Проаналізуйте фрагменти «Золотої Булли» (1356 р.) і обґрунтуйте відповіді на такі питання

1. Який порядок набуття престолу імператором Священної Римської імперії.

«Золота булла 1356 року» визнала прерогативи колегії семи курфюрстів й затвердила принцип територіального суверенітету імперських князів в межах своїх володінь.

Булла регламентувала обрання німецького короля (імператора) колегією семи імперських курфюрстів (архиєпископів Майнца, Тріра і Кельна, короля Чехії, Рейнського пфальцграфа, герцога Саксонії і маркграфа Бранденбургу) і визначала права цих курфюрстів. Провідна роль у рейхстазі відводилася архієпископу Майнцському. Крім того, булла забороняла поділ територій курфюршеств.

Влада імператора набула вигляду політичного верховенства, хоча і відрізнялася від реальних державних повноважень. Не вдалося їй перетворитися в спадкову і до XIV ст. принцип обрання на престол став абсолютним по волі зборів вищої знаті імперії. Це було закріплене в особливому документі — Золотій буллі (1356). На з’їзді особливої колегії, що складалася з 7 князів і архієпіскопів (Майнца, Кельна, Рейнського, Саксонського, Бранденбургського, короля Богемії), надалі набула статусу суверенних правителів, вибирали імператора. За ними закріплялися фінансові регалії (рудники, карбування монети), судовий імунітет, право укладати зовнішньополітичні союзи. З’їзд став постійним політичним інститутом імперії, що відб83вався щорічно разом з імператором і вирішував справи «для загальної користі і блага».

Значущим інститутом імператорської влади стали — рейхстаги, як продовження зборів знаті ленної монархії. Вони виступали представництвами в справі управління імперією. Участь в рейхстагах розцінювалася як державно-правове підкорення імперської влади, за зневагу, до якої передбачалися величезні штрафи або ж позбавлення права бути присутнім на рейхстагах.

2. Чи міг стати імператором один із князів-виборців?

Після принесення князями-виборцями або (їх) послами присяги…, нехай розпочнуть вони вибори і ні в якому випадку названого міста Франкфурта не залишають, перш ніж більша частина їх не обере тимчасового главу миру або християнського народу, тобто римського короля, який має стати імператором. Якщо ж вони не встигнуть це зробити протягом 30 днів, починаючи з дня прийняття згаданої присяги, то після цього, коли пройде 30 днів, нехай вони харчуються лише хлібом і водою і ні в якому випадку не залишають вищевказане місто до того часу, поки ними або більшою частиною їх не буде обрано правителя або тимчасового главу віруючих, як про це сказано вище.

У випадку, якщо три князі-виборці, що присутні (на виборах), або за (їх) відсутності, оберуть у римські королі четвертого з них або з їх середовища, тобто князя-виборця, присутнього або відсутнього, то голос цього обраного, якщо він буде присутнім, або його послів, у випадку його відсутності, повинен мати повну силу, збільшуючи кількість виборців і створюючи більшість разом з (голосами) решти князів-виборців.

3. Чи міг князь-виборець передати свої повноваження іншій особі?

Виборчі права курфюрста тісно пов’язані з його землею, яка, як нерушиме ціле, переходить у спадок до його первенця, причому всі піддані курфюрста, по їх особливим важливим привілеям, судяться виключно в місцевих судах. В силу привілею про невиклик ніхто не має право апелювати рішення цих судів у вищі інстанції. Курфюрстам на їх територіях приналежать так звані «регалії» — право чеканити монету, назначати пошлини, витуряти або не витуряти у себе євреїв. Їм було надано також ряд широких прав в області юрисдикції та право участі у спільноімерському суді. Таким чином, на основі цієї булли вони ставали повними господарями своєї землі та складали в якомусь роді олігархію, яка різко виділялася з-поміж інших князів та в сильнішій ступені закріпляла їх залежність. Васалам було заборонено вести війну проти синьйорів, містам — підписувати союзи проти курфюрстів. Цей пункт, який захищає інтереси князів, був викликаний потягом німецьких міст грати самостійну політичну роль незалежно від князівської влади. Але приватні війни між феодалами не були заборонені. Для них були встановлені деякі межі.

Отже, після того, як хтось із цих світських князів-виборців помре, право, голос і влада у цих виборах перейшли без перешкод до його законного перворідного сина недуховного звання.

1. У чому полягають особливості уніфікації права в Англії порівняно з Францією і Німеччиною?

Французькому цивільному кодексу властивий високий рівень юридичної техніки. Він написаний простою і доступною мовою. Протягом 200 років свого існування кодекс неодноразово змінювався: у початковій редакції на сьогодні діє лише половина його статей, понад 100 скасовано, близько 300 доповнено. Значних змін зазнали такі галузі, як правове становище суб’єктів, шлюбно-сімейні відносини, договір про товариства тощо. Цивільний кодекс Франції помітно вплинув на право інших країн (Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, латиноамериканських країн, Канади, країн Арабського Сходу, Африки й Азії). Другою важливою кодифікацією цивільного права є Німецьке цивільне укладення (прийняте в 1896 р.). Цей кодекс побудовано за пандектною системою. Його норми розподілено в п’яти книгах: загальні положення, зобов’язальне право, право на речі, сімейне право, спадкове право. Перша книга — «Загальна частина» — містить норми, що стосуються правового статусу фізичних та юридичних осіб, кваліфікації речей, правових угод, представництва, строків, здійснення та забезпечення прав. Друга книга — «Зобов’язальне право» — присвячена загальним положенням про зобов’язання та окремим їхнім видам. У третій книзі — «Право на речі» — вміщено інститути володіння, права власності, іпотеки, заставного права. Сімейному і спадковому праву відведено четверту та п’яту книги. Німецькому цивільному укладанню властиві складна юридична техніка і мова викладу. З часів прийняття воно зазнавало багатьох змін та доповнень, особливо у сфері прав жінок, сімейно-шлюбного права, житлового найму тощо. Німецьке цивільне укладення не мало за межами німецької держави такого успіху, як кодекс Наполеона.

2. Чим відрізняється розуміння права на землю в Англії від інших європейських країн?

Історично право власності на землю в Англії зв’язується з поняттям володіння (seizin), що відповідало безумовному праву власності й зв’язувалося з «закріпленням» феодала за землею. Відповідно до точки зору вчених, володіння є більшою мірою соціальним фактом, відношенням навколишніх до прав індивіда стосовно речі. Фактичним підтвердженням права володіння річчю відповідно до історичної традиції є титул, що характеризує обсяг прав індивіда на дану річ. Титульні права можуть зазнати порівняльної характеристики: у будь-якій суперечці із приводу речі досить, як правило, довести наявність «кращого титулу». При з’ясуванні суперечки абсолютний характер титулу виявляється рідко, оскільки це не викликається практичною необхідністю, але й у випадку визначення абсолютного характеру титулу подібний висновок у значній мірі відносний. Проте визначення абсолютного характеру титулу має практичне значення — цьому поняттю в англо-американському праві відповідає поняття «права власності» у звичному для континентального права значенні цього терміна (ownership), яке характеризується як сукупність прав на річ, достатня для того, щоб навколишні мали підстави (і необхідність) вважати, що дана річ належить конкретному індивідові, і яке в системі правових титулів стосовно нерухомості буде виражатися в «безумовному необмеженому праві власності» (tee simple absolute).

3. Яку роль виконував позовний формуляр (form of action) у формуванні загального прана (common law)?

Подібність правової системи Англії і давнього Риму є у сфері правового захисту порушених прав. У Римі позивач одержував від претора позов (формулу позову, позовний формуляр) в разі, якщо, керуючись переліком наявних формул позовів, захист його права був можливим. В основу судового процесу Англії був припис (writs) — наказ короля з викладенням суті спору і дорученням судді розглянути справу в присутності сторін. Позивачі, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, наводили аналогічні обставини, унаслідок чого були розроблені (так як і в Римі, де були типізовані формули позовів) стандартні тексти приписів, які називали позовними формулярами (form of action), в які треба було внести лише імена і адреси сторін.

2. Проаналізуйте матеріал, присвячений державі і праву країн Далекого і Близького Сходу у наступному джерелі: Бостон Л. М., Бостон С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. пос. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — С. 614—619 та обґрунтуйте відповіді на такі запитання:

1. Порівняйте форму держави «нафтових монархій» і «нафтових республік»?

У нафтовій монархії, монарх очолює всю урядову адміністрацію, призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування, активно втручається у правосуддя. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводить засідання під його головуванням (прем’єр-міністр головує тільки за відсутності монарха).

У той же час абсолютна влада монарха певною мірою може бути обмежена деякими іншими органами. Наприклад, особливу та важливу роль при монархові відіграє т.зв. сімейна рада, котра обговорює всі найважливіші питання державної політики. Іноді може створюватися парламент, який однак, відіграє дуже незначну роль у системі державних органів.

Його можна розглянути як особливу форму мусульманського інституту аш-шура — наради володаря з авторитетними чоловіками, де проводяться консультації та приймаються рішення шляхом консенсусу, тобто незаперечення тому, що запропоновано монархом. Якщо парламентом все ж таки прийнято якесь рішення, то монарх має право абсолютного вета стосовно до прийнятих актів.

У нафтових республіках пост Президента вважається другим у державній ієрархії після посту Керівника. Його обирають шляхом загальних і прямих виборів терміном на чотири роки. Кандидатом у Президенти, за Конституцією, може бути особа з числа політичних діячів відповідної релігійної належності. Президент здійснює керівництво органами виконавчої влади за межами повноважень, віднесених до Керівника. Водночас Президент забезпечує узгодженість у діях органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Президент пропонує кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра, і після отримання цією кандидатурою довіри в парламенті здійснює формальне призначення глави Кабінету міністрів. Він подає Президентові кандидатури на посади міністрів, котрі після призначення мають отримати довіру в парламенті. Перед останнім також політичну відповідальність несе Прем’єр-міністр за діяльність уряду.

2. Порівняйте форму державного правління Ірану та Іраку?

За змістом Конституції, форма правління Іракської держави за часів Саддама Хусейна нагадувала президентську республіку. Виконавчу владу здійснювали такі вищі органи: Президент, Рада революційного командування (РРК) та уряд.

У формі правління Ірану наявний певний дуалізм, котрий репрезентований — з одного боку, ідеологічно-релігійними, а з іншого — суто політичними інституціями. Останні, взяті в системі, нагадують змішану форму республіканського правління, де глава держави обирається безпосередньо народом, а уряд залежний як від Президента — так і від парламенту.3. Порівняйте повноваження глави держави в Ірані та Іраку?

Президент Ірану пропонує кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра, і після отримання цією кандидатурою довіри в парламенті здійснює формальне призначення глави Кабінету міністрів. Він подає Президентові кандидатури на посади міністрів, котрі після призначення мають отримати довіру в парламенті. Перед останнім також політичну відповідальність несе Прем’єр-міністр за діяльність уряду.

Конституцією визначено, що Президент і всі члени Кабінету міністрів мають бути перевірені Верховним Судом до і після зайняття поста або посади на предмет їх майнового стану з метою запобігання зловживання владою.

Органом законодавчої влади визнано Національну Раду — Меджліс, до складу якого входять 270 депутатів. Однопалатний Меджліс формується шляхом загальних і прямих виборів. Термін його повноважень — 4 роки.

Таким чином, ми бачимо, що у формі правління Ірану наявний певний дуалізм, котрий репрезентований, з одного боку, ідеологічно-релігійними, а з іншого — суто політичними інституціями. Останні, взяті в системі, нагадують змішану форму республіканського правління, де глава держави обирається безпосередньо народом, а уряд залежний як від Президента, так і від парламенту.

Глава держави Ірак— Президент— до вересня 1995 р. обирався РРК зі своїх членів. Відповідно до внесених у подальшому поправок до Конституції, Президент Іраку став обиратися на всенародному референдумі терміном на 7 років. Він мав надзвичайно широкі конституційні повноваження — одночасно був головою держави, головою РРК і головнокомандувачем збройних сил. Кабінет міністрів очолював Прем’єр-міністр.

Рада революційного командування видавала закони та інші акти, що мають силу закону, вирішувала питання діяльності Міністерства оборони, громадської безпеки, оголошувала часткову або повну мобілізацію у країні, оголошувала війну й укладала мир. ухвалювала проекти державного бюджету та інші фінансові документи, ратифікувала міжнародні договори й угоди.

Законодавчий орган — однопалатний парламент (Національна рада) у складі 250 депутатів (220 депутатів обиралися загальними прямими виборами при таємному голосуванні.

2. Зверніться до наступного джерела: Опришка В. Ф.. Омельчєнко А. В., Фастовець А. С. Право Європейський Союзу: Підручник для вищих навчальних закладів. — К.: КІІЕУ, 2002. Обґрунтуйте відповіді на наступні запитання:

1. Як сформувалася система права ЄС і з яких елементів вона складається?

Визначаючи правову природу Євросоюзу Суд Європейських співтовариств в одному зі своїх рішень зафіксував, що ЄЕС є новим міжнародним правопорядком, в користь якого держави обмежили, хоча і в лімітованих сферах, свої суверенні права, і суб’єктами якого є не тільки держави-учасниці, але й їхні громадяни.

Євросоюз, на відміну від Європейських співтовариств, має «усічену» міжнародну правосуб’єктність, що зумовлено якісною відмінністю його складових частин. Європейські співтовариства (перша опора) засновані на принципі наднаціональності і передачі частини національного суверенітету його інститутам. Так звані «друга» та «третя» опори – це сфери міжурядового співробітництва, при якому держави зберігають свої суверенні права (а тому ці складові Євросоюзу не мають правосуб’єктності і передають свої повноваження у цьому аспекті Європейським співтовариства). Таким чином, суб’єктами правовідносин у межах «другої» та «третьої» опор є, за загальним правилом, лише держави-учасниці та інститути Євросоюзу. Хоча у межах їх комунітаризації можливим є розповсюдження правосуб’єктності на фізичних та юридичних осіб (наприклад, згідно з Шенгенськими угодами). Що ж стосується права Співтовариства, його суб’єктами є фізичні та юридичні особи, держави-учасниці та інститути Співтовариств (як юридичні особи). Існує також і категорія так званих привілейованих суб’єктів, що користуються великим обсягом процесуальних прав (наприклад, при вирішенні питання за скаргою на невиконання державами-учасницями Союзу зобов’язань за установчими договорами).

2. Яке співвідношення європейського права і права Європейського Союзу пропонують автори?

Поняття «європейське право» охоплює численні правові норми, взаємопов’язані і взаємодійні. Йдеться про різноманітні форми регіональної співпраці європейських держав у різних сферах та в колі держав-членів, кількість яких з часом змінюється. Різними є також механізми взаємодії: від звичайного форуму для проведення двосторонніх консультацій з питань договірних зобов’язань щодо спільних стандартів і організаційних рамок здійснення обов’язкових рішень, до утворення «наднаціональних» організацій з власними регуляторними повноваженнями шляхом делегування їм державних суверенних прав.

Право Європейського Союзу — унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу, результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Правом Європейського союзу є специфічний правопорядок, правова система, що склалася на стику міжнародного права і внутрішньодержавного права держав-членів Європейського Союзу, володіє самостійними джерелами і принципами.

3. Яке місце займає право ЄС у системі міжнародною права?

Формування права Європейського Союзу — самостійної правової системи, яка регулює багато важливих сфер суспільних відносин за участю держав-членів, юридичних осіб і пересічних громадян; введення інституту громадянства Союзу як стійкого правового зв’язку громадян держав-членів безпосередньо з Європейським Союзом; перетворення Європейського Союзу на самостійного учасника міжнародних відносин, встановлення Союзом партнерських відносин з іноземними державами – все це становить елементи правової системи права ЄС.

Правові інструменти регулювання відносин в рамках Європейського Союзу (Євросоюзу) забезпечують стабільність та ефективність функціонування інтеграційного об’єднання. Різноманітність форм фіксації норм права Євросоюзу відображається в багаторівневій структурі інтеграційного об’єднання, що складається з трьох опор, а саме з Європейського співтовариства (ЄС), доповненого механізмами здійснення спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ), а також співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя в кримінальних справах (СОППКС). Кожна опора Євросоюзу користується власними засобами правового регулювання відносин у відповідній сфері співпраці. Таким чином, джерела права Євросоюзу виступають визначальним чинником розвитку європейського інтеграційного об’єднання та мають характерні особливості, поєднуючи в собі ознаки джерел міжнародного та внутрішнього права.