Вступ

Актуальність теми. У країнах Європейського Союзу соціальна політика та участь соціальних партнерів у її формуванні зазнали не тільки значної трансформації, а й виник принципово новий наднаціональний і наддержавний курс соціального захисту і добробуту громадян. Своєрідним лідером цього великомасштабного процесу стала Швеція. Починаючи з 1930-х років, вона першою в Європі інституціоналізувала соціальний діалог у формі тристороннього органу (уряд — конфедерація роботодавців — профспілки), який погоджував основні параметри економічної і соціальної політики, умови праці та рівень її оплати. Кожний проект публічної політики (насамперед — проекти бюджетів) ще до офіційного схвалення (урядом, а згодом, як того вимагає законодавство, парламентом) обговорювали в якомога ширших колах, зокрема структури адміністрації, політичні партії та органи самоврядування. З тих часів тристоронній орган в цій країні був і залишився основою соціально-економічного устрою.

Одним з найважливіших завдань повинна стати не боротьба з бідністю як такою (яка існує в будь-якому суспільстві), а запобігання небезпечних тенденцій розширення соціальної виключенності (ексклюзії) вразливих груп із нормальної життєдіяльності суспільства, оскільки соціальна ексклюзія неминуче породжує бідність.

Тому головною передумовою соціальної політики повинне ставати розуміння того, що відповідальність за соціальні ризики та їх наслідки не можна покладати на людину без надання їй важелів і механізмів реалізації цієї відповідальності, насамперед , через можливість ефективної зайнятості, засвоєння навичок поводження в умовах ринкової економіки.

Актуальність роботи обумовлена тим. що однією з найважливіших тенденцій сучасних міжнародних відносин є інтеграційні процеси, які можуть докорінно змінити політичну картину світу. Будівництво єдиної Європи показує, наскільки це складне й неоднозначне явище.

Дослідження з проблематики соціальної спрямованості не є новими у науковій практиці. В різні часи до них звертались багато дослідників. У сучасних розробках з цієї проблематики можна виокремити кілька напрямів: найбільш досліджена сфера — захисту населення на ринку праці — пов’язана з іменами таких вчених, як Богиня Д.П., Власюк О. С., Грішнова О. А., Долішній М.І., Заяць Т.А., Кравченко І.С., Лібанова Е.М., Макарова О.В.

Аналізу та оцінці соціальної політики та державних соціальних програм пенсійного забезпечення, політики доходів, рівня життя та подолання бідності присвячені праці Гриньової В.М., Колота А.М., Лібанової Е.М., Мандибури В. О., Надточія Б.О., Паламарчука В.М., Паніотто В.І., Ревенка А.П., Саєнка Ю.І., Семикіної М.В., Яременка О.О.

Серед зарубіжних сучасних дослідників питаннями соціальної проблематики займалися такі вчені як Бобков В.Н., Волгін М.О., Галецький В.Ф., Заславська Т.І., Коровкін А.Г., Красильников М.Д., Мотилієв Л.А., Ніколаєв І., Римашевська Н.М., Ржаніцина Л.С., Прохоров Б.Б., Дікон Б., Грег МакТаггарт, Дж. Ю. Стігліц та ін.

Мета роботи — дослідити еволюцію розвитку, основні інструменти та перспективи соціальної політики Європейського Союзу.

Завдання роботи — проаналізувати етапи розвитку соціальної політики ЄС, а також розглянути основні нормативно-правові акти, що забезпечують цей процес.

Розділ 1. Теоретичні основи формування соціальної політики держав

1.1. Сутність та інструменти соціальної політики

В усіх країнах Європейського союзу функціонує соціально-орієнтована (соціальна) ринкова економіка – це особливий тип господарської системи, що характеризується набором соціально-економічних інститутів, які спрямовують функціонування усіх елементів цієї системи на реалізацію цілей соціальної справедливості, захищеності, високого рівня та якості життя [1, с. 31;]. Але чітко розмежувати існуючі моделі соціальної політики в країнах Євросоюзу вельми складно, оскільки при цьому слід враховувати як певні спільні ознаки, так і специфіку різних країн.

Більшість науковців виділяють чотири моделі соціальної політики в сучасній Європі, погляди науковців щодо їх сутності збігаються, але існують деякі відмінності в назві. Так П. Шевчук виділяє такі моделі соціальної політики: соціально-демократична (скандинавська), консервативна (континентальна), ліберальна (британська) та католицька (південноєвропейська) [5, с. 280]. Н. Болотіна до моделей соціальної політики відносить: скандинавську, континентальну, англосаксонську та середньоземноморську [1, с. 31]. Е. Лібанова вважає, що основними моделями соціального-ринкового господарства та відповідної їм соціальної політики є: скандинавська, континентальна, модель Беверіджа та середньоземноморська [4, с. 385].

Розглянемо детально кожну з чотирьох основних моделей соціальної політики (соціального захисту) країн Євросоюзу.

1. Скандинавська (соціал-демократична) модель. Основний принцип даної моделі полягає в тому, що соціальний захист – це право всіх громадян, забезпечене бюджетом країни. Соціальний захист повинен бути безперервним, охоплювати всі сфери життя людини, надавати їй можливість гідно жити. При цьому він повинен бути гнучким, доступним і спроможним вирівнювати соціальні умови для усіх суспільних груп населення. Такий високий рівень соціального захисту досягаєте за рахунок значного перерозподілу національного багатства через бюджет (50-60 % ВВП), високого рівня оподаткування та великої кількості державних службовців, що працюють в соціальних службах. Дана модель є типовою для скандинавський країн – Данії, Швеції, Фінляндії, Норвегії.
2. Континентальна (консервативна, модель Бісмарка). Центральним принципом моделі є соціальне страхування під державним наглядом, яке організовується та фінансується соціальними партнерами (роботодавцями та працівниками). Визначальним є принцип досягнень, за якого праця визначає подальше соціальне забезпечення, рівень якого є високим для працівників передових галузей. Щодо населення, яке не зайняте постійно або взагалі не працює, не залучене до страхових відносин, ступінь перерозподілу незначний, і воно змушене розраховувати на місцеві благодійні організації та громадську допомогу. Суспільство стратифікується на працюючих економічно незалежних і непрацюючих малозабезпечених громадян. Через бюджетну систему перерозподіляється приблизно 50 % ВВП, уряд намагається підтримувати високу зайнятість. Максимально повно принципи цієї моделі реалізовані в Німеччині, Австрії, Франції.
3. Англосаксонська (ліберальна, модель Беверіджа). Базовим принципом цієї моделі соціальної політики є обмежена, але загальна відповідальність уряду за соціальне забезпечення всіх громадян. Ґрунтується на слабо розвиненому соціальному страхуванні та досить ефективних системах соціальних допомог. Кожен громадянин має право на страхову виплату або соціальну допомогу в критичних випадках (хвороба, пенсійний вік, пологи, смерть і т.д.), але держава гарантує лише захист мінімальних доходів. У наданні соціальних послуг висока частка належить приватним та громадським організаціям. Через бюджетну систему перерозподіляється від 40 до 50 % ВВП, на ринку праці держава дотримується пасивної політики. Дана модель застосовується в англосаксонських країнах – Англії та Ірландії.
4. Південноєвропейська (середньоземноморська, католицька, рудиментарна). Основним принципом даної моделі є ідея взаємодопомоги, яка означає, що найближча інстанція завжди повинна намагатися вирішити можливі соціальні проблеми. Найближчою інстанцією є сам індивід, якщо він не здатен сам собі допомогти, то звертається по допомогу до родини та інших родичів, наступною інстанцією є сусіди та місцева громада, потім ідуть системи страхування та державний сектор. Соціальні функції активно виконують сім’я та громадські інституції. Через бюджетні системи перерозподіляється від 40 до 50 % ВВП, рівень оподаткування невисокий (38-42 %). Соціальна політика має переважно пасивний характер і орієнтована на компенсацію зниження доходів окремих категорій громадян. Така модель використовується в країнах Південної Європи: Іспанія, Італія, Греція. [4, с. 8-9].

Договір про ЄЕС визначив загальні контури соціальної політики Співтовариства, виходячи із двох цілей: зв’язати економічну інтеграцію із соціальним розвитком і нейтралізувати її негативні соціальні наслідки (частина ІІІ «Соціальна політика». Згідно зі ст. 18 Комісія ЄС була вповноважена сприяти співпраці між державами-членами в питаннях зайнятості, трудового законодавства, умов праці, професійної підготовки, соціального забезпечення й прав профспілок. Було запроваджено вільний рух робочої сили всередині Співтовариства, заборонено дискримінацію за національною ознакою (ст. 48, 51).

У Римському договорі декларувалася загальна мета просування соціального прогресу й досягнення високого рівня зайнятості, а також містився спеціальний розділ, який передбачає більш тісне співробітництво (й одноголосне голосування в Раді) з питань, що стосуються поліпшення умов життя й праці. Був заснований також Європейський соціальний фонд (ЄСФ, реально створений у 1960 р.) — фінансовий інструмент для забезпечення професійної підготовки й загалом політики ЄС у сфері зайнятості.

Всі ці заходи стали відповіддю на проблеми, що виникають у ході економічної інтеграції. Але вони були також першими кроками до будівництва європейського соціального простору й виділення соціальної політики в самостійний напрямок діяльності.

У 1972 р. на Паризькому саміті було розроблено першу масштабну Програму соціальних дій на 1972-1974 рр. і порушено питання про необхідність соціального законодавства. Щоправда, реалізацію Програми значною мірою зірвала економічна криза, що почалася.

Реально розвиватися європейська соціальна політика почала в 1980-і роки. На той час правова база була розширена завдяки ухваленню двох важливих документів: Єдиного європейського акту (1986 р.) і Хартії основних соціальних прав трудящих Співтовариства (1989 р.). Якщо перший знаменував собою новий підхід до гармонізації національних законодавств і приведення їх у відповідність із правом ЄС, то другий, не маючи юридичної чинності, позначив головні цілі соціальної політики Європейського Союзу.

Єдиний європейський акт 1986 р. (ЄЄА) передбачив правила гармонізації стандартів у сфері захисту здоров’я й безпеки на робочому місці з використанням кваліфікованого голосування в Раді. На сесії Європейської ради в Ганновері в 1988 р. було підкреслено важливість соціального виміру для реалізації програми створення Єдиного внутрішнього ринку (ЄВР). Європейська комісія, очолювана Делором, виступила у вересні того ж року з робочим документом, що містив вісім можливих заходів у даній сфері, хоча й без вказівки строку їхнього виконання. Акцент було зроблено на створенні умов, необхідних для підвищення мобільності робочої сили.

У грудні 1989 р. у Страсбурзі на саміті Європейського Союзу 11 держав-членів (за винятком Великої Британії, де прем’єр-міністром був консерватор М. Тетчер) підписали запропоновану Комісією Хартію основних соціальних прав трудящих (Соціальну хартію). Вона містила список з 47 акцій з метою утвердження соціального виміру програми реалізації ЄВР. Були зафіксовані такі положення:

• право на працю в будь-якій державі-члені;
• право на справедливу винагороду за працю;
• право на поліпшення умов життя і праці;
• право на соціальний захист відповідно до правил, що застосовуються в окремих державах-членах;
• свобода об’єднань і колективних переговорів;
• право на професійну підготовку;
• однакове поводження із чоловіками й жінками;
• право на інформування, консультації та участь в управлінні;
• право на охорону здоров’я й безпеку на робочому місці;
• захист дітей і підлітків;
• право літніх людей на гідні життєві стандарти;
• інтеграція інвалідів у суспільство й трудове життя.

Загалом, Хартія не розширила компетенції Співтовариства в соціальній сфері. Однак Комісія висунула низку законодавчих пропозицій у рамках програми соціальних дій, що була опублікована ще до прийняття Хартії. У цій програмі пропонувалися комунітарні дії в соціальній сфері. Комісія керувалася трьома принципами: субсидіарності, розмаїтості систем культур і національної практики та сприяння конкурентоспроможності підприємств. Для введення в дію положень Хартії та програми були необхідні зміни інституціонального характеру й розширення законодавчої бази в соціальній сфері. Для цього потрібно було внести зміни в Римський договір [14, c. 31-32].

Як вважає російський дослідник А. Сергєєв, саме в Хартії відбилася спроба прописати єдину Європейську соціальну модель [17].

У лютому 1992 р. у Маастрихті був підписаний договір, що засновує Європейський Союз. Цей документ став етапним для соціального виміру. Особливістю Договору стало визнання комунітарної соціальної політики. Договір і його додатки — Угода про соціальну політику й Протокол про соціальну політику — передбачали певні зміни інституціонального характеру й визначали поле діяльності Союзу в соціальній сфері. В основному тексті Договору були розділи, що стосувалися безпосередньо соціальної сфери: розділ VIII «Соціальна політика, освіта, професійне навчання й молодь» і розділ XIV «Економічне й соціальне зімкнення». В Угоді чільне місце відводилося соціальному діалогу між підприємцями й трудящими як одному з важливих інструментів соціальної політики. Стаття 7 Угоди передбачала складання Комісією щорічної доповіді з соціальних питань і подання звіту в Європейський парламент, Європейську раду й Економічний соціальний комітет. За Європейським парламентом залишалося право залучати Комісію для складання доповідей з особливих проблем, що стосуються соціального стану трудящих.

Із набуттям чинності Договору про Європейський Союз комунітарна Європа одержала у своє розпорядження всі базові елементи, необхідні для забезпечення європейського соціального законодавства. Воно дозволяло при здійсненні економічних завдань, пов’язаних зі створенням Єдиного внутрішнього ринку, захищати соціальні права громадян.

Інтеграційний процес у Європі йшов не тільки вглиб, а й ушир: на початку 1990 -х років відбулося приєднання до Співтовариства Австрії, Швеції й Фінляндії. Всі країни, що входять у ЄС, зобов’язувалися застосовувати комунітарне право на своїх територіях, зокрема закони, що стосуються вільного пересування осіб і соціальної політики. Застосування законодавства ЄС у соціальній сфері для трьох вищезазначених держав не становило особливих проблем, тому що це були країни з високим рівнем життя (вищим за середні показники по ЄС), у яких існували передові системи соціального захисту. У соціальному плані вони цілком уписувалися в рамки, окреслені документами ЄС [2, с. 18].

У Зеленій книзі європейської соціальної політики та двох Білих книгах визначені завдання соціальної політики. «Біла книга про зростання, конкурентоспроможність і зайнятість: виклики й шляхи для входження в ХХІ століття» (1993 р.) присвячена пошуку засобів скорочення негативних явищ, пов’язаних із безробіттям. У Зеленій книзі «Європейська соціальна політика, міркування для Союзу» (1993 р.) був зроблений висновок про те, що здійснення соціальної політики несумісне з ідеєю обмеження соціального прогресу заради посилення конкурентоспроможності економіки. У Білій книзі «Європейська соціальна політика. Перспективи для Союзу» (1994 р.) уперше була проаналізована сутність поняття «Європейська соціальна модель», в основі якої, як зазначалося, лежать загальні й зрозумілі для всіх громадян ЄС цінності: демократія й права особистості, вільна ринкова економіка, рівність можливостей для кожного, благополуччя й соціальна захищеність для всіх, зімкнення й солідарність.

Як пише А. Сергєєв, «Все це, що зокрема набуває останніми роками особливого значення, принцип солідарності й соціального зімкнення, визначає сьогоднішній варіант єдиної Європейської соціальної моделі, яку необхідно реалізувати для успішного будівництва» Європи майбутнього». Головним притягальним моментом даної моделі вважається те, що вона покликана забезпечити захист інтересів самих різних груп і шарів суспільства, не обмежуючись підтримкою найбільш знедолених [17, с. 19].

Вся подальша діяльність Європейського Союзу в соціальній сфері опиралася на стратегічні положення, що втримуються у вищевказаних документах, які дотепер залишаються найбільш змістовними в концептуальному плані документами ЄС по соціальних питаннях.

У червні 1997 р. в Амстердамі відбулося засідання Європейського Союзу, на якому його учасники підтвердили курс на створення соціальної Європи, а соціальна політика була визнана одним з найважливіших напрямків діяльності ЄС.

У програмних документах проголошується фундаментальний для діяльності ЄС принцип підпорядкування економічної інтеграції інтересам підвищення життєвого рівня громадян Євросоюзу.

Саміт підтвердив прихильність основним соціальним правам у тім виді, як вони були визначені Європейською соціальною хартією 1961 р. і Хартією основних соціальних прав трудящих 1989 р. [3]. Соціальна хартія, що гарантує головні соціальні права, відбила прагнення й політичну волю країн-учасниць побудувати в рамках Європейського Союзу соціально орієнтоване суспільство й поклала початок реалізації нової соціальної стратегії, здійснюваної комунітарними інститутами — Європейським соціальним фондом, шістьома постійними комітетами з конкретним напрямком соціальної політики, тристороннім Комітетом із соціального діалогу.

Єдина соціальна політика, що проводиться з 1989 р., поряд з наданням підтримки людям, що потрапили в скрутне економічне становище, передбачає співробітництво між соціальними партнерами, органами влади різних рівнів, комунітарними інститутами, добровільними суспільними й міжнародними організаціями, окремими громадянами [4, c. 10].

1.2.  Соціальна складова Єдиного європейського простору

Роль і місце соціальної політики в процесі європейської інтеграції стало предметом гострих наукових дискусій, у результаті яких був зроблений висновок про висування її в ряд пріоритетних завдань. Сучасні вчені (П. Розанваллон, Ж. Синт) указують на необхідність пошуку зовсім нових підходів до концепції соціального питання. Зокрема, вимагають осмислення проблеми ролі держави й Співтовариства в здійсненні соціальної політики.

Водночас загальновизнаною є проблема формування активної соціальної бази європейського суспільства, оскільки ніяка успішна діяльність у рамках Європейського Союзу неможлива без урахування позиції його громадян. Справедливим є твердження про те, що соціальна база потрібна будь-якій державі, будь-якому міждержавному об’єднанню. Саме цим пояснюється популярність таких понять, як соціальна солідарність, соціальне зімкнення, соціальний діалог тощо, які міцно ввійшли в основу довгострокової політики Європейського Союзу.

Як відзначає А. Левченко, в останні десятиліття в розвинених європейських країнах стала дедалі чіткіше формуватися нова парадигма соціальної політики, що поєднує три сили: держава (політична влада), ринок (економічна влада) і громадянське суспільство (дифузійна влада, що організується знизу). Попри те, що баланс між цими силами досить рухливий, чутливий і конфліктний, у багатьох випадках він усе-таки результативний, забезпечує взаємне коригування й обмежує владу один одного [4, с. 9].

Вирішення соціальних питань Європейським Союзом і державами-членами забезпечує їм соціальну підтримку з боку населення, допомагає досягти солідарності під час прийняття життєво важливих для європейського інтеграційного процесу рішень і для втілення їх у життя. Розуміючи це, Європейський Союз докладає багато зусиль, аби подолати такі явища, як дефіцит довіри до керівних органів ЄС, так званий «євроскептицизм», брак взаєморозуміння між державами-членами або окремими соціальними групами. Загальновизнано те, що одночасний і рівномірний розвиток економічної та соціальної змін є необхідною умовою майбутнього розвитку Європейського Союзу.

Практика свідчить про високу ефективність проведеної в європейських країнах політики стримування соціальної нерівності. В останні роки економіка демонструє гарні показники зростання. Про ступінь рівності чи нерівності можна судити з порівняльного аналізу відповідних показників. Ступінь рівності в розподілі доходів, досягнута європейськими країнами, — досить вагомий доказ того, що це найважливіший фактор, який забезпечує соціальний мир і оберігає суспільство від великих потрясінь і революцій. В економічному плані зниження нерівності є необхідною умовою зростання споживчого попиту, відставання якого від зростання виробництва може породжувати (і породжувало в минулому) глибокі економічні кризи.

Крім того, сьогодні певна ступінь рівності в розподілі доходів багатьма дослідниками розглядається як важливий фактор доступу до освіти широких верств населення. Відтак відбувається нагромадження людського капіталу, розвиток малого підприємництва, що відіграє важливу роль у сучасній економіці [8, c. 23-24].

Незважаючи на те, що організація систем соціального захисту як і раніше залишалася в сфері виняткової відповідальності держав-членів, у 1990-і роки було прийнято дві рекомендації, покликані сприяти зближенню політики в цій сфері в довгостроковому плані. Зокрема, було рекомендовано, щоб кожен громадянин ЄС, що немає тепер доходу від роботи або з капіталу, одержував мінімальну допомогу від держави. Була заснована система взаємного інформування з питань соціального захисту.

Модернізація європейської соціальної моделі шляхом структурного реформування національних ринків праці й держави добробуту паралельно заходам протидії соціальної відкинутості й нарощування інвестицій в освіту й професійну підготовку зафіксована як один із засобів виконання «лісабонського порядку денного».

У 2004 р. у Ніцці на Саміті Європейського Союзу було ухвалено Новий соціальний порядок денний, що відбиває пріоритетні цілі соціальної політики НС на майбутні роки, а саме: вирішення проблеми зайнятості й зменшення безробіття, захист прав трудящих в умовах мінливої економіки, гендерна рівноправність, ліквідація бідності й боротьба з дискримінацією. До завдань, які має вирішувати соціальна політика, входить стимулювання активності й підвищення якості робочої сили, пом’якшення наслідків демографічних змін. Особливу увагу приділено заходам, спрямованим на підвищення активності жінок на ринку праці, поліпшення можливостей для гармонізації професійних і сімейних обов’язків. Документ увів поняття «соціальні індикатори». Відповідно до них повинна оцінюватися соціальна ситуація в ЄС і ступінь соціального захисту окремих груп населення. Хоча Соціальний порядок денний — це програма дій Євросоюзу в соціальній сфері, і вона є документом, що не має юридичної чинності, була висловлена загальна думка про необхідність закріпити її положення відповідними правовими актами.

Європейські країни знайшли ефективні способи боротьби із соціально неприйнятними масштабами безробіття. А це один з важливих аргументів на користь європейської моделі суспільного розвитку.

Оцінюючи механізм регулювання економічних і соціальних процесів у Європейському Союзі, можна зробити висновок, що, з одного боку, у результаті інтеграції з’явився наднаціональний рівень, на який національна держава передала деякі свої функції. З іншого боку — розвивається субнаціональний рівень, що відбиває зростання в умовах глобалізації ролі локальних акторів — окремих адміністративних одиниць, областей, штатів, територій, земель. Саме в їхнє відання переходить частково або повністю багато питань соціальної політики.

В останні роки Європейська комісія й економічні органи окремих держав були постійно стурбовані чотирма головними проблемами: недостатнім зростанням виробництва, хронічно високим безробіттям, соціально-економічними аспектами масової міграції трудового населення й боротьбою з «делокалізацією», тобто з переходом промислових галузей в інші країни й регіони. Багато країн, особливо більші й у минулому з порівняно однорідним населенням — як Франція або Німеччина, виявилися явно не готові до того, що реально відбувається з Європою. Корінь проблем низки країн континентальної Європи багато хто вбачає саме в специфічній моделі державного регулювання, що є більше диригентською, ніж американська (особливо у Франції), і не створює стимулів до економічного зростання й структурної модернізації [12, c. 145-146].

Американські політологи часто осудливо відгукуються про європейську соціально — економічну модель, у якій підвищена увага приділяється забезпеченню високого ступеня соціального захисту (нібито на шкоду здоровому динамізму й усілякому підвищенню продуктивності й ефективності праці й капіталу).

Слід зазначити, що для значної частини пересічних європейців вигоди європейської інтеграції далеко не очевидні. За результатами загальноєвропейського дослідження, проведеного наприкінці 2004 р., лише 53% європейців думали в той момент, що членство в ЄС принесло користь їхній країні, тоді як 34% вважали, що, навпаки, воно завдало шкоди [5, с. 123-134]. Дані опитування жителів країн Євросоюзу, проведеного навесні 2008 р., свідчать, що ці показники залишилися практично без зміни (лише 54% опитаних уважають, що членство в ЄС є корисним їхній країні). У найменшому ступені уявлення про позитивний вплив членства в ЄС на життя країни властиві громадянам основних членів Європейського Співтовариства.

Опитування жителів Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії й Іспанії, проведене службою Харріса в 2007 р. у зв’язку зі святкуванням 50-ї річниці підписання Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства, виявило, що в середньому тільки 25% з них вважало, що приєднання до ЄС сприяло поліпшенню життя в їхніх країнах, тоді як 44% думало, що членство в ЄС негативно вплинуло на їхнє життя. Як вважає один із провідних британських політологів Марко Леонард, Євросоюз не користується значною довірою громадянам у плані його здатності вирішувати їхні нагальні проблеми. «Справедливо це чи ні, — пише він, — але Євросоюз сприймається як елітарний проект, що реалізується без згоди громадян» [16, с. 123-134].

Не випадково зараз соціальну політику, поряд з екологією, називають пріоритетом ХХІ століття. Це відчули політичні лідери, провідні представники фінансових і промислових кіл, міжнародні організації. Саме вони виступили ініціаторами й реалізаторами Концепції стійкого розвитку й Концепції загального розвитку (КОР), де питання економічного зростання узгоджуються із соціальним розвитком, враховується екологічний фактор і, поряд з вимогою конкурентного порядку, підкреслюється необхідність соціальної відповідальності бізнесу й держави.

Розділ 2. Особливості реалізації соціальної політики в країнах ЄС

2.1.  Аналіз діяльності інституційних структур  в соціальній сфері ЄС

Соціальна політика ЄС реалізується за допомогою розгалуженої системи інститутів. Причому кожен з них діє у межах повноважень, якими наділений відповідно до основних договорів: Лісабонського договору про внесення змін у Договір про Європейський Союз і Договору про установу Європейського Співтовариства.

У більшості країн ЄС діють головний національний тристоронній орган і кілька аналогічних органів, які працюють над окремими питаннями. Роль тристороннього органу переважно консультативна і дорадча, тільки в окремих випадках він має повноваження приймати рішення (Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Чеська Республіка).

У всіх країнах головний тристоронній орган діє за підтримки постійного секретаріату, цілковито фінансованого урядом. Участь у тристоронніх засіданнях не завжди передбачає компенсацію додатковими добовими. Порядок денний засідань, як правило, приймається трьома сторонами спільно, інколи — міністром самостійно. Тристоронні зустрічі проходять регулярно, а їхні результати широко розповсюджуються. Однак офіційна реакція на подальшу діяльність обмежена.

Інституційна структура в більшості країн сформована для регулярного проведення тристоронніх засідань. Незважаючи на розмаїття критеріїв, мінімальні вимоги в основному задоволено, що засвідчує певну зрілість усіх сторін, залучених до соціального діалогу в регіоні.

Однак, оскільки формування політики — процес, який постійно розвивається, інституційне і адміністративне середовище має завжди залишатись актуальним і бути пристосованим до проблем сьогодення. Наприклад, в Естонії, окрім офіційних сторін (уряд — профспілки — роботодавці), до категорії учасників соціального діалогу включено добровільні професійні спілки, представники громадських організацій, а також інспекцій праці та судових органів.

На відміну від функцій Національної тристоронньої ради в Україні, країни Європейського Союзу обрали надзвичайно широкі рамки національного соціального діалогу, що виходять далеко за межі обговорення більш традиційних питань. Скажімо, таких, як видатки на соціальні цілі, державні соціальні стандарти та рівень оплати праці, розробка проектів законодавчих та нормативних актів з питань соціально-економічного розвитку тощо.

У центрі політичних інтересів держав-членів ЄС перебуває питання зайнятості. Високий рівень зайнятості визнано головним елементом винайдення шляхів розв’язання найбільш нагальних національних проблем, скажімо, старіння населення, стабільність пенсійного забезпечення, конкурентоспроможність чи соціальна єдність [3, c. 32-33].

Роль соціальних партнерів у реалізації стратегії зайнятості є вирішальною. Вони несуть головну відповідальність за проведення модернізації методів організації праці: ведення переговорів і виконання на всіх відповідних рівнях угод, спрямованих на модернізацію методів організації праці, сприяння досягненню необхідного балансу між гнучкістю та гарантією роботи, підвищення якості робочих місць (запровадження нових технологій, нових форм роботи тощо).

До основних завдань роботи соціальних партнерів належать:

• перегляд наявної регуляторної бази ринку праці;
• забезпечення кращого застосування чинного законодавства у сфері безпеки та гігієни праці;
• розгляд можливостей внесення більш гнучких видів контрактів до національного законодавства та підвищення професійного статусу працівників;
• відновлення рівня кваліфікації працівників;
• усунення перешкод на ринку праці;
• посилення рівних можливостей для жінок та чоловіків в узгодженні трудової діяльності та сімейного життя.

Соціальні партнери завжди володіють інформацією про ринок праці, що дуже важливо для успішного проведення політики зайнятості, і є головними учасниками ефективного виконання погодженої політики. Всі залучені сторони мають доступ до надійних статистичних даних, іншої потрібної інформації та технічні можливості для виконання покладених на них завдань.

Країни Європейського Союзу ще на самому початку економічних реформ відмовились від адміністративних та центральних планових механізмів і методів установлення заробітної плати, чим відкрили широку дорогу соціальному діалогу. Питання заробітної плати вирішується шляхом колективних переговорів або індивідуально, на рівні підприємства.

Загальні тенденції руху заробітної плати залишаються пріоритетними напрямами для уряду з точки зору:

• утримання рівня інфляції в допустимих межах;
• збереження релятивності між галузями та профе-сіями;
• підтримка конкурентоспроможності підприємств та привабливості національної економіки для іноземних інвесторів;
• досягнення глобалізації конвергенції між рівнями цін та заробітної плати.

Національний соціальний діалог допомагає роботодавцям і працівникам у веденні переговорів про підвищення рівня заробітної плати на галузевому або виробничому рівні з урахуванням національних інтересів. Приклади такої політики є в багатьох промислово розвинених країнах і часто закріплені середньостроковими соціальними пактами. Більшість держав з перехідною економікою, зокрема й Україна, досі застосовують дещо традиційніші методи — щорічні генеральні угоди, які часто-густо є переліком поставлених цілей і не представляють реальних, узгоджених між урядом та соціальними партнерами стратегій.

Політику оплати праці ЄС розглядає як частину макроекономічної політики, спрямованої на збереження стабільності цін, особливо із запровадженням єврозони. Зростання заробітної плати в зазначених державах має відображати різні економічні ситуації та ситуації у сфері зайнятості. Уряд зобов’язаний створювати сприятливі умови для ведення соціальними партнерами переговорів про заробітну плату, які мусять надзвичайно відповідально діяти і укладати угоди відповідно до загальних принципів, передбачених засадами економічної політики. [7, c. 383-384]

Оскільки заробітна плата визнана основою забезпечення сім’ї годувальника, одним із традиційних засобів соціального захисту найманих працівників, є конвенції, спрямовані на захист їхніх вимог у разі неплатоспроможності роботодавця. Запроваджено новий інструмент захисту таких вимог — гарантійні фонди.

Оскільки всі аспекти захисту заробітної плати становлять спільний інтерес, соціальні партнери залучаються до прийняття рішень з питань:

• загальної правової бази захисту заробітної плати і, зокрема, гарантійних фондів, включаючи необхідні зміни та доповнення до трудового законодавства, законів про банкрутство, процедур громадського права;
• фінансування гарантійних фондів, зокрема, його джерел та розмірів внесків держави і роботодавців, використання вже наявних фондів тощо;
• організації та управління гарантійними фондами (включаючи можливе використання наявних установ, таких, як служба зайнятості або адміністрація соціального забезпечення, і роль соціальних партнерів в управлінні цими установами), а також процедур компенсування;
• визначення вимог працівників і розмірів та умов виплат із зазначених фондів;
• регулярної оцінки функціонування фондів та підвищення їх ефективності.

У більшості країн європейської співдружності розвиток трудових ресурсів і професійна підготовка у довгочасній перспективі стали одним з головних питань діалогу між соціальними партнерами. Однак масштаби ефективності соціального діалогу і партнерства в забезпеченні професійної підготовки на сьогодні обмежені можливостями і наявними ресурсами учасників. Вони відрізняються залежно від країни, галузі, масштабів підприємств.

Важливу роль відіграють національні тристоронні органи, які забезпечують політичні орієнтири для національної, економічної, соціальної та трудової політики.

Загальна тенденція полягала у створенні національної бази (за підтримки соціальних партнерів) для розвитку людських ресурсів і професійної підготовки, що надає загальні рекомендації для реформування систем освіти і професійної підготовки в новій перспективі постійного навчання. Загалом уряд ініціював створення такої бази, але за підтримки та участі соціальних партнерів. Під різними назвами було створено тристоронні та двосторонні інститути (навчальні ради або правління) для регулювання питань навчання та професійної підготовки [21, c. 30-31].

Слід відзначити, що такий форум існує на європейському рівні у формі Європейського фонду навчання, створеного ще 1990 року постановою Ради Європейського Співтовариства, де соціальні партнери тісно взаємодіють з ним і представлені консультативним форумом.

В ЄС близько 50 відсотків міжнародних норм МОП, прийнятих Міжнародною конфедерацією праці, так чи інакше стосуються охорони здоров’я.

До рішень, які приймаються після проведення консультацій на національному рівні, належать:

• втілення в життя законодавства за допомогою відповідної системи інспекції;
• керівні принципи діяльності роботодавців і працівників, що допомагають їм дотримуватись правових зобов’язань;
• проведення комплексу заходів зі здійснення національної політики безпеки та гігієни праці;
• вживання заходів до тих, хто розробляє, виготовляє, постачає чи передає механізми, обладнання чи речовини для професійного використання;
• внесення питань безпеки та гігієни праці і виробничого середовища до програм освіти і професійної підготовки на всіх рівнях;
• забезпечення узгодженої національної політики за допомогою створення центрального органу з найбільш представницькими організаціями роботодавців і найманих працівників.

1974 року створено Консультативний комітет з питань безпеки, гігієни праці та охорони здоров’я на робочих місцях, що має тристоронню структуру, завдання якого полягає у наданні допомоги Європейській комісії та активізації співпраці між національною адміністрацією, профспілками й організаціями роботодавців.

За даними синтетичної оцінки соціально-трудових відносин Європейської комісії (2000 рік), протягом останнього десятиріччя соціальні партнери узгодили на європейському рівні понад 100 різних спільних документів та 6 загальних порозумінь. Три з останніх було включено до директив, і, отже, вони стали обов’язковими в системі європейського права.

Подальші переговори на європейському рівні знач-но посприяли поміркованому зростанню оплати, що зі зменшенням реальних одиничних коштів праці на 6 відсотків (1991—1998 рр.) відкрило дорогу для значного зниження рівня інфляції, який на сьогодні перебуває на рівні двох відсотків (до половини 90-х років цей показник сягав 10 відсотків).

Соціальний діалог на рівні секторів відіграв істотну роль у проведенні реструктуризації багатьох галузей економіки, які зіткнулись із серйозними викликами нових технологій та сильним конкурентним тиском внаслідок глобалізації [13, c. 29].

Основою тристороннього діалогу стало створення Постійного комітету у справах зайнятості (проблематика зайнятості й досі слугує своєрідним скелетом загального процесу соціального діалогу).

Найвагоміший результат діяльності тристороннього механізму — підписання у 90-х роках соціальних пактів у справах зайнятості в більшості країн-членів Європейського Союзу, що стали спробою розв’язання проблем сприяння працевлаштуванню та контролю над інфляцією. За допомогою таких пактів соціальні партнери розробляють рамкові форми регулювання тенденцій зростання оплат та функціонування ринку праці. На сьогодні соціальні партнери у країнах ЄС проводять дебати над «пактами другої генерації», щоб дати відповідь на такі питання, як глобалізація ринків, зростання конкуренції та тиск на конкурентоспроможність, розвиток гнучких схем робочого часу тощо.

Соціальна політика в Європейському Союзі сприяла створенню власної інституційної системи. Головним фондом, який був створений у контексті соціальної політики Європейського Союзу, є Європейський соціальний фонд (ЄСФ). Загальна мета його створення викладена в ст. 123 Договору, а саме: «для поліпшення можливостей у сфері зайнятості для працівників на внутрішньому ринку і, тим самим, для підвищення рівня життя». ЄСФ є структурним фондом (ст. 130b ДЗЄС), керованим Комісією, разом з комітетом, головою якого є член Комісії і який складається з представників урядів, профспілок та організацій роботодавців (ст. 124 Договору).

Протягом свого існування ЄСФ зазнав певних змін. Перша зміна, яка відбулася в 1971 p., поклала на ЄСФ завдання, яке полягало в наданні фінансової допомоги для зменшення деяких небажаних соціальних наслідків певних напрямів політики Співтовариства. Він також мав зосередити свої зусилля здебільшого на структурному безробітті в економічно відсталих районах Співтовариства. Друга зміна в 1983 р. була спрямована на забезпечення ЄСФ можливості приділяти увагу боротьбі з безробіттям серед молоді. Характерною рисою допомоги ЄСФ скоріше є принцип додатковості, який означає, що вона здебільшого спрямовується на доповнення допомоги, яка надається державними органами, ніж на створення нових програм.

Соціальна допомога також має важливий законодавчий зміст. Зокрема, це стосується процедури голосування, яка використовується в Раді під час вжиття заходів у цій сфері. Оскільки Сполучене Королівство вирішило не визнавати Соціального розділу Договору про заснування Європейського Союзу, інші держави-члени уклали між собою дві угоди3, які створювали процедури та механізми, за допомогою яких мали прийматися рішення стосовно соціальної політики. Внаслідок цього, рішення стосовно соціальної політики можна поділити на три групи з огляду на процедури голосування:

1) ті, які повинні прийматися кваліфікованою більшістю голосів відповідно до процедури узгодження згідно зі ст. 189с Договору (ця група стосується таких сфер: поліпшення умов праці для захисту здоров’я та безпеки працівників; умов праці; надання працівникам інформації та консультацій; рівності між чоловіками і жінками щодо можливостей на ринку праці та ставлення до них на роботі; ресоціалізації осіб, виключених з ринку праці);

2) ті, які вимагають одноголосного рішення при голосуванні, а саме відносно: соціального захисту і забезпечення; захисту працівників після закінчення терміну дії їхніх контрактів; надання колективного захисту інтересів працівників і роботодавців, включаючи колективні трудові договори; умов зайнятості для громадян третіх країн, які законно перебувають на території Співтовариства; фінансових внесків для сприяння зайнятості й створенню нових робочих місць;

3) ті, які повністю вилучаються з процесу прийняття рішень у Співтоваристві, а саме: заробітної плати; права на об’єднання; права проводити страйки та застосовувати локаути.

З огляду на досвід країн ЄС важливо те, що соціальний діалог виявився цінним демократичним способом розв’язання соціальних проблем, сучасним і динамічним процесом, що має унікальний потенціал і широкі можливості у сприянні прогресу в питаннях глобалізації, регіональної інтеграції і перехідного періоду [8, c. 25-26].

2.2.  Оцінка та аналіз функціонування соціальної політики ЄС

Сьогодні в найбільш розвинених країнах Західної Європи (Франції, Німеччині, Італії та ін.) існує досить ефективна система соціального захисту, багато в чому завдяки багаторічній боротьбі громадських організацій і рухів, насамперед профспілок як найбільш масових і соціально активних об’єднань. За весь післявоєнний період завдяки діалогу влади й суспільства в цих країнах не допустили великого розриву між доходами найбільш багатих і найбільш бідних громадян. Сформована на сьогоднішній день соціальна справедливість у європейських країнах, поза всякими сумнівами, є результатом завоювань масових організацій і громадянського суспільства в цілому, а також розумним компромісом з боку підприємців і держави [4].

Як відомо, наявність розвинених систем соціального захисту — фундаментальний компонент і риса європейської моделі ринкового господарства. Відповідні інститути виконують важливу роль у згладжуванні соціальних напруг, що виникають у результаті демографічних і економічних рухів.

У працях дослідників проблем європейської соціальної моделі (Каргалова М.В., Яригіна Т.В. та ін.) приводяться численні приклади того, що у випадку руйнування системи соціального захисту й со-ціальних інститутів держави, значно зростає активність екстремістських груп. Якщо подивитися на бі-льшість «гарячих крапок» Європи, то стане очевидним, що вони з’являються там, де уряди не можуть упоратися з гострими соціальними проблемами й, у першу чергу, забезпечити соціальний захист на-селення. У сполученні з іншими факторами — кризовими явищами в економіці, безробіттям, поляризацією доходів, поглибленням соціальних і економічних дисбалансів і негативних наслідків глобалізації — сама обстановка провокує зіткнення різних інтересів, які здобувають форму політичної, релігійної й національної конфронтації [4].

На перший погляд. може здатися, що в національних системах соціального захисту країн Європейського Союзу більше розходжень, ніж подібності, оскільки кожна держава йшла своєю дорогою у формуванні соціальної політики. Проте можлива їх типологізація, що допоможе краще вивчити досвід європейських країн і застосувати його в українських умовах. У науковій літературі під моделлю соціального захисту розуміються сформовані принципи організації і функціонування програм соціального забезпечення. Відповідно до звіту Європейської комісії, представленому в 1995 р., у країнах Європейського Союзу домінують чотири основні моделі: континентальна, англосаксонська, скандинавська й південно-європейська.

Соціальна політика країн Європейського Союзу в широкому її контексті (що включає витрати на розвиток людського капіталу), є найважливішим чинником, що зумовлює одну з головних характеристик сучасного європейського суспільства — низький ступінь диференціації доходів, значний рівень соціальної рівності.

Особливістю європейської соціальної політики є активна й масштабна участь держави в процесах відтворення, високі податки й соціальні внески, за рахунок яких відбувається формування соціального бюджету. Звідси великий податковий тиск на підприємства й населення, що може впливати на розвиток. Причина цього в неефективному використанні потрапляючи у бюджет засобів від підприємств і населення. Ефективне використання засобів припускає, що засіб через систему кругообігу ресурсів на макрорівні вертається від держави в економіку як у формі підтримки попиту, так і необхідних компонентів росту — капіталовкладень в інфраструктуру, підтримки найбільш важливих і перспективних галузей, більше якісної й мотивованої робочої сили, а звідси більшої продуктивності праці й росту конкурентоспроможності. Така логіка взаємозв’язку соціальної політики й економічного розвитку в країнах Європейського Союзу. У довгостроковому плані відзначається досить тісна кореляція росту соціальних витрат і продуктивності праці. Важливо, однак, щоб дотримувався баланс, тому що рівень соціальних витрат не повинен виходити за рамки певної норми. Ця норма в країнах ЄС становить до 20% ВВП по соціальних внесках — визначальні витрати, що йдуть безпосередньо на соціальне забезпечення. На податки доводиться до 30% ВВП — ці ресурси в значній мірі направляються на фінансування інших галузей соціальної сфери. Зазначені норми адаптовані до рівня розвитку й продуктивності економіки, забезпечують її ефективність.

На даний час соціальна політика ЄС практично забезпечена нормативно-правовою базою на європейському рівні: мінімальні соціальні стандарти, гармонізація систем соціального захисту й установлення загальноєвропейських норм, збалансування національних законодавств, Директиви, що захищають інтереси окремих соціальних груп: молоді, жінок, старих, інвалідів, мігрантів.

Велика увага приділяється впливу на людину новітніх технологій, що оточують й виробничого середовища, якості життя, що включає в себе аспекти культури, утворення дозвілля. Це не означає, що всі проблеми вирішені [9, c. 26-27].

Однак Європейський Союз прикладає досить багато зусиль для того, щоб реальна соціальна політика ЄС, що має солідну правову основу, відповідала масштабу й характеру сучасних соціальних проблем. Європейська соціальна модель постійно вдосконалюється, відбиваючи нові реалії суспільного розвитку. Представляється, що й далі буде зростати роль соціального партнерства, стануть різноманітніші його форми, збільшиться склад учасників. Соціальний діалог повинен з’єднати в собі можливості соціальних, політичних і цивільних сил суспільства й зіграти важливу роль у просуванні до реального політичного союзу.

У європейських країнах розробляються й вживаються заходи, що дозволяють уникнути великих соціальних конфліктів і конфронтацій. У цьому проявляється намагання суспільства дати адекватну відповідь на виклики ХХІ століття, одним з яких стала світова економічна криза. Відповідь громадянського суспільства полягає в тому, що відповідальність за успіх економічних і соціальних трансформацій, забезпечення соціальної безпеки й стабільності лягає рівною мірою на державу, бізнес і неурядові організації (громадянське суспільство в цілому й окремих громадян зокрема). Для цього необхідно активно використати компроміси й політику соціального партнерства із залученням інститутів громадянського суспільства.

Структури громадянського суспільства як найбільш організована й активна частина суспільства забезпечує соціальну базу й підтримку, а якщо буде потреба й протидія реалізації мір, проведених бюрократичними структурами в порушення законних прав громадян. Саме вони здатні найбільше об’єктивно оцінити соціальний ефект державної політики, результати і якість роботи офіційних структур. Доступ до фінансового контролю в соціальній сфері здійснюється й через включення представників громадянського суспільства в керівні органи Європейських структурних фондів, які акумулюють значні засоби із власного бюджету Співтовариства й займаються їхнім розподілом відповідно до поставленого перед ними завданнями. Без суспільного контролю за виконанням планів, зокрема за розподілом засобів і їхнім цільовим використанням, цей процес буде сильно ускладнений.

В останні півтора-два десятиліття в більшості європейських країн активізувався пошук нової моделі керування охороною здоров’я з акцентом на економічні механізми, а в ряді країн — на ринку регулятори розвитку галузі. У цей період намітився ряд стійких тенденцій, головні з яких — абсолютний і відносний ріст обсягів фінансування, підвищення ролі договірних відносин між покупцями й постачальниками медичних послуг, використання нових механізмів мотивації медичних працівників. Деякі країни приступили до практичної реалізації моделей квазіринкових відносин.

Можна зробити висновок, що, незважаючи на розходження в моделях соціальної політики, країни Європейського Союзу у своїй основі є соціально-орієнтованими державами. Їхні розходження полягають у ступені цієї «соціальності». Функція суспільного добробуту будується відповідно до подань конкретного суспільства про справедливість і при особистій участі держави. Визначення її виду залежить від сполучення ринку й держави в економіці, тобто від того, яка концепція соціально-економічного розвитку обрана відповідним суспільством: неоліберальна або егалітарна. Ідея свого роду контракту, що держава має із суспільством у цей час, виражається в певних зобов’язаннях держави стосовно суспільства, що заключили з ним такий контракт. Так, в обмін на податки на користь держави, що сплачують суспільством на постійній і регулярній основі, держава гарантує суспільству фінансування, виробництво й розподіл тих або інших суспільних і соціально вагомих благ. У зв’язку із цим виникає проблема конкретизації соціальних гарантій з обліком їхнього економічного наповнення [5, c. 68-69].

Аналіз досліджуваної проблеми показує, що можливі два варіанти трансформації соціальної політики. Зміст першого в тому, що необхідно знижувати загальний рівень соціальних витрат, що суспільство буде змушено так чи інакше прийняти й адаптуватися до нього. Це пов’язане з ростом конкуренції з боку компаній країн з більш низькими витратами виробництва, особливо — більш низькою оплатою праці при аналогічному рівні якості продукції. З іншого боку, це зацікавленість відповідних країн у залученні прямих іноземних інвестицій. Другий — гіпотетичний варіант підвищення цієї норми пов’язаний з довгостроковою перспективою з можливим новим ривком у продуктивності праці в умовах науково-технічної революції ХХІ століття.

Сутність процесу реформування соціальної політики в країнах Європейського Союзу на сучасному етапі припускає серйозну модернізацію соціальної сфери, а саме: перехід від пасивної до активної соціальної політики, з акцентом на працевлаштування, професійну підготовку, допомогу молоді, інвалідам і людям похилого віку, рішення проблеми бідності й соціального виключення. Особлива увага приділяється реформам пенсійного забезпечення й медичного страхування. Основна мета — в скороченні темпів росту соціальних витрат.

Розділ 3.Перспективи розвитку сучасної соціальної політики ЄС

3.1. Шляхи вдосконалення соціальної політики ЄС

Враховуючи вказані тенденції і неможливість швидко наблизити податкові системи більшості „старих» і „нових» членів ЄС до німецької системи, влада ФРН змушена піти іншим шляхом — поступово скорочувати соціальні пільги (всередині країни), зменшуючи таким чином податкове навантаження на доходи фізичних і юридичних осіб („Програма — „Агенда 2010″). Інакше німецька економіка — локомотив ЄС — перетвориться у неконкурентоспроможну не тільки порівняно з американською, а й з економіками деяких „нових» членів ЄС. Передусім це стосується зменшення деяких пільг для пенсіонерів і безробітних, які тривалий час не можуть знайти роботу. У найближчі роки в Німеччині доведеться також провести дуже непопулярні, але необхідні реформи й стосовно охорони здоров’я та системи пільг для сімей з дітьми, оскільки населення країни дуже швидко старіє (у зв’язку із зростанням тривалості життя). Якщо у 1950 р. громадян віком до 20 років тут було вдвічі більше, ніж тих, кому за 59, то в 2050 р. спостерігатиметься протилежна тенденція: старших людей буде вдвічі більше, ніж молодих. Середня тривалість життя у ФРН нині становить близько 81 року для жінок та близько 75 років для чоловіків. Крім того, в Німеччині серйозно заговорили про „війну поколінь» — молодь і працююче населення вже не дуже хоче відраховувати надзвичайно великі внески на різні види соціального страхування, оскільки ці кошти переважно витрачаються на сьогоднішніх пенсіонерів, яких стає дедалі більше, а дітей народжується все менше. Відповідно, як вважають більшість опитаних, в момент виходу на пенсію сьогоднішня працююча молодь буде мати набагато гірші умови життя, ніж сьогоднішні пенсіонери. Тому молоддю й ставиться питання про резервування коштів соціальних фондів на тривалу перспективу і зменшення соціальних виплат з бюджету певним категоріям населення, які могли б самі заробити на себе.

Дуже гострою в ФРН, як і у Франції, Великобританії, Італії стає проблема ефективності допомоги сім’ям з дітьми, оскільки на отримання значної частини цієї допомоги претендують переселенці з колишніх соціалістичних країн, біженці, вихідці з країн, що розвиваються, в сім’ях яких є багато дітей. Німецькі ж сім’ї майже не отримують цієї допомоги, оскільки дітей в їхніх сім’ях мало (1-2), а доходи більшості сімей перевищують порогові значення для отримання допомоги на дітей.

Все це викликає незацікавленість працюючого населення Німеччини робити внески на соціальне страхування, адже значна частина допомоги на дітей йде не в сім’ ї німецьких громадян. Звідси — вимоги щодо обмеження різних видів допомоги (в тому числі й на дітей) для тих, хто не є громадянином ФРН, та обмеження в’їзду до країни іммігрантів. Подібні вимоги ставляться не тільки у ФРН, а й в інших „старих» членах ЄС, на що уряди цих країн змушені відповідним чином реагувати. В останні роки значно ускладнили в’їзд іммігрантів у свої країни Скандинавські країни, Голландія тощо. Рано чи пізно з подібними тенденціями доведеться зіткнутися й Україні, оскільки за умов глобалізації серед іммігрантів до нашої країни великою є частка вихідців з мусульманськихі азіатських країн, серед яких домінують багатодітні сім’ ї [14, c. 33-34].

У багатьох працях зарубіжних вчених другої половини ХХ ст. (Еспінг-Андерсен, Косонен, Шарп, Гоф та ін.) підкреслюються й нові соціальні проблеми, які постали перед державами Європи у зв’язку з глобалізацією світової економіки. Серед них: зростання безробіття внаслідок переміщення капіталу з регіонів і країн з високим рівнем податків (кошти від яких призначені для соціальних цілей); приховування доходів від оподаткування на всіх рівнях; нестача коштів для реалізації пенсійних та інших соціальних програм, зростання «тіньової» економіки тощо.

Згідно з дослідженням австрійського економіста Ф. Шнайдера, у другій половині 90-х років у розвинутих країнах «тіньова» економіка була еквівалентна в середньому 12% ВВП, у країнах з перехідною економікою — 23%, а в тих, що розвиваються, — 39% ВВП. Дослідження Ф.Шнайдера, проведене для 17 найрозвинутіших країн світу з 1994 по 1998 р., свідчить, що «тіньова» економіка на Заході не лише є значною за своїми масштабами, а й постійно зростає. Якщо взяти дані за 1998 р., то країною з найбільш високою часткою «тіньового» сектору є Греція (29% офіційного ВВП). Не набагато відстають від неї Італія (27,8%), Іспанія (23,4%) та Бельгія (23,4%). У середньому ешелоні — Ірландія, Канада, Франція і Німеччина (від 14,9% до 16,3%). Найнижчі показники частки «тіньового» сектору мають Австрія (9,1%), США (8,9%) і Швейцарія (8,0%). Найшвидше зростання масштабів «тіньового» сектору в 80-90-х рр. спостерігалося в Греції, Італії, Швеції, Норвегії та Німеччині — тобто там, де економіка ставала все більш зарегульованою через прийняття нових загальноєвропейських законів. Наприклад, обсяг «тіньової» економіки Німеччини з 1975 р. по 1997 р. зріс уп’ятеро — з 60 до 300 млрд. доларів США. Причому неофіційний сектор зростав у Німеччині зі швидкістю 8% на рік — значно швидше, ніж офіційний ВВП [4, с. 26].

У деяких соціал-демократичних державах добробуту (наприклад, в Швеції) були спроби зберегти вірність політиці добробуту через створення робочих місць у державному секторі, але в довготривалому періоді ефективність подібної політики в країнах ЄС викликає дуже великі сумніви. Водночас ліберальні держави енергійно розпочали регуляцію і практику зменшення заробітної плати, щоб залучити глобальні інвестиції у створення робочих місць з низькою оплатою праці. Прихильником цієї стратегії виступають США, які відкрили свої кордони для низькооплачуваних працівників з країн третього світу. У країнах з консервативно-корпоратистською економікою (наприклад, у Німеччині) ліквідували робочі місця у непродуктивних секторах і фактично обрали стратегію безробіття і зростання, за якої кошти інвестують у високопродуктивні фірми. Це, природно, призводить до розшарування суспільства. Подібні процеси вже відбуваються у „нових» членах ЄС, а також будуть характерними і для України при її вступі до Світової Організації Торгівлі (СОТ), оскільки значне безробіття очікується передусім у вугільній промисловості та сільському господарстві. Ці галузі є найменш конкурентоспроможними через низьку продуктивність праці і поки захищаються надвисокими ввізними митами, які Україні доведеться відмінити при вступі до СОТ.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити наступні висновки. Соціальна політика у країнах Європейського Союзу на початку ХХІ століття поступово відходить від постулатів соціал-демократії до неоконсервативної моделі розподілу. „Нові» країни ЄС (що вступили до ЄС у травні 2004 р.) шляхом оптимізації соціальних витрат держави забезпечують собі конкурентні умови на ринках „старих» членів ЄС. У багатьох країнах ЄС (як „старих», так і „нових») зменшують податкове навантаження на реальний сектор, щоб зробити його конкурентоспроможним порівняно з американською економікою. Соціал-демократична політика, що здійснювалася у країнах ЄС у 80-90-ті роки ХХ століття, не відповідає умовам сучасної України, оскільки реальний стан економіки нашої країни потребує перерозподілу державних видатків на користь реального сектору економіки.

Реформування податкових систем „нових» країн ЄС спрямовано на зменшення податкового тягаря на виробників і окремих громадян, щоб стимулювати розвиток високоефективних та сучасних секторів економіки цих країн. „Старі» члени ЄС змушені обмежувати державні видатки на соціальні програми, щоб оптимізувати податкове навантаження на економіку своїх країн, яка стає неконкурентоспроможною в умовах глобалізації [4, с. 10].

3.2. Пріоритети майбутнього розвитку соціальної політики ЄС

На сучасному етапі, незважаючи на тенденції посилення економічних чинників, пріоритети соціальної політики та соціального діалогу залишаються важливим стратегічним аргументом, яким приділяється особлива роль у вирішенні глобальних проблем, досягненні соціальної справедливості та суспільної злагоди. Незважаючи на деяке уповільнення темпів розвитку «соціального виміру» ЄС, ця сфера є однією з пріоритетних. Майбутнє держав Європейської Спільноти зазнаватиме впливу принципів наддержавної соціальної політики, прийнятих Європейською Комісією. Необхідність впровадження складових соціально орієнтованої ринкової економіки усвідомлюється сьогодні поряд із думками про перерозподіл необхідних ресурсів, що відбувається між країнами-членами ЄС, наддержавне регулювання та наддержавне забезпечення. Майбутнє соціальної сфери пов’язане, з одного боку, із формуванням глобальної, наддержавної соціальної політики і, з другого — з втручанням глобальних наддержавних організацій у соціальну політику та системи соціального захисту окремих країн.

Підходи до удосконалення соціальної політики на європейському рівні пов’язуються із її реалізацією на основі наукового обґрунтування, застосування соціальної експертизи, моніторингу, засобів перевірки рівня нужденності; посилення активного попереджуючого характеру соціального захисту, створення умов для реалізації економічної ініціативи громадян; підвищення ролі недержавного сектора в наданні соціальних послуг і благ соціально незахищеним категоріям громадян; посилення адресного характеру соціальних допомог. Ці тенденції, в цілому, відповідають можливим напрямкам використання в Україні європейського досвіду.

Прагнення України до повноправного членства у Європейському Союзі тісно пов’язане з необхідністю значних змін у сфері соціальної політики та соціального діалогу. Безумовно, позитивні зміни в цій сфері можна забезпечити лише за умов економічних успіхів, але побудова відкритого, прозорого економічного середовища, запровадження загальноприйнятих у Європі економічних механізмів функціонування господарського комплексу, нерозривно пов’язані зі створенням соціального середовища, яке б спиралось на європейські традиції соціальної державності.

На думку європейських експертів, назріла потреба більш чіткого формулювання загальних соціально-політичних завдань ЄС. Розширення ЄС створює достатньо жорсткі економічні обмеження для практичної реалізації проголошеної ідеї Соціального союзу, як моделі, що мала б забезпечувати вирівнювання показників соціального розвитку різних європейських регіонів в інтересах всіх громадян Європи [16, c. 135-136].

За однозначними висновками фахівців, процес вирівнювання середніх показників по ЄС буде тривалим. На загальну квоту зайнятості розширення вплине не дуже суттєво, однак достатньо відчутним виявиться вплив на квоту безробіття. Поки що у нових країнах-членах не дуже помітною є спеціалізація на певних ринках або на певних галузях. Більш поширеною є внутрішньогалузева спеціалізація, тобто диференціація виробництва окремих підприємств окремих галузей в окремих країнах. Однак, в цілому неспростовним залишається той факт, що завдяки десятці нових членів чисельність населення ЄС зростає на 70 млн. людей, а кількість зайнятих — на 30 млн. людей (тобто, можна сміливо очікувати на зростання складності регулювання соціальних проблем).

Своєрідність нового соціального стану ЄС після розширення дохідливо пояснив Ю.Хабермас. Нинішнє розширення є, на його переконання, перевантаженням для існуючих структур ЄС. Ситуація з прийняттям Конституції СС засвідчила відсутність достатньої довіри між націями та країнами-членами. У цьому зв’язку філософ шукав відповідь на два глобальних запитання: по-перше, чи взагалі потрібна так звана європейська ідентичність; по-друге, чи взагалі є можливим відповідне транснаціональне розширення державно-громадянської солідарності. Хабермас пророкував, зокрема, певне загострення протиріч з приводу перерозподілу доволі обмеженого бюджету СС між „чистими» донорами та „чистими» реципієнтами коштів, між „осердям» та периферією, старими споживачами підтримки з Півдня та новими споживачами підтримки зі Сходу, між великими і малими країнами-членами і т.д. Автор нагадував і про невідворотність модернізації європейських національних концепцій „соціальної держави». На його думку, політична ідентичність громадян, без якої Свропа буде недієздатною, формується лише у транснаціональному громадянському просторі. Таке становлення самосвідомості не має нічого спільного з елітарними поштовхами згори і не підлягає „виробництву» за зразками руху товарів і капіталів у спільному економічному і валютному просторі шляхом адміністративних рішень. На нашу думку, це є дуже корисним нагадуванням для тих. хто мріє швидко перевтілитися у європейців, так ще й не збагнувши достеменно, що таке бути українцями. Тривале збереження національної свідомості невідворотно відтворюватиме і тривале збереження ролі національних інтересів у євроінтеграційному процесі. А це означає, відповідно, і потребу чіткої кристалізації українських національних інтересів із не менш чітким визначенням їх соціальної складової.

Досвід Центральної та Східної Європи доводить слушність наукових закликів до вчасного переосмислення стратегії. Такому переосмисленню суттєво допоміг би уточнений проект продовження демократичних революцій і використання механізмів держави загального добробуту. Як влучно зауважили з цього приводу Джин Л.Коен та Ендрю Арато, замість недосяжного (а на їх погляд і небажаного) прагнення стати такими само, якими були або є в теперішній час країни Заходу, країнам Східної Європи варто було б звернутися до моделі, що базується на можливому (і, на думку дослідників, нормативно бажаному) спільному майбутньому. Досвід євроінтеграції країн ЦСЄ виконує для України своєрідну функцію «минулого майбутнього» (як один з провідних німецьких істориків Райгарт Козеллек образно називав «перспективу відповідного майбутнього тодішніх поколінь».

Наразі соціальна політика ЄС практично забезпечена соціальним законодавством на європейському рівні: мінімальні соціальні стандарти, гармонізація систем соціального захисту і встановлення загальноєвропейських норм, збалансування національних законодавств. Директиви, що захищають інтереси окремих соціальних груп — молоді, жінок, пристарілих, інвалідів, мігрантів. Спеціальна увага приділяється впливу на людину нових технологій, оточуючого і виробничого середовища, якості життя, яка поєднує в собі аспекти культури, освіти, дозвілля [4, c. 10].

Вирішення цих питань або хоча б намір їх враховувати у своїй політиці з боку ЄС і держав-членів забезпечує їм те, що зветься соціальною підтримкою, допомагає досягти солідарності при прийнятті життєво важливих для європейського інтеграційного процесу рішень і для втілення їх у життя. Саме тому усуненню таких явищ, як дефіциту довіри до керівних органів ЄС, так званого «євроскептицизму», недостатнього взаєморозуміння між державами-членами або окремими соціальними групами, надається важливе значення.

Загальновизнаним є й те, що одночасний і рівномірний розвиток економічного і соціального вимірів є необхідною умовою для майбутнього ЄС.

Висновки

На підставі викладеного можна зробити висновок, що еволюція соціальної політики ЄС показує не тільки етапи її розвитку, а й послідовне створення правової бази, здатної забезпечити впровадження цієї політики в життя.

Самостійним напрямком діяльності Європейського Союзу соціальна політика стала не відразу. Так, у 1950-х роках інтеграційний порядок денний формувався переважно в термінах ринкової інтеграції й лібералізації, а кроки в напрямку розвитку соціального виміру залишалися дуже скромними. На національному рівні економічна й соціальна політика мала той самий статус — тобто тертя і протиріччя, що виникали між ними, доводилося вирішувати голосуванням або шляхом компромісів. Але на європейському рівні після встановлення прямої дії європейських рішень і примата європейського права, національна політика зайнятості й системи соціального захисту опинилися в тіні європейського ринкового регулювання, змушені під нього підстроюватися.

Для реалізації соціальної політики в Європейському Союзі існує складний механізм, що складався поступово й вигострювався протягом півстоліття. За цей час у структурі інститутів ЄС відбувалися різноманітні зміни, але найбільш помітними виявилися трансформації структур, пов’язаних із соціальним виміром. Це цілком зрозуміло, адже відбувалося оформлення соціальної політики в самостійний напрямок, а сфера її компетенцій постійно розширювалася.

Нові завдання, що постали перед соціальною політикою у зв’язку з глобалізацією й розвитком інтеграції в соціальній сфері, викликали необхідність вдосконалення механізму виконавчої влади, збільшення компетенцій і створення нових структур, здатних конструктивно відповісти на виклики часу.

Список використаної літератури

1. Болотіна Н.Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні /Н.Б. Болотіна. – К.: Знання, 2005. – 381 с.
2. Вайнштейн Г.И. Европейская идентичность: желаемое и реальное / Г.И. Вайнштейн // Политические исследования. — 2009. — № 4.
3. Вегера С. Європейські і соціальні стратегії і Україна [Текст] / С.Вегера // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 6. —  С. 29-36
4. Горенко О. Європейська соціальна модель і європейські перспективи України // Віче. — 2009. — № 20. — С. 8-10
5. Давиденко В. Соціальний діалог: проблема досягнення стандартів Євросоюзу // Політичний менеджмент. – 2006. – № 2. – С. 67-77
6. Каргалова М. В. Роль социального измерения в процессе европейской интеграции [Електронний ресурс] / М. В. Каргалова. — Режим доступу: http://www.edc.spb.ru/activities/conferences/40years/kargalova.html. — Назва з титул. екрану.
7. Крентовська О. Досвід європейської соціальної політики // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 1. — С. 382-387
8. Крещенко Н. Соціальний діалог з позиції країн ЄС // Віче. — 2010. — № 18. —  С. 23-26
9. Кудряченко А. Досвід соціально-економічних перетворень малих європейських країн // Віче. — 2010. — № 5. — С. 25-27
10. Лайкам К. Модели социальной политики // Общество и экономика. – 2000. – № 8. – С. 19-26
11. Левченко А. П. Социальная политика предприятия в условиях становления социально ориентированной рыночной экономики: автореф. дис. канд. экон. наук: спец. 08.00.05 — Экономика и управление народным хозяйством (экономика труда) / А. П. Левченко. — Саратов, 2009.
12. Нечитайло Н. Соціальний діалог. Огляд концепцій та Європейського досвіду // Соціальне партнерство – шлях до злагоди. – К., 2003. – С. 144-154
13. Нові європейські стандарти [Текст] // Політика і час. — 2007. — № 3. — С. 29
14. Новіков В., Сіройч З. Концептуальні засади соціально орієнтованої економіки (практика європейських країн) // Україна: аспекти праці. — 2004. — № 6. — С. 30-35.
15. Панцир С. Європейська стратегія в галузі зайнятості: реформування заради загального добробуту // Соціальна політика і соціальна робота. — 2004. — № 3. — С. 11-25
16. Рихлі Л., Прітцер Р. Соціальний діалог на національному рівні у країнах – кандидатах на вступ до Європейського Союзу // Соціальне партнерство – шлях до злагоди. – К., 2003. – С. 104-136
17. Сергеев А. Е. Влияние процесса расширения Европейского Союза на формирование единой европейской социальной политики: автореф. дис. канд… ист. наук: спец. 07.00.15 — история международных отношений и внешней политики / А. Е. Сергеев. — Нижний Новгород, 2009.
18. Сергієва Л. Формування соціальної політики на рівні національної держави / Л. Сергієва // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 1. — С. 202-213
19. Скуратівський В. Соціальна політика в контексті європейської стратегії України // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 3. — С. 298-302
20. Стрежнева М. Проблемы социальной политики в Европейском Союзе // Мировая экономика и международные отношения. — 2006. — № 8. — С. 22-31
21. Схеп Герріт Методи забезпечення адресності соціального захисту в Європейському Союзі [Текст] / Герріт Схеп // Соціальна політика і соціальна робота. — 2001. — № 1. — С. 26-33
22. Трансформаційна економіка: навч. посіб. /[В.С. Савчук, Ю.К. Зайцев, І.Й. Малий та ін.]; за ред. В.С. Савчука, Ю.К. Зайцева. – К.: КНЕУ, 2006. – 612 с.
23. Шевчук П.І. Соціальна політика /П.І. Шевчук. – [ 2-ге вид.]. – Львів: Світ, 2005. – 400 с.