував затвердити Конституцію АРК з метою уникнення непорозумінь щодо статусу півострова, вживати при цьому термін Автономна Республіка, а не Республіка Крим, вилучити поняття “громадяни і народ Криму”, замінивши їх на “громадяни України і населення Криму”. Також ВКНМ запропонував виключити з Конституції АРК ряд положень, що були несумісні з тезою про віднесення питань оборони виключно до компетенції України та вніс ряд пропозицій відносно розв’язання кримськотатарського питання, зокрема якнайшвидшого вирішення проблеми з наданням українського громадянства репатріантам.

У квітні 1996 р. Україну знову відвідав Макс ван дер Стул. Напередодні розгляду кримської Конституції Верховною Радою України він мав зустрічі з тодішніми міністром юстиції України С.Головатим і Головою Верховної Ради О.Морозом. Макс ван дер Стул наголосив, що ОБСЄ і надалі підтримуватиме суверенітет і незалежність України, водночас прихильно ставлячись до автономії у Криму лише у складі унітарної України. На думку Верховного комісара, у Конституції Автономної Республіки від 1 листопада 1995 р. була необхідна зміна ряду статей, які передбачали повноваження, що виходили за межі автономії в унітарній державі58. Також Макс ван дер Стул висловив сподівання, що рішення Верховної Ради України не зашкодять українській державності і не обмежать кримську автономію59. Затверджена 31 грудня 1998 р. Верховною Радою України Конституція АРК повністю відповідала новій Конституції України, а статус Автономної Республіки Крим, закріплений у новій Конституції України, цілком задовольнив вимоги ОБСЄ[82].

Як вже зазначалось, робота Місії ОБСЄ була пов’язана також із питаннями повернення раніше депортованих народів. У центрі уваги було два аспекти: повернення і облаштування депортованих та ефективність використання в означених цілях наявних коштів. Верховний комісар у справах нацменшин не зводив свої пропозиції лише до вирішення проблеми фінансової допомоги, послідовно наголошуючи на потребі забезпечення політичних прав репатріантів, зокрема їх представництва у Верховній Раді АРК, легалізації Меджлісу (одна із пропозицій ВКНМ – надати кримськотатарським представникам у кримському парламенті статусу консультативного органу). До кола пропозицій ВКНМ увійшло й мовне питання (надання кримськотатарській мові статусу рівного з українською і російською)60. Проте, крім більш-менш успішного розв’язання проблеми отримання українського громадянства, інші пропозиції ВКНМ стосовно кримськотатарського питання не були реалізовані повною мірою[83].

У січні 1999 р. між Україною і ОБСЄ розпочалися переговори про визначення основ нових форм співпраці. Оскільки 17 грудня 1998 р. на засіданні Постійної Ради ОБСЄ делегація України аргументовано довела опонентам зі США, Норвегії і Великої Британії, що завдання, покладені на місію, виконано, було прийнято рішення про припинення діяльності Місії ОБСЄ в Україні після 30 квітня 1999 р. у зв’язку з успішним виконанням завдань.

Подальша співпраця між Україною і ОБСЄ була визначена Меморандумом про взаєморозуміння між Урядом України і ОБСЄ щодо нових форм співробітництва, підписаним 13 липня 1999 р. і ратифікованим 10 лютого 2000 р.

Ця співпраця стосується забезпечення демократичності виборчих процесів в Україні, у тому числі й у Криму.

Отже, в результаті послідовних дій усіх гілок української влади у співпраці з ОБСЄ, і зокрема, за сприяння Місії ОБСЄ в Україні, вдалось правовим шляхом перевести у конструктивне русло і досягти певного компромісу в одній з найгостріших політичних проблем України у 1994–1998 рр. – проблемі Кримської автономії у складі Української держави.

Внаслідок цього було збережено територіальну цілісність України, попереджено появу ще однієї “гарячої точки” у Європі і порушення Гельсінкської системи.

Однак, існуючий статус автономії остаточно не задовольняє ані російську, ані кримськотатарську, ані українську громади62, і, як показує ситуація, що склалася навколо українського острова Коса Тузла у жовтні 2003 р., не змирилася остаточно з українським статусом Криму й Російська Федерація. Враховуючи існуючі реалії та подальші ймовірні перспективи, відзначимо, що участь у розв’язанні кризи таких інструментів ОБСЄ як Верховний комісар у справах національних меншин та Місії ОБСЄ, не увінчалося остаточним або довготривалим врегулюванням кримського конфлікту, але все ж позитивно вплинуло на перебіг подій.

Оцінюючи вплив різних внутрішніх і зовнішніх чинників на ситуацію у Криму, можна зробити ряд узагальнень. По-перше, основними з них були кримськотатарський, внутрішній проросійський, український, російський, турецький та міжнародний європейський. По-друге, фактори впливу умовно можна поділити на не прихильні щодо української держави, лояльні до української влади і нейтральні. До перших однозначно відносяться російський і внутрішній проросійський, до других – кримськотатарський і український. Стосовно Туреччини та ОБСЄ варто відзначити, що Туреччина у жодному випадку не чинила акцій, які б ставили під сумнів цілісність України, але, водночас, вона неухильно працювала над посиленням свого впливу у кримськотатарському середовищі.

Максимально забезпечити європейські стандарти у вирішенні спірних питань прагнули представники ОБСЄ. Не стаючи відверто на бік жодної із сторін, зрештою, ця організація виходила із вищих міркувань європейської безпеки і конструктивізм її посередницької ролі у розв’язанні проблем протистояння Києва та Сімферополя, правовому захисті репатріантів є очевидним[84].

Отже, незважаючи на рішення Ради Безпеки ООН, російська сторона продовжувала акцентувати на проблемах Криму. Державна дума РФ 23 жовтня 1996 р. прийняла рішення «Про призупинення розподілу Чорноморського флоту». Воно містило статтю, яка була прямим втручанням у внутрішні справи України. У квітні 1997 р. Рада Федерації РФ звернулася до Президента В. Єльцина з пропозицією розглянути питання про спільне володіння Росією й Україною Севастополем.

3.3. Укладання російсько-українського договору 1997 р.

Після розвалу радянського союзу в Україні залишився Чорноморський флот радянського союзу. Проте на відміну від інших військових формувань, що на момент розвалу союзу залишалися на території України, Чорноморський флот не склав одностайної присяги на вірність Україні. Велика кількість особового складу Чорноморського флоту СРСР виявила бажання перебувати у складі військових формувань Російської Федерації. Саме таким чином виникло питання поділу Чорноморського флоту СРСР.

9 червня 1995 року було укладено Угоду між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту.

Згідно ст.2 Угоди між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту від 09.06.1995 р. Основна база Чорноморського флоту Російської Федерації з розміщенням у ній штабу Чорноморського флоту Російської Федерації розташовується в м. Севастополі. Чорноморський флот Російської Федерації використовує об’єкти Чорноморського флоту в м. Севастополі та інші пункти базування і місця дислокації корабельного складу, авіації, берегових військ, об’єктів оперативного, бойового, технічного і тилового забезпечення в Криму.

Дана Угода встановила, що в Севастополі роміщена іноземна (російська) військова база, проте дана Угода не встановлювала строку перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні.

Україна і Російська Федерація,   прагнучи до   подальшого   розвитку  та  зміцнення  дружби  і співробітництва, підписали Договір про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України у 1997 р.

Статус та умови тимчасового перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України визначається чинною Угодою між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, підписаною сторонами 28 травня 1997 року.

Так, статтею 4 Угоди передбачено, що загальна чисельність особового складу, кількість кораблів, суден, озброєнь та військової техніки Чорноморського флоту Російської Федерації, що знаходяться на території України, не будуть перевищувати рівнів, визначених в Угоді між  Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту.

Крім того російська сторона щороку, до 1 січня, за погодженим сторонами переліком інформує українську сторону про загальну чисельність особового складу та основні озброєння Чорноморського флоту Російської Федерації, що знаходяться на території України.

Проте, починаючи з 1997 року російською стороною без узгодження з українською стороною здійснювалась прихована заміна корабельного складу та озброєння, військової і спеціальної техніки Чорноморського флоту Російської Федерації, який перебуває на території України. Так, на територію України без отримання відповідних дозволів та погоджень було ввезено понад 180 одиниць бойової техніки та техніки військового призначення та проводилися випробування морських торпед. За останні дні чисельність російських військ у Криму без погодження з українською стороною збільшена на 6 000 військовослужбовців.

У статті 6 Угоди йдеться про те, що російські військові формування здійснюють свою діяльність в місцях дислокації відповідно до законодавства Російської Федерації, поважають суверенітет України, додержуються її законодавства та не допускають втручання у внутрішні справи України.

Однак останні дії російського військового угруповання в Криму з блокування об’єктів інфраструктури Автономної Республіки Крим та місць розташування військових частин Збройних Сил України, а також спроби роззброєння українських військовослужбовців свідчать про зухвале нехтування Російської Федерацією виконання зазначеного пункту Угоди.

Статтею 12 передбачено, що службові транспортні засоби Чорноморського флоту Російської Федерації повинні мати реєстраційний номер і чіткий знак. Проте сьогодні підрозділи РФ в Криму повністю ігнорують таку вимогу.

Статтею 15 передбачено, що перевезення військ, осіб, які входять до складу військових формувань і прямують поодинці і у складі військових формувань, озброєння, військової техніки та інших матеріально-технічних засобів, варт і спеціалістів, що їх супроводжують, усіма видами транспорту, які виконуються в інтересах Чорноморського флоту Російської Федерації, здійснюються з додержанням прикордонного, митного та інших видів державного контролю під час перетинання українсько-російського кордону відповідно до чинного законодавства України. Крім того, пересування, пов’язані з діяльністю російських військових формувань поза місцями їхньої дислокації, здійснюються після узгодження з компетентними органами України.

Військово-стратегічний аспект кримської проблеми, пов’язаний з його особливим геополітичним розташуванням і базуванням в Севастополі Чорноморського флоту РФ, в принциповому плані не з’ясований, тому потребує цілої низки уточнень щодо окремих питань, пов’язаних з умовами базування Чорноморського флоту. На наш погляд, даний аспект проблеми зачіпає процес внесення змін до Конституції України, адже відповідно до ст. 17 Основного закону України на території України не допускається розташування іноземних військових баз. Положення про неприпустимість розміщення іноземних військових баз зумовлено специфікою виникнення нашої держави. Воно цілком відповідає тому принципу Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., за яким проголошено про її намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року № 1427-XII, відповідно до якого віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Тому, на наш погляд, легальне базування в Севастополі Чорноморського флоту РФ можливе лише після внесення відповідних змін в ст. 17 Конституції України та проведення всеукраїнського референдуму з даного питання на основі Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року № 1286-XII, відповідно до якого виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення.

Територіальну цілісність України було поставлено під сумнів Постановою і Заявою Державної думи Російської Федерації про Крим від 21 і 22 травня 1992 р. У цих документах зазначалася неправомочність акта передання Криму Україні (1954). У Заяві Державної думи Росії також ішлося про необхідність «захищати інтереси росіян, де б вони не проживали».

Україна почала робити висновки з уроків історії. Достатньо зауважити, що у 20-80-х роках XX ст. довільне перекроювання кордонів відбувалося майже 100 разів. Для України ситуація була оригінальною, адже протяжність неврегульованих кордонів на душу населення переважала загальносвітові показники.

Ще Мінська угода, де йшлося про утворення СНД, закріпила положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн — учасниць Співдружності, недоторканності їхніх кордонів. У Заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність Незалежних Держав зазначалося: кордон між Україною — з одного боку, та Росією і Білоруссю — з іншого, є Державним кордоном України, який недоторканний. Лінія його проходження визначена Договором між Україною і Росією 1990 р. і залишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні.[85]

Однак російська сторона стверджувала, що кордони держав, котрі утворилися після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються Гельсінськими домовленостями. За таких умов назріла необхідність надання Державному кордонові України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю та Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалося, відкривав Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів Республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів.

Проте таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію, що вже завершила необхідні делімітаційні роботи. У 1997 р. підписано Договір про Державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між Урядами України та Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського Державного кордону. На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань.

Складніше розв’язувалося питання про делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалася на пропозиції росіян стосовно «внутрішнього й зовнішнього кордонів», і тричі у 1992 р. МЗС України надсилало до МЗС Російської Федерації ноти з проектом Угоди про делімітацію українсько-російського кордону, а також пропозиції стосовно початку його правового оформлення. Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялася. Влітку 1992 р. російський міністр А. Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом.

Російський парламент 9 липня 1993 р. ухвалив Постанову «Про статус міста Севастополя», в якій наголошувалося: місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки в процесі передання Кримської області 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя Російській Республіці не визнано таким, що втратив чинність. Це рішення було однозначно оцінено агресивним політичним актом, який суперечить нормам міжнародного права, спрямований на порушення кордонів і територіальної цілісності України. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада Безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов’язаннями РФ та України про непорушність кордонів, таким, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили.

Загальна протяжність Державного кордону між Україною та Російською Федерацією — 2295,04 км, у тому числі сухопутна ділянка — 1974,04 км, морська ділянка — 321 км. На літо 1998 р. обидві сторони домовились про оформлення правового статусу акваторії Азовського моря і Керчинської протоки і завершення делімітації Державного кордону на 1999 р.

Спірним залишається перебування на території України ЧФ РФ. Основні угоди про умови перебування ЧФ РФ на території України (1997) мають рамковий характер і не підкріплені чіткою документально затвердженою процедурою їхньої імплементації. У зв’язку з цим виникає комплекс політичних, юридичних, фінансових, екологічних проблем, пов’язаних із перебуванням ЧФ РФ на території України[86].

Підкомісія з питань функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації та його перебування на території України Українсько-Російської міждержавної комісії уповноважена забезпечувати переговорний процес стосовно правового забезпечення перебування ЧФ РФ у Криму і зосереджувалася на таких напрямах:

— навігаційно-гідрографічне забезпечення судноплавства в Чорному та Азовському морях;

— порядок перетину Державного кордону України і пересування її територією військовослужбовців, військової техніки ЧФ РФ;

— дії ЧФ РФ у кризових ситуаціях;

— надання інформації про чисельність особового складу й озброєнь ЧФ РФ;

— інвентаризація майна і земельних ділянок, наданих у користування ЧФ РФ;

— правовий статус військовослужбовців та членів їхніх сімей, у тому числі питання громадянства.

Низький рівень забезпечення переговорного процесу із означених питань у рамках Підкомісії пояснюється насамперед неготовністю російської сторони до розгляду і розв’язання конкретних проблем.

Висновки

Установлення дипломатичних відносин між Україною та Росією відбулося 14 лютого 1992 р. Водночас існування низки проблемних питань у двосторонніх відносинах впливало на певну конфронтаційність цих відносин.

З вересня 1993 р. внаслідок підписання президентами Росії та України Масандрівських угод питання дислокації російської частини Чорноморського флоту в м. Севастополі було вирішено, це, на жаль, не стало етапною подією щодо послаблення суперечностей. Питання базування Чорноморського флоту Росії у Криму стало проблемою, котру раз у раз порушувала російська сторона.

Широке коло питань, які необхідно було врегульовувати в процесі двосторонніх переговорів, стало підґрунтям для розробки міжнародно-правової бази українсько-російських відносин і необхідності підготовки так званого великого договору. Цей процес виявився доволі тривалим. Лише в лютому 1995 р. Договір про дружбу, партнерство і співробітництво був парафований сторонами. Однак підписання його через політичні обставини розтяглося на дворічний термін. Це пов’язано знову ж таки з намаганням узгодити умови договору з питанням оренди баз Чорноморського флоту Росії в Криму (консультації з цього приводу проводили у серпні 1996 р. в Москві), газових боргів і газотранспортної системи України тощо.

Безсумнівною заслугою зовнішньої політики України стало започаткування переговорного процесу щодо правно-політичного забезпечення визначення та встановлення державного кордону на українсько-російському напрямку, переговори про що розпочалися в серпні 1996 р. в Києві. Цей процес розтягнувся на довгі роки й, на жаль, повністю не завершився і донині.

Згідно останнім статистичним даним, з 2,7 млн. жителів Криму більш 60% складають росіяни, переважна більшість яких переселенці, що заселяють землі, що спорожніли і закинуті після депортації корінного населення, у ході декількох післявоєнних міграцій. Біля чверті населення відноситься до етнічних українців, в основному істотно русифікованим.

По останнім даним, кримські татари, що повернулися з місць посилання, в основному з республік Середньої Азії, частково з Росії, складають близько 10%  усього населення. Інші відсотки приходяться  на національні меншості. Демографічна ситуація в Криму ускладнюється тим, що більш чверті населення складають пенсіонери, більшість яких у минулому високопоставлені військові і партійні чини. Динаміка істотної зміни етнічного складу населення за останні кілька років зв’язана в основному зі зростанням частки кримських татар. У майбутній кілька років очікується приїзд ще не менш 250 тисяч чоловік, тобто  практично всіх кримських татар, що проживають  у Росії й у країнах ближнього зарубіжжя.

Незважаючи на відносно невелику частку кримських татар у загальній чисельності населення Криму, кримськотатарський фактор відіграє найважливішу роль у політичному, економічному і соціальному житті півострова. Як відзначають деякі аналітики,  російський сепаратизм вичерпав себе. На політичну арену усе більш виразно виступає кримськотатарський сепаратизм, що набагато більш радикальний у своїх діях. В основі він має міжрелігійний характер і є проявом ісламського фундаменталізму.

Відомі і турецькі інтереси відносно Криму. Предметом конкретної турецької політики є розширення економічного (через мережу банків і комерційних структур з турецьким капіталом), а потім і політичної присутності в Криму. На цьому ґрунті на початку 1996 року відбулося різке охолодження відносин між Туреччиною й Україною. Для останньої стала одкровенням напористістю,  з яким Туреччина просувається в Крим. Україна виявляється між двох вогнів на тлі того, що в Росії  відсутнє розуміння ісламської погрози в Криму і продовжується мусирування кримської проблеми в антиукраїнському контексті. У результаті виявляється, що для України Туреччина і Росія в цьому  змісті знаходяться «в одному човні».  У цій мутній воді Меджліс кримськотатарського народу, уміло граючи карту, завойовує позицію за позицією. У рішеннях ІІІ курултаю формально засуджується російський сепаратизм у Криму, але оскільки Україна обвинувачується  чи ледве не в проведенні  «геноциду» у відношенні кримських татар, останні загрожують переходом на російську сторону, якщо вона не визнає політичні права Меджлісу і не включить його в структуру органів державної влади.

Як ми бачимо, населення Криму по-різному представляє своє політичне майбутнє. Пошук взаємоприйнятого політичного рішення проблеми значною мірою  залежить від керівництва України. На жаль, можна констатувати, що протягом  тривалого часу таке рішення не тільки затягувалося, але власне кажучи і не обговорювалося на  належному рівні в київських кабінетах і «коридорах влади». Як відзначив у своєму виступі Богдан Лисович, у той час заступник представника ООН на Україні, «дуже шкода, що український уряд виявляє упередженість і політичну пасивність… Оскільки нова українська конституція усе ще в процесі обговорення, кримські татари звертаються в український парламент із проханням забезпечити їм політичне представництво. Українське керівництво повинне піти на це, або забезпечивши місця в парламенті, або шляхом створення верхньої палати, що могла б закріпити права меншостей. Крім того, варто додати офіційний статус і надати визначені права Меджлісові, оскільки хоча зараз татари і являють собою меншість, але вони і не діаспора  на відміну від українців або росіян, що живуть у Криму. Для кримських татар Крим — їхня єдина батьківщина».

Оцінюючи загалом розвиток українсько-російських відносин періоду до 2004 р., варто виокремити щонайменше кілька його етапів. 1991—1997 рр. — спроба становлення договірно-правової бази двосторонніх стосунків. Широке коло питань стає в той час предметом переговорів. Після підписання Договору про дружбу, партнерство і співробітництво, у відносинах між двома державами окреслилося покращення відносин. Однак питання газопостачання, енергоносіїв, питання делімітації та демаркації українсько-польського кордону стали лакмусовим папірцем у відносинах між країнами. Загальний характер українсько-російських відносин доволі часто визначався ставленням до України великих європейських держав і США. Дилема геополітичного вибору, котра раз у раз виникала перед політичним керівництвом країни, багато в чому визначала характер, міцність та «теплоту» українсько-російських відносин.

Отож, на наш погляд, внаслідок базування Чорноморського Флоту РФ на долю України припадає більше проблем, аніж позитивів. Така ситуація, в першу чергу, є наслідком незлагодженості в діяльності нашої влади, оскільки, як в державі загалом так і серед політиків та посадовців немає єдності в баченні стратегії та тактики майбутнього розвитку нашої країни.

Чорноморський флот Російської Федерації залишається дестабілізуючим фактором на території України. Більше того, ЧФ за своєю міццю і військовою потужністю поступається навіть турецькому флоту, якщо порівнювати з НАТО. Тому єдина стратегічна ціль знаходження Чорноморського флоту на території України – це намір контролювати Україну і мати активний серйозний важіль впливу на неї. Наявність ЧФ на українській території дозволяє дестабілізувати обстановку в будь-який момент та спосіб.

Для Росії подальша ціль полягатиме у закріпленні перебування ЧФ на території України навічно і на умовах, щоб територія бази була визнана російською. Такі заяви з боку російських політиків були, і до них російська сторона періодично повертається, що є серйозним підґрунтям для можливих майбутніх проблемних ситуацій, якщо відносини двох країн будуть погіршуватися.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела:

1. Акт про державну самостійність Республіки Крим // Ведомости Верховного Совета Крым. — 1991- 1992. — № 5. — С. 243.
2. Закон України “Про відновлення Кримської АРСР” від 12 лютого 1991р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 9. — С. 84.
3. Закон України “Про розмежування повноважень між державними органами України і Криму” // Голос України. — 1992. — 3 жовтня.
4. Закон України від 29 квітня 1992 р. “Про статус Автономної Республіки Крим” // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №30. — С. 419.
5. Закони Республіки Крим. “Про Президента Республіки Крим” та “Про вибори Президента Республіки Крим” // Ведомости Верховного Совета Крыма. — 1993. — № 5. — С.221, 222.
6. Угода між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту          Російської Федерації на території України // Угоду ратифіковано Законом N 547-XIV ( 547-14 ) від 24.03.99

ІІ. Література:

1. Андрущенко (Гринько) С. В. Україна в сучасному геополітичному середовищі / С. В. Андрущенко (Гринько). — К.: Логос, 2005. — 286 с.
2. Базів В. Геополітична стратегія України / Василь Базів. — К.: Ін-т держави і права ім. Корецького, 2000. — 192 с.
3. Білоблоцький М. П.Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива / М. П. Білоблоцький, О. С. Бодрук. — К.: НІПМБ, 2001. — 623 с.
4. Бойко О. Д. Історія України / О. Д. Бойко. — К.: Академвидав, 2006. — 699 с.
5. Бойко О. Україна 1991-1995. Тіні минулого чи контури майбутнього? / О. Бойко. Нариси з новітньої історії. — К.: Магістр-S, 1996. — 207 с.
6. Валевський О. Л. Структура геополітичних інтересів України / О. Л. Валевський, М. М. Гончар. — К.: НІСД, 1995. — 95 с.
7. Василенко С. Д. Геополітичні виміри в загальноєвропейському процесі / С. Д. Василенко. — Одеса: ОДМА, 2000. — 206 с.
8. Васильєва-Чекаленко Л. Д. Україна в міжнародних відносинах (1994-1996) / Л. Д. Чекаленко. — К.: Освіта, 1998. — 176 с.
9. Гайдуков Л. Міжнародні відносини та зовнішня політика 1990-2000 р. / Л. Гайдуков, В. Кремень, Л. Губерський. — К.: Либідь, 2001. — 303 с.
10. Гальчинський А. Україна — на перехресті геополітичних інтересів / А. Гальчинський. — К.: Знання України, 2002. — 180 с.
11. Гарань О. Україна та Крим в російських геополітичних концепціях / О. Гарань, Я. Коваль, А. Шевчук // Політична думка. — 1994. — № 3. — С. 69-73.
12. Геллер М. Российские заметки 1991-1996 гг. / М. Геллер. — М.: МИК, 1998. — 319 с.
13. Горбач О. Шлях зі Сходу на Захід: спогади / О. Горбач. — Львів, 1998. — 207 с.
14. Горбулін В. П. Засади національної безпеки України / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. — К.: Інтертехнологія, 2009. — 272 с.
15. Горенко О. М. Соціально-політичний вимір Європейської інтеграції та України / О. М. Горенко. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. — 331 с.
16. Демчук П. О. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції / О. П. Демчук. — К.: “ППП”, 2004. — 264 с.
17. Діяк І. В. Україна і Росія / І. В. Діяк. — К.: Абрис, 1997. — 400 с.
18. Дмитрук А. Військово-політичний чинник відносин Російської Федерації та України на початку 90-х рр. ХХ ст. / Андрій Дмитрук // Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць. — Вип. 5. — Част. 1. — Тернопіль, 2010. — С. 153-158.
19. Дністрянський М. С. Україна в політико-географічному вимірі / М. С. Дністрянський. — Львів: В-чий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2000. — 310 с.
20. Єпіфанова А. О. Росія- Україна: проблеми та можливості наукового співробітництва / А. О. Єпіфанова. Зб. наук. праць. — Суми: ВВП “Мрія-1”: Ініціатива, 2000. — 252 с.
21. Здравомыслов А. Украина и Россия в постсоветском пространстве / А. Здравомыслов. — М., 1998. — 347 с.
22. Зленко А. М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін / A. М. Зленко. — Харків: Фоліо, 2003. — 559 с.
23. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. — К.: Генеза, 2004. — 616 с.
24. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історія, ретроспектива та сучасний стан / О. Івченко. — К.: РІЦУАННП, 1997. — 688 с.
25. Касьян В. Зовнішня політика України — важливий фактор розбудови сучасної української держави / В. Касьян. — Рівне: РДТУ, 1999. — 221 с.
26. Класифікатор об’єктів адміністративно-територіального устрою України. – К., 1997. – Т.1. – С.4-31.
27. Климин И. И. Содружество независимых государств: прошлое, настоящее, будущее / И. И. Климин. — СПб: Нестор, 2009. — 346 с.
28. Ковальова О. О. Стратегія євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України / О. О. Ковальова. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. — 340 с.
29. Кокотюха А. А. Почему Украина не Россия / А. А. Кокотюха. — Харків: Фоліо, 2004. — 397 с.
30. Коментар до Конституції України / [В.Б. Авер’янов, В.Ф. Бойко, В.І. Борденюк та ін.]; голова ред. колегії В.Ф. Опришко. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. – 378 с.
31. Красулин Б. Розоружение / Б. Красулин, В. Абуренко. — М.: Международные отношения, 1998. — 336 с.
32. КрисаченкоВ. Україна: крок у ХХІ ст. (соціально-політичний аналіз) / В. Крисаченко, О. Моліз. — Київ-Луцьк, 2002. — 288 с.
33. Кройценберг С. Внешняя политика России: от Ельцина к Путину / С. Кройценберг. — К.: Оптима, 2002. — 503 с.
34. Кульбіда І. С. Україна і Росія: історичні уроки міждержавних відносин / І. С. Кульбіда. — Житомир: Полісся, 2002. — 270 с.
35. Культурно-цивілізаційний простір Європи і України: особливості становлення та сучасні тенденції розвитку / Кер. автор. колективу і наук. ред. д.і.н., проф. А. І . Кудряченко. — К.: Університет “Україна”, 2010. — 405 с.
36. Кульчицький С. Україна і Росія: переваги і небезпеки “особливості відносин” / С. Кульчицький. Роздуми історії. — К.: Ін-т історії України НАН У, 2004. — 112 с.
37. Курас И. Украина и Россия в новом геополитическом пространстве / Иван Курас. Материалы круглого стола НАН Украины, Ин-т национальных отношений и политологии. — К.: Ассоциация “Украина”, 1995. — 100 с.
38. Макунин А. А. Военно-политические отношения между Россией и Украиной: поиск моделей сотрудничества / А. А. Макунин, А. Т. Волнов. — М., 1998. — 247 с.
39. Марчук Є. Україна: наша парадигма поступу. Аналітичне дослідження / Євген Марчук. — К.: Аваллон, 2001. — 184 с.
40. Мельничук І. М. Українсько-російські відносини: політичний та військовий аспекти: дис…. канд. істор. наук: 07.00.01 “Історія України” / Мельничук Ігор Миколайович. — Чернівці, 1998. — 186 с.
41. Новітня історія України (1990-2000). Підр. для студ. істор. спеціальностей вищих навчальних закладів / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін. — К.: Вища школа, 2000. — 663 с.
42. Піховшек В. Росія, яку ми… Позиція політичних сил України та Росії стосовно майбутнього України й СНД / В. Піховшек, В. Ткачук. — К.: Український центр політичних досліджень. — 1998. — 201 с.
43. Смолій В. А. Україна та Росія: проблеми політичні та соціально-культурні. Зб. наук. праць / В. А. Смолій. — К.: Інститут історії України НАН України, 1988. — 184 с.
44. Стратегія розвитку ВМС України у контексті ліквідації загроз національним інтересам України: Доповідь віце-адмірала Б.Б. Кожина на конференції Спілки офіцерів України 25 жовтня 2008 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.firstadmiral-ua.com/uk/fleet/1224922533/.
45. Ткаченко В. М. Україна і Росія: проблеми національного самовизначення (історіографічний аналіз поточного моменту) / В. М. Ткаченко: автореф. дис.. д-ра іст. наук: 07.00.01 “Історія України”. — К., 1993. — 29 с.
46. Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. — К.: НІСД, 1999. — 384 с.
47. Україна в Європі: контекст міжнародних відносин / За ред. д.і.н., проф. А. І. Кудряченка. — К.: Фенікс, 2011. — 632 с.
48. Україна в Європі: пошуки спільного майбутнього / За ред. д.і.н., проф. А. І. Кудряченка. — К.: Фенікс, 2009. — 544 с.
49. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і практичний аспекти / Ф. М. Рудич, Р. В. Балабан, О. П. Дуров та ін. — К.: МАУП, 2002. — 487 с.
50. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти / [ред. Ф. М. Рудича]. — К.: МАУП, 2002. — 488 с.
51. Україна і Європа (1990-2000 рр.). Част. 1. Україна в міжнародних відносинах з країнами Центральної та Південно-Східної Європи. Анотована історична хроніка / Мельникова І. М., Євсеєнко І. В., Знаменська М. В., Мартинов А. В., Нікіфорук Д. Д. — К.: Інститут історії України, 2000. — 308 с.
52. Україна і Європа (1990-2000 рр.). Част.2. Україна в міжнародних відносинах з країнами-членами Європейського Союзу. Анотована історична хроніка / Мельникова І. М., Горенко О. М., Мартинов А. В., Нікіфорук Д. Д. — К.: Інститут історії України, 2001. — 123 с.
53. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки / За ред. О. С. Власюка. — К.: Знання України, 2005. — 608 с.
54. Україна: утвердження незалежних держав. 1991-2001 /B.Литвин, Н. Барановська, В. Верстюк, С. Віднянський. — К.: Видавничий дім “Альтернатива”, 2001. — 704 с.
55. Чумак В. М. Україна та Росія: між стратегічним партнерством та конфліктністю / В. М. Чумак. — К.: НІСД, 1997. — 75 с.

 

ІІІ. Статті в періодичних виданнях

1. Білан І. Україно-російські розборки «по-флотськи» / І. Білан // Діалог. – 2008. – 10 червня: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dialogs.org.ua/print.php?part=issue&m_id=13102.
2. Більшість у Верховній Раді ухвалила «харківські угоди» // Радіо Свобода. – 2010. – 11 травня: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/2025499.html?page=1&x=1#relatedInfoContainer.
3. Волович О. Шляхи і засоби розв’язання проблеми базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі / О. Волович // Квартальник Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України «International Review». – 2008. – № 1. – С. 15-28: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.od.ua/p/201.doc.
4. Гречанинов В. Україна в майбутній Європі: розробка моделей, дослідження перспектив / В. Гречанинов // Віче. — 1999. — №9. — С. 90-101.
5. Гринкевич О. Україна та Росія: ще один крок у вірному напрямі відносин / О. Гринкевич, В. Кузьменко // Політика і час. — 1998. — №3. — С. 7-17.
6. Деремедведь Р. Чорноморський флот у контексті українсько-російських відносин / Р. Деремедведь // Номос. – 2009. – 29 березня: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nomos.com.ua/content/view/241/82/.
7. Дмитрук А. Основні напрями українсько-російського міждержавного співробітництва у 90-х рр. ХХ ст. / Андрій Дмитрук // Історико-політичні проблеми сучасного світу / Зб. наук. праць. — Т. 21-22. — Чернівці: Рута, 2010. — С. 233-238.
8. ДмитрукА. Розпад СРСР та формування українсько-російських відносин нового типу / Андрій Дмитрук // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. — Вип. 3. — Тернопіль, 2002. — С. 154-163.
9. Дурдинець В. Договір в інтересах обох народів / В. Дурдинець // Урядовий кур’єр. — 1997. — 28 червня. — С.4.
10. Їжак О. Після колапсу СРСР: Розширення НАТО і геополітична трансформація пострадянського простору / О. Їжак // Політика і час. — 1998. — № 7. — С. 21-27.
11. Інтерфакс-Україна, стрічка новин від 27.01.2009 р., УНІАН, стрічка новин від 27.01.2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://crimea.unian.net/ukr/detail/9100.
12. Коврик-Токар Л. Деякі аспекти військово-політичних відносин України та Росії у постбіполярний період / Л. Коврик-Токар // Науковий вісник Чернівецького університет, 2012. — Вип. 590-591. — С. 18-24.
13. Кремень В. Україна і Росія: сфери конфронтації і співробітництва / В. Кремень, Б. Парохонский, П. Ситник // Розбудова держави. — 1993. — №2. — С. 3-4.
14. Кудряченко А. Українсько-російські відносини: шлях до рівноправного співробітництва / А. Кудряченко // Нова політика. — 1998. — № 1. — С. 12-18.
15. Кулик В.М. Зовнішнє втручання у внутрішні етнополітичні конфлікти: участь Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин у розв’язанні кримської та кримськотатарської проблем // Національна інтеграція в полі культурному суспільстві: український досвід 1991–2000 років / Збірник. Відпов. ред. І.Ф.Курас, О.М.Майборода. – К. – 2002. – С. 183-200.
16. Литвин В. Зовнішня політика України: 1990-2000 / В. Литвин // Віче. — 2000. — №11. — С. 3-48.
17. Лотоцький С., Трохимчук С. Україна в світовому геополітичному просторі // Зб. наук. праць. — Львів: Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка, 2002. — 192 с.
18. Лукінюк М. Зміна історичних топонімів як засіб російщення Криму // Душею завжди з Україною. Пропам’ятний збірник на пошану українського правника і політолога Володимира-Юрія Даниліва. – Київ-Торонто, 2003. – С.333-334.
19. Лукінюк М. Міф про “російськість” Криму. Топонімічний аспект // Віче. – 2003. – №5. – С. 62-67
20. Маначинський О. Я. Сучасні воєнно-політичні відносини України із суміжно-прилеглими державами / О. Я. Маначинський. — К.: НІСД, 1996. — Вип. 2. — С. 6-19.
21. Мацейко Ю. НАТО — нові можливості і нові безпеки / Ю. Мацейко // Політика і час. — 1999. — № 4. — С. 9-18.
22. Мельничук І. Перспективи українсько-російських відносин у контексті розширення НАТО на Схід / Ігор Мельничук // Науково-практичний семінар “Проблеми прикордонних регіонів у контексті розширення НАТО”. Матеріали. — Чернівці: БУКРЕК, 2001. — С. 58-68.
23. Меморандум про взаєморозуміння щодо Місії ОБСЄ в Україні між Урядом та Організацією з безпеки та співробітництва у Європі // Законодавча база “Ліга”.
24. МЗС: Росія не має права переозброювати свій флот у Криму. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2009/1/27/88582.htm.
25. Мошес А. Конфликтный потенциал в российско-украинских отношениях. Взгляд из России / Аркадий Мошес. — М.: Весь мир, 1997. — С.265-353.
26. Перепелиця Г. Проблеми іноземної військової присутності / Г. Перепелиця // Видання редакції газети «Флот України»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fleet.sebastopol.ua/morskaderzhava/index.php? article_to_view=36.
27. Петровський В. В. Військово-політичний чинник сучасних українсько-російських відносин. Учені записки / В. В. Петровський. — Харків: Харківський гуманітарний інститут, 2002. — Т.8. — С. 260-268.
28. Україна – ОБСЄ // Політика і час. – 1999. – №1. – С.85.
29. Чорноморський флот Росії має символічне значення, – експерт // Zaxid.net. – 2010. – 21 квітня: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zaxid.net/newsua/2010/4/21/205450/.
30. Чумак В. Приєднання Криму до України: історичні “міфи”, дійсність // Проблеми соборності України в ХХ ст. — К, 1994. — С. 140-150
31. Янукович оставляет ЧФ РФ в Крыму до 2042 года // Новости@mail.ru: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.mail.ru/inworld/ukraina/politics/ 3698455/.

Автореферати, дисертації

1. Абкадиров Р. Геотопонімічна індикація господарсько-культурних типів освоєння Криму. Автореф. дис… канд. геогр. наук. – К., 2001. – 19 с.
2. Дмитрук А. Ю. Російсько-українські відносини у політичній сфері у 90-х рр. ХХ ст.: автореф. дис.. канд. іст. наук: 07.00.02 “всесвітня історія” / А. Ю. Дмитрук. — Чернівці, 2011. — 20 с.
3. Ефремова М. В. Роль внешнего фактора в российско-украинских отношениях: дис. канд. полит. наук: 23.00.04 / Лариса Викторовна Ефремова — М., 2009. — 167 с.
4. Ігнатьєв П.М. Співробітництво України з державами співдружності націй: автореф. дис.. канд. політ. наук: 23.00.04 “Політичні проблеми міжнародних відносин та глобального розвитку” / П. М. Ігнатьєв. — К., 2002. — 20 с.
5. Катая Д. В. Россия и Украина в новом геополитическом пространстве: дис. канд. полит. наук: 23.00.04 / Д. В. Катая. — М., 2000. — 143 с.
6. Петровський В. В. Українсько-російські стосунки в сучасній науковій літературі (1991-2000): автореф. дис.. д-ра іст. наук: 07.01.04 / В. В. Петровський. — Дніпропетровськ, 2003. — 35 с.
7. Сидорова Н. П. Российско-украинские отношения: проблемы и перспективы сотрудничества: Политический анализ: дис. канд. полит. наук: 23.00.04 / Н. П. Сидорова. — М., 2000. — 202 с.