Вступ

Актуальність теми. Педагогіка — це наука і водночас — галузь людського пізнання. Вона пізнає і вдосконалює способи впливу на розвиток людини у поєднанні з природним, суспільним та індивідуальним.

Виховання й освіта людини — завжди є соціальними явищами; у класовому суспільстві вони мають класовий характер. Педагогіка зароджувалася і формувалася як соціальна наука. Вона перебуває в системі суспільного знання і продовжує розвиватися у взаємозв’язку й взаємодії з іншими суспільними науками, перш за все, з філософією, етикою, естетикою.

Оскільки людина є невід’ємною складовою природи і її розвиток (фізичний, психічний, духовний) є процес соціально-біологічний, то й розвиток педагогіки у значній мірі обумовлений рівнем природничо-наукових знань (фізики, математики, біології, фізіології, генетики). Для сучасної педагогіки характерним є зміцнення зв’язків з антропологією, соціологією і психологією. Співвідношення, грані між педагогікою та іншими науками, що вивчають суспільство і людину, надзвичайно складні, відносні й динамічні.

В педагогіці все більше усвідомлюється той факт, що виховна діяльність повинна ґрунтуватися на основі вивчення об’єктивних закономірностей суспільного життя і, зокрема, життя й розвитку дітей в різних суспільно-історичних умовах. Висувається також завдання визначення: як ці соціальні умови впливають на розвиток, як ідеологія суспільства проявляється в психіці особистості, як знання, накопичені суспільством, стають духовним надбанням індивіда і т.д. Тому для сучасної педагогіки характерним є комплексні дослідження, які поєднують соціологічний, психологічний і власне педагогічний аналіз.

Сучасна освіта, педагогіка намагаються відповісти на „питання життя”, яке століття тому поставив відомий вітчизняний вчений, педагог М. Пирогов. Це питання полягає в тому, якою повинна бути сучасна людина, які знання, а звідси й освіта, їй потрібні: загальнолюдські чи спеціальні, нам потрібно готувати дітей до того, щоб “бути людиною”, чи нам потрібні тільки “негоціанти, солдати, механіки, моряки, лікарі, юристи, а не люди”.

Для демократичного і гармонійного суспільства не все одно, яким буде фахівець із вищою освітою: тільки висококваліфікованим ремісником чи, крім фахової підготовленості, він ще й стане висококультурною, духовною особистістю – стане інтелігентом. Кожну людину потрібно розглядати не просто як носія певної суми знань, а як особистість, громадянина держави з властивими йому цінностями, моральністю, інтересами. Тому таким важливим для України є питання гуманізації освіти.

Тому мета нашого дослідження з’ясувати  прикладне значення педагогіки.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— з’ясувати значення педагогіки як науки;

— визначити основні педагогічні закони та їх практичне значення;

— охарактеризувати завдання педагогіки на сучасному етапі.

Об’єктом дослідження виступає педагогіка як наука.

Предметом дослідження є прикладне значення педагогіки.

1. Значення педагогіки як науки

Педагогіка займається вивченням виховних можливостей засобів, що використовуються у вихованні, визначенням шляхів створення раціональних взаємин між учасниками виховного процесу, розробкою методів оптимальної діяльності вихователів у різних умовах. Оскільки організаторами і головними учасниками цього процесу виступають здебільшого професійні педагоги (вчителі, вихователі), то можна вважати, що педагогіка – це наука значною мірою про вчительську діяльність, про цілі, принципи, форми і методи роботи вчителів, вихователів, інших професійних педагогів.

Розбудова державності, входження України в європейський та світовий економічний, культурний, комунікативний простори зумовлюють новий етап у розвитку вітчизняної системи освіти.

З семантичної точки зору необхідно розрізняти педагогіку як теоретичну науку про виховання і практичну виховну діяльність як мистецтво.

Набір правил і методів, що відносяться до виховання, називається наукою виховання чи педагогікою; вживання ж теорії виховання насправді становить педагогічне мистецтво … Хто має ґрунтовне і повне пізнання науки виховання, той називається теоретичним вихователем, а хто ж призводить успішно правила виховання у виконання, тобто справді виховує, той є практичний вихователь і педагог.

К. Д. Ушинський відзначав, що для успішної виховної діяльності потрібні не тільки відповідні вміння та навички, а й ґрунтовні теоретичні знання. Підкреслюючи це, він писав: «Мистецтво виховання має ту особливість, що майже всім воно здається справою легким … Майже всі визнають, що виховання вимагає терпіння;

Глибоко обґрунтоване рішення питання про співвідношення педагогічного мистецтва та теоретичних знань у вихованні дав П.П. Блонський. Він відзначав, що для практичної виховної діяльності однаково потрібні уміння, талант і теоретичні знання. Уміння виробляються особистим досвідом, талант удосконалюється в процесі виховної практики, теоретичні знання формуються в результаті глибокого розуміння суті розвитку та виховання людини і передаються у вигляді наукових ідей. «Лише ідея, а не техніка і не талант, підкреслював П.П. Блонський

Такої ж точки зору дотримувався А. С. Макаренко.

Він вважав, що з метою здійснення дієвого виховання необхідно в кожного педагога формувати педагогічну майстерність, в основі якого лежить глибоке оволодіння теоретичними знаннями, вдумливе і старанне ставлення до справи виховання і творче засвоєння кращих зразків виховної діяльності.

Примітно, що на величезну роль теорії в різних сферах людської практики вказували багато стародавніх мислителі.

Сократ же відзначав, що кожен мудрий в тому, що добре знає.

Ось чому всебічне та ґрунтовне осмислення предмета педагогіки та основних теоретичних ідей, що відносяться до виховання, має надзвичайно важливе значення у підготовці студентів до практичної професійно-педагогічної діяльності.

У сучасних умовах педагогіку розглядають як науку і практику навчання і виховання людини на усіх вікових етапах її особистісного і професійного розвитку, оскільки:

1. сучасна система освіти і виховання стосується практично всіх людей;
2. у багатьох країнах створена система безперервної освіти людини;
3. вона містить у собі усі ланки — від дошкільної установи до професійної підготовки і курсів підвищення кваліфікації.

По-перше, виділяють «побутове» значення педагогіки. Кожна людина протягом життя виступає в ролі «педагога». Тобто навчає і виховує своїх дітей, членів родини, співробітників по роботі.

По-друге, підкреслюють практичне значення педагогіки. Педагогіку розглядають як одну зі сфер людської діяльності, зв’язану з передачею життєвого досвіду від старшого покоління до молодшого. Тут доречно говорити про взаємозв’язок народної (життєвої) педагогіки з педагогічною майстерністю і мистецтвом виховання.

По-третє, педагогіка розуміється як наука і, одночасно, як галузь людинознавства. Педагогіка пізнає й удосконалює способи впливу на розвиток людини в нерозривному злитті природного, суспільного і індивідуального. Тому педагогічні вчення, теорії, моделі, прогнози і рекомендації будуються тільки на фундаменті цілісного і системного знання про людину, що розвивається; воно «добувається» психологією, філософією, історією, соціологією й іншими науками про людину.

По-четверте, педагогіка являє собою навчальну дисципліну, що включає теоретичний і практичний аспекти навчання і виховання.

По-п’яте, значення педагогіки як галузі гуманітарного знання входить у загальнокультурний контекст сучасного життя. Воно розуміється як педагогічна культура людини.

Педагогіка – це прикладна наука, що спрямовує свої зусилля на оперативне розв’язання важливих суспільних проблем виховання, освіти, навчання. У цьому зв’язку говорять про педагогіку як мистецтво. Не вдаючись до аналізу відмінностей між педагогікою-наукою і педагогікою-мистецтвом, а також їх єдності і взаємообумовленості, відзначимо лише, що як наука, педагогіка розкриває: сутність виховання людини; закони і закономірності педагогічного процесу; умови, за яких ці закони найповніше проявляються; умови й способи передбачення результатів педагогічного процесу; структуру й механізми взаємодії елементів педагогічної системи.

Теорія озброює педагогів-практиків професійними знаннями про особливості виховних процесів людей різних вікових груп, соціальних утворень, уміннями прогнозувати, проектувати і здійснювати навчально-виховний процес в різноманітних умовах, оцінювати його ефективність. Новітні технології навчання й виховання, ефективні методики народжуються також у педагогічних лабораторіях.

Однак, історія і практика освіти, історія педагогіки засвідчують: ефективність навчання й виховання у вирішальній мірі визначається особистістю педагога й вихователя. «Ніякі статути і програми, — писав К.Д.Ушинський у статті «Три елементи школи», — ніякий штучний організм закладу, хоч би як хитро він був придуманий, не може замінити особистості в справі виховання <…>. Тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер.».

Вплив суб’єктивного фактору на педагогічну діяльність особливо великий вже тому, що виховання передбачає міжособистісні стосунки. Індивідуальність вихователя, винахідливість, такт і багато інших суб’єктивних якостей стають реальними й дійовими факторами мистецтва виховання. Багато залежить від інтуїції педагога, тобто його здібності, ґрунтуючись на певне відчуття, адекватно оцінювати ситуацію і вчинки, приймати єдино вірне рішення негайно, без попереднього логічного міркування. Але це не означає, що виховання є сукупністю впливів відзначених факторів. Виховання — це цілісний процес, що здійснюється у відповідності зі своїми внутрішніми закономірностями. Тому не варто думати, що діяльність педагога нібито цілком довільна, зводити весь його вплив до особистісної привабливості. Інтуїція залежить не лише від гостроти сприймання, спостережливості вихователя, але й від накопичених ним педагогічних знань та досвіду, розуміння психології вихованців.

Отже, сучасна педагогіка — це наука про виховання людини. Під поняттям «виховання» в даному випадку розуміємо освіту, навчання та розвиток, тобто вживаємо його в найбільш широкому значенні.

2. Основні педагогічні закони та їх практичне значення

Об’єктивні закони педагогічної діяльності визначають лише її провідний напрям; реалізуються вони як певні тенденції; форми вияву педагогічних закономірностей у кожному випадку різноманітні і залежать від конкретних умов. Теорія педагогіки не може передбачити цю нескінченність конкретних ситуацій, дати вказівки м стосовно конкретного утруднення. Тому теорія, як стверджував Й. Гербарт, одночасно дає більше і менше, ніж того потрібно (тобто містить багато чого, що для обособленої ситуації є надлишковим, і разом з тим, не вказує як діяти в індивідуальному випадку). Ця суперечність вирішується педагогічною практикою. Педагогіка фіксує типові обставини і типові труднощі, містить багатий арсенал педагогічних засобів, аналізує умови їх успішного використання. Педагог-майстер вибирає з цього багатства те, що йому потрібно. У кожному випадку він діє творчо.

Кожен учитель переконується на практиці, що багато завдань, проблем і ситуацій повторюється. При всій різноманітності вихованців, їх індивідуальні риси поєднуються з загальними для всіх і притаманні певним психологічним типам. Разом з тим, педагогічна діяльність в суті своїй вимагає від педагога виявлення творчої думки, готовності враховувати всю різноманітність конкретних умов. Багатство й різноманітність педагогічних явищ настільки великі, що повноцінні рекомендації теорії і свобода педагогічної творчості повинні поєднуватися в найрізноманітніших формах.

Педагогіка покликана озброювати педагогів логікою педагогічного мислення, методикою організації педагогічного процесу, технікою педагогічної майстерності. Ця техніка не вичерпується умінням володіти окремими педагогічними засобами (словом, голосом, мімікою, жестикуляцією), а передбачає володіння мистецтвом педагогічного інструментарію, коли сукупність педагогічних засобів слугує реалізації певної педагогічної стратегії і розумної тактики.

Думка про те, що багато батьків виховує дітей і без спеціальних педагогічних знань, не применшує значення цих знань. Різноманітні види діяльності здійснювалися людьми і тоді, коли ніхто не мав уявлення про закони такої діяльності. Але завдяки науці люди стали творити усвідомлено; наука відкрила перед людиною шлях до нових, найсміливіших і дивовижних досягнень. Педагогіка не є винятком з цього правила. Хоча педагогічна теорія й менш розроблена, ніж деякі інші науки (напр., математика, фізика, хімія), сучасна педагогіка озброює вихователя багатьма необхідними йому знаннями. З розвитком педагогіки її значення для практики постійно зростає.

Зрозуміло, що знання теорії ще не забезпечує, прямо й безпосередньо, відповідних умінь. Для оволодіння мистецтвом виховання ці теоретичні знання необхідно навчатися використовувати. Такі вміння виробляються при розумному поєднанні особистого досвіду і мислення, вимагають від педагога готовності критично аналізувати свою діяльність.

Навчання ж, як і будь-який соціальний процес, складається з цілеспрямованої діяльності, спілкування, співпраці його суб’єктів — людей, які мають право вибору життєвих планів і засобів їхнього досягнення. Але діяльність людей тісно пов’язана із середовищем, навколишнім світом, вона залежить від історичного досвіду, світорозуміння, технологічної озброєності, нарешті, закономірностей розвитку психіки й колективної свідомості.

Отже, навчання, суб’єктне за своїми виявами в конкретних умовах, за соціальними засадами, глибинними коренями і взаємодіями — об’єктивне, яке підпорядковується об’єктивним законам і закономірностям.

Водночас педагогічні закони, які впливають на процеси виховання, навчання й розвитку багатьох чинників, майже ніколи не дають чітко гарантованого, однозначного результату. Вони мають імовірний характер, виявляються як тенденції, їхня дія залежить від наявності багатьох умов, до яких належить також свідома енергійна діяльність учасників цих процесів.

І нарешті, зв’язок між об’єктивними законами, поведінкою людей, їхньою свідомістю, а ще більше — підсвідомістю, дуже неоднозначний. Він не вкладається в межі чітких при-чинно-наслідкових зв’язків, суворого детермінізму.

Отже, навчання як педагогічний процес, як об’єктивний за своєю суттю, є частиною об’єктивного процесу розвитку суспільства, конкретно-економічного контексту. Як суб’єктивний за своїми активними виявами, він виявляється в можливостях реалізації. Саме ці об’єктивні засади, способи зв’язку об’єктивного й суб’єктивного, відображають дидактичні закони. їхній цілеспрямований, свідомий, суб’єктивний вияв у діяльності педагога й тих, хто навчається, більш очевидно відображено в педагогічних ідеях, зв’язку минулого, сьогодення і майбутнього. Це також виявляється у принципах.

Щодо вияву закономірностей, то їх дуже багато, і вони найчастіше відображають емпірично встановлені залежності. Доцільно навести кілька прикладів. Існує давно виявлений на практиці закономірний зв’язок між ступенем авторитету педагога й результатами його впливу на студентів, яких він виховує, зв’язок між ставленням студентів до педагога й результатами навчання, залежність продуктивності засвоєння нового від базових знань і досвіду того, кого навчають, тощо.

Закономірності навчання. Закономірності навчання (дидактичні закономірності) — об’єктивні, стійкі й суттєві зв’язки в навчальному процесі, що зумовлюють його ефективність: спрямованість навчання на розв’язання взаємопов’язаних завдань всебічного і гармонійного розвитку особистості студента (С. У. Гончаренко). Закономірність відображає об’єктивні, суттєві, необхідні, загальні, стійкі взаємозв’язки, які повторюються за певних умов.

Специфіка дидактичних закономірностей полягає в тому, що вони відображають стійкі залежності між усіма елементами навчання — діяльністю педагога, діяльністю студента та об’єктом засвоєння, тобто змістом навчання.

Проблему класифікації закономірностей навчання вивчали різні педагоги. Зокрема, М. М. Фіцула розрізняє дві великі групи: об’єктивні та суб’єктивні.

Об’єктивні закономірності процесу навчання:

• виховний і розвивальний характер навчання. У процесі навчання студенти засвоюють знання, на цій основі у них формуються науковий світогляд, моральні, трудові, естетичні та фізичні якості, відповідне ставлення до процесу навчання. Водночас відбувається процес розвитку особистості, її пізнавальних сил — мислення, пам’яті, уваги, уяви, мовлення та ін.
• ефективність реалізації закономірності виховного і розвивального характеру навчання зростає за умови, що педагог знає і враховує у процесі навчання переконання студентів, їхнє ставлення до знань, глибину усвідомленості, світоглядні ідеї та риси характеру, які формуються в результаті навчання.
• зумовленість навчання суспільними потребами. Кожен етап розвитку людської цивілізації потребує певного рівня вихованості й освіченості членів суспільства, чого досягають завдяки навчанню. Становлення і розвиток Української держави потребують високоосвічених, усебічно розвинутих громадян, національно свідомих, із почуттям причетності до державотворення.
• ефективність навчального процесу залежить від умов, у яких він відбувається, навчально-матеріальної бази (навчальні кабінети, майстерні, їх оснащення технічними засобами навчання, приладами, інструментами, комп’ютерною технікою, дидактичними матеріалами тощо)
• процес навчання залежить від реальних навчальних можливостей студентів. Його зміст і методи вибирають передусім з огляду на реальні навчальні можливості студентів, зумовлені рівнем розвитку інтелектуальної, емоційної та вольової сфер, знань і вмінь, навичок до навчання, ставленням до навчання, фізичним станом і працездатністю.
• ефективність процесу навчання залежить від рівня активності студента. Суть цієї закономірності полягає в тому, що результати навчання студента залежать від характеру навчально-пізнавальної діяльності й рівня розвитку його мотиваційної сфери. Процес навчання передбачає цілеспрямовану взаємодію педагога та студентів. Навіть якщо студент опановує предмет самостійно, педагог спрямовує його пізнавальну діяльність і контролює її.

Для подальшого розвитку і формування здорового, зрілого суспільства необхідно змістити акценти зі знаннєвої, сцієнтистської (лат. scientia — знання, наука; сцієнтизм — абсолютизація ролі науки у складі світоглядних надбань) парадигми едукації людини на виховну. Якщо зосередити морально-духовні, інтелектуальні, матеріальні сили та ресурси на вихованні молодого покоління, можна домогтися відчутних успіхів у соціально-економічному зростанні країни.

Будь-яка справа тісно пов’язана з людиною. Людина — це безкомпромісний вимір усього на землі. Морально-духовна зрілість особистості є запорукою успішності її діяльності на благо своє і всього суспільства.

Отже, маємо усвідомити, що розвиток сучасного суспільства потребує неабиякого зростання ролі людського чинника та міжособистісних стосунків на противагу матеріальним цінностям. Нині очевидною є розбіжність між матеріальним і духовним вимірами людини. З одного боку, маємо величезні технічні й технологічні досягнення як результат розвитку освіти й науки. Досить лише згадати, що впродовж XX ст. зроблено більше відкриттів і винаходів, ніж за попередні 6 тис. років, що через кожні 5—6 років обсяг знань з усіх галузей науки подвоюється, що понад 80 % учених, які будь-коли жили і працювали на планеті, діють у наш час.

В останні роки провідною тенденцією значної частини людського соціуму стала гонитва за матеріальними благами: розкішне житло, дорогі автомобілі, модерна побутова техніка, вишуканий одяг, банківські рахунки, надмірності у дозвіллі, продажність заради наживи тощо. І за всім цим не проглядається наполеглива праця (інтелектуальна й фізична). Але подумаймо: чи зробило це людину щасливою, морально багатою? Навряд. К.Д. Ушинський, глибоко проникаючи у соціально-психологічну сутність людського буття, писав, що «саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя». І далі: «Якби люди винайшли філософський камінь, то біда була б ще невелика: золото перестало б бути монетою. А якби вони знайшли казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком заміняє всяку працю людини.., то сам розвиток людства зупинився б: розпуста і дикість заволоділи б суспільством, саме суспільство розпалося б.., із знищенням необхідності особистої праці історія повинна припинитися».

Ці думки К.Д. Ушинський висловив ще у 1860 р. А на початку XXI ст. ми з гіркотою констатуємо, що ці передбачення великого педагога справдилися.

Дивовижні наукові відкриття на перший погляд захоплюють нас. Але в результаті морально-духовного невігластва, безвідповідальності окремих вчених, інженерів доводиться пожинати гіркі плоди деяких наукових досягнень. Так, наприклад, відкриття енергії атомного ядра дало змогу виробляти значний обсяг електроенергії на атомних електростанціях, але також і виготовляти грізну зброю. Це породило ніким і нічим некерованого монстра, який, як дамоклів меч, висить над людством.

Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції нагадала і застерегла людство, яка небезпека нависла над ним. А. Д. Сахаров, який мав безпосереднє відношення до створення атомної та водневої зброї, побачивши під час випробування свого дітища його результати, зупинився у своїх подальших наукових пошуках у цій галузі і виступив зі зверненням до світових політичних лідерів про відмову від ядерної зброї. Пізніше він писав: «Я глибоко переконаний, однак, що величезні матеріальні перспективи, які містяться в науково-технічному прогресі, при всій винятковості їх важливості й необхідності, не вирішують усе ж долі людства самі по собі. Науково-технічний прогрес не принесе щастя, якщо не буде доповнюватися надзвичайно глибокими змінами в соціальному, моральному й культурному житті людства. Внутрішнє духовне життя людей, внутрішні імпульси їх активності важче прогнозувати, але саме від цього залежить у кінцевому підсумку і загибель, і порятунок цивілізації».

Аналізуючи діяльність працівників різних соціальних сфер із позицій педагогічної культури, можна бачити вияв грубих помилок, професійних невдач. Торкнемося насамперед діяльності батьків. Адже головна професія батька й матері — виховання своїх дітей. Переважна більшість батьків з радістю чекає народження дитини і прагне добре її виховати. Але вони стикаються з неабиякими труднощами. Які ж причини цього? По-перше, вони зумовлені складністю homo sapiens як з погляду фізіологічної побудови, так і психічних властивостей. Людина — надзвичайно складний витвір природи. До того ж ще не до кінця пізнаний. Ця складність не йде ні в яке порівняння з новітніми технічними системами. По-друге, індивідуальність людини — це окрема неповторна система, особливо з погляду психічного й соціального розвитку. Навіть діти-близнята і ті мають відмінності між собою. Подивимося на парадокси нашого реального життя. Людину, яка має обслуговувати, керувати складною технічною системою (телевізором, комп’ютером, автомобілем, літаком тощо) ретельно готують до такої професійної діяльності. А переважна більшість батьків, головна професійна турбота яких — виховувати дітей, щоденно мати справу зі складними системами в біологічному, психічному й соціальному плані, не отримують належної психолого-педагогічної підготовки. Образно кажучи, до обслуговування літака, автомобіля, іншої складної системи ніколи не допустять людини, яка не має належної професійної підготовки підтвердженої певним документом. А до людини (дитини чи дорослого), бачте, можна допускати будь-кого без належної підготовки, але з правом за допомогою випадкових відмичок крутити різні «гайки» у системі «людина» за принципом «спроб-помилок». І ще один аспект виникає, якщо розглядати у порівняльному плані різні системи — «людина» і, скажімо, «комп’ютер». Комп’ютер однієї модифікації тиражується в тисячах однотипних екземплярів. Методика й технологія обслуговування такої системи однакова для всіх, хто з нею працює. На конкретного ж вихованця впливають різні чинники: батьки, дідусі й бабусі, вихователі дошкільних виховних закладів, учителі-вихователі, товариші, сусіди, інші люди, засоби масової інформації та ін. До того ж до кожного конкретного індивіда треба застосовувати окрему специфічну технологію та методику виховання.

Складності розв’язання виховних завдань зумовлені ще й тим, що на кожну особистість і передусім на молоде покоління впливають негативні чинники за допомогою засобів масової інформації, особливо телебачення. Вони руйнують навіть те позитивне, що було сформовано виховними зусиллями у дитині в юні роки. Наведені труднощі виховання стосуються не лише діяльності сім’ї, але певною мірою всіх рівнів життєдіяльності людини. Головна причина — низький рівень педагогічної грамотності, педагогічної культури всіх тих, хто має стосунок до створення оптимальних соціально-економічних і психолого-педагогічних умов для забезпечення всебічного розвитку особистості, її ефективної життєдіяльності. Наведемо лише окремі приклади вияву низької педагогічної культури тих, для кого вона є необхідною передумовою успішності професійної діяльності. Торкнемося передусім системи родинного виховання.

Належну психолого-педагогічну підготовку повинні мати й ті працівники радіо, телебачення, друкованих засобів інформації, які творять програми з погляду їх змісту, порядку подання. Можна (і треба) погоджуватися з дією принципу свободи слова, відкритості, об’єктивності. Але теле- і радіожурналісти, режисери, редактори, створюючи програми, завжди повинні пам’ятати фундаментальну мудрість: «Не нашкодь!» Проаналізуймо інформаційні вечірні програми кількох каналів українського телебачення. Журналісти ніби навмисно зібрали з усього світу тривожні факти, події, що трапилися останнім часом: катастрофа літака з великими жертвами; автобус із туристами впав у прірву; торнадо зруйнував населений пункт; пташиним грипом захворіло кілька громадян; арештували учасників банди, на рахунку якої десятки пограбувань, убивств; у такому-то місті вибухнув побутовий газ: зруйновано три квартири, є людські жертви; під час великих морозів у промисловому місті вийшла з ладу котельня, розморожено труби опалювальної системи; у зоопарку ведмідь відкусив руки хлопчикові; ціни на цукор знову зросли і т. ін. Це інформація впродовж 10—30 хв одного вечора. На іншому каналі — те саме.

На перший погляд ніби все добре: відкритість, оперативність, свобода… Але, коли щоденно на голови мільйонів людей звалюється масив негативної інформації, це призводить до їх пригнічення, виникнення психічних розладів. А чи є інші варіанти? Працівники телевізійних служб радять: «Не подобається — вимкніть телевізор». Можна взагалі відмовитися від послуг телебачення, щоб уберегти себе від зайвої та ще й шкідливої інформації.

Навіть у деталях поведінка деяких теле- і радіожурналістів свідчить про низький рівень педагогічної культури і брак педагогічних знань.

3. Завдання педагогіки на сучасному етапі

Педагогіка є досить складною суспільною наукою, яка об’єднує, інтегрує, синтезує в собі дані практично всіх природничих і суспільних наук про дитину, закони розвитку виховних суспільних відносин, що здійснюють вплив на становлення і розвиток підростаючого покоління. Предметом педагогіки є об’єктивні закони конкретно-історичного процесу виховання, органічно пов’язані з законами розвитку суспільних відносин, а також реальна суспільна виховна практика формування підростаючих поколінь, особливості й умови організації педагогічного процесу.

Тому найважливішими завданнями педагогіки як науки є: дослідження закономірностей процесу виховання, його структуру й механізмів, розробка теорії й методики організації навчально-виховного процесу, його змісту, принципів, організаційних форм, методів та прийомів.

Головними своїми завданнями педагогіка ноосфери вважає: гуманістичне виховання (формування загальнолюдського на основі національного); екологічне та економічне виховання (підготовка до екологічного та економічного виживання); розвиток творчих здібностей кожної людини відповідно до її потенційних можливостей; виховання засобами шедеврів світової культури; інтенсивне вивчення іноземних мов з метою вільного міжнаціонального спілкування у світовому масштабі; забезпечення загальної базової освіти; комп’ютеризацію (інформатизацію) освіти.

Отже, основні завдання педагогіки на сучасному етапі це:

1. Удосконалення змісту освіти, стандартизація освіти, подальша її зовнішня диференціація.
2. Розробка принципово нових засобів навчання, навчального обладнання.
3. Комп’ютеризація навчального процесу. Нові інформаційні технології.
4. Підготовка підручників відповідно до нового змісту освіти.
5. Розробка нових, модернізація наявних форм і методів навчання і контролю навчальних досягнень учнів.
6. Виявлення виховних можливостей кожного предмета — гуманітаризація освіти.
7. Виявлення шляхів посилення виховної ролі уроку.
8. Удосконалення змісту і методики виховання.
9. Удосконалення політехнічної підготовки учнів, їхньої професійної орієнтації, підготовки до праці.
10. Гуманізація освіти, навчально-виховного процесу — створення необхідних умов для успішного навчання учнів.
11. Демократизація навчально-виховного процесу, співпраця вчителів і учнів, самоуправління в навчально-виховних закладах.
12. Внутрішня диференціація навчання та виховання учнів.
13. Підвищення компетентності вчителя та відповідальності за результати педагогічної діяльності.
14. Стимулювання, розвиток ініціативи і творчості вчителів та учнів.
15. Пропаганда та впровадження технологій особистісно-зорієнтованого навчання.

Висновки

1. Отже, значення педагогіки як науки, що містить значний обсяг понять й випливають із предмета дослідження. Серед них є провідні, найзагальніші, які відображають найбільш суттєві властивості педагогічного процесу. Подібні поняття виділяють як категорії. Отже, базовими категоріями педагогіки є: виховання, навчання, освіта, розвиток. Щоправда, розвиток — це категорія, яка досліджується й іншими науками: анатомією та фізіологією людини, психологією. В роботі ми розкрили сутність названих категорій. Виховання — це організований і цілеспрямований процес формування особистості. Тут поняття «виховання» вживається в широкому розумінні і включає в себе всю сутність впливу на людину (навчання, освіту) з метою формування її з погляду довершеності. Навчання — двосторонній процес діяльності того, хто навчає, і того, кого навчають, спрямований на набуття знань, умінь і навичок, інтелектуальний розвиток особистості, формування наукового світогляду, оволодіння методами пізнавальної діяльності. Коли ми говоримо про діяльність учителя й учнів, то маємо на увазі не лише вчителів і учнів у школі, але й взаємодію цих суб’єктів на різних етапах життя людини: батьки — діти; вихователі дитячих дошкільних закладів — діти; викладачі — студенти та ін. Адже процес навчання як провідний чинник пізнавальної діяльності людини має перманентний характер. Людина вчиться все життя.
2. Розвиток як одна з важливих категорій педагогіки становить специфічний процес змін, результатом якого є виникнення нового; поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного, накопичення кількісних змін і перехід їх у якісні. Стосовно людини виділяють три основні види розвитку: фізичний (передбачає ріст організму, кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів); психічний (характеризується процесами змін і становлення психіки); соціальний (вирізняється процесом здобуття людиною соціального досвіду — мови, моральних якостей та ін.).
3. Як і кожна наука, педагогіка розвивається, заглиблюється у проблеми соціального розвитку. Науково-природничою основою педагогіки на сучасному етапі є вікова фізіологія та психологія. Джерелом розвитку науки про виховання є народна педагогіка як сума акумульованих знань і вмінь у справі виховання молодого покоління.

Список використаної літератури

1. Волкова Н. Педагогіка: Посібник/ Наталія Волкова,. — К.: Академія, 2001,, 2002. — 575 с.
2. Кузьмінський А. Педагогіка: Підручник/ Анатолій Кузьмінський, Віталій Омеляненко. — К.: Знання-Прес, 2003. — 418 с.
3. Максимюк С. Педагогіка: Навчальний посібник/ Світлана Максимюк,; М-во науки і освіти України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. — К.: Кондор, 2005. — 670 с.
4. Мойсеюк Н. Педагогіка: Навчальний посібник/ Неля Мойсеюк. — 4-е вид., доп.. — К., 2003. — 615 с.
5. Пальчевський С. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Пальчевський,. — К.: Каравела, 2007. — 575 с.
6. Фіцула М. Педагогіка: Навчальний посібник/ Михайло Фіцула,. — 2-ге вид., виправлене, доповнене. — К.: Академвидав, 2005. — 559 с.
7. Ягупов В. Педагогіка: Навчальний посібник/ Василь Ягупов,; Ред. С. В. Головко (гол.), Т. В. Ян-голь. — К.: Либідь, 2002. — 559 с.