Вступ

Ідея людиноцентризму, яка вкоренилась у суспільній свідомості з епохою Ренесансу та Просвітництва, була лише культурною ширмою для тих економічних процесів, які після неї відбулися. У період Ренесансу і Просвітництва виникле загальне бажання розбудови «гуманістичного» суспільства як людинобожжя, з формами прояву якого пов’язували позитивізм, матеріалізм та ідеал прогресу.

Ідея цінності людського життя постала у часи, що характеризувалися пориванням із язичництвом, яке мало культ жертвоприношення ідолам богів і потребувало страти тварин та людей. Враження від ідолопоклонства були настільки глибинними, що протягом тривалого часу потому, в період середньовіччя в образотворчому мистецтві не приживались округлі скульптурні форми, що сприймались як відлуння стародавніх ідолоподібних символів.

Проблема цінності людського життя в різних культурах світу

Цінністю називається те, що здатне задовольняти людські потреби. Отже, цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Речі, явища стають цінностями, оскільки вони втягуються у сферу людського існування й діяльності. Цінності поділяються на матеріальні й духовні — так само, як і діяльність, культура, бо культура — це і є сукупність цінностей, створених самою людиною, людським співтовариством.

У далекій стародавності людей уже цікавило питання не тільки про те, що таке життя, але і питання про його походження, про те як з’явилися рослини, тварини, людина. Це знайшло відображення в міфах різних народів. Давньогрецькі міфи оповідають, як Зевс наказав зробити людський рід з “кісток великої матері”. Під матір’ю малася на увазі мати-Земля, а під кістками її камені. За деякими іншими древніми сказаннями, людина була створена з глини, землі, дерева чи безформних живих істот. Те ж стверджував у системі своєї матеріалістичної філософії Демокрит. За його уявленнями, атоми, сплітаючись, утворюють різні речовини, а також рослини і тварин не безпричинно, а “на якій-небудь підставі й у силу необхідності[1].

Кожна людина чи рано пізно задається питанням про кінцівку свого індивідуального існування. Людина – істота, що усвідомлює свою смертність і може робити її предметом міркування. Неминучість власної смерті сприймається людиною не як відвернена істина, а викликає найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин її внутрішнього світу. Перша реакція людини після усвідомлення своєї смертності – почуття безнадійності і розгубленості (іноді навіть панічної). Людина, переборюючи це почуття, існує все життя, обтяжена знанням про прийдешню власну смерть; це знання стає проте основним у наступному духовному розвитку людини. Наявністю такого знання в значній мірі і розуміється та гострота, з якою перед людиною постає питання про сенс життя (зміст смерті) і мети життя (мети смерті).

Міркування над цим питанням виявляється вихідним пунктом у виробленні основної “лінії” життя, що підкоряє собі поведінку і вчинки людини на різних рівнях: суспільство в цілому, трудовий колектив, родина, близькі друзі і т.п.. Відхилення від цієї “лінії” приводять до болісних моральних страждань у його життєдіяльності, а втрата “лінії” – до моральної (іноді фізичної) загибелі людини. Мета і зміст індивідуального життя кожної особистості тісно зв’язані із соціальними ідеями і діями, що визначають ціль і зміст усієї людської історії, суспільства, людства як цілого, його призначення, відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть робити людина і людство. Цим же визначається і те, якими засобами можуть чи не можуть вони домагатися своїх цілей[2].

Навіть, якщо людина керується в житті визначеними моральними цілями і використовує для їхнього досягнення адекватні їм засоби, вона знає, що не завжди і не у всіх випадках може домогтися бажаного результату, який у моральних категоріях за всіх часів позначався як добро, правда, справедливість…

Усвідомлюючи кінцівку свого земного існування і, задаючи питанням про сенс життя, людина починає виробляти власне відношення до життя і до смерті. Ця тема займає центральне місце у всій культурі людства. Історія світової культури розкриває споконвічний зв’язок пошуків змісту людського життя зі спробами розгадати таїнство небуття, а так само з прагненням жити вічно і якщо не матеріально, то хоча б духовно, морально перемогти смерть.

Життя і його цінності настільки цінувалися в епоху розквіту Стародавнього Єгипту, що вони були поширені на потойбічний світ, у якому люди повинні вести таку ж життя, що й на землі. Не випадково знаменита «Книга мертвих» заснована в значній мірі на принципах навчання Птахотепа.

Слід підкреслити, що фундаментальним принципом давньоєгипетської культури є віра у вічне життя, індивідуальне безсмертя.

У наступні століття християнський світогляд сприяло значному посиленню в людей почуття особистісного початку, особливого, не розмитого по зовнішньому мирі й неповторного «я». Виходить, і питання про смерть усе більше ставав питанням особистого, а не космічного порядку. Правда, тема смерті надовго виявилася прерогативою релігії, а не філософії. Наприклад, філософи Нового часу не приділяли йому пильної уваги, не висунули принципово нових ідей, думаючи не без підстав, що посмертна доля душі є предметом не стільки науки, скільки релігії[3].

Відродження філософського інтересу до проблеми смерті доводиться на XІХ і XX століття, коли європейська наука «виросла з пелюшок», знайшла небачену силу й спробувала застосувати її до тих питанням, які колись віддавалися на відкуп релігії. Отут, однак, виявилися границі, за яких застосування наукових методів неможливо. «Душа» виявилася недоступної для наукових приладів і спостережень. Таємниця посмертної долі душі, визволена від догм церкви, але відхилена наукою, потрапила знову у володіння філософії.

Життя шляхетне тільки тому, що в ньому є смерть, є кінець, що свідчить про те, що людина призначена до іншого, вищого життя. У нескінченному часі зміст ніколи не розкривається, зміст лежить у вічності. Але між життям у часі і життям у вічності лежить безодня, через яку перехід можливий тільки лише шляхом смерті, шляхом жаху розриву. Смерть є не тільки нісенітниця життя в цьому світі, тлінність його, але і знак, що йде з глибини, що вказує на існування вищого сенсу життя[4].

Не випадково у стародавній міфології людей на противагу безсмертним богам та стихіям так і називають — «смертні», тобто такі, що мають початок і кінець, що проходять обмежений шлях, невідомо ким відміряний.

Висновки

Отже, цінності — це поняття, яким широко послуговуються у філософії для акцентування на людському, соціальному та культурному значенні тих чи інших явищ дійсності. Тобто цінності — це рівень значущості одного стосовно іншого в певній системі. Вся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених у них природних явищ може виступати як «предмет цінності», тобто оцінюватись у плані істини, добра, краси тощо. Йдеться про такі цінності, як гносеологічні (наприклад, істина) моральні норми, принципи), естетичні (краса) та ін.

Проблема місця, ролі, призначення людини у світі, сенсу її життя є вічною. За словами Е. Фромма, людина — єдина тварина, для якої власне існування є проблемою; вона повинна її розв’язати, і їй від цього нікуди дітися. Поява цієї проблеми у свідомості людей пов’язана з нуждою, хворобою, муками совісті, зрадою, нерозділеним коханням тощо. Однак основна причина її виникнення полягає в усвідомленні людиною своєї смертності, скінченності свого існування. І справді, якби життя людини було вічним, то вона могла б дозволити собі на якийсь час абстрагуватися від цієї проблеми. Безсмертній людині ніколи не пізно почати життя зі смислом. А можливо, її взагалі не цікавив би смисл життя. Цього не може уникнути смертний, задумуючись, чи є в людському житті те, що не зникне разом зі смертю. Для смертної людини існування становить нескінченну цінність.

Список використаної літератури

1. Сохань Л. Цінність життя. У чому вона? [Текст] / Л. Сохань // Освіта. — 2003. — № 40-41. — С. 7
2. Життя не вічне — вічні цінності людські // Класний керівник. — 2008. — № 5. — С. 10-14
3. Бевзенко Л. Життєвий успіх, цінності, стилі життя [Текст] / Л. Бевзенко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2007. — № 4. — С. 132-151
4. Пинка Н. Життя людини — найвища цінність інтегроване заняття / Н. Пинка // Відкритий урок: розробки, технології, досвід. — 2007. — № 11. — С. 85-92